Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ VII
СПРАВИ ЙДУТЬ НА ПОВНИЙ ХІД

Хімічний склад їжі мудреця і дурня, слона і горобця однаковий – ті самі елементи, що набули найрізноманітніших форм, підтримують існування всіх жителів землі. Побачивши Пінкертона в новому середовищі, я переконався, що це правило слушне і для тієї розумової діяльності, яка допомагає нам пізнати «радість добування грошей». Як хлопчак, що начитався Майн Ріда, і тепер, затиснувши в руках іграшкову рушницю, крадеться уявними пущами, так Пінкертон, прямуючи по Керні-стріт до своєї контори, відчував себе однією з найважливіших дійових осіб на сцені життя, а випадкова перемовка з мільйонером надовго повнила все його єство щастям. Реальність була для нього романтичною, він пишався своєю діяльністю, він купався в діловому житті. Уявіть собі, що хтось викопав з намулу на Коромандельському узбережжі стародавній галеон [60]60
  Галеон – середньовічний іспанський вітрильник. На таких суднах іспанці вивозили золоті скарби американських індіанців.


[Закрыть]і, поки його швидкохідна шхуна лежить у дрейфі неподалік, під гуркіт прибою він одмірює відрами золоті злитки при світлі вогнища з корабельних уламків; хоча цей щасливець, без сумніву, стане володарем незмірно більших багатств, йому не пізнати й половини того романтичного хвилювання, з яким Пінкертон підбивав у спорожнілій конторі свій щотижневий баланс. Кожен долар був наче скарб, віднайдений у таємничих морських глибинах, кожна операція – наче пірнання шукача перлин, а коли Пінкертон удавався в біржові спекуляції, він відчував, що стрясає самі опори сучасності, що в цей час у найвіддаленіших країнах люди, наче на бойовий поклик, беруться до діла, а в сейфах мільйонерів здригається золото. І він робив це з невимовним захопленням.

Я так і не розпізнав до пуття всього розмаїття ділової діяльності Пінкертона, але було п'ять зовсім не пов'язаних між собою справ, про які повсякчас говорив і якими пишався. «Коньяк Золотого штату, тринадцять зірочок, ліцензійний» (досить ароматна рідина), займав неабияке місце у думках Пінкертона, він вихваляв його у велемовному, але не дуже гідному віри трактаті «Навіщо пити французький коньяк? Звернення до розумних людей». Він тримав також рекламну контору – давав поради.

Укладав проспекти і виступав посередником між власниками друкарень та недосвідченими або некмітливими Людьми, яким потрібна була друкована реклама: тугоДум-галантерейник просив поради, спритний театральний агент – інформації про місцеву публіку, і кожен клієнт втримував примірник його брошури «Як, коли і де, або кишеньковий довідник з реклами». Щосуботи він фрахтував буксир і вивозив охочих у море, забезпечуючи їх гудками та принадою для шестигодинної риболовлі за п'ять доларів з чоловіка. Мені розповідали, що дехто з Пасажирів (безперечно, досвідчені рибалки) ще й наживався на цих рейсах. При нагоді Пінкертон купував судна, що зазнали катастрофи або відслужили свій вік; г» часом вони виходили в море (не втямлю, яким чином), і вже під новими назвами, і плавали на океанських маршрутах під прапорами Болівії чи Нікарагуа. І, нарешті, була якась сільськогосподарська машина яскраво-червоного та блакитного кольорів, – вважалось, що в ній давно відчувалася потреба»; тут Шнкертонові належала Десята частка патенту.

Це були його офіційні, головні справи. «Опріч генеральних справ» (його власний вислів), він проводив найрізноманітнішу і вельми таємничу діяльність. Жоден долар, Таким він володів, не лежав без руху – Пінкертон жонглював усіма ними водночас, мов клоун апельсинами. Мої власні заробітки, коли я почав одержувати свою частку прибутків, він лише показував мені; вони негайно зникали, мов ті ілюзорні монети-дарунки, які вручають дітям Дише для того, щоб опустити їх у церковну скарбничку. Одбивши тижневий баланс, Пінкертон приходив усміхнений, бив мене в плече і заявляв, що чистий прибуток Сягнув величезної цифри, а після цього виявлялося – tin не має чверті долара на чарку віскі.

– Що ж ти зробив із прибутком? – питав я.

– Знову пустив в обіг! Долари знов у ділі! – відповідав Пінкертон, і в його голосі чулося невимовне захоплення. Він визнавав лише капіталовкладення і терпіти не міг біржової гри.

– Ніяких акцій, Лаудене! – казав він. – Розумний бізнес – і більше нічого!

Але, їй-право, найазартніший біржовик ужахнувся б самого тільки натяку на деякі Пінкертонові вкладення! Розповім про одне з них, яке мені пощастило простежити від початку до кінця. Він купив сьому частину фрахту якоїсь злощасної шхуни, що йшла в Мексіку з контрабандною зброєю, а звідти мала повернутися до Сан-Франціско з контрабандними сигарами. Про сумні наслідки цього заходу – катастрофу судна, конфіскацію шхуни і судовий процес зі страховою кампанією – я не згадуватиму, бо це надто сумно. «Діло не вигоріло», – це все, що сказав Пінкертон, але я зрозумів, що його становище похитнулося. Я довідався про цю операцію зовсім випадково, бо Пінкертон незабаром перестав утаємничувати мене в свої справи – про причини я ще розповім.

Пінкертонова контора – простора будівля з високими стелями і численними дзеркальними вікнами, куди надходили (чи повинні були надходити) прибуткові долари, стояла в самому центрі міста. В заскленій шафі полірованого червоного дерева стояла батарея пляшок з яскравими етикетками – штук із двісті. Вони були наповнені Пінкертоновими «Тринадцятьма зірочками», хоча лише експерт, та й то зблизька, міг би відрізнити їх од пляшок із французьким коньяком. Я часто піддражнював цим свого товариша і пропонував випустити друге видання його брошури – з виправленою назвою: «Навіщо пити французький коньяк, коли ми пропонуємо вам такі самі етикетки?» Дверцята шафи час від часу відчинялися: коли в конторі з'являвся відвідувач, не знайомий з достоїнствами Пінкертонівського коньяку, йому дарували пляшку. Коли я спробував протестувати проти такого марнотратства, Пінкертон вигукував:

– Мій любий Лаудене, ти так і не зрозумів суті ділових прийомів! Практична собівартість мого напою – нуль. Отож, хоч би як я старався, дешевшої реклами мені не знайти.

Біля шафи стояв строкатий парасоль, що зберігався як реліквія. Трапилось так, що Пінкертон збирався пустити в продаж «Тринадцять зірочок» на початку дощового сезону. Не маючи за душею ані цента, він нетерпляче очікував першої зливи, і коли пішов дощ, усі головні вулиці заповнили його агенти, що продавали парасолі з рекламою, і всі мешканці Сан-Франціско – від бізнесменів, які поспішали на пором, до красуні, яка чекала на розі авто, – ховалися від дощу під парасолями з дивним написом: «Ви змокли? Випийте «Тринадцять зірочок!»

– Успіх був приголомшливий, – розповідав Пінкертон, розкошуючи в приємних спогадах. – Жодного інакшого парасоля! Жодного! Я стояв біля цього самого вікна, Лаудене, як зачарований, і, їй-право, відчував себе Вандербілтом [61]61
  Американський мільярдер.


[Закрыть].

Саме цьому вдалому використанню клімату Пінкертон завдячував не лише попит на «Тринадцять зірочок», а й виникнення свого рекламного агентства.

Майже посеред кімнати (я повертаюсь до опису контори) стояв великий письмовий стіл, біля якого громадилися купи афішок, об'яв, брошурки «Навіщо пити французький коньяк?» та «Кишеньковий довідник з реклами». По один бік столу сиділи дві друкарки, які не знали спочинку від дев'ятої години ранку до четвертої пополудні, по другий – стояла модель сільськогосподарської машини. Всі стіни, якщо не брати до уваги місць, зайнятих телефонами і двома фотокартками – вони зображували судно «Джеймс Л. Муді», викинуте на рифи біля стрімчастого: узбережжя, і буксир, переповнений любителями риболовлі, – пишалися картинами в розкішних рамах. Чимало з них були пам'яттю про Латинський квартал, і, віддаючи Пінкертонові належне, треба сказати, що зовсім нікудишніх серед них не було, а деякі – навіть цікаві, їх розкуповували досить повільно, проте за значні суми, а на місця, що вивільнювались, Пінкертон вішав твори місцевих художників. Деякі з них були паскудні, але всі могли знайти свого покупця. Я так і сказав, і тієї ж миті відчув себе ганебним перекинчиком, що виступив зі зброєю в руках на боці своїх колишніх ворогів. Відтоді я був приречений дивитися на картини очима не художника, а торговця, і прірва між мною й тим, що я любив усім серцем, поглибшала.

– Ну, Лаудене, – сказав Пінкертон другого дня після лекції, – відтепер ми працюватимемо плече в плече. Саме про це я й мріяв. Мені потрібні були дві голови й чотири руки – і тепер я їх маю. Ти сам упевнишся, що це аніскільки не відрізняється від мистецтва – теж усе залежить від уміння бачити й уявляти, тільки треба куди жвавіше діяти. Незабаром ти відчуєш увесь чар нашої справи.

Проте довго мені довелось чекати того чару. Мабуть, мені чогось бракувало, бо вся наша діяльність була для мене втомливою метушнею, а місце, де ми метушились, – справжнім Палацом Позіхів. Я спав у тісній комірчині за конторою, а Пінкертон – просто в конторі, на патентованому дивані, який інколи несподівано складався під ним; крім того, снові мого друга весь час загрожував будильник. Цей диявольський винахід будив нас на світанку, потім ми йшли снідати, а о дев'ятій уже брались за те, що Пінкертон називав роботою, а я божевіллям. Треба було розпечатати й прочитати величезну купу листів, а також відповісти на них. Я робив це за своїм столом, що його ми поставили в конторі у день мого приїзду, а Пінкертон – на ходу: сяючи очима, він метався по конторі, як лев у клітці, й диктував відповіді друкарці. Треба було проглянути незліченну кількість типографської коректури, позначаючи синім олівцем «курсив», «великі літери» чи «зробити інтервалі», а часом і щось завзятіше – приміром, коли Пінкертон енергійно надряпав на берегах реклами «Заспокійливого сиропу»: «Набір розсипати. Чи ви ніколи не друкували реклами? Буду через півгодини». Крім того, ми щодня заповнювали наші рахункові книги. Такі були наші головні обов'язки, більш-менш стерпні. Проте більшість часу витрачалась на розмови з відвідувачами – без сумніву, чудовими й душевними людьми, проникливими й діловими, але, на жаль, аніскільки мені не цікавими. Деяких з них я мав за недоумків: з ними доводилось розмовляти цілу годину, перше ніж вони розв'язували якесь дріб'язкове питання й прощалися, а через десять хвилин повертались і казали, що вони передумали.

Інші вривалися до нас такі заклопотані, наче в них не було ані вільної секунди, але я помічав, що все це гра. Діюча модель сільськогосподарської машини виявилась своєрідною липучкою для цих нероб. Я не раз бачив, як вони байдуже крутили її хвилин п'ять, прикидаючись (хоч це нікого не вводило в оману), що машина цікавить їх з практичної точки зору: «Непогана машина, еге ж, Пінкертоне? Мабуть, чимало вже продали? А як би, на вашу думку, використати її для рекламування мого товару?» (Цим товаром могло бути, приміром, туалетне мило.)

Ще інші (найнеприємніші відвідувачі) виманювали нас У сусідні бари грати в кості на коктейлі, а коли коктейлі були оплачені, пропонували тут же грати на гроші. Пристрасть цієї братії до гри в кості перевершувала все: в одному клубі, де я обідав як «мій партнер, містер Додд», скляночка з костями з'являлася на столі разом з вином потім замінювала пообідню бесіду.

З усіх відвідувачів мені найбільше припав до душі Імператор Нортон. Його ім'я нагадує мені, що я ще не віддав належне мешканцям Сан-Франціско. В якому іншому місті виявили б таку повагу та підтримку тихому божевільному, який уявив себе імператором обох Америк? Де ще перший-ліпший ставився з отакою повагою до маячні цього бідолахи? Де ще його приймали торговці та банкіри, видавали готівку на його чеки, сплачували накладені ним самим податки? Де йому дозволяли виступати на випускних вечорах у школах та коледжах? Де на всім білім світі він міг пообідати в ресторані найвишуканішими стравами і піти, не заплативши? Казали навіть, що він дуже вередував: невдоволений обідом, погрожував, що більше до цього ресторану не прийде. Я цьому вірю, бо в нього було обличчя гастронома й гурмана. Цей монарх зробив Пінкертона своїм міністром – я бачив відповідний указ і лише подивувався із зичливості власника друкарні, який виготував спеціальні бланки. Мій друг очолював міністерство чи то іноземних справ, чи то освіти – врешті, це байдуже, бо обов'язки усіх міністрів були однакові. Незабаром після приїзду мені довелось бачити, як Джім виконує свою державну роботу. Його імператорська величність забажали навідати нашу контору. Це був гладун з досить дряблою шкірою, з виразом шляхетності на обличчі; він справляв враження надзвичайної урочистості та безглуздості: при боці у нього метлялась довга шабля, а над капелюхом стирчало павичеве перо.

– Я зайшов нагадати вам, містере Пінкертон, що ви трохи забарилися з виплатою податку, – сказав він із старомодною і величною люб'язністю.

– Скільки з мене, ваша величносте? – спитав Джім, і коли божевільний назвав суму (два чи три долари), віддав її до останнього цента і підніс як премію пляшку «Тринадцяти зірочок».

– Мені завжди приємно підтримати національне виробництво, – сказав Нортон Перший. – Сан-Франціско до кінця відданий своєму імператорові, і мушу зізнатись, сер: з усіх моїх володінь я віддаю перевагу саме йому.

– А знаєш, – сказав я Пінкертонові, коли імператор Нортон вийшов, – він мені подобається більше за всіх наших клієнтів.

– Його візит – висока честь, – зауважив Джім. – По-моєму, він звернув на мене увагу, коли знявся галас з парасолями.

Нами таємно цікавилися й інші, видатніші особи. Бувало, Джім прибирав надзвичайно ділового й рішучого вигляду, починав розмовляти короткими реченнями, як дуже заклопотаний ділок, і з його язика вряди-годи злітали такі фрази: «Так сказав мені сьогодні вранці Лонгхерст», або: «Це мені відомо від самого Лонгхерста». Не дивно, думав я, що Пінкертона запрошують на раду такі фінансові велетні: його енергія і винахідливість були понад будь-які похвали. В ті перші дні, коли він ще про все зі мною радився, міряючи кроками контору, складаючи плани, підраховуючи й потроюючи уявний капітал, і його «машина» (вживаючи старе, але незамінне тут слово) працювала на повну потужність, я ніяк не міг вирішити, що сильніше: повага, яку я до нього відчував, чи бажання сміятись, яке він у мені збуджував. Але ті чудові дні невдовзі скінчилися.

– Так, придумано непогано, – якось сказав я. – Але, Пінкертоне, невже ти вважаєш, що це чесно?

– А ти вважаєш, що це нечесно? О боже, невже я заслужив отакі слова з твоїх вуст?!

Помітивши, як мої слова йому дошкулили, я безсоромно скористався фразою Майнера:

– По-твоєму, чесність – це щось на зразок гри в піжмурки? – сказав я. – Ні, це надзвичайно витончена річ, витончена, як будь-яке мистецтво.

– Ах, ти про це!.. – вигукнув Пінкертон з невимовною полегкістю. – Це казуїстика.

– Яв одному певен: те, що ти пропонуєш, нечесне, – заперечив я.

– Облишмо розмову. Це вже вирішено, – відповів він.

Отже, Пінкертон не став сперечатися зі мною, погодившись майже з першого слова. Але, на біду, такі суперечки чимдалі частішали, і ми почали боятися їх. Найбільше в світі Пінкертон пишався своєю чесністю, найбільше в світі він цінував мою добру думку, і коли траплялося, що його комерційні справи ставили під загрозу і те, й друге, йому було дуже, тяжко, та й мій стан був не кращий – адже я багато що завдячував йому, я жив (і жив добре) на прибутки з цих сумнівних операцій, та й кому приємна роль причепи? Якби я був вимогливіший та рішучіший, наші стосунки могли б зайти за край. Але, чесно кажучи, я безпринципно користувався гараздами, не дуже цікавлячись, звідки вони беруться, і намагався уникати неприємних розмов. Пінкертон досить кмітливо скористався з моєї слабкості, і ми обидва відчули полегкість, коли він почав огортати свою діяльність у покрив таємничості.

Наша остання суперечка, що мала найнесподіваніші наслідки, постала зі спекуляції списаними на злам суднами. Пінкертон купив якусь старезну посудину і, потираючи руки, сказав мені, що вона вже стоїть у доці під новим іменем і ремонтується. Коли я вперше почув про цю галузь комерції, то нічого не зрозумів, але тепер, після тривалих суперечок, я вже знав чимало і суворо сказав:

– Тут я не можу бути твоїм компаньйоном, Пінкертоне.

Він підскочив, наче вжалений.

– Та ти що? Що з тобою сталося? По-моєму, тобі не подобається кожне вигідне діло.

– Агент Ллойда списав це судно, як негодяще, – сказав я.

– Таж це блискуча операція! Судно в пречудовому стані, треба лише замінити ахтерштевень та частково обшивку. Я тобі скажу, що агенти Ллойда теж наживаються, але вони англійці, і тому ти не хочеш мені вірити. Якби це агентство було американським, ти лаяв би його останніми словами. Так-так, у тебе просто англоманія, звичайнісінька англоманія! – обурено вигукнув він.

– Я не буду добувати гроші, ризикуючи життям людей, – рішуче заявив я.

– О боже! Та хіба будь-яка спекуляція не пов'язана з ризиком? А хіба посилати в плавання навіть чесно збудоване судно – не значить ризикувати життям людей? А шахти – хіба це не ризик? А згадай оту справу з ліфтами. Яка була операція! Але ризик був страшенний! Могло б усе завалитись, і що б тоді сталося зі мною? Лаудене, скажу тобі правду: ти занадто делікатний і ні на що не годен у цім світі!

– Ловлю тебе на слові, – відповів я. – «Навіть чесно збудоване судно», кажеш ти. То давай, Пінкертоне, братися лише за чесні справи!

Удар влучив у ціль. Пінкертон не мав чим боронитись, а я кинувся в атаку з іншого боку. Він дбає лише про гроші, заявив я. Він мріє лише про долари. Куди поділися його передові шляхетні заміри? Куди поділася його спрага культури? Чи він забув про свій ідеал американця?

– Це правда, Лаудене! – вигукнув Пінкертон, сягнистим кроком міряючи кімнату і нервово куйовдячи чуприну. – Це щира правда. Я піддався меркантильності. Що тут казати, як виправдовуватись? Меркантилізм заїв мене! Мене! Лаудене, так далі жити не можна. Ти знову показав себе справжнім другом. Дай мені твою руку – ти ще раз врятував мене! Мені треба підвищити свій духовний рівень. Я повинен ужити відчайдушних заходів – взятися за вивчення якоїсь важкої сухої науки… Але якої? Богослов'я? Алгебри? А що таке алгебра?

– Ну, це досить важка й суха наука.

– Але вона стимулює духовне зростання?

Я відповів ствердно й додав, що алгебра вважається однією з основ високої культури.

– Тоді саме вона мені й потрібна! Я вивчатиму алгебру, – сказав Пінкертон.

Наступного дня, звернувшись до однієї з своїх друкарок, він довідався про молоду дівчину, якусь міс Меймі Мак-Брайд, котра ладна була слугувати йому проводиркою по безводних пустелях алгебри. Вона саме підшукувала собі учнів, плата була досить помірна, і Пінкертон домовився брати у неї уроки двічі на тиждень. Він одразу загорівся нестримним ентузіазмом: здавалося, ніщо не зможе відірвати його від алгебраїчних символів; годинний урок тривав цілий вечір, а до двох уроків на тиждень додалися спочатку ще два, а потім іще один.

Я порадив Пінкертонові остерігатися жіночих чарів.

– Ти й не стямишся, як закохаєшся в свою алгебраїстку, – попередив я.

– Не кажи такого навіть жартома! – заперечив він. – Я схиляюсь перед нею в шанобі. Мені й на думку не спало обійняти її – як не спаде на думку бажання обійняти ангела. Лаудене, я певен, що на всьому білому світі нема другої жінки з такими шляхетними та чистими помислами.

Він говорив надто вже палко, і я не дуже йому повірив. На той час я вже встряв у нову тривалу суперечку з моїм другом.

– Я п'яте колесо у возі, – вперто доводив я. – З такою самою користю для тебе я міг би зараз перебувати в якійсь Сенегамбії. На листи, які ти мені доручаєш, могла б відповідати й дитина. Ось що, Пінкертоне: або ти знайдеш мені якусь роботу, або я сам собі знайду її.

Отак сперечаючись, я не втрачав надії повернутись до мистецтва, і гадки не маючи, що саме готує мені доля.

– А я вже знайшов роботу тобі, Лаудене, – якось відповів Пінкертон, вислухавши мою чергову тираду. – Ідея сяйнула мені у вагоні конки. Олівця не було, то я взяв його у кондуктора й дорогою дещо прикинув. Це дуже вигідна операція, а для тебе кращої й не придумаєш. Тут ти застосуєш усі свої таланти й освіченість. Я вже обдумав текст афіші. Проглянь його… «Сонце, озон і музика! ПІНКЕРТОНІВСЬКІ ГЕБДОМАДАРНІ [62]62
  Щотижневі (давньогрецьк.).


[Закрыть]ПІКНІКИ!» Це просто притягує очі, особливо оце слово «гебдомадарні», хоч його нелегко вимовити; я натрапив на нього в словнику, коли шукав, як пишеться «гектагональний». «Еге, – вирішив я, – таж це слово – справжній король усіх слів! Поки ти ще свіженьке, я тебе використаю, та ще й шрифтом, не коротшим від тебе самого». І ось, як бачиш, воно й згодилося. «П'ять доларів з голови, дами безплатно. Неймовірна суміш вражень!» Як тобі це подобається? «Безплатне снідання під лісовим шатром. Танці на шовкових травах. Повернення додому в сяйві призахідного сонця. Організатор і почесний розпорядник – Лауден Додд, есквайр [63]63
  Есквайр (англ.) – один із дворянських титулів в Англії.


[Закрыть]відомий знавець мистецтв».

Просто дивно, як людина вибирає Харібду замість Сцілли! [64]64
  Сцілла і Харібда – за давньогрецькою легендою, два страховиська, що жили на протилежних берегах вузької протоки. Мореплавці, уникнувши зубів одного з них, неминуче потрапляли в пащу другого.


[Закрыть]Я так ревно домагався, аби викреслити один-єдиний епітет, що без найменшого протесту прийняв все інше в тій афіші, як і все, що з неї поставало. І ось слова «відомий знавець мистецтв» були викреслені, але Лауден Додд став «організатором і почесним розпорядником Шнкертонівських «Гебдомадарних пікніків»; а втім, ця назва незабаром була скорочена публікою в «Дромадер» [65]65
  Дромадер (лат.) – одногорбий верблюд.


[Закрыть].

Щонеділі, о восьмій годині ранку, перехожі могли милуватися мною на пристані. Я був у чорному фраку, зі стрічкою в петлиці, на мені були ніжно-блакитні штани і шовковий циліндр, блискучий, мов дзеркало. В руках тримав лакований жезл. Мої кишені були напхані дешевими сигарами та цукерками, призначеними для роздачі. Ліворуч пахкав та тремтів чималий пароплав, дуже патріотично прикрашений прапорами від баку до корми і справді схожий на дромадера. Мій правий фланг прикривала квиткова каса, яку надійно утримував мій вірний колега-шотландець з такою самою стрічкою, як у почесного розпорядника; він безперестану курив сигару на знак того, що сьогодні свято. О пів на дев'яту, упевнившись, що безплатні сніданки вже завантажені, я теж запалював сигару і чекав, коли заграв оркестр. Чекати доводилось недовго – оркестрантами були німці, дуже пунктуальні. Через кілька хвилин вулицею розсипався бойовий барабанний дріб і з'являвся оркестр, попереду якого з десяток блазнів і добровольців хизувалися ведмежими шапками та шкіряними фартухами й розмахували блискучими сокирами. Оркестрові ми, звісно, платили; що ж до блазнів-добровольців, то в Сан-Франціско так полюбляють всілякі публічні процесії, що ці добровольці працювали безплатно, з любові до мистецтва, і на них ми витрачали тільки частину сніданків.

Музиканти шикувалися на носі судна й грали веселої польки; блазні ставали на чати обіч східців та біля каси, яку незабаром брала в облогу публіка, що вивалювалася з переповнених конок, – родини (батько, мати й усі діти), закохані парочки, молоді одинаки. Всього набиралося душ чотириста-шістсот, переважно німців, які розважалися, мов діти.

Коли всі вони вже були на палубі і двоє-троє припізнілих стрибали на борт під веселі вигуки пасажирів, пароплав віддавав кінці й виходив у бухту.

І тоді наступав час праці й слави почесного розпорядника. Я кружляв серед натовпу, випромінюючи люб'язність та усмішки, щедро роздаючи цукерки й сигари. Я жартував з незграбними дівчатами-підлітками, казав соромливим закоханим, що цей пароплав лише для одружених, грайливо запитував неуважних молодиків, чи мріється їм про коханок, пригощав сигарою якогось главу сімейства, а потім милувався красою його нащадка і питав у мами, скільки рочків цій милій дитині, яка (з запалом запевняв я) незабаром переросте свою мамцю, або питав у неї, чи не знає вона дуже мальовничої місцини на узбережжі Соселіто чи Сан-Рафаель, де ми влаштували б свій пікнік (вважалося, що ми цього ніколи не вирішуємо заздалегідь). А за хвилину я знову перекидався легковажними жартами з дівчатами, збуджуючи скрізь, де з'являвся, сміх і голосні вигуки: «Який же він веселун, цей містер Додд!», «Ах, який він люб'язний!»

Так я розважав публіку протягом години, а потім починав другий обхід палуби, тримаючи сумку з різнокольоровими прапорцями на шпильках. На прапорцях було написано: «Стара добра Німеччина», «Каліфорнія», «Справжня любов», «Старі диваки», «Прекрасна Франція», «Зелений Ерін» [66]66
  Ерін – поетична назва Ірландії.


[Закрыть], «Країна тістечок», «Столичний Вашінгтон», «Сойки-щебетухи», «Вертляві пташки» – по двадцять прапорців з отакими назвами, бо за безплатне снідання наші гості сідали групами по двадцять душ. Розподіл прапорців передбачав виняткову тактовність (правду кажучи, це був найвідповідальніший з моїх обов'язків), але робив я це з удаваною безтурботністю, зі сміхом, жартами та веселими суперечками. Прапорці пришпилювались до капелюхів та капелюшків, і незабаром зовсім незнайомі люди радісно і збуджено вітали одне одного в своїх «кают-компаніях», як ми називали столи. Над палубою лунали вигуки: «Гей, сойки-щебетухи, де ви?», «Та невже на цьому судні нема більше жодного каліфорнійця, крім мене?»

Тим часом ми вже наближаємось до заздалегідь вибраного місця нашого пікніка.

Я збігаю на капітанський місток, і на мене тепер звернені погляди всієї публіки.

– Капітане! – кажу я чітко й вимогливо, і мій голос розлягається по всій палубі. – Більшість нашого товариства бажає висадитися в затоці за мисом Самотнього Дерева.

– Чудово, містере Додд! – весело вигукує капітан. – Мені однаково. Але я погано знаю затоку, яку ви обрали, тому залишайтесь на містку і подавайте мені лоцманські команди.

І я виконую його прохання з допомогою жезла. Я подаю команди, на превелике задоволення всієї публіки, бо я (що там казати!) – загальний улюбленець. Ми стишуємо хід і наближаємось до зеленого видолинка, зрошеного ручаєм та порослого соснами й секвойями. Пароплав кидає якір, потім спускаються шлюпки, дві з яких уже завантажені напоями для імпровізованого бару; в третю сідає оркестр, супроводжуваний розкішними блазнями, і пливе до берега під знадливу мелодію «Дівчата з Буффало, виходьте до нас на смерканні». Згідно з нашою програмою один з незграбних блазнів впускає у воду сокиру, після чого веселощам публіки вже немає меж. Щоправда, якось сокира взяла та й попливла (вона була бутафорська); публіка сміялась, але вже з нашого шахрайства.

Хвилин за десять-п'ятнадцять шлюпки знову підходять до борту, кожна «кают-компанія» сідає окремо і пливе на берег, де вже чекають оркестр і бар. Потім перевозяться кошики зі сніданням; їх складають на березі, і довкола стають на чати дужі блазні, поклавши сокири на плече. Сюди ж прямую і я, тримаючи в руці записника, і зупиняюсь під прапором з написом: «Снідання видається тут». В кожному кошику – повний набір для двадцяти душ: холодна закуска, тарілки, склянки, ножі, виделки, ложки, а також пристрасний, породжений пером Пінкертона, заклик (він приклеєний до покришки) берегти скляний посуд і срібло. В барі уже пропонують пиво, вино й лимонад, і всі компанії прямують у гай, несучи кошики на палиці, а пляшки – під пахвами. До першої години вони бенкетують під звуки оркестру в тісному товаристві. З першої до четвертої пополудні вони танцюють на траві, бар торгує напоями, а почесний розпорядник, який уже геть змучився, намагаючись розвеселити найпохмуріше товариство, тепер теж повинен танцювати з найнепоказнішими дамами. О четвертій сурмить сурма – і за півгодини всі знову на пароплаві; почесний розпорядник, нарешті звільнившись, може відпочити, сівши в капітанській каюті на ящик з-під бренді чи содової. Я сказав – «нарешті звільнившись», але мені ще треба було вгамовувати неймовірну штовханину, а потім у супроводі двох полісменів везти денний виторг до контори Пінкертона. Це звичайний пікнік, але ми, догоджаючи смакам Сан-Франціско, влаштовували також особливі свята. «Маскарад середніх віків», про який сповіщали рукописні афіші, які починалися словами: «Всім! Всім! Всім!», і на який зійшлася велика кількість рицарів, ченців та маркізів, зненацька захопила злива, і наше повернення до міста перетворилося в спектакль, найсумніший з усіх, що їх я будь-коли бачив. Зате дуже приємно згадувати пікнік «Збір шотландських кланів» – це був наш безперечний успіх. Ще ніколи не збиралося стільки чоловіків з оголеними блідими колінцями; а що більшість гостей належала до клану Стюартів і пишалася орлиними перами, товариство це було досить шляхетне. Я привселюдно оголосив про своїх шотландських предків, і мене відразу одностайно прийняли до якогось клану. Єдина хмарка затьмарила цей чудовий день, червону дату мого календаря: я заготував надто великий запас національного напою – славнозвісного шотландського віскі «Роб Рой», і він виявився досить міцним, бо від четвертої до половини на п'яту мені довелось добряче попрацювати, перевозячи на борт непритомних вождів шотландських кланів.

Якось на один із наших пікніків з'явився інкогніто сам Пінкертон під руку зі своєю алгебраїсткою і став душею своєї «кают-компанії». Міс Меймі видалась мені схожою на милу мишку з величезними сяйними очима, прегарними манерами і на диво правильною вимовою – я ніколи ще не чув такої. Розкривати інкогніто Пінкертона було суворо заборонено, тож я не мав змоги познайомитися з міс Меймі ближче, але наступного дня мені сповістили, що вона визнала мене «найдотепнішим джентльменом з усіх, з ким їй доводилось знатись». «Не дуже ти розбірлива в дотепах», – подумав я. Однак мушу зізнатися, що такої думки була не тільки вона. Один з моїх жартів навіть облетів увесь Сан-Франціско, і я чув, як ним шикували в моїй присутності люди, що не знали мене. Але лишатися невпізнаним було чимдалі важче: моя поява викликала пожвавлення, особливо в не дуже респектабельних кварталах. «Хто він?» – «Як це – хто?! Та це ж Дромадер Додд!» Або з нищівною усмішкою: «Ти що, не знаєш містера Додда, розпорядника пікніків? Отакої!» І мені вже й самому було жаль того нещасливця. Адже наші пікніки, хоч і трохи вульгарні, були веселі та безтурботні – достоту золота доба; я певен, що кращу розвагу годі було й вигадати, і хоч я завжди мав чимало клопоту як розпорядник, часто почувався щасливим…

Мені завдавали прикрощів тільки дві обставини. По-перше, необхідність жартувати з дівчатками-підлітками, яких я не терпів, а по-друге… Цей момент менш важливий, і з ним було легше. В ранньому дитинстві, ще, можна сказати, сидячи в материній пелені, я навчився (і так, на жаль, і не розучився досі) тягти пісню «Перед битвою». А голос мій має одну властивість: коли я беру найвищі ноти, їх ніхто не чує навіть за обіднім столом. Знавці кажуть, що я фальшивлю на високих нотах. Крім того, якби навіть я був найкращим у світі співаком, «Перед битвою» – не та пісня, яку я обрав би для виконання. Однак на одному з найнудніших пікніків я, впавши у відчай, затяг цю пісню. То була моя фатальна помилка. Чи то на пароплаві завівся постійний пасажир (хоча я ніяк не міг засікти його), чи сам пароплав усім своїм залізом та деревом всотав цю традицію, – але відтоді в кожному рейсі серед публіки ширився поголос, що містер Додд – справжній співак, що містер Додд виконує «Перед битвою», і, нарешті, що містер Додд зараз заспіває «Перед битвою». Пісня стала обов'язковим номером програми, як і падіння у воду бутафорської сокири. І я щонеділі заводив свою жалюгідну пісеньку, за яку мене щедро нагороджували оплесками. О безмежність людської вдячності! Мене неодмінно просили проспівати на біс.