Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XVII
ВІДОМОСТІ З ВІЙСЬКОВОГО КОРАБЛЯ

Наступного ранку, коли зійшло сонце, наша шхуна ледь погойдувалась на хвилях неподалік від старого буя; попереду в зелені потопали білі будинки, а в маленькій гавані хиталися щогли численних суден. Туди, через досить небезпечний вхід, і поніс нас свіжий бриз, і незабаром ми пришвартувалися біля причалу. Пам'ятаю, я помітив біля причальної бочки ощирену гарматами потвору – сучасний військовий корабель, – та на душі в мене було так сумно, що я не звернув на нього уваги.

Затримуватись довго в Гонолулу ми не збиралися. Шарп і Фаулер покинули мене напередодні, цілком упевнені в тому, що я брехун, яких мало, і ця мила думка спонукала їх з'явитися знову на борт нашого судна, тільки-но ми підійшли до пристані, й запропонувати мені поміч та гостинність, – мабуть, моя поведінка під час торгів збудила в них найглибшу шанобу до моєї особи. Я мав покінчити зі справами, тож допомога була не зайва, час було й розважитись. До того ж, Фаулер чимось мені подобався. Тож я скористався люб'язністю нових знайомців. У першій половині дня я з допомогою Шарпа підшукав покупців на чай та шовк, а тоді пообідав з ними в окремому кабінеті ресторану при готелі «Гавайї» (в присутності зайвих свідків Шарп був непитущий), а близько четвертої пополудні він передав мене в руки Фаулера. Фаулер мав бунгало на пляжі Вайкікі – там, у товаристві світської молоді Гонолулу, я й перебув вечір: ми купалися в морі, пили якісь коктейлі, танцювали хула-хуп, а потім майже до ранку грали в покер. Я ніколи не знаходив задоволення в тому, щоб глибокої ночі програвати гроші якомусь хирлявому сп'янілому молодикові, але того вечора, зізнаюсь, таке діло мене захопило, і я, не задумуючись, сипав грошима (грошима своїх кредиторів) та пив шампанське Фаулера. Прокинувшись уранці, я відчув легкий головний біль. Поснідати було нічим, і молоді гульвіси, чимало з яких ще не встигли протверезіти, взялися власноруч готувати снідання. А що кожен дбав лише про себе, а при першій нагоді не соромився ум'яти вже зготовлене своїм сусідою, то я зрозумів – це саме той випадок, коли розбивається багато яєць, та мало смажиться яєчні. Я знайшов на кухні глек молока та скибку хліба і хоч не вгамував голоду, вирішив непомітно вислизнути на свіже повітря; була саме неділя, і я міг, забувши про справи, погуляти на самоті, перше ніж у Фаулеровому бунгало знову почнуть веселитися.

Я звернув на стежку, що бігла попід підніжжям згаслого вулкану, відомого під назвою Діамантова Голова. Стежка вилася зеленим гаєм, а між колючих дерев тут і там виднілися хатини острів'ян. Тут я надивився на картини тубільного життя: окаті голі дітлахи гралися з поросятами, під деревом спав юнак, поважний дід в окулярах читав по складах біблію гавайською мовою, в ручаї купалася юна дівчина (це видовище мене трохи збентежило), а в густому затінку хатин яскріло строкате вбрання.

Я вийшов на піщаний пляж, на який спадали важкі удари пасатів. З одного боку, за блискітливою гучною смугою прибою, видніла бухта, всіяна численними вітрилами, а з другого – до синього неба здіймалися голі прямовисні скелі, посічені глибокими тріщинами. Незважаючи на товариство білих вітрильників, що ковзали по бухті, мною раптом оволоділо відчуття неперебутньої самотності. Мені згадалось почуте напередодні за обідом: десь тут є печера, що сягає в самісінькі надра вулкану. Туди можна проникнути тільки зі смолоскипом; там зберігаються священні кістки жерців та воїнів і ні на мить не змовкає голос підземної річки, що рине до моря глибокими розколинами. І раптом я зрозумів, що всі ці бунгало й Фаулери, все це осяйне ділове місто й численні судна в його гавані – всього лиш діти вчорашнього дня, а протягом століть на цьому острові текло подібно до підземних вод невідоме нам життя тубільців зі своєю славою та честолюбством, зі своїми радощами, злочинами й муками… Навіть Халдея [93]93
  В першій половині І тисячоліття до н. е. у Південній Месопотамії жили семітські племена халдеї. В 626–538 pp. у Вавілоні правила халдейська династія, яка заснувала Нововавілонське царство.


[Закрыть]не здавалась мені такою стародавньою, а єгипетські піраміди – такими таємничими. Я почув, як відмірюють час «барабани й тупіт війська» прадавніх завойовників, – і я видався собі метеликом-одноденкою. І до мене мовби усміхнувся дух вічності. Що там для нього банкрутство Пінкертона та Додда з кварталу Монтана в Сан-Франціско; що там для нього муки сумління молодшого компаньйона!

У мене відлягло від серця.

Цьому настроєві філософського смутку сприяли, безперечно, й учорашні мої ексцеси – адже часом не лише доброчесність сама себе винагороджує. Та хай там як, мені відчутно полегшало на душі.

Тут за поворотом стежки я побачив сигнальну станцію, побудовану на самому краю скелі. Новий чепурненький будиночок з флагштоком був відкритий усім навалам пасатів. Могутні шквали падали на нього, і в вікнах, обернених до моря, безперестану деренчали шибки; ці звуки зливалися з гуркотом прибою, що розбивався під скелею; тож мешканці будиночка й не вчули моїх кроків по вузькій веранді.

Їх було двоє: літній господар з сивуватою бородою, пильним поглядом моряка і тим особливим виразом обличчя, який буває у людей, що довго живуть самотні, та його гість, уже немолодий балакун в ошатній тропічній формі англійського військового флоту – він сидів на столі й смалив сигару. Мене зустріли дуже люб'язно, і незабаром я з задоволенням слухав балачки веселого моряка.

– О, якби я не народився англійцем! – розводився він. – Їй-богу, я бажав би бути французом! Всі інші не годні їм і в слід ступити! – Він на мить замовк, а тоді враз перейшов до політики: – Краще вже бути диким звіром, аніж лібералом! Носити заклики і все інше!.. Та в свині й то більше розуму! Ну ось хоча б наш стармех – кажуть, він власними руками ніс плаката «Ура Гладстонові!», чи «Геть аристократів!», а чи щось таке… А чим йому допекли аристократи? Покажіть мені цивілізовану державу без аристократів! Я не кажу про Штати – там усе продається і купується. Знав я одного американського моряка – справжній хлопець, теж родом англієць, служив сигнальником на «В'яндоті». Так от він казав, що ніколи не потрапив би на те місце, якби не знайшов спільної мови з ким треба… Отак прямо й сказав. Ну, ми тут усі англійці…

– Боюся, що я американець, – зауважив я винувато.

Моряк на мить начебто зніяковів, але відразу ж опанував себе і зробив мені вельми тактовний, типовий у таких випадках комплімент.

– Та ви що! Слово джентльмена – я б ніколи цього не подумав! По вас цього зовсім не видно! – вигукнув він, наче мова йшла про те, що я хильнув зайвого.

Я подякував йому, як завжди в таких випадках дякую його співвітчизникам – не стільки за люб'язне ставлення до мене й моєї країни, скільки за щирість у виявах справжнього британського духу та смаків (тут я повсякчас відкривав для себе щось нове).

Подяка так зворушила мого нового знайомого, що він похвалив американський спосіб зшивати вітрила.

– Ви зшиваєте вітрила краще, ніж ми, – сказав моряк. – Можете твердити це з чистою совістю.

– Дякую, – відповів я. – Неодмінно твердитиму. Цим я остаточно завоював симпатію моряка, і коли я почав прощатися, щоб повернутись до Фаулерового бунгало, він сплигнув зі столу й зголосився провести мене. Я охоче згодився, бо цей дивак, на свій лад унікальний, наче з породи вимерлих птахів, розважав мене. Та коли він узяв свою безкозирку, я зрозумів, що наша подальша розмова може бути куди цікавішою, ніж мені уявлялось: я побачив на стрічці напис: «Буря».

– Послухайте, – обізвався я, коли ми попрощалися з господарем і спускалися стежкою до води, – це ж ваш корабель підібрав команду «Летючого шквалу»?

– Саме так, – відповів моряк. – І їм таки поталанило: цей острів Мідуей давно забутий богом і людьми.

– Я щойно звідти, – сказав я. – Ми з компаньйоном купили той бриг.

– Перепрошую, сер, то ви господар білої шхуни? – здивовано вигукнув моряк.

– Атож, – відповів я.

Мій супутник виструнчився, наче ми щойно познайомились.

– Так-так, – провадив я, – і мене дуже зацікавила вся ця історія. Я хотів би, щоб ви розповіли, як їх рятували.

– Було все так. Нам наказали зайти на Мідуей перевірити, чи немає там потерпілих від корабельної катастрофи. Ми підпливли до нього раніше, ніж передбачалося, тож потім цілу ніч ледве повзли, аби дістатись до острова над полудень: старий Тутльс… вибачайте, сер, наш капітан боявся наближатися до острова вночі, бо довкола цього Мідуею безліч усіляких підступних течій, – ви ж самі це знаєте, адже були там. І все-таки якась із них, либонь, підхопила нас, бо коли вибило шість склянок, хоч ми мали бути далеко від острова, хтось раптом уздрів вітрила, а далі й усі розгледіли, на подив, щогли та оснастку брига! Незабаром судно постало перед нами як на долоні. Ми збагнули, що воно міцно, всім днищем сидить на мілині, що на ньому вимпел піднято, а прапор спущено. Прибій там добрячий, тож ми лягли в дрейф і спустили дві шлюпки. Сам я у шлюпці не був – стояв біля борту й дивився, – але хлопці казали, що вся команда була на смерть перелякана й ніхто нічого не міг до пуття розповісти. Один усе схлипував та заламував руки, він був заплаканий, як мале дитя. А отой Трент – він першим піднявся на борт, – у нього рука була замотана закривавленою шматиною. Я опинився поряд з ним, як оце з вами, і помітив, що він був вельми сердитий, а дихав, як той міх, – наче бігав по трапах. Та, врешті, було їм чого засапатись!.. А за Трентом зі шлюпки поліз на борт його помічник…

– Годдедааль! – вихопилось у мене.

– Гарненьке ім'я, що й казати! – засміявся моряк: він, певно, сплутав прізвище з якоюсь лайкою. – Чудове ім'я!.. Ось тільки воно не справжнє – своє справжнє прізвище він приховував, бо походив зі знатної родини. Один з наших офіцерів знав його в Англії, він упізнав його, підійшов і каже: «Здоров, Норі, здоров, старий!», – а той спершу тримався гідно, як і личить аристократові, а тоді, ледве вчувши своє ім'я, зблід, як на божому суді, глянув на містера Себрайта, ніби побачив чорта, а потім (повірте мені, правду кажу), зомлів і гепнувся на палубу! «Віднесіть його в мою каюту, – мовив містер Себрайт, – це нещасний Норі Картью».

– А який він був, той містер Картью? – ледве вимовив я.

– Офіцерський стюард казав мені, що він з дуже знатної англійської родини, – відповів мій приятель, – учився в Ітоні і, мабуть, баронет…

– Я питаю, який він із себе, – нетерпляче докинув я.

– Та нічого особливого, – махнув моряк рукою, – такий, як і ми з вами. На баронета не схожий. Щоправда, я бачив його обшарпаним…

– Як це? – здивувався я. – Ага, пригадую: весь час, поки ви йшли у Фріско, він хворів…

– Може, хворів, а може, просто не хотів, щоб його бачили, бо з каюти він не виходив, а стюард, що носив йому їсти, казав мені, що він майже нічого не їв. А в Фріско його переправили на берег так, аби ніхто не бачив. Його старший брат нібито помер, і Картью став спадкоємцем, але ще до того він посварився з ріднею і пустився по світах. Найнявся на торговельний бриг, потрапив у катастрофу на Мідуеї і вже покинув свої пожитки, готуючись плисти морем у шлюпці, – аж коли з'являється наш корабель, і він дізнається, що став багачем, та ще й не сьогодні-завтра його оберуть до парламенту! Отож йому й не хотілося показуватись на людях. Певно, ми з вами повелися б так само.

– Можливо, можливо, – відповів я: – Ну, а всіх інших з команди ви теж бачили?

– Звісно! І нічого поганого про них не скажу. Гарді, приміром, родом з англійських поселенців, через його руки пройшли страшні гроші, він знав і щастя, і невдачі, дуже він мені сподобався. І такий освічений, знає французьку, а що вже латиною джерготів – ну чистісінький тубілець! Дуже я його вподобав, цього Гарді, та й з обличчя гарний…

– І багато вони розповідали про катастрофу?

– А що там було розказувати? Адже про все написали в газетах. Гарді більше розказував про те, як він добував грошики, як водився з жокеями та букмекерами, з боксерами та акторами і взагалі з тією компанією… А ось тут я зоставив свого коня… З вашого дозволу, я прощатимусь.

– Хвилинку, – мовив я. – Містер Себрайт на борту?

– Ні, сер, він зараз на березі, – відповів моряк. – Я сам відвозив його валізу до готелю.

На тому ми розлучились, і мій новий знайомий погарцював собі на позиченому коні. Я помітив, що кінь ставився до свого вершника з неприхованим презирством. У мене в голові зароїлися думки; я відчував, що в мої руки потрапили ключі до розгадки всіх наших таємниць. Я взнав справжнє прізвище Діксона – його звали Картью. Я зрозумів, на які гроші Беллерс хотів купити бриг, – це була спадщина Картью. А до моєї уявної галереї картин, що оповідали історію «Летючого шквалу», додалася ще одна – можливо, найдраматичніша. Я бачив палубу військового корабля біля берегів загубленого в океані острова, офіцерів і матросів, які з цікавістю оглядають новоявленого баронета: під чужим іменем він плаває на торговельному судні, його врятували від явної загибелі, – і ось він падає, зомлівши, на палубу, зачувши своє власне ім'я. Я пригадав мою розмову з ним по телефону в готелі «Оксідентал». Либонь, у цього Діксона-Годдеда-аля-Картью була вельми романтична або підмочена біографія. В моїй уяві постала фотокартка, знайдена на «Летючому шквалі», і мені подумалося: зображений на ній чоловік цілком здатен на такі бурхливі злети й падіння. І я вирішив, що Годдедааль (чи Картью) – це розгадка всіх таємниць.

Отже, поки «Буря» тут, треба познайомитися з Себрайтом і корабельним лікарем. Тому, попрощавшись з містером Фаулером, я повернувся в Гонолулу. В марному очікуванні я просидів до вечора на прохолодній веранді готелю. Нарешті, біля дев'ятої години, моя терплячість була винагороджена.

– Ось добродій, про якого ви питали, – сказав мені портьє, і я побачив ще молодого чоловіка в твідовому костюмі: він ліниво й манірно грався тонкою тростиною, й на його обличчі застигла журба. Як по правді, я сподівався побачити загартованого повелителя бур, свого роду вікінга, а не такого зманіженого молодика, – тож спершу трохи розгубився.

– Якщо не помиляюсь, я маю задоволення розмовляти з лейтенантом Себрайтом, – сказав я.

– Саме так, – відповів молодик. – Проте мені здається, що ми з вами незнайомі.

Він говорив, як той лорд Фоппінгтон зі старої п'єси – манірність не полишала його ні на мить, але я не маю наміру відтворювати його мляву мову.

– Я вирішив заговорити з вами саме для того, щоб ми познайомились, – сказав я, й трохи не зніяковівши (на нечемність я завжди відповідаю нечемністю, це моя єдина войовнича риса). – Ми з вами обидва маємо відношення до справи, яка мене дуже цікавить, і мені здається, я можу прислужитися одному з ваших друзів – у всякому разі, можу сповістити його про деякі приємні новини.

Останнє я сказав, аби якось заспокоїти власне сумління: жодної послуги містерові Картью я, звісно, зробити не міг і не бажав, але я був певен – тому буде приємно почути, що я спалив «Летючий шквал».

– Я… я не знаю… я вас не розумію, – затинаючись, мовив Себрайт. – Розумієте, у мене нема ніяких друзів у Гонолулу.

– Той друг, про якого мова, тепер в Англії, – відповів я. – Це містер Картью, якого ви підібрали на острові Мідуей. Моя фірма купила бриг. Я щойно повернувся з острова, і мені треба будь-що зв'язатися з містером Картью. Думаю, ви будете такі люб'язні, що повідомите його адресу.

Як бачите, я досить хутко позбувся найменшої надії зацікавити цього зарозумілого британця. Та і йому самому була явно не до душі моя настійливість. Напевне, він страшенно боявся, щоб я не накинув йому своє знайомство; до того ж, це несміливий, нерозумний, марнославний і непривітний тип, та ще й геть беззахисний – такий собі равлик без усякої хатки – тож він намагатиметься будь-що покінчити з нашою розмовою, навіть згодившись з моїм проханням. І справді: за хвилину він квапливо відкланявся, лишивши мені папірця, на якому надряпав:

«Норріс Картью,

Столбрідж-ле-Картью,

Дорсет».

Я міг святкувати перемогу – бойовище і частина обозу мого супротивника опинилися в моїх руках. Проте, зізнаюсь чесно, під час нашої розмови я страждав та ніяковів не менше, ніж містер Себрайт. Я відчував, що нездатен на дальші агресивні випади, що воєнно-морський флот старої Англії, як і колись, непереможний (принаймні для мене); тож я полишив думку про те, щоб розшукати корабельного лікаря, вирішивши й надалі триматися на поважній відстані від англійського прапора. І я поволеньки пішов собі спати.

Вранці я зрозумів усю мудрість свого рішення, коли випадково зустрівся з Себрайтом у холі, – той ледь уклонився мені, ще й так гоноровито та зверхньо, що я, згадавши тактику гордого Нельсона, удав, ніби не помітив вітання, й не відповів на нього.

Та уявіть собі й подив, коли за півгодини мені принесли від лейтенанта записку з запрошенням відвідати корабель.

«Шановний пане! – писав Себрайт. – Усіх нас, природно, дуже цікавить доля брига «Летючий шквал», і коли я розповів, що мав приємну нагоду познайомитися з вами, всі мої товариші висловили одностайне бажання бачити вас своїм гостем на борту нашого корабля. Ми були б дуже раді, якби ви завітали до нас сьогодні ввечері або, якщо ви зайняті, пообідали в нашому товаристві завтра чи сьогодні». Далі вказувалась година обіду й підпис «Дж. Ласеллес Себрайт» разом із запевненням, що він залишається моїм щирим другом.

«Ні, містере Ласеллес Себрайт, – подумав я, – що ви не мій друг, це ясно, але не менш ясно, що ви, як та леді з пісеньки, друг когось іншого. Ви розказали про нашу зустріч, дістали прочухана, вам продиктували цю записку, не зваживши на ваші кволі заперечення, і ось я запрошений на борт «Бурі» – проте не для того, щоб познайомитися з членами екіпажу, і не для того, щоб поговорити про долю «Летючого шквалу», а для того, щоб мене допитала людина, яка цікавиться Картью. І я ладен битися об заклад: ця людина – лікар. І ще я можу битися об заклад: якби ви не дали мені вчора цієї адреси, вам не довелося б писати цієї записки».

Не гаючись, я написав у відповідь, що приймаю запрошення на обід, і в призначений час трохи босякуваті матроси «Нори Крейн» доправили мене в шлюпці під ощирений гарматами борт «Бурі».

Офіцери військового корабля, здавалося, зраділи мені. Вони, на відміну від Себрайта, з хлоп'ячою цікавістю розпитували про всі подробиці нашого плавання. За столом тільки й розмов було, що про «Летючий шквал», про те, як він сів на мілину, про те, як я знайшов його, про погоду та нашу якірну стоянку, про течії навколо острова Мідуей. Кілька разів без тіні замішання згадувалось ім'я Картью. Випадок з ним навів на спогади про долю графа Абердіна, що помер помічником капітана на американській шхуні. І коли я не дізнався про Картью майже нічого нового, то лише тому, що вони самі майже нічого не знали, – їх просто зацікавила незвичайна доля цього чоловіка, й вони співчували йому, що він так довго хворіє. Я переконався: офіцери «Бурі» цієї теми не уникають і нічого не таять від мене, бо їм нема чого замовчувати.

Здавалося, все було природне й щире, – і все ж мене бентежив лікар. Це був високий, кремезний чолов'яга років за п'ятдесят, уже посивілий, з неспокійними вустами та кущуватими бровами. Він рідко втручався в розмову, і то лише для того, щоб підкинути веселий жарт, а його неголосний уривчастий сміх уже сам собою викликав усмішки. Він, безперечно, мав славу заповзятого дотепника кают-компанії, всіма шанованого жартуна. Та я помітив, що він тишком-нишком стежить за мною, і, звісно, негайно почав його наслідувати. Якщо Картью симулював хворобу – а всі обставини вказували саме на те, – то лікар знав усе або, в усякому разі, чимало. Його суворе, вольове обличчя дедалі більше переконувало мене в цьому. Чоловіка з такими очима і такими вустами неможливо примусити діяти наосліп або за чужими вказівками. Однак важко було повірити і в те, що такий чоловік погодився б потурати злочинницьким діям: щось у його зовнішності нагадувало мені справедливого месника Брута, невблаганного суддю. Коротше кажучи, я завагався, чи підходить він для ролі, яку я накинув йому в своїх теоріях. Мене охопили подив і ще більша цікавість.

По обіді, коли всі зібралися перейти в курильню, я, підкоряючись несподіваному пориву, спалив за собою всі кораблі: пославшись на слабість, я попросив дозволу порадитися з лікарем.

– Я цілком здоровий, докторе Еркварт, – сказав я, коли ми лишилися самі.

Лікар щось промимрив, його губи заворушилися, і він втупив у мене уважні сірі очі. Було ясно, що він не має наміру говорити перший.

– Я хочу поговорити з вами про «Летючий шквал» і містера Картью, – вів я далі. – Будьмо відверті: ви чекали цього. Я певен, що ви знаєте все, і, як людина тонкого розуму, мабуть, зміркували, що й мені відомо чимало. То як ми будемо ставитись один до одного, а я – до містера Картью?

– Я не зовсім розумію вас, – відповів лікар і, помовчавши, додав: – Мені неясно, яка ваша мета, містере Додд.

– Ви маєте на увазі – з якою метою я все це розпитую?

Він кивнув головою.

– Мені здається, ми з вами говоримо про різні речі, – відповів я. – Моя мета проста: я шукаю пояснень у справі, задля якої сюди прибув. Я заплатив за «Летючий шквал» неймовірно високу ціну, бо містер Картью через свого агента торгувався на аукціоні до останнього. І я збанкрутував. Та якщо я не знайшов на судні багатства, я знайшов там незаперечні докази злочину. Зрозумійте мене – я став банкрутом через цього чоловіка, якого ніколи не бачив. Може, я хочу помститись або зажадати компенсації, і, гадаю, ви погодитесь, що в мене є можливості здійснити і те, і те.

Лікар незворушно мовчав.

– Невже ви не розумієте, – вів я далі, – з якою метою я звертаюся до вас, людини, що, без сумніву, знає всі таємниці, і з якою метою запитую вас чесно й відверто: як мені ставитись до містера Картью?

– Я попрошу вас висловлюватись ясніше, – сказав лікар.

– Ви не бажаєте допомогти мені, – заперечив я, – але спробуйте зрозуміти: сумління моє не надто вразливе, та все ж воно в мене є. Злочини бувають різні, й трапляються серед них такі, що особливого осуду в мене не викликають. Містер Картью у мене в руках, і я не з тих людей, що не скористалися б із такої сприятливої нагоди; крім того, я дуже допитливий. Але, з іншого боку, – запевняю вас, – мені б не хотілося переслідувати людину нещасну, завдавати їй горя, накликати на неї нові напасті.

– Мені здається, я вас розумію, – відповів нарешті лікар. – Припустімо, я дам вам слово честі, що всім неприємним подіям на «Летючому шквалі» є виправдання, вагомі виправдання… навіть, скажу вам, дуже вагомі.

– Це означало б для мене дуже багато, – відповів я.

– Скажу більше, – провадив він. – Припустімо, що я був би там чи ви були б там і сталась би певна подія, – невідомо, як би ми повелися після неї. А тепер зрозумійте мене. Я відкрию вам те, щоб мені відомо. Ви досить прониклива людина, аби розуміти, як повівся я. Дуже прошу вас зробити висновок з моїх дій стосовно тих фактів, про які я знав і яких не мав ні підстав, ані прав повідомляти вам.

Не берусь передати емоційну, сповнену глибокого переконання мову лікаря Еркварта. Той, хто не чув його слів, може подумати, що він лише морочив мене загадками; але я сам, вислухавши його, дістав добрий урок і приклад люб'язності.

– Дуже вдячний вам, – уклонився я. – Відчуваю, що ви сказали куди більше, ніж я маю право у вас випитати, і саме стільки, скільки могли. Я приймаю це як знак довір'я і постараюсь його виправдати. Сподіваюсь, сер, ви дозволите мені вважати вас другом.

Він промовчав, а потім недвозначно й сухувато запропонував мені вернутися до товариства. Та коли ми повернулися до кают-компанії, він з дружньою фамільярністю поклав мені руку на плече й весело мовив:

– Я прописав містерові Додду склянку нашої мадери! Більше мені не доводилось зустрічатися з Ерквартом, але він так чітко закарбувався в моїй пам'яті, що й нині я ніби бачу його. Та й як міг я забути його після тієї розмови? Придумати» теорію, що пояснювала б усі таємничі обставини, пов'язані з «Летючим шквалом», було дуже важко, але придумати теорію, що пояснювала б, яким чином головна дійова особа заслужила прощення і навіть повагу або, в крайньому разі, співчуття людини, подібної до доктора Еркварта, – придумати все це було понад мої сили. Тож на цьому мої відкриття й кінчилися. Я не вивідав нічого нового, поки не взнав усього.

Тепер моєму читачеві відомі всі факти. Чи виявиться він проникливішим, ніж я, а чи, як і я, скаже, що йому не до снаги знайти їм пояснення?