Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

– Пінкертоне, – заперечив я, – невже ти не розумієш, що за весь час навчання мене анічогісінько там не зацікавило? Вся та наука мені ненависна.

– Не вірю! – схвильовано мовив він. – Це суперечить здоровому глуздові! Бути у вирі того життя – і не відчути його чарів! Воно конче мало вплинути на твою поетичну душу! Ти мене дратуєш, Лаудене… По-твоєму, призахідне сонце може вразити людину, а місце, де змагаються за багатство, де капітал набувається й губиться протягом дня, одного-єдиного дня, вразити її не може! По-твоєму, людина буває байдужа до кар'єри, яка потребує знання життя, вміння знайти найвужчу шпарину, куди можна засунути руку й вийняти долар! По-твоєму, вона стоятиме в цьому вирі – однією ногою на банкрутстві, другою – на позиченому доларі, – і не шукатиме бодай цента всупереч злигодням долі?! Дурниці!

Цій біржовій романтиці ділків я протиставляв романтику (вона ж і доброчесність) мистецтва, нагадуючи Пінкертонові про людей, які зберігали вірність музам у будь-якій скруті; починав від Мілле [47]47
  Мілле, Жан-Франсуа (1814–1875) – видатний французький художник.


[Закрыть]і закінчував нашими численними знайомими та друзями, котрі обрали саме цей звабливий та пагористий шлях і мужньо долали скелі та колючі зарості, без копійки в кишені, але з надією в душі.

– Тобі цього не зрозуміти, Пінкертоне! Ти думаєш лише про вигоду, ти хочеш будь-що мати прибуток від зусиль, що їх затратив! Ось чому ти не станеш художником – хоч би й дожив до Мафусаїлового віку [48]48
  Мафусаїл – в біблійній міфології – пророк, котрий прожив 969 років. Вираз «Мафусаїлів вік» означає довголіття.


[Закрыть]! Бажання вигоди приносить невдачу. Очі художника звернені всередину, його мета – внутрішній настрій. Поглянь хоч би на Ромні. Ось у нього – душа художника. В кишені порожньо, однак запропонуй йому стати головнокомандувачем чи навіть президентом Сполучених Штатів, – і він відмовиться; ти й сам знаєш, що відмовиться!

– Може, й відмовиться! – кричав Пінкертон у відповідь, куйовдячи волосся обома руками. – Але я не втямлю чому! Я не втямлю, якого дідька йому треба! Мабуть, я ніколи не осягну таких прагнень. Звісно, це тому, що я не набув потрібної освіти. Але ж, Лаудене, навіть з моєї ницої точки зору це видається дурістю. Річ у тім, – часом додавав він, усміхаючись, – що на порожній шлунок од внутрішнього настрою мені аж ніякої користі. І ти не похитнеш мого переконання, що найперший обов'язок кожного – померти багатим, якщо пощастить.

– Задля чого? – якось запитав я його.

– Ну, не знаю, – відповів Пінкертон. – А якого біса людині так хочеться стати, приміром, скульптором? Я й сам узявся б ліпити. Але я не збагну, чому ти не хочеш братися ні за що інше… Це може свідчити ще й про убогість натури…

Не знаю, чи навчився він будь-коли розуміти мене, – а я відтоді пережив стільки, що й сам себе перестав розуміти, – та незабаром він упевнився, що мої наміри серйозні, і раптом кинув сперечатися й заявив, що він марно витрачав свій капітал, тож мав негайно повертатись на батьківщину. Йому таки варто було давно повернутися; він зволікав єдине заради нашої дружби та через мої невдачі. Але цей факт не обеззброїв мене, а дошкулив і роздратував. Така вже людська натура. Я вирішив, що цим Пінкертон мене зраджує. Вголос я цього не сказав, але своїх почуттів не таїв. Похмуре обличчя й пригніченість Пінкертона виказували, що його теж гризе ця думка. Та хоч би як там було, за час, поки мій друг готувався до від'їзду, він помітно знітився, – тепер мені соромно про це згадувати.

В день від'їзду Пінкертон запросив мене до ресторану, в якому (це він добре знав) я часто обідав, поки мав гроші. Він, мабуть, почував себе ніяково, а я сердився на нього – тож за обідом ми майже не розмовляли.

– Послухай, Лаудене, – сказав Пінкертон, явно над силу, коли подали каву і ми запалили люльки, – ти ніколи не збагнеш, як я вдячний тобі і як ти полонив мене. Ти не відаєш, який це дарунок долі – дружба з людиною, що стоїть на вершині цивілізації; тобі й уявити годі, як дружба очистила мене, піднесла мій дух; повір, я ладен померти біля твоїх дверей, наче вірний пес.

Не знаю, щоб я відповів би, але він перепинив мене.

– Вибач, я ще не закінчив! Я схиляюсь перед твоєю самовідданою вірністю мистецтву. Сам я не здатен піднестись до такого почуття, але в моїй душі в поетична струнка, Лаудене, і вона відгукується на нього. Я хочу, щоб ти лишився вірним своєму покликанню, і я допоможу тобі.

– Пінкертоне, ти кажеш дурниці!

– Будь ласка, не шалій, Лаудене! Це ж звичайнісінька ділова пропозиція – такі угоди укладаються щодня. Яким чином Гендерсон, Самнер, Лонг опинилися в Парижі? Одна й та ж історія: з одного боку – юнак, що випромінює геніальність, з другого – комерсант, що не знає, куди подіти свої долари…

– Не верзи казна-чого – ти ж убогий, мов церковна миша! – вигукнув я.

– Зачекай, поки я візьмусь до справи! – заперечив Пінкертон. – Я неодмінно розбагатію, і повір: я хочу мати з цього задоволення. Ось твоя перша стипендія. Прийми її з рук друга; адже я, як і ти, належу до людей, котрі вважають дружбу священним почуттям. Тут сотня франків; таку суму ти будеш отримувати щомісяця, а як тільки моє діло пошириться, ми збільшимо її до пристойної цифри. Це не послуга – ти доручиш мені збувати твої скульптури в Америці, а це вже одна з найвигідніших оборудок у моєму житті.

Потрібно було чимало часу, чимало компліментів та образ, перш ніж мені вдалося відхилити його пропозицію, погодившись навзамін випити пляшку доброго вина. Нарешті Пінкертон мовив: «Ну гаразд, із цим покінчено», – і вже не повертався до цієї теми, хоч ми були разом увесь день і я провів його на вокзал Сен-Лазар.

Я відчував себе до болю самотнім; я гірко картався тим, що відхилив і мудру пораду, і руку дружби. Коли я повертався додому величезним містом, що сяяло вогнями, то вперше дивився на нього, як на ворога

РОЗДІЛ V
МОЇ ПОНЕВІРЯННЯ В ПАРИЖІ

Нема такого місця на землі, де було б приємно голодувати, але я певен: найтяжче голодувати в Парижі. Усе паризьке життя зовні таке веселе, все місто таке схоже на величезний ресторан із садом, його будинки так барвисто прикрашені, театри такі численні, екіпажі мчать так швидко, що людина, змучена душевно чи хвора фізично, почувається зайвою, нікому не потрібною. Такій людині здається, що вона – єдине реальне створіння в жахливо-примарному світі. Веселі й говіркі відвідувачі кафе натовпи біля театральних під'їздів, екіпажі, в яких сидять шукачі дешевих розваг, яскраві вбрання дам, вітрини ювелірних крамниць, – усе це мовби навмисне підкреслює її злигодні й самоту. Проте коли ця людина моєї вдачі, її втішає дитинне марнославство. Ось нарешті справжнє життя, запевняє вона себе; нарешті я в самому його вирі: рятувальний круг, який підтримував мене на воді, щез, тепер я стаю на двобій з океанськими хвилями, тепер тільки від мене залежить, врятуюсь я чи загину, і тепер я на власному досвіді пізнаю долю Лусто і Люсьєна, Родольфа і Шонара.

Я страшенно бідував. Незаможні студенти часто-густо вдавалися до того, що делікатно звалося «позикою» (хоч віддавати борги вони не мали наміру), і багатьом з них щастило протриматись у такий спосіб кілька років. Але я лишився без грошей у дуже невдалий час. Більшість моїх друзів роз'їхалась, інші й самі ледве животіли. Ром-ні, наприклад, носив сільські сабо [49]49
  Сабо (франц.) – дерев'яні черевики, взуття французьких бідняків.


[Закрыть], а його єдиний костюм був такий дірявий (незважаючи на шпильки, якими він сколював лахміття), що доглядачі Люксембурзького музею якось попросили його вийти. Діжон також сидів на мілині, виготовляючи ескізи годинників та газових ріжків для якогось підприємця; найбільше, що він міг зробити для мене, – це запропонувати куток у своїй майстерні. Власної студії в мене вже, звичайно, не було, і «Геній Маскегону» назавжди розлучився зі своїм творцем. Щоб зберігати велику статую, художникові потрібна майстерня, галерея або хоч би внутрішній дворик. Художник не може возити статую з собою в екіпажі, як саквояж, і так само, мешкаючи в малесенькій майстерні, не може поселити там такого солідного приятеля. Я був вирішив залишити «Генія» в моїй колишній майстерні: гадав, що він, стоячи там, де був створений, надихатиме мого наступника. Але власник будинку, з яким я, на нещастя, посварився, скористався можливістю дозолити мені і зажадав, аби я негайно вивіз свою власність. Такому бідному студентові, як я, найняти воза не було за що, але я б уже найняв його за останні гроші, якби знав, куди саме повезу скульптуру. Істеричний сміх напав на мене, коли я уявив, як «Геній Маскегону», візник і я стоїмо посеред паризької юрби, не тямлячи, куди ж рушити, – врешті-решт поганяємо до найближчого звалища і скидаємо улюблене дитя моєї творчої думки на купу сміття. Зі скрути мене вирятував випадковий покупець, якому я віддав «Генія» за тридцять франків. Де він тепер стоїть, під чиїм іменем його розхвалюють чи гудять – історія замовчує. Найімовірніше, нидіє він десь у кущах на околиці, і паризькі гризетки, вихопившись на неділю погуляти за місто, чіпляють свої капелюшки на матір, а їхні залицяльники називають крилате дитя богом кохання [50]50
  Античного бога кохання Амура зображували у вигляді крилатої дитини.


[Закрыть].

Я обідав у кредит в шинку на околиці, де харчувались візники. Я домовився з шинкарем, що вечеряти не буду, бо, мовляв, щовечора сідатиму за вишукано сервірований стіл у одного з своїх багатих знайомих. Ця моя заява була вкрай необачна. Вигадка, досить імовірна напочатку, коли мій костюм мав пристойний вигляд, видалася більш ніж сумнівною, коли вилоги мого сюртука вистріпалися, а відірвані підметки черевиків стали лунко ляскати по підлозі. Крім того, їсти раз на день було дуже корисно для мого гаманця, але вельми шкідливо для мого шлунка. Колись я часто навідувався до цього шинку з цікавості – аби познайомитися з життям бідних студентів. І щоразу я заходив туди з огидою, а виходячи, відчував нудоту. Було дивно, що тепер я сідаю за стіл з нетерпінням, а піднімаюся вдоволений і відразу починаю рахувати години до наступної трапези. Голод – справжній чарівник; коли я витратив усі свої кошти і не мав змоги замовити в кафе чашку шоколаду чи навіть шматка хліба, цей візницький шинок тільки й рятував мене, якщо не брати до уваги рідкісних, довго очікуваних і довго згадуваних несподіваних обідів та вечер. Наприклад, підприємець розплачувався з Діжоном за якесь термінове замовлення або хтось із старих друзів приїздив у Париж. Тоді мене запрошували на обід чи вечерю і я чинив «позику» в стилі Латинського кварталу. Протягом двох тижнів мені ставало грошей на тютюн і вранішню чашку кави. Здавалось, таке харчування мало б змінити мої смаки. Здавалось, напівголодне існування мало б убити в мені гурмана. Та ба! Чим біднішими були мої обіди, тим частіше мріяв я про делікатеси. Свої останні гроші – тридцять франків – я врешті-решт витратив на розкішний обід, а потім повсякчас складав подумки меню уявних бенкетів.

Якось мене знову навідала надія – багатий мешканець одного з Південних штатів замовив мені своє погруддя. Замовник був щедрий, безперестану жартував і сміявся. Позуючи, він розважав мене всілякими бувальщинами й небилицями, а після сеансу запрошував пообідати з ним та оглянути визначні місця Парижа. Я їв досхочу, я почав гладшати. Погруддя, як усі казали, вийшло дуже схожим, і я вже вирішив був, що моїм злигодням настав кінець. Та коли я відіслав скульптуру до Америки, мій замовник навіть не сповістив, чи отримав його. Це мене так приголомшило, що, мабуть, я і не спробував би домагатися своїх прав, якби не постало питання про честь моєї батьківщини. Діжон, скориставшись нагодою, вперше чисто по-європейськи роз'яснив мені американські звичаї: мовляв, Сполучені Штати – це бандитське кубло, де нема й сліду законів та порядку і де борги щастить стягати лише під дулом рушниці. «Це відомо всьому світові; ти єдиний, mon petit [51]51
  Маленький мій (франц.).


[Закрыть]Лаудене, цього не знаєш. Нещодавно в Цінціннаті члени Верховного Суду влаштували різанину в самому приміщенні правосуддя. Тобі варто прочитати книжку одного з моїх друзів «Le Touriste dans le Far-West» [52]52
  «Мандрівник на Далекому Заході» (франц.).


[Закрыть], там усе це описано доброю французькою мовою».

Ці розмови тривали кілька днів; врешті, розгнівавшись, я взявся довести Діжонові протилежне. Я передав справу адвокатові мого покійного батька. По закінченні належного терміну я мав задоволення дізнатися, що мій боржник помер від жовтої пропасниці в Кі-Весті, не довівши до пуття жодної з своїх справ. Його імені я не називаю: хоч він і повівся зі мною нестатечно, проте, можливо, мав намір чесно розплатитися.

Незабаром після цього ставлення до мене у візницькому шинку почало змінюватись, знаменуючи нову фазу моїх бідувань. Першого дня я запевняв себе, що це мені здалося; другого дня я впевнився, що не помилився; третього дня, піддавшись паніці, я не пішов до шинку і пропостив сорок вісім годин. Це був дуже нерозумний вчинок: адже боржник, який не приходить у призначений час, привертає до себе увагу й викликає підозру. Отож четвертого дня я, потерпаючи, все ж подався до шинку. Шинкар зиркнув на мене скоса, кельнерки (його дочки) мовби мене й не помітили й лише пирхнули у відповідь на моє надмірно веселе привітання. А коли я замовив сиру, мені зухвало відповіли, що сиру нема. Сумніву не було: наближалась катастрофа. Я був на волосинці від повних злиднів і відчув – ось-ось вона порветься. Я перебув безсонну ніч, а вранці пішов до майстерні Майнера. Я вже давно думав про це, але ніяк не зважувався цього зробити. Майнер був досить далекий мій знайомий, і хоча я знав, що він багатий, поведінка і репутація цього англійця наводили на думку, що він не терпить прохачів.

Я застав Майнера за роботою над картиною, яку я міг би похвалити, не покрививши душею; він був одягнений у свій звичайний сукняний костюм, скромний, але свіжовипрасуваний; костюм цей разюче контрастував з моїм, зношеним та брудним. Поки ми розмовляли, він безперестану поглядав то на полотно, то на тілисту натурницю, яка сиділа в кутку майстерні, велично звівши руку над головою. Навіть за найсприятливіших обставин мені було б нелегко попросити в Майнера грошей, а при цій дебелій, білошкірій, оголеній жінці я й рота не розтулю. І я знову і знову починав розхвалювати картину…

Потім натурниця відпочивала, взявши плин розмови в свої руки: тихим, розслабленим голосом вона розповідала про свого чоловіка – удатного ділка, про светру, яка пустилася берега, гнівно обурювалася своїм батьком, скупієм-селянином з околиць Шалона, що на березі Марни.

Нарешті я ще раз відкашлявся, збираючись заговорити про свій клопіт, але знову сказав якусь банальність про картину. І тоді Майнер поклав край моїм ваганням.

– Ви ж прийшли до мене не для того, щоб говорити дурниці, – сказав він.

– Так, – відповів я похмуро, – я прийшов позичити грошей.

Деякий час він мовчки працював, а потім спитав:

– Ми, здається, ніколи не були в близьких стосунках?

– Дякую, мені все ясно, – відповів я і ступив крок до дверей, відчуваючи, як у мені закипає лють.

– Ви, звісно, можете піти, – провадив Майнер, – але я порадив би вам лишитись і все розповісти.

– Що розповідати? – вигукнув я. – Ви хочете затримати мене, щоб боляче принизити?

– Додде, вам би час навчитися володіти собою, – відповів Майнер. – Ви самі прийшли до мене, я вас не кликав. Якщо ви гадаєте, ніби ваш візит мені приємний, то ви помиляєтесь, а якщо сподіваєтесь на позичку, то ви маєте мене за дурня. Бо тільки дурень позичає гроші без гарантії, що їх йому повернуть. Крім того, – додав він, – якщо ви добре подумаєте, то зрозумієте – найгірше вже позаду: ви висловили своє прохання і дістали рішучу відмову. Я не хочу тішити вас примарною надією, проте, мабуть, вам буде корисно вислухати мою думку про ваше становище. Отже, раджу вам розповісти про все відверто.

Отак, сказати б, підбадьорений, почав я плутано розповідати про свої справи: про те, що ходжу їсти до візницького шинку, але там, очевидно, ось-ось відмовлять мені в кредиті; що Діжон дав мені куток у своїй майстерні, де я ліплю оздоби для годинників і підсвічників: Леду з лебедем, Час із косою, мушкетерів та інші дрібнички, – та жодна поки що нікого не зацікавила.

– На яких умовах ви маєте помешкання? – спитав Майнер.

– Тут у мене, здається, все гаразд. Хазяйка – дуже мила бабуся, вона жодного разу не нагадала про платню.

– Якщо вона мила бабуся – це ще не підстава для того, щоб їй не платили, – зауважив Майнер.

– На що ви натякаєте?

– А ось на що. Французи, як правило, дають великий кредит. Зрештою така система окупається, інакше французи б від неї відмовились. Але вона не для нас, іноземців, – англійців чи американців. По-моєму, нечесно з нашого боку користуватися цим звичаєм, а потім утікати за Ла-Манш або за Атлантичний океан.

– Але я не збираюся втікати! – заперечив я.

– Вірю. Хоч, на мою думку, вам би варто було вчинити саме так. Ви, здається мені, зловживаєте терпінням вашого шинкаря. Ви кажете, що ніякого порятунку для себе не бачите; отже, чим далі ви тут лишатиметесь, тим дорожче це коштуватиме вашій милій квартирній хазяйці. Я пропоную вам ось що: їдьте додому! Я куплю вам квитка до Нью-Йорка і дам грошей на поїзд та інші витрати до цього самого… Маскегону (я не забув назви?), де жив ваш батько, де в нього залишилися друзі і де, без сумніву, ви знайдете якесь заняття. Не треба мені дякувати – адже ви, звісно, вважаєте мене свинею. І я прошу вас повернути мені ці гроші, коли мине ваша скрута. Оце все, чим я можу вам зарадити. Звичайно, якби я мав вас за генія, то знайшов би якусь іншу раду. Однак, ви не геній, Додде…

– Гадаю, без цього зауваження можна було б обійтися, – ображено мовив я.

– Можливо, – сказав Майнер так само рішуче. – Мені здалося, що воно має безпосередніше відношення до стану справ, а крім того, ви, попросивши у мене грошей без будь-якої гарантії, дозволили собі вільність, допустиму лише між близькими друзями, і дали мені підставу відповісти вам тим самим. Але я вас питаю про інше: ви згодні?

– Ні, дякую вам. У мене є ще один вихід.

– Це добре. Проте подумайте, чи він чесний.

– Чесний!.. Чесний!.. – схвильовано вигукнув я. – А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?

– Не буду, коли вам це не подобається, – відповів Майнер. – Ви, мабуть, вважаєте: чесність – це щось схоже на гру в піжмурки. А я вважаю не так. Ми по-різному тлумачимо це питання.

Розмовляючи зі мною, Майнер ні на хвилину не відривався від роботи; це теж прикро вразило мене.

Попрощавшися, я подався до майстерні мого колишнього маестро. Це був мій останній шанс, і тепер я надумав використати його: скинути фрак джентльмена і зайнятися мистецтвом в блузі робітника.

– Це ж наш маленький Додд! – вигукнув маестро, побачивши мене. Аж тут погляд його впав на мій зношений костюм, і його обличчя ледь спохмурніло.

Я вирішив розмовляти з ним по-англійськи, бо знав: якщо він чим і пишається, то саме своїми сумнівними досягненнями в англійській мові.

– Маестро, – почав я, – чи не візьмете ви мене до своєї студії знову, цього разу – робітником?

– Але я гадав, що ваш батько дуже багатий, – здивовано сказав він.

Я пояснив, що мій батько збанкрутував і помер, лишивши мене без цента в кишені. Маестро похитав головою.

– Пороги моєї студії оббивають кваліфіковані робітники. Значно досвідченіші за вас.

– Колись вам дещо подобалось у моїх скульптурах, – благально мовив я.

– О так, дещо!.. Дещо мені подобалось! Вони були неабиякі для сина багатія, але для бідного сироти вони кепські. Крім того, я вважав, що ви можете вивчитись на художника, але не думаю, що вам удасться вивчитись на робітника.

На одному з паризьких бульварів, неподалік гробниці Наполеона, стояла тоді лавка, ледь затінена хирлявим деревцем; з неї відкривався вид на брудну бруківку та глуху стіну. Я всівся на цій лавці. Погода була похмура, безрадісна; за три дні я лише раз попоїв; мої черевики промокли, на холоші налипла грязюка. Вся довколишня місцина, події останніх днів і мій понурий настрій гармонували між собою. Яка безвихідь! Я думав про двох людей, які хвалили мої скульптури, поки я був багатий і не потребував підтримки. А тепер, коли я став злидарем, один заявив, що я «не геній», а другий – що «для сироти вони кепські»; один запропонував мені, як убогому іммігранту, квиток до Нью-Йорка, а другий не взяв мене навіть каменярем. Яке знущання з голодної людини! Раніше вони були щирі зі мною, не кривили душею й тепер: нові обставини породили нову оцінку, тільки й того.

Так, вони сказали те, що думали, але вони можуть помилятися! Хіба не траплялося, що художники, довгий час ніким не визнавані, згодом сміялися зі своїх суворих критиків?! Траплялося – й нерідко! Скільки років було Коро, коли він знайшов свою золоту жилу? На нього замолоду сипалось більше кпинів (і цілком справедливих!), ніж на Бальзака, перед яким я схиляюсь, як перед богом! Якщо ж шукати ще разючіший приклад, то досить повернути очі в той бік, де на тлі чорних вируючих хмар сяє золота баня Дому інвалідів [53]53
  Дім інвалідів – відома будівля в Парижі, де знаходиться гробниця Наполеона І.


[Закрыть], і згадати історію того, хто спочиває під нею вічним сном, – від днів, коли з молодого лейтенанта артилерії кепкували язикаті дівулі, охрестивши його Котом у чоботях, і до днів численних корон та голосних перемог, сотень ревучих гармат та тисяч тяжких копит, що топтали дороги приголомшеної Європи за. вісімдесят миль попереду Великої Армії… То невже я маю повернутись на батьківщину, здатися, визнати себе честолюбним невдахою – ракетою, що злетіла, аби відразу впасти обгорілими уламками? Я, Лауден Додд, котрий зневажав усі інші професії, котрого сент-джозефівська «Санді Геральд» розрекламувала як художника і патріота, – я повернусь до рідного Маскегону, як зіпсований товар? Обходитиму з простягненою рукою всіх батькових знайомих, благаючи місця підмітальника в конторі?! Ні, клянусь Наполеоном – ніколи! Я помру скульптором, раз і назавжди обравши свій шлях, а ці двоє, які так тяжко мене образили, ще заздритимуть моїм успіхам або проливатимуть сльози запізнілого каяття над моєю злидарською домовиною!..

Тим часом, маючи такі невичерпні запаси мужності, я зовсім не мав чого їсти. Неподалік, за брудною стоянкою екіпажів, за широкою брукованою дорогою, заманюючи

і водночас відлякуючи, стояв мій шинок. Може, мене впустять туди і дадуть попоїсти, а може, саме сьогодні вдарять громи і блискавки і мене виженуть з голосними прокляттями! Та все-таки це був шанс, і я ладен був його використати; але гідність моя зазнала того дня стільки принижень, що я відчув: краще сконати голодною смертю, аніж наразитися на нові знущання. Мені вистачало духу вірити в майбутнє, але як прожити сьогодні, я не знав; мені вистачало сміливості прийняти бій за свій завтрашній день, але забракло відваги взяти приступом візницький шинок. І я сидів на лавці, недалеко від гробниці Наполеона, то поринаючи в дрімоту, то запливаючи в марення, то гублячи здатність міркувати, то відчуваючи тваринне вдоволення від повного спокою, а то починаючи планувати, пригадувати, розповідати самому собі казочки про неждане збагачення, подумки замовляти й жадібно поїдати обіди. Врешті-решт я, мабуть, заснув…

Уже сутеніло, коли мене розбудив раптовий холодний дощ, і я скочив на ноги, аж затрусившись з голоду. Якусь мить я стояв, нетямлячись; в голові ясно і чітко линули всі мої недавні думки і мрії; мене знову, мов мотузками, потягло до візницького шинку, але думка про образу спинила мене й цього разу.

«Qui dort, dine» [54]54
  «Хто спить, той обідає» (французьке прислів'я).


[Закрыть], – подумав я і, похитуючись від кволості, побрів додому мокрими вулицями, де вже горіли ліхтарі та світилися вітрини крамниць. Дорогою я безперестану мріяв про різні смачні страви.

– А, мосьє Додд! – мовив до мене швейцар. – Вам був рекомендований лист. Поштар знову принесе його завтра.

Рекомендований лист мені, коли я так давно не отримував ніяких листів? Його змісту я не міг навіть уявити, тому й не став витрачати час на здогади, а тим паче на обмірковування якихось нечесних планів – я просто почав брехати, і то так переконливо, наче все життя тільки це й робив.

– А! – сказав я. – Нарешті я отримаю ці гроші! Жаль, що я спізнився сьогодні. Не позичите ви мені до завтра сотню франків?

Я ще жодного разу не позичав у швейцара грошей; до того ж рекомендований лист був неабиякою гарантією, – і швейцар дав мені все, що мав: три наполеондори [55]55
  Наполеондор – французька золота монета вартістю 20 Франків.


[Закрыть]і кілька франків сріблом. Я недбало сунув гроші до кишені, перекинувся зі швейцаром кількома жартами, повільно вийшов на вулицю, а потім прожогом кинувся за ріг будинку, до кафе «Клюні». Французькі кельнери спритні й меткі, але цього разу вони видались мені вайлуватими. Ледве дочекавшись, коли мені принесли пляшку вина, масло та хліб, я налив склянку і накинувся на їжу. О тонкий смак хліба в кафе «Клюні», о божественний смак першої склянки старого бургундського, що теплою хвилею розлилося по тілу – аж до промоклих, тремтячих ніг, о невимовний смак першої оливки, знятої з печені, – навіть на смертній постелі, коли померхне світильник мого розуму, я пам'ятатиму ваш предивний смак! Уся подальша моя трапеза і весь вечір втонули в густому тумані, можливо, я випив зайве, але певніше – вперше за останній місяць досхочу наївся.

Та ніколи я не забуду сорому та відчаю, що охопили мене наступного ранку. Адже я обманув чесного бідного швейцара, навіть більше – я просто спалив свої кораблі, поставивши під загрозу мій останній прихисток – горище. Швейцар сподівається, що я поверну борг, – а платити нічим; буде скандал, і винуватцеві неподобства доведеться вибратися з приміщення. «А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?» – кричав я Майнерові вчора. О, той день! День напередодні Ватерлоо [56]56
  В битві під Ватерлоо 18 червня 1815 року Наполеон зазнав поразки.


[Закрыть], день напередодні всесвітнього потопу, – адже я продав дах над своєю головою, продав своє майбутнє і повагу до себе за обід у кафе «Клюні»!

Я картав себе цими гіркими докорами – аж коли це поштар приніс горезвісного листа, а разом з ним – і порятунок від біди, що напосіла на мене. Лист був із Сан-Франціско, де Пінкертон успішно вів не одну справу. Він іще раз пропонував виплачувати мені стипендію – вже не сто, а двісті франків на місяць – і надсилав чек на сорок доларів, здогадуючись, в якій скруті я перебуваю.

Можна знайти сотні вагомих причин для того, щоб у наш час, коли слід покладатися лише на себе, людина відхилила пропозиції, які ставлять її в залежність від іншої людини. Проте найбільша кількість найвагоміших міркувань буває безсила перед суворою необхідністю. І я ледве дочекався, поки відчиняться банки, і негайно отримав по чеку гроші.

Отак на початку грудня я запродався в рабство і протягом півроку тягнув ланцюги вдячності й тривоги, які чимдалі важчали. Діставши в позику певну суму, я перевершив сам себе і затьмарив «Генія Маскегону», виліпивши для Салону [57]57
  Салон – щорічна художня виставка в Парижі.


[Закрыть]невеликого, але вельми патріотичного «Прапороносця». Його прийняли, і він стояв там, ніким не помічений, а потім повернувся до мене такий само патріотичний. Потім я всією душею (як сказав би Пінкертон) віддався годинникам та підсвічникам, але негідник ливарник оглянув мої ескізи й нічого не сказав. Навіть коли Діжон, художник вельми добросердний, з вельми презирливим ставленням до такої поденщини, виставляв їх на продаж разом зі своїми, то підприємці відразу відбирали мої й відмовлялися від них. Мої вироби повертались до мене, вірні, як «Прапороносець», що на чолі цілого полку менших бовванів, муляв нам очі в малесенькій майстерні мого друга. Ми з Діжоном не раз оглядали цю колекцію. тут були представлені будь-які стилі – суворий, грайливий, класичний, стиль Людовіка П'ятнадцятого; тут були численні персонажі – від Жанни д'Арк у кавалерійській кірасі до Леді з лебедем; більше того – хай простить мені господь! – комічний жанр теж був тут представлений. Ми оглядали статуетки, ми критикували їх найприскіпливіше, ми доходили висновку, що вони не гірші за інші; і все ж – ніхто не брав їх і задарма!

Марнославство вмирає нелегко. В деяких – найтяжчих – випадках воно переживає саму людину. Та десь через півроку, коли я заборгував Пінкертонові із двісті доларів, а ще сотню – паризьким знайомим, я прокинувся якось уранці в дуже сумному настрої і виявив, що лишився самотнім – моє марнославство за ніч сконало. Я не наважувався глибше зануритися в трясовину; я впевнився, що на мої нещасні статуетки надій нема; я врешті-решт визнав свою поразку і, сівши в нічній сорочці біля підвіконня, звідки бачив верхівки дерев на бульварі, і слухаючи перші вранішні звуки вулиці, написав Пінкертонові листа. Я прощався з Парижем, з мистецтвом, з усім моїм колишнім життям, з усією моєю колишньою сутністю. «Здаюсь, – писав я. – Тільки-но отримаю ще один чек, виїду на Далекий Захід, і там можеш робити зі мною, що сам схочеш».

Треба сказати, що Пінкертон з самого початку спонукав мене їхати до нього: він писав, що почувається самітним серед нових знайомих («жоден з них не має твоєї культури»), і так палко запевняв мене в своїй дружбі, що я губився й ніяковів, – адже я не міг відповісти йому тим же! – бідкався, як тяжко йому без помічника, і хвалив мою рішучість, моє прагнення вибитися в люди в Парижі. «Але пам'ятай, Лаудене, – знову й знову писав він, – якщо він тобі все ж набридне, тут тебе очікує велика робота, – чесна, тяжка, прибуткова: ти будеш сприяти розвиткові ресурсів нашого штату, який ще не вийшов з пелюшок. Я щиро втішаюся думками, що ми візьмемось до роботи плече-в-плече».

Тепер, згадуючи ті часи, я дивуюсь, як у мене вистачило духу так довго протистояти цим закликам і витрачати кошти мого друга на справи, які (я добре це знав) не вважав перспективними. Та врешті-решт я усвідомив своє становище цілком і повністю; і я вирішив, що в майбутньому не лише прислухатимусь до Пінкертонових порад, але й відшкодую збитки, яких він зазнав через мене. Мені спало на думку, що не все ще втрачено: можна ще, змирившись із приниженням, спробувати вхопити за бороду сімейство Лауденів у їхньому історичному Едінбурзі. І ось настав час, коли, за влучним висловом шотландців, я тихо зник із свого помешкання місячної ночі… Це був досить непорядний вчинок, зате дуже легкий для виконання в моїх умовах. Оскільки я міг би винести з своєї кімнати хіба що пару черевиків, то я залишив їх там без жалю. Діжон успадкував «Жанну д'Арк», «Прапороносця» і мушкетерів. Про це я сказав йому, коли ми купували валізу й деякі необхідні в дорозі речі; тут же, біля крамниці, ми розпрощались, бо свої останні години в Парижі я хотів перебути сам-один. І ось я сів за свій прощальний обід (значно розкішніший, ніж дозволяли мої фінанси); потім я купив квитка на вокзалі Сен-Лазар і сів у вагон.

Вагон був переповнений, але я відчував себе самотнім. Я дивився на залиту місячним сяйвом Сену з її маленькими острівцями, на шпилясте громаддя Руанського собору, на кораблі в гавані Дьєппа, – і серце в мене болісно стискалося.