Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

Настав час снідати, і я примусив себе ковтнути трохи гарячого чаю. Пізніше мене послали вниз поглянути, котра година, і, дивлячись на хронометр посоловілими очима, я подивувався, який сенс визначати місцезнаходження шхуни, коли вона гарматним ядром мчить невідомо куди посеред оскаженілого моря. Ранок тривав безкінечно в незабутній болісності навислої над нами небезпеки. І кожен поворот штурвала був водночас і ризикований, і необхідний – ризикований, як зухвальство зневіреної людини, і необхідний, як стрибок пожежника в палаючу кімнату. Та ось настав полудень. Ми пообідали: капітан – після чергової вахти, а я – після чергового споглядання капітана; потім він визначив довготу й широту і проклав на карті пройдений нами шлях – проклав педантично точно, що видалось мені майже абсурдним і водночас викликало майже жалість: адже вельми ймовірно, що незабаром цей аркуш паперу розглядатимуть лиш очі самих цікавих риб. Спливла година, спливла друга… Капітан був похмурий і лютий, як ніколи, – я вперше бачив людину, в очах якої палала неприхована жорстокість. Я не позаздрив би матросові, що насмілився б тієї хвилини ослухатись його.

Враз він обернувся до Джонсона, який міцно тримав штурвал.

– Два румби праворуч в напрямку носа, – почув я.

І він сам став за штурвал.

Джонсон кивнув, витер очі тильним боком мокрої руки, вловив мить, коли шхуна вискочила на гребінь хвилі, і, вчепившись у ванти, поліз угору. Я дивився, як він береться вище й вище, завмираючи, коли шхуна падала у провалля, і користуючись кожною миттю відносного спокою; нарешті, діставшись до салінга та обхопивши однією рукою щоглу, він черкнув поглядом по обрію на південному заході. За мить, ковзнувши вниз по бакштагу, Джонсон стояв на палубі; усміхнувшись, він ствердно кивнув у бік капітана, ще й рішуче махнув рукою. Ще мить – і він знову зосереджено крутив штурвал, а його змучене, спітніле обличчя розпливлося в усмішці, волосся розмаялось, а поли куртки лунко лопотіли на вітрі.

Нейрс зійшов у каюту, приніс бінокль і почав безмовно вдивлятися в небокрай. Я теж спрямував погляд туди, хоч у мене й не було бінокля. Мало-помалу там, посеред білої пустелі бурхливої води, я почав розрізняти пляму густішої білини (небо теж було білувате й туманне, як під час шквалу), а тоді до моїх вух почав долітати рев, ще нижчий та грізніший, ніж виття бурі, – то був невпинний громовий гуркіт прибою на рифах. Нейрс протер рукавом скельця бінокля і простяг його мені, показавши пальцем, куди дивитись. Крізь скельця я побачив безмежний простір бурхливих хвиль, що скаженіли в безлюдному танці, потім – холодне зблідле небо й чітку лінію обрію, покраяну гребенями бурунів, і раптом – на якусь мить, так, що я відразу згубив їх із очей, – проти неба вималювалися обриси щогл, рей, снастей, вимпела, роздертого на клапті топселя того брига, заради котрого ми подолали такий нелегкий шлях і за котрий ми так дорого заплатили. Знову й знову намагавсь я вловити в бінокль його обриси. Землі не було видно зовсім; потерпілий бриг самотньо висів між небом і землею, і нічого сумнішого я не бачив за все своє життя. Згодом, коли ми підпливли до нього, я помітив, що з обох його боків тяглася пінява лінія прибою, яка позначала зовнішній край рифа. Вздовж цієї лінії, до висоти в кількасот футів, висіла тяжка хмара водяного пилу та бризок, схожа на дим; невгамовний прибій гримів, як гарматна канонада.

Через півгодини ми були біля острова; ще з півгодини ми йшли вздовж грізного рифа, і хвилі почали ледь помітно вгамовуватись, а судно попливло швидше. Ми рухалися навітряною стороною острова (так, для порядку, назву я кільце піни, водяного пилу та грому) і, минувши підводну скелю, завернули в прохід, що вів до лагуни.

РОЗДІЛ ХІІІ
ОСТРІВ І РОЗБИТИЙ БРИГ

Радість охопила всіх. Вона сяяла на кожному обличчі: Джонсон за штурвалом широко усміхався, Нейрс розглядав карту острова, і в його погляді вже не було злості, а матроси, скупчившись на носі, збуджено перемовлялися й показували на берег. Що там казати – ми уникли майже неминучої загибелі, а після тривалого плавання безмежною океанською пустелею навіть такий клаптик суходолу здавався неймовірно привабливим. Крім того, за одним з тих каверзних збігів, що завдяки їм талан іноді здається збиточним насмішкуватим хлопчаком, коли ми опинилися на безпечному місці, буря почала влягатися.

Та ледве я позбувся одного хвилювання, як відразу ж мене охопило друге. Ледве мене відпустив один страх, як тут же мною оволодів другий. Ледве я повірив, що ми врешті матимемо захисток у лагуні, як перейнявся певністю, що Трент уже побував тут раніше. Я піднявся на ванти й почав жадібно вдивлятися в кільце коралового рифу, в гримучу смугу прибою та блакитну лагуну, що лежала в тому кільці. В лагуні вже можна було розгледіти два острівці – Середній Брукс і Нижній Брукс, як іменувалися вони в довіднику, – дві положисті, зарослі чагарником піщані смуги з чистими пляжами, кожен близько півтора милі завбільшки, кожен простертий із заходу на схід, розділені вузькою протокою. Над ними кружляли, кричали й лопотіли крилами незліченні зграї невтомних морських птахів, білих і чорних, причому чорні були багато більші. Сяючи й мінячись в сонячному промінні, цей вихор крилатого життя ненастанно кружляв і клубочився, а час від часу несподівано, наче вибухнувши, розлітався по всій лагуні, і я мимоволі пригадував те, що читав про пульсацію небесних туманностей. Легка хмарка висіла над рифом і морем, і я вирішив, що то пил від недавніх вибухів. А трохи збоку, біля самої лінії грімливого прибою, притягував зір «Летючий шквал», створений руками численних майстрів, предмет спогадів багатьох людей, що борознили на ньому найвіддаленіші закутки океану: тепер його вітрила були старанно згорнуті (якщо не брати до уваги розідраного на клапті топселя), на грот-щоглі маяв порваний негодою червоний вимпел торгового флоту Старої Англії. Тут «Летючий шквал» знайшов свою останню стоянку, й океан уже почав руйнувати його. Прямо на нього і мчала «Нора Крейн» – наче хижак, що прагне пообгризати кістки своєї жертви. Проте, хоч як я розглядався – не помітив жодної ознаки присутності людини. В лагуні не було шхуни з Гонолулу, на палубі якої юрмилися б наші озброєні суперники, ніде не вився димок від вогнища, на якому компанія Трента готувала б їжу з упольованих морських птахів. Здавалося, ми таки не запізнилися, і я глибоко й полегшено зітхнув. Однак я мав приємність переконатися в цій думці лише тоді, коли ми впритул підійшли до лінії прибою, коли лотовий уже зайняв своє місце, а капітан піднявся на салінг фок-щогли, щоб провести нас у лагуну вузькою протокою між коралових рифів. Всі обставини нам сприяли: призахідне сонце було позаду нас, віяв свіжий рівний вітер, а відплив іще не почався. Мить – і ми проскочили між двома пінистими бурунами, лотовий узявся промірювати глибину, капітан почав вигукувати тривожні слова команд, шхуна раз у раз міняла галси, лавіруючи між небезпечних підводних скель, і коли вдарили перші склянки першої підвахти, ми кинули якір біля північно-східного краю острова Середній Брукс на глибині п'ять сажнів. Вітрила згорнули, шлюпки звільнили від усякого мотлоху, що назбирався в них за час плавання, а палубу видраїли; ця робота забрала добрих три чверті години, і весь цей час я шаленів на палубі, як людина, змучена нестерпним зубним болем. Перехід від бурхливого моря до порівняно спокійної лагуни подіяв на мене дивно: я не міг ні секунди ані сидіти, ані стояти. Неквапливість матросів, смертельно виморених шаленою бурею, дратувала мене, як особлива образа, а різкий лемент морських птахів наганяв сум, як похоронний спів. Я відчув величезну полегкість, коли нарешті спустився в шлюпку разом з Нейрсом та двома матросами; ми рушили до «Летючого шквалу».

– А вигляд у нього досить жалюгідний, еге ж? – зауважив капітан, киваючи в бік розбитого брига, від якого нас відділяло близько півмилі. – Схоже, що йому не до смаку ця стоянка і що капітан Трент не дуже дбав про нього. Ану веселіше, хлопці! – додав він, звертаючись до матросів. – Увечері я вас усіх відпущу на берег, і ви так погуляєте, що в тутешніх шинках довго згадуватимуть вас!

Той жарт усіх звеселив, і шлюпка ще швидше полинула ледь брижистою поверхнею лагуни. Хоча «Летючий шквал» згубився б між морських велетнів біля причалів Сан-Франціско, він був майже втричі більший за «Нору Крейн», до якої ми так звикли за час плавання, і коли ми підійшли до його борту та витягли шиї, озираючи вітрильник, він видався нам величезним. Бриг лежав, уткнувшись носом в риф, біля якого одвіку злітали й падали важкі хвилі ревучого прибою. Щоб наблизитись до правого борту, нам треба було обійти корму. Стерно було повернуте до краю вліво, і нам відразу впав у вічі напис: «ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ». Гулль».

З правого борту, майже біля юту, звисав мотузяний трап, перекинутий через поруччя, і ми піднялися ним на палубу брига.

Це було досить містке судно. Ют здіймався над палубою на три фути, на баку був тісний матроський кубрик, а поряд з фок-щоглою – камбуз. На рубці лежала одна невеличка шлюпка, а дві більші – на рострах пообіч рубки. І зовні, і всередині бриг був пофарбований у білий колір, що в тропіках найвигідніше, а пілерси, обручі, бочки з водою тощо, як ми побачили згодом, – у зелений. Та коли ми ступили на палубу судна, все на ньому було вкрите шаром пташиного посліду.

Птаство з криком кружляло над бригом, густо гніздилося в снастях; зазирнувши в камбуз, ми відсахнулись – звідти навально шугонули птахи – злі й сміливі, з міцними дзьобами; деякі, чорнопері, були завбільшки з орла. На шкафуті ми помітили кілька барилець, майже вкритих сміттям: видобувши їх, ми виявили питну воду й солонину; на барильцях стояли клейма якоїсь колоніальної фірми. Очевидно, Трент і його матроси вже готували провізію, щоб вирушити в шлюпках на Гонолулу, коли на обрії несподівано з'явилася «Буря». Більше на палубі не було нічого вартого уваги, крім хіба що снастей, обірваних там, де по них бив топсель; зверху, легко погойдуючись, звисав клубок заплутаного мотуззя, і вітер, що вже вщухав, посвистував у ньому.

Моторошне видовище!

Охоплені незрозумілим трепетом, ми з Нейрсом боязко спустилися по гвинтовому трапу вниз і опинились перед поперечною переділкою, що поділяла ют на дві частини. У першій зберігалися найрізноманітніші припаси, тут-таки було і відгороджене місце для двох койок – на думку Нейрса, для кока і другого помічника. Більшість кормової частини займала кают-компанія, що вписувалась підковою в саму корму; під лівим бортом була комірчина для провізії та каюта старшого помічника, а під правим – капітанська каюта і гальюн. У всі ці приміщення ми лише зазирнули – найбільше цікавила нас кают-компанія. В ній було темно – шар пташиного посліду вкривав світловий люк; запах був тяжкий і задушливий, всюди дзижчали мухи, б'ючись у наші обличчя. Мене здивували ці мухи на атолі Мідуей, бо я вважав їх неодмінними супутниками людини та її недоїдків. Найпевніше, якийсь карабель завіз їх сюди, і то досить давно – вони встигли розплодитися неймовірно. На підлозі було безладно розкидано одяг, книжки, навігаційні прилади, всякі залишки матроської розкоші – мотлох, який викидають зі скриньок під час раптової тривоги після тривалого плавання. Дивно було в тій напівтемній каюті, що здригалася від гуркоту близького прибою, під пронизливі крики чайок перебирати речі, якими колись дорожили невідомі нам люди, речі, які вони носили: стару білизну, строкаті піжами, поруділі парусинові костюми, клейончаті куртки, лоцманські плащі, вишиті сорочки, жилети, найрізноманітнішу одіж, від тієї, що вдягають на нічну вахту, до тієї, яку носять удень на веранді готелю. А впереміш із нею валялися книжки, сигари, флакони з парфумами, вигадливо різьблені люльки, пачки тютюну, ключі, іржавий пістолет і всілякі дешеві сувеніри: бенареські бронзові статуетки, китайські вазочки та картинки, запаковані у вату химерні мушлі – безперечно, подарунки рідні, що жила, найімовірніше, в Гуллі, звідки родом був Трент і куди був приписаний його бриг.

Оглянувши підлогу, ми перейшли до столу, накритого, мабуть, до обіду, бо на ньому стояв корабельний посуд з товстого фаянсу, а в ньому – залишки їжі; стояли також бляшанки мармеладу та згущеного молока; в кухлях була кавова гуща, на тарілях – хліб, грінки та ще якісь недоїдки. Вилиняла червона скатертина біля капітанського місця була залита чимось темно-брунатним, мабуть, кавою, а на протилежному кінці столу вона була відкинута, і на голій стільниці стояла чорнильниця й лежала ручка. Табурети були відсунуті від столу так, наче з їжею було покінчено і всі вже курили та розмовляли; один поламаний табурет валявся долі.

– Погляньте, вони дописували журнал, – мовив Нейрс, показуючи на чорнильницю. – Біда заскочила їх зненацька, як це буває завжди. Мабуть, не народився іще капітан, який у годину аварії мав би повністю заповнений журнал. Доводиться писати за цілий місяць, як Чарлзові Діккенсу свої романи, друковані з продовженням… Відразу видно, що це лимонники, – докинув він зневажливо, кивнувши на стіл. – Мармелад і підсмажений хліб для капітана! Просто свині!

Це глузування прикро вразило мене. Я не відчував особливої симпатії до капітана Трента чи до будь-кого з тієї зниклої компанії, проте безлад порожньої каюти, колись обжитої, приголомшив мене: смерть творіння людських рук сумна майже так само, як і смерть людини, – і мені раптом здалося, що все в цій каюті зберігає пам'ять про страшну трагедію…

– Я почуваюся зле, – сказав я. – Ходімо на палубу, ковтнемо свіжого повітря.

– Невеселий закуток, що й казати, – погодився капітан. – Та перше ніж піти нагору, нам треба відшукати сигнальні прапори, я хочу підняти сигнал «Покинутий командою» чи щось таке – хай хоч це прикрашає наш острівний притулок. Капітан Трент сюди ще не повертався, але ось-ось може навідатись, і йому буде приємно побачити на судні сигнал.

– А чи нема офіційно прийнятого сигналу, придатного для нас? – спитав я, захопившись думкою капітана. – Приміром: «Продано на користь страхової компанії; за подробицями звертатися до Дж. Пінкертона, квартал Монтана, Сан-Франціско».

– Що ж, – відповів Нейрс, – якийсь старий боцман, либонь, і набрав би такий сигнал, якби ви дали йому на це цілий день та фунт тютюну. А мені така задачка не до снаги. Я можу спробувати щось коротше і приємніше, приміром, KB – екстренний сигнал: «Задній хід» або ЇМ – попередження: «Тут небезпечний район». А що ви скажете про РОН: «Повідомте судновласників, що з судном усе гаразд»?

– Це поки що передчасно, – відповів я, – але, ручуся, допече Трентові до живого. РОН якраз підійде!

Сигнальні прапори знайшлися в капітанській каюті – вони були старанно розкладені по своїх гніздах, позначених відповідними літерами. Нейрс вийняв потрібні прапори, і ми піднялися на палубу.

– Гей, дурню, не смій пити! – закричав капітан одному з матросів, що зачерпнув води з барильця. – Вода засмерділася.

– Вибачте, сер, – відгукнувся матрос, – але ж на смак вона зовсім свіжа.

– Покуштую сам! – Нейрс узяв кухлика, зачерпнув води й підніс до губів. – І справді, – мовив він. – Виходить, засмерділася, а потім знову стала свіжа… Дивно, містере Додд, еге ж? А втім, я пам'ятаю такий випадок, коли ми проходили мис Горн…

У голосі його було щось таке, що змусило мене повернутися до нього. Звівшись навшпиньки, Нейрс пильно роззирався довкруги, як людина, перейнята цікавістю, а його обличчя й уся постать видавали затамоване хвилювання.

– Ви самі не вірите в те, що кажете! – вигукнув я.

– Можливо, можливо, – погодився він, поклавши руку мені на плече. – Все може бути… Проте мене турбує зовсім інше…

Нейрс підкликав матроса, віддав сигнальні прапори, а сам узявся за головний сигнальний фал, що його торгав, лопотячи на вітрі, червоний англійський вимпел. Ще хвилина – і замість нього замайорів американський, який ми прихопили з собою, а потім і сигнальні прапори РОН.

– Ну, а тепер, – сказав Нейрс, дивлячись на прапорці з гордістю американського моряка, – а тепер, хлопці, ставайте до помпи. Поглянемо, що за вода в цій лагуні.

Матроси взялися за ручки, й над судном розляглося чвакання залізної помпи, а на палубу ринув потік затхлої води. Нейрс, зіпершись ліктями на поручень, спостерігав за потоком, наче та трюмна вода дуже його зацікавила.

– І що ж вас усе-таки схвилювало? – спитав я.

– Зараз коротко поясню, – відповів капітан. – Але спершу зверніть увагу: бачите ці шлюпки – одну на рубці й дві пообіч неї на рострах? То яку ж шлюпку спускав Трент? Адже двоє з його команди загинуло, коли спускали шлюпку!

– Мабуть, він знову підняв її на борт, – висловив я припущення.

– Хай і так, але навіщо? – заперечив капітан.

– Значить, у них була ще одна шлюпка, – сказав я.

– Може, й була ще одна шлюпка на палубі, – погодився Нейрс. – Проте навіщо вона їм? Хіба для того, щоб старий капітан катався місячними ночами довкола брига, награючи на акордеоні?

– Яке це має значення? – правив я своєї.

– Та, мабуть, ніякого… – погодився Нейрс, озираючись через плече на потік води, що заливала палубу.

– І довго буде чвакати ця помпа? – спитав я. – Так ми перекачаємо всю лагуну. Адже капітан Трент сам сказав, що бриг сів на дно, десь у носовій частині дірка, і туди ллється вода.

– Так і сказав? – багатозначно, протягом мовив Нейрс.

Не встиг він договорити, як помпа захлинулась раз, потім удруге, і потік припинився. Матроси покинули ручки помпи.

– Ну, що ви на це скажете, містере Додд? – спитав Нейрс і провадив, стишивши голос, але так само недбало спираючись ліктями на поручень: – Це судно ціле й неушкоджене, як «Нора Крейн». Я зрозумів це, перш ніж ми піднялися на борт, а тепер знаю напевне.

– Неймовірно! – вигукнув я. – То ви вважаєте, що Трент…

– Я нічого не знаю про Трента. Можливо, Трент брехун, а можливо, боягузлива баба. Я лише констатую факт, – сказав Нейрс, а потім додав: – Затямте ще одне. Я не раз плавав на суднах глибокої осадки і знаю, щoб кажу, а кажу ось що: коли бриг торкнувся дна і ще не зовсім засів, його можна було легко зняти з цієї мілини – на це знадобилося б усього сім-вісім годин. Це зрозумів би перший-ліпший матрос, навіть новачок.

Замість відповіді я спромігся лише на здивований вигук.

Я озирнувся довкола. Сутінки погустішали, віддалік мерехтів вогник ліхтаря – там стояла «Нора Крейн». Наші матроси, покинувши помпу, курили на шкафуті; люльки час від часу освітлювали їхні обличчя.

– Чому Трент не зняв бриг із мілини? – мовив капітан. – Чому він ладен був у Фріско заплатити за нього такі шалені гроші, коли міг би спокійно доправити бриг у порт?

– Може, тоді він ще не знав, чого варте це судно?

– А що знаємо про це ми?! – вигукнув Нейрс. – Однак я не хочу засмучувати вас, містере Додд. Я розумію, як ви зараз хвилюєтесь. Але щодо мене – будьте певні: я зробив усе, щоб прибути сюди якнайшвидше, і тепер маю намір взятися за бриг як слід. Не хвилюйтесь – зі мною у вас клопоту не буде.

В його голосі бриніла щира дружня нотка, і я міцно потис його руку.

– Усе буде гаразд, старий, – мовив Нейрс. – Віднині ми друзі, і ви впевнитесь, що справа від цього виграє. А тепер – вечеряти!

Повечерявши, ми з цікавістю мандрівників попливли в шлюпці на острівець Середній Брукс, весь залитий місячним сяйвом. Вздовж його берегів лежали рівні пляжі, а далі густо росли чагарі, і в них гніздилося розмаїте морське птаство. Ми спробували були продертися крізь них, проте все було марно – легше було б перетнути Трафальгарську площу в день демонстрації, ніж продертися крізь це пташине царство. Ми наступали на гнізда, давили яйця, птахи били нас крилами по обличчю, намагались виклювати очі. Ми були геть приголомшені пронизливими криками: ґвалт здійнявся над острівцем мало не до хмар.

– Ходімо краще берегом, – сказав Нейрс, коли ми вибралися з чагарів.

Матроси взялися збирати яйця, і далі ми пішли вдвох. Ми прямували по злежалому піску понад самою водою. Ліворуч темніли чагарі, з яких нас вигнали чайки, праворуч простягалась лагуна, якою бігла широка стежина місячного сяйва, а за лагуною» здіймаючись та опускаючись, зблискуючи піною і знову згасаючи, тремтіла лінія прибою. Пляж укривали уламки, винесені сюди течією; ми набрели на кілька колод з червоного дерева та з ялини, на дві щогли з джонок та на ахтерштевень європейського судна. Ці знахідки збудили думки, і ми заговорили про небезпеку, що таять у собі моря, та про тяжку долю жертв корабельних катастроф. Під ту невеселу розмову ми обійшли більшу частину острова, з його південного кінця оглянули сусідній острівець, пройшли західним берегом, у затінку чагарів і знову вийшли на місячне світло з протилежного кінця.

Праворуч, десь за півмилі від нас, бовваніла наша шхуна, злегка погойдуючись на якорі. Попереду, теж приблизно на півмилі, над місциною, затуленою від наших поглядів чагарниками, метушилося птаство – отже, матроси й досі збирали, допавшись, яйця. І раптом просто перед собою, в неглибокій улоговині, ми помітили шлюпку, що лежала боком на піску.

Нейрс, пригнувшись, відступив у затінь.

– Що за чортовиння? – прошепотів він.

– Трент, – шепнув я у відповідь, і серце моє закалатало.

– А ми, йолопи, зійшли на берег без зброї! І все ж нам треба все розвідати, – рішуче сказав Нейрс.

Навіть у затінку його обличчя було помітно бліде, а голос виказував сильне хвилювання. Він добув з кишені свисток.

– На випадок, коли мені забагнеться заграти пісеньку, – мовив він похмуро і, затисши свисток у зубах, вийшов на місячне світло. Я рушив слідом. Ми швидко попростували берегом, сторожко озираючись на всі боки. В чагарниках не шелеснув ані листочок. Коли ми наблизились до шлюпки, то зрозуміли – вона тут уже давно. То був звичайний вісімнадцятифутовий вельбот з веслами та кочетами. В ньому лежало кілька барилець, одне з них було відкрите, і з нього йшов нестерпний сморід. Оглянувши їх, ми виявили знайомі новозеландські клейма – то була така сама солонина, як та, що ми бачили на борту брига.

– Ну, оце і є четверта шлюпка, – сказав я. – Ось вам і відповідь на ваше запитання.

Нейрс лише гмукнув, а потім, схилившись над вельботом, умочив палець у воду на дні і лизнув його.

– Прісна, – зауважив він. – Отже, дощова.

– Вам це не подобається?

– Та ні…

– То що ж тоді вам не до душі? – вигукнув я.

– А ось що, містере Додд, перераховую чистою вашою мовою: вельбот, п'ять ясеневих весел і барильце зіпсутої солонини.

– Іншими словами, все?

– Розумієте, – зволив пояснити Нейрс, – четвертий човен взагалі мене не влаштовував, а отакий – тим паче. Я не хочу сказати що такі вельботи рідко трапляються в цих водах. Навпаки, вони є на всіх острівних торгових шхунах, бо на таких вельботах найлегше проходити смугу прибою. Але ж «Летючий шквал» – це трамп для далеких рейсів, він курсував між великими портами – Калькуттою, Рангуном, Фріско й Кантоном… Навіщо ж йому вельбот?

Ми розмовляли, зіпершись руками на планшир [89]89
  Планшир (англ.) – закруглений брус, що проходить по верхньому краю борту шлюпки чи вельбота.


[Закрыть]човна. Капітан, стоячи ближче до носа, машинально грався кінцем фаліня [90]90
  Фалінь (гол.) – линва, якою прив'язують шлюпку до пристані чи до борту судна.


[Закрыть]. Раптом він замовк і, піднісши кінець ближче до очей, почав уважно його розглядати.

– Щось не так? – запитав я.

– А знаєте, містере Додд, – мовив він голосом, що враз змінився, – цей фалінь був обрубаний. Матроси завжди обрізують кінці канатів ножем, але цей обрубаний одним ударом… Нашим матросам це знати не варто, – додав він. – Зараз я доведу його до ладу.

– І про що ж усе це, на вашу думку, свідчить?

– Усе це свідчить про одне й те ж. Це свідчить, що Трент брехав. Я певен, що справжня історія «Летючого шквалу» куди мальовничіша, ніж та, яку він оповів.

Через півгодини шлюпка була пришвартована до корми «Нори Крейн», і ми з Нейрсом мовчки пішли спати, вкрай збентежені нашими відкриттями.