Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

Четверо його товаришів чекали наслідків переговорів як на голках. Коли вони почули жадані слова, їм здалося, що серед ночі засяяло сонце. Гедлен нестримно розридався, і поки він крутив корбу, опускаючи в шлюпку вантаж, сльози душили його. Та все пішло на лад, і незабаром скриньки, клунки та потерпілі були в шлюпці. Матроси відштовхнули шлюпку від борту «Летючого шквалу», і за хвилину вона вийшла з довгої тіні покинутого судна, прямуючи до виходу з лагуни.

Поки що все йшло якнайкраще. Офіцер не виявив, що бриг майже непошкоджений; з кожною хвилиною відстань між потерпілими та неспростовними свідченнями злочину збільшувалась. Вони щасливі, вони врятовані! Але, з іншого боку, вони з кожною хвилиною наближалися до військового корабля, який міг стати для них в'язницею і навіть двоколкою ката, що везе їх на страту. Адже вони ще не знали, ні звідки вийшов цей корабель, ані куди він тримає курс, і невідомість давила на їхні серця тяжким каменем.

Вікс перший наважився спитати про це. Картью здалося, що голос капітана долинув до нього здалека, та водночас кожне слово вгвинчувалося в нього, наче куля.

– Як, ви сказали, зветься ваш корабель? – спитав Вікс.

– «Буря». А хіба ви не знаєте? – здивувався офіцер.

«Хіба ви не знаєте?..» Що це означає? Можливо, нічого важливого, а можливо, корабель і бриг зустрічалися?

Прикликавши по поміч всю свою мужність, Вікс поставив ще одне запитання:

– Куди ви прямуєте?

– Нам треба оглянути всі оці жалюгідні острівці, – відповів офіцер, – а потім підемо в Сан-Франціско.

– То ви йдете з Китаю, як і ми? – провадив Вікс.

– З Гонконга, – відповів офіцер, спльовуючи за борт.

«З Гонконга»… Отже, вони приречені: щойно їх доправлять на корабель – відразу арештують; бриг оглянуть, знайдуть плями крові, можливо, лагуну протралять, і тіла вбитих засвідчать страшний злочин.

Картью нестерпно поривало скочити на ноги, закричати й стрибнути за борт. Прикидатися далі здавалось непотрібним, а зволікати – безглуздим: лишалось хіба що кількасот секунд болісної непевності, а там – заслужена ганьба і неминуча смерть…

Але й тепер непогамовний Вікс не здався. На його обличчі заграв кожен м'яз, голос змінився до невпізнанності; здавалося, навіть зовсім не спостережливий та нерозумний чоловік і той помітив би ці красномовні свідчення непевності й страху. Проте Вікс розпитував далі, щоб вивідати свою долю.

– Гарне місто Гонконг, еге ж? – зауважив він.

– Не скажу напевно, – відповів офіцер, – ми були там лише півтора дні. Зайшли по інструкції, і нас відразу послали сюди. Ще ні разу не був у такому жахливому рейсі! – І він продовжував описувати рейс «Бурі», гірко нарікаючи на нещасливу долю корабля.

Але Вікс і Картью вже не слухали офіцера. Вони заціпеніли, глибоко вдихаючи повітря: в голові роїлися думки та гадки про страшну загрозу, якої вони позбавились, і про незбагненну радість, зроджену майже певним тепер шансом на порятунок. Плавання на цьому військовому кораблі нічим їм не загрожує! Потім іще кілька небезпечних днів у Сан-Франціско, днів, які вимагатимуть діяльності та твердого духу, – і вся жахлива історія буде навіки похована, і Вікс знову стане Керкапом, а Годдедааль – Картью, тобто людьми, яких не можна запідозрити в злочинах, людьми, які ніколи не чули про «Летючий шквал» і не бачили острова Мідуей.

Це щасливе відчуття не покидало їх весь час, поки шлюпка наближалася до корабля, над бортом якого-витягували шиї цікаві матроси та важкі гармати; це відчуття не покидало їх, коли вони в дивному заціпенінні піднялися на борт і невидющими очима дивилися на високі щогли, білосніжну палубу та юрмище матросів, чиї голоси долинали наче здалеку, і на чиї запитання вони відповідали невлад.

І раптом на плече Картью по-дружньому лягла чиясь рука.

– Норрі, старий! Звідки ти взявся? Таж тебе розшукують по всьому світу! Ти ж тепер успадкував свій маєток!

Картью озирнувся, впізнав обличчя свого давнього шкільного товариша Себрайта і впав непритомний.

Його віднесли в каюту лейтенанта Себрайта, і лікар почав повертати його до тями.

Картью розплющив очі, обвів пильним поглядом незнайомі обличчя і сказав суворо й рішуче:

– Браун повинен піти тією ж самою дорогою. Зараз же або ніколи…

Через кілька секунд свідомість його зовсім прояснилася, й він озвався знову:

– Що я казав? Де я? Хто ви?

– Я корабельний лікар «Бурі», – почув він у відповідь. – Ви в каюті лейтенанта Себрайта, і вам варто забути про всі тривоги. Ваші нещастя скінчилися, містере Картью.

– Чому ви так називаєте мене? – спитав Картью. – А, це Себрайт упізнав мене!.. О!.. – Він застогнав і знепритомнів. – Хай до мене прийде Вікс, мені треба негайно поговорити з Віксом! – вигукнув він, інстинктивно стиснувши руку лікаря.

– Гаразд, – сказав лікар, – але єдина умова: ви вип'єте ці ліки, а я приведу Вікса.

Він дав нещасному Картью снодійне, і той через кілька хвилин заснув, що, певно, врятувало його від божевілля.

Потім лікар узявся допомогти Макові. Поки він оглядав зламану руку, то під якимсь приводом змусив його назвати імена всіх урятованих.

Далі настала черга капітана, який на той час був уже зовсім схожий на людину, котру ми знаємо: несподівана бездіяльність, відчуття повної безпеки, ситий обід та велика склянка грогу приспали його пильність і згасили енергію.

– Коли це трапилось? – спитав лікар, оглядаючи рану на руці.

– Тиждень тому, – відповів Вікс, думаючи лише про свої записи в судновому журналі.

– Невже? – здивовано вигукнув лікар, глянувши йому просто в очі.

– Я не пам'ятаю напевне, – затинаючись, відповів Вікс.

Після цієї незграбної брехні підозри лікаря зміцніли.

– До речі, хто з вас Вікс? – ніби між іншим спитав він.

– Про що це ви? – здригнувся капітан і зблід.

– Вікс, – повторив лікар. – Я спитав, хто з вас Вікс. Це ж дуже просте запитання.

Вікс поглянув на нього й нічого не відповів.

– Ну, тоді хто такий Браун? – провадив лікар.

– Про що ви питаєте? І на що ви натякаєте? – вигукнув Вікс, відсмикуючи руку, аж кров порскнула лікареві в обличчя.

Той навіть не витер його, а, дивлячись просто на свою жертву, допитувався:

– Чому Браун повинен піти тією ж самою дорогою? Вікс затремтів і сів на табурет.

– Картью вам усе розказав! – простогнав він.

– Ні, – відповів лікар, – але його і ваша поведінка змусила мене замислитись, і я гадаю – ви дещо приховуєте.

– Дайте мені ще грогу, – сказав Вікс. – Краще я сам усе розкажу. Чорт забирай, ми не настільки винні, як може здатись.

Після другої склянки гроту трагічна історія «Летючого шквалу» вперше стала темою розповіді.

Велике щастя, що вислухав цю історію саме лікар. Він зглянувся над цими невдахами і вирішив будь-що врятувати їх.

Він допоміг Віксові і Картью (щойно той опритомнів) дуже ретельно продумати, як їм поводитись у Сан-Франціско. Він видав «Годдедаалю» довідку, що той тяжко хворий, і під прикриттям ночі допоміг Картью вибратись на берег. Він зробив так, що рана Вікса не гоїлась, аби той мав змогу й надалі підписуватись лівою рукою. Він першого ж дня обміняв срібні монети на золоті, значно полегшивши в такий спосіб підозріло важкі скриньки. Він скористався своїм впливом серед молодих моряків і умовив їх, щоб вони мовчали про справжнє ім'я «Годдедааля», аби воно не попало в газети. Крім того, він зробив їм іще важливішу послугу. В нього у Сан-Франціско був друг, мільйонер. Лікар відрекомендував йому Картью, сказав, що цей молодий джентльмен недавно успадкував великий маєток, але хоче, перше ніж це стане відомо всім, виплатити свої борги євреєві-лихварю.

Мільйонер згодився допомогти, і саме за його гроші Беллерс під час аукціону намагався перехопити бриг у синдикате. Спробуйте здогадатися, як звали цього мільйонера. Його звали Дуглас Лонгхерст!

Поки самозвана команда «Летючого шквалу» мала змогу безслідно щезнути і знову стати командою «Багатої нареченої», їм було байдуже, що бриг продадуть і на ньому виявляться сліди злочину. Але як тільки одного з них – Картью – впізнали, становище змінилося. Підуть балачки – і в його історії випливуть суперечності, його спитають: як це він, вийшовши на шхуні з Сіднея, так швидко опинився на борту брига, що йшов з Гонконга? Потім постануть нові запитання, які поступово захоплять і всіх інших членів екіпажу. Тому виник намір попередити можливі ускладнення і викупити бриг на підставну особу, скориставшися несподіваним багатством Картью. За виконання цього плану вони взялись обережно і енергійно. Картью під вигаданим прізвищем найняв квартиру, підшукав повірника (випадково ним виявився Беллерс) і доручив йому купити бриг.

– Яка найбільша сума, сер? – спитав Беллерс.

– Мені потрібен бриг, – відповів Картью, – за ціну я не постою.

– Сказати «будь-яка сума» – це не сказати нічого, – не відступився Беллерс. – Назвіть точну цифру.

– Ну нехай буде п'ятдесят тисяч доларів, коли» вже так, – відповів Картью.

Тим часом капітанові довелося ходити містом, відвідувати консульство, відповідати на перехресні запитання в агентстві Ллойда, придумувати історію загублених квитанцій, підписувати папери лівою рукою і переповідати свої вигадані злигодні всім шкіперам та матросам Сан-Франціско. І щохвилини він ждав, що втрапить в обійми когось із давніх приятелів, і той при всіх назве його Віксом, а можливо, він стрінеться з новим ворогом, який доведе, що він – ніякий не Трент. Сталося друге, але завдяки своїй рішучості капітан викрутився. Було це в консульстві – найбільш непідходящому для таких випадків місці. Він раптом почув, як чийсь грубий голос спитав капітана Трента. Він озирнувся; серце його (вже вкотре!) обірвалось.

– Та ви ж не капітан Трент! – сказав незнайомий, відступивши на крок. – Як це розуміти? Мені сказали, що ви називаєте себе капітаном Трентом… капітаном Джекобом Трентом, якого я знаю з дитинства.

– То ви маєте на увазі мого дядька, що був банкіром у Кардіффі! – відповів Вікс з відчайдушною незворушністю.

– Я вперше чую, що у нього є племінник! – заявив незнайомий.

– Краще пізно, ніж ніколи, – уїдливо кинув Вікс.

– І як там старий почувається? – спитав той.

– Та нівроку! – відповів Вікс, і тут його, на щастя, викликав клерк.

Далі все було гаразд, але вранці, в день аукціону, після розмови з Джімом Вікс знову занепокоївся. На аукціоні він дуже хвилювався, бо знав лише той факт, що Картью спробує купити бриг через свого повірника, але не знав ні особи того повірника, ані інструкцій, які той дістав. Я гадаю, що капітан Вікс не може скаржитись на здоров'я, хоч, судячи з зовнішності, він був схильний до апоплексії. Однак ця хвороба, я певен, йому не загрожує, якщо вже не вхопив його грець під час цього божевільного аукціону, коли старий бриг з дешевеньким вантажем купив на його очах невідомий чоловік за десять тисяч фунтів.

З самого початку вони умовились, що Вікс не буде зустрічатися з Картью, тим паче в його помешканні, щоб ніхто не виявив зв'язку між командою та невідомим покупцем.

Але тепер було не до конспірації, і Вікс вскочив у трамвай, що йшов на Мішін-стріт.

На ґанку він зустрів Картью.

– Швидше, швидше звідси! – мовив той. І коли вже йшли вулицею, додав:

– Це кінець!

– О, то ви вже знаєте, чим кінчився аукціон? – спитав Вікс.

– Аукціон? – вигукнув Картью. – Та я вже й забув про нього!

І він розповів про телефонний дзвінок і голос, який поставив найжахливіше запитання: «Навіщо ви хочете купити «Летючий шквал»?

Цей дзвінок, що прозвучав відразу після неймовірного результату аукціону, міг збаламутити розум самого Еммануїла Канта [99]99
  Кант, Іммануїл (1721–1801) – видатний німецький філософ.


[Закрыть]. Їм здалося, що вже й сама земля знає про них, що не лише вуличним хлопчакам, а й самому камінню бруківки вже відома їхня жахлива таємниця.

Вони думали тільки про втечу. Поділивши між собою прибуток від рейсу «Багатої нареченої», вони сховали гроші в широких поясах, послали свої скриньки за вигаданою адресою до Британської Колумбії й того ж дня, пополудні, виїхали в Лос-Анджелес.

Наступного ранку вони сіли на судна; Картью відбув у Англію, а решта подалася в Мексіку.

ЕПІЛОГ

Присвячується Віллові Лоу

Любий друже Лоу!

Нещодавно на Маніхікі я мав приємність зустрітися з Доддом. Ми просиділи близько двох годин в малесенькій, схожій на іграшку, церковці, заставленій стільцями на європейський манір і прикрашеній перламутром у стилі (мені здається) самого царства небесного. Довкола, зазираючи нам в очі та поплескуючи по плечах, юрмились аборигени – безперечно, найпривабливіші люди на всій. нашій планеті. Отам я й поставив Доддові кілька запитань.

Спершу я згадав про той вечір у Барбізоні, коли Картью розповів йому свою історію, і спитав, яким чином вони позбулися Беллерса.

Виявилось, що він відразу розказав своєму другові про переслідувача Беллерса, але Картью сприйняв повідомлення без особливої стурбованості: «Він бідний, а я багатий. Щoб мені його погрози? Я просто поїду кудись подалі – куди квиток дорожчий. Приміром, у Персію. Дуже цікава країна. Може, поїдемо разом?»

Наступного ж дня вони вже поїхали до Константинополя, щоб далі вирушили в Тегеран.

Про крутія Беллерса відомо тільки (з газетної замітки), що він повернувся-таки в Сан-Франціско і вмер у лікарні.

– А тепер друге запитання, – сказав я. – Ви подалися до Персії з мільйонером, ви й самі були багаті. Як же ви опинилися тут, у Південних морях, на торговельній шхуні?

Додд усміхнувся і сказав, що мені ще невідоме останнє банкрутство Джіма.

– Я знову збіднів, і тоді Картью збудував цю шхуну і призначив мене суперкарго. Яхта належить йому, а торгівлю веду я. Оскільки майже всі витрати пов'язані з яхтою, я маю добрий прибуток. А Джім знову став на ноги: він – відомий на Заході торговець фруктами, зерном та земельними ділянками. Навіть більше: тепер він знайшов собі справжнього, досвідченого партнера – це не хто інший, як Нейрс. Нейрс здатен приборкати його норов, він має лій у голові. Вони придбали дві вілли поряд на узбережжі Соселіто, і я гостював у них, коли востаннє був у Сан-Франціско. Джім тепер власник газети (гадаю, він розмірковує про те, як йому найближчим часом стати сенатором), і він хотів, щоб я покинув шхуну і став у нього редактором. Він вважав, що конституцію штату треба міняти, і Меймі підтримує його.

– А яка доля решти команди «Багатої нареченої»? – допитувався я.

– Ну, вони всі добре попиячили в столиці Мексіки, – відповів Додд, – а потім Гедден з ірландцем подалися на золоті копальні Венесуели, а Вікс поїхав до Вальпараїсо. Тепер у чілійському флоті служить якийсь Кер-кап – я зустрічав це прізвище в газетних повідомленнях про війну за Бальмаседу. Гедденові незабаром набридли копальні, і нещодавно я зустрівся з ним у Сіднеї. Він привіз вістку: Мака вбили під час нападу на валку із золотом. Отже, тепер їх лишилося троє, коли не рахувати Амалу, що живе на своєму рідному острові Мауї під горою Хала-а-ка-ла. Канарку Годдедааля він прихопив із собою; кажуть, він береже свої долари, що серед гавайців дивина. А сума у нього чимала, бо він отримав не лише частку Гемстеда: Картью поділив належні йому гроші між усіма порівну, включаючи й Мака.

– І скільки ж йому випало загалом? – не втримався я від запитання, пригадавши, як потішали мене безкінечні підрахунки в його розповіді.

– Сто двадцять вісім фунтів дев'ятнадцять шилінгів одинадцять з половиною пенсів, – відповів Додд незворушно. – Сюди я не зарахував той дріб'язок, який він виграв у карти. Для гавайця, самі розумієте, це чимала сума.

В цей час підійшов пастор і врятував нас од виявів прихильності настирливих аборигенів, запросивши до себе випити кокосового молока.

Моя шхуна мала вийти – в море того ж вечора, бо Додд випередив нас і закупив усі мушлі на острові. І хоча він умовляв мене кинути шхуну й відплисти з ним у Окленд (там він мав узяти на борт Картью), я твердо відмовився.

Річ у тім, що відколи я взявся разом з Гевенсом і Доддом готувати для публікації історію життя останнього, я не маю найменшого бажання зустрічатися з Картью. Я, певна річ, людина сучасна і вважаю цілком благопристойним оповіщати весь світ про чиїсь особисті справи – отримуючи певну платню за кожен рядок. Декому це подобається, а кому ні – тим гірше для нього. Проте якийсь голосок нашіптує мені, що не завжди це їм подобатиметься, що коли-небудь їм урветься терпець. Крім того, на пам'ять приходить доля одного репортера (коли його можна так назвати), що виявився надто сучасним по відношенню до свого сусіда, а мені зовсім не хочеться стати наступником того репортера. Картью, як відомо, «вправний стрілець», тож буде краще, коли я ще кілька років не покину Самоа…

Отже, ми з Доддом розлучились. Але він доправив мене на мою шхуну у власній чудовій шлюпці, розважаючи по дорозі описом своїх останніх відвідин Бутарітарі, куди він вирядився за дорученням Картью довідатись, як там ведеться Топеліусові, і, якщо необхідно, допомогти йому. Однак виявилось, що Топеліус процвітає. Він повівся з Доддом спогорда і… врешті… обвів його круг пальця.

– Картью був задоволений, – сказав Додд, – адже коли вони плавали на «Багатій нареченій», то обдурили Топеліуса безсоромно й нахабно. Наскочила коса на камінь…

Ось, либонь, і всі новини, які я узнав від мого друга Лаудене; гадаю, я поставив саме ті запитання, відповіді на які тебе цікавили.

Але ти, мабуть, палаєш бажанням поставити ще одне запитання мені самому. А саме: заради чого твоє ім'я так неждано-негадано з'явилося на останніх сторінках нашої нехитрої оповіді? Хоч ти й не в Аркадії народився – подумки ти линеш туди, до флейт античного світу, до нарцисів та класичних тополь, між якими збереглися сліди німф, до вишуканого, зворушливого й сухуватого мистецтва стародавніх часів. Навіщо ж саме тобі присвячувати такий сучасний твір, який відтворює наші варварські звичаї та сумнівну мораль; твір, де всіма керує сама тільки жадоба грошей і майже на кожній сторінці дзвенять долари; де не вгаває нескінченна суєта нашого століття, читач переноситься з континенту на континент, з моря в море, так що ця книга не стільки роман, скільки панорама, і де кінець скроплений кров'ю, як в епічній поемі? Але ж ти не байдужий до всіх проблем мистецтва, навіть найвульгарнішого, і, можливо, тобі цікаво буде почути, як народився і як створювався роман «Корабельна катастрофа». Якось на борту шхуни «Екватор», неподалік від островів Джонстона (якщо комусь відомо, де вони розташовані), місячної ночі, коли людина так відчуває радість життя, майбутніх авторів [100]100
  Сюжет цього роману Стівенсон опрацював разом з Ллойдом Осборном, своїм названим сином, тринадцятирічним підлітком.


[Закрыть]цієї книжки розважали історіями продажу суден, що потрапили в катастрофу. Тема зацікавила їх.

– Яка була б заплутана історія, – мовив один із нас, – коли б на борту такого судна виявилась інша команда! Але яким чином це влаштувати?

– Будь ласка! – вигукнув другий. – Історія капітана такого й такого.

Річ у тім, що кілька місяців тому неподалік од місця, де знаходились ми, якийсь англійський шкіпер поставив морякам, що зазнали катастрофи, такі ж умови, що й Трент.

Коли ми йшли спати, скелет сюжету був уже обдуманий, хоча подробиць, як завжди в таких випадках, ми ще не уявляли. Нас уже давно і вабив, і відштовхував найсучасніший жанр поліційного роману чи роману таємниць, коли оповідь починається чим завгодно, тільки не початком, а закінчується чим завгодно, тільки не кінцем. У цьому жанрі нас захоплювала можливість заінтригувати читача, а також і ті непересічні труднощі, які нам треба здолати, щоб досягти цієї мети; відштовхувала ж нас непереборна вада цього жанру – нещирість та поверховість оповіді. Адже читач, намагаючись не загубити нитку сюжету, не схоплює ознак реального життя, і це життя перетворюється для нього в складний, але неживий механізм, а вся книжка, хоч і дуже цікава читачеві, сприймається ним скорше як шахматна задача, ніж як витвір високого мистецтва гарячого людського серця. Ми гадали, що певною мірою це пояснюється навальним початком сюжету; тож, вважали ми, якщо розвивати сюжет поступово, якщо деяких дійових осіб вводити загодя, тобто якщо розпочати цей твір як роман звичаїв, зневаживши правила жанру, то згадана вада пом'якшиться і наша таємнича історія стане життєво правдоподібною. Основою нашої не вельми коштовної тканини ми вирішили зробити дух нашого часу, його навальність, змішування народів та класів у гонитві за грішми, божевільну й не таку вже й романтичну боротьбу за існування, з постійною зміною професій та країн.

Найдокладніше ми вирішили змалювати два типи: американського ділка і моряка американського торговельного флоту. Ось звідки з'явилися батько Лаудена Додда, і Пінкертон, і Нейрс, і пікніки «Дромадер», і робота на залізниці в Новому Південному Уельсі (останній епізод прийшов несподівано – роман був уже наполовину написаний, коли я зустрів товаришів Картью, які працювали під дощем на залізниці біля Південного Кліфтона, і почув од інженера про молодого дженджика. Після того, як ми придумали такий спосіб розвитку нашого роману таємниць, нам раптом спало на думку, що його вже винайшли до нас, – адже таким методом користувався Чарльз Діккенс у своїх пізніх романах.

Відчуваю: ти дивишся на мене спантеличено. Скільки теоретичних мудрувань, скажеш ти, задля якогось дешевого поліційного роману, і при тому – нічого схожого на відповідь на твоє запитання.

Ніде правди діти – декому з нас до смаку теоретизування. А після такого товстого тому практики можна виділити кілька сторінок і для теорії.

А ось і відповідь на твоє запитання: ми вирішили, що задля цікавості й контрасту наш герой-оповідач має в чомусь відрізнятися від людей, які його оточують, – тож він не буде пересічним мисливцем за доларами. Так Лауден Додд став студентом-скульптором, а наша оповідь, переносячись в різні кутки земної кулі, завітала до Парижа, зазирнула до Барбізона. Ось чому, мій любий друже Лоу, цей ецілог присвячений тобі.

Адже й справді – саме ти, а не хтось інший, спроможешся зрозуміти все, що таїться між рядків, – ти і ще один наш спільний друг. Адже вам відомо, щoб криється тут за кожною маскою; контракт на постачання статуй нагадає тобі давню історію, і тобі не вперше доведеться почути, яку загрозу таїть у собі руссільйонське вино. Нехай зі сторінок цієї книжки зашелестить тобі опале листя Ба-Бро, звуки Лавеню й вулиці Расіна – всі спомини про наше спільне минуле. І якщо тобі й не сподобається ця історія, тобі, я певен, приємно буде вдихнути повітря нашої юності.