Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ X,
У ЯКОМУ КОМАНДА ЗНИКАЄ НЕВІДОМО КУДИ

Виходячи з біржі, я порівнявся з низеньким гладуном, який недовго, але так енергійно торгувався на аукціоні.

– Вітаю вас, містере Додд, – мовив він.

– А мені нема за що вам дякувати, – відповів я. – Ви збільшували ціну відразу на тисячу, провокуючи всіх біржових спекулянтів Сан-Франціско підключитися.

– О, то було тимчасове запаморочення, – відповів гладун. – На щастя, я не вгруз у цю справу. Вам сюди, містере Додд? То я піду з вами. Такому старому шкарбанові, як я, завжди приємно милуватися молодими, гарячими біржовиками. Коли я був молодий, а Сан-Франціско лише підростав, я й сам устрявав у найризикованіші операції. А вас я знаю, містере Додд. В обличчя я знаю вас уже давно – і вас, і ваших супутників у шотландських спідницях, еге ж! Пробачте, але я маю нещастя бути господарем дачі на узбережжі Соселіто, де ви влаштовували пікніки. Буду радий бачити вас у себе будь-якої неділі – звісно, без ваших супутників у шотландських спідницях. Я пригощу вас вином і покажу кращу збірку книжок про подорожі до Арктики, яка лиш є в Сполучених, Штатах. Я – Морган. Суддя Морган – валіець, що поселився тут тисяча вісімсот сорок дев'ятого року.

– О, то ви першопоселенець! – вигукнув я. – Заходьте до мене, і я подарую вам сокиру.

– Боюся, що всі наші сокири будуть вельми потрібні вам самим, – заперечив він, кинувши на мене пильний погляд. – Якщо тільки у вас нема якихось приватних даних, вам доведеться розтрощити корабель на тріски, щоб знайти той самий… опій, здається?

– Ну, або це опій, або ж ми з товаришем збожеволіли, – відповів я. – Проте можу вас запевнити, що ніяких відомостей у нас нема. Ми діяли (як і ви, певно), грунтуючись на спостереженнях.

– То ви спостережливі, сер? – спитав суддя.

– Можу твердити, що спостережливість – моє ремесло, або точніше, моє колишнє ремесло, – відповів я.

– То що ви думаєте про Беллерса?

– Мені він, власне, невідомий.

– Ви знаєте, – підхопив суддя, – для мене зовсім незрозуміло, чому саме йому довірили таку відповідальну операцію. Я його знаю, та й він мене знає, нам доводилось часто зустрічатися в суді; нічого, крім нарікань, я не чув про нього. Йому не можна довірити навіть долара, а тут, як ми чули, в його розпорядженні було п'ятдесят тисяч. Гадки не маю, хто так йому довірився. В усякому разі, це якийсь новачок у Сан-Франціско.

__ Ймовірно, хтось із власників брига, – мовив я.

– Ні, ні! – вигукнув суддя. – Судновласники, що мешкають в Лондоні, не можуть мати ніякого відношення до опію, який везуть контрабандою з Гонконга в Сан-Франціско. Я вважаю, вони довідались би про це лише в тому випадку, якби судно затримали охоронці-митники. Я запідозрив був капітана. Але звідки б він узяв стільки грошей, як витратив чималу суму на купівлю товару в Китаї? Ну, він ще міг би бути довіреною особою якогось бізнесмена з Сан-Франціско; проте в такому разі не найняли б Беллерса! Як бачите, коло замикається.

– Як на мене, це не капітан, – заперечив я. – Адже він незнайомий з Беллерсом.

– Коли не помиляюся, капітан – це той рум'яний тип зі строкатим носовичком? Я помітив, що він стежив за Беллерсом вельми уважно, – не відступався містер Морган.

– Ваша правда, – погодився я, – Трента дуже цікавив аукціон. Дуже можливо, що він знав Беллерса в обличчя і, це вже без сумніву, – знав, яку гру той веде. І все ж даю голову до пня: Беллерс Трента ніколи не бачив.

– Так, іще одна загадка, – погодився суддя. – Це було, їй же право, капітальне видовище! Однак прислухайтеся до поради старого законника й вирушайте на Мідуей негайно.

З цією прощальною порадою містер Морган потиснув мені руку й попрямував по Монтгомері-стріт, а я зайшов до вестибюлю готелю «Оксідентал», на ґанку якого ми закінчили нашу розмову. Службовці готелю добре знали мене і, коли я пояснив їм, що мені треба діждатись Пін-кертона, щоб тут пообідати, запропонували почекати в конторі. Там, сівши в закутку, я потроху заспокоювався після всіх хвилювань, – аж коли до кімнати влетів і, перемовившись кількома словами з клерком, кинувся до телефонної будки не хто інший, як сам містер Генрі Д. Беллерс! Ви маєте право засудити мене, але я не встояв перед спокусою – всівся за самісінькою його спиною. Правду кажучи, я взагалі полюбляв підслухувати телефонні розмови людей, зовсім незнайомих мені – просто для забави. Адже годі уявити собі щось безглуздіше, ніж отака бесіда, коли ти не чуєш слів другого співрозмовника,

– Центральна, – сказав Беллерс, – двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири «Б» (приблизно такий номер). Хто це?.. Гаразд… Містер Беллерс… «Оксіден-тал». Той телефон не діє… Так, близько трьох хвилин… Так! Так… На жаль, за суму, названу вами… Ні… я не мав повноважень… Не більше і не менше… Я певен, що саме так… О, Пінкертон, квартал «Монтана»… Так… так… Гаразд, сер… Як зволите, сер… Центральна, розмову закінчено.

Беллерс повернувся, щоб вийти, помітив мене – і відсахнувся, аж звівши руки, наче захищаючись.

– О, це ви! – вихопилось у нього. Але за мить він уже опанував» себе. – Компаньйон містера Пінкертона, коли не помиляюсь? Приємно бачити вас, сер, і привітати з недавнім успіхом.

На цім слові, догідливо вклонившись, Беллерс вийшов.

І раптом щось штовхнуло мене на безглузду витівку. Я не мав сумніву, що Беллерс розмовляв зі своїм наймачем, я знав номер його телефону, хоч і не знав імені, – і я вирішив, що, коли наберу цей номер негайно, до телефону, найімовірніше, підійде він сам. То чом би не втрутитись зараз у життя цієї таємничої особи та не повтішатись хоч трохи за свої гроші?

Я взяв трубку.

– Центральна, – сказав я, – дайте двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири «Б».

Невідома телефоністка повторила номер. Запала мовчанка, а потім забринів тихий голос – співуча інтонація виказувала англійця і освіченого джентльмена:

– Це знову ви, містере Беллерс? Кажу ще раз – це марне. Це ви, містере Беллерс?.. Хто це?

– Я лиш хочу запитати вас, – сказав я ввічливо, – навіщо хотіли ви купити «Летючий шквал»?

Відповіді не було. В трубці лунали голоси всіх інших абонентів великого міста, але номер двадцять два сорок один мовчав.

Я ще двічі поставив своє запитання, але тихого співучого голосу невідомого англійця так і не почув. Що він, злякався? Злякався мого зухвалого запитання? Це видалось мені підозрілим – якби його сумління було чисте, чого б він мовчав?

Я взяв телефонний довідник і відшукав цей номер. «2241, місіс Кін, буд. 942, Мішін-стріт». Цим, якщо тільки я не збирався їхати туди, щоб повторити своє запитання незнайомцеві в очі, я й мусив задовольнитися.

Однак коли я знову сів у кутку, то вже ясно відчував, що наша операція таїть у собі елемент непевності, закулісних махінацій і навіть небезпеки. Тепер перед моїм внутрішнім зором, окрім картини викинутого на мілину брига, над яким висить хмара чайок, і капітана Трента, що витирає носовичком розпашіле обличчя, стоїть також образ англійця, що притискує до вуха телефонну трубку і раптом блідне, як полотно, почувши в цій трубці таке просте запитання.

Із цих роздумів вивів мене бій годинника. Відтоді, як Пінкертон пішов по гроші, минула година й двадцять хвилин; він запізнювався вже на двадцять хвилин. Я добре знав, як швидко він міг влаштовувати справи, і не раз захоплювався його залізною пунктуальністю; отже, сталося щось надзвичайне.

Двадцять хвилин видовжились у годину, година вже витягувалась у дві, а я все сидів у своєму кутку або ж ходив туди й сюди по вестибюлю, охоплений нестерпною тривогою та каяттям.

Обідня пора вже минала, коли я згадав, що нічого ще не їв. Їсти, власне, не хотілося, але попереду мене чекало чимало справ, і я мав берегти сили хоча б для того, щоб мужньо вислухати гіркі новини, які – я був цього певен – принесе Пінкертон. Тож, попросивши клерка переказати Пінкертонові, що я в ресторані, я сів за стіл і замовив суп, устриць та пляшку шампанського.

Незабаром з'явився мій друг. Він був блідий і змарнілий. Він не хотів обідати і замовив собі лише склянку чаю.

– Мабуть, нічого не вийшло? – спитав я, і серце в мене стислося.

Ні, – відповів Пінкертон, – я звів кінці з кінцями, Лаудене. Та всього лише звів. Більше в усьому Фріско не вдалося б добути ані цента. Всі проти нас. Лонгхерст навіть вилаяв мене, сказав, що він – не гравець-картяр.

Ну й нехай, – мовив я. – Адже нам більше й не треба.

– Лаудене, я ж тобі кажу, що мені кров'ю довелося платити за ці гроші! – вигукнув мій друг похмуро й сердито. – Та ще й термін – дев'яносто днів. Я не міг випросити жодного зайвого дня – жодного! Якщо ми продовжимо операцію, тобі доведеться їхати без мене і працювати так, щоб пір'я летіло. А я залишусь – я повинен залишитись в Сан-Франціско, щоб уладнати наші справи. Аби ти знав, як мені хочеться поїхати! Я показав би цим ледарям-матросам, що таке робота. Я обнишпорив би цей корабель з носа до корми, перше ніж вони вилізли б на палубу! Але ж і ти не шкодуватимеш зусиль, Лаудене! Я покладаюсь на тебе. Як тільки ти відчалиш, ти повинен весь переселитись у вогонь, упертість і порив. Ця шхуна з нашим скарбом на борту повинна бути тут, перш ніж сплинуть три місяці, – або ми банкрути. Банкрути!

– Повір, я зроблю все можливе, Джіме. Я працюватиму вдень і вночі. Я втягнув тебе в цю справу, і я тебе вирятую – або накладу на себе руки. Але чому ти кажеш: «Якщо ми продовжимо?» Хіба у нас є вибір?

– «Зараз поясню, – сказав Джім. – Не думай тільки, що я шкодую. Не лай себе, ти виявив славний, здоровий діловий інстинкт. Я завжди вірив, що він у тебе є, – ось він і виявився. Цей брудний крутій Беллерс, безперечно, знав, що робив, – а він же так рвався ще нагнати ціну! Так, наш прибуток певний. Але в мене інший клопіт – адже я навидавав векселів на дев'яносто днів і майже витратив наш кредит; я об'їздив усе місто, позичаючи, випрошуючи та підмазуючи, аби позичити. Знай, – вигукнув він з несподіваною похвальбою, – крім мене, жодна людина в усьому Фріско не дістала б ці десять тисяч! І ще одне: я вирішив, що ти зможеш збути опій там же, на островах, – це безпечніше і вигідніше, – однак тримісячний термін диктує нам ось що: тобі доведеться негайно плисти в Гонолулу, а там сідати на пароплав, що йде у Фріско. Але я спробую дещо підготувати там для тебе: матиму розмову з чоловіком, що працює в цьому бізнесі. Будь готовий до побачення з ним, як тільки дістанешся до островів: може трапитись, що він зустріне тебе ще в морі, на катері чи вельботі, і привезе гроші прямо на шхуну.

З цього видно, наскільки зрадив я свої моральні правила за час перебування в Сан-Франціско: навіть тепер, у найскрутніший момент, я не повинен був давати згоду, яка робила мене контрабандистом, і, що найгірше, контрабандистом опію.

Однак я погодився, не заперечивши ані словом, навіть не моргнувши.

– Ану ж як опій заховали так надійно, що я не зможу його знайти? – сказав я.

– Тоді ти працюватимеш там, аж поки весь бриг не розрубаєш та тріски, а потім розколеш кожну трісочку своїм складаним ножиком! – вигукнув Пінкертон. – Опій там, це ми знаємо, і його треба знайти. Але це лише одна з можливостей, хоча я зробив усе необхідне, щоб цей план удався. До речі, ще не позичивши й цента і вже обдумуючи другий варіант, я почав з того, що зафрахтував шхуну. Це «Нора Крейн», водотоннажністю шістдесят чотири тонни. Цього нам досить, бо рис зіпсований, а ця шхуна – найшвидкохідніше судно свого класу в Сан-Франціско. Я вже виплатив двісті доларів і зобов'язався давати двісті доларів щомісяця. Тепер вона в нашому повному розпорядженні; платня і провізія обійдуться, приміром, ще в чотириста доларів. Це ж крапля в морі. Вже протягом двох годин шхуна лаштується до плавання. З неї вивантажили інші товари, і Джон Сміт отримав замовлення приставити на борт продукти. Оце я й називаю бізнесом!

– Так-так, звичайно, – мовив я. – А який інший варіант?

– А ось який. Ти згоден, що Беллерс хотів торгуватися далі?

Я зрозумів, куди він хилить.

– Ну то й що? Це і є твій варіант?

– Саме так, Лаудене Додд! – підтвердив Джім. – Якщо Беллерс і його хазяїн підуть мені назустріч, я ладен укласти з ними угоду.

Мені сяйнула жахлива думка: а що, коли моя дитяча витівка налякала Беллерса і ми через це позбавлені можливості вийти зі скрути? Почуття сорому перешкодило мені зізнатись, і я продовжив нашу розмову, ані словом не згадавши ні про зустріч з Беллерсом, ні про те, що я знаю адресу на Мішін-стріт.

Без сумніву, орієнтовною ціною були п'ятдесят тисяч, сказав я, – або, в усякому випадку, так вважав Беллерс. Але, з іншого боку, ця сума могла бути й крайньою. І, щоб покрити витрати, які ми вже зробили, – я тебе не збираюся в чомусь звинувачувати, я розумію, що ми маємо бути готовими до будь-яких несподіванок, – щоб покрити ці витрати, нам потрібна значніша сума. Беллерс згодиться на шістдесят тисяч. Я певен, що його можна примусити заплатити й сто тисяч, – відповів Іішкертон. – Пригадай, як закінчувався аукціон!

Щодо Беллерса я з тобою згоден, – відповів я, – але ось що мені думається: сам Беллерс міг помилятись, і сума, яку він вважав орієнтовною, могла бути остаточною.

– Ну, Лаудене, якщо це так, – сказав Джім, твердо вимовляючи кожне слово, – якщо це так, нехай він забирає свій «Летючий шквал» і радіє щастю! Я задовольнюся збитками.

– Ти що, Джіме? Невже ми так заплутались? – вигукнув я.

– Так, ми з тобою добре зарвалися, Лаудене, – відповів Джім. – Адже ці п'ятдесят тисяч доларів, друже, поки ми розрахуємося, обійдуться нам майже в сімдесят. Так-так – бо ж нам доведеться виплачувати борги з розрахунку десять процентів за місяць. Кращих умов я не зміг домогтися, та й нема в світі людини, яка змогла б. Навіть це було диво, Лаудене, я не чекав цього навіть від себе! Ех, якби нам дали хоча б чотири місяці! А втім, Лаудене, ми, все ж таки можемо своє взяти. З твоєю снагою, з твоєю чарівливістю, навіть якщо трапиться найгірше, ти управишся зі шхуною, як управлявся на пікніках. Нам може поталанити. А якщо поталанить, старий, яка це буде блискуча операція! Яка реклама для нас! Скільки розмов та спогадів на все життя! Однак, – зупинив він раптом сам себе, – спочатку треба випробувати менш ризикований варіант. Ходімо до цього крутія!

Я знову подумав, чи не признатися мені, що я знаю адресу на Мішін-стріт. Але я вже згаяв сприятливу хвилину і тим усе ускладнив: тепер мені довелось би пояснювати не лише те, як я узнав цю адресу, а й чому я не розповів про це раніше. Тому я не міг не втішити себе думкою, що, звертаючись до Беллерса, агента таємничого бізнесмена, ми будемо діяти, як узвичаєно. А головне, мене бентежила думка, що ми однаково вже запізнились і що потрібний нам чоловік покинув Сан-Франціско дві години тому. І я знову змовчав.

Потім ми зателефонували в контору Беллерса, аби впевнитися, що він там, і подалися до нього.

На вулицях будь-якого американського міста можна зустріти дивне поєднання розкоші й злиднів; на тій самій вулиці побачиш і величезні універмаги, і нетрища та кубла злодіїв, і вілли з квітниками та тінистими алеями. В Сан-Франціско, де гостро відчувається брак території, де з кількох боків підступає море, ці контрасти особливо впадають у око. Вулиця, на яку ми прямували, пролягала між піщаними дюнами Самотньої гори з її кладовищем, збігала ненадовго на продутий вітрами Олімп аристократичного Ноб-гіллу (точніше, майже оббігала його); потім ішла мимо схожих на декорації фарбованих будиночків, призначення яких легко вгадувалося по мідних табличках, на яких красувалися тільки імена. «Нора», «Лілі», «Флоренс»; перетинала китайський квартал, начинений опійними підвалами, з незліченними дверима, проходами та галереями, що робило його схожим на кролятник; на мить пірнала в рекламну круговерть, перетинаючи Керні-стріт; а далі виринала між дешевими ресторанчиками та складами просто на берег, у царство водяних щурів. Тут, де ця вулиця була безлюдна і брудна, де тишу порушував лише гуркіт коліс завантажених возів, ми знайшли більш-менш пристойний будинок з грубо вимуруваними приступками. На стовпці ґанку висіла чорна дощечка з позолоченими літерами:

«Гаррі Д. Беллерс, юрист. Приймав з 9 до 6».

Піднявшися сходами, ми опинились перед відчиненими дверима, що вели на балкон. На дверях була ще одна табличка: «Містер Беллерс приймає».

– І що ми зробимо? – запитав я.

– Та просто зайдемо, – відповів Джім і ввійшов.

Кімната, де ми опинились, була чиста, але дуже вбого умебльована. Під стіною стояло старомодне бюро, при нім – стілець, а в кутку висіла полиця, заставлена томами юридичних праць. Більше в кімнаті не було нічого. Напрошувалась думка, що містер Беллерс мав звичку сидіти, а його клієнти завжди стояли. В найдальшому кутку, за завіскою з червоної бязі, були другі двері, що вели до жилих кімнат.

Ми покашляли та потупцяли, і з тих дверей з'явився Беллерс: він ішов нам назустріч так боязко і насторожено, ніби чекав, що на нього кинуться з кулаками, а коли впізнав нас, з ним стався – не підшукаю тут інших слів – справжній напад люб'язності.

– Містер Пінкертон з компаньйоном! – вигукнув він. – Я зараз же принесу стільці!

– Не треба, – сказав Джім, – нам ніколи. Воліємо стояти. Ми маємо до вас справу, містере Беллерс. Сьогодні вранці, як вам відомо, я купив викинутий на мілину бриг «Летючий шквал»…

Юрист кивнув.

– …І купив його, – провадив мій друг, – за суму, що зовсім не відповідає, вартості вантажу та всіх витрат.

– А тепер ви передумали і ладні відмовитись від цієї операції? Я так і гадав, – відповів Беллерс. – Мій клієнт, не приховаю, висловив невдоволення тим, що я так підняв ціну. Либонь, ми надто погарячкували, містере Пінтсертон.

Конкуренція, дух змагання… Проте я буду з вами відвертий… я знаю, коли маю справу з людьми благородними… Я майже певен, що мій клієнт перекупить у вас бриг, коли ви передасте це діло мені, і тоді ви втратите… – Він уп'явся очима-буравчиками в наші обличчя і видихнув: – Ви нічого не втратите! І тут Пінкертон вразив мене.

– Не про це мова, – сказав він. – Я купив бриг. Я знаю, що на ньому цінний вантаж, і я не збираюся втрачати його. Але я хотів би вияснити деякі моменти, щоб уникнути непотрібних витрат, – і за це негайно плачу готівкою. Вам же треба вирішити, буду я мати справу з вами чи безпосередньо з вашим партнером. Якщо ви готові повідомити мені такі факти, то називайте вашу цифру. Але знайте, – = додав Джім, звівши догори пальця, – коли я кажу «готівкою», то маю на гадці векселі, які підлягають оплаті після повернення корабля і за умови, що інформація виявиться точною. Котів у мішку я не купую.

Я помітив, як спалахнули на мить очі юриста, коли Джім почав свою несподівану промову, і як вони згасли, коли він виклав умови.

– Гадаю, що про цей бриг вам відомо більше, ніж мені, містере Пінкертон, – сказав Беллерс. – Я знаю тільки те, що мені доручили купити його і що мені це не вдалося.

– Ви маєте одну гарну рису, містере Беллерс: ви не марнуєте часу, – зауважив Джім. – Назвіть ім'я й адресу вашого клієнта.

– Зваживши всі обставини, – відповів Беллерс, і в його голосі залунала таємничність, яку важко передати словами, – я дійшов висновку, що не маю права повідомляти ім'я мого клієнта. Я охоче зв'яжусь із ним, якщо ви мені це доручите, але аж ніяк не можу дати вам адресу.

– Гаразд, – мовив Джім і надів капелюха. – Досить рішучий крок, чи не так? – І закінчив, витримуючи паузи після кожної фрази: – Не передумали?.. Зважте всі обставини… Даю долара.

– Містере Пінкертон! – обурено вигукнув юрист. Я злякався, що Джім зайшов надто далеко.

– Бачу, вам зараз долар не потрібен, – мовив Джім. – Тоді послухайте, містере Беллерс, ми обоє люди ділові, тож я пропоную вам…

– Зачекай, Пінкертоне, – втрутився я. – Мені відома адреса: Мішін-стріт, будинок дев'ятсот двадцять чотири.

Не знаю, хто більше здивувався – Пінкертон чи Беллерс.

– Якого ж біса ти мовчав, Лаудене? – обурився мій друг.

– Але ж ти мене й не питав, – відповів я, червоніючи по саме волосся.

Запала мовчанка; її першим порушив Беллерс, люб'язно повідомивши прізвище, якого ми не знали.

– Раз вам відома адреса містера Діксона, – сказав він, анітрохи не приховуючи бажання позбавитись нас якомога швидше, – я не бачу причини, аби затримувати вас.

Не знаю, що відчув Пінкертон, та коли ми вийшли з комірчини цього бридкого крутія і спускалися сходами, у мене на душі лежав камінь. Усе моє єство напружено чекало першого Джімового запитання, і я ладен був слізно зізнатися в усіх гріхах. Але мій друг нічого не питав.

– Нам треба взяти візника, – сказав він, квапливо рушаючи до ближчої стоянки. – Не можна гаяти час. Ти зрозумів мій намір? Навіщо нам платити цьому крутієві комісійні!

Мені знову здалося, що він запитає мене, чому я мовчав, – і знову я помилився. Мені спало на думку, що Джім боїться цього запитання, і я ладен був зненавидіти його за цей страх.

Коли ми вже сиділи в екіпажі, що прямував на Мішін-стріт, я не витримав:

– А ти не спитав мене, звідки я знаю цю адресу, – сказав я.

– Так-так, – мовив він сполошено, – а й справді, звідки ти знаєш? Цікаво, справді.

Його тон подіяв на мене, мов ляпас, і я враз утратив самовладання.

– Дуже прошу не розпитувати мене про це! Я не можу дати жодних роз'яснень.

Ледве я випалив ці безглузді слова, як ладен був віддати все на світі, щоб повернути їх. І мені стало ще прикріше, коли Пінкертон, поплескавши мене по плечу, відповів:

– Гаразд, друже, більше ні слова. Я певен – ти вчинив саме так, як треба.

Повернутись до цієї розмови мені забракло мужності, але подумки я поклявся, що докладу всіх зусиль, аби поправити наслідки нашого божевільного рішення, і швидше дам порізати себе на шматки, аніж дозволю, щоб Джім утратив хоча б єдиного долара.

Та коли ми під'їхали до будинку номер 942, знайшлася інша причина для роздумів.

– Містер Діксон? Він виїхав, – сказала власниця будинку.

– Куди?

– Не можу сказати, – відповіла вона. – Я його вперше бачила.

– А куди він відправив свій багаж? – спитав Пінкертон.

– У нього не було багажу. Він прибув учора ввечері, а сьогодні поїхав, і був у нього лише саквояж.

– Коли він поїхав? – запитав я.

– Годині о дванадцятій. Хтось запитав його по телефону, і я покликала. Мабуть, йому сповістили щось важливе, бо він відразу ж і поїхав, хоча найняв кімнату на тиждень. Він був дуже засмучений – мабуть, хтось помер.

В мене упало серце. Либонь, причиною його поспішного від'їзду був мій ідіотський жарт! І знову я запитав себе, чому він так переполошився, і знову занурився у вир найнеймовірніших припущень.

Отямившись, я почув, як Пінкертон питав господиню:

– А який він на вигляд?

– Такий, чисто виголений, – відповіла вона, й більше нічого путнього ми від неї не добились.

Ми сіли в екіпаж, і Пінкертон сказав:

– Зупинитесь біля найближчої аптеки.

З аптеки він зателефонував до контори Тихоокеанського пароплавства й запитав:

– Який пароплав, що йде в Китай, ближчим часом зайде в Гонолулу?

– «Місто Пекін». Він відплив сьогодні, о пів на другу.

– Усе ясно, – мовив Джім. – Він утік, – або моє прізвище не Пінкертон. Він вирішив дістатись на Мідуей раніше, ніж ми.

Але я не поділяв його думки – адже Пінкертон знав не все, а я добре пам'ятав страх на обличчі капітана Трента, і припущення, що саме я сполохав містера Діксона, перейшло у впевненість, хоч я й розумів, що будую свої домисли на піску.

– А чи не проглянути нам список пасажирів? – запропонував я.

– Діксон – прізвище надто поширене, – заперечив Джім. – А крім того, він міг записатися під вигаданим прізвищем.

І тут інша думка сяйнула мені. В уяві враз постала вулиця, на якій жив Беллерс, – тоді я був заполонений іншими думками, а тепер я ніби знову побачив брудну бруківку, плетиво телеграфних дротів, хлопчику-китайця з кошиком на голові і майже напроти будинку Беллерса – бакалійну крамничку, де на вивісці великими золотими літерами сяяло прізвище «Діксон».

– Авжеж, – погодився я, – ти маєш рацію, саме так він і зробив. І взагалі це не його прізвище: він узяв його з вивіски бакалійної лавки напроти контори Беллерса.

– Може, й так, – байдуже відповів Джім; він усе ще хмурив брови, не знаючи, куди рушити.

– Ну, що робити далі? – запитав я.

– Передовсім – поквапитись із лаштуванням нашої шхуни, – відповів він. – Але я вже телефонував капітану, щоб вони працювали не розгинаючи спини, і якщо йому вірити, на шхуні все гаразд. Думаю, Лаудене, нам треба взятися за Трента. Він замішаний у цій справі. Більше того, він зав'яз у ній по шию. Навіть якщо він не може перекупити у нас бриг, він може багато що пояснити нам.

– Згоден, – сказав я. – Як нам його шукати?

– Через англійське консульство, звісно, – відповів Джім. – І це ще одна причина, чому треба взятися спочатку за нього. Шхуною ми можемо зайнятися й увечері, а консульство тоді вже зачинять.

У консульстві ми дізналися, що капітан Трент зупинився в готелі «Яка радість!» Ми рушили до цього великого, зовсім не фешенебельного заїжджого двору і звернулись до портьє, що жував зубочистку, спокійно дивлячись кудись повз нас:

– Капітан Джекоб Трент тут живе?

– Вибув, – відповів портьє.

– Куди? – запитав Пінкертон.

– Не можу сказати, – відповів портьє.

– Коли він поїхав? – запитав я.

– Не знаю, – відповів портьє і з безцеремонністю коронованої особи повернувся до нас спиною.

Боюсь і уявити, що могло б трапитись далі, бо збудження Пінкертона, поступово зростаючи, дійшло краю, – але від можливого скандалу нас урятувала поява другого портьє.

– Невже це ви, містере Додд? – вигукнув він, підбігаючи до стойки. – Радий бачити вас, сер! Чим можу прислужитися вам?

О прекрасні плоди доброчесності! Свого часу я тішив слух цього молодика звуками пісні «Саме перед битвою, мамо…» на одному з наших пікніків, а тепер, у цю прикру хвилину, він з'явився, щоб допомогти мені.

– Капітан Трент? З потерпілого судна? Ну звісно, містере Додд! Він поїхав близько дванадцятої години, він і один з його матросів. А гаваєць відбув раніше на «Місті Пекіні». Це точно, бо я сам відсилав йому скриньку. Багаж капітана Трента? Зараз довідаюсь, містере Додд… Так, вони всі жили тут. Ось їхні прізвища у реєстраційній книзі – прогляньте їх, поки я довідаюсь про багаж.

Я присунув книгу до себе і почав розглядати чотири прізвища, написані однією рукою, досить великими літерами, досить кепським почерком: «Трент, Браун, Гарді і (замість А. Сінга) Джоз. Амалу».

Нова думка сяйнула мені.

– Пінкертоне, – сказав я, – у тебе з собою номер «Оксідента ла «?

– Звісно, – відповів Пінкертон, виймаючи газету з кишені.

Я проглянув повідомлення про корабельну катастрофу.

– Тут є ще одне прізвище, – сказав я, – «Еліас Годдедааль, помічник». Чому ми так і не бачили Бліаса Годдедааля?

– Дійсно, – мовив Джім. – Його ж не було з усіма, коли ти бачив цю компанію в шинку?

– По-моєму, ні. Їх було четверо, і жоден не був схожий на помічника.

В цю мить повернувся портьє.

– Капітан під'їхав до готелю в фургоні, – повідомив він, – і разом з одним із своїх матросів повантажив на нього три скрині та великий саквояж. Наш швейцар допомагав їм, але фургоном вони правили самі. Швейцар вважає, що вони поїхали вниз, до моря. Це було біля першої години.

– Вони ще могли встигнути на «Місто Пекін», – зауважив Джім.

– Скільки їх у вас зупинялось? – запитав я.

– Троє, сер, та ще гаваєць, – відповів портьє. – Про нього не можу сказати нічого певного, але він поїхав також.

– А містер Годдедааль, помічник, тут не жив?

– Ні, містере Додд, тільки ці четверо.

– І ви про нього нічого не чули?

– Ні. А навіщо ви їх розшукуєте, містере Додд? – поцікавився портьє.

– Ми з оцим джентльменом купили у них розбитий корабель, – пояснив я, – і хотіли з'ясувати деякі подробиці. Нам дуже прикро, що ми нікого не застали.

Довкола нас зібралося кілька цікавих – аукціон усе ще був у всіх на вустах; і раптом один із них, дужий обвітрений матрос, заявив:

– А помічник, либонь, ще в місті. Адже він хворий. Він так і не виходив з лазарету на «Бурі» – ось що я чув.

Джім ухопив мене за рукав.

– Вертаймо до консульства! – сказав він.

Та навіть у консульстві нічого не знали про містера Годдедааля. Лікар із «Бурі» видав йому довідку, що він сильно захворів, і помічник прислав свої документи в консульство, але персонально не з'явився.

– У вас є телефонний зв'язок з «Бурею»? – запитав Пінкертон.

– Є, з учорашнього дня, – відповів клерк.

– То, може, ви зателефонуєте туди або дозволите мені? У нас нагальна потреба поговорити з містером Годдедаалем.

– Гаразд, – відповів клерк і взявся за телефонну трубку.

Через кілька хвилин він звернувся до нас:

– Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.

– Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? – запитав я: мені сяйнула несподівана думка.

– Якщо вони попросять, – відповів клерк, – а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.

– Отже, ви ще не видавали їм гроші? – запитав я.

– Поки що ні, – відповів клерк.

– А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?

– Не може бути, ви помиляєтесь!

– І все ж так воно й є, – наполягав я.

– Я певен, що ви помиляєтесь, – повторив клерк.

– Дозвольте скористатись вашим телефоном, – попросив Пінкертон.

Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об'яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору «Яка радість!». Я запитав клерка, чи нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.

– Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну, – сказав він. – А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля – або я не Пінкертон!

– Яким чином? – поцікавився я.

– Зрозумієш іще сьогодні, – відповів Пінкертон. – А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.

Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту «Нори Крейн» був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув на борт шхуни.

– Де капітан цієї?.. – він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.

Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку – очевидно, кок.