Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

– О боже, який жах! – прошепотів Гемстед.

– Жах… – луною відгукнувся Мак і замовк.

– Проте краще, ніж вельбот, – сказав Гедден. – Вельботом я ситий по зав'язку.

– А мені душа болить, як згадаю про наші грошики! – відгукнувся раптом капітан. – Таке багатство – чотири тисячі фунтів золотом, сріблом, та ще й чеки! – а тепер усе це – сміття…

– Знаєте що? Треба б перевести їх ближче – мені не подобається, що вони так далеко, аж там, у вельботі… – запропонував Томмі.

– Та хто їх тут візьме? – вигукнув Мак, злісно розреготавшись.

Але всі погодилися з Томмі. Вони спустилися до вельбота, а незабаром повернулись із дорогоцінною скринькою, підвішеною до двох весел, і поставили її на видному місці, біля вогнища.

– Ось вона, красунечка наша! – вигукнув Вікс, гордо звівши голову й захоплено оглядаючи скриньку. – Це краще від будь-якого вогнища. Отут, під цим віком, майже дві тисячі фунтів банкнотами, і все це перекочує у ваші кишені. Сорок фунтів золотих монет та близько двохсот фунтів срібла! Хіба цього мало, щоб привабити сюди цілий флот? Чи, по-вашому, така купа золота не вплине на компас? Чи марсовий не нанюхає його?

Мак, не причетний ні до банкнотів, ні до сорока фунтів золота чи двохсот фунтів срібла, нетерпляче вислухав цю тираду до кінця й зайшовся саркастичним реготом.

– Авжеж! – зловтішно вигукнув він. – Перше ніж нас помітить якесь судно, нам іще доведеться кидати ці банкноти в вогонь, аби він не згас! – І він відвернувся, вийшов з освітленого кола й задивився в море.

Макові слова згасили іскрини піднесення, викликані вечерею та скринькою. Знову залягла тяжка мовчанка, і Гемстед, за звичкою, взяв банджо й почав награвати. Пальці навикло видобули мелодію «Краю, рідний краю», і Гемстед, як і колись, затягнув: «Хай він буде найскромніший, все ж найкращий – рідний край…» Останнє слово ще не встигло завмерти в нього на вустах, як раптом інструмент, вихоплений з його рук, полетів у вогонь. Зойкнувши, співак озирнувся й побачив спотворене люттю обличчя Мака.

– Цього я не допущу! – суворо вигукнув капітан, схоплюючись на ноги.

– Я ж казав, що я чоловік запальний, – сказав Мак благальним тоном, що так не в'язався з його вдачею, – Чому ж він такий байдужий? Нам і без того не мед!

На загальний подив і збентеження, цей дужий чоловік раптом схлипнув.

– Мені й самому соромно за себе, – сказав він потім, помітно збиваючись на ірландський акцент. – Я прошу у всіх вас вибачення за мою гарячкуватість, а найбільше – у цього куцана, безневинний він чоловік… І ось йому моя рука, якщо він згоден потиснути її.

Після тієї сцени, де грубість так дивно поєдналася з сентиментальністю, у всіх лишилося дивне й прикре відчуття. Щоправда, всі скорше втішилися тим, що обірвалась така недоречна тепер пісня, а вибачення Мака помітно піднесло його в очах товариства. Але сама сварка прозвучала дисонансом, залишивши в серцях тяжке враження. На цьому дикому, пустельному острові сутичка, нехай і скороминуща, змусила всіх з жахом подумати про те, щoд може статися з ними в майбутньому.

Вирішили по черзі стояти вахту, аби випадково не проґавити судно, що йтиме повз острів, і Томмі, якому щось спало на думку, визвався чергувати першим. Його товариші вмостилися в наметі, й незабаром їх зморив солодкий сон, який угамовує всі тривоги та пришвидшує лет часу. Ледве в наметі все затихло, ледве до шуму прибою стало домішуватись безладне хропіння, як Томмі нечутно покинув свій пост, прихопивши ящик із хересом, і втопив його в тихій заводі близько сажня завглибшки. Однак бурхливі зміни в настрої Мака не спричинялися вином – просто такий уже він був неврівноважений на вдачу і цим відрізнявся від усього товариства; ніхто не міг передбачити, якого вчинку, доброго чи лихого, чекати від цього запального чоловіка.

Близько другої години ночі зоряне небо вкрилося хмарами (Томмі, задрімавши, й не помітив, коли це сталось), і пішов дощ, та так і лив три доби поспіль. Острівець перетворився на губку, його вимушені мешканці змокли до рубчика, а все довкола втонуло в дощових потоках, таких щільних, що не видно було навіть рифів. Вогнище незабаром згасло; змарнувавши дві коробки сірників, потерпілі вирішили зачекати кращої погоди, харчуючись насухо – холодними консервами та черствим хлібом.

Та ось другого лютого, під час уранішньої вахти, вітер розігнав хмари, яскраво засяяло сонце. Потерпілі знову розклали вогнище і з насолодою взялися пити гарячу каву.

Далі дні пішли одноманітні, повільні. Потерпілі палили вогнище без упину – вогонь підтримував вахтовий, а всі інші щодня з годину збирали дрова. Двічі на день усі купалися в лагуні – це була головна і майже єдина розвага. Часто вони вудили рибу – і досить успішно. Та найбільше вони байдикували й гуляли, гомоніли й сперечалися. Вони почали були встановлювати розклад рейсів китайських поштових пароплавів, та потім відмовились від свого наміру. Хоч усі безмовно згодились не вирушати в нове плавання на вельботі й чекати на острові порятунку або голодної смерті, ніхто не наважувався не тільки заговорити про це, а навіть лишитися з цими думками сам на сам. Але невисловлений, таємний жах ні на мить не полишав товариство, і в хвилини безділля, як тільки западала мовчанка, той жах дихав на людей холодом, і їхні погляди раз у раз поривалися до небокраю. І тоді, намагаючись якось забутися, вони квапливо починали розмову про щось інше. А про що можна було розбалакувати на цьому пустельному острівці, крім скриньки з їхніми скарбами?

Ця скринька з банкнотами, золотом і сріблом була головною особливістю їхнього острівного життя – вона панувала над людськими думками, як кафедральний собор над містом. А крім того, їй належало точно визначити долю кожного, і це підтримувало людей у чеканні. Дві тисячі треба було повернути сіднейській фірмі, а решту, чистий прибуток, розподілити між п'ятьма компаньйонами, залежно від затрачених капіталів! Було погоджено, який є внесок кожного партнера: кожен укладений в діло фунт, як і кожен фунт платні, вважався паєм. Отже, Томмі мав п'ятсот десять паїв, Картью – сто сімдесят, Вікс – сто сорок, а Гемстед і Амалу – по десятку. Чого ж був вартий кожен пан? Про це довго сперечались, і найзаповзятіше – Томмі. Після тривалих підрахунків нарешті дійшли згоди, що приблизна вартість одного паю становить два фунти, сім шилінгів та сім з чвертю пенсів. Ці цифри були явно неточні, бо сума паїв за такої оцінки дорівнювала не двом тисячам фунтів, а тисячі дев'ятистам дев'яноста шести фунтам шести шилінгам. Отже, три фунти чотирнадцять шилінгів лишалися нерозподіленими. Але точніше встановити розмір паю їм не пощастило, і все товариство вирішило зупинитись поки що саме на цих цифрах своїх блискучих дивідендів.

Вікс уклав у справу сто фунтів і мав отримати капітанську платню за два місяці, отож його частка дорівнювала трьомстам тридцяти трьом фунтам, трьом шилінга: шести з трьома чвертями пенсам. Картью вклав сто п'ятдесят фунтів, він мав отримати чотириста один фунт вісімнадцять шилінгів шість з половиною пенсів. П'ятсот фунтів Томмі перетворилися в тисячу двісті тридцять фунтів дванадцять шилінгів дев'ять і три чверті пенса. А Гемстедові і Амалу, що мали право лише на платню за службу, випадало по двадцять два фунти шістнадцять шилінгів та півпенса на кожного.

Врахувавши частку кожного, відкрили скриню і з'юрмилися довкола, як зачаровані. Кожному забажалось побачити свою частку окремо, побачити своїми очима, потримать важкі монети в руках, аби остаточно впевнитись, що він став власником доброї суми. Та коли вони почали паювання, то виявили непередбачену обставину: в скриньці було лише сімнадцять шилінгів англійською монетою, а решта – чілійські долари. Шість таких доларів дорівнювали одному фунтові. Ці долари й були в них найменшою монетою.

Врешті вирішили розподілити лише фунти, а шилінги й пенси скласти в спільний фонд. Тож разом з лишком у три фунти чотирнадцять шилінгів утворилась сума в сім фунтів один шилінг.

– А тепер Картью, Томмі і я візьмемо по одному фунту, – сказав Вікс. – Амалу й Гемстед поділять іще чотири, а останній шилінг розіграють в орлянку.

– Дурниці! – мовив Картью. – У нас із Томмі й так тепер грошей – хоч відбавляй. Ми з ним візьмемо по півфунта, а ви троє поділите між собою решту – сорок шилінгів.

– Ну що ви, справді, ніяк не поділите! – втрутився Мак. – У мене є карти – чом би вам не зіграти на весь лишок?

Натомлені безділлям люди відразу вподобали цю пропозицію. Макові, як власникові карт, теж дозволили ставку, і після п'яти партій у крібідж Мак, перемігши останнім Амалу, виграв усі сорок шилінгів.

Була вже обідня пора, всі нашвидку попоїли й знову засіли за карти – тільки цього разу Картью запропонував іншу гру. Вони почали грати дев'ятого лютого о другій годині пополудні й грали з перемінним успіхом протягом дванадцяти годин: нарешті обляглйся спати, а рано-вранці знов узялися за карти. Вони навіть їли поспіхом, і лише Томмі якось надовго щез, а потім повернувся весь мокрий, з ящиком хересу.

Запала ніч, і вони присунулись ближче до вогнища. Годині о другій ночі, очікуючи ходу вельми боязкого в грі Томмі, Картью розслабився й озирнувся довкола. Він побачив місячну доріжку в морі, монети, складені купками і розсипані на піску, заклопотані обличчя гравців. Він відчув у серці знайому бентегу, йому здалося, що грає музика, що місяць світить над іншим морем, що поряд яскраво світяться серед саду вікна казино і гроші дзвенять на зеленому сукні. «Праведний боже! – подумав він із жахом. – Невже я знову став азартним гравцем? «Картью ще пильніше обвів поглядом піщаний стіл. Він і Мак грали ризиковано, як досвідчені картярі, і вигравали – поряд з ними лежали купками золоті та срібні монети. Амалу й Гемстед теж дещо виграли, а Томмі – той програв значну частку своєї пайки, а в капітана лишалося не більше п'ятдесяти фунтів.

– Час, мабуть, кінчати, – сказав Картью.

– Налийте-но йому склянку Бокля, – відгукнувся хтось у відповідь.

Відкоркували нову пляшку, і гра пішла ще запальніше.

Картью виграв надто багато, щоб тепер кинути карти, і до самого світанку вимушений був брати участь у цьому божевільному безглузді – тепер він великодушно намагався програти, але тільки ще більше вигравав, як це нерідко трапляється в картах. На світанку одинадцятого лютого він відчув, що далі не витримає. Ставки невпинно зростали, і капітан уже поставив свої останні дванадцять фунтів. Картью саме здав карти, зазирнув у свої і впевнився, що він знов виграє!

– Ну ось що, товариство, – голосно мовив він, – нічого доброго ця гра не віщує, і пора кінчати.

На тім слові Картью показав свої карти, потім порвав їх на клапті й підвівся.

Всі заніміли й здивовано видивилися на нього.

– Що правда, то правда, – трохи згодом озвався Мак, – досить уже, награлися. Грали ми, звісно, жартома; ось мій виграш! Усе вигране сюди, хлопці!

І він почав складати виграні монети в скриньку, що була саме в нього під рукою.

Картью переступив через розірвані карти й потис Макові руку.

– Я цього ніколи не забуду!

– А що ви скажете цьому розбійникові Амалу та куцому Гемстедові? – неголосно спитав Мак. – Адже вони теж виграли…

– Слушно! – мовив Картью голосно. – Амалу й Гемстеде, підрахуйте свої виграші. Ми з Томмі заплатимо вам.

Вони не заперечували, втішені можливістю отримати виграш – усе одно, від кого; а Томмі, що програв близько п'ятисот фунтів, був захоплений таким компромісним рішенням.

– А як же Мак? – спитав Хемстед. – Він що, нічого не матиме з свого виграшу?

– Знаєш що, куцаку? – сказав ірландець. – Я розумію, що ти говориш од щирого серця, – однак тримай лишень язик за зубами, бо я не такий чоловік… Якби ми грали по-справжньому, жодна душа не вирвала б у мене мого виграшу. Але ми грали жартома, і я, син своєї матері, не потерплю, щоб мені пропонували подачку. Затям мої слова, куцаку, на майбутнє.

– А знаєте, Маку, ви справжній джентльмен, – зауважив Картью, допомагаючи йому скласти виграш у скриньку.

– Отуди в біса, сер! Просто п'янюга матрос, – відповів Мак.

Капітан, що сидів, підперши голову руками, раптом підвівся, похитуючись, мов після цілонічної пиятики. Але його обличчя сяяло, й він загорлав на весь острів:

– Судно!

Всі озирнулись на його вигук: звіддалік, опромінений яскравим уранішнім сонцем, просто на острів Мідуей ішов бриг «Летючий шквал» з Гулля.

РОЗДІЛ XXIV
СУВОРА УМОВА

Судно, яке уздріли наші жертви катастрофи, було трампом, що перевозив випадкові вантажі з порту в порт. Воно вийшло з Лондона два роки тому, проминуло мис Доброї Надії, побувало в Індії та на Малайському архіпелазі, а тепер тримало курс на Сан-Франціско, розраховуючи знайти там підходящий фрахт і повернутися в Англію, обминувши довкола мис Горн. Капітаном судна був якийсь Джекоб Трент. Років за п'ять до описуваних подій він кинув плавати, купив на околиці міста котедж, вирощував капусту, потім придбав бричку й відкрив, як він хвалився, банк. Однак цей заклад не дуже відповідав назві. Той, хто брав у борг, повинен був купити в крамниці при котеджі якусь картину або щось із хатнього начиння чи залишити в заставу голову цукру або сувій краму, а по суботах менеджер об'їздив своєю бричкою всіх клієнтів – дрібних торговців – і збирав у них проценти натурою. В такій діяльності цей чоловік знаходив незрозумілу для інших радість. Однак несподівані збитки, судовий процес і невиправдано різкі зауваження судді на його адресу вселили в душу Трента відразу до нового заняття. Випадково в старій газеті я натрапив на звіт про судовий розгляд за позовом Лайєла проти «Кардіффської компанії взаємозабезпечення». «Кажу відверто: я не можу зрозуміти, в чому полягала діяльність цієї компанії», – зауважив суддя, а потім, коли Трент дав свідчення, докинув: «Вони називали цей заклад банком, проте, як на мене, тут ідеться про незаконний, незареєстрований ломбард».

Суддя завершив свою промову погрозливим застереженням: «Містере Трент, я зобов'язаний попередити вас: стережіться, щоб ми знову не зустрілися з вами тут».

Протягом тижня капітан ліквідував свою установу, продав котедж, бричку та коня і знову пішов у море на «Летючому шквалі». Він був досвідчений капітан, і судновласники були задоволені ним, однак недавній ореол бізнесмена залишив слід у його душі, і Трент усім розказував, що хоч він і простий моряк, але певний час був справжнім банкіром…

Його старший помічник Еліас Годдедааль був статурний (вище шести футів на зріст) велетень-вікінг, дужий, розсудливий, старанний, сентиментальний, а крім того, – любитель музики. Він без угаву наспівував якусь шведську мелодію, майже завжди сумну. Якось він заплатив дев'ять доларів, аби послухати Патті, а щоб послухати Нільсот, утік із корабля, позбувшись таким чином двомісячної платні. Він ладен був пройти десяток миль, щоб послухати гарний концерт чи побачити вартий уваги спектакль. На борту в нього були свої незмінні скарби: канарка, концертино і повний Шекспір в одному томі дрібним шрифтом. У нього був властивий скандінавам хист зближуватися з першого погляду: незвісна наївність надавала йому привабливості. Це був лицар без страху та докору, без грошей та надії будь-коли нажити їх.

Другим помічником був Голдорсен, що теж мав каюту на кормі, але харчувався, як правило, разом з матросами.

З усіх матросів тільки про одного відомі деякі живі риси – про Брауна, матроса з Клайда. Це був невисокий, кремезний чорнявчик з добрими собачими очима, дуже лагідний і совісний; приохотившись до спиртного, він перетворився на типового морського заволоку. «Одна, бачте, біда, – сором'язливо пояснював він Картью, – не можу я не пити. Ляж, знаєте, з дуже порядної родини…» Лист, що так сильно вплинув на Нейрса (читач, либонь, це пам'ятав), був адресований саме Браунові. Така була команда судна, яке своєю появою вселило таку радість у серця потерпілих. Знесилені безсонними ночами, вони від самої думки про близький порятунок втратили самовладання. У них тремтіли руки, очі сяяли, вони сміялись і кричали, як діти, а потім почали збиратися. Хтось насвистував «Похід через Джорджію», інші то пакували свої речі, то знову сміялися й кричали під акомпанемент цього мужнього маршу. Однак незворушний Вікс згасив загальний захват.

– Спокійно, хлопці! – сказав він. – Ми потрапимо на судно, про яке не знаємо нічого. У нас є скринька із золотом; її не приховаєш – надто важка. А що, як їм не можна довіритись? А що, як це пірати, на зразок Забіяки Гейса? Раджу краще перевірити наші револьвери.

У всіх, крім Гемстеда, була зброя, і всі поспішили зарядити її й покласти в кишені, а потім так само радісно докінчили пакувати речі. Сонце стояло зовсім низько над небокраєм, бриг рівномірно здіймався й опускався на хвилях, потерпілі спустили на воду вельбот і, збуджено вигукуючи, запрацювали веслами, прямуючи до виходу з лагуни.

Віяв свіжий вітер, з моря йшла супротивна хвиля. В обличчя веслярам били бризки.

Вони побачили англійський прапор, що маяв на вітрі, команду, що з'юрмилася біля борту, кока в дверях камбуза, а на юті – капітана в тропічному шоломі, з біноклем у руках. Кожен удар весла наближав потерпілих до колишнього життя, рідного матроського товариства, надійного прихистку на борту судна, і вони зовсім збожеволіли від радості.

Вікс упіймав кинутий у вельбот кінець каната, і кілька дружніх рук допомогли йому піднятись на борт.

– Капітан, якщо не помиляюсь? – мовив він, звертаючись до суворого літнього чоловіка в тропічному шоломі.

– Капітан Трент, сер, – відповів той.

– А я капітан Керкап. Ми з сіднейської шхуни «Багата наречена», що втратила щогли у відкритому морі двадцять восьмого січня.

– Ай-ай-ай! – сказав Трент. – Ну що ж, тепер з вами все гаразд. Ваше щастя, що я побачив ваш сигнал. Адже я навіть не гадав, що ми пливемо так близько від цього жахливого острівця, – мабуть, нас підхопила південна течія. Коли я сьогодні вранці вийшов на палубу, то подумав, що на обрії горить якесь судно.

На вельботі домовилися, що Вікс підніметься перший і розвідає обстановку, а решта потурбуються скринькою та грішми.

За борт спустили талі, потерпілі міцно обв'язали канатом дорогоцінну скриньку і дали команду піднімати. Але несподівана вага виявилась непосильною для однієї людини, на допомогу кинулось ще двоє, і це привернуло увагу Трента.

– Стоп на талях! – вигукнув він і звернувся до Вікса: – Що там у вас? Я ще не бачив таких важких скринь.

– Там гроші, – відповів Вікс. – Монети.

– Що? – перепитав Трент.

– Золоті монети, – уточнив Вікс. – Ми їх забрали зі свого судна.

Трент уважно зиркнув на нього.

– Спустіть скриню назад у вельбот, містере Годдедааль, і не підніймайте вельбота, а пришвартуйте його до корми.

– Єсть, сер! – відповів Годдедааль.

– Що сталося? – спитав Вікс.

– Та, нічого, – відповів Трент, – але погодьтесь, не так часто трапляються посеред океану шлюпки, повні золота, ще й з озброєною командою, – він показав на відстовбурчену кишеню Вікса. – Ваш вельбот перебуде за кормою, а ви спуститесь зі мною в каюту і все розкажете.

– Ну, коли так… – відповів Вікс. – 3 журналом і документами у мене повний порядок, тут не підкопаєшся.

І, гукнувши товаришам, щоб вони спокійно зачекали, він спустився за капітаном Трентом до нього в каюту.

– Сюди, капітане Керкап, – сказав той, – і не ображайтесь на мене за обережність, я не мав наміру ображати вас: після цих китайських річок нерви завжди здають – тільки й того. Просто я хочу впевнитися, що ви – саме той, за кого себе видаєте. Це мій обов'язок, сер, і ви на моєму місці вчинили б так само. А крім того, я ж не завжди був капітаном, а був також банкіром, а це заняття теж привчає до обережності.

Трент із сухуватою, діловою гостинністю поставив на стіл пляшку джину, і капітани випили за здоров'я один одного. Потім Трент переглянув суднові документи, дуже уважно вислухав оповідь про Топеліуса і торговельну операцію, і його підозри врешті розвіялись; та за мить він глибоко задумався й кілька хвилин сидів байдужий та непорушний, барабанячи пальцями по столу.

– Ще питання? – не витримав нарешті Вікс.

– В цій лагуні можна кинути якір? – несподівано спитав Трент, наче Вікс натиснув якусь пружину.

– А чого ж, – відповів Вікс. – Є кілька обмілин, але взагалі місцина досить пристойна.

– Я хочу зайти в цю лагуну, – сказав Трент. – В Китаї я поставив новий такелаж, його треба підтягти, бо я побоююсь за щогли. Гадаю, до завтра впораємось. Ви, либонь, не відмовитесь допомогти нам?

– Ну звісно! – відповів Вікс.

– Отже, домовились, – закінчив Трент. – Витратиш хвилину – заощадиш годину.

Вони повернулись на палубу. Вікс оповістив своїх товаришів по намір капітана. На бригу поставили фор-брамсель, і «Летючий шквал», ведучи на буксирі вельбота, що танцював на хвилях, швидко пройшов вузькою протокою і ще до восьмої години кинув якір біля острівця Середній Брукс. Команда «Багатої нареченої» піднялася на борт, усі поснідали, речі потерпілих підняли на борт і склали на шкафуті, і почалась перевірка такелажу. Робота тривала від ранку до вечора, і команди обох суден змагалися між собою в силі й майстерності. Обід улаштували на палубі: офіцерам – на кормі, а матросам – на носі. Трент був веселий, він розпорядився видати всім матросам грогу, а офіцерам поставив пляшку вина й повідав гостям численні подробиці своєї фінансової діяльності в Кардіффі. Він сорок років провів у морях, п'ять разів потрапляв у корабельні катастрофи, дев'ять місяців просидів у в'язниці якогось злого раджі, бував під обстрілом на китайських річках. Але єдине, чим він пишався і що йому видавалось вартим оповіді – його кар'єра лихваря в нетрищах приморського міста.

Це був тяжкий день для команди «Багатої нареченої». Геть зглучені безсонними ночами та тривогами минулого тижня, всі виконували нелегку роботу лише силою нервового збудження.

Коли Трента врешті задовольнив стан його такелажу, всі стали нетерпляче очікувати наказу вийти в море. Ало капітан, здавалось, не поспішав. Він задумливо гуляв по палубі, а потім покликав Вікса.

– У вас щось на зразок торговельної компанії, чи не так, капітане Керкап?

– Так, ми всі беремо участь у нашому ділі на паях, – відповів той.

– Тоді, з вашого дозволу, я запрошую всіх вас до себе в каюту на чай, – сказав Трент.

Віке здивувався, але, звісно, не перечив, і незабаром усі шестеро потерпілих з «Багатої нареченої» сиділи поряд із Трентом та Годдедаалем за столом, на якому стояли банки й тарілки з повидлом, маслом, грінками, консервованим язиком та чашками з гарячою кавою, їжа була не вельми смачна, і я певен, що Нейрс докинув би з цього приводу якесь уїдливе слівце, але зголоднілим морякам вона була як манна небесна. Годдедааль пригощав їх дуже щиро, з добротою, притаманною старим патріархальним родинам сільської глушини, а Трент, як вони пригадували згодом, майже не опікувався гостями і, поринувши в свої думки, наче й забув про них.

Нарешті він сказав, глипнувши на свого кока-китайця:

– Вийди.

Провівши кока поглядом, Трент звернувся до гостей:

– Мені відомо, панове, що у вас компанія на паях, тож запросив я вас сюди ось чому. Я маю разом з вами дещо з'ясувати. Ви самі пересвідчились, що мій бриг – судно добряче і що матроський харч у мене добрий.

Залунали незграйні слова схвалення, але всіх зацікавило, що вони почують далі, й ніхто, не сказав нічого певного.

– Так ось, – провадив Трент, качаючи кульки з хліба й похмуро втупившись у стіл, – я, звісно, радий допомогти вам дістатись до Фріско. Моряк повинен допомогати морякові – ось мій девіз. Але так уже склалося в цьому світі, що за все треба платити. Я не хочу через власну доброту зазнавати збитків, – додав він, невесело й уривчасто засміявшись.

– Ми розуміємо вас, капітане, – сказав Вікс.

– Ми, звісно, заплатимо скільки треба, – додав Картью.

У відповідь на це Годдедааль непомітно штовхнув Картью ліктем під бік, і обидва помічники обмінялися значущими поглядами. За цю безмовну мить Картью устиг зрозуміти справжню сутність капітана Трента.

– «Скільки треба»… – повторив Трент. – Я цього чекав. Але скільки саме – тут вирішую лише я сам. За мною останнє слово. Якщо вам треба позики, ви мусите за це заплатити… – Він поспішив виправитись – Якщо ви хочете, щоб я доправив вас до Фріско, вам треба буде заплатити стільки, скільки я скажу. Це буде по-діловому, я гадаю. Ви мені не потрібні. Це я потрібен вам.

– Ну гаразд, сер, – погодився Картью, – то скільки ж ви хочете?

Капітан так само качав кульки з хліба.

– Свого часу ви взяли за горлянку того торговця з островів Гілберта, але я на вашому місці витиснув би з нього більше, – сказав він. – Ви зіграли на його безвихідному становищі. А тепер моя черга. Отже, все справедливо. Ви ж не зжалились над тим торговцем! – злісно вигукнув він раптом і знову холодно хихикнув: – Та я вас і не ганю: в коханні та в бізнесі все дозволено.

– Отже, сер? – знову спитав Картью.

– Отже, це моє судно, чи не так? – різко сказав той.

– Я теж такої думки, – зауважив Мак.

– Я кажу, що це моє судно, сер! – визвірився Трент, наче розпалюючи себе. – Якби я скористався з вашого становища, я забрав би всі ваші гроші – до останньої монети. Але дві тисячі фунтів із чотирьох належать не вам, а я людина чесна. Ви віддасте мені ваші дві тисячі, а я доправлю вас до Фріско і там видам кожному по п'ятнадцять фунтів, а капітанові – двадцять п'ять.

Годдедааль низько схилив голову, мов людина, яку гризе сором.

– Ви жартуєте! – вигукнув Вікс, побагровівши.

– Жартую? – перепитав Трент. – Як собі знаєте. Вас ніхто не примушує. Судно належить мені, а цей острів Брукс – він не мій, і ви можете сидіти на ньому хоч до смерті. Мені байдуже.

– Але ж увесь ваш пречудовий бриг не вартий двох тисяч фунтів! – вигукнув Вікс.

– Така моя ціна, – твердо мовив Трент.

– І у вас вистачить нахабства висадити нас на цей острівець помирати голодною смертю? – обурено спитав Томмі.

Капітан Трент хихикнув утретє.

– Голодною смертю? – перепитав він. – Навіщо ж? Я згоден продати вам провізію, але по своїй ціні.

– Я перепрошую, сер, – утрутився Мак, – але в мене становище особливе. Я відробляю свій проїзд і не маю паю в двох тисячах фунтів, а в кишені у мене ні гроша. Що ж ви скажете мені?

– Я людина добра, – відповів Трент. – Яка мені різниця? Я заберу й вас, але п'ятнадцяти фунтів ви, звісно, не одержите.

Від такого нечуваного нахабства всім перехопило дух, а Годдедааль підвів голову і обуренно вп'явся поглядом у свого капітана.

Мака прорвало.

– І ви називаєте себе британським моряком?! – вигукнув він. – Та сто чортів вам у печінку!

– Ще одне таке слово – і я закую тебе в залізо! – визвірився Трент, зрадівши, що йому заперечують.

– Ти думаєш, я так тобі й дамся? – спалахнув Мак. – І ми ще морочилися з твоїм такелажем! Ти стара свиня, кусюча блощиця, зараз я навчу тебе чемності!

Він сказав цю погрозу зовсім тихо, і ніхто з присутніх – Трент також – не очікував того, що сталося далі… Мак вихопив руку з кишені, зблиснуло гостре лезо, Трент скочив на ноги, щоб ухилитись, але ніж уп'явся йому просто в сонну артерію. Капітан упав головою на стіл, і по скатертині поповзла червона пляма.

Раптовість нападу й катастрофи, миттєвий перехід від миру до бою і від життя до смерті приголомшили всіх. Якусь мить усі сиділи, мов кам'яні, втупившись поглядом у розпростерте на столі тіло й несподівану кров. Тоді Годдедааль скочив на рівні ноги, схопив свого табурета й підніс над головою – його обличчя спотворилось, а з грудей вихопився такий рев, що всі поглухли. Моряки з «Багатої нареченої», не помишляючи про» збройний напад, навіть не вихопили револьверів – скулившись, вони безпорадно дивилися в очі оскаженілому скандінавові. Його перший удар збив Мака на підлогу з переламаною рукою. Другим він розтрощив голову Гемстедові. Він гнівно озирався, погрозливо ревучи, як поранений слон, втішаючись власним шаленством. Але не розум керував тим запалом, і замість того, щоб закріпити свою перевагу, Годдедааль гамселив далі Гемстеда, поки з табурета полетіли тріски.

Обурений тією наругою над мертвим, Картью опам'ятався, мимовільно вихопив револьвера і вистрілив, не тямлячи, що діє. Вслід за оглушливим пострілом розітнувся пронизливий крик болю, велетень поточився і впав на тіло своєї жертви.

Запала тиша, і всі чітко вчули тупіт ніг на палубі. Но трапу прогуркотіли кроки, і в каюту зазирнув матрос Голдорсен. Картью вмить розніс його обличчя другим пострілом: він був вправним стрільцем.

– Револьвери! – скомандував він і метнувся геть із каюти, а за ним кинулись Вікс, Томмі й Амалу. Наступаючи на труп Голдорсена, вони видобулись на палубу, в тьмяний полиск кривавого призахідного сонця. Їх було не більше, ніж супротивників, але матроси «Летючого шквалу» й не думали чинити опір і кинулися в кубрик. Перший побіг до люка Браун, він сплигнув вниз цілим і неушкодженим; китаєць поринув слідом головою вниз, отримавши кулю в бік, а двоє полізли на щогли.

Вікса і Картью опанувала запекла холоднокровність, друге дихання бою. Поставивши Амалу біля грота, а Томмі біля фока стежити за щоглами, вони вдвох пішли на шкафут і, висипавши на палубу коробку патронів, взялися дозаряджати револьвери. Двоє нещасних угорі весь час благали пощади. Але про це не могло бути й мови: пиво зварили, і його треба було випити до останньої краплини; на той світ пішло надто багато, й решта мала поділити їхню долю. Уже смеркалося, дешеві револьвери затинались, жертви, скиглячи, притискалися до щогл та рей, спритно ховалися за вітрилами.

Ганебна бійка тривала довго, та врешті усе скінчилося. Лондонця Гарді підстрелили на форбом-брам-реї, і його труп, погойдуючись, завис на гітових. Другий матрос, Воллен, рятувався на салінгу грот-щогли. Куля розтрощила йому щелепу; забувши про все, вів довго й надривно кричав, аж поки друга куля скинула його на палубу.

Все це було жахливо, але найжахливіще було попереду. В кубрику ще ховався Браун. Томмі раптом розридався й почав благати, щоб Брауна не вбивали.

– Одна людина нічим не зашкодить нам, – переконував він, схлипуючи. – Досить убивств! Я розмовляв із ним за обідом. Він зовсім безневинний тупак. Навіщо все це? Та й хто спроможеться спуститись туди і пристрелити його? Це ж злочин!

Мабуть, його благання чув і нещасний у трюмі.

– Якщо залишиться хоч один, нам усім дорога на шибеницю, – сказав Вікс. – Браун приречений поділити долю всіх.

Капітан, людина дужа, був блідий як смерть, і весь тремтів. Раптом він кинувся до борту – його знудило.

– Якщо ми зволікатимемо, у нас забракне рішучості, – зауважив Картью. – Зараз – або ніколи.