Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

І він попрямував до люка.

– Ні, ні, ні! – зойкнув Томмі, хапаючи його за рукав. Проте Картью відштовхнув товариша і спустився по трапу; відраза до самого себе і невимовний сором переповнювали його серце. На підлозі лежав китаєць – він і стогнав. Було темно, хоч в око стрель.

– Брауне! – покликав Картью. – Брауне, де ви? Власна підступність вразила його, однак відповіді він не почув.

Він помацав по койках, але вони були вільні. Тоді він ступив вперед, до форпіка, захаращеного бухтами линви й запасним такелажем.

– Брауне! – знову покликав він.

– Я тут, сер, – відповів тремтячий голос, і нещасний, залишаючись невидимим, назвав Картью по імені, а потім довго, безперестану благав пощадити його. Лише відчуття небезпеки змусило Картью спуститися в кубрик, а тут ворог зустрів його слізьми та благанням, як налякана дитина, його запобігливе «Я тут, сер», його жахливо безладні заклинання перетворювали це вбивство в наймерзенніше злодіяння. Двічі Картью підносив револьвера й один раз навіть натиснув у відчаї на спуск (чи йому лише здалося), проте пострілу не пролунало; його рішучість вичерпалась, і він утік од своєї жертви.

Вікс, що сидів на відкинутій ляді люка, обернувся до нього враз постарілим обличчям: в очах стояло безмовне запитання. Картью заперечливо похитав головою. Тоді зі спокоєм людини, що йде на страту, Вікс підвівся, ступив у люк і спустився вниз. Браун гадав, що то повертається Картью, і з новими благаннями наполовину виповз із своєї схованки. Вікс розрядив револьвера на голос, що перейшов у шепіт і урвався на тихому стогоні. Запала тиша, і вбивця, як знавіснілий, вискочив на палубу.

Решта троє з'юрмились біля люка, і Вікс приєднався до них. Ніхто ні про що не питав. Вони притислись один до одного, як діти в темряві, і тремтіння кожного передавалося всім. Сутінки гусли, і в тиші чулося лише зітхання прибою та уривчасте схлипування Томмі Геддена.

– О боже, а що, як зараз сюди йде друге судно! – несподівано вигукнув Картью.

Вікс звичним поглядом моряка зиркнув на реї і здригнувся, побачивши труп, що завис на гітових.

– Якщо я спробую піднятись на щоглу, я впаду, – мовив він, – у мене нема сил.

Нарешті Амалу видерся до самого клотика, уважно оглянув стьмянілий обрій і крикнув згори, що море пустельне.

– І все ж, – сказав Вікс, – нам не можна зволікати…

– Зволікати… – повторив Сартью, і в його уяві, наче в тумані, миттю промайнули всі сцени шекспірівського «Макбета».

– Так, нам не можна сидіти склавши руки й базікати, – провадив Вікс. – Треба навести на судні лад. Але мені не до снаги щось робити, поки я не ковтну джину, а джин у каюті. Хто принесе?

– Я, – відгукнувся Картью, – якщо мені дадуть сірники.

Амалу дав йому коробку, і Картью пішов на корму та спустився по трапу в каюту. Там, спіткнувшись об труп, він витер сірника, і його погляд зустрівся з поглядом живої людини.

– Ну? – спитав Мак, який тільки тепер очуняв після удару Годдедааля.

– Ми поклали всіх, – відповів Картью.

– Боже! – прошепотів ірландець і знову знепритомнів.

Джин знайшовся в капітанській каюті. Всі випили по ковтку і кинулись прибирати судно. Запала ніч, місяць мав зійти лише через кілька годин, тому на люк поставили ліхтар, аби присвітити Амалу, який змивав палубу. Решта, винісши другий ліхтар із камбуза, взялися за похорон. Голдорсена, Гемстеда, Трента й Годдедааля викинули за борт, причому останній іще дихав. За ним слідом зник Боллен. Потім Вікс, підкріпившись джином, виліз з гаком на щоглу і зняв труп Гарді. Тоді підступилися до китайця: він марив і щось безперестану вигукував своєю незрозумілою мовою, поки його виносили з трюму; лише коли його тіло з плеском пірнуло у воду, ті крики вщухли.

Брауна, за одностайною згодою, вирішили поки що не чіпати. Останні сили покинули людей…

Увесь час вони пили нерозбавлений джин, як воду; три розкорковані пляшки стояли на палубі, і йдучи повз них, кожен відпивав ковток. Врешті Томмі звалився біля грот-щогли й заснув, Вікс упав ницьма біля кормового трапу й більше не ворушився. Амалу кудись непомітно щез. Один тільки Картью тримався на ногах: заточуючись, стояв він на юті, і ліхтар у його руці танцював з кожним рухом. У голові роїлись уривки думок, згадки про всю мерзоту цього дня спалахували й гасли, як вогник ліхтаря на сильному вітрі. Враз його осяяло п'яне натхнення.

«Треба з цим кінчати», – подумав Картью і, спотикаючись, знову спустився в каюту.

Не побачивши Голдорсенового трупа, він оторопів. Стояв і тупо дивився на спорожніле місце, а потім усе пригадав і всміхнувся.

В капітанській каюті він узяв розпечатаного ящика з п'ятнадцятьма пляшками джину, ліхтар поставив зверху, а потім обережно побрів до виходу. Мак знову опритомнів – зблідле обличчя було скривлене від болю, очі гарячково палали, і Картью пригадав, що нещасному так ніхто й не допоміг. Ірландець, покалічений, а можливо, й присмертний, мав пролежати тут усю ніч. Але було запізно: здоровий розум уже не порядкував на безмовному судні. У Картью лишалось сил тільки на те, щоб якось добутися до палуби. І, кинувши на бідолашного Мака співчутливий погляд, Картью виліз по трапу нагору, скинув ящик у море і знесилено впав біля фальшборту.

РОЗДІЛ XXV
КЕПСЬКЕ СТАНОВИЩЕ

Ледь заясніло на сході, Картью прокинувся. Хвилинку він розгублено дивився на смугу ранкового туману над островом, на реї та звислі вітрила брига, як людина, що пробудилася в чужому ліжку і не може зрозуміти, що ж сталося. Ним володіло дивне відчуття, що трапилось якесь нещастя, а яке – він забув. І раптом, як річка, що змивав загату, на нього ринули згадки про вчорашнє: перед очима попливли жахливі сцени, у вухах зазвучали зойки й благання, забути які йому вже не судилося.

Скочивши на ноги, Картью на якусь мить завмер, стиснув скроні руками, а тоді почав ходити туди й сюди, заламуючи руки, і в його бурмотінні чулося нестерпне страждання: «Господи… господи… господи…»

Він не здавав собі справи, довго це тривало, чи лише хвилину, чи кілька секунд. Раптом він відчув на собі чийсь погляд і побачив, що капітан Вікс, прихилившись до фальшборту, стежить за ним каламутними, мов од пропасниці, очима, страдницьки наморщивши чоло. Каїн побачив себе самого, як у дзеркалі. Ще мить – і вони обидва винувато опустили очі. Картью поквапно відійшов геть від свого спільника й схилився на гакаборт.

Минула година. Вже зовсім розвиднілось; потім зійшло сонце й розігнало туман. Ніхто не порушував тиші – муки сумління були нестерпні. Безладні благання Брауна, волання матросів на вантах, мелодії пісеньок Гемстеда лунали у вухах Картью нестерпним болем. Він не виправдував себе і не звинувачував – він ні про що не думав, йому було неймовірно тяжко. Дивлячись у прозору воду за бортом, він знову й знову бачив спотворене люттю обличчя Годдедааля, криваве призахідне сонце, що зустріло їх на палубі, обличчя китайця, який іще марив, коли вони кидали його за борт, а тоді й погляд капітана Вікса, коли той очумався після п'яного сну й згадав, що сталося.

Час минав, сонце підбивалося вище й вище, але гіркий тягар тиснув душу Картью.

Та незабаром, згідно з багатьма прислів'ями, найслабший із товариства приніс полегкість усім іншим. Амалу, що зазнавав таких самих фізичних та моральних страждань, як і всі інші, прокинувшись, звично подався на камбуз (він почував себе винним за те, що проспав), запалив вогонь і взявся готувати сніданок. Брязкіт посуду, потріскування дров і прозора струминка диму, що знялася високо вгору, трохи розігнали чорну журбу. Товариство приречених згадало про свої щоденні життєві потреби, рятівний здоровий глузд повернувся до них, і життя почало входити в звичні береги. Капітан зачерпнув відро води і став умиватися; Томмі якийсь час дивився на нього, а потім і собі заходився вмиватися. А Картью, пригадавши останнє, що він бачив напередодні, поспішив спуститися в каюту.

Мак не спав – мабуть, він не спав усю ніч. Над його головою весело щебетала в клітці Годдедаалева канарка.

– Як ви там? – спитав Картью.

– У мене рука зламана, – відповів Мак, – але це дурниці; я вже не можу бути в цій каюті. Мені б нагору.

– Краще не треба, – сказав Картью. – Там дуже спечно, ані вітерцю. Я змию ці… – він не договорив, лише мовчки показав на криваві плями.

– Спасибі, спасибі вам… – сказав ірландець тихо й лагідно, як хвора дитина своїй матері. Куди й поділася його рішучість! І коли Картью, принісши відро з водою, швабру та губку, почав наводити лад на бойовиську, Мак то поглядав на нього, то зітхав і склеплював очі, наче непритомніючи.

– Мені треба просити прощення, – сказав він раптом. – Найпаскудніше, що я сам уплутав вас у цю історію, але допомогти вам не зміг. Ви врятували мені життя, сер, ви вправний стрілець.

– Ради бога, не треба про це! – вигукнув Картью. – Ані слова! Ви не знаєте, як усе було. Тут, у каюті, вони чинили нам опір, а на палубі… О господи!.. – і Картью, притиснувши до щоки скривавлену губку, насилу переміг напад істерії.

– Не побивайтесь, містере Картью! Тепер уже нічим не зарадиш, – сказав Мак. – Тіштеся тим, що вам хоч не поламали руку, як мені.

Більше вони не говорили, і коли пролунав удар ринди, що кликав на сніданок, у каюті було майже прибрано.

Томмі в цей час теж не сидів: він підтяг вельбота під саму корму і спустив у нього вже розкрите барильце солонини, знайдене у камбузі. Безперечно, в нього на думці було єдине: якнайшвидше покинути бриг.

– Ми можемо взяти тут скільки завгодно харчів, – обізвався він. – Чого ж нам зволікати? Треба негайно вирушати на Гаваї. Я вже готуюсь.

– У Мака зламана рука, – мовив Картью. – Чи витримає він плавання?

– Зламана рука? – перепитав капітан. – Усього лиш? Я накладу йому лубка після сніданку. А я гадав, що він убитий. Той божевільний бив, як…

Згадавши вчорашню бійню, він замовк. Запала тривала тиша.

Після сніданку Вікс, Картью і Гедден спустилися в каюту.

– Я накладу тобі лубка, – сказав капітан.

– Пробачте, капітане, – відповів Мак, – але спершу треба вивести судно в море, а потім уже братися за мою руку.

– Ну, поспішати нам нікуди, – заперечив Вікс.

– Коли до острова підійде ще одне судно, ви заспіваєте іншої, – не відступався Мак.

– Але ж це неймовірне діло, – зауважив Картью.

– Глядіть, не прогадайте, – відповів Мак. – Коли корабля ждеш не діждешся, його й за шість років не дочекаєшся, а коли ні, сюди з'явиться ціла ескадра.

– Саме так! – вигукнув Томмі. – Думка слушна. Швидше споряджаймо вельбота й мотаймо звідси.

– А що скаже про вельбот капітан Вікс? – спитав ірландець.

– Та не скажу нічого, – мовив Вікс. – У нас є непоганий бриг, навіщо нам тепер якийсь вельбот?

– Даруйте, – це несерйозно, – заперечив Томмі. – Бриг у нас, звісно, є, але що з того? Нам на ньому не ввійти в жоден порт.

– Останнім пристановищем цього брига стане океан, – відповів капітан. – Він потоне, і я скажу вам, де саме: за сорок миль од Гаваїв, з навітряного боку. Ми у вельботі зачекаємо, поки його щогли зникнуть під водою – і тоді не лишиться жодного сліду «Летючого шквалу», і ми забудемо, що бачили його. З вельбота на берег зійде команда шхуни «Багата наречена» і з першим же пароплавом вирушить на Сідней.

– Капітане, та ви ж – голова! – вигукнув Мак. – Ну ось що, киньте ви й думати про мою руку, прошу вас, давайте швидше вийдемо в море.

– Мені й самому ось-ось терпець урветься, Маку, – відповів Вікс. – Але зараз повний штиль. Тож давай свою руку і мовчи.

Він наклав лубка Макові. Труп Брауна, холодний і здерев'янілий, витягли з трюма й кинули в лагуну, а місце, де він лежав, вимили. Ще до обіду впорались, та лише після третьої години по тихій лагуні пробігли брижі, налетів сухий шквал, а потім повіяв річний бриз.

Команда не знаходила собі місця від нетерплячки, а капітана мучили сумніви, хоча він і не прохопився про це ні словом. Річ у тім, що капітан Вікс усе життя плавав лише на шхунах, і саме тут його досвідові можна було позаздрити – він міг змусити шхуну протанцювати шотландський танець, він відчував її, як вершник відчував коня, і вона корилась йому, як мисливський собака. Але шхуною його морехідний досвід обмежувався. Коли на її палубі він був Рембрандтом або принаймні Вістлером, то на мостику брига він був П'єром Грассу [98]98
  Герой оповідання Бальзака, художник-нездара.


[Закрыть]. З самого ранку він планував можливі маневри, подумки повторював команди, але відчуття непевності та пригніченості не минало. Все це були самі здогади. Все залежало від випадку – бриг міг послухатись його, а міг і не послухатись – і тоді весь багатющий досвід не підкаже капітанові, як діяти. Якби вся команда не була така змучена, і якби він не боявся звіряти всім свої сумніви, слід було б спробувати вивести судно через прохід на буксирі. Але на ці дві обставини конче треба було зважити, і Віксові нічого не лишалося, як обдумати всі можливі застережні заходи.

Він одвів Картью на корму і терпляче роз'яснив йому, як треба буде діяти, а потім разом з ним оглянув усі вітрила та браси.

– Думаю, що запам'ятаю, – сказав Картью, – але все це достобіса заплутане.

– Ідіотське оснащення! – погодився капітан. – Понавішували якихось косовиків! А в мене, як на гріх, жодного справжнього матроса! Ех, була б це проста бригантина! Добре, що хоч прохід легкий, маневрувати не доведеться… Спочатку ми пройдемо фордевіндом, поки острів не лишиться у нас під вітром, потім круто змінимо курс проти вітру і підемо лівим галсом на південний схід. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів Картью досить похмуро, і обидва ще довго розглядали складне плетиво незнайомого оснащення над головою.

Врешті настав час від теорії переходити до практики. Вітрила спустили, і команда зготувалась піднімати якір. Бакштов перерубали, і вельбот лишився за кормою. Підняли топселі й спенкер, реї забрасопили, потім спенкер повернули до правого борту.

– Якір підняти, містере Картью!

– Якір піднято, сер.

– Поставити клівери!

Команду виконали, але бриг з місця не зрушив.

Вікс, який на шхунах звик покладатись на грот, вирішив скористатися спенкером. Він наказав повернути його проти вітру, потім – за вітром, але бриг і цього разу не зрушив з місця.

– Візьміть цей чортів спенкер на гітови! – побагровівши, заревів Вікс. – Від цієї штуки ніякої користі!

Але тут ошелешеного капітана чекав ще один сюрприз: ледве взяли той спенкер на гітови, як бриг зрушив з місця й пішов за вітром. Віксові здалося, що закони природи для цього судна не чинні; він відчув себе глядачем, якому показують фокуси. Він перестав розуміти, де причина і де наслідок і чого можна очікувати від інших маневрів. Але йому хотілось будь-що зберегти бадьорий дух своєї недосвідченої команди. Його обличчя палало, як смолоскип, але командував він упевненим голосом, тим паче, що тепер бриг зрушив, і капітан подумав, що найважче лишилося позаду.

Поставили марселі, а потім – усі нижні прямі вітрила. Бриг ніби ожив, став набирати ходу, під форштевнем заграла хвиля, над щоглами вище злетіло галасливе птаство.

Перед ним почав поволі відкриватися прохід, а між двома білими бурунами рифів засиніли простори океану. Справа по курсу пропливав низький берег одного з острівців.

Реї забрасопили, спенкер знову повернули до корми, і бриг, спрямований проти вітру, наближався до того місця, де він міг зробити поворот і лівим галсом вийти з лагуни, не лавіруючи.

Підбадьорений успіхом, Вікс сам став за стерно.

Коли бриг набрав швидкості, капітан почав вигукувати команди.

– Готуйсь! Ліво руля!.. На шкотах!.. Грот проти вітру! І нарешті прозвучали фатальні слова:

– Всі на фок, брасопити реї!

Зміна курсу на судні, оснащеному прямими вітрилами, вимагає великого досвіду та вміння блискавично оцінювати ситуацію. Моряк, що звик до прудкої шхуни, на бригу завжди поспішає. Так трапилось і тут. Наказ прозвучав надто рано. Марселі обвисли, і бриг одразу збавив хід. Та навіть тепер, якби вони перекинули стерно на другий борт, можна було б закінчити маневр успішно. Однак Вікс не міг навіть подумати про це – на шхунах такий маневр неможливий.

Вікс спробував зробити поворот фордевінд; для цього маневру місця виявилось мало, і приблизно в сорок хвилин на п'яту бриг «Летючий шквал» сів на коралово-піщану обмілину.

Вікс погано знав судна, оснащені прямими вітрилами, і показав це на ділі. Але він був справжнім моряком і природженим капітаном, тож умів знаходити раду в найбільшій скруті, коли не потрібен великий розум, а досить гострих очей та мужнього серця.

Перше ніж його люди зрозуміли, що сталося, Вікс уже вигукував нові команди; матроси взяли вітрила на гітови й почали робити проміри довкола брига.

– Засіли добре, – зауважив Вікс і наказав спускати шлюпку.

– Зачекайте! – вигукнув Томмі. – Невже ви хочете запрягти нас, аби стягти бриг із мілини?

– Саме так, – відповів Вікс.

– Я й не подумаю братись за такі дурниці, – сказав Томмі. – Я й так уже натомився до смерті.

Насупившись, він рішуче сів на ляду і додав:

– Ви нас посадили на мілину, ви нас з неї і знімайте!

Картью і Вікс перезирнулися.

– Зрозумійте, – сказав Картью, – ми дуже стомлені.

– Починається приплив! – заперечив капітан. – Невже ми не скористаємось припливом?

– Знов дурниці! – огризнувся Томмі. – Припливи будуть і завтра.

– А крім того, – додав Картью, – вітер ущухає, а сонце незабаром сяде. Потемки ми можемо накоїти чортзна-чого.

– Це правда, – погодився Вікс і на якусь мить задумався. – Лиш одного не розумію! – раптом вигукнув він збуджено. – Не розумію, з якого тіста ви зроблені! Я не можу залишатися тут! Погляньте на цей кривавий захід – я не можу залишатися тут!

Усі подивились на нього з жахом і подивом. Капітан повсякчас був їхньою опорою, і тепер, коли цей практичний чоловік раптом постав перед ними таким наляканим, таким безпорадним і збудженим, вони сторопіли, розгубилися. Цим скористався Мак – він, ніким не помічений, видобувся на палубу, коли бриг сів на мілину.

– Капітане Вікс, – сказав він, – це я накликав на вас усі лиха. Мені дуже тяжко, я хочу просити у вас прощення. Якщо бодай хто-небудь скаже: «Я прощаю тобі», – мені камінь спаде з душі.

Вікс вражено поглянув на Мака, але за мить оволодів собою.

– Ми всі тут як у буцегарні, – сказав він, – і нам не час зводити рахунки чи обмінюватись стусанами. Я прощаю тобі, Маку, але яке з того пуття?

Інші теж простили Мака.

– Дякую вам усім, ви справжні джентльмени, – розчулено мовив Мак. – Але я ось що подумав: адже ми тут усі протестанти?

Це було справді так, хоча й навряд чи протестантська церква могла б пишатися такими синами.

– Це ж прекрасно, – провадив Мак. – Чому б нам не помолитись нашому господу? Адже це не зашкодить!

Він говорив таким же покірним, благальним тоном дитини, і всі скорилися йому й поставали на коліна.

– А я постою, – сказав Мак і затулив очі долонею.

Вони прочитали молитву під акомпанемент прибою та криків чайок і підвелися з відчуттям полегкості. Досі кожен на самоті переживав свою вину і лише інколи в запалі гніву чи суперечки згадував про злочин, щоб відразу прикусити язика. А тепер вони покаялись гуртом, і їм здавалося: найгірше лишилось позаду. Навіть більше: благання «і відпусти нам гріхи наші», вимовлене відразу після того, як вони простили безпосереднього винуватця страшного лиха, прозвучало для їхніх вух як відпущення гріхів.

Саме заходило сонце, коли вони повечеряли, а потім усе товариство, що потрапило в корабельну катастрофу (знову – корабельна катастрофа!), обляглося спати.

Ранок видався безвітряний і паркий. Прокинувшись, вони відчули, що наче й не відпочивали, і байдуже озиралися довкола. Тільки Вікс, добре розуміючи, який тяжкий день їх чекав, заворушився. Він зміряв рівень води в трюмі, спохмурнів, зміряв іще раз і замислився. Усі помітили, що він невдоволений.

Потім він стрепенувся, швидко роздягся, виліз на фальшборт і звів руки над головою, приготувавшися стрибнути в воду. І раптом він наче закам'янів, напружено вдивляючись у небокрай.

– Дайте мені бінокля, – сказав Вікс.

Всі миттю полізли на щогли, а капітан приклав до очей бінокля.

На півночі, над самісіньким обрієм, ледь виднів стовпчик сірого диму, піднімаючись у безвітряному просторі просто вгору, як знак оклику.

– Що це, по-вашому? – спитав хтось у Вікса.

– Поки що не розбереш, – відповів той. – Та як по димові, цей пароплав іде просто на нас.

– Пароплав?!

– Можливо, це китайський поштовий, а можливо, військовий корабель, що курсує в пошуках потерпілих катастрофу. Ану, хлопці, до діла! Всі на палубу!

Опинившись на палубі, Вікс спустив прапор, прив'язав його до сигнального фала і знову підняв, але вже перевернутим.

– Слухайте мене уважно, – сказав він, влазячи в штани, – і все запам'ятовуйте. Якщо це військовий корабель, він буде поспішати. На всіх цих кораблях, де не роблять діла, а лише отримують гроші, завжди несусвітній поспіх. Це якраз те, що нам треба. Ми вирушимо з ними, а вони не стануть витрачати час на зайвий огляд та розпити. Я – капітан Трент; Картью, ви – Годдедааль; ви, Томмі – Гарді, Мак – Браун, Амалу… Хвилинку! Його за китайця нам аж ніяк не видати… Ага, А Він дезертирував, Амалу виявили в трюмі – їхав зайцем, – і я зробив його коком, але паперів на нього не оформляв. Вхопили суть? А тепер повторіть ваші імена.

Його зблідлі товариші покірно виконали команду.

– А як звали двох інших? – спитав Вікс. – Кого Картью застрелив у каюті і кому я розтрощив шелепу на гроті?

– Голдорсен і Воллен, – відповів хтось.

– Ну, а вони потонули, – вів далі Вікс. – Потонули, коли намагалися спустити шлюпку. Ми потрапили в шквал учора ввечері, й нас занесло на мілину. – Він підбіг до компаса, глянув на нього, й провадив: – Шквал налетів з норд-норд-весту, налетів несподівано й навально, фали заїло, і Голдорсен та Воллен упали за борт. Уторопали? Нашорошуйте вуха! – Вікс осідлав свого коника і говорив з гарячковим нетерпінням, схожим на гнів.

– А це не ризиковано? – спитав Томмі.

– Ризиковано? – ревнув капітан. – Та на кожному з нас уже зашморг, ідіоте! Якщо цей пароплав іде в Китай (на що не схоже), нам каюк у першому ж порту, а якщо ні – отже, він їде з Китаю! Ну, а якщо на борту знайдеться бодай один чоловік, котрий бачив Трента чи кого-небудь з його матросів, ми всі через дві години будемо в наручниках… Ризиковано… Ще б пак не ризиковано! Але в нас немає іншої ради, це останній шанс уникнути шибениці! Отак!

Віксові слова прозвучали так переконливо, що всі похололи від жаху.

– А може, нам краще лишатися на цьому судні? – спитав Картью. – Вони допоможуть нам знятися з мілини.

– Ну що ми будемо розводити теревені?! – вигукнув Вікс. – Подумайте лишень: коли я щойно міряв воду в трюмі, там її виявилось аж два фути, а вчора було тільки вісім дюймів. Що трапилось, я не знаю. Можливо, нічого, а можливо, сталося найгірше: розбилося днище. Тоді нам доведеться долати добру тисячу миль у звичайнісінькій шлюпці. Це вам більше до смаку?

– Ну, а якщо нічого особливого не сталось? Кінець кінцем, їхні теслі допоможуть нам полагодитися, – не здавався Картью.

– О святий творець! – скипів капітан. – Як ми засіли? Ви ж бачите – носом. І зараз крен на ніс. Якщо до нас прийдуть теслі, куди вони, перш за все, зазирнуть? Певно, в форпік! І як же ми пояснимо їм усі оті криваві плями? Невже ви маєте себе за членів парламенту, що обговорюють важливе питання? Зграя вбивць із зашморгом на шиї – ось хто ви! Може, ще комусь кортить спитати про дурницю, аби лиш марнувати час? Нема таких? Дяка богові! А тепер, матроси, слухайте. Я спускаюся вниз, а ви лишаєтесь на палубі. Зніміть чохли з отої шлюпки, потім відкрийте скриню з грішми. Візьміть п'ять скриньок, щоб на кожного, поділіть монети порівну на п'ять частин і покладіть на самісіньке дно в ті скриньки – та жвавіше! Загорніть монети в ковдри чи брезент, а чи в якийсь одяг – щоб не дзвеніли. Скриньки будуть нелегкі, але цьому вже не зарадиш. А ви, Картью… А, сто чортів… Ви, містере Годдедааль, підете зі мною. Нам треба впорати іншу справу.

Кинувши погляд на стовп диму, Вікс хутко спустився по трапу в супроводі Картью.

Вони знайшли суднові журнали в кают-компанії, за кліткою з канаркою. Їх було два: один вів Трент, а другий – Годдедааль.

Вікс перегорнув перший журнал, другий і випнув губи.

– Ви вмієте підробляти чуже письмо? – спитав він.

– Ні, – відповів Картью.

– Нам щастить – я теж не вмію! – роздратовано вигукнув капітан. – Але гірше те, що журнал Годдедааля заповнювався до самого кінця. Мабуть, він зробив записи перед самим чаєм. Ось, читайте: «Помічено дим вогнища. Капітан Керкап і п'ятеро членів команди шхуни «Багата наречена»… Але у нас є вихід, – додав він, розгортаючи другий журнал. – Трент два тижні не записував сюди ні рядка. Ми знищимо ваш журнал, містере Годдедааль, і візьмемось за Трентів… Себто мій, хотів я сказати. Але з певної причини писатиму не я, а ви. Сідайте тут, а я вам диктуватиму.

– Але як ми пояснимо, куди подівся мій журнал? – спитав Картью.

– А як же зміна письма? – провадив Картью. – Журнал вели ви. Чому ж раптом почав писати я? До того ж, підпис має стояти ваш.

– Ну, це просто. Зі мною стався нещасливий випадок, і я писати не можу, – відповів Вікс.

– Нещасливий випадок? – перепитав Картью. – Це звучить непереконливо. Який іще нещасливий випадок?

Вікс поклав руку на стіл долонею догори і враз пробив її ножем. – Ось який, – сказав він. – В найбільшій халепі можна знайти раду, якщо у тебе є голова на в'язах.

І він зав'язав долоню носовиком, не відриваючись від журналу Годдедааля.

– E! – мовив він. – Та тут так наплутано, що нам і не розібратись нашвидку. По-перше, цей капітан ішов якимось фантастичним курсом, він ухилився на південь від звичних шляхів майже на тисячу миль. Крім того, судно, виявляється, наблизилось до цього острова шостого числа, але потім кілька днів плавало деінде; лише на світанку одинадцятого числа воно знову підійшло до острова.

– Годдедааль казав, що їм з біса не таланило, – зауважив Картью.

– Однак у все це важко повірити, – сказав Вікс.

– Але саме так і було насправді, – наполягав Картью.

– Хай так. Але ж нам не легше – все одно це схоже на вигадку! Ану допоможіть мені перев'язати руку.

Поки Картью тугіше затягував пов'язку, Вікс глибоко замислився, навіть очі заплющив. Та ледве все було зроблено, він схопився на ноги й вилетів на палубу.

– Слухайте, хлопці! – вигукнув він. – Запам'ятайте: ми пришили до цього острова не одинадцятого, а ввечері шостого, і тут нас затримав штиль. Як тільки покінчите зі скриньками, витягніть на палубу кілька бочечок з водою та солониною. Так буде природніше – начеб ми вже споряджали для плавання шлюпку.

І він знову швидко повернувся в каюту, де продиктував Картью записи до суднового журналу.

Потім вони знищили журнал Годдедааля і взялися розшукувати інші суднові документи. З усіх пережитих того ранку жахливих хвилин ці, либонь, були найжахливішими. Вони гарячково нишпорили по всіх закапелках, лаючись, натикаючись один на одного, знемагаючи від задухи, холонучи від жаху. З палуби їм час від часу кричали, що це справді військовий корабель, що він уже близько, що він уже спускає шлюпку… А документи – мов у воду впали! Як вони не помітили залізного сейфа з судновою касою та розписками, важко зрозуміти, але сталося саме так.

Нарешті вони знайшли найважливіші документи в кишені парадного костюма Трента, де він забув їх після того, як востаннє сходив на берег.

Вікс усміхнувся вперше за весь ранок.

– Саме вчасно, – мовив він. – А тепер давайте їх мені, а оці заберіть собі. Боюсь, що я їх переплутаю.

– А що ж це за папери? – спитав Картью.

– Документи капітана Керкапа та шхуни «Багата наречена», – відповів Вікс. – Моліть бога, щоб вони нам іще знадобились.

– Шлюпка ввійшла в лагуну, сер! – вигукнув Мак, що виконував роль дозорця, поки вони працювали.

– Час іти на палубу, містере Годдедааль, – мовив Вікс.

Коли вони ступили на трап, канарка раптом дзвінко заспівала.

– Чи ти ба! – здивувався Картью. – Як же ми залишимо цю бідолашку на голодну смерть? Це пташка нещасного Годдедааля.

– То беріть її з собою! – сказав капітан. І вони піднялися на палубу.

За рифом погойдувалась тяжка туша сучасного військового корабля, який час від часу пінив воду гвинтом. А ближче, протокою, линула велика біла шлюпка – дружно здіймалося багато весел, на кормі тріпотів прапорець.

– Ще одне, – згадав Вікс, озирнувши палубу. – Маку, ти бував у китайських портах? Гаразд, так і казатимеш. А всіх інших я в Гонконзі на берег не відпускав, боячись, що ви дезертируєте. Отож ви й лишилися на борту. Так вам легше буде брехати.

Шлюпка підійшла вже зовсім близько. На кермі сидів молодий офіцер, тільки один, і не з високих, бо матроси на веслах весь час перемовлялися.

– Слава богу, вони послали вчорашнього гардемарина! – вигукнув Вікс. – А ти, Гарді, геть на ніс! І щоб жодного матроса у мене на юті!

Цей наказ збадьорив усіх, як холодний душ. Шлюпка вправно причалила під борт, і офіцер-молодик піднявся на палубу, де його поштиво привітав Вікс.

– Ви капітан цього судна? – спитав офіцер.

– Так, сер, – відповів Вікс. – Моє прізвище Трент, а це бриг «Летючий шквал» із Гулля.

– У вас щось трапилось? – спитав офіцер.

– Будь ласка, пройдіть на ют, і я вам усе розповім, – запросив Вікс.

– Капітане, та вас же лихоманить! – вигукнув офіцер.

– Будь-хто на моєму місці не витримав би, – відповів Вікс і почав сповідати про зіпсовану воду, тривалий штиль, несподіваний шквал, матросів, що потонули. Він розповідав дуже жваво й збуджено, як людина, що із зашморгом на шиї благає прощення. Я чув цю історію з тих самих вуст у шинку в Сан-Франціско, і навіть тоді манера оповіді здалася мені підозрілою. Проте офіцер не відзначався спостережливістю.

– Наш капітан дуже поспішає, – сказав він, вислухавши Вікса, – однак я дістав інструкції допомогти вам, а якщо потрібно більше матросів, то викликати ще одну шлюпку. Чим можу вам зарадити?

– Ну, ми вас не затримаємо, – весело відповів Вікс. – Ми вже все спакували – і скриньки, і хронометр, і документи, і все інше.

– Невже ви залишаєте свій бриг? – здивовано спитав офіцер. – Як на мене, його зовсім не важко зняти з обмілини. Ми вам допоможемо.

– Зняти ми, звісно, знімемо, але чи втримаємо бриг на воді? Ось питання… В носовій частині великий пролом, – відповів Вікс.

Офіцер-молодик почервонів по самі вуха. Він подумав: усі зрозуміли, що він недосвідчений моряк, – і побоявся ще раз пошитися в дурні. Йому й на думку не спало, що капітан обманює його. Раз капітан вирішив покинути бриг – у нього є для цього серйозні підстави.

– Гаразд! – сказав офіцер. – Накажіть вашим матросам вантажити речі в шлюпку.

– Містере Годдедааль, хай матроси вантажать речі в шлюпку! – скомандував Вікс.