Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Дощ хлющив як із відра, на вулиці не було нікого. Ніч була тепла, безвітряна, в темряві блимали ліхтарі, віддзеркалюючись у калюжах разом з освітленими вікнами. З шинку навпроти чулися звуки арфи й скорботний голос наспівував популярні матроські пісеньки про нічні вахти й прощання з рідним портом. Куди ж міг подітися мій Крутій? Найімовірніше, він подався в цей ліричний шинок – інших розваг тут не було. Того дощового вечора в Столбрідж-Мінстері було не веселіше, ніж у овечій кошарі.

Подумки я знову переглянув усі пункти, всі аргументи й докази майбутньої розмови (під час нашої поїздки я робив це не раз, як тільки залишався наодинці), і знову вони здалися мені непереконливими. Пригнічений, я почав роззиратися по кав'ярні, в якій сидів, довго розглядав похмурі мецо-тинто, що висіли на стінах, потім почав гортати залізничний довідник, а дізнавшися, яким поїздом можна поїхати із Столбріджа та за скільки часу можна дістатись до Парижа, я байдуже відклав його. Ілюстрований альбом-реклама місцевих готелів війнув на мене невимовним смутком, а коли я взяв до рук місцеву газету, то мало не розпустив сльози. Нарешті я розгорнув якийсь розважальний журнал і гортав його, вже не думаючи ні про що, протягом півгодини.

І раптом мене охопила нова тривога. А ще, як Беллерс накивав п'ятами? Що, як він саме тепер їде дорогою до Столбрідж-ле-Картью? А можливо, він уже приїхав туди і саме цієї миті ставить зблідному господареві вимоги впереміш із погрозами? Запальна людина, мабуть, кинулася б за ним у погоню, та хоч який я є – мене запальним не назвеш. Я відразу знайшов три поважні причини, що стримали мене. По-перше, я не був певен, що Беллерс утік. По-друге, мене зовсім не приваблювала тривала поїздка нічними дорогами, та ще й під таким дощем. По-третє, я не міг собі уявити ні того, як утраплю до Картью, ані того щоб йому скажу. «Одне слово, – мовив я сам до себе, – безглуздіше становище годі й придумати. Ти взявся не за свою справу. В Сан-Франціско ти був би при ділі, в Парижі ти був би щасливіший, а коли вже, божою немилістю, ти опинився в Столбрідж-Мінстері, то лягай, друже, спати – це найрозумніше з усього».

Коли я піднімався в номер, мені раптом сяйнула думка, що я давно вже міг би вжити якихось заходів і що тепер уже пізно: я міг би послати Картью листа, виклавши всі подробиці, описавши Беллерса, давши йому можливість або захищатися самостійно, або ж утекти, поки не пізно. Це був останній удар по моєму самолюбству, і я кинувся на ліжко, безжально картаючи самого себе.

Не знаю, котра була година, коли мене розбудив Беллерс, який увійшов до мене зі свічкою в руці. Він, мабуть, добряче хильнув, бо з голови до ніг був у грязюці, але здавався зовсім тверезим, і легко було помітити, що він ледве стримує хвилювання. Він весь тремтів, і поки ми розмовляли, по його обличчю раз у раз котилися сльози.

– Я благаю вибачити мене, сер, за цей пізній візит, – сказав Беллерс. – Я не виправдовуюсь. Мені нема виправдання. Я сам винен і покараний за це. Я прийшов до вас благати хоч якоїсь допомоги, інакше, боюсь, я збожеволію.

– Та що трапилося? – спитав я здивовано.

– Мене пограбували. Але я не виправдовуюсь. Я винен сам і справедливо покараний.

– О господи! Та хто ж міг пограбувати вас у такому містечку?

– Не знаю, – відповів Беллерс. – Навіть не уявляю. Я лежав у рівчаку безтямний. Це ганебне признання, сер. Можу виправдатись хіба тим, що ви самі завдяки своїй щирості якоюсь мірою стали причиною моєї ганьби. Я не звик до вишуканих вин.

– А які у вас були гроші? – спитав я. – Можливо, пощастить їх простежити.

– То були англійські соверени. В Нью-Йорку я обміняв на них свої долари, дуже вигідно обміняв, – відповів Беллерс і раптом зойкнув – О боже, скільки я мусив гнути горба, аби зібрати їх!

– Так, золоті соверени не простежиш, – сказав я. – Треба, звісно, звернутися до поліції, але справа майже безнадійна.

– Так, – сказав Беллерс, – уся моя надія лише на вас, містере Додд. Гадаю, ви погодилися б дати мені позичку, мінімальну позичку, на дуже вигідних для вас умовах, але я волію за краще благати вашу людяність. Ми з вами зійшлися за незвичних обставин, тепер ви мене знаєте, ми вже… я хочу сказати, що ми майже друзі! Спонукуваний щирою симпатією, я відкрив вам своє серце, а це зі мною трапляється нечасто. І я гадаю… я вірю… я певен, що ви слухаєте мене співчутливо. Ваша доброта і привела мене до вас так непростимо пізно. Поставте себе на моє місце: як я можу спати… як я взагалі можу думати про сон, коли душу мою ятрить сумління та розпач? Але ж зі мною друг – так я насмілився думати про вас, і я підсвідомо кинувся до вас, як потопельник хапається за соломинку. О, я не перебільшую, навпаки, мені бракує слів, аби виповісти все, що я відчуваю. І подумайте лишень, сер, як легко вам повернути мені надію, а можливо, й здоровий розум. Невелика позичка, яку я поверну вам із найщирішою вдячністю! П'ятсот доларів цілком мені вистачить, – Беллерс утупився в мене вогнистими очима. – Влаштує й чотириста доларів. Врешті містере Додд, я обійшовся б і двома сотнями.

– А потім ви розрахуєтесь зі мною грошима Картью? Дуже вдячний. А тепер послухайте, щоб я скажу. Я згоден відпровадити вас на пароплав, заплатити за ваш проїзд до Сан-Франціско і вручити помічникові капітана п'ятдесят доларів, щоб він віддав їх вам у Нью-Йорку.

Беллерс слухав мене, як зачарований, обличчя його було напружене й хитре. Я міг несхибно прочитати на цьому обличчі прагнення будь-що обдурити мене.

– Що мені робити у Фріско? – спитав він. – Я вже не адвокат, а більше я нічого не вмію. Я не можу копати землю, я не можу жебрачити… – Він зробив паузу, як суддя перед вирішальним аргументом. – А вам же відомо, що я не один, мені треба думати й про інших!

– Я напишу Пінкертонові, – відповів я. – Він, мабуть, зможе підшукати вам якусь роботу, а поки що, протягом трьох місяців від дня вашого прибуття, він щомісяця першого й п'ятнадцятого числа виплачуватиме вам особисто двадцять п'ять доларів.

– Містере Додд, я не можу повірити, що ви не жартуєте! Невже ви нездатні оцінити обставини? Адже йдеться про тутешніх магнатів! Сьогодні в шинку я чув розмови про них. Саме лише їхнє нерухоме майно оцінюється в кілька мільйонів доларів, їхній дім славиться на весь окіл. А ви хочете підкупити мене якимись мізерними сотнями!

– Я не хочу вас підкупити, містере Беллерс, цю суму я вам жертвую, – заперечив я. – Я не збираюся сприяти вашим підступним замірам, але й не хочу, щоб ви померли з голоду.

– То дайте мені сто доларів, і на тому кінець! – вигукнув Беллерс.

– Я все сказав, погоджуйтесь, або нам ні про що розмовляти, – наполягав я.

– Стережіться! – вигукнув Беллерс. – Це ж дурість! Ні за що, ні про що ви наживете ворога! Попереджаю вас: ви нічого не доб'єтесь! – Він ураз знову змінив тон: – Сімдесят доларів… Лише сімдесят, містере Додд! Будьте ж милостиві, не віднімайте у мене останньої надії! Адже у вас добре серце! Згадайте, в якому я становищі, подумайте про мою нещасну дружину!

– Ви самі мали б подумати про неї раніше, – відповів я. – Я сказав усе, і мені хочеться спати.

– Це ваше останнє слово, сер? Подумайте, благаю вас! Зважте все: мої нещастя, небезпеку, що загрожує вам. Стережіться… Пожалійте мене… Зважте все якнайкраще, перше ніж дасте мені остаточну відповідь! – І Беллерс напівблагальним-напівзагрозливим жестом простяг до мене руки.

– Це моє останнє слово, – сказав я.

Раптом його обличчя жахливо змінилося. Його охопила нестримна лють, підсилена сп'янінням. Губи його скривились, він замахав руками і заговорив, уже не стримуючи шалу, весь тіпаючись у нападі хвороби святого Вітта:

– Либонь, ви дозволите мені сказати все, що я про вас думаю, – почав він, аж захлинаючися з люті. – Коли я прилучусь до сонму святих, ви будете в пеклі благати краплину води, і я не зжалюсь над вами. Ваше останнє слово! То знайте ж: ви шпигун! Ви продажна людина! Ви самовдоволений лицемір!.. Я гребую вами, я вас зневажаю! Я чхати хотів на вас! Я розправлюся з ним, я поквитаюсь і з вами. Я чую кров, і я піду по сліду! На колінах поповзу, з голоду помру, але зацькую вас, зацькую, зацькую! Якби я мав силу, я вирвав би ваше серце, зараз, тут же, вирвав би, вирвав! Будьте прокляті! Ви гадаєте, я немічний? Я покусаю вас, загризу, замучу, зганьблю вас…

Аж тут до мого номера ввійшли в домашніх халатах власник готелю та обслуга, і я передав Беллерса в їхні руки.

– Відведіть його в номер, – сказав я, – він просто п'яний.

Я не сказав їм правди. Хвилину тому я зробив ще одне відкриття, що стосувалось містера Беллерса, чию вдачу я так тривало вивчав: я зрозумів, що він божевільний.

РОЗДІЛ XX
СТОЛБРІДЖ-ЛЕ-КАРТЬЮ

Коли я прокинувся, виявилось, що мій Крутій зник, не заплативши за готель. Мені не треба було гадати, куди він подався, я знав це добре. Не було ради – я мусив їхати за ним; тож я взяв візника й о десятій годині ранку виїхав до Столбрідж-ле-Картью.

Дорога йшла долиною річки, а потім почала підніматись на крейдяний кряж, де паслися отари овець, а в небі співали жайворонки. Це був приємний, але безлюдний краєвид, я спокійно оглянув його, а потім мої думки повернулись до вчорашньої бурхливої розмови. Тепер переді мною виникав зовсім інший образ людини, яку я подався наздоганяти. Я дуже добре уявляв, як Беллерс невтримно рветься до своєї небезпечної мети, і ні страх, ні розумні слова не примусять його звернути з того шляху чи відступити хоча б на крок. Раніше він уявлявся мені тхором, а тепер я бачив у ньому скаженого собаку. Тепер він не стане підкрадатись до жертви, а кинеться на неї несамовито. Кинеться з гавкотом і отруйною слиною на губах. І якщо на його шляху постане навіть Великий китайський мур, він кинеться на нього і рватиме його пазурами.

Дорога круто збігала в долину річки Стол, і ми поїхали між обгороджених полів, у затінку густих дерев, що росли пообіч. Візник сказав мені, що ми вже їдемо маєтком Картью. Незабаром ліворуч між дерев забілів зубчастий мур, а потім я угледів і сам палац. Він стояв у видолинку, серед густого парку – і я здивовано і навіть з нехіттю побачив непролазні зарості лаврів та рододендронів, над якими здіймалися височезні дерева. Хоч палац стояв у низині, а довкола нього височіли дерева, будова була монументальна, як собор. Коли ми об'їжджали огорожу, я помітив за палацом численні служби та ферму – ціле містечко. Ліворуч було невелике декоративне озерце, де плавали лебеді. Праворуч був чималий квітник, закладений на старовинний лад, – він сяяв кольорами, як вітраж. На фасаді будинку я нарахував понад шість десятків вікон; він завершувався строгим фронтоном, а вздовж першого поверху тяглася тераса. Широка алея, вимощена гравієм та дерном, вела до пишних парадних дверей; пообіч тяглися по три алейки для прогулянок. Не можна було без цікавості оглядати цей маєток, створений зусиллями багатьох поколінь, маєток, що поглинув не одну тонну золотих карбованих монет і тепер утримувався цілим загоном запопадливих слуг. Але про них можна було здогадатись лише з довершених наслідків їхньої роботи. Весь чималий маєток був так старанно розпланований та доглянутий, наче малесенький палісадник якого-небудь міського квітникаря-любителя; проте я ніде не помічав припізнілого садівника, не чув жодного відгомону праці. Тишу порушували тільки дзвінкий пташиний щебет та ліниве мукання корів, і навіть кілька хатин хутірця, що тулились до воріт, здавалося, поштиво затаїли подих, немов гурт дітлахів, що раптом потрапив до приймальні короля.

«Герб Картью», невеличкий, дуже затишний готельчик, видався мені часткою й аванпостом маєтку. Стіни були прикрашені гравюрами – портретами предків роду Картью; на мене дивились Філдінг Картью – перший суддя міста Лондона; генерал-майор Джон Картью в мундирі – він командував якоюсь воєнною операцією; високоповажний Бейлі Картью, член парламенту від Столбріджа, – він стояв біля столу і держав у руці якийсь папір; Сінглтон Картью, есквайр, зображений на тлі череди корів (безперечно, за бажанням його орендарів, що піднесли панові цей мистецький твір); превелебний архідиякон Картью, доктор богослів'я, доктор цивільного і канонічного права, магістр мистецтв, що з кумедною церемонійністю гладив по голівці маленького хлопчика. Якщо пам'ять не зраджує мене, в цьому поштивому закладі інших картин не було.

Я не здивувався, довідавшись, що господар заїзду свого часу був у замку дворецьким, а господиня – покоївкою міледі і що буфет дає їм, колишнім слугам, приробіток.

Влада, яку родина Картью мала в їх великій окрузі, справила на мене, американця, гнітюче враження, та коли, перечитавши підписи під гравюрами, я зрозумів, що історія цього роду досить скромна, до моєї неприязні додалося ще й здивування. «Карний суддя» – посада, звісно, поважна, але я подумав, що за стільки поколінь хтось із Картью міг би таки посісти й вище місце. На військовій службі вони не дослужились вище генерал-майора, священик захирів непомітним архідияконом, і хоча високоповажний Бейлі, можливо, проник в Таємну раду, було невідомо, щоб він здійснив там корисного. Такі широкі можливості, такий тривалий час – і такі скромні досягнення!

Я прийшов до висновку, що цей рід не відзначається особливими здібностями.

Незабаром я зрозумів, що заїхати в сільце і не завітати в сам замок означало б виказати неповагу його мешканцям. Кожен прибулець зобов'язаний був погодувати лебедів, оглянути павичів та картини Рафаеля (бо ці пересічні люди володіли, однак, двома оригіналами Рафаеля), ризикуючи життям, познайомитися зі славнозвісною породою рогатої худоби– «картью-чілінгем» – і засвідчити високу пошану батькові (ще живому) славнозвісної Донібрістл, яка виграла скачки трирічних кобил у Епсомі.

Мені вистачило глузду, щоб підтримати звичай, щоб не дратувати нікого, а крім того, я почув дві новини, які змінили мою байдужість на палке бажання оглянути маєток. По-перше, виявилося, що містер Норріс «відбув у подорож», а по-друге, я дізнався, що незадовго до мого прибуття якийсь відвідувач уже оглядав визначні місця маєтку Картью. Здогадуючись, хто це був, я вирішив розвідати, що він робив і що бачив. Випадок мені сприяв – мною опікувався той самий помічник садівника, котрий водив маєтком мого попередника.

– Так, сер, – підтвердив він, – це справді був американець. Не вельми важний пан, але дуже ввічливий.

Увічливість його справді була неабиякою: гість захоплювався «картью-чілінгемами», щиро дивувався з усього, що бачив, і ледь не впав ниць, як у храмі, уздрівши в стійлі батька славнозвісної Донібрістл.

– Він сказав мені, сер, – провадив потішений помічник садівника, – що йому часто доводилось читати про англійські замки, але досі він іще жодного не бачив на власні очі. Коли він вийшов на головну алею, йому перехопило дух. «Воістину князівські володіння!» – вигукнув він. Та воно й зрозуміло, чому наш маєток зацікавив цього пана, – адже, як видно, містер Картью був вельми ласкавий до нього в Штатах. А він, видно, людина вдячна, а ще він дуже любить квіти.

Я вислухав цю розповідь у подиві. Сумніву не було – мова йшла про мого Крутія. А всього кілька годин тому мені здавалося, що він звичайнісінький божевільний, на якого варто накинути гамівну сорочку! Він залишився без цента в чужій країні, він нічого не їв з учорашнього дня, відсутність Норріса мала б укинути його в розпач, – і раптом я чую, що він при повному розумі та здорових почуттях ходив маєтком, захоплюючись краєвидами, нюхаючи квіти й невимушено вітійствуючи! Сила його вдачі вразила й нажахала мене…

– Дивне діло, – сказав я своєму гідові. – Я сам мав приємність познайомитися з містером Картью, і, наскільки мені відомо, в Англії тепер нема жодного з його друзів-американців. Хто ж це міг бути?.. Та невже… Ні, це неможливо! У нього не вистачило б нахабства. Скажіть, а його прізвище не Беллерс?

– Я не чув його прізвища, сер. А ви знаєте про нього щось негарне? – спитав помічник садівника.

– Ну як вам сказати… – відповів я. – В усякому випадку, він не та людина, яку містер Картью бажав би мати гостем, особливо коли він сам відсутній.

– О боже мій! А він же так чемно розмовляв. Я ще подумав, що він, либонь, шкільний учитель. Можливо, сер, ви будете ласкаві поговорити ще й з містером Денменом? Адже я відвів його до містера Денмена, коли він оглянув маєток. Містер Денмен – наш дворецький, сер.

Пропозиція мене втішила, бо ще й давала можливість вчасно і без шкоди для моєї гідності покинути товариство «картью-чілінгемів». Ми попрямували просто через зарості та зелений крокетний майданчик до господарських приміщень замку.

Довкола майданчика височів тисовий живопліт, в якому була прорізана арка. Коли ми проминали її, мій провідник притримав мене.

– Вельможна леді Енн Картью, – врочисто прошепотів він.

Поглянувши через його плече, я уздрів стару даму, що, спираючись на палицю, досить жваво шкутильгала садовою доріжкою. Замолоду вона, мабуть, була незрівнянною красунею, і навіть кульгавість не порушувала враження рідкісної, майже грізної гідності, якою віяло від неї. В кожній рисі її обличчя таїлась печаль, а очі, спрямовані просто вперед, здавалось, уже вбачали прийдешні нещастя.

– Вона дуже засмучена, – сказав я, коли дама зникла за поворотом і ми пішли далі.

– Вона дуже сумує, сер, – відповів помічник садівника. – Містер Картью… тобто старий господар… помер, усього лиш рік тому; лорд Тіллібоді, брат її вельможності, вмер через два місяці, а потім трапилась ота біда з молодим паном. Загинув на полюванні, сер. А він був улюбленцем її вельможності. Містера Норріса вона ніколи так не любила.

– Так-так, я знаю, – погодився я, спритно, як мені здавалося, викликаючи співрозмовника на дальшу оповідь і водночас створюючи враження, що я близький друг родини. – Це дуже сумно, так-так… А ця переміна – повернення нещасного Картью і все інше – не поправила становища?

– Аж ніяк, сер! – відповів помічник садівника. – Нам здається, стало ще гірше.

– Дуже, дуже сумно! – повторив я.

– Коли містер Норріс приїхав, вона дуже зраділа, – провадив мій співрозмовник, – і ми були такі раді, адже ми всі як один любимо його, сер. Та дуже швидко все скінчилося. Того ж вечора була у них розмова, й вони знову посварились. Її вельможність сприйняла все дуже болісно, і між ними стало ще гірше, ніж було, а наступного ранку містер Норріс знову подався подорожувати. «Денмене, – сказав він містерові Денмену, – Денмене, я сюди ніколи не повернусь», – і потис йому руку. Звісно, чужій людині я ніколи цього не розповів би, сер, – додав мій співрозмовник, раптом налякавшись, що бовкнув зайве.

І справді, я довідався від нього багато чого – навіть такого, чого не сподівався. Того буремного вечора, коли повернувся додому, Картью розповів про те, що з ним трапилось, і тепер стару леді мучило не лише горе: серед картин, що поставали перед її внутрішнім зором, коли вона йшла стежкою повз мене, була й картина острова Мідуей та брига «Летючий шквал».

Містер Денмен, дворецький, збентежено вислухавши мене, сказав, що Беллерс уже покинув маєток.

– Уже? – вигукнув я. – То навіщо ж він приїздив? В усякому разі, не для того, щоб оглянути замок!

– Не розумію, що інше могло привести його сюди, – відповів дворецький.

– Будьте певні, він завітав не просто так, – сказав я, – і він, мабуть, дістав те, що хотів. До речі, а де тепер містер Картью? Дуже шкода, що я не застав його вдома.

– Він подорожує, сер, – сухо відповів дворецький.

– Браво! – вигукнув я. – Адже я поставив вам пастку, містере Денмен, і тепер бачу, що ви нічого не сказали цьому нахабному гостеві.

– Звісно, сер, – відповів дворецький.

Я теж потиснув йому руку – як і містер Норріс, – однак без особливої радості: адже мені так і не пощастило вивідати адресу, а раз Беллерс покинув маєток, то він адресу вивідав, інакше я застав би його тут, у товаристві містера Денмена.

Я зміг уникнути оглядин полів та худоби, але оглянути замок мені все-таки довелося. Жінка із срібним волоссям і сріблястим голоском, без упину виливаючи потік непотрібних мені відомостей, довго водила мене по картинній галереї, концертній залі, парадній їдальні, просторій вітальні, індійській залі, театру і взагалі по всіх без винятку (як мені здалося) закутках величезного замку. Єдина кімната виявилась недоступною для мене – та, куди зникла пані Енн. Я спинився на мить біля цієї кімнати і подумки всміхнувся: тільки тонкі двері відділяли мене від таємниці «Летючого шквалу».

Весь час, поки я ходив по просторому замку, я думав про Беллерса. Я не мав сумніву, що він роздобув адресу, але я був певен, що прямі розпити йому не допомогли. Отже, йому прислужилася якась хитрість або щаслива випадковість. І якщо мені не допоможе така сама випадковість чи така сама хитрість, я нічого не зможу вдіяти; тхір вистежить свою здобич, величезні дуби впадуть під ударами сокир, полотна Рафаеля підуть з молотка, в замку оселиться якийсь біржовий маклер-скоробагатько, і від слави роду, відомого колись не лише в окрузі, залишаться самі спогади. Дивно, що такі важливі справи, такий давній замок і такий вельможний, хоч і млявий рід були під загрозою, яку могли відвести лише кмітливість, обачність та хитрість колишнього студента з Латинського кварталу! Я мав будь-що роздобути адресу, як це зробив Беллерс. «Випадковість або хитрість, хитрість або випадковість», – сказав я собі, повертаючись великою алеєю до готелю, інколи озираючись на червоний цегляний фасад та вікна замку, що блищали під сонцем. Але як підкорити собі випадковість? Яку придумати хитрість?

Отак міркуючи, підійшов я до дверей готелю; згідно зі звичкою підтримувати з усіма приязні стосунки, я негайно прогнав з обличчя задуму і, як єдиний пожилець, чемно згодився пообідати з сім'єю господаря в їдальні. Я сів за стіл з містером Хіггсом, колишнім дворецьким, місіс Хіггс, колишньою покоївкою та міс Агнес Хіггс, їхньою патлатою малою донечкою, на яку я зовсім не покладав надій (але, як показали дальші події, помилявся). Розмова крутилася довкола замку та його господарів. Ми вже призволилися до ростбіфа, йоркшірського пудинга, пирога з повидлом та сиру-чедеру, але цієї теми все ще не вичерпали. Я довідався про подробиці з життя чотирьох поколінь Картью, але жодна не зацікавила мене. І лише коли містер Генрі вже загинув на полюванні, коли ми поховали його в супроводі мало не всіх жителів овіяного скорботою графства, мені врешті пощастило вивести на сцену мого душевного друга – містера Норріса.

Почувши це ім'я, колишній дворецький заговорив дипломатичним тоном, а колишня покоївка – ніжним. Містер Норріс Картью у цій не вельми діяльній династії був, либонь, єдиним чоловіком, який чинив щось варте згадки. Але всі його вчинки, на жаль, кінчалися жалюгідно, викликаючи тільки скруту в родичів. На щастя, він був вилитим портретом високоповажного Бейлі, одного зі світочів цієї недіяльної родини, і тому мало не з колиски йому пророчили блискучу кар'єру. Та ледве Норріс вийшов з пелюшок, як виявилось, що він не гідний імені Картью, бо він виказав смак до примітивних утіх та простецького товариства: йому ще не було й одинадцяти років, коли він разом із хлопчиною-конюхом ходив драти пташині яйця, а коли йому виповнилось дванадцять, то, не турбуючись про гідність власного роду, він почав пішки, з рюкзаком за плечима, подорожувати околицями, замальовуючи краєвиди та не гребуючи товариством завсідників придорожніх заїздів. Мені сказали, що він начисто позбавлений гордості, що він ладен сісти за стіл з будь-ким (це було мовлено таким тоном, що давало мені зрозуміти: своє знайомство з містером Норрісом я завдячую саме цій його прикрій нерозбірливості). На жаль, містер Норріс не лише мав ексцентричну натуру – він ще й полюбляв непутяще життя. В університеті й нині пам'ятають його як боржника. Навіть більше: за якусь досить фривольну витівку його з університету виключили.

– Він завжди був завзятим витівником, – зауважила місіс Хіггс.

– Що правда, то правда! – погодився її чоловік. Однак справжні прикрощі почалися після того, як він пішов на дипломатичну службу.

– Він як із цепу зірвався, сер, – похмуро смакуючи слова, мовив колишній дворецький.

– Він наробив несусвітніх боргів, – сказала колишня покоївка, – і попри все те, такого молодого джентльмена ще пошукати!

– Коли про все це дізнався містер Картью, почалося бог зна що, – провадив містер Хіггс. – Я пам'ятаю все так, наче це було вчора. Коли її вельможність вийшла з їдальні, господар подзвонив. Я поспішив туди, гадаючи, що треба подавати каву, але бачу, що містер Картью вже підвівся. «Хіггсе, – каже він, тикаючи паличкою (у нього саме було загострення подагри), – накажіть негайно запрягти двоколку для мого сина, бо він зганьбив себе». Містер Норріс мовчав. Він сидів, схиливши голову, наче роздивляючись узори на тарілці. Від несподіванки я насилу встояв на ногах, – закінчив містер Хіггс.

– Він учинив щось вельми непорядне? – спитав я.

– Ну що ви, містере Додслі! – вигукнула господиня (саме так вона вимовляла моє прізвище). – За все своє життя нещасний Норріс не вчинив нічого непорядного. До нього поставились несправедливо. Бо він не був улюбленцем!

– Місіс Хіггс, місіс Хіггс! – застережливо вигукнув дворецький.

– А що такого я сказала? – заперечила дружина, стріпнувши кучерями. – Ти й сам це знав, містере Хіггс, і в усьому домі про це знали.

Вислухуючи потік усіх цих фактів та оцінок, я не забував про дівчинку. Вона була не дуже приваблива, але, на щастя, вже досягла того корисливого семирічного віку, коли монета в півкрони здається не меншою, ніж блюдце, й такою ж рідкісною, як викопний мастодонт. Я здобув її прихильність, опустивши в скарбничку шилінг, а за золотого американського долара, що знайшовся у мене в кишені, купив її всю, з тілом і душею. Вона сказала, що згодна піти за мною на край світу, і дістала прочухана від свого татуся за те, що порівняла мене зі своїм дядечком Вільямом – явно на мою користь.

Коли ми пообідали, міс Агнес залізла до мене на коліна з альбомом марок – подарунком дядечка Вільяма. Треба сказати, що я ненавиджу старі марки. Навіть худоба (від славетних «картью-чілінгемів» до корови старого воротаря) не викликала в мені такої відрази. Але, приречений милуватися в той день усілякими дивовижами, я притамував позіхання і взявся уважно, як і належить, розглядати колекцію. Гадаю, що її почав збирати сам дядечко Вільям і збирав старанно – альбом, на мій подив, був заповнений майже весь. Тут були розмаїті англійські марки, російські з червоним серцем, якісь вилинялі австрійські, а також трикутні марки з мису Доброї Надії, що давно вийшли з обігу, австралійські із лебедем, гвіанські – з вітрильником. Я. озирав усе це байдужим поглядом, а можливо, на якусь хвилину навіть закуняв, бо впустив альбом на підлогу і з нього висипалось чимало марок, призначених, мабуть, для обміну.

І тут, над усяке сподівання, мені на поміч прийшла омріяна щаслива випадковість. Винувато збираючи розсипані марки, я помітив серед них багато французьких марок ціною п'ять су. Отже, хтось регулярно надсилає листи з Франції в Столбрідж-ле-Картью, вирішив я. А що, як це Норріс? На штампі однієї з марок я розібрав початкове «Ш», на другій до неї доточилось «а». Дальші літери були геть нерозбірливі. Коли зважити, що назви чверті французьких міст починаються з «Шато», то ви зрозумієте: ця ниточка далі нікуди не вела. І я негайно привласнив одну з марок, ту, на якій штамп був найчіткіший, щоб показати її на пошті. Однак мала негідниця піймала мене на гарячому…

– Ти негалний дядецко, ти вклав у мене малку! – закричала вона і, перше ніж я зміг заперечити, вихопила марку з моєї кишені.

Я опинився ні в сих ні в тих, і, мабуть, місіс Хіггс зглянулась на мене, бо поспішила на поміч.

– Якщо містера Додслі дуже цікавлять марки, – сказала вона (найімовірніше, гадаючи, що я схиблений на них), – йому варто б переглянути альбом містера Денмена. Містер Денмен збирав марки вже цілих сорок років, і кажуть, що його колекція коштує чималі гроші. Агнес, – провадила вона, – будь гарною дівчинкою, – збігай у замок, скажи містерові Денмену, що в нас гостює справжній знавець, і попроси – хай він пришле з кимось із синів свій альбом.

– І ті марки, які він хотів би обміняти, – додав я, не розгубившися. – У мене в гамані, здається, дещо є, і, можливо, ми обміняємось.

За півгодини в готелі з'явився містер Денмен власною персоною, тримаючи під пахвою товстелезного альбома.

– Ах, сер! – радісно вигукнув він. – Коли я почув, що ви філателіст, я відклав усі справи! У мене є приказка, містере Додслі: марки ріднять усіх колекціонерів. І не заперечуйте, сер, це справді так.

Не знаю, наскільки відповідають дійсності Денменові слова, але, в усякому разі, той, хто безпідставно видає себе за філателіста, опиняється в неабиякій скруті.

– А, другий випуск! – сказав я, хутко вчитавши напис поряд з маркою. – Так, рожева… себто… я хотів сказати, бузкова – найцікавіша на цій сторінці. Хоча, згоден з вами, – додав я поспішно, – ось ця жовтувата, з тонюсінького паперу, – справжній рарирет!

Моє невігластво, звісно, було б викрите, якби я з почуття самозахисту не почастував містера Денмена його улюбленим напоєм – портвейном, таким добрим, що він, безперечно, не міг дозріти в льоху готелю, а був перенесений туди під прикриттям ночі з підвалів панського замку. Щоразу, коли мені загрожувало викриття, а тим більше, коли він ставив мені якесь підступне запитання, я квапився знову наповнити його склянку, і на той час, коли ми перейшли до марок, призначених до обміну, поважний містер Денмен був у такому стані, який знешкоджує найзаповзятішого філателіста. Не скажу, щоб він був зовсім п'яний, – жвавості йому не додалося, але погляд його посоловів, і хоча він ще безперестану просторікував, йому було байдужісінько, слухаю я його чи ні.

Серед марок містера Денмена, призначених для обміну, як і серед марок семирічної Агнес, була помітна та сама дивина: надмір дуже поширених звичайнісіньких французьких марок ціною п'ять су. Я непомітно підібрав серед них марки з тими самими літерами «Ша», потім знайшов щось схоже на «и», а тоді – «ї»… Шай! – ось була розгадка! Шайї-ан-Б'ер, містечко поблизу Барбізона, дуже гарне місце для людини, яка ховається, найкраще місце для містера Норріса, що свого часу подорожував по Англії, замальовуючи в альбом краєвиди; найкраще місце для Годдедааля, який забув на борту «Летючого шквалу» свій мастихін [94]94
  В 30-60-ті роки минулого сторіччя в селі Барбізоні біля лісу Фонтенбло під Парижем працював гурт прогресивних художників, що утверджували естетичні цінності національного пейзажу.


[Закрыть]. Як дивно: поки я блукав дорогами Англії в товаристві свого Крутія, людина, яку ми шукали, увесь час жила там, куди здавна зманювала мене доля.