Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

Але треба сказати, що я був задоволений, – моя праця добре оплачувалася. Після кожної неділі ми з Пінкертоном ділили між собою десь по п'ятсот доларів прибутку. Навіть більше – наші пікніки, хоч і непрямим чином, принесли мені несподіваний успіх. Сталося це наприкінці сезону, після «Великого прощального маскараду». На цей час наші кошики зносилися, і ми вирішили продати їх, а навесні, коли настане сезон, придбати нові. Поміж наших покупців був робітник на прізвище Спіді, до якого, не діставши відповідей на свої листи, я й з'явився по борг особисто, сам дивуючись із того, що раптом опинився в ролі кредитора. Спіді зустрів мене вороже, хоч і перестрашився. Заплатити він не міг, а кошики вже встиг перепродати і зухвало запропонував мені робити з ним що завгодно. Я не хотів втрачати власних грошей, не кажучи вже про Пінкертонові, і, крім того, поведінка нашого боржника мене обурила.

– Знаєте, містере Спіді, я ж можу відправити вас до тюрми! – сказав я, просто щоб налякати його.

Цю страшну погрозу почули в сусідній кімнаті. Звідти миттю вибігла товста рум'яна ірландка й заповзялася улещувати та вмовляти мене.

– Та невже ж у вас стане духу отаке вчинити, містере Додд? Та ж усім відомо, який ви сердечний. Лице ж у вас добре, достеменно як у мого покійного брата… Правда, він полюбляв хильнути надміру, від нього так і тхнуло, що вже й казати… Але й справді ну нема ж у нас анічогісінько, крім оцих меблів та клятих акцій! Візьміть акції, синку мій! Останні гроші я за них віддала, уперше ризикнула, а вони ж, кажуть, тепер і щербатої копійки не варті.

Піддавшись на її вмовляння, а до того, розкаявшись у власній суворості, я врешті-решт згодився взяти пухку пачку так званих дутих» акцій, на які ця чудова, але недолуга жінка змарнувала свої тяжко зароблені кошти. Не скажу, що ця угода була мені вигідна, але вона принаймні заспокоїла жінку, а я, власне, не дуже ризикував, бо акції (вони належали Катамаунтській срібній копальні) впали на той час до найнижчого рівня і деінде або лежали непотрібними паперами, або їх викидали на смітник збанкрутілі біржові спекулянти.

Через місяць-два я помітив повідомлення в біржовій газеті, що акції Катамаунтської копальні почали підніматись; до вечора «кляті акції» вже стали чималим багатством. Я навів довідки й дізнався, що в занедбаному ^ штреку виявили сріблоносну жилу, яка обіцяла дива. Ось прекрасна тема для філософських роздумів: як часто в занедбаних копальнях, акції яких були заморожені на нулі, знаходили нові жили! Трапилось так, що Спіді притримали свої акції, не спродавши їх синдикатові, і якби я не заявився до них із настирливою вимогою виплатити борг, місіс Спіді вже красувалась /би в шовкових сукнях. Таким збігом обставин я, звісно, скористатися не міг, тож я й пішов до Спіді, щоб повернути акції. В їхньому помешканні стояв несусвітній гамір: зійшлися всі сусіди (теж любителі гри на біржі), щоб висловити співчуття; місіс Спіді сиділа, обливаючись слізьми.

– П'ятнадцять років, – голосила вона, – збирала я гроші, щоб купити оті паскудні папірці! Та я ж навіть молока дітям не давала, прокляття на мою голову! Таж тепер би я, наче якась леді, їздила б у кареті, якби була справедливість на білім світі! Та бодай би він згинув, отой Додд! Щойно він переступив наш поріг, я побачила, що це сам диявол…

Отут вона й побачила мене, але навіть драматизм цієї сцени не витримує ніякого порівняння з тим, що було потім. Коли виявилось, що я прийшов повернути втрачене багатство, і коли місіс Спіді, рясно зросивши мої груди слізьми, відмовилась його прийняти, і коли містер Спіді (негайно викликаний з табору Великої Армії нашої Республіки) пристав до цієї відмови, і коли я став наполягати, і вони стали наполягати, а сусіди гамірливо підтримували кожного з нас по черзі, і коли врешті ми домовились вважати себе співвласниками акцій та розподілити прибутки на три частини – одну мені, одну містерові Спіді, одну його дружині, – уявіть самі, яка весела веремія зчинилася в цій маленькій, бідно обставленій кімнатчині, де в одному кутку стояла швацька машина, а в другому спали малі діти, де на жовтих стінах висіли фотографії з видом Гарфілду та битви під Геттісбергом. Хтось із співчутливих сусідів приніс пляшку портвейну, і ми розпили його, змішуючи з власними слізьми.

– П'ю за ваше здоров'я, любий мій! – ридала місіс Спіді, вельми розчулена моєю галантністю. – Вип'ємо ж усі за його здоров'я, за містера Додда, розпорядника пікніків, найвідомішого джентльмена в усій нашій окрузі; і я молю господа бога, любий мій, щоб дав він вам здоров'я та щастя на довгі літа!

Врешті виявилося, що найбільший зиск від тих акцій отримав я, бо продав свою третину, коли вона коштувала п'ять тисяч доларів, а Спіді, що полюбляли ризикувати, притримали свої акції, аж поки синдикат почав знову «заморожувати» копальню, – і вони ледве встигли виручити чверть цієї суми. Добре, що хоч так сталось, бо майже всі ці гроші вони вклали (як це робив і Пінкертон) у нові акції, і коли я ще раз зустрів місіс Спіді, на ній ще було прегарне вбрання, куплене в часи багатства, але вона вже лила сльози, оплакуючи нову катастрофу.

– Нас знову заморозили, любий мій! Усі гроші, які мали, і швацьку машинку, і Джімів сюртук – усе ми вклали в «Золотий Захід», а ці мерзотники придумали якийсь новий податок!..

На кінець року я підрахував свої фінанси. Я отримав:

За акції Катамаунтської срібної копальні – 5000 доларів

За пікніки – 3000 доларів

За лекцію – 600 доларів

Прибутки з капіталу, вкладеного в діло Пінкертона – 1350 доларів

Всього – 9950 доларів

До цього треба додати:

Залишок від дару мого діда – 8500 доларів

Всього – 18450 доларів

З другого боку:

Я витратив – 4000 доларів

Отже, у мене залишилось – 14450 доларів

Не соромлюся сказати, що я дивився на цю цифру радісно й гордо. Вісім тисяч доларів (тобто зароблені останнім часом) були реальні, вони лежали в банку, а інші обертались десь поза досяжністю самої уяви (їх можна було бачити, як у дзеркалі, в наших рахункових книгах), підкоряючись нездоланним чарам характерника Пінкертона. Мої долари пробиралися до берегів Мексіки, де їм загрожували морські глибини та берегова охорона; вони дзвеніли на прилавках барів у місті Томстоуні, штат Арізона; вони сяяли в руках картярів у наметах золотошукачів – навіть уявити було годі, як широко вони розлітались, як змінювали напрям, підкоряючись примхам чарівника. Але, хоч ці долари були нині тут, а завтра там, вони залишалися моїми; ще більше тішило мене те, що вони приносили чималі дивіденди. «Мій маєток», називав я їх; у доларах або навіть британських фунтах це була значна сума, а в французьких франках вони здавалися справжнім багатством. Мабуть, я вже розкрив свої карти, і вже можна звинуватити мене в непослідовності… Але вислухайте спочатку мої виправдання та оповідь про зміни в долі Пінкертона.

Десь через тиждень після пікніка, на який він з'явився в супроводі Меймі, Пінкертон признався мені, що він її кохає. Я стежив за ними на палубі, я бачив, як виразно поглядала на Пінкертона Меймі, і я порадив сором'язливому закоханому відкритись їй. Наступного вечора він уже вів мене в гості до своєї нареченої.

– Ти повинен подружити з нею, Лаудене, як подружив зі мною, – зворушливо мовив Пінкертон.

– Наговоривши їй усіляких прикростей?.. Навряд чи завоюєш таким чином прихильність молодої дівчини, – відповів я. – Завдяки пікнікам я вже маю деякий досвід.

– Так, ти просто незрівнянний на пікніках! Не знайду слів, щоб сказати, як я захоплююсь тобою! – вигукнув він. – А що вже казати про неї! Вона – сама досконалість! Бог відає, чим я заслужив її любов. Друже мій, яка ж це відповідальність для такого неотеси, як я, та ще й не завжди правдивого!

– Нічого, старий, тримайся! – сказав я.

Та коли ми прийшли до пансіону, де жила Меймі, Пінкертон був схвильований неймовірно.

– Це Лауден, Меймі, – тільки й мовив він, мало не схлипуючи. – Люби його, у нього велика душа.

– Я вас знаю добре, містере Додд, – сказала дівчина люб'язно. – Джеймс безперестану розхвалює ваші чесноти.

– Люба леді, – відповів я, – коли ви познайомитеся з нашим другом ближче, пізнаєте його гаряче серце, ви будете про мене гіршої думки. Мої чесноти зводяться до того, що я дозволяв йому годувати й одягати мене і тяжко працювати задля мене, коли йому й самому було нелегко. Коли я сьогодні живий, то це завдячую йому. Ще ніхто в світі не мав кращого друга. Вам треба добре дбати про нього, – додав я, обнімаючи Пінкертона за плечі, – добре доглядати його, бо йому це конче потрібно.

Ця промова справила на Пінкертона сильне враження – і на Меймі, боюсь, теж. Як по правді, мої слова були не вельми тактовні. «Коли ви познайомитеся з нашим другом ближче» – вислів не дуже вдалий, і навіть слова «добре доглядати його» можна було витлумачити як образливі. Та певен – ви погодитесь зі мною, що загальний тон моєї промови не назвеш зверхнім. Якщо саме таким був присуд міс Меймі, я не можу її в цьому звинувачувати, як не можу звинуватити й себе: Пінкертон, без сумніву, так надокучив нещасній дівчині балачками про мене, що вона не могла вже спокійно чути навіть моє ім'я; тож якби навіть я став перед нею з Аполлоновими співами – вона слухала б мене так само неприязно.

Попри все це, у мене виникли дві підстави взяти курс на Париж. По-перше, Джім збирався женитись, отже, йому вже не загрожувала самостійність; по-друге, я не сподобався його нареченій, отже, краще звільнити її від мого товариства.

Якось пізно ввечері я повідав Пінкертонові свої думки. Цей день уже був відзначений для мене видатною подією: я поклав у банк п'ять тисяч доларів, виручених від продажу Катамаунтських акцій; Джім свого часу відмовився стати співвласником тих акцій, тож увесь ризик і весь прибуток дістались мені. Ми відзначали успіх міцним портером [67]67
  Портер (англ.) – міцне темне пиво.


[Закрыть]із сухим печивом. На початку я сказав Пінкертонові, що не повернусь більше до цієї розмови, якщо вона буде йому неприємна чи спричинить труднощі в справах. Він мій найвірніший друг; кращого годі й уявити. І я ладен задля нього піти на все. Та водночас я прошу зважити, наскільки я йому потрібен, бо таке життя не задовольняє мене, усі мої справжні заміри зманюють мене на інший шлях. До того, він збирається одружитись, отже, в і з'являться нові обов'язки та інтереси, і щира дружбa може не сподобатись його дружині.

– О ні, Лаудене, їй-право, ти помиляєшся! – палко заперечив Пінкертон. – Вона дуже цінує тебе!

– Що ж, тим краще, – зауважив я. А далі сказав, що ми розлучимось ненадовго, що, судячи зі стану наших справ, через два роки Пінкертон зможе приїхати до мене в Париж, заощадивши капітал, хоч і невеликий для Сполучених Штатів, але для Франції досить солідний; що ми складемо наші кошти і купимо два будинки: в Парижі – на зиму, в Фонтенбло – на літо і щасливо заживемо вдалині від доларової гарячки Заходу, виховуючи у маленьких Пінкертонів практичні нахили і художні смаки.

– Тож хай я поїду не як дезертир, а як авангард, що очолює марш пінкертонівського загону! – Так скінчив я свою мову.

Я переконував і вмовляв Пінкертона, не шкодуючи запалу, він сидів навпроти мене, схиливши підборіддя на руки, і, якщо не брати до уваги одного-єдиного вигуку, справляв мовчанку.

– Я чекав цього, Лаудене, – сказав він нарешті, коли я замовк. – І мені боляче, це факт – такий уже я непоправний егоїст. Крім того, твій від'їзд – це смертельний удар по пікніках. Що там казати – ти був душею цієї справи; твій жезл і твоя ґречність, твій розум, твій гумор, твоя рицарська поведінка – усе це створювало атмосферу приязні, дружби, невимушеності, веселощів. Та все ж ти маєш слушність – тобі треба їхати. Можеш розраховувати на сорок доларів щотижня, а якщо діло в Діп'ю-Сіті – це ж один з природних центрів нашого штату! – вигорить, як я сподіваюся, то ця сума подвоїться. Але й сорок, доларів – теж непогано. Згадай: два роки тому ти змушений був мало не жебрачити.

– Я й справді жебрачив.

– І ті негідники не підтримали тебе! – вигукнув Джім. – Однак тепер я цим задоволений. Я захоплений – адже ти повертаєшся переможцем! Уяви, як здивується твій маестро або отой бездушний Майнер! Ех, нехай лиш мої справи в Діп'ю-Сіті підуть угору – і ти поїдеш до Парижа. А рівно через два роки, в точно визначений день я приїду до тебе з Меймі!

Ми розмовляли в такому дусі до пізньої ночі. Я так радів, що повернув собі свободу, а Пінкертон так пишався моїм товариством, так утішався моїм щастям, з такою ніжністю говорив про свою прекрасну обраницю, а всю кімнату так заполонили повітряні замки й вілли в Фонтенбло, що сон, звісно, втік од нас, і тільки коли конторський годинник вибив третю, Пінкертон почав розкладати свого патентованого дивана.

РОЗДІЛ VIII
ЛЮДИ ПРИПОРТОВИХ КВАРТАЛІВ

Дуже багатьом людям притаманна звичка дивитись на життя так, начебто в ньому є чітка межа між справами й розвагами, як, приміром, між сном і пробудженням. Я вже розповів про діловий бік мого життя в Сан-Франціско, а тепер поведу мову про розваги: вони теж відіграли свою роль в історії мого героя – джентльмена, який потрапив у корабельну катастрофу і про якого я незабаром поведу мову.

Хоч я мав чимало обов'язків, два-три вечори на тиждень були в мене вільні, так само, як пообідній час майже щодня – обставина, тим приємніша, що я жив у дуже мальовничому місті, якого раніше не знав. Із «поклонника Парижа», як я колись себе називав, я виріс (чи опустився) до любителя прогулянок морським узбережжям, споглядача причалів, постійного відвідувача околиць, охочого до знайомств із диваками. Я відвідував китайські та мексіканські гральні кубла, німецькі таємні товариства, матроські нічліжки та інші не менш ославлені й небезпечні притулки. Я не раз бачив, як слизьку долоню спійманого на шулерстві партнера пришпилювали до столу ножем; як серед людної вулиці моряків били по голові і вони падали непритомні і їх тягли на корабель, де бракувало робочих рук; як бешкетники стріляли один в одного і клуби порохового диму (разом із натовпом) котилися з дверей бару. Я чув, як незворушні поляки обговорювали найзручніший спосіб пожежі в Сан-Франціско, що спалила б його дотла; як заповзяті робітники й робітниці голосно присягалися з трибуни на Піщаному березі; як збирали пожертви на. шибеницю, причому називали прізвища фабрикантів, котрих повісять, і читали перед захопленим натовпом телеграму, в якій один із представників законодавчої влади штату давав на це згоду. Проте всі ці готування до виступу пролетаріату спинялись (і то негайно) зловісним іменням містера Колемана. Досить було цьому лінчувальникові, проводиреві «комітету пильності» з'явитись і нашорошити вуха, як уся галаслива юрба втихомирювалась.

Я не міг не замислюватись над дивним життям цього чоловіка, який мешкав десь майже непримітно під виглядом торговця і якого боялося все місто.

І хоч я, сторонній спостерігач, був розчарований тим, що вся ця історія закінчилася без пострілів та страти бодай одного мільйонера, однак, розваживши все до пуття, вирішив, що саме такої колоритної картини не побачиш більше ніде.

В тисячах міст у різні часи я міг би спостерігати жахливі вуличні розправи, та тільки в Сан-Франціско і тільки в ті роки я бачив Колемана, самовладного деспота, який замислено простував перевальцем по тихій вуличці, лагідно поплескуючи себе по товстому стегну.

Ця історична особа, непомітна й мовчазна, і досі живе десь у закутку моїх споминів про Сан-Франціско; все інше видається дрібницею, згадками бродячого художника.

Надто приваблювали мене міські нетрища. Здебільшого я навідував квартали «Малої Італії». Я зазирав до невеличких харчівень, мовби перенесених з Генуї чи Неаполя разом зі стінами, макаронами, ф'ясками, портретами Гарібальді та кольоровими карикатурами на політичні теми. Не раз я починав палкі суперечки з першим-ліпшим рибалкою, що поблискував сережкою в вусі. Мене часто бачили (якщо там було кому бачити мене) на майже безлюдних крутих вуличках «Малого Мехіко» з його перехнябленими дерев'яними хатинами, довженними потрухлими дерев'яними сходами та небезпечними стежками на піщаних схилах, по яких могли ходити хіба що кози. Ще більше вабив мене китайський квартал з його незвичними деталями побуту. Мене полонила не зовсім зрозуміла національна атмосфера цього своєрідного живого музею. Я не міг начудуватись з незвичних заморських овочів, що в стандартних американських вітринах мали вигляд якогось чаклунського зілля; з аромату пахучих паличок, що курилися в курильнях; з повітряних зміїв, оздоблених химерним східним орнаментом, що гойдались на вітрі, зачепившись за американські телеграфні стовпи та дроти; папірцями з написаними на них молитвами, що, підхоплені подихом пасату, літали над стічними рівчаками… Я часто бродив Північним узмор'ям, милуючись протокою Золоті Ворота, величезними суднами, що випливали в океан, аби взяти курс до мису Горн. Повертаючись додому, я навідувався до дивовижної будівлі з земляною долівкою. Вона була захаращена клітками з дикими тваринами та птахами; її власник, брудний, як і його звірі, стояв за розхитаним прилавком і в задушливій атмосфері звірин-ця, під верещання мавп, наливав відвідувачам міцнюще дешеве віскі.

Ходив я і в Ноб-Гілл, теж своєрідні нетрища, де мешкають лише мільйонери. Вони заселили вершину пагорба, що підносився високо над міськими кварталами; пасати вільно гуляли безлюдними вулицями поміж палаців.

Проте Сан-Франціско цікавий не лише сам по cобі. Це не тільки найдивовижніше місто Сполучених Штатів, велетенський плавильний казан для переробки і націй, і коштовних металів. Це ще й ворота в Тихий океан, це порт, звідки ведуть шляхи в інші світи, в давніші епохи історії людства. Казали, що ніде більше не збиралося стільки кораблів, які обійшли мис Горн, припливли з Китаю, з Сіднею, з Індії. Серед тих велетнів океанських просторів були майже непомітні шхуни, що прибували з островів. Вони мали низьку осадку, легкий рангоут [68]68
  Рангоут (гол.) – щогли та інше оснащення судна, призначене для встановлення вітрил, сигналізації тощо.


[Закрыть]та витончені лінії корпусів, як у яхт; на палубах метушились шоколадні матроси-полінезійці з лагідними очима; лунала м'яка мова; їхні шлюпки були свідками шалених прибоїв біля берегів далеких атолів [69]69
  Атол – кораловий острів кільцеподібної форми в тропіках.


[Закрыть]. Ці шхуни тихо приходять і тихо зникають, не помічені цілим світом, і навіть у газетах не з'явиться ні рядка про те, що «така й така шхуна пішла в Японію і на Тихоокеанські острови». Вони вивозять найрізноманітніший вантаж – консервовану лососину, джин, сувої барвистого ситцю, жіночі капелюшки, вотерберійські годинники і через рік повертаються по самісіньку рубку завантажені копрою, або черепаховими панцерами, або перловими скойками. Проте у мене, «поклонника Парижа», ці далекі рейси і навіть сам світ південних островів не викликали ані цікавості, ані прагнення пізнати його. Я відчував себе на крайній межі західної цивілізації і сучасності. Мабуть, так само сімнадцять сторіч тому, за сім тисяч миль на схід, стояв на валу укріплення римський легіонер, дивлячись на північ, де підносились гористі володіння піктів [70]70
  Пікти – одне з кельтських племен, що здавна заселяли територію нинішньої Шотландії. На початку нашої ери, внаслідок завоювань, територія Римської імперії сягала аж до земель піктів.


[Закрыть]. Хоч нас розділяли прірви часу і простору, я, вдивляючись зі скелі в безкрай Тихого океану, відчував себе нащадком і спадкоємцем того легіонера, – тільки що я стояв не на кордоні Римської імперії, а на кордоні західної цивілізації, як ми тепер кажемо, і теж вдивлявся в неохоплений нашим впливом простір. Але та далина не вабила мене. Мій внутрішній погляд був звернений у протилежний бік – я мріяв про Париж, і потрібно було чимало випадкових, але споріднених подій, щоб байдужість моя змінилася цікавістю, навіть пристрасним прагненням пізнати невідомі краї, хоч я й гадки не мав, що колись його задовольнятиму.

Перша з цих подій познайомила мене з мешканцем Сан-Франціско, якого знали любителі літератури і в місті, і поза його межами. Якось я забрів у невідомий мені глухий закуток, де над небезпечними піщаними урвищами та ярами тулились самотні старі будинки. Місто наступало на них звідусюди. Шеренги вуличних ліхтарів уже пронизували цей закут, з довколишніх кварталів уже долинали згуки вуличного руху. Зараз від нього, без сумніву, не лишилося й сліду, але тоді (особливо ранками, коли я туди навідувався) це був затишний, майже сільський куточок. На одному з крутих піщаних пагорбів стояли в оточенні садків кілька будиночків, – здавалось, вони ось-ось упадуть в урвище, але всі, як я спостеріг, заселені. Я часто піднімався туди стежкою, що обсипаладо під ногами, і, сівши навпроти крайнього будиночка, брався за ескізи. Першого ж дня я помітив, що з вікна нижнього поверху за мною стежить моложавий чоловік, передчасно полисілий, з гарним виразним обличчям. Другого дня ми знову зустрілись і обмінялись невимушеними легкими поклонами. Третього дня він вийшов до мене, похвалив мій етюд і з щирою сердечністю художника запросив мене до свого помешкання. Незабаром я сидів посеред справжнього музею рідкісних речей – весел, бойових палиць, кошиків, грубо витесаних кам'яних ідолів, намист із мушель, келихів з кокосових горіхів, білосніжних плюмажів, зроблених з копри, та безлічі інших зразків і свідоцтв культури невідомого мені світу – світу іншої раси, клімату – хай примітивної, та все ж культури. Не менш захоплюючими були й пояснення мого нового знайомого. Ви, звісно, читали його книжки. Ви вже знаєте, як він подорожував та голодував, як не без приємності жив на островах Південних морів, – і ви зрозумієте, що для мене, художника, зустріч із ним після довгих місяців конторської роботи та пікніків, як і його невимушена цікава оповідь, були сповнені чару. Потім ми зустрілися знову, і це від нього я вперше почув назви далеких островів, і вони мене заворожили. Я був невимовно щасливий, коли після однієї з перших наших зустрічей повертався додому, тримаючи під пахвою «Ому» Мелвілла та книжку пригод мого нового друга.

Друга подія була більш драматична і справила неабиякий вплив на моє дальше життя. Якось я опинився на причалі біля телеграфної гори. Великий барк, водотоннажністю десь на тисячу вісімсот тонн, обходив мис курсом на причал, тримаючись небезпечно близько до берега. Я стежив за ним ліниво-байдуже – аж раптом помітив, як двоє чоловіків перескочили через фальшборт просто в човен, що підійшов до судна, і, вихопивши у човняра весла, почали швидко веслувати до місця, де стояв я. Досягши берега, вони побігли сходами вгору, до мене; я помітив, що вони надто гарно вбрані для простих матросів (одяг першого був навіть вишуканий) і що обидва чимось дуже схвильовані.

– Де найближчий поліцейський відділок? – запитав перший.

– Он там, – вказав я і побіг поруч з ним. – Що сталося? Що це за судно?

– Це «Шукач», – відповів перший. – Я старший помічник, мій приятель – третій, і нам треба встигнути дати свідчення, випередивши матросів. Бачте, вони можуть оголосити нас спільниками капітана, а це мені не до душі. Я всього набачився в рейсах, бувало, кулі сипалися, як пісок, але що коїть наш старий, годі уявити! Він смалив з револьвера безперестану, від Сенді-Гука аж до самих Фараллонів, а останнього поцілив усього шістнадцять годин тому. Хоч команда наша – поспіль банда тупоголових, але й вони біліли, мов крейда, коли капітан починав свою диявольську стрілянину.

– Ну, тепер йому кінець! – докинув його супутник. – Більше йому в море не вийти.

– Овва! – заперечив старший помічник. – Якщо йому пощастить дістатись берега цілим і здоровим і якщо його не лінчують тут відразу, він ще видряпається. У судновласників пам'ять міцніша, ніж у публіки; вони його не скривдять – не щодень трапляється такий досвідчений капітан.

– Так, цей негідник – капітан бувалий, що й казати, – охоче погодився третій помічник. – Це вже, мабуть, третій рейс, як на «Шукачі» не видають платні.

– Як це не видають платні? – здивувався я, бо ще був невігласом у морських справах.

– Матросам не видають, – уточнив старший помічник. – Вони тікають, часто навіть не діждавшись платні. Так заведено не тільки на «Шукачі».

Я помітив, що ми поступово стишували біг, аж поки перейшли на крок. І мені сяйнула підозра, що вся ота поспішність була продуманим спектаклем. В усякому разі, коли ми прийшли до поліції і помічники капітана з «Шукача» повідомили про жахливу долю п'яти матросів, убитих під час рейсу з Сенді-Гука до Сан-Франціско. (кількох капітан застрелив у нападі дикого гніву, інших – з холоднокровною жорстокістю), то було вже пізно щось зробити. Перш ніж ми з поліцією дісталися до корабля, горлоріз устиг втекти на берег і загубитися в натовпі; потім він сховався в будинку свого приятеля. На судні лишилися тільки його жертви. І добре, що він так поспішив. Коли на березі довідалися про все, що трапилося, коли останнього з поранених відвезли до лікарні, коли ті, кому пощастило дивом урятуватись в тій плавучій бойні, почали показувати в натовпі свої поранення, портовий район міста завирував, як ніколи. Моряки плакали на очах у всіх. Власники нічліжок, давно звиклі до всіляких жорстокостей, особливо до немилосердного поводження з матросами, обурено потрясали кулаками, і якби капітан «Шукача» з'явився тоді на вулиці, його вмить ухай дакали б. Але того ж вечора (такі пішли чутки) його таємно переправили в бочці на той берег бухти. І ось, уже заслуживши на двох суднах каторжну тюрму чи шибеницю, цей капітан, кажуть, тепер командує третім судном десь у західних морях.

Отже, я маю підозру, що містер Нейрс (старший помічник) свідомо допоміг капітанові врятуватися… Він продемонстрував свою відданість законові, продемонстрував прихильність до матросів. Але обстоювати його невинність я не беруся. Хоча згодом я узнав його дуже близько, він жодного разу не згадав того випадку, і взагалі ані словом не прохопився про плавання «Шукача». Без сумніву, він мав на це свої причини. Коли ми прямували до поліції, він кілька разів заявляв Джонсонові, третьому помічнику, що не тільки донесе на капітана, а й сам віддасться в руки правосуддя. Проте вчинив він інакше, обгрунтувавши це тим, що «все це, я певен, зійде нанівець, а якщо мені й запахне смаленим, то є у мене в Сан-Франціско чимало добрих друзів». І справді, все зійшло нанівець, хоча зрозуміли це згодом. А містер Нейрс майже відразу зник, і потім, безперечно, його сховали так само надійно, як і капітана.

З Джонсоном я зустрічався часто. Я так і не зрозумів, якої він національності: сам він називав себе американцем, але його вимова і поведінка цього не підтверджували. Найімовірніше, він був родом десь із Скандінавії, але все життя провів на англійських та американських суднах. Дуже можливо, що, як і багато хто з його співвітчизників, найманців іноземних кораблів, він давно забув рідну мову. Врешті, в його мисленні не було нічого національного – він думав лише англійською мовою. Хоч він був лагідний і добрий на вдачу, любив пожартувати, як ніхто інший, але тривала звичка до жорстоких морських приписів спричинила те, що від багатьох його історій, досить весело повіданих, мені холола кров у жилах. Він був високого зросту, худорлявий, темноволосий. Його мужнє обличчя з тонкими рисами вкривала рівна, чиста засмага, що свідчила про життя на вільному повітрі. Коли він сидів, можна було подумати, що це аристократ чи офіцер, але досить було йому підвестися – і він перетворювався на звичайного моряка, що погойдується в ході, наче краб. І говорив він, як звичайнісінький матрос, нехтуючи геть усі граматичні правила. Доводилось йому плавати й між островами Південних морів, тож тепер, після плавби довкола мису Горн, де лютували снігові бурі, а вітрила вкривав лід, він мав намір «знову повернутися до канаків». Мені подумалось, що незабаром я розпрощаюся з Джонсоном, проте за неписаним морським законом йому спершу треба було пропити-прогуляти гроші, зароблені в попередньому рейсі.

– Я ще завдам цьому містові гарту, – нахвалявся він, явно перебільшуючи, бо важко уявити собі скромнішу гульню: він із ранку до вечора сидів у малій залі шинку Чорного Тома, де в товаристві давніх знайомих, знавців Південних морів і любителів довгих історій, курив люльку за столом, заставленим кухлями.

Шинок Чорного Тома був, по суті, брудним кублом, де найбідніші матроси-канаки курили темний міцний тютюн та дешеві сигари, пили поганющий джин та бренькотіли на розбитих банджо й гітарах. Власник шинку, впливовий діляга-негр, був водночас ватажком банди, яка називала себе «ягнятами» і «клепачами». Політичні верховоди та мер міста побоювались тієї ватаги і не гребували її послугами. Не дивно, що цей гамірний притулок мав репутацію сумнівного і навіть небезпечного місця. Я не знаю іншого такого шинку, де б вибухало стільки скандалів. Сам Том часто бував напідпитку. Безперечно, «ягнята» були комусь дуже потрібні, інакше це кубло прикрили б. Пам'ятаю, незадовго до виборів у шинку з'явився дуже елегантно вбраний сліпий чоловік; його підвели до шинкаря, і вони довго про щось гомоніли. Ця пара була така дивна, а шанобливість, з якою відвідувачі шинку відійшли подалі, щоб лишити її на самоті, здалась мені такою загадковою, що я спитав у свого сусіда, хто цей сліпець. Той відповів, що це – впливовий політичний діяч міста, дехто називає його «Королем Сан-Франціско», але ще більше знаний він під прізвиськом «Сліпий білий диявол», – так називали його тутешні китайці.

– Мабуть, йому дуже потрібні «ягнята», – додав мій співрозмовник. Тим часом я намалював «Сліпого білого диявола», що зіперся на прилавок; на дальшій сторінці альбому по недовгім часі з'явилося лаконічне зображення Чорного Тома, який погрожує своїм відвідувачам довгим револьвером системи «Сміт і Вессон». Ось з якими контрастами доводилось мені зустрічатись у великій залі цього шинку.

А тим часом у малій залі засідав неофіційний клуб Південних морів, де точилися розмови про зовсім інший світ, що жив, по суті, в іншому сторіччі», Там збиралися старі шкіпери, торговці Південних морів, коки, помічники капітанів. В більшості своїй це були славні люди, що відчули благотворний вплив лагідного й довірливого народу, серед якого їм довелося жити. Крім того, вони знали чимало цікавого, і не з книжок, а з особистого досвіду подорожей в чужі краї; я ладен був цілі години слухати їхні захопливі оповіді. Кожен острів'янин, якщо тільки він не послідущий негідник, має в собі щось від поета; і в душі кожного моряка, що спілкувався з ними, теж відчувалося щось поетичне. Навіть у неоковирних висловлюваннях Джонсона на зразок: «А так, ці канаки – люди плохі, сумирні» або: «Що й казати, гарний острів, гори просто з води ростуть. Так би й жив там завжди», – таїли в собі внутрішній жар, а дехто з його приятелів був справжнім майстром оповідей. Їхні нескінченні історії, характеристики, лаконічні описи краєвидів поступово створювали в моїй уяві образ південних островів і життя на тих островах: урвисті береги, гострі гірські піки, густа тінь повислих на схилах лісів, неугавний гуркіт прибою на рифах і віковічний спокій у лагунах; надзвичайно яскраве сонце, місяць і зорі, й на цьому тлі – горді чоловіки й прекрасніші за Єву жінки, люди, завжди готові привітати чужинця, запропонувати йому свій дім і свій човен, життя, що ллється незмовкною музикою, і довгі поетичні вечори, що бринять мелодійними піснями. Щоб зрозуміти тугу за тим світом, яка все частіше оволодівала мною, треба зазнати невдачі в художницькій кар'єрі, треба пережити голодні дні на вулицях Парижа, треба побувати в залежності від такого бізнесмена, як Пінкертон. Строкатий, гамірливий Сан-Франціско, тісна контора, де мій друг Пінкертон щодня метався від десятої до четвертої, мов загнаний у клітку лев, а часом навіть надія на повернення до Парижа, – все це тьмяніло перед тією мрією. Хтось інший на моєму місці кинув би все й подався б туди, куди манила його уява, але я не з таких: і ризикувати не люблю, і на підйом важкий: щоб примусити мене покинути звичні стежки й податися в плавання серед райських островів, потрібен був якийсь зовнішній поштовх. Тільки сама доля могла дібрати для цього годяще знаряддя, і я й не гадав, що вона вже стискає його в залізній руці.