Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

Дощі вщухли, і тимчасових робітників розрахували. Розрахували всіх, крім Норріса, – його інженер вирішив не відпускати і зробив повноправним залізничником-ремонтником. Віднині він жив у наметі, в таборі серед сірих скель дикого лісу, вдалині від людських осель.

Коли він у гурті товаришів сидів біля вечірнього вогнища, довколишню тишу порушували тільки поїзди, що з гуркотом пролітали повз табір, та крики диких звірів у лісових хащах. Чудова погода, неважка, хоч одноманітна робота, довгі ліниві розмови біля табірного вогнища, нескінченні безсонні ночі, коли він блукав лісом, залитим місячним сяйвом, і пригадував своє колишнє беззмістовне та марне життя, випадкові газети, які він перечитував од першого до останнього рядка, включаючи об'яви, – таким було нове життя Норріса. Незабаром це життя почало йому набридати. Він відчував, що йому не вистачає втоми, нелюдської напруги та поспіху, вогнищ та кухля кави опівночі – всієї тієї грубої, забрьоханої поезії перших тижнів його тяжкої роботи на залізниці. Він відчував, що не може більше залишатися в цій нестерпній тиші загубленої в лісах місцини, – десь у середині жовтня Норріс відмовився від свого місця й розпрощався з наметовим табором на схилі Лисої гори.

У робочому одязі, з клунком за плечима та призбираною платнею в кишені він удруге опинився в Сіднеї; він ішов залюденими вулицями, відчуваючи радість, змішану з розгубленістю, як людина, що повернулася з далекої подорожі. Він радів людям, радів натовпові. Він забув про голод, забув, що треба шукати нічлігу. Він кружляв у натовпі, як тріска серед виру. Врешті він забрів у знайомий парк і, гуляючи доріжками, почав пригадувати всі колишні страждання та ганьбу, що випали йому тут, і з жадібною цікавістю вдивлявся в своїх наступників. Він упізнав Гемстеда, що був у тій самій одежині, так само веселий та безтурботний, і підійшов до нього, як до давнього друга.

– Ви таки добре мені порадили, – сказав Норріс. – Ця залізниця багато чого навчила мене. Гадаю, вам теж поталанило?

– Та де там! – відповів той байдуже. – Я сидів на цій лавці, гортав газету «Вигідні справи». Розумієте, в торгівлі нині застій, і для такої людини, як я, просто нема порядного місця. – І він показав Норрісові свої посвідки та рекомендації – від бакалійника в Вулмулу, від власника крамниці залізних виробів, від власника більярдної…

– Ага! – згадав Гемстед. – Я спробував був у більярдній маркером. І розчарувався: нічна робота, знаєте, позначається на здоров'ї. Ні, не хочу бути нічиїм рабом! – рішуче мовив він.

Знаючи, що людина, надто горда, щоб стати рабом, здебільшого не соромиться брати милостиню, Картью дав Гемстедові півсоверена, а сам, відчувши раптом нестерпний голод, поквапився до ресторану «Париж». Коли він дістався до нього, вулицями саме почали розходитися з суду адвокати в перуках та мантіях, і Картью, пригадавши своє колишнє життя, поклав на тротуар клунок й мовчки озирав служителів правосуддя.

– Хай йому біс! – пролунало раптом. – Та невже це містер Картью!

Обернувшись, Норріс побачив гарного, засмаглого, хоча й трохи повнявого юнака, одягненого в найвишуканіший костюм, з бутоньєркою, що коштувала не менше соверена, в петлиці. Норріс познайомився з цим юнаком у перші дні свого перебування в Сіднеї на його прощальному вечорі й навіть провів його на борт шхуни, що кишіла тарганами, – на ній, з командою темношкірих матросів, той мав відчалити в піврічне плавання до островів Тихого океану. Це був Том Гедден (весь Сідней називав його Томмі), що успадкував досить значне майно, яке його передбачливий батечко довірив, однак, кільком суворим опікунам. Щорічного прибутку вистачало містерові Геддену на три місяці розкішного життя, а решту дев'ять він проводив у тривалих рейсах між островами. Лише тиждень тому Гедден повернувся в Сідней і катався вулицями в екіпажах, показуючи публіці шість своїх щойно придбаних наймодніших костюмів. Однак цей добродушний веселун так щиро вітав одягненого в робочі джинси Картью, у якого за плечима метлявся триклятий клунок, начеб йому пощастило зустріти знайомого герцога.

– Ходімо вип'ємо, – весело запропонував він.

– Я саме намірявся пообідати в ресторані «Париж», – зауважив Картью. – Мені давно вже не випадало попоїсти як слід.

– Чудовий план! – вигукнув Гедден. – Я поснідав лише півгодини тому, але ми візьмемо окремий кабінет, і я й сам ще чимось посмакую, мені не зайве. Вчора я добряче гульнув, а сьогодні без кінця зустрічаю приятелів.

«Зустріти приятеля» в устах Геддена завжди означало те саме, що й «випити вдвох». Незабаром приятелі вже сиділи за столом у окремому кабінеті на другому поверсі ресторану, віддаючи належне мистецтву найкращих куховарів Сіднея. Дивна схожість їхнього становища викликала взаємну симпатію, і вони заходились оповідати один одному подробиці свого життя. Картью розказав про свої поневіряння в парку та роботу на залізниці, а Гедден повідав про те, як купував копру в Південних морях, з гумором змалювавши життя на коралових острівцях. Наскільки міг зрозуміти Картью, робота залізничника давала куди більший прибуток, проте, з другого боку, вантаж шхуни Геддена складався переважно з пляшок портеру та хересу для особистого вживання.

– Було в мене й шампанське, – розповідав Гедден, – та спочатку я беріг його на випадок хвороб, а потім вирішив, що навряд чи захворію, та й почав пити по пляшці щонеділі. Вранці висплюся, потім снідаю з шампанським, вмощуюсь у гамаку й читаю «Середні віки» Геллема. Ти читав цю книжку? Я завжди беру на острови щось ґрунтовне. Жив я, звісно, на широку ногу, та якби трохи скромніше чи якби я мав компаньйона, то можна було б добряче заробити. Я на островах маю вплив, розумієш? Я для них – один з вождів і на їхній раді маю власне місце. Спробували б мені перечити! Та вони й не мислять про таке. Моє становище непохитне, скажу я тобі. Щоправда, мені доводиться підгодовувати моїх прихильників консервованою лососиною, а їх понад тридцять…

– Прихильників? – поцікавився Картью. – Хто ж вони?

– Геллем назвав би їх васалами феодала, – пояснив Гедден не без марнославства. – Вони всі – мої васали. Вони всі – моя свора. Звісно, обходяться вони мені недешево. Авжеж, усіх їх треба забезпечити консервованою лососиною! А втім, коли щастить, я наділяю їх восьминогами. Восьминоги їм до смаку, хоча я сам їх не люблю. А ти? Те саме й з акулячим м'ясом. Цим вождям, як і робітникам Англії, я ніяк не можу втовкмачити: оскільки копра зараз подешевшала, вони мають терпіти збитки нарівно зі мною. Але вони цього ніяк не збагнуть! Я вважаю своїм святим обов'язком нести їм освіту, але вони ніяк не зрозуміють законів політичної економії! Мабуть, їхній розум до неї не доріс.

Тоді Картью, всміхнувшися, поставив запитання, яке все наверталося йому на язик.

– До речі, щодо політичної економії, – сказав він. – Ти зауважив, що якби у тебе був компаньйон, то прибуток зріс би. Яким чином?

– Зараз я тобі поясню на розрахунках! – вигукнув Гедден і почав з допомогою олівця творити дива на звороті меню. Цей чоловік – власне, іще зовсім юнак – аж кипів найрізноманітнішими планами та проектами. Досить було йому почути про якусь спекуляцію, як він зараз же списував цифрами цілі сторінки. Жвава уява та добра, але не зовсім точна пам'ять давали йому дані для розрахунків. В цей час він проймався щирим запалом і ставав досить самовпевненим, легко й невимушено спростовуючи будь-які заперечення; на кожне критичне зауваження він мав готову відповідь – якесь слівце, часто і без будь-якого значення, – і співрозмовникові лишалося тільки посміюватись з його наївності й завзяття або дивуватися з несподівано проникливих висновків. Він трохи нагадував Пінкертона, та коли Джім був бізнесменом-романтиком, Томмі був бізнесменом-фантазером.

– Як ти вважаєш, скільки це коштуватиме? – запитував він про якийсь товар.

– Не уявляю, – відповідав Картью.

– Десять фунтів вистачить з лишком, – врочисто проголошував Томмі.

– Ну, дурниці! – вигукував Картью. – Не менше п'ятдесяти!

– Та ти ж сам щойно признався, що не уявляєш ціни! – обурювався Томмі. – Як я можу вести розрахунки, коли ти зараз кажеш одне, а через хвилину – інше? Це ж несерйозно!

Однак він погоджувався збільшити названу суму до двадцяти, та через хвилину, коли з'ясовувалося, що в такому випадку операція буде збитковою, знову зменшував її вже до п'яти фунтів, зауваживши:

– Я ж тобі казав, що це дурниці. За цю справу треба братись серйозно або взагалі не братись.

Дещо в розрахунках Томмі здавалося Картью хибним, а часом і зовсім виводило його з рівноваги нелогічністю висновків та передбачень. Здавалось, Томмі робить усі ці розрахунки просто задля розваги, як робить усілякі курбети молодий гарячий кінь. Проте поступово Картью захопила ця гра, величний замок (хоч і зведений на піску) виростав у його уяві, й шкура невбитого ведмедя зманювала його. Черев кілька днів він, Картью, матиме півтораста фунтів, Гедден уже має п'ять сотень. То чом би їм не підшукати ще одного чи двох компаньйонів, не зафрахтувати якусь стареньку шхуну та не податись торгувати на острови? Картью – досвідчений яхтсмен, а Гедден, як сказав він сам, «має пристойний досвід у цій справі». Торгівля в Південних морях, без сумніву, справа прибуткова, а то чого б то стільки шхун ходило між островами? А якщо вони матимуть власну шхуну, їм забезпечений ще більший прибуток!

– Врешті, свого ми не загубимо! – заявив Гедден. – Купи собі два-три костюми. Саме з цього й треба починати. А потім візьмемо екіпаж і подамося в «Багату наречену».

– Я обійдусь тим костюмом, що на мені, – сказав Норріс.

– Та невже?! – вигукнув Гедден. – Чесно кажучи, я захоплений. Ти – справжній мудрець, ти філософ… піфагорієць, чи не так? Я ще наче не забув філософії…

– Це швидше стосується економіки, – відповів Картью. – Якщо ми вирішили братися за цю справу, мені потрібні будуть усі мої гроші, до останнього пенса.

– Ще й як візьмемось! – Очі Томмі спалахнули, він звівся на рівні ноги. – Лише одна умова, Картью: всі контракти укладатимемо на твоє ім'я. Адже у мене є капітал, а тобі, якщо нас спіткає невдача, втрачати нічого.

– Мені здавалося, ми щойно впевнились, що прогоріти не можемо, – зауважив Картью.

– Ну, прогоріти можна в будь-якому ділі, – відповів мудрий Томмі. – Навіть букмекери не застраховані від невдач.

Шинок із садом, який називався «Багата наречена», був куплений його власником, капітаном Бостоком, за гроші, надбані в часи його бурхливої та тривалої, а почасти й історичної діяльності на островах. Скрізь, від архіпелагу Тонга до островів Адміралтейства, він був своєю людиною і вмів брехати на будь-якому місцевому діалекті. Він пам'ятав часи, коли торгували сандаловим деревом та пальмовою олією, коли почали торгувати копрою; та він і сам став піонером комерції – першим торговцем, що привіз людські зуби на острів Гільберта. В часи сера Артура Гордона його ледь не засудили до смерті на Фіджі, і якщо він коли-небудь молився, то, безперечно, не забував згадати й ім'я сера Артура. На Новій Ірландії його сім разів поранили списом (а його помічника вбили) під час відомої різанини на бригові «Веселий Роджер», однак підступні дикуни нічого не домоглися своєю зрадою, і Босток узяв-таки на своє судно сімдесят п'ять робітників-добровольців, з яких від роботи померло не більше десяти чоловіків. Крім того, він був учасником милого жарту, який коштував життя єпископові Паттереону. Він нарядив єпископом свого товариша, і той, сходячи на берег, молився і благословляв тубільців, а сам Босток, убравшися в жіночу нічну сорочку (ті сорочки були серед товарів), стояв праворуч від нього і в потрібний момент басом проголошував: «Амінь»! В своєму товаристві він любив переповідати саме цю історію, яку назвав «Двісті пар робочих рук за жменю «амінів», а її наслідок – смерть справжнього єпископа – видавався йому вкрай смішним.

Усі ці подробиці здивований Картью почув від Томмі, поки вони їхали в екіпажі.

– А чому ми маємо їхати саме до цього старого негідника? – здивувався Картью.

– Як познайомишся з ним, сам зрозумієш, – відповів Томмі. – Цей чоловік знає геть-чисто все.

Коли вони вийшли з екіпажу біля входу до «Багатої нареченої», Гедден раптом зацікавлено втупився в свого візника – плечистого, рум'яного, блакитноокого товстуна, що чимось скидався на морського вовка.

– Де я вас бачив? – спитав він. – Я вже колись їздив із вами?

– І не раз, містере Гедден, – відповів візник. – Коли ви востаннє повернулися з островів, я возив вас на іподром, сер.

– То й гаразд! Злазь та ходімо вип'ємо, – сказав Томмі й попрямував до входу в сад.

Гостей зустрів сам капітан Босток. Це був млявий старий чоловік з кислим обличчям та риб'ячими очицями. Він недбало привітався з Томмі, забувши подати руку, і (як потім пригадалось) перезирнувся з візником.

– Пляшку пива для візника на той стіл, – розпорядився Томмі. – А на цей – що завгодно, від імбирного пива до шампанського, і сідайте з нами. Дозвольте познайомити вас із моїм другом, містером Картью. Я прийшов у справах, Біллі. Хочу порадитись з вами, як із другом. Я вирішив самостійно торгувати на островах.

Безперечно, капітан був невичерпним джерелом корисних відомостей, проте йому не вдалося викласти їх. Не встиг він розкрити рота, як Гедден напустився на нього з силою-силенною заперечень та всіляких поправок. Очі його натхненно запалали, він почав ставити несусвітньо довгі запитання, а коли каштан пробував відповісти, замуровував йому вуста новими запитаннями, сам відповідав за нього, висміюючи можливі поради, і навіть вибухав щирим обуренням.

– Вибачте мені, – пояснив він, – я джентльмен, і містер Картью – теж джентльмен, і ми не маємо наміру встрявати в такі справи. Хіба ви не бачите, з ким розмовляєте? Хіба ви не можете порадити нам вигідний товар для торгівлі?

– Ні, не можу, – відповів капітан. – Яка там порада, коли ви не даєте мені слова сказати. Я торгував джином і рушницями.

– Ідіть ви к бісу зі своїм джином та рушницями! – не витримав Гедден. – За ваших часів це, звісно, було непогано, але тепер, коли ви постаріли, все змінилося. Зараз я вам скажу, Білле Бостоку, чим вигідно торгувати нині, – і він торохтів іще хвилин десять.

Картью не міг стримати усмішки. Він уже не думав серйозно про майбутній рейс, бо Гедден виявився ненадійним порадником. Та водночас завзяття Геддена йому подобалось, чого не можна було сказати про капітана Бостока.

– То ви самі все знаєте… – саркастично зауважив старий капітан, коли Томмі замовк.

– Та, врешті, більше, ніж знаєте ви, – зневажливо мовив Том. – А як же інакше? Ви зовсім неосвічена людина, ви все своє життя згаяли десь на островах або в морі – що ж ви можете порадити такій особі, як я?

– За ваше здоров'я, Томмі, – підняв келих Босток. – З вас вийде гарна смаженина десь на Нових Гебрідах.

– От тепер ви кажете діло! – зраділо мовив Том, не зрозумівши, очевидно, сумнівної суті компліменту. – Ну, слухайте ж уважно. У нас є гроші й ділова хватка, а я маю ще й досвід. Тепер нам потрібна добра дешева шхуна, справжній капітан і рекомендація якій-небудь фірмі, що могла б відкрити нам кредит.

– Ось що я вам скажу, – відповів капітан Босток. – Таких, як ви – не раз я бачив, – смажили і поїдали, а потім відпльовувались. Дехто був жорсткуватий, а дехто і взагалі несмачний, – докинув він похмуро.

– Що ви маєте на гадці? – обурено вигукнув Том.

– А те, що я не бажаю з вами зв'язуватись, – відповів Босток. – Мені це нічого не дасть, і, їй-богу, мені жаль того людоїда, котрий зжере ваш мозок! Раджу вам замовити гарну дешеву труну й найняти доброго могильника. А може, якась фірма відпустить вам труну в кредит. Краще погляньте уважніше на свого приятеля. Він наче має голову на в'язах, бо ледве стримується, щоб не зареготати.

Можливо, містер Босток казав усе це без зла; можливо, усі ці його поради здавались йому милими жартами. Та хай там як, а Гедденові вони не сподобалися. Він навіть зірвався з місця і, можливо, нарада провалилася б, якби тієї миті не пролунав ще один голос.

Візник увесь час сидів спиною до них, посмоктуючи пінкову люльку. Він, либонь, не пустив повз вуха жодного слова з розумувань Томмі, бо раптом озирнувся й несподівано мовив:

– Пробачте, панове, якщо ви купите ту шхуну, що я пораджу вам, то буде вам і кредит.

Запала тривала мовчанка.

– Тобто як? – озвався нарешті Томмі.

– Ану, Біллі, скажи їм, хто я такий, – звернувся візник до капітана.

– А ти не боїшся, Джо? – спитав містер Босток.

– Ну, це вже моє діло, – заперечив візник.

– Панове, – мовив Босток, урочисто підводячись, – дозвольте відрекомендувати вас містерові Віксу, капітанові шхуни «Мила Грейс».

– Так-так, панове, ось хто я, – підтвердив візник. – Ви знаєте, що я вскочив у халепу. Я не заперечую, що завдав удару, але де мені було взяти свідків того, що мене змусили так учинити? Тому я змінив прізвище і став візником.

– Перепрошую, – мовив Картью, ледь не вперше втручаючись у розмову, – я тут людина нова. У чому вас звинуватили?

– У вбивстві, – відповів капітан Вікс. – І я не заперечую, що завдав удару, і, звісно, не заперечую, що боявся суду, – інакше нащо б мені бути зараз тут? Річ у тім, що він хотів підбурити матросів на бунт. Розпитайте Біллі – він знає, як усе було.

Картью глибоко зітхнув. У нього з'явилось дивне, але приємне відчуття, що він усе глибше забрідає в життєвий потік.

– Ну, так що ви збиралися запропонувати нам?

– Я збирався запропонувати ось що, – відповів капітан. – Я чув, що тобі казав містер Гедден. Гадаю, його думки ділові. Деякі його пропозиції – просто розкіш! Він має смак до торгівлі, він у цім ділі має досвід, і я певен – ми поладнаємо. Крім того, ви обидва – джентльмени, і мені це до душі. І врешті, набридло мені коней поганяти, хочеться справжнього діла. Ось мої пропозиції: у мене є сякі-такі грошики, я можу їх укласти в діло, – фунтів зі сто. Окрім того, моя колишня фірма дасть мені кредит, ще й зрадіє: від мене вони ніколи збитків не мали, а ще вони знають ціну мені як суперкарго. І врешті, вам потрібен справжній капітан? Будь ласка, я десять років командував шхунами.

– Кращого не знайти, – обізвався Біллі.

– Ну, а коли ви хочете знати про мене як про людину, – докинув Вікс, – можете розпитати у моєї колишньої фірми.

– Але ж зачекайте! – похопився Гедден. – Як же ви все це владнаєте? Ви можете мотатись вулицями на передку, і ніхто вас ні про що не спитає; але ж досить вам з'явитися на шхуні, як вас миттю залигають.

– Я намагатимусь взагалі не з'являтися на люди.

– А як же з судновими документами?.. Яке ще інше прізвище?.. – спитав спантеличений Томмі.

– Поки що не знаю, – відповів капітан усміхнувшися. – Побачимо, яке ім'я буде в моєму новому свідоцтві!.. Ну, а якщо мені не пощастить купити нове свідоцтво, чого, проте, ще не траплялось, то старий Керкап позичить мені своє. Він зараз уже не плаває, сидить на своїй фермі біля Бонді.

– Схоже, що ви вже маєте на приміті якусь шхуну, – зауважив Картью.

– Саме так. Це справжня красуня. Шхуна «Мрія». Зроду-віку не бачив таких ліній, а що вже мчить – наче її відьми несуть! Пригадую, як вона випередила мене біля острова Четверга – робила по два вузли на кожен мій один! А моєю «Милою Грейс» теж можна було пишатись! Я рвав на собі волосся. Звідтоді «Мрія» стала моєю мрією. Тоді вона плавала під англійським прапором і належала Грантові Сандерсону. Він був багатий і заповзятий до безглуздя; врешті підхопив пропасницю десь на річці Флай і помер. Капітан доставив його тіло в Сідней і розрахувався. Вияснилось, що Грант Сандерсон залишив чимало духівниць і не менше вдовиць, і ніхто б там не дібрав діла, котра справжня. Врешті всі вони подали одна на другу до суду, найняли цілий полк адвокатів. Такої комедії ще світ не бачив. Втягли в цю справу самого лорда-гофмейстера [95]95
  Лорд-гофмейстер – висока посада при англійському королівському дворі.


[Закрыть], а потім і лорда-канцлера [96]96
  Лорд-канцлер – висока службова судова особа в палаті лордів.


[Закрыть]… А тим часом «Мрія» стояла на якорі біля мису Гліб і помалу гнила. Та нині процес закінчився – судді» либонь, кинули жереб, аби визначити законну вдову й законну духівницю, – і «Мрію» вирішено продати. Звісно, це дешевина, бо ж вона довго гнила на якорі. Вона добряче попсована.

– І який її тоннаж?

– Досить пристойний. Для нас якраз – сто дев'яносто, майже двісті, – відповів капітан. – Утрьох ми з нею не впораємось, доведеться взяти ще матроса, хоч і жаль витрачатись на нього. Тубільці на островах наймаються майже за безцінь. А ще нам потрібен кок. Матроси-новаки ще нічого, а з невмілим коком йти у рейс – божевілля. Я маю на оці одного гавайця, з ним я вже плавав, його звати Амалу. Першорядний кок, а крім того, завжди зручніше мати справу з тубільцем: тікати йому нікуди, крути ним як хочеш, а він навіть не знає, які в нього права. Отже, гадаю, він дуже нам підходить. Отака моя думка щодо команди.

Як тільки в розмову втрутився капітан Вікс, Картью знову повірив, що їхні надії можуть справдитись. Яка б там провина не числилась за цим чоловіком, він явно був добродушний і знав своє ремесло; раз він схвалив їхні заміри, вносить свої гроші, віддає в їхнє розпорядження весь свій досвід, ще й пообіцяв негайно забезпечити їх кредитом, то Картью згоден був діяти. Що ж до Геддена – той був на сьомому небі. Вони з Бостоком випили шампанського і помирились. Підняли не один тост.

Одностайно вирішили, купивши шхуну, перейменувати її на «Багату наречену».

Ще не смеркло, як виникла нова «Компанія острівної торгівлі «Багата наречена».

Три дні потому Картью, ще в робочому вбранні, з'явився до нотаріуса, отримав свої півтори сотні фунтів і досить несміливо попросив іще раз поставитись до нього поблажливо.

– У мене є нагода, – пояснив він, – взятись за вигідну справу. Завтра під вечір я, мабуть, стану співвласником судна.

– Небезпечна власність, містере Картью, – зауважив нотаріус. – На моїй пам'яті є такі випадки. І кожен кінчався невдачею.

– Гадаю, що ні, якщо власники будуть самі плавати на ньому і на випадок аварії підуть разом з ним на Дно, – такою була відповідь.

– Можливо, саме так ви й заробите щось, – мовив нотаріус. – Але хіба ви моряк? Я вважав, що ви були на дипломатичній службі.

– Я досвідчений яхтсмен, – відповів Норріс, – і саме! це й стане мені в пригоді. На дипломатію тут не проживеш. Але я хочу попередити вас: в день наступної виплат ти я не зможу бути в Сіднеї – ми маємо намір піти в піврічне плавання між островами.

– Дуже шкодую, містере Картью, однак про це не може бути й мови, – відповів нотаріус.

– Але ж минулого разу ви погодились, – провадив Картью.

– Тоді були зовсім інші обставини, – заперечив нотаріус, – тоді я знав, що ви в Австралії, і все-таки я порушив інструкцію. Цього разу, за вашим же визнанням, ви маєте намір порушити умови. Застерігаю вас: якщо ви здійсните свій намір і я отримаю докази цього (я вважаю нашу розмову конфіденційною і висновків з неї не робитиму), то змушений буду виконати свій обов'язок. Або ви з'явитесь сюди в день виплати, або допомога припиниться.

– Це дуже жорстоко і, по-моєму, досить нерозумно, – зауважив Картью.

– Це вже не мені вирішувати, мені дали чітку інструкцію, – відповів нотаріус.

– І ви так тлумачите цю інструкцію, що позбавляєте мене можливості чесно заробляти на життя? – не здавався Картью.

– Будьмо відвертими, – сказав нотаріус. – В інструкції нема ні слова про те, як ви маєте заробляти на життя. Наскільки я розумію, моїм клієнтам це байдуже. Наскільки я розумію, у них єдине бажання: щоб ви не виїжджали з Нового Південного Уельсу. А з цього випливає ще одне, містере Картью… з цього випливає…

– Кажіть ясніше.

– Я хочу сказати, що, на мою думку, оперту на вагомі факти, ваші батьки не бажають більше вас бачити, – пояснив нотаріус. – Дуже можливо, що вони хибної думки про вас, але саме таке у мене склалося враження. Саме за це, наскільки я розумію, мені й платять. Тож я не маю вибору, я мушу виконувати свій обов'язок.

– Не хочу обманювати вас, – сказав Норріс, густо червоніючи, – ваші здогадки цілком слушні. Мої батьки не хочуть бачити мене. Але ж я їду не в Англію, я збираюсь на острови Тихого океану.

– Ну гаразд, але ж я не знаю, куди ви збираєтесь, – заперечив нотаріус, не зводячи з Норріса погляду і проштрикуючи олівцем вимочку.

– Вибачте, але ж я мав приємність оповістити вас про це.

– Боюсь, містере Картью, що я не зможу вважати ваше повідомлення офіційним, – розмірено й твердо відповів нотаріус.

– Я не звик, щоб моє слово бралося під сумнів! – не стримався Норріс.

– Спокійно, спокійно, я нікому не дозволяю підвищувати голос у моїй конторі, – заявив нотаріус. – Але коли ви так заговорили, – а ви, здається, молодик із розумом, – подумайте: щоб мені про вас відомо? Ваші батьки відмовились від вас і платять гроші, щоб утримати вас далі від себе. Чого ви накоїли? Не знаю. Тож хіба ви не розумієте, як ризиковано було б з мого боку поставити свою репутацію в залежність від слова людини, про яку мені відомо не більше й не менше? Наша розмова дуже прикра. Навіщо ж вона? Напишіть додому, нехай мені дадуть інші інструкції, і я вчиню інакше. Такі мої умови.

– Мені дуже згодилися б ці триста фунтів на рік, – сказав Норріс, – але я не можу добувати їх такою ціною. Що ж, більше я не матиму приємності бачитися з вами.

– Як хочете, – сказав нотаріус. – Якщо в наступний день виплати вас тут не буде, всьому кінець. І я хочу вас застерегти – з найдружніших почуттів, – що через півроку ви з'явитесь сюди й попросите допомогти вам, але я змушений буду показати вам на двері.

– Всього найкращого, – сказав Норріс.

– І вам теж, містере Картью, – відгукнувся нотаріус і подзвонив клеркові, щоб той провів відвідувача.

Отак і вийшло, що Норріс до відплиття більше не бачився з нотаріусом. День у день він готувався до рейсу, і шхуна вже вийшла в чисте море, коли Гедден підійшов до нього й показав оголошення в сіднейській газеті, над якою він щойно куняв у затінку камбуза.

«Містера Норріса Картью, – оповіщала газета, – просять негайно зайти в контору містера… де його очікують важливі вісті».

– Цим вістям доведеться зачекати ще півроку, – мовив Норріс з удаваною байдужістю. Та насправді йому дуже хотілося дізнатись, що там за новина…