Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

Роберт Льюїс Стівенсон
КОРАБЕЛЬНА КАТАСТРОФА

^©   _{http://kompas.co.ua  – україномовна пригодницька література}

_{Переклад Валерія Бойченка}

_{Малюнки Володимира Савадова}

Пролог
НА МАРКІЗЬКИХ ОСТРОВАХ

Наближалася третя година зимового дня в Таї-о-хае – головному порту й французькій столиці Маркізьких островів. Бушував сильний рвучкий пасат, дужий прибій гуркотів на прибережній гальці, й п'ятдесятитонна військова шхуна – носій прапора та впливу Франції на цім канібальськім архіпелазі – гойдалася на хвилях біля свого причалу під Тюремним пагорбом. Низькі чорні хмари лежали на схилах гір, що амфітеатром оточували гавань; щойно випав дощ, справжня тропічна злива, майже водяний смерч, і потемнілими зеленими схилами гір звивалися сріблясті ниті потічків.

Клімат на цих островах жаркий та здоровий, і зима – то тільки назва. Дощ не відсвіжив мешканців Таї-о-хае, а вітер не збадьорив їх. Лише на околиці, за Тюремним пагорбом, комендант ходив наглядачем у власному саду, і садівники – всі як один каторжани – хіть-не-хіть працювали, а решта мешканців містечка втішалися пообіднім відпочинком та дрімотою. Ваcкеху, туземна королева, спочивала в своїй ошатній хатині під тінистими шелестливими пальмами; комісар з Таїті – в отіненій прапорами офіційній резиденції; торговці – в безлюдних крамничках, і навіть клубний прислужник спав у приміщенні клубу, похиливши голову на прилавок, над яким красувалися візитні картки морських офіцерів та карта світу.

Вздовж берега пролягала єдина вулиця: з благодатного затінку пальм та зеленої гущавини пурао дивилися в море дощані будиночки, і ніде не видно було жодної душі. Лише в кінці розхитаного причалу, що колись (в часи успіху заколотників у Південних Штатах) стогнав під вагою пакованого бавовнику Джона Гарта, на купі мотлоху вмостився відомий тут татуйований європеєць – жива дивовижа містечка Таї-о-хае.

Він не склеплював очей і ліниво озирав гавань. Бачив положистий схил гори, що біля гавані переходив у скелі, бачив прибій, що біло закипав довкола двох острівців – у вузькому просвітку між ними на блакитному крайнебі здіймалися гострі вершини острова Уа-пу. Але цей давно знайомий краєвид не привертав його уваги. Він поринув у той дрімотний стан, коли сон межує з дійсністю, і в його уяві зринали розрізнені картини минулого: обличчя білих і тубільців – шкіперів, старших помічників, князьків та вождів – з'являлися перед ним і знову щезали; він згадував давні подорожі й призабуті пейзажі, осяяні світанням; він знову чув гуркіт барабанів, що закликали на канібальське бенкетування; можливо, йому являлися принади тієї тубільної принцеси, з любові до якої він оддав своє тіло в безжальні руки татуювальника, а тепер сидів на купі мотлоху край причалу в Таї-о-хае – дивак, не схожий на інших європейців. А можливо, в його душу владно увірвалося ще давніше – звуки й запахи рідної Англії, далекого дитинства: веселий передзвін соборних дзвонів, рокитник на березі, пісня річкової хвилі під греблею…

Біля входу в гавань – прудка течія, і корабель можна провести лиш якнайближче до острівців – так, що з нього легко докинути до берега сухарем. І ось, поки татуйований європеєць дрімав і марив, із-за західного острівця вигулькнув летючий клівер [1]1
  Клівер – косе трикутне вітрило, яке ставиться попереду фок-щогли – передньої щогли судна.


[Закрыть], – і це змусило його миттю отямитись. Потім з'явилися два стакселя [2]2
  Стаксель – трикутне вітрило, яке ставиться услід за клівером, попереду фок-щогли.


[Закрыть], і, перш ніж татуйований європеєць схопився на ноги, топсельна шхуна [3]3
  Шхуна – судно, що має кілька щогл із косими вітрилами.


[Закрыть]в кілька сотень тонн, легко обійшовши острівець супроти вітру, курсом бейдевінд [4]4
  Бейдевінд – курс судна при зустрічно-боковому вітрі, коли кут між напрямом вітру і носом судна менше 90°.


[Закрыть]увійшла в гавань.

Сонне містечко заворушилось, наче його збудив якийсь чарівник. Звідусюди вироїлись тубільці, вітаючи одні одних магічним вигуком «Ехіпі!» («Корабель!»). Королева вийшла на веранду й поглянула на гавань, прикривши очі ручкою, що була справжнім дивом високого мистецтва татуювання; комендант забув про своїх каторжан і кинувся в будинок за підзорною трубою; капітан порту, який був ще й наглядачем у в'язниці, метнувся вниз по схилу Тюремного пагорба; сімнадцять мідношкірих канаків [5]5
  Канаки – народність, що живе на Гаванських островах.


[Закрыть]та француз, помічник боцмана, члени команди військової шхуни, вибігли на бак; всі англійці, американці, німці, поляки, корсіканці й шотландці – торговці та чиновники Таї-о-хае, – покинувши свої крамнички й контори, зібралися, за давнім звичаєм, біля клубу.

Відстані в містечку були незначні, і вся дюжина його білих мешканців зійшлася так хутко, що встигла вже обмінятися здогадами щодо національності й мети плавання невідомого корабля, перш ніж він досяг стоянки. Аж ось на клотику замайорів англійський прапор.

– Я ж вам казав, що це Джонні Булль [6]6
  Джон Булль (за іменем фермера з політичної сатири Дж. Арбертнота. Так прoзвали буржуазну Англію й типового англійського буржуа.


[Закрыть], я відразу пізнав по стакселях, – мовив бувалий, але ще бадьористий морський вовк, який міг би знов (якби вдалося знайти судновласника, незнайомого з його біографією) прикрасити своєю персоною капітанський місток і згубити ще одне судно.

– Однак корпус американської форми, – хитрувато завважив шотландець, інженер бавовноочисної фабрики. – Я певен, що це яхта.

– Атож! – вигукнув морський вовк. – Звісно, яхта! Погляньте на її шлюпбалки [7]7
  Шлюпбалка – вигнутої форми сталевий брус, призначений для спуску та підйому шлюпок.


[Закрыть]і на шлюпку, підвішену за кормою.

– Та яка ж це яхта?! – відгукнувся голос, що явно належав уродженцеві Глазго. – Хіба ви не бачите червоного кольору англійского торгового прапора?!

– І все ж ви можете замикати свою крамничку, Томе, – мовив ввічливий німець і додав, звертаючись до туземця з тонкими рисами обличчя, – він саме проїжджав вулицею на гарному гнідому коні: – Bon jour, mon Prince! Vous allez boire un verre de biere? [8]8
  Здрастуйте, принце! Чи не вип'єте склянку пива? (Франц.)


[Закрыть]

Але принц Станіслав Моанатіні – єдиний по-справжньому зайнятий нині мешканець острова – підганяв коня, поспішаючи оглянути оповзень, що вранці завалив гірську дорогу. Сонце вже хилилося до небокраю, незабаром мало сутеніти, і якщо принц хотів уникнути небезпек, що таяться в мороці та урвищах, а також страху перед привидами мертвих, що населяють джунглі, – він ніяк не міг прийняти ласкавих запросин. Втім, якби він і спішився, освіжитися було б нічим.

– Пива?.. – відгукнувся уродженець Глазго, – Звідки ти взяв? В клубі лишилось лише вісім пляшок! А я ще не бачив у цьому порту корабля під англійським прапором! Його капітан і має випити моє пиво.

Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово «пиво» навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.

– Ось і Гевенс! – мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему. – А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?

– Я не думаю, – неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць, – я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми «Дональд і Еденборо». Я саме зібрався на борт.

– Але що це за корабель? – запитав сивий моряк.

– Не маю ані найменшого уявлення, – відповів Гевенс. – Либонь, якийсь трамп [9]9
  Трамп (англ.) – вантажне судно, яке не має постійних рейсів і яке можна зафрахтувати до будь-якого порту.


[Закрыть], зафрахтований ними.

По цій мові англієць незворушно й статечно пройшов далі і незабаром уже сидів на кормі вельбота, пильнуючи, аби не забруднитись, і вправно підводив вельбота під борт шхуни, спокійним і ввічливим тоном віддаючи команди галасливим канакам.

Біля трапа його зустрів засмаглий, обвітрений капітан.

– Гадаю, ваш вантаж призначений нам, – сказав англієць. – Я – містер Гевенс.

– Саме так, сер, – відповів капітан, тиснучи йому руку. – Власник судна, містер Додд, чекає вас у каюті. Обережно, у нас тут щойно пофарбували…

Гевенс ступив у прохід між бортом і рубкою, спустився по трапу в каюту.

– Містер Додд, якщо не помиляюсь? – звернувся він до присадкуватого бороданя, який щось писав за столом. І раптом вигукнув: – Та це ж Лауден Додд!

– Я, я, мій друже! – радісно відповів містер Додд, жваво підхоплюючись. – Прочитавши твоє прізвище у фрахтових паперах, я вирішив, що це саме ти! А ти нітрохи не змінився: все той же незворушний, зібраний британець.

– А ось про тебе цього не скажеш: адже ти, здається, сам став британцем? – відповів Гевенс.

– О ні, зовсім ні, – заперечив Додд. – Червона пілка там, на щоглі, то не мій прапор – то прапор мого компаньйона. Але всі справи він полишив на мене. Ось він, – і Додд вказав на погруддя – одну з численних, досить незвичних прикрас цієї своєрідної каюти.

Гевенс чемно оглянув погруддя.

– Гарний бюст, – мовив він. – З обличчя ваш компаньйон досить приємна людина.

– Так, він чоловік порядний. Це він веде справи. Капітал належить йому.

– І гроші, мабуть, його не обмежують, – додав Гевенс, з дедалі більшим подивом озираючись по каюті. – Тут їх чимало вкладено.

– Його гроші, мій смак, – пояснив Додд. – Книжкова шафа чорного горіха – старовинна англійська робота. Книжки всі мої – здебільшого твори французького Відродження. Бачив би ти, як розчаровуються нудьгуючі тутешні мешканці, гадаючи відшукати тут щось краще, ніж бібліотечні романи. Дзеркала справжні венеційські; оте в кутку – раритет. Мазанина – моя і його, ліплення – моє.

– Ліплення? Ти про що? – не зрозумів Гевенс. – Де тут ліплення?

– Оці погруддя, – відповів Додд. – Адже замолоду я був скульптором.

– Так-так, дещо пригадую. А ще ти, здається, якось розповідав, що цікавився якимось нерухомим майном у Каліфорнії…

– Їй-право, ти перебільшуєш, – відповів Додд. – «Цікавився» – це не те слово. «Мене втягли в діло» – оце точніше. Адже я природжений художник, і нічого, крім мистецтва, ніколи мене не цікавило. Якби я завтра розтрощив це старе корито, – додав він, – то, без сумніву, знову віддався б мистецтву!

– Шхуна застрахована? – поцікавився Гевенс.

– Так, – відповів Додд. – Знайшовся у Фріско [10]10
  Фріско – зменшена назва американського міста Сан-Франціско.


[Закрыть]дурень, який застрахував її, і тепер він відшматовує левову пайку наших прибутків; але настане день, коли ми з ним поквитаємось.

– Так… З вантажем, сподіваюся, все гаразд? – спитав Гевенс.

Мабуть так відповів Додд. – Займемось паперами

– На це маємо весь завтрашній день, – мовив Гевенс.

– А зараз тебе чекають у нашому клубі. C'est 'heure di absinthe [11]11
  Саме час випити (франц.).


[Закрыть]. А потім, Лаудене, ми пообідаємо – звісно, у мене.

Містер Додд згодився, одяг білу куртку – не без певних усиль, бо він був середнього віку й досить огрядний, – причесав бороду й вуса перед одним із венеційських дзеркал і, взявши фетрового капелюха з широкими крисами, вивів гостя через приміщення контори на шкафут [12]12
  Шкафут – середня частина верхньої палуби судна.


[Закрыть].

Біля борту їх чекала кормова шлюпка – вишуканих іній, з м'якими сидіннями, оздоблена полірованим червонім деревом.

– Сідай за стерно, – запропонував Лауден. – Ти краще знаєш, де тут найзручніше причалити.

– Я не люблю керувати чужим човном, – заперечив Гевенс.

– Вважай його човном мого компаньйона, і ми зрівняємось, – безтурботно кинув Лауден, спускаючись по трапу.

Гевенс рушив слідом і без зайвих заперечень взяв румпельштерти [13]13
  Румпельштерти – шнури, прикріплені до стерна; призначені для керування шлюпкою.


[Закрыть].

– Не розумію, яким чином ти дістаєш прибуток від цієї шхуни! – здивувався він. – По-перше, вона, здається, завелика для тутешньої торгівлі, а по-друге, занадто пишно оздоблена…

– Я не певен, що ми й справді маємо від неї прибуток, – погодився Лауден. – Мені завжди бракувало ділових якостей. Мій компаньйон, гадаю, задоволений, а гроші, як я вже казав, належать йому. Я вношу в діло лише брак комерційного досвіду.

– Тобі просто подобається твоя каюта, еге ж? – пожартував Гевенс.

– Так, – погодився Лауден, – як не дивно, саме так. Ти вгадав.

Поки вони борознили гавань, сонце сіло за небокрай, і про це сповістив гарматний постріл (точніше, то була рушниця). Одночасно на шхуні спустили прапор. Коли шлюпка причалила, на березі вже лежала темрява, і низенька веранда клубу «Ceicle Internationale» [14]14
  «Міжнародне коло» (франц.).


[Закрыть](так він звався офіційно, і не без підстав) сяяла численними лампами. На острові Нукухіва настали найприємніші години доби: зникли набридливі й огидні мушки-одноденки, повіяв свіжий береговий бриз, і члени клубу зібралися разом, аби перехилити чарку.

Містера Лаудена Додда офіційно представили комендантові острова, потім його партнерові по більярду – торговцеві з сусіднього острова, почесному членові клубу, який починав свою кар'єру підручним теслі на борту військового корабля Північних Штатів; затим його представили портовому лікареві, жандармському начальнику, фермерові – власнику опійних плантацій – і всім людям білого кольору шкіри, яких хвилі торгівлі, корабельні катастрофи а чи й дезертирство закинули в Таї-о-хае. Завдяки своїй приємній зовнішності, люб'язним манерам та вмінню вести бесіду французькою й англійською мовами Лауден усім дуже сподобався. Незабаром на столі біля нього з'явилась одна з восьми останніх пляшок пива, а сам він став центральною фігурою досить балакучого товариства, хоча й був неговіркий.

Розмови в Південних морях [15]15
  Південні моря – південні простори Тихого океану.


[Закрыть]завжди зводяться до одного-єдиного кола тем, бо хоч океан тут дійсно безкраїй, але світ малий. Ви обов'язково почуєте ім'я Забіяки Гейса, героя морів, чиї подвиги та цілком заслужений кінець лишилися невідомими Європі; трохи погомонять про торгівлю копрою та мушлями, а можливо, бавовником та губкою, але досить поверхово, ніби це питання нікого особливо й не цікавить; з уст часто-густо злітатимуть, як пташки-веснянки, назви шхун та прізвища їхніх капітанів; співрозмовники обміняються новинами про останні корабельні катастрофи, безтурботно поділяться своїми міркуваннями. Людині новій ці розмови напочатку видадуться не вельми цікавими, але незабаром її полонить загальний настрій, а коли вона поживе в світі островів рік-півтора і побачить чимало шхун, так що прізвище кожного капітана викликатиме в уяві певну постать у піжамі чи полотняному костюмі, та ще й призвичаїться до невизначеності, з якою (ніби в пам'ять містера Гейса) ставляться тут до таких видів людської заповзятливості, як контрабанда, навмисні корабельні катастрофи, баратрія [16]16
  Баратрія (англ.) – умисне знищення застрахованого судна чи вантажу з метою отримання страхової суми.


[Закрыть], піратство, торгівлі робочою силою тощо, – тоді вона упевниться, що ці розмови в клубах Полінезії не менш захоплюючі та повчальні, аніж розмови в подібних закладах Парижа чи в клубах Палл-Малл [17]17
  Палл-Малл – вулиця в центрі Лондона, де розташовані клуби бізнесменів.


[Закрыть]у Лондоні.

Хоча містер Лауден Додд вперше ступив на Маркізькі острови, він був досвідченим, просоленим торговцем: він знав численні кораблі та їхніх капітанів; на інших островах він був свідком перших кроків тих людей, про яких тут велися розмови, або, навпаки, міг розповісти про подальший розвиток подій, що колись почалися в Таї-о-хае. Серед інших цікавих новин – приміром, про появу в Південних морях нових осіб, – він сповістив також про останню катастрофу корабля. Долі інших острівних шхун не минув цього разу «Джон Річардс».

– Дікінсон посадив його на мілину біля острова Пальмерстон, – сказав Додд.

– А хто власники? – спитав один із членів клубу.

– О, як звичайно, «Кепсікум і Компанія».

Члени клубу всміхалися, обмінювалися багатозначними поглядами. Либонь, Лауден висловив загальний здогад, коли завважив:

– Ось, кажуть, є вигідні діла! Не знаю нічого вигіднішого, ніж застрахована шхуна, досвідчений капітан і міцний, надійний риф.

– Вигідне діло? Таких не. буває! – заперечив уродженець Глазго. – Ніхто не має зиску, крім місіонерів – кат їх не взяв!

– Ну, це занадто! – заперечив хтось. – Непогані бариші дає опій.

– Добре також наскочити на лагуну, де заборонено вилов перлів, скажімо, на четвертому році, тихенько зібрати вершки й вислизнути, перше ніж пронюхають французи.

– Непогано й добрий золотий самородок добути, – додав якийсь німець.

– Купити судно, що зазнало катастрофи, теж прибуткове діло, – мовив Гевенс. – Згадайте торговця з Гонолулу і судно, викинуте на рифи Вайкікі. Знялась така буря, що судно це почало трощити, ледве воно сіло на мілину. Не минуло й години, як агент «Ллойда» [18]18
  «Ллойд» – найбільша англійська страхова компанія.


[Закрыть]продав судно, і до смеркання, коли його розбило на тріски, покупець забезпечив собі тепленьке гніздечко. А якби сонце зайшло на три години пізніше, він міг би й назавжди покинути бізнес. Але й так він звів собі будинок на Беретаніа-стріт і назвав його іменем судна.

– Так, інколи можна непогано заробити на корабельній катастрофі, – погодився уродженець Глазго, – але це трапляється нечасто.

– Ну, це вже загальне правило – вигідні діла трапляються з біса рідко, – відповів Гевенс.

– Так-так, це вже воля Всевишнього, – погодився уродженець Глазго. – А я мрію рознюхати таємницю якогось багатія і добре притиснути його там, де треба.

– Гадаю, вам відомо, що це не метод серед порядних людей, – завважив Гевенс.

– А мені байдуже, мене цей метод влаштовує цілком, – зухвало відгукнувся шотландець із Глазго. – Жаль, що в цих Південних морях таких секретів не добудеш – їх треба шукати лише в Лондоні чи Парижі.

– Мак-Гіббон, мабуть, начитався бульварних романів, – підкинув хтось.

– Він читав «Аврору Флойд», – додав другий.

– Ну то й що? – обурився Мак-Гіббон. – Кажу те, що є. Почитайте газети! Ви хихочете лише тому, що цілковиті невігласи. Я певен, що шантаж – такий самий бізнес, як і страхування, лише достобіса чесніший.

Неприхована жовчність цих признань змусила Лаудена, палкого прихильника миру й злагоди, викинути свої козирі.

– Як не дивно, – сказав він, – у пошуках засобів існування мені довелося випробувати усі ці методи.

– Ви знаходити самородок? – ламаючи слова, похопився німець.

– Ні, – відповів Лауден. – Я брався в житті за всілякі дурниці, але копати золото не додумався. Кожна людина повинна мати здоровий глузд.

– Ну, а контрабандну торгівлю опієм ви спробували? – поцікавився хтось другий.

– Спробував, – відповів Ладен.

– І мали зиск?

– Та ще й який!

– І купували розбите судно?

– Так, сер.

– І що вивудили?

– Бaчте та шхуна була особлива, – уточнив Лауден. – Чесно кажучи, я не радив би братися за це ремесло.

– А що, її розбило на тріски? – нетерпляче запитав Ладен.

– Якщо сказати точніше, розбився я, – відповів Лауден. – Не все розрахував.

– І шантаж випробували?

– Звісно, що за питання! – відповів містер Додд.

– І мали зиск?

– Розумієте, мене переслідують невдачі. А взагалі це діло прибуткове.

– Ви узнали чиюсь таємницю? – запитав уродженець Глазго.

– Велику, як штат Техас!

– І це був багатій?

– Він не був Рокфеллером, але всі ці острови міг би купити не торгуючись.

– Так за чим же стало? Ви не змогли прибрати його до рук?

– Діло було морочливе, та врешті я загнав його в кут і…

– І що?..

– І вся гра пішла шкереберть. Я став його кращим другом.

– Ех, чорт!..

– По-вашому, він невибагливий у виборі друзів? – люб'язно поспитав містер Додд. – Втім, можливо: у нього досить широке коло симпатій.

– Якщо ти, Лаудене, скінчив пащекувати, – вставив своє слово Гевенс, – то час іти до мене обідати.

Коли вони вийшли з клубу, в темряві гуркотів прибій. У темно-зелених хащах подекуди блимали вогники. Виринаючи з пітьми, повз них по двоє і по троє проходили тубільні жінки, звабливо усміхались, перемовлялися, позираючи на двох білих; коли вони зникали, в повітрі ще довго витали запахи пальмової олії та пелюсток червоного жасмину. Від клубу до помешкання містера Гевенса було кілька кроків, але будь-кому з жителів Європи вони видалися б кроками по чарівній країні. Якби перший-ліпший європеєць міг піти за двома нашими друзями в будинок, оточений широкою верандою, і в прохолодному покої, обвитому зеленню, сів з ними за стіл, де на білій скатертині рубіново сяяло вино; якби він міг скуштувати екзотичних наїдків – сирої риби, плодів хлібного дерева, запечених бананів, смаженого поросяти з гарніром із незрівнянного міті, а також королівського делікатесу – салату з пальмових бруньок; якби він побачив, як нечутно й ненав'язливо, час від часу визираючи з-за дверей, йому безмовно слугує молода остров'янка в широкому вільному вбранні, занадто сором'язлива, щоб бути членом сім'ї, і занадто владна, щоб нею не бути, – а потім миттю перенісся в місця своїх вітчизняних кумирів, то він сказав би, сидячи в старовинному кріслі біля каміна й протираючи очі: «Мені приснився дивний край! Їй-богу, я побував у раю!» Але Додд і його господар давно вже звикли до всіх чарів тропічної ночі, до всіх наїдків острівної кухні, і вони взялися до м'яса як люди, що дуже зголодніли, і лише вряди-годи ліниво перекидалися словами, мов товариші, яким нині не дуже весело. Згадали й розмову в клубі.

– Ти ще ніколи не молов таких дурниць, Лаудене, – мовив Гевенс.

– Мені здалося, що в повітрі запахло порохом, ось я й молов, – пояснив Лауден. – Але це зовсім не дурниці.

– Ти хочеш сказати, що все це правда – і опій, і судно, що потерпіло катастрофу, і шантаж, і багатій, що став твоїм другом? – не повірив Гевенс.

– Все правда, до останнього слова, – відповів Лауден.

– Мабуть, ти таки чимало бачив у житті, – зауважив Гевенс.

– Так, це досить незвичайна історія, – погодився друг. – Якщо хочеш, я розповім про все.

Далі йде повість про життя Лаудена – не так, як він розповів її своєму другові, а так, як він згодом сам записав її.