Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Його тон був такий само грубий, як і слова, та коли Меймі звернула до нього свої лагідні, осяйні очі й сказала, що він – перший справжній морський капітан, з яким їй випало щастя познайомитись (вона, звісно, не бере до уваги капітанів пароплавів); коли вона сказала, що захоплена його сміливістю і (як це робимо й ми, чоловіки, розмовляючи з жінками) дала зрозуміти, що їй подобається його зовнішність, – наш ведмідь полагіднішав і взявся розповідати про клопоти й прикрості цього дня, наче вибачаючись за свій кепський настрій.

– Біс його зна, що діється! – із скрухою мовив він. – Половина припасу – не те, що треба. Джім Сміт дограється, я таки скручу йому в'язи! Потім прийшли дві бестії з газети і канючили в мене інтерв'ю. Я їх прогнав, ухопивши перше, що під руку трапило. Потім приповз якийсь жучок-місіонер і почав проситися, щоб ми взяли його матросом до Райятеї чи біс його зна… Я сказав, що дам йому добрячого стусана, й він поплентав далі, лаючись на всі заставки. Не знав він, з ким має справу…

Поки капітан говорив – уривчасто, примхливо й гонористо, Джім – я це помітив – стежив за ним пильним поглядом.

– Одне слівце, Лаудене, – зненацька повернувшись до мене, мовив він.

Ми вийшли на палубу, і Джім зауважив:

– Він завжди буде вперто стояти на своєму, але ти йому не переч – жодним словом. Я знаю цю породу людей: вони скоріше вмруть, ніж когось послухаються; якщо ж їх розлютити, вони тебе розтопчуть. Я рідко вдаюся до поради, Лаудене, і то лише тоді, коли твердо знаю, що кажу.

Наша бесіда з капітаном, що почалася так вдало, згодом стала куди приязнішою завдяки шампанському та присутності жінки. Меймі в оксамитовому капелюшку, як на портретах Гейнсборо [84]84
  Гейнсборо, Тоюас (1727–1788) – англійський художник, майстер портрету. Тут автор має на увазі крислатий капелюшок – жінки на портретах Гейнсборо були в таких капелюшках.


[Закрыть], та в шовковій сукні вишневого кольору в цій убогій каюті виглядала як справжня королева, її ошатне вбрання ніжно промінилося в півтемряві, різко контрастуючи з засмальцьованим одягом Джонсона; вона сяяла, мов зоря. Навіть я, що не належав до її поклонників, милувався нею. А капітан, хоч і насуплений, за своєю звичкою запропонував, щоб я намалював цю сцену. Я так і зробив, і хоч дуже поспішав, проте минуло години півтори, перш ніж малюнок ожив. Портрет Меймі я викінчив у всіх деталях, а всіх інших тільки начеркав; на задньому плані я намалював і себе самого; всі сказали, що вийшло дуже схоже. Та найбільше вдався портрет Меймі. Він навіть їй сподобався.

– Ах! – вигукнула вона. – Невже я справді така? Не дивно, що Джім… – вона затнулась, та за мить весело закінчила: – Портрет такий же милий, як Джім добрий!

Така оцінка всім припала до смаку; всі повторювали її, прощаючись із молодятами та дивлячись їм услід, коли ті простували вздовж причалу, освітленого яскравими ліхтарями.

Отак, жартуючи й сміючись, ми попрощалися, і тільки тоді я до кінця зрозумів усе, що сталося. Постаті Джіма та Меймі розтанули у вечірніх сутінках, їхні кроки завмерли в тиші приморських вулиць. Матроси на шхуні знову стали до роботи, капітан закурив сигару, а я після довгого дня клопотів і переживань лишився врешті сам. На серці в мене було тяжко – мабуть, через неймовірну втому. Я стояв, прихилившись до рубки, поглядав то на похмуре небо, то на відблиски ліхтарів на воді, і мене огортав сум та безнадія. Та враз я згадав «Місто Пекін»; судно постало перед моїми очима – як воно розтинає хвилі, тримаючи курс на Гонолулу. Трент, а може, й таємничий Годдедааль! На саму лиш думку про це кров закипіла у мене в жилах. Мені здалося, що ми ні за що їх не випередимо – адже й досі стоїмо біля причалу й тратимо дорогоцінні хвилини, вантажачи якісь консервовані боби! Ну й хай вони припливуть туди перші! «Нехай! – подумав я. – Ми теж невдовзі наспіємо!» І я відчув, що коло замкнулося. Слід бути готовим до всього, може, навіть до кривавої сутички…

Минуло ще чимало часу, перше ніж усе було повантажено і я нарешті ліг спати. Та я довго не міг склепити очей, а коли заснув, то (принаймні так мені здалося) майже відразу прокинувся від галасу та рипіння линв.

Ми відчалювали.

Я вийшов на палубу і в ранніх туманних досвітках побачив дим та вогні буксира, що виводив нас із гавані, почув, як він чахкотить, підминаючи під себе хвилю бухти. Над нами, оповитий холодним туманом, сяючи вогнями, на кількох горбах підносився Сан-Франціско. Дивно було споглядати напівпригашені ліхтарі в блідому вранішньому світлі.

Біля причалу я помітив самотню постать.

Мабуть, я впізнав її не очима, а серцем. На безлюдному причалі стояв Джім! Він прийшов попрощатися зі мною. Ми помахали один одному рукою, він щось крикнув, але я не дочув, що саме… Так ми розлучилися вдруге, але помінявшись ролями; тепер уже я мав прискорити хід подій, планувати, досягати мети – коли треба, навіть ціною життя, – а він залишився вдома, щоб рахувати дні та місяці й чекати…

Коли ми вийшли з бухти, виявилось, що віє свіжий північно-східний бриз. Ми встигли вчасно. Ще сонце не піднялося з-за обрію, коли буксир, віддавши сталеву линву, відсалютував нам трьома гудками і повернув назад, до берега, вже осяяного світлом нового дня.

Жодного судна не було видно на обрії, коли «Нора Крейн», піднявши всі вітрила, вирушила в тривале й самотнє плавання до викинутого на мілину брига.

РОЗДІЛ XII
«НОРА КРЕЙН»

Приємно згадувати спокійну одноманітність плавання по Тихому океану, коли віє незмінний пасат і судно вдень і вночі безупинно мчить уперед. Гори пасатних хмар, які громадяться довкруж і якими можна милуватися (а я повсякчас ще й малював їх у примхливій грі світла, коли вони заступають зорі або бліднуть в яскравому сяєві місяця, коли вони тяжким пасмом перетинають вогняний західний небокрай або плинуть на тлі світанку, що впав на мінливі далі, або ж коли вони опівдні підносять свої снігові вершини між блакитним склепінням небес та блакитним простором океану; непоспішне клопітливе життя на маленькій шхуні, життя, сповнене новизною вражень: полювання на дельфінів із бушприта з допомогою гарпуна; священна війна з акулами; кок, що місить тісто біля головного люка; брання рифів, коли, помітивши наближення шквалу, матроси повисають на вітрилах; сам шквал, коли серце холоне й неначе самі небеса розкривають свої шлюзи; а як шквал минає – невимовне піднесення, незбагненна радість життя під сяйвом сонця і радість перемоги над ворогом, що віддаляється в завітряний бік. Мені приємно згадувати це життя, і як хотілося б відновити в усіх подробицях усе незабутнє і вже давно забуте! Пам'ять, що так мудро відмовляється реєструвати біль, водночас не зберігає й пережитого нами задоволення, особливо коли воно незмінне. Тоді на карті пам'яті лягає просто радісна, розпливчаста туманність, і все… Але одну приємну мить я пригадую дуже чітко. Термометр виноторговця в моїй визолоченій сонцем каюті день у день показував вісімдесят чотири градуси за Фаренгейтом [85]85
  Тобто двадцять вісім градусів за Цельсієм.


[Закрыть]. День у день повітря зберігало незвичайну приємність і цілющість – воно було свіже й прохолодне, як напій здоров'я. День у день сяяло сонце, ніч у ніч світив місяць або яскраво горіли міріади зір. Я відчував, як міцніє мій дух, як відроджуються сили. Я весь посвіжів. Я знайшов собі клімат до душі і з жалем пригадував той пронизаний вологими вітрами край, який чомусь вважають краєм помірного клімату.

– Два таких роки, гарне житло десь на острові – і гарту в людині як не було, – зауважив якось капітан. – І тоді ти вже ніде більше не відчуєш себе таким щасливим. Саме так я загубив свого земляка; він плавав на вуглевозі. Судно згоріло в морі, а він вибрався на один з островів архіпелагу Мореплавців. Потім він писав мені, що залишається на тому острові на все життя. Він з Нової Англії, має багату родину, його батько судновласник, але Біллі визнав за краще лишитися на пляжі та їсти гарячі булочки з хлібного дерева.

Внутрішній голос шепнув мені, що я можу поділити долю Біллі. Не пригадую тільки, коли саме це сталося. До острова Мідуей ми підходили північним курсом, і, можливо, відчуття кількох найприємніших днів я несвідомо поширив на все плавання, а можливо, це відчуття виникло в мені значно пізніше, коли ми вже прямували на Гонолулу… Та єдине я знаю напевне: я перейнявся зворушливою любов'ю до островів Південних морів задовго до того, як побачив бодай один із них, гідний їхньої слави. Під таким блакитним небом людину тішить навіть одноманітність пустельного океану, і на всій землі немає місця, кращого за палубу шхуни, там, де віють пасати.

Якби не постійна тривожна думка про те, щoб очікує нас у кінці плавання, воно було б чудовим відпочинком. Я почував себе якнайкраще, жвава гра хвиль та хмар весь час змушувала мене братися за олівець; до того ж, я був повсякчас зайнятий вивченням суперечливого характеру мого друга капітана. Я називаю його другом тепер, але тоді до цього було ще далеко. Тоді мене надто жахали ті риси, в яких мені ввижалося його варварство; мене спантеличувала мінливість його настроїв, мене. дратували досить безневинні, але часті прояви його марнославства, і я міг дивитись на нього тільки як на свій тяжкий хрест. І лиш поступово, в ті рідкісні години, коли він був у доброму гуморі, коли він наче забував (і змушував забувати мене) про свої вади та слабості, в мені прокидалося почуття, схоже на симпатію. Врешті я вирішив, що вади його можна сприймати як дисонанси в музичному творі, – і я змирився з ними і навіть почав знаходити в них щось привабливе; так на звичному пейзажному тлі нас захоплює вкутана димом вершина вулкану або розкішна гущавина на підступних болотах.

Капітан походив з порядної сім'ї з Нової Англії, мав добру шкільну освіту. Ще змалечку він мав запальну і вперту вдачу; найімовірніше, це була риса спадкова, тож провина за його втечу з сім'ї мала лежати не лише на ньому. Покинувши батьків, він прилаштувався на кораблі; його життя було там жахливе, і це озлобило його душу; він утік з корабля в одному з південноамериканських портів, найнявся на роботу і, бувши ще зовсім хлопчаком, заробив чималі гроші, потрапив до злодіїв, що обібрали його, потім пристав на судно матросом без оплати, аби лиш повернутися на батьківщину, і якось уранці постукався до старої сусідки, в якої ще хлопчаком не раз обривав яблука. Здавалося б, його поява не могла потішити стару, та Нейрс знав, що робить. Уздрівши на порозі свого колишнього грабіжника – виснаженого, в лахмітті, – стара панна розчулилась…

– Я завжди любив цю стару, – розповідав Нейрс. – Навіть коли вона гнала мене геть із свого саду або, теліпаючи сивими кучерями, сварила мене пальцем у наперстку, коли я йшов повз її вікно. Я не сумнівався, що вона добра. Тож коли вона того ранку відчинила мені двері, я так їй і сказав, а ще додав, що сиджу на мілині, і вона відразу повела мене в кімнату й стала пригощати пирогом.

Вона вдягла його, прилаштувала в школу, знову відправила в море, а потім привітно зустрічала після кожного рейсу і, коли помирала, заповідала йому все своє майно.

– У неї була добра душа, – розповідав далі капітан. – І знаєте, містере Додд, – це було смішно, коли ми з нею гуляли по саду, а мій старий супився на нас через штахетник. Вона ж була його сусідкою, і, мабуть, саме тому я до неї й прийшов. Я хотів, аби він знав, що мені тяжко, але я все одно скоріше звернуся по допомогу до диявола, ніж до нього. А йому було ще болючіше, бо він свого часу посварився з сусідкою через мене та через той сад, і тепер він просто казився. Так, замолоду я був неабиякою свинею, але мою стареньку я ніколи не ображав.

Поступово, хоча й не без пригод, він набув досвіду справжнього моряка. Спадщина наче впала йому з неба під час плавання на «Шукачеві», і як тільки вляжуться розмови, збуджені капітаном цього судна, він мав отримати судно під свою команду. Йому було близько тридцяти років, він справляв враження сильної, діяльної людини. Блакитні очі, густе волосся кольору клоччя росте низько над чолом, енергійне підборіддя завжди чисто виголене… Він гарно співав, вправно грав на улюбленому інструменті моряків – акордеоні, мав швидкий розум та бистре око; коли хотів, міг бути винятково люб'язним, та коли щось було не так, перетворювався на справжнього звіра.

Його ставлення до команди, його знущання, залякування та нескінченні прискіпування могли б збунтувати й галерних рабів. Приміром, стерновий на щось задивився.

– Ах ти ж голландський баран! – горлав Нейрс. – Ось піддам тобі коліном, то знатимеш, як тримати курс! Це ж тобі не брудною вулицею брести! Ану встроми очі в компас, або я пожену тебе вздовж борту своїм черевиком!

Чи, скажімо, матрос затримався на кормі.

– Містере Данієлс, коли ваша ласка, відійдіть далі від шкотів, – починав капітан з насмішкуватою ввічливістю. – Спасибі… А може б, ви, ласкавий добродію, сказали мені, якого чорта ви тут тиняєтесь? Я не бажаю, щоб тут стовбичила всяка погань! Чи тобі нічого робити? Миттю до помічника! Не жди, щоб я сам знайшов тобі роботу, бо тижнів зо два і на ноги не зведешся…

Ці висловлювання, тим кривдніші, що капітан знав усі вразливі місця своєї жертви, супроводились таким зловісним виразом обличчя й таким лютим поглядом, що нещасному матросові починали цокотіти зуби. Дуже часто після таких погроз капітан пускав у діло кулака. Я аж закипав, угледівши ті негідні напади – адже матрос, якому руки зв'язані законом, безмовно піднімався з палуби й покірно йшов у кубрик – уявляю, яка зненависть палала в серці упослідженої людини…

Може здатися дивним, що в мені зародилася симпатія до цього тирана. Ще більше може здивувати, що я спокійно споглядав неподобства і не поривався покласти їм край. Але я був не такий наївний, щоб обурюватися привселюдно: я вважав, що краще нехай капітан познущається над кимось із підлеглих, ніж матроси, підбурені мною, здіймуть заколот і вб'ють його, а згодом і самі загойдаються на шибеницях. Та залишаючися з капітаном віч-на-віч, я безперестанку сварився з ним.

– Капітане, – якось сказав я, звертаючись до його патріотичних почуттів, якими він не раз хизувався, – так не можна поводитися з американськими моряками. Невже це по-американському – вважати матросів за собак?

– Американці? – похмуро відгукнувся Нейрс. – Усіх оцих голландців та волоцюг-лінивців [86]86
  В жаргоні тихоокеанських моряків голландцяминазивають німців і всіх уродженців Скандінавії, а волоцюгами-лінивцями– італійців, Іспанців, французів та уродженців країн східного узбережжя Середземномор'я. (Прим. автора.)


[Закрыть]ви називаєте американцями? Ось уже чотирнадцять років я плаваю морями і – за єдиним винятком – завжди під американським прапором, проте жодного разу ще не бачив матроса-американця. Таке бувало тільки за старих часів. Хоча тоді в Бостоні платили всього лиш по тридцять п'ять доларів, команди комплектувалися так, як треба. Ті часи давно минули, і нині американські судна тримаються єдине завдяки залізним нагелям [87]87
  Нагель (нім.) – деталь, що з'єднує дерев'яні конструкції судна.


[Закрыть]. Ви ж нічого не знаєте, ви навіть не уявляєте, до чого ми дійшли… Як можна заступати на нічну вахту чотирнадцять місяців підряд, не забуваючи й про всі інші обов'язки та відповідальність за життя кожного матроса і водночас щомиті ризикуючи наразитися на ножа, коли виходиш із каюти, – або ж дістати удар по голові чи влетіти в трюм через відкритий люк? Ці страхи давно зігнали пиху з нашої братньої любові та віри в царство небесне. Цей млин добре перемолов мене, і я маю більший зуб на кожного морського вовка, що борознить усі моря й океани, ніж сам Каліфорнійський банк. Так, дивитись на це відворотно, але єдиний спосіб тримати команду в руках – це нагнати на неї несусвітного страху.

– Але ж послухайте, капітане, – не здавався я, – всьому є межа. Вам відомо, що американські судна мають погану репутацію. Вам дуже добре відомо, що якби не висока платня та пристойний харч, жоден матрос не найнявся б на них. Та й так багато хто воліє плавати на англійських суднах, хоча там погано годують і платять менше.

– А, лимонники… – сказав Нейрс. – Вони теж дають матросам гарту, хоча, справді, трапляються серед них і тюхтії. – Він усміхнувся, мов людина, яка пригадала щось смішне, і повів далі: – Ось послухайте, я вам дещо розкажу – може, ця історія й не на мою користь, але ж вона дуже кумедна. Було це в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році, коли я найнявся помічником на англійське судно «Марія», що відпливало з Фріско в Мельбурн. З того часу мені більше й разу не доводилось зустрічати такої паршивої посудини. Їжа була огидлива, така, що й до рота не піднесеш, та ще й лимонний сік – смердючий; коли я бачив, що їсть команда, мене нудило, та й свого обіду не хотілося їсти. Капітан був так собі, тихий старий вайло на прізвище Грін. Але команда – така потолоч, якої в мене більше ніколи не було. Та коли я почав був виховувати той набрід, капітан став на бік матросів!..

Це трапилось у чистому морі. Але будьте певні: я нікому не дозволю їздити на мені! «Командуйте, капітане Грін, – сказав я, – і команди я виконаю, а решта вас не стосується. Свої обов'язки я знаю, і як я їх виконуватиму – це вже моя справа; не народився ще такий чоловік, який повчав би мене». Ну й, звісно, я крив його на всі заставки. А капітан скипів і намовив супроти мене всю команду. І мені доводилося вчити їх кулаками на кожній вахті. Матроси зненавиділи мене так, що зубами скрипіли, коли я йшов повз них. Та якось я помітив, що здоровенний розлючений голландець стусає юнгу. Я кинувся на голландця й відразу поклав його. Він спробував підвестись, але я поклав його знову. «Ну що, – сказав я йому, – будеш іще чіплятися до хлопця? Я ж тобі всі ребра переламаю». Той поклявся, що не буде, і лежав сумирний, як диявол на похороні, аж поки матроси знесли його в кубрик, де він, либонь, не раз пригадав свою милу Голландію. А якось уночі на двадцять п'ятому градусі південної широти на судно налетів шквал. Мабуть, ми всі спали, бо не встиг я зміркувати, що сталося, як у нас зірвало фор-брамсель. Кинувся я на бак, лаюсь послідущими словами, а коли добіг до фок-щогли, раптом щось уп'ялося мені в плече. Я рукою – о боже! – остень… Ті негідники загарпунили мене остенем, як морську свиню [88]88
  Морська свиня – дельфін-пихтун, на якого полювали заради жиру, м'яса й шкури.


[Закрыть]. «Кеп!» – кричу я. «Що таке?» – питає він. «Вони мене загарпунили», – кажу я. «Загарпунили? Ну, я цього давно чекав». – «Клянусь богом, – кричу я, – хтось поплатиться за це!» – «Ну ось що, містере Нейрс, – каже він, – ідіть ви краще в свою каюту. Якби я» був матросом, ви не відбулися б так дешево. І щоб я більше не чув на палубі ваших лайок! Ви й так уже обійшлись мені в фор-брамсель. Якщо ви не вгамуєтесь, то зостануться в нас голі щогли». Отак старий Грін захищав своїх помічників! Але зачекайте, ягідки ще будуть… Прийшли ми в Мельбурн, старий каже: «Містере Нейрс, ми з вами не зжилися. Моряк ви, безперечно, першорядний, але такої неприємної людини я ще не зустрічав, і я не маю наміру терпіти надалі ваші лайки та ставлення до команди. Нам краще розлучитися». Повірте, я був не проти й піти, але розлютився і вирішив відплатити тією ж монетою. Тож я сказав, що піду на берег та все обміркую. Подався на берег, дещо рознюхав – наче все складалося непогано, – повернувся на судно і піднявся на місток.

«Ну що, збираєтесь ви пакувати свої речі, містере Нейрс?» – питає старий. «Ні, – кажу, – принаймні до Фріско ми з вами не розлучимось. Хоча це вже вам вирішувати: я й радий піти з «Марії», та не знаю, чи зволите ви виплатити мені за три місяці наперед, згідно з договором». Він зразу вийняв скриньку з грошима. «Синку, – каже, – це ще, по-моєму, дешево». Так він іще раз допік мені.

Дивно було слухати цю історію з його власних уст, особливо коли згадати, про що ми постійно сперечались, – але вона цілком відповідала характерові Нейрса. Я так і не зміг вплинути на нього, так. і не відмовився, він од деяких вчинків чи слів, але, як виявилося згодом, він докладно заносив мої доводи до щоденника і там, як не дивно, погоджувався зі мною. Так само, коли капітан розповідав про свого батька, якого ненавидів, він намагався бути справедливим, і це навіть зворушувало мене. Більше мені не доводилось зустрічати людину такої дивної вдачі – внутрішньо настільки справедливу і заразом настільки схильну до дріб'язкових вчинків, що були наслідком миттєвого нервового збудження, а не розумних міркувань.

Така ж дивна була і його хоробрість. Він сам ішов назустріч небезпекам, і вони ніколи не захоплювали його зненацька й діяли на нього як збудливий напій. І в той же час мені не доводилося зустрічати людини, яку так дратувало і пригнічувало б постійне очікування біди – будь-коли й від будь-чого, а надто як справа торкалася морського життя. Лихі передчуття не просто охолоджували його, а навіть заморожували. Коли налітав шквал, Нейрс клав нашу вутлу посудину на борт і так довго тримав її мало не у висячому положенні, що я вже втрачав надію на порятунок, а матроси без команди вихоплювалися на свої місця. «Ось бачите, – казав він, – тут не знайдеться чоловіка, що зміг би протримати її отак довше, ніж я. Тепер вони впевняться, що я таки розуміюсь на шхунах. Повірте, не кожен капітан цієї посудини, п'яний чи тверезий, протримається так довго на критичному крені». І тут-таки він починав каятись та жалкувати, що взагалі встряв у цю справу, а тоді докладно сповідав про всі підступи океану, про виняткову ненадійність оснащення шхун, про те, які вони йому осоружні, про численні способи, якими ми могли піти на дно, та про цілі флоти суден, що з року в рік виходили в плавання, щезали з очей і ніколи не поверталися в рідний порт… «Та врешті, не велика біда! – закінчував він, як правило, свої одкровення. – Я взагалі не розумію, навіщо людина живе на світі. Звісно, якби мені було зараз років дванадцять і я лазив на чужі яблуні та пригощався чужими яблуками, я так не казав би. А все це доросле життя – моряцтво, політика, церковне благочестя і все інше – просто нісенітниця. Краще вже спокійненько потонути». Для мене, нещасного суходільного жителя, годі було придумати похмурішу розмову серед буряної ночі. Неможливо навіть уявити щось менш підходяще для справжнього моряка (як ми їх уявляємо і якими вони здебільшого бувають), ніж оці постійні скигління.

Та перше ніж закінчити наш рейс, мені ще не раз довелося спостерігати вперту похмурість капітана.

На сімнадцятий день нашого плавання, вранці, вийшовши на палубу, я побачив, що на вітрилах узято подвійні рифи, однак шхуна стрімко лине збуреним морем. Досі на нашу долю випадали постійні пасати й наповнені гулом вітрила. Ми вже наближалися до острова. Мені все важче було стримувати хвилювання, і вже протягом кількох днів найбільше мене цікавили показання лага, щоденні визначення широти й довготи, а також нестерпно повільне прокладання нашого курсу на карті. І того ранку так само перший мій погляд був на компас, а другий – на лаг. Кращого я й не міг бажати: ми йшли точно за курсом, і з дев'ятої години вчорашнього вечора швидкість шхуни не падала нижче восьми вузлів. Я навіть задоволено зітхнув. Але тут-таки якийсь неприємний, зимовий вигляд моря і неба змусив моє серце похолонути. Наша шхуна видалась мені ще меншою, матроси похмуро мовчали і насторожено озирали хмари. Нейрс, ще похмуріший, ніж завжди, навіть не кивнув у мій бік. Він теж, здавалося, стежив за ходом судна уважно і тривожно. Ще більше збентежило мене те, що біля штурвалу стояв сам Джонсон і що він раз у раз перекладав його, нерідко з помітним зусиллям, а коли за кормою загрозливо здіймалися чорні вали, він зацьковано озирався і втягував голову в плечі, як людина, що намагається уникнути удару. Я зрозумів, що складається не так, як бажалось, і не пожалкував би жмені доларів за чіткі відповіді на запитання, яких сам не насмілювався поставити. Якби я ризикнув звернутися до капітана, не зваживши на його хмуре обличчя, я почув би, що суперкарго (тільки так він називав мене в хвилину роздратування) хай краще негайно котиться в каюту. Мені нічого не лишалося, як у міру своїх сил боротися з непевними страхами, поки капітан не зволить із власної охоти пояснити мені, що ж діється. Й він зробив це скоріше, ніж я гадав. Щойно кок-китаєць покликав нас до сніданку й ми всілися за вузьким столом лице до лиця, Нейрс заговорив, кинувши на мене дивний погляд:

– Послухайте, містере Додд, треба вирішити одну справу. Вже два дні море лютує без упину, хвиля не меншав. Барометр падає, вітер усе свіжішає, і я не обіцяю вам нічого втішного. Якщо я поведу шхуну за вітром, нас винесе звідси, але куди – сам бог відає… Можливо, в бік Фрегатової банки. Якщо ж і надалі йти за курсом, ми дістанемось до острова завтра надвечір і знайдемо захисток з підвітряного боку, якщо не вдасться вплисти в лагуну. А вирішити вам треба ось що: або капітан Трент випередить вас, або ж ви вскочите в халепу. Мені наказано вести судно так, щоб ви були задоволені, – додав він, глузливо посміхаючись. – Тому це питання має вирішити суперкарго.

– Капітане, – відповів я, холодіючи від страху, – краще ризик, ніж неминуче фіаско!

– Життя – постійний ризик, містере Додд, – зауважив капітан. – Але зважте: вирішувати треба негайно, бо через півгодини сам архангел не зможе, взявши штурвал, повернути шхуну за вітром.

– Гаразд, – сказав я, – курс на острів.

– На острів, то й на острів, – погодився він і накинувся на їжу. Добрих півгодини він неквапливо жував пиріг і раз у раз повторював, що йому дуже хочеться знову опинитися в Сан-Франціско.

Коли ми вийшли на палубу, він заступив Джонсона біля штурвала – в таку негоду вони не зважувались довірити штурвал матросам, – а я стояв поруч, відчуваючи, що п(фяд із ним мені якось спокійніше; ревіння розлютованої стихії, а також свідомість рішення, що я його дійшов, збуджували в мені захват, змішаний зі страхом. Вітер, шаленіючи, так пронизливо свистів у снастях над самою головою, що в мене хололо у п'ятах. Важкі хвилі напористо йшли на штурм нашої посудини, заливаючи палубу.

Довелося задраїти всі люки.

– І ми повинні витримувати все це заради доларів містера Пінкертона! – несподівано вигукнув капітан. – Скільки справжніх моряків пішло на дно, містере Додд, через отаких, як ваш друг. Що їм варто занапастити судно чи два? Адже судна застраховані. Що для них життя всієї команди, коли йдеться про кілька тисяч доларів? їм потрібні тільки якнайбільша швидкість та дурень капітан, що поведе судно на неминучу загибель, як це зараз роблю я. Навіть не розумію, як я на все це погодився!

Я перебрався далі від корми так поквапно, як тільки дозволяла чемність. Від цієї розмови я відчув себе недобре, в голові зароїлося безліч жахливих думок. Ось я ризикую власним життям та ще й піддаю небезпеці життя семи інших людей – і задля чого? Так я запитував себе і відповідав: задля досить великої кількості смертоносної отрути. Іншої відповіді не було. Якщо міфи про загробне життя виявляться правдивими, то, ставши перед вічним суддею, я не знайду собі виправдання…

«Що вдієш, Джіме, – подумав я, – усе це задля тебе».

Біля сімнадцятої години на гроті взяли третій риф, а Джонсон, розстеливши на мокрій підлозі каюти грубе штормове вітрило та всівшись на ньому по-турецькому, почав разом з двома матросами поквапно його лагодити. Під обід я пішов до себе в каюту й сів на койку – розбитий, приголомшений і отупілий від жаху. Нещасна «Нора Крейн» стрибала з хвилі на хвилю, мов переляканий олень, що втікає від переслідувачів, і я, б'ючись то об стіл, то об ліжко, весь укрився синцями. Над головою безперестану ревла дика переслідувачка-буря, свистів вітер, рипів дерев'яний корпус шхуни, хльоскали мотузяні кінці, гриміли блоки, в борти гупали хвилі; часом мені вчувалося, що, перекриваючи все, згори лине майже людський голос, схожий на ридання ангела, – я знав ім'я того ангела, знав, що крила його чорні. Здавалося, жодне творіння людських рук не могло б витримати такої безжальної хватки моря, що жбурляло шхуну з однієї водяної гори на другу, стрясаючи її до самого кіля і, наче дитині, викручуючи їй усі суглоби та м'язи. Кожна дощечка на ній благала пощади, проте шхуна не здавалась натискові хвиль, і я відчував усе сильнішу прихильність до неї, все більше захоплення її мужністю й стійкістю. Ці думки розвіювали страхи, і часом я навіть забував про довколишнє пекло. Як я був вдячний кожному з майстрів, що злагодили такий негроміздкий і такий міцний корабельний корпус! Вони працювали не лише заради грошей – вони розуміли, що від них залежить не одне людське життя.

Решту дня і всю ніч я просидів або пролежав, не склепивши очей, на своїй койці, а ледве розвиднилось, несвідома тривога знову погнала мене на палубу. Ця ніч була найстрашнішою в моєму житті. Джонсон та Нейрс заступали один одного біля штурвалу, і той, хто звільнювався, спускався в каюту. Ледве ввійшовши, вони обидва кидали погляд на барометр, хмурились і постукували пальцем по склу. Барометр безперестану падав. Потім, якщо це був Джонсон, він брав з буфету бутерброд і, зіпершись на стіл, стоячи вминав його, інколи голосно регочучи і звертаючись до мене з репліками на кшталт: «Ну й холоднеча ж на палубі, містере Додд!» – або ж, глумливо усміхаючись: «Ну, знаєте, така ніч не для піжамників, це я вам кажу точно». Потім він кидався на свою койку і міцно спав дві години – до наступної вахти. А ось капітан – той не їв і не спав. «Ви тут, містере Додд? – питав він, постукавши по барометру. – Ну, сину мій, до острова сто чотири милі (чи скільки там ще лишалось), і ми мчимо щодуху. Будемо на місці завтра о четвертій, а можливо, й ні. Це вже як вийде. Отака новина. А тепер, містере Додд, вибачайте великодушно, але ж ви бачите, що я стомився до смерті, тож простягайтесь знову на своїй койці». Після такої люб'язності він міцно затискував зубами сигару і повні дві години сидів, мружачись на лампу крізь хмару тютюнового диму. Згодом він сказав мені, що то була для нього дуже щаслива ніч, але сам я про це ніколи не здогадався б.

– Розумієте, – пояснював він, – вітер тоді був не такий уже й дужий, зате хвиля була загрозлива, та й шхуну втримати було нелегко, а барометр тим часом показував, що ми десь біля самого центру бурі. Проте ніхто не знав, чи ми віддаляємось від нього, чи мчимо в самісіньке пекло. Ну, а в таких випадках відчуваєш особливе піднесення, виростаєш у власних очах. Така вже у нас натура, містере Додд.

Світанок зайнявся зловісно ясний: повітря було тривожно прозоре, небо чисте; обідок обрію чітко й гостро прокреслював сині далі. Але вітер і бурхливі хвилі, що за ніч ще більше виросли, так само невтомно гнали на шхуну. Я стояв на палубі, і мені дух забивало від страху. Коли шхуна падала у провалля між хвиль, коліна мої підгиналися, мов паперові, коли ж якась із тих чорних гір лавиною спадала на шхуну і холодна вода ринула палубою, серце моє обривалося. Тоді мною володіло єдине нездоланне бажання: нічим не виказати свого жаху і ціною останніх зусиль поводитись достойно, хоч би яка небезпека загрожувала моєму життю. Як сказав капітан, «така вже у нас натура».