Текст книги "Укранська ментальнсть укранська державнсть (СИ)"

Автор книги: Павел Чередник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

Очевидно, що козацтво не могло виникнути, а тим б╕льше досить довго ╕снувати, як окремий прив╕лейований стан, под╕бно польськ╕й шляхт╕ чи рос╕йському дворянству, бо для цього потр╕бна хоча б якась центральна влада, що нада╓ прив╕ле╖, а також правова система, яка ц╕ прив╕ле╖ ф╕ксу╓ ╕ п╕дтриму╓. Все це можливо т╕льки при наявност╕ держави, про яку не могла йти мова на в╕льних землях поруб╕жжя. Тобто для пост╕йного в╕дтворення ╕ поповнення лав козацтва мало бути пост╕йне джерело, яким могло бути т╕льки селянство. Селяни-землероби, що ставали козаками ╕ козаки, що по досягненню певного в╕ку чи з будь-яких ╕нших причин ставали селянами, створювали ту ╓дн╕сть козацтва ╕ селянства, що можна говорити про ╓диний козацько-селянський характер сусп╕льних в╕дносин, тим б╕льше, що б╕льш╕сть козак╕в (близько 90% на землях В╕йська запор╕зького Низового) були одночасно землеробами. «Если бы козак бежал в степь только ради личной свободы, то на него не простирало бы так жадно своих взоров все – и крестьянское, и мещанское, и духовное население юго-западной Руси; если бы он бежал в степь ради одной добычи, ради грабежа и разбоя, то его не украсила бы народно-творческая фантазия всеми цветами поэзии». (Д. Яворницький). (Козацтво, як окремий стан остаточно сформувалось т╕льки в XVIII стол╕тт╕). Таким чином, в╕д часу монгольсько╖ навали в╕дбувався певний досить довгий еволюц╕йний процес творення цього нового типу сусп╕льства, яке власне ╕ започаткувало укра╖нську нац╕ю. ╤ цей процес варто розглядати як ╓диний ╕ безперервний з досить давн╕х домонгольських час╕в, бо в ньому зад╕ян╕ також складов╕ етногенезу. Монгольська навала, зруйнувавши традиц╕йн╕ для Рус╕ форми державност╕, р╕зко зм╕нила характер цього процесу, тим не менше руська його основа н╕куди не могла щезнути.

Отже, як вже згадувалось, половц╕ в XI стол╕тт╕ поступово захопили вс╕ степи б╕ля Рус╕ ╕ «вдавили» торк╕в (огуз╕в) в Русь. (Щодо назв кочовик╕в, варто зробити спец╕альне зауваження. Як правило, самоназва кочовика не пов'язана з етносом в ц╕лому, а ╓ назвою роду, з якого походить кочовик, а сама назва роду походить в╕д ╕мен╕ далекого, може й м╕ф╕чного предка. А тому торки, огузи, черкаси, кову╖ чи беренде╖ можуть бути представниками р╕зних род╕в одного етносу). Але ще до половц╕в князь Святослав (Ольгович) прийняв частину торк╕в до себе на службу ╕ сам багато чому навчився в╕д торк╕в (включно з зовн╕шн╕м виглядом). Т╕ ж сам╕ торки в часи Ярослава Мудрого (близько 1030 року) почали селитися на п╕вн╕чному берез╕ р╕чки Рось, створюючи Пороську оборонну л╕н╕ю захисту, в першу чергу, в╕д печен╕г╕в. Таким чином, ще до приходу половц╕в м╕ж Руссю ╕ торками були дружн╕, союзницьк╕ контакти. Але п╕сля приходу половц╕в, та група торк╕в, що продовжувала кочувати, також була притиснута до Рус╕, що призвело до походу рус╕в проти торк╕в в 1060 роц╕, п╕сля чого частина торк╕в п╕шла в низов'я Дунаю, а ╕нша частина, домовившись з князями, поселилася в пограничч╕ степово╖ зони, в основному – в Поросс╕, для захисту Ки╖вщини. Таким чином, торки мимовол╕ стали союзниками Рус╕ ╕ попали в╕д не╖ в залежн╕сть. Торкам були передан╕ земл╕, зокрема все Поросся на п╕вдень в╕д Ки╓ва – прекрасн╕ луги м╕ж р╕ками Стугна ╕ Рось, де у торк╕в виникла неоф╕ц╕йна «столиця» – Торчеськ (тепер в тих м╕сцях на Рос╕ залишились села Торчиця ╕ Торчицький Степок), дал╕ виникла л╕н╕я поселення торк╕в, що оточувала Русь з п╕вдня, сходу ╕ заходу.

В т╕ часи було розповсюджене (по вс╕й ╢вроп╕) так зване, ленне волод╕ння землею, тобто п╕д умовою виконання спадково╖ в╕йськово╖ служби. По ╕ншому його називали, плата кров'ю, бо господар мав шанс втратити життя за св╕й над╕л земл╕. Щоправда, п╕зн╕ше ╓вропейськ╕ феодали переважно платили кров'ю сво╖х п╕дданих. На сход╕ в нин╕шн╕й Донецьк╕й област╕ залишилось поселення Торець в Слов'янському район╕, два поселення з назвою Торецьке в Доброп╕льському ╕ Костянтин╕вському районах, два поселення з назвою Торське в Костянтин╕вському ╕ Красноп╕льському районах. Там таки, неподал╕к Слов'янська, ╓ р╕ки Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець. В В╕нницьк╕й област╕ залишилось поселення, Торк╕в, в Льв╕вськ╕й, на кордон╕ з Волинською – Торки, ╕ нарешт╕, Торчин – один, поблизу Луцька, другий в В╕нницьк╕й ╕ ще два – в Житомирськ╕й област╕. Ясно, що топон╕м╕чн╕ дан╕ не дають уявлення про масштаб впливу торк╕в на Рус╕, але характеризують географ╕чний д╕апазон ╖х присутност╕. Нема сумн╕ву, що торки поступово переходили на ос╕лий спос╕б життя, асим╕лювались ╕ ставали одним з чинник╕в етногенезу укра╖нц╕в. Вони також входили в васальний союз тюркських племен, що мав назву чорн╕ клобуки. Ця ситуац╕я, взагал╕, типова для середньов╕ччя. Так, наприклад, литовський князь В╕товт (Vytautas Didysis) п╕д час походу на Золоту Орду в к╕нц╕ XIV стол╕ття винайняв на службу кара╖м╕в (вих╕дц╕в з Хозарського Каганату, ╕уде╖в по в╕р╕) ╕ прив╕з 380 с╕мей в Троки (Тракай), де знаходився його замок. Як це не дивно, але вони до цього часу не асим╕лювали (щоправда, не дуже й розмножились) ╕ нав╕ть мають свою церкву – кенесу в В╕льнюс╕ на вул. ╕мен╕ князя Любарта (м╕ж ╕ншим, добре нам в╕домого по його присутност╕ в Луцьку). Наявн╕сть кара╖мсько╖ кров╕ в╕дчува╓ться в зовн╕шньому вигляд╕ багатьох «щирих» литовц╕в. Широко в╕дом╕ контакти Володимиро-Суздальсько╖ Рус╕, а пот╕м Московсько╖ держави з Золотою Ордою, особливо, коли вона почала розпадатись, ╕ тим впливом, який вона мала на русько-московський етногенез.

Отже, на момент приходу монгол╕в на п╕вденному пограничч╕ Рус╕ ╕снувала етн╕чна група кочовик╕в, як╕ напевно на той час стали нап╕вос╕лими, але з глибокими кочовими традиц╕ями ╕ в╕дпов╕дною ментальн╕стю. ╤ ще один важливий момент для майбутнього – компактн╕ кочов╕ угрупування орган╕зуються по принципу в╕йськово╖ демократ╕╖, тобто р╕шення приймаються чолов╕ками, що мають право голосу, зг╕дно демократичних процедур, причому адм╕н╕стративний (родово-плем╕нний чи територ╕альний) под╕л сп╕впада╓ з в╕йськовим. Така орган╕зац╕я в╕дпов╕да╓ фундаментальним засадам кочово╖ ментальност╕ – в ситуац╕ях виклику народ дуже швидко перетворю╓ться в арм╕ю. Принцип народ-арм╕я поширю╓ться на кожного, хто ма╓ право голосу ╕ таким чином в╕дбува╓ться узгодження права ╕ в╕дпов╕дальност╕.

Монголи з'явились на п╕вденних кордонах п╕вн╕чно-сх╕дно╖ Рус╕ взимку 1237 року (21 грудня була взята Рязань). На земл╕ С╕верщини (Черн╕г╕вське княз╕вство) монголи вперше д╕сталися весною 1238 року по дороз╕ в╕д Новгорода ╕ зруйнували м╕сто Вщиж (на п╕вноч╕ нин╕шньо╖ Брянсько╖ област╕), пот╕м повернули на п╕вн╕ч ╕ надовго застрягли б╕ля Козельська. З точки зору здорового глузду ╕ просто╖ лог╕ки д╕╖ монгол╕в зрозум╕л╕ – в район╕ Козельська почина╓ться сухий шлях на п╕вдень, яким можна об╕йти р╕ки басейну Оки, вийти на верх╕в'я р╕ки Оскол, зв╕дки йдуть дв╕ дороги, одна по водод╕лу Дн╕пра ╕ С╕верського Донця (Муравський шлях) в степи Тавр╕╖ ╕ дал╕ в Крим, а друга по водод╕лу С╕верського Донця ╕ Дону в степи Придоння. Вс╕ ц╕ дороги в травн╕, коли почала рух орда, вже сух╕, ╕ б╕льше того, мають досить рослинност╕, щоб забезпечити потреби вкрай вичерпаних монгольських коней в св╕жих повноц╕нних харчах. Я так думаю, що ще задовго до походу монгольська розв╕дка добряче там попрацювала.

Можливо тим таки Муравським шляхом восени 1239 року монгольське в╕йсько д╕йшло до верх╕в'я С╕верського Донця, зв╕дти повернуло на зах╕д ╕ по сухому д╕сталось Черн╕гова, що був здобутий 18 жовтня. Коли р╕ки скувало льодом, монголи п╕шли грабувати ╕ нищити м╕ста С╕верщини. Того ж таки 1239 року вони зробили розв╕дку стосовно Ки╓ва, який запланували взяти наступного року. Виника╓ питання, чи знали жител╕ Ки╖вщини про можливе майбутн╓ нашестя? В цьому нема╓ найменшого сумн╕ву, в╕д Черн╕гова до Ки╓ва п╕втори сотн╕ к╕лометр╕в, також можна спуститися по Десн╕ за пару д╕б. Якщо знали, то як готувались? Дуже просто – т╕кали. Данило Романович в 1239 роц╕ без проблем зайняв Ки╖в, поставив там "на господарств╕" боярина Дмитра, а сам по╖хав аж до Угорщини (з "нев╕дкладними" справами стосовно династичного шлюбу свого сина Лева). Тут варто процитувати М. Грушевського: "Таким чином подн╖провська Укра╖на по татарськ╕м погром╕ п╕шла в росклад: в Ки╖вщин╖ й Переяславщин╖ розложила ся вона на др╕бн╕ м╕ськ╕ громади, що переважно жили мабуть зовс╖м без княз╖в, п╕д безпосередньою зверхн╕стю Татар, в Черниг╕вщин╖ – на масу др╕бних княз╖вств, що на маленьких територ╕ях повторяли в м╕н╖ятюр╕ давн╖й княз╖всько-дружинний устр╕й, з боярами ╕ ╖х радою, з маленькими дружинами ╕ т. и. З такою р╕жницею й жит╓ в краях безкняжих ╕ краях княжих мус╖ло розвивати ся в р╕жних напрямах". (╤стор╕я Укра╖ни-Руси, том 3, розд╕л 2, збережено ориг╕нальне написання).

Виника╓ питання – куди под╕лися княз╕ на Ки╖вщин╕? Може ╖х повбивали? Та н╕, нав╕ть орган╕затор ╕ кер╕вник оборони Ки╓ва, боярин Дмитро, хоч ╕ був поранений, але залишився живий, (як стверджу╓ л╕тописець, йому залишили життя за хоробр╕сть). А зв╕дки набралось так багато князьк╕в на Черн╕г╕вщин╕? Насправд╕ у монгол╕в не було мети знищувати ус╕х княз╕в. Вони знищували оп╕р ╕ сили опору, а також найб╕льш впливових л╕дер╕в, щоб зламати здатн╕сть народу до значних об'╓днань, небезпечних для орди. Але вони мали залишити контрольовану м╕сцевою владою кра╖ну з досить значним населенням, щоб з не╖ можна було брати б╕льшу к╕льк╕сть данини. Тобто п╕сля розграбування, жорстокого придушення ╕ знищення осередк╕в опору, л╕кв╕дац╕╖ надлишк╕в ел╕ти ╕ ╖╖ впливово╖ верх╕вки, в╕йсько залишало завойовану територ╕ю ╕ йшло дал╕. (М╕ж ╕ншим, вбивати рем╕сник╕в було суворо заборонено). Але на Ки╖вщин╕ вс╕ б╕льш менш заможн╕ (╕ не т╕льки) люди мали майже р╕к на роздуми п╕сля под╕й на Черн╕г╕вщин╕, щоб прийняти р╕шення – залишатись чи т╕кати. На мою думку, вони вибрали р╕шення т╕кати ╕ мали вдосталь часу для цього, тим б╕льше, що насл╕дки битви на р╕чц╕ Калка 1223 року не залишали сумн╕в╕в щодо можливостей протистояти монголам.

А що простий народ? Знову наведемо думку М. Грушевського: "Повторяю, татарський пох╕д зовс╖м не був неспод╖ванкою. Коли людн╕сть б╕льших, м╕цн╖йших м╕ст могла соб╕ ставляти д╕л╓му – чи замикати ся в замку чи т╕кати, людн╕сть меньших м╕ст ╕ с╖л не могла вагати ся, т╕льки на в╕сть про зближенн╓ Татар мус╖ла т╖кати та ховати ся в безпечн╕ м╕сця. Наша староруська погранична людн╕сть взагал╖ була дуже рухлива, до таких пополох╕в призвича╓на й моб╕л╖зувала ся дуже швидко (пор╕вняти нпр. еп╕зод з Юри╖вцями, що вибравши час серед половецько╖ бльокади, ц╖лим м╕стом дремнули п╕д Ки╖в), ╕ нав╕ть про татарськ╕ страхи могла завчасу поховати ся. Л╖тописець, опов╕даючи про подор╕ж Данила на Угорщину п╕д час похода Бату, каже, що ╖дучи зв╕дти в Галичину, в╕н стр╕в у горах, коло Синев╕дська, маси народа, що т╖кали в гори в╕д Татар). Под╕бна масова вт╖качка на в╕сть про Татар мус╖ла мати м╕сце й по иньш╕й Укра╖н╖ – т╖кали в л╕си, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полуднев╕й Укра╖н╖, а л╖совий пояс, укра╖нське пол╖с╓ давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатськ╕ нетра.

Не треба забувати, що людн╕сть полуднево╖ Укра╖ни, середнього Подн╖провя, б╕льше нараженого на татарську небезпечн╕сть, ц╖лими в╕ками жила "в гроз╖", була до под╕бних пополох╕в призвича╓на, пережила к╕лька масових переход╕в з степово╖ Укра╖ни в Пол╖с╓ й назад. Се були люде "подъ трубами повити, подъ шеломы възлел?яни", котрим ╕ татарський погром по давн╖йших прецендентах не здавав ся мабуть таким тра╜╕чним. Що найб╕льше в╕дступали вони в л╖си й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож ╕ не диво, що про масовий перех╕д людности з Подн╖провя на п╕вн╕ч, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти ан╖ якихось зв╕сток, ан╖ сл╖д╕в або вказ╕вок – для такого переходу не було причин у укра╖нсько╖ людности).

Що стара, передтатарська людн╕сть задержала ся в ц╖лости в л╖сов╕м пояс╖ Укра╖ни – в полянсько-деревлянськ╕м ╕ с╖верянськ╕м пол╖сю, в т╕м не може бути непевности. Вже само по соб╕ зовс╖м неправдопод╕бно було б припускати, що тутешня людн╕сть, зовс╖м безпечна в сво╖х прал╖сах, схот╖ла б ем╕╜рувати, а д╕ал╓ктольо╜╕чн╕ факти не з╕ставлять м╕сця сумн╖ву: в с╖м пол╖сю, зараз за Ки╖вом ╕ в пор╕чю Десни заховали ся ненарушен╕ арха╖чн╕ д╕ал╓ктичн╕ прикмети, що остро в╕др╕жняють с╖ говори в╕д язикових новотвор╕в степово╖ Укра╖ни й служать виразним доказом, що м╕сцева людн╕сть сидить тут з передтатарських час╕в.

Сей л╖совий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степово╖ укра╖нсько╖ людности, що в╕дступала сюди в особливо тяжких часах ╕ пот╕м в лекших обставинах кольон╖зувала наново полишен╕ простори". (Там само, том 3, розд╕л 2).

Чи л╕си були ╓диною схованкою для людей? Очевидно, що н╕. Не менш, а може й б╕льш п╕дходящою схованкою були долини р╕к, практично непроходим╕ для к╕нноти. Плавн╕, болота, озера, стариц╕, заросл╕ кущ╕в, притоки, яри, круч╕ – все це створювало так╕ перешкоди ╕ незручност╕, на подолання яких не могла п╕ти к╕ннота з обозом, тим б╕льше, що це не мало жодного сенсу. Р╕ка мала ще одну перевагу – по н╕й можна було спуститися на плотах чи ╕нших плавзасобах без великих зусиль разом з майном. То ж перша колон╕зац╕я пограниччя з боку Ки╖всько╖ Рус╕ напевно йшла вздовж Дн╕пра, вниз, до 200 – 300 км. в╕д Ки╓ва. Цей "язик", витягнутий на п╕вдень в╕д Ки╓ва до Чигирина, добре видно на п╕зн╕ших мапах, що почали з'являтися в XVI стол╕тт╕, ╕ його наявн╕сть не виклика╓ жодних сумн╕в╕в. (Аналог╕чний "язик" ╕снував на Побужж╕, вздовж р╕чки Буг, де створився ще один осередок перв╕сних поруб╕жних земель).

Перший удар монгол╕в п╕д час ки╖вського походу восени 1240 року прийшовся на Поросся, де жили торки. Торчеськ був повн╕стю зруйнований (тепер нав╕ть точно не в╕домо де в╕н знаходився). Чи сид╕ли там торки на той час, чи пробували вони чинити спротив монголам? Нормальн╕ люди, а тим б╕льше во╖ни, якими були торки, схильн╕ реально оц╕нювати сво╖ можливост╕. Я так думаю, що певна частина торк╕в (якщо не вс╕) перегнала всю худобу через Рось на п╕вдень в степ, а ╕нша частина могла спуститися вниз по Рос╕ до Дн╕пра, пот╕м вниз на 30 – 40 км по Дн╕пру, там стати ╕ зустр╕ти сво╖ табуни в степах на високому правому берез╕ Дн╕пра. На цьому ╖хня втеча завершилась, ╕ там напевно виник перший осередок базування ут╕кач╕в. На це нам вказують Черкаси – м╕сто, яке невдовз╕ виникло якраз у тому м╕сц╕, а ще через деякий час стало центром козацтва ╕ укра╖нства. Монголи ж, як в╕домо, п╕шли наверх, в б╕к Ки╓ва, зруйнувавши дорогою Кан╕в. В степу ╖м н╕чого було робити.

Торки ╕ черкаси – то ╓ загадка укра╖нсько╖ ╕стор╕╖, яка з часом не т╕льки не розгаду╓ться, але оброста╓ дедал╕ б╕льшими протир╕ччями. Якщо знову ж таки звернутися до топон╕м╕ки, то неважко переконатися що поселення з назвою Черкаси утворюють пояс поблизу кордону л╕состепу ╕ степу, що йде в╕д Башкир╕╖ (3 поселення), Оренбурзьку, Пензенську, Липецьку, Курську област╕ Рос╕╖, дал╕ йде Ки╖вська обл. (Черкас – 2 поселення), Льв╕в (Пустомит╕вський район), Томаш╕вський район Польщ╕ (недалеко в╕д Червонограда на Льв╕вщин╕), а дал╕ п╕шов ще один б╕льш п╕вн╕чний «черкаський» пояс – Ковельський район, Гродненська, М╕нська, В╕тебська (3 поселення) област╕ Б╕лорус╕ ╕ дал╕ Тульська ╕ Тверська област╕ Рос╕╖. Ще ╓ село Черкаське в Слов'янському район╕ Донецько╖ област╕ на берез╕ р╕чки Сухий Торець ╕ неподал╕к села Торець. Така к╕льк╕сть «черкаських» назв, та ще й з певною географ╕чною прив'язкою не може бути випадковою. Зв╕сно, ╕снують ╕ «новороби», наприклад поселення Черкаськ╕ Тишки, Черкаська Лозова на Харк╕вщин╕ ╕ Черкаське на Дн╕пропетровщин╕. До того ж черкаси – стара назва укра╖нських козак╕в в Рос╕╖, яка не могла виникнути випадково. Зг╕дно одно╖ з г╕потез, започатковано╖ М. Карамз╕ним, черкаси – одна з назв торк╕в ╕ беренде╖в. Воскресенський л╕топис XVI стол╕ття в╕дносить до черкас╕в також чорних клобук╕в (в описах под╕й 1152 року). Д╕йсно, торки, черкаси, огузи, а також беренде╖ ╕ чорн╕ клобуки теоретично можуть бути назвами р╕зних род╕в, чи племен одного етносу, як це ведеться серед кочовик╕в, в╕рог╕дно – алтайсько╖ с╕м'╖ народ╕в. Але в к╕нц╕ XIII стол╕ття в руських л╕тописах, з'явля╓ться етнон╕м черкеси, що став вживатися зам╕сть старого – касоги, хоч черкеси сам╕ себе називали адигами (адиге). Дал╕ – б╕льше, з часом назва, черкеси, вживалась нар╕вн╕ з назвою, черкаси, а пот╕м ╕ вит╕снила останню. Таким чином, в╕дбулося перетворення торк╕в на черкес╕в. Вже В. Татищев вважав, що черкаси тотожн╕ адигам. Але, оск╕льки наука не сто╖ть на м╕сц╕, то вчен╕ почали шукати зв'язки м╕ж козаками чи взагал╕, укра╖нцями ╕ черкесами-адигами, тобто чистими кавказцями. ╤ як це не дивно – знайшли! Б╕льше того, наукова сп╕льнота все б╕льше схиля╓ться не до тюркського (алтайського) впливу на етногенез укра╖нц╕в, а до кавказького, в першу чергу конкретно, черкеського (адигського) ╕ аланського (осетинського).

Почнемо з того, що черкес в л╕тописах ма╓ назву касог, отже в╕д касога до козака – к╕лька невеличких крок╕в. ╤сторик Укра╖ни О. ╤. Р╕гельман ще в XVIII стол╕тт╕ пише про схож╕сть зовн╕шн╕х рис, одягу, побуту, обряд╕в черкес╕в ╕ укра╖нц╕в з низов'я Дн╕пра. Л. Г. Лопатинський (1842 – 1922) вбачав багато ознак адигського впливу на укра╖нську мову, зокрема, зак╕нчення пр╕звищ -ко, слова ненька, тато, хата, таке важливе слово як чумак, аналог якого на черкеськ╕й мов╕, чамок, означа╓ в╕зника воза, запряженого волами, адигське хуртис – м╕сце, де збираються чолов╕ки, дало гурт ╕ Хортицю, кош – товариш, дало козацький кош, периох – перешкода, дало порог, гибзе – кобза, ╕ багато ╕нших, а також ряд пр╕звищ, включаючи пр╕звище, Шевченко. Дуже велику к╕льк╕сть укра╖нських пр╕звищ адигського походження наводить Г.А. Борисенко (детальн╕ше див. А.А. Максидов. Украинские фамилии адыгского происхождения. http://zihia.narod.ru/ethnic/ukraine.htm). Деяк╕ досл╕дники зап╕дозрюють можлив╕сть б╕льш ранньо╖ експанс╕╖ адиг╕в на п╕вдень Рус╕, так що п╕вденн╕ руси могли мати ще до появи варяг╕в досить таки потужний адигський елемент. Укра╖нськ╕ антропологи Ф.К. Вовк, та його учн╕ ╤. Раковський ╕ С. Руденко, а також Д.М. Дяченко, С.П. Сегеда доводять певну антрополог╕чну окрем╕шн╕сть укра╖нц╕в серед сво╖х сус╕д╕в слов'ян, досить малу диференц╕ац╕ю ознак, тобто високу антрополог╕чну ╓дн╕сть, зв'язок з представниками чернях╕всько╖ культури, сарматами, аланами ╕ досить незначним монголо╖дним впливом.

Можлива ще одна верс╕я, яка зн╕ма╓ протир╕ччя – торки, про яких достов╕рно в╕домо, що вони ╕снували, насправд╕ були не алтайського, а кавказького, нав╕ть адигського походження. Вт╕м, питання "кров╕" в контекст╕ даного нарису не ╓ сутт╓вими, тим б╕льше що ╕сну╓ також верс╕я походження козацтва в╕д бродник╕в.

Сутт╓вим ╓ те, що п╕сля монгольського нашестя якась частина населення ос╕ла в долин╕ Дн╕пра, напевно, приблизно в район╕ нин╕шн╕х Черкас, причому частина переселенц╕в була представниками нап╕вкочових народ╕в – умовно говорячи, торк╕в (або черкас). Ц╕лком можливо, що деяка частина б╕женц╕в повернулася до р╕дних дом╕вок, якщо вони вц╕л╕ли, ╕ стали п╕дданими Орди, яких баскаки перерахували ╕ примусили платити данину. Треба сказити, що ╖х становище не пог╕ршилось пор╕вняно з княз╕вським пер╕одом, (а може й покращало, бо вони лише платили данину, будучи ╕ндив╕дуально в╕льними, а к╕льк╕сть земл╕ на одного хл╕бороба зросла). Але напевно ╕нша частина вир╕шила дилему по-╕ншому ╕ залишилась на нових землях. Варто п╕дкреслити серйозн╕сть такого р╕шення – на п╕дход╕ була зима (Ки╖в взяли 19 листопада). Як вони переживали зиму це вже ╕нше питання, але ясно, що то був не мед. (Я думаю, що люди в т╕ часи мали певний досв╕д ╕ переселились в нов╕ м╕сця загодя, щоб до сн╕гу встигнути обжитись, заготовити с╕но, збудувати якесь житло ╕ т. д.). Головне, що поступово в долин╕ Дн╕пра утворилася ╕ закр╕пилася колон╕я поселенц╕в, серед яких були ╕ торки, ╕ руси. Як говориться, процес п╕шов. Звичайно, на заливних долинах Дн╕пра жити не можна. Але п╕сля сходу весняних вод там ц╕лком можливе землеробство ╕ скотарство. Долина Дн╕пра в район╕ Черкас ма╓ ширину 15 – 18 км, ширина заплави – до 12 км (цей обширний прост╕р п╕зн╕ше д╕став назву Великий Луг), в пов╕нь вода може п╕дн╕матись до 8 м над р╕внем л╕та (дан╕ по Ки╓ву). Правий берег досить крутий, ма╓ висоту в деяких м╕сцях до 150 м, порослий л╕сом, пор╕заний ярами ╕ балками, р╕ка тече вздовж правого берега. Наявн╕сть л╕с╕в забезпечу╓ буд╕вельним матер╕алом. Так що вже в 1284 роц╕ на пагорбах правого берега стояло м╕сто Черкаси (ясно, що буд╕вництво також тривало певний час).

Що необх╕дно п╕дкреслити? В тих м╕сцях утворився сплав людност╕, якраз такий, що необх╕дний для виживання – скотар╕-во╖ни – торки чи черкаси, а також землероби (особисто в╕льн╕, що важливо) ╕ рем╕сники з Ки╓ва ╕ Ки╖вщини. Там були прекрасн╕ луги для худоби, чудова земля для злакових рослин, а в долинах – волог╕ ╜рунти для овочевих культур. Як ми зна╓мо, скотар╕ не можуть обходитись без рослинно╖ ╖ж╕, без вироб╕в ремесла, а хл╕боробам необх╕дн╕ тяглов╕ тварини ╕ рем╕сники для виготовлення знарядь прац╕. Во╖нський досв╕д в т╕ сувор╕ часи також являв собою необх╕дну складову для можливост╕ виживання сп╕льноти. Що дуже важливо – не було центрально╖ влади (державност╕), бо була необмежена воля, можлив╕сть п╕ти на ще неосво╓н╕ земл╕, розширювати колон╕ю, а тому державн╕сть в таких умовах не виника╓. Кр╕м того, там були ун╕кальн╕ рибальськ╕ ╕ мисливськ╕ уг╕ддя, ╕деальн╕ умови для бортництва. Якщо м╕ж людьми пану╓ злагода, то в таких умова може ╕снувати рай на земл╕.

Але щоб в нових диких м╕сцях створити рай, потр╕бно докласти дуже багато зусиль, а може й надзусиль, бо попервах то були умови виживання. Саме в умовах виживання дуже швидко зм╕ню╓ться усталена ментальн╕сть людини в б╕к сусп╕льних ц╕нностей – вза╓модопомоги, в╕дпов╕дальност╕, колектив╕зму, примату сп╕льного над особистим, бо усп╕х сп╕льно╖ справи ста╓ головним фактором виживання окремо╖ особи, (проявля╓ себе, так званий, кооперативний ефект). Фактично в таких умовах народжу╓ться нова людина, якщо вона витриму╓ ус╕ випробування перех╕дного пер╕оду ╕ не вт╕ка╓ зв╕дти ближче до «цив╕л╕зац╕╖», тобто в╕дбува╓ться також певний в╕дб╕р людських характер╕в, а можливо й генетичний в╕дб╕р. Люди цього нового типу, п╕онери ╕ першопрох╕дники, в ус╕ часи створювали найголовн╕ше – моральн╕ п╕двалини нових соц╕альних утворень.

Повернемось тепер обличчям до Степу, до Дикого поля. А що там д╕ялось? Що стало з половцями в результат╕ монгольсько╖ навали? Дума╓ться, половц╕ стали не меншою жертвою монгол╕в, н╕ж руси, якщо не б╕льшою. Руси використовувались монголами, як данники, а половц╕, в сучасн╕й терм╕нолог╕╖, як гарматне м'ясо. Арм╕я монгол╕в зростала за рахунок включення завойованих кочових народ╕в, причому використовувала ╖х безжал╕сно. Треба сказати, що ще в двадцятих роках 13 стол╕ття половц╕, а також половц╕ з аланами неодноразово чинили в╕дчутний оп╕р монгольськ╕й арм╕╖, але остаточно були розбит╕ в 1223 роц╕ на р╕чц╕ Калка (разом з руськими силами) ╕ в 1229 роц╕ на Урал╕. ╤снують також записи про повстання половц╕в на початку 1239 року в район╕ Поволжя. Близько 70 тисяч половц╕в п╕шли в Угорщину, але основна маса залишилась в степах п╕вдня ╢вропи, ув╕йшла до складу Золото╖ Орди ╕ зв╕сно, хоча б частково була рекрутована до в╕йська монгол╕в. Власне, п╕сля того, як арм╕я кочовик╕в д╕йшла до суц╕льного рег╕ону ос╕лих народ╕в, вона перестала зростати, бо втратила можлив╕сть подальшо╖ рекрутизац╕╖ населення, почала зменшуватись ╕ зак╕нчила св╕й переможний наступ.

Зазвичай кочовики живуть с╕мейно-родинними групами, або невеликими общинами, до 8 с╕мей. Наявн╕сть небезпеки, або ╕ншо╖ необх╕дност╕ могла спонукати до об'╓днання в орди по принципу родових груп. (На думку С. О. Плетньово╖, розм╕р орди м╕г досягати 40 тисяч людей). Але коли с╕мейно-родинна група або община йшла далеко на коч╕в'я в степ, то люди ставали в╕льн╕, один на один з природою. Отже, коли в травн╕ 1238 року монгольське в╕йсько рушило в╕д Козельська по Муравському шляху на п╕вдень, назустр╕ч йому на п╕вн╕ч рухались розр╕знен╕ ╕ розкидан╕ по степу общини кочовик╕в-половц╕в. В╕йсько рухалося повол╕, бо мало великий обоз з награбованим добром, значна частина якого належала ханов╕ по закону Яси. В якому напрямку рухався обоз сказати важко, бо столиця Золото╖ Орди, м╕сто Сарай-Бату, було засноване т╕льки в 1250 роц╕. Скор╕ше за все в╕йсько не хот╕ло в╕дходити в╕д мети сво╖х найближчих поход╕в на С╕верщину ╕ Ки╖вщину, тобто воно йшло по Муравському шляху на п╕вдень. Повол╕ рухався обоз, а не саме в╕йсько. Окрем╕ загони нишпорили вправо ╕ вл╕во на сотн╕ к╕лометр╕в в╕д основного маршруту, вивчаючи обстановку, складаючи карти, «проч╕суючи» територ╕ю. А в цей час кочов╕ групи половц╕в вже «розповзлись» по степу в межир╕ччях л╕вих приток╕в Дн╕пра, ╕ напевно значна частина цих груп «просочилась» через монгол╕в ╕ продовжила св╕й мирний кочовий спос╕б життя. На площ╕ л╕вобережного степу в б╕льш як 100 тисяч квадратних к╕лометр╕в не ╓ реальним встановити повний контроль нав╕ть силами монгольського в╕йська. А Правобережжя на той час ще було взагал╕ поза контролем монгол╕в. Враховуючи те, що монголи без всякого сумн╕ву сприймалися половцями як страшн╕ вороги, можна бути певним, що правобережн╕ половц╕ в межах окремих груп робили все можливе, щоб уникнути включення в структури Золото╖ Орди. В цьому сенс╕ спрямован╕сть думок ╕ д╕й половц╕в, рус╕в ╕ торк╕в були аналог╕чн╕ – уникнути грабування, знищення, п╕дкорення. П╕дкорення н╕коли не бува╓ тотальним, завжди залишаються в╕льн╕ групи, як╕ знаходять н╕шу виживання в найскладн╕ших умовах, адаптуючись до обставин ╕ ситуац╕╖. Тож напевно утворилися, а точн╕ше продовжили ╕снування групи в╕льних, мирних кочовик╕в в степах на територ╕╖ нин╕шньо╖ Укра╖ни. Враховуючи, що кочовики не можуть об╕йтись без зерна, дьогтю ╕ вироб╕в ремесла, а ос╕л╕ групи – без сол╕, то ясно, що в так╕й ситуац╕╖ з необх╕дн╕стю виника╓ натуральний обм╕н, чи торг╕вля. На фон╕ геопол╕тичних под╕й св╕тового значення не стають меншими ╕ не зникають проблеми сьогодення, п╕дтримки ╕снування, продовження життя.

В╕дсутн╕сть будь-яко╖ достов╕рно╖ ╕нформац╕╖ про т╕ часи да╓ волю для ╕сторичних реконструкц╕й, але насправд╕ ця "воля" ма╓ бути жорстко обмежена з одного боку, законом╕рностями, пов'язаними в першу чергу з ╕снуючими на той час технолог╕ями виживання та м╕стк╕стю середовища, а з ╕ншого боку – простим здоровим глуздом. В укра╖нськ╕й ╕стор╕ограф╕╖ популярн╕ дв╕, можна сказати, м╕фологеми. Перша стосу╓ться рол╕ уходництва (збиральництва), як основно╖ в формуванн╕ козацтва, а значить – укра╖нства, наприклад: "Однак незаперечним ╓ те, що саме уходництво ╕ збиральництво започаткували формування перших во╓н╕зованих угрупувань степово╖ людност╕. Це були озбро╓н╕ групи, як╕ об'╓днувала сп╕льна мета: одержання здобич╕, засоб╕в для ╕снування – ╕ як╕ д╕яли за принципом захист – напад..." (В. Бо╓чко, А. Чабан. Роль поруб╕жних територ╕й у процес╕ генезису козацтва. Укр. ╕ст. журнал, 1999, N 2). Дал╕, "Ухо?дники, люди р╕зних стан╕в – селяни, м╕щани, бояри ╕ нав╕ть ма╜нати, як╕ любили пригоди ╕ ризик та ходили у XIV – XVI стол╕ттях на «уходи» в степ на полювання, рибальство, збирання меду. Уходники походили з сум╕жних з╕ степом, Черкащини, Кан╕вщини, Ки╖вщини, Брацлавщини; йшли навесн╕ на низ Дн╕пра, а взимку поверталися до сво╖х осель. З часом залишалися назавжди в степах, головним чином на Понизз╕ Дн╕пра, об'╓днувалися в орган╕зован╕ ватаги, в╕дбивали награбовану татарами худобу в Укра╖н╕ та «ясир», перетворилися на окрему сусп╕льну верству населення; ╕ ╖х почали називати козаками". (Цитата з «Енциклопед╕╖ укра╖нознавства» В. Куб╕йовича). Я не буду довго зупинятись на словах «йшли навесн╕ на низ Дн╕пра», бо вийшовши з Ки╓ва навесн╕ ╕ подолавши десь п╕д тисячу к╕лометр╕в по бездор╕жжю, десь в к╕нц╕ л╕та до низу Дн╕пра й доберешся. А там ще треба було в╕др╕знити награбовану худобу в╕д «р╕дно╖», перш н╕ж в╕дбивати. Звичайно, ╕сторики мислять масштабно, не те що якийсь селюк, що вир╕шив трохи в╕д╕йти в╕д р╕дного села ╕ половити рибки, там де ╖╖ б╕льше.

Якщо звернутись до джерел б╕льш наближених до уходницьких час╕в, наприклад до записок Михалона Литвина, виданих в 1615 роц╕, то можна знайти нав╕ть таке: "А щаслива ╕ рясна Ки╖вщина багата ╕ людьми, тому що на Бористен╕ ╕ на ╕нших р╕ках, що впадають до нього, ╓ чимало багатолюдних м╕ст, багато с╕л, жител╕ яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на човнах, ловити рибу, полювати; з них одн╕ ховаються в╕д влади батька, чи в╕д рабства, чи в╕д служби, чи в╕д [покарання за] злочини, чи в╕д борг╕в, чи в╕д чогось ╕ншого; ╕нших же приваблю╓ до не╖, особливо навесн╕, б╕льш багата нажива ╕ б╕льш рясн╕ м╕сця. ╤ випробувавши радост╕ в ╖╖ фортецях, вони в╕дт╕ля вже н╕коли не повертаються; а в короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмед╕в ╕ зубр╕в. Звикнувши до житт╓вих негод, вони стають дуже в╕дважними. Тому там дуже легко набрати безл╕ч добрих во╖н╕в". Текст записок рясн╕╓ такого типу "св╕доцтвами", що кидають т╕нь взагал╕ на достов╕рн╕сть старовинних "першоджерел", якщо вони не ╓ прямими св╕доцтвами очевидц╕в або документами юридичного р╕вня. (Треба зазначити, що старовинн╕ польськ╕ джерела стосовно козацтва рясн╕ють непосл╕довн╕стю, протир╕ччями ╕ вигадками, бо в б╕льшост╕ писались шляхтичами-урядовцями, що не мали безпосередн╕х контакт╕в з козацьким життям ╕ навряд чи могли мати. Огляд джерел да╓ться в робот╕ Дмитра Вирського, "Дискурс про козак╕в", 2005 р.).

Зупинимось хоча б на питаннях рибалки (не будемо торкатись бортництва, бо це дуже профес╕ональна ╕ складна р╕ч). Кожен рибалка, не сучасний, а той що займався загот╕влею риби, зна╓, що основне в рибалц╕ – це с╕ль, дуже багато сол╕. На п'ять пуд╕в сушено╖ риби п╕де близько пуда сол╕, бо ╕накше рибу в спеку не вбережеш. А пуд сол╕ в т╕ часи – це справжн╓ багатство. Друга проблема – захист риби в╕д мух п╕д час процесу в'ялення, що ста╓ проблемою при значних к╕лькостях риби ╕ потребу╓ спец╕альних технолог╕й. (В зв'язку з цим ц╕каво пригадати знамениту хрон╕ку Йоахима Б╓льського в╕д 1597 року, в який в╕н пише, що запорожц╕ сушили рибу без сол╕. Напевно сам автор не випробував такого методу, бо ╕накше би переконався, що риба гарантовано пропаде. П╕зн╕ший хрон╕ст Павел Пясецк╕ в 1648 роц╕ вказу╓, що запорожц╕ натирали рибу попелом зам╕сть сол╕. Це треба випробувати, а тому я утримаюсь в╕д коментар╕в. Варто додати, що с╕ль явля╓ собою також продукт, житт╓во необх╕дний для нормального життя людини). Щодо сол╕ння риби в бочках, то для цього потр╕бне бондарне виробництво ╕ знову ж таки, багато сол╕. А в кого була с╕ль в т╕ часи? В того, хто кожного року ╖здив до моря, чи до соляних родовищ Донбасу, ╕ повертався назад – у кочовика. По-друге, ви пробували в╕д весни до осен╕ харчуватись одн╕╓ю рибою? Я пробував на протяз╕ двох тижн╕в. Запам'яталось надовго. Хл╕бороб не може харчуватись одн╕╓ю рибою, чи одним м'ясом. Якщо уходник вир╕шував назавжди залишитись на нових землях, а саме цей процес започаткував колон╕зац╕ю степу ╕ виникнення укра╖нства, в╕н мав починати з хл╕боробства, з осво╓ння земл╕. Мисливство-збиральництво, як базова технолог╕я ╕снування сусп╕льства, залишились в далекому минулому. (Щодо цього ╕сну╓ абсолютний критер╕й, розглянутий вище – демограф╕чна м╕стк╕сть середовища). Вже давно хл╕боробство складало ту матер╕альну основу, на як╕й будувалося все ╕нше. Зерно може збер╕гатися необмежено довго в сухих умовах. Зерно в╕д╕гравало роль валюти землероба. Худоба ╕ с╕ль – валюта кочовика. Це ╓ ланки, як╕ нерозривно зв'язують обидв╕ цив╕л╕зац╕╖. ╤накше вони не самодостатн╕. М╕ж ╕ншим, наявн╕сть сол╕ породила феномен укра╖нського енергетичного продукту, без якого важко соб╕ уявити чумацтво (╕ не т╕льки) – сала. ╢ ще один важливий момент – ментальн╕сть хл╕бороба не може перетворитися в ментальн╕сть мисливця-збирача. Око хл╕бороба не витрима╓ споглядання родючого чорнозему, на якому росте одна трава ╕ бур'ян. В╕н почне с╕яти. Укра╖нство зародилось, виросло ╕ продовжу╓ жити на чорноземах Укра╖ни.