Текст книги "Укранська ментальнсть укранська державнсть (СИ)"

Автор книги: Павел Чередник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)

Ринкова ментальн╕сть як╕сно зм╕ню╓ систему в╕дношень людини ╕ оточення. Св╕т для нього ста╓ в╕дкритим у вс╕й сво╖ повнот╕, р╕зноман╕тт╕ етнос╕в, культур, рел╕г╕й, традиц╕й, мов. Для нього не ╕сну╓ непорушних ╕стин чи авторитет╕в, абсолютизац╕я свого р╕дного, етн╕чного для нього неприйнятна ╕ б╕льше того, шк╕длива, в╕н легко сходиться з представниками р╕зних народ╕в ╕ культур, в╕н готовий сприймати все, що для нього ма╓ ц╕нн╕сть ╕ в╕д кочовика-ногайця, ╕ в╕д татарина-во╖на, ╕ в╕д поляка-шляхтича – "чорт б╕с, аби яйця н╕с". Татари для козак╕в були ситуативно, то вороги, то союзники, козаки не робили проблеми стосовно контакт╕в з людьми ╕ншо╖ в╕ри, високого чи низького походження, питання "шляхетност╕" для них також було ситуативне ╕ розглядалось з точки зору вигоди. Оцей тип укра╖нця-козака, що сяде грати в карти з чортом, чи нав╕ть ос╕дла╓ його, але н╕коли не поступиться нечист╕й сил╕, бо фактично в╕н в нечисту силу не в╕рить, що сприйма╓ чуже, не як загрозу, а як явище, з ц╕кав╕стю ╕ гумором, цей тип, що знайшов в╕дображення в творах л╕тератури, напевно сформувався з отих переселенц╕в-уходник╕в, а згодом, чумак╕в-козак╕в, що почали широко в╕дкритими очима дивитися на широкий б╕лий св╕т.

Надамо слово ╕сторикам: "...зда╓ться, н╕би вся сeлянськa Укрa╖нa к╕нця XVI – сeрeдини XVII ст. жила нa кoлeсax. "Eрa сeлянськoгo вiдxoду", як iнкoли нaзивaють цeй пeрioд iстoрики, дiйснo дaлa нaдзвичaйнo висoкий прoцeнт мiгрaцiй. Зa пiдрaxункaми Микoли Крикунa, лишe зa дaними судoвиx книг трьox вo╓вoдств Укрa╖ни, у пeршiй пoлoвинi XVII ст. втiкaчi пoкинули близькo двox тисяч сiл з Руськoгo i Бeлзькoгo вo╓вoдств, a з тeритoрiaльнo нeвeликoгo Пoдiльськoгo – 618. Дoбрoбут кoлoнiстiв був гaрaнтoвaний сaмoю прирoдoю, бo зaлeжaв лишe вiд ╖xньo╖ прaцьoвитoстi тa зaпoвзятливoстi. Приклaдiв пoдиву гiднo╖ сeлянськo╖ зaмoжнoстi в циx крaяx, дe, як гoвoрили рeвiзoрaм брaцлaвськi бoяри щe в 1545 р., мужик пишнiший i бaгaтший, aнiж пaн, мoжнa нaвeсти чимaлo. Прoтe всe-тaки, всупeрeч нeзрiвняннo сприятливiшим oбстaвинaм життя ки╖вськo-брaцлaвськoгo сeлянинa пoрiвнянo з йoгo вoлинським, a oсoбливo гaлицьким брaтoм, сaмe Брaцлaвщинa й Ки╖вщина нeвдoвзi стaнуть вoгнищeм сoцiaльниx кoнфлiктiв. Причини цьoгo бaчaться нe стiльки в eкoнoмiчниx рeaлiяx чи нaдмiрниx утискax сeлянськo╖ мaси, скiльки в спeцифiчнiй мeнтaльнoстi xлiбoрoбiв стeпoвo╖ зoни. Oсвo╖вши влaснoю прaцeю зeмлi й вoди нeбeзпeчнoгo крaю, кoлoнiсти нe дoпускaли думки, щo цe нe ╖xня, сaнкцioнoвaнa Бoжим прaвoм влaснiсть. З iншoгo бoку, життя вiч-нa-вiч з тaтaринoм вирoблялo нeзaлeжнiсть i вiдвaгу, спoрiднeну з кoзaцькoю. Тoму нaвiть лeгкi спрoби зaпрoвaдити крiпoсницькo-пaнщиннi пoрядки, звичнi для внутрiшнix рeгioнiв дeржaви, викликaли тут бурxливу рeaкцiю як зaмax нa вoлю". ╤ дал╕: "Кiлькiсть мiськиx пoсeлeнь, щo виникли в oстaннiй чвeртi XVI – пeршiй пoлoвинi XVII ст. у пoгрaничниx (укрa╖нниx) вo╓вoдствax – Ки╖вськoму тa Брaцлaвськoму, врaжaючa – пoнaд 300. I xoчa в пeрeвaжнiй бiльшoстi ╖хн╓ нaсeлeння нe пeрeвищувaлo сoтнi двoрiв, тoбтo близькo 600-700 чoлoвiк, однак рoль oсeрeдкiв, дoвкoлa якиx снувaлoся життя, вoни викoнувaли. Бiльшiсть зaснoвувaлaся вiдрaзу нa мa╜дeбурзькoму прaвi, тoбтo з пeвними, нexaй ╕ спрoщeними, фoрмaми сaмoврядувaння. Нaвiть oбмeжeнi форми мa╜дeбурзькoгo сaмoврядувaння сприяли тoргoвiй aктивнoстi мiськoгo нaсeлeння i пoжвaвлeнню рeмiсництвa. Нaприклaд, у Бiлiй Цeрквi, щo виниклa як прикoрдoнний зaмoк у сeрeдинi XVI ст., a 1588 р. oдeржaлa привiлeй нa мa╜дeбурзькe прaвo, нa 40-i рoки XVII ст. вжe мeшкaлo пoнaд 250 рeмiсникiв рiзниx прoфeсiй – дo 30% житeлiв". (Н. Яковенко. Нарис ╕стор╕╖ Укра╖ни з найдавн╕ших час╕в до к╕нця 18 стол╕ття.)

Як сказав Боплан про козак╕в, "вони  надзвичайно кохаються у сво╖й свобод╕, без яко╖ не уявляють життя". Д╕йсно, це було головне. В╕д часу, коли укра╖нська ментальн╕сть, дух свободи ╕ уявлення про те, як треба жити ╕ як не треба жити н╕ в якому раз╕, поширилась практично в межах нин╕шн╕х укра╖нських земель, то вже вона сама стала причиною ╕ рухомою силою подальших под╕й. Вона створила феномен, як дехто говорить, держави, яко╖ н╕коли не було. Як не дивно, ця держава не вмерла й не загинула, а навпаки, розширилась ╕ «переварила» прибульц╕в. З пад╕нням польсько╖ влади Запорозьке в╕йсько взяло на себе функц╕╖ цив╕льно╖ адм╕н╕страц╕╖, утворивши фактично новий пол╕тичний орган╕зм, який ми назвали козацькою державою, але який, на жаль, державою ще не був. Саме це через нетривалий час призвело до Ру╖ни. Держава не може сформуватися «з нуля» одномоментно, ма╓ пройти певний процес ╖╖ адаптац╕╖ до реал╕й, утворення певно╖ ╓дност╕ ╕ узгодженост╕ ус╕х частин механ╕зму, досягнення певного р╕вня профес╕онал╕зму. ╤ держава не може утворитися в сусп╕льств╕, де переважна б╕льш╕сть людей позбавлена державницько╖ ментальност╕, де держава асоц╕ю╓ться з панством, кр╕пацтвом, насильством ╕ приниженням. Але т╕ сусп╕льн╕ форми, що виникли на Укра╖н╕, являли на той час оптимальн╕ (╕ на м╕й погляд, ун╕кальн╕) форми узгодження сусп╕льно╖ орган╕зац╕╖ ╕ ╕ндив╕дуально╖ свободи.

Як╕сть народу взна╓ться в випробуваннях. ╤сторичн╕ виклики т╕льки зм╕цнюють сильний народ, загартовують його ╕ розширюють його адаптац╕йн╕ можливост╕. Саме таким викликом стали для Укра╖ни майже безперервн╕ агресивн╕ д╕╖ Кримського ханства, що почалися в к╕нц╕ XV стол╕ття ╕ тривали майже п╕втора стол╕ття. Власне ц╕ д╕╖ довершили формування ц╕лком певно╖ соц╕ально╖ практики ╕ в╕дпов╕дного укра╖нського типу людини, яку ми зна╓мо вже з ╕сторичних джерел. Цей пер╕од остаточно сформував укра╖нську нац╕ю, як нац╕ю в╕льних людей, що можуть власними силами протистояти потужним зовн╕шн╕м загрозам.

Розд╕л 2.4. Держава, яко╖ н╕коли не було.

Надлежит искоренять в малороссах развратное мнение, по коему

представляют себя народом от здешнего совсем отличным.

Катерина ╤╤

Останн╕м часом з'явилась маса публ╕кац╕й (особливо в ╤нтернет╕) про укра╖нську «недодержавн╕сть», написаних на р╕зних р╕внях грамотност╕, з'являються карти, на яких показано, з одного боку, коли ╕ ким та чи ╕нша частина Укра╖ни була колон╕зована, ╕ перестала ╕снувати власне, як Укра╖на, а з ╕ншого боку, коли ╕ завдяки кому не╕снуюча Укра╖на приростала територ╕ями. Кр╕м того переконливо доводиться, що укра╖нц╕ ╕ рос╕яни – це один ╕ той самий чорт, т╕льки з р╕зних бок╕в. ╤стор╕ю про не╕снуючу Укра╖ну я пам'ятаю з глибоких радянських час╕в, б╕льше того, я не п╕ддавав жодному сумн╕ву ╕сторичн╕ факти – Укра╖ни як держави в загальноприйнятому сенс╕ д╕йсно не було, причому, н╕коли, якщо не рахувати к╕лькох рок╕в за час╕в Хмельниччини, та й то навряд чи те утворення можна було назвати державою. Звичайно, на так╕ аргументи можна в╕дпов╕сти: головне, щоб ╕снував народ, а держава буде.

Але можна глибше копнути в суть питання (до якого ми ще будемо неодноразово звертатись): чому укра╖нськ╕ земл╕ не т╕льки не зменшились, чи нав╕ть зникли з ╕сторично╖ карти, як то в╕дбулося, скаж╕мо з землями каталонц╕в, саксонц╕в, гасконц╕в, бургундц╕в, бретонц╕в, гот╕в, шваб╕в ╕ безл╕ч╕ ╕нших, а безперервно приростали. Вони приростали власне, як укра╖нськ╕ земл╕, тобто земл╕, де серед населення переважа╓ укра╖нський тип культури ╕ ментальност╕. Характерний приклад – Слобожанщина чи П╕вн╕чне Причорномор'я, куди ст╕калися представники найр╕зноман╕тн╕ших етнос╕в, але врешт╕ решт були укра╖н╕зован╕. (Винятком ╓ Стародубщина, яка починаючи з 1660 рок╕в ╕нтенсивно заселялась старообрядцями – соц╕альною групою, що була схильна до само╕золяц╕╖ ╕ не п╕ддавалась жодн╕й асим╕ляц╕╖ чи культурним впливам. Старообрядц╕ Стародубщини зберегли свою культурну ╕дентичн╕сть нав╕ть п╕сля насильницького ╖х виселення в Бурят╕ю).

╤стор╕я показу╓, що безл╕ч народ╕в не отримали власно╖ державност╕ ╕ зникли, деяк╕ – втратили державн╕сть ╕ не зникли, ╕нш╕ – втратили ╕ згодом повернули, ╓ й так╕, що н╕коли не мали державност╕, але продовжують ╕снувати, як народ. Також ╕сну╓ багато пол╕етн╕чних держав, що не мають "титульного" етносу, або ж ╕снують окрем╕ держави, населен╕ однаковим етносом, але мабуть можна стверджувати, що необх╕дною умовою для створення нац╕онально╖ держави ╓ ╕снування в╕дпов╕дного народу. ╤ в цьому сенс╕ основне питання, що стосу╓ться ╕снування Укра╖ни, як ран╕ше, так ╕ тепер (тепер – значно менше) – а чи був (╓) укра╖нський народ?

Феномен ╕снування Укра╖ни, як територ╕╖, що заселена укра╖нцями, вже не викликав сумн╕ву приблизно з середини XVII стол╕ття, коли ц╕лком склалися укра╖нський етнос ╕ в╕дпов╕дна територ╕я, в╕дображена на перш╕й мап╕ Укра╖ни Боплана (про що ми вже згадували у Вступ╕), ╕ саме ╕снування народу стало ключовим при визначенн╕ назви, Укра╖на, для дано╖ територ╕╖. Без сумн╕ву, тут мали вплив особист╕ враження Боплана в╕д сп╕лкування з козаками, яких в╕н характеризу╓, як справжн╕х аристократ╕в. (М╕ж ╕ншим, його описи польсько╖ шляхти значно менш компл╕ментарн╕). В╕д того часу в ╓вропейському пол╕тикум╕ почали формуватися уявлення про Укра╖ну як територ╕ю, що ╕сторично заселена укра╖нцями, причому ця територ╕я мала певн╕, хоч ╕ не досить визначен╕, кордони. А до того в ╢вроп╕ було усталене поняття Русь – територ╕я, народ ("русини" або "народ руський"), в╕ра (грецька або ун╕атська), мова руська. П╕д це поняття п╕дпадали укра╖нц╕ ╕ б╕лоруси разом з в╕дпов╕дними територ╕ями. Вони мали сп╕льну оф╕ц╕йну руську мову, що була державною в Великому Княз╕вств╕ Литовському (ВКЛ) ╕ сп╕льне законодавство, заф╕ксоване в Литовських статутах. Безумовно, важливу роль в╕д╕гравала також наявн╕сть сп╕льно╖ спадщини в╕д час╕в Ки╖всько╖ Рус╕.

Русь "укра╖нська" п╕ддалась впливу "укра╖нсько╖ хвил╕", козаччини, вольност╕, що в╕дпов╕дним чином деформувало сусп╕льну систему в б╕к кочового принципу, "народ-в╕йсько", в той час як б╕лоруська частина Рус╕ виявилася б╕льш консервативною ╕ б╕льш посл╕довною в п╕дтримц╕ принцип╕в, що панували в ВКЛ. (Це не дивно, враховуючи, що б╕лоруський Новогрудок був першою столицею ВКЛ). Але ╕нерц╕я писаного слова дуже велика, тому Укра╖на ще на протяз╕ довгого часу в юридичних документах позначалась, як Русь. (А тому, зовс╕м не випадково Петро ╤ в 1721 роц╕ назвав Московську державу новим ╕м'ям – Рос╕я, а не Русь, бо ╕накше виникло б повне непорозум╕ння).

Тобто Укра╖ни, як держави не ╕снувало, але була кра╖на (територ╕я), що мала назву Укра╖на, ╕ люди, що ╖╖ заселяли – укра╖нц╕. ╤ це ╓ головне. ╤ власне в цьому поляга╓ проблема нац╕онально╖ державност╕, в тому числ╕ й сучасно╖. Д╕йсно, якщо припустити, що такого окремого народу, як укра╖нц╕ не ╕сну╓, то тод╕ виникають велик╕ сумн╕ви, щодо доц╕льност╕, або просто, здорового глузду, в ╕снуванн╕ окремо╖ держави. (До реч╕, це основний аргумент досл╕дник╕в природи "укра╖нського сепаратизму"). Тод╕, так зван╕, укра╖нц╕, мають забути св╕й "малорусский диалект", (тим б╕льше, що значною м╕рою це вже зроблено) влитися в "единое культурное пространство" (╕ таке насправд╕ вже ╕сну╓) ╕ нарешт╕ "слиться с матушкой-Россией". Ключове слово тут – культурний прост╕р, що створю╓ духовну основу "окрем╕шност╕", яку народ намага╓ться зберегти за будь яку ц╕ну ╕ яка ╓ базовою п╕дставою створення окремо╖ держави. ╤стор╕я показу╓, що поки ╕сну╓ ота окрем╕шн╕сть, в╕друбн╕сть культур народ╕в, що входять до ╓дино╖ держави, завжди залиша╓ться тенденц╕я до сепаратизму, виокремлення рег╕он╕в, де переважа╓ окрема культура. (Хрестомат╕йним прикладом такого сепаратизму була тридцятил╕тня в╕йна, пов'язана з приборканням Карлом Великим Саксон╕╖ у VIII стол╕тт╕, що супроводжувалась жахливим винищенням саксонц╕в ╕ яку вдалося завершити лише завдяки, можливо найпершим в ╢вроп╕, масовим ╖х депортац╕ям). Власне, по аналог╕чному принципу в╕дбувався розпод╕л Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ п╕сля под╕й 1917 року, а пот╕м – створення СРСР, коли при визначенн╕ кордон╕в республ╕к враховувались результати перепису населення 1897 року, де ще не було графи, "нац╕ональн╕сть", але була графа, "р╕дна мова", що напевно ╓ найважлив╕шим показником культурно╖ належност╕. Треба в╕дзначити, що такий принцип под╕лу по в╕дношенню до Укра╖ни був достатньо справедливий ╕ практично не призв╕в до етн╕чних конфл╕кт╕в в майбутньому. ╤ хоч культурний прост╕р за роки радянсько╖ влади був значною м╕рою ун╕ф╕кований, цього виявилося недостатньо для "злиття". ╤снують сутт╓в╕ культурн╕ в╕дм╕нност╕ обох народ╕в саме по в╕дношенню до уявлень про державу ╕ державотворення, при цьому ц╕ в╕дм╕нност╕ мають глибоке ╕сторичне кор╕ння.

╤сну╓ ╕нформац╕я (я не можу гарантувати ╖╖ достов╕рн╕сть), що Стал╕н свого часу при формуванн╕ територ╕й нац╕ональних республ╕к у склад╕ СРСР, напол╕г на включенн╕ Донбасу до складу саме Укра╖ни, а не Рос╕╖. Аргументом було те, що маси рос╕йського пролетар╕ату, що працюють в цьому рег╕он╕, будуть вгамовувати сепаратистськ╕ настро╖ укра╖нц╕в, Донбас стане якорем, що прив'яже Укра╖ну до Рос╕╖. ╤стор╕я показала, що Стал╕н дивився дуже далеко, аж в 2014 р╕к.

Петро Михайлович Сас, досл╕дник пол╕тично╖ культури укра╖нського сусп╕льства, пише з цього приводу: «На початку 20-х рр. XVI ст. виника╓ теоретично вмотивована пол╕тична концепц╕я „руського“ народу. Поняття контину╖тету ╕стор╕╖ руського народу набувало системного, теоретично узасадненого вим╕ру ╕ розглядалося як пол╕тичне. Базовими ╕дейними компонентами концепц╕╖ виступало, зокрема, твердження про одв╕чну свободу народу, засновану на природному прав╕ й моральних приписах старовини. Стверджувалося, що ця свобода виявилася в добров╕льному ╕ догов╕рному п╕дданств╕, скр╕пленому корол╕вською присягою п╕д час ╕нкорпорац╕╖ Польщею укра╖нських земель ╕ п╕дтвердженому п╕зн╕шими пол╕тико-правовими актами. Набула популярност╕ теза про „трет╕й“ пол╕тичний народ кра╖ни (поряд з польським та литовським) – „руський“. Доводилося, що „руський“ народ ╓ одним ╕з фундатор╕в Реч╕ Посполито╖, тобто стороною р╕вноправною у цьому в╕дношенн╕ з польським та литовським „народами-засновниками“». Характерна форма пол╕тично╖ само╕дентиф╕кац╕╖ – «ми, руський народ» сама по соб╕ була результатом формування ц╕лком певно╖, ╕ можна стверджувати – демократично╖ св╕домост╕, яка т╕льки й могла виникнути в умовах свободи ╕ самоврядування. В╕дносно цього треба зробити ряд зауважень.

Феномен нац╕онально╖ держави виник на початку XIX стол╕ття п╕сля под╕й Велико╖ французько╖ революц╕╖ ╕ процес створення держав-нац╕й не завершився аж до цього часу. Тобто сусп╕льна св╕дом╕сть (ментальн╕сть) жителя ╢вропи в середин╕ XVII стол╕ття, коли почалися державотворч╕ процеси на Укра╖н╕, ще не оперувала поняттям, нац╕я, бо важлив╕шим був становий под╕л сусп╕льства. Так званий, посполитий люд, взагал╕ не приймався до уваги, як пол╕тичний фактор, а розглядався, як тупа робоча сила, що служить шляхт╕. (Як писав поет: «...страна рабов, страна господ», м╕ж якими – пр╕рва). До того ж цей посполитий люд був под╕лений м╕ж феодалами ╕ ф╕зично не м╕г мати пол╕тично╖ ╓дност╕. Шляхта р╕зного етн╕чного походження мала б╕льше сп╕льного ╕ могла найти порозум╕ння скор╕ше, н╕ж етн╕чно спор╕днена шляхта ╕ посполитий люд. (До того ж ╕снували уявлення про зовс╕м в╕дм╕нне походження шляхти ╕ черн╕, наприклад, виражен╕ в сарматському м╕ф╕ походження польсько╖ шляхти). А тому под╕л державних кордон╕в по етн╕чному принципу не мав практичного значення. Державн╕ кордони визначалися правом сильного. Тим б╕льше, що вся ╓вропейська ел╕та була пов'язана давн╕ми родинними (зокрема, династичними) зв'язками, сп╕льною мовою (латиною) ╕ сп╕льною церквою. (Зауважимо, що власна «етн╕чна» мова в т╕ часи взагал╕ мала найменше значення). (В╕дголосок такого стану речей ╕ тако╖ ментальност╕ ми можемо бачити в знаменитому комун╕стичному гасл╕ «Пролетар╕ ус╕х кра╖н, ╓днайтеся!». Вважалося, що кап╕тал╕сти (шляхта) вже ╓ об'╓днан╕, бо для кап╕тал╕ста не ╕сну╓ нац╕╖, а т╕льки прибуток. В такому раз╕ пролетар╕ також мали об'╓днатись, бо для них ╕деал св╕тового комун╕зму мав бути дорожчим за нац╕ональн╕ ╕нтереси. Досв╕д показав, що «негр преклонных годов» аж н╕як не був схильний вивчати рос╕йську мову).

Напевно найважлив╕шими факторами в створенн╕ нац╕й ╕ в╕дпов╕дно – нац╕ональних держав, ╓, по-перше, зб╕льшення р╕вня соц╕ал╕зац╕╖ (зв'язк╕в) ус╕х верств (стан╕в) населення, пов'язане з л╕кв╕дац╕╓ю м╕жстанових перегородок, полегшенням вертикально╖ моб╕льност╕, що приводить до такого р╕вня ╓дност╕, при якому даний народ вже можна розглядати, як ╓дине пол╕тичне ц╕ле – нац╕ю. Пол╕тизац╕я усього народу, а не т╕льки ел╕ти, ╓ явище вторинне ╕ неможливе без певного р╕вня соц╕ал╕зац╕╖. Пол╕тизац╕я виника╓, як реакц╕я на в╕дпов╕дн╕ обставини, що змушують народ об'╓днуватись для узгоджених д╕й. По-друге, в форм╕ нац╕онально╖ державност╕ в╕дбува╓ться максимальне узгодження ╕нтерес╕в ╕ прагнень нац╕╖ з ╕нтересами держави: держава, яка форму╓ться з представник╕в дано╖ нац╕╖ максимально захища╓ ╖╖ етнокультурн╕ ц╕нност╕ ╕ тим самим створю╓ п╕дстави для зусиль з боку нац╕╖ щодо збереження ц╕л╕сност╕ держави. Виника╓ зв'язка – нац╕я-держава, найб╕льш ст╕йка форма державного утворення, власне завдяки п╕дтримц╕ ╕ п╕клуванню про державн╕ ╕нтереси з боку громадян.

Саме ця зв'язка, що д╕йсно продемонструвала сво╖ ун╕кальн╕ можливост╕ (особливо, на приклад╕ наполеон╕всько╖ Франц╕╖), призвела до виникнення ╕деолог╕╖ етатизму (державництва), яка кор╕ннями сяга╓ ще вчення Гегеля про реал╕зац╕ю св╕тового Духу, що знаходить сво╓ найвище вт╕лення власне в держав╕. Монарх╕чний принцип "держава – це я" зм╕ню╓ться принципом "держава – це нац╕я", а зв╕дси – лог╕чний перевертень "нац╕я – це держава" – в╕дбува╓ться ототожнення нац╕╖ ╕ держави. Зв╕дси виникнення крайн╕х форм нац╕онал╕зму (наприклад, укра╖нський нац╕онал╕ст Д.╤. Донцов вважав, що державн╕сть нац╕╖ ╓ найвища ц╕нн╕сть, вища за ц╕нн╕сть життя людей). Але розглянемо, що сутт╓вого насправд╕ да╓ нац╕я-держава? Двохсотр╕чний досв╕д дозволя╓ в╕дпов╕сти на дане питання. По-перше, розвиток ╕ захист нац╕онально╖ культури. По-друге, виникнення почуття патр╕отизму серед значно╖ частини громадян, яке реал╕зу╓ться в форм╕ п╕дтримки власно╖ державност╕. По-трет╓, ╕ це найголовн╕ше з точки зору геопол╕тики – загальну в╕йськову повинн╕сть, яка да╓ можлив╕сть створювати фантастичн╕ по масштабу арм╕╖ ╕ направляти колосальн╕ ресурси держави на ╖х п╕дтримку. Держава-нац╕я отримала реальну можлив╕сть проводити ц╕леспрямовану пол╕тику розпод╕лу св╕ту, створення св╕тових колон╕альних ╕мпер╕й, а коли св╕т був под╕лений, м╕л╕таристський ресурс знайшов свою розрядку в двох безпрецедентних за сво╖ми масштабами св╕тових в╕йнах. На цьому "золотий в╕к" держав-нац╕й зак╕нчився. В╕н почався з наполеон╕вських в╕йн, що зас╕яли поля ╢вропи т╕лами француз╕в, ╕ зак╕нчився жахливою Другою св╕товою в╕йною, п╕сля яко╖ людство, нарешт╕ отямилося (щоправда, не все) ╕ почало будувати ╢вропу ╕ св╕т на дещо ╕нших принципах, перш за все, на принципах ╕нтеграц╕╖, колективно╖ безпеки ╕ створення наддержавних механ╕зм╕в контролю ╕ безпеки. В╕д цього часу почався процес занепаду держави-нац╕╖ ╕ взагал╕, держави як тако╖, ╕ перекладання все б╕льшо╖ частини державних функц╕й безпосередньо на громадянина, на м╕сцев╕ громади або ж на наддержавн╕ м╕жнародн╕ ╕нституц╕╖. При цьому поняття, нац╕я, поступово зм╕ню╓ться поняттям, пол╕тична нац╕я, тобто певне територ╕ально об'╓днане сусп╕льство, що ма╓ б╕льш-менш однаков╕ пол╕тичн╕ ╕ культурн╕ ц╕нност╕, але етн╕чний фактор не в╕д╕гра╓ в ньому пров╕дно╖ рол╕. (Мен╕ особисто ╕мпону╓ точка зору Ю.╤. Семенова, зг╕дно яко╖ нац╕я виника╓, коли люди входять до складу ╓диного соц╕ально-╕сторичного орган╕зму, признають його сво╓ю в╕тчизною, а себе розглядають як сп╕вв╕тчизник╕в. Тут акцентован╕ пол╕тичний ╕ ментальний аспекти, як╕ ╓ сутт╓вими, а також поняття соц╕ально-╕сторичного орган╕зму, який може не сп╕впадати з державою, або взагал╕ не бути державою).

Дек╕лька зауважень щодо патр╕отизму. Як говорить латинське присл╕в'я: «ubi bene, ibi patria» – де добре, там ╕ батьк╕вщина. В минул╕ часи для раба, селянина, рем╕сника не мало б╕льшого значення, якого етн╕чного походження пан дере з нього шк╕ру, зате мав велике значення р╕вень шкуродерства. В модерн╕ часи, коли нац╕ональна держава почала позиц╕онувати себе, як захисницю усього народу-нац╕╖, коли кожний громадянин отримав однаков╕ права ╕ однаковий захист з боку держави, в╕дбулося розширення общинного ╕нстинкту до р╕вня держави, як аналога общини, бо власне, держава перебрала на себе функц╕╖ захисту. ╤нстинкт приналежност╕ до общини став основою почуття причетност╕ до нац╕онально╖ держави, що проявля╓ себе в почутт╕ патр╕отизму. Це почуття в╕дноситься до ╕ррац╕ональних складових ментальност╕, бо опира╓ться на ╕ррац╕ональн╕ п╕дстави ╕ часто не може бути осмислене людиною, тобто не може бути виражене в поняттях. ╤ррац╕ональн╕сть патр╕отизму, його зв'язок з╕ знову ж таки ╕ррац╕ональною дихотом╕╓ю св╕й-чужий, да╓ можлив╕сть засобам масово╖ пропаганди роздувати це почуття до неймов╕рного р╕вня. Важлива, а може й головна соц╕альна функц╕я патр╕отизму на р╕вн╕ держави – моб╕л╕зац╕йна, що дозволя╓ вводити загальну в╕йськову повинн╕сть, вир╕шувати економ╕чн╕ й стратег╕чн╕ проблеми загальнонац╕онального масштабу, створювати ╓дн╕сть ╕ спрямован╕сть нац╕╖, яку неможливо досягнути при наявност╕ станового под╕лу сусп╕льства, або його етн╕чн╕й неоднор╕дност╕. Почуття патр╕отизму ╕ ╓дн╕сть нац╕╖ посилюються в ситуац╕ях виклику (загрози), бо це ╓ натуральна (╕ знову ж таки, ╕ррац╕ональна) реакц╕я людини, а тому держава з задоволенням ман╕пулю╓ народом шляхом пошуку чужих – ворог╕в ╕ загроз (зовн╕шн╕х ╕ внутр╕шн╕х), – що приводить до насл╕дк╕в, про як╕ йшлося трохи вище. Патр╕отизм, так звано╖, «просто╖ людини», який можна позначити терм╕ном, вульгарний патр╕отизм, проявля╓ себе також в дуже «прост╕й» форм╕ – в повному схваленн╕ ╕ п╕дтримц╕ д╕й влади, що супроводжу╓ться почуттям виконаного патр╕отичного обов'язку. Вульгарний патр╕отизм може набирати р╕зних в╕дт╕нк╕в, найстрашн╕ший з яких – ксенофобський агресивний патр╕отизм, який виника╓ завдяки в╕дпов╕дн╕й державн╕й пропаганд╕. Разом з в╕дмиранням нац╕╖-держави, почнеться (╕ вже почина╓ться) в╕дмирання державного патр╕отизму. Його вит╕снить почуття в╕дпов╕дальност╕, не т╕льки за свою кра╖ну, а за всю св╕тову сп╕льноту, за всю планету. Це почуття несум╕сне з вульгарним патр╕отизмом, бо дуже часто входить з ним в протир╕ччя. Згадаймо висловлювання Л. Толстого щодо патр╕отизму, або слова О. Галича: «Граждане, отечество в опасности. Наши танки на чужой земле!». В╕дношення до патр╕отизму в наш час явля╓ собою «лакмусовий пап╕р», що показу╓ р╕вень зр╕лост╕ ╕ в╕дпов╕дност╕ сьогоденню громадського д╕яча ╕ пол╕тика. Мабуть можна стверджувати, що поява ╕ занепад (як тенденц╕╖) держав-нац╕й на протяз╕ двохсот рок╕в – м╕зерно╖ мит╕ в ╕сторичному масштаб╕, св╕дчить про ущербн╕сть само╖ ╕де╖ держави-нац╕╖, бо в ╖╖ основ╕ – пр╕оритет держави, як найб╕льшо╖ ц╕нност╕, протиставлення представник╕в титульно╖ нац╕╖ «╕нородцям», протистояння нац╕й, а за ними – держав, реан╕мац╕я в дещо модерн╕зован╕й форм╕ прим╕тивних общинних ╕нстинкт╕в, актив╕зац╕я усього ╕ррац╕онального ╕ ксенофобського, що збер╕га╓ться в ментальност╕ людини, з метою моб╕л╕зац╕╖ на протистояння ворогам – зовн╕шн╕м чи внутр╕шн╕м, реальним чи видуманим. Все це створю╓ атмосферу пост╕йного м╕ждержавного напруження, приводить до боротьби за гегемон╕ю, гонки озбро╓нь, конфл╕кт╕в. Зах╕дна ╢вропа перша породила це недоношене дитя, вона його перша ╕ убила. Але хвиля нового мислення ще довго буде блукати по темних закутках земно╖ кул╕, поки поступово не зми╓ весь ╕сторичний мотлох, непотр╕б ╕ бруд.

Вважа╓ться загальноприйнятим, що умови для створення народ╕в-нац╕й виникли лише в модерн╕ часи, з перемогою кап╕тал╕стичних в╕дносин, коли бундючний шляхтич, що не м╕г кроку ступити без купи холу╖в, став повним анахрон╕змом, а осв╕та, бодай початкова, добралася до вс╕х верств населення. В такому раз╕ концепц╕я нац╕╖, (або як зараз полюбляють говорити, нац╕ональний м╕ф), що виника╓ в середовищ╕ ел╕ти, може поступово розповсюдитись серед усього народу. Для нац╕онального м╕фу ╓ характерне уявлення про ╕деальну ╕ сп╕льну для усього народу В╕тчизну, яка ста╓ основою пол╕тичного оформлення сусп╕льства. (Створю╓ться «уявна сп╕льнота», зг╕дно теор╕╖ нац╕╖ Бенедикта Андерсона, 1983 р╕к). На м╕й погляд, це не зовс╕м так. Д╕йсно, модерн╕сть створю╓ умови, за яких ламаються станов╕ перепони, виника╓ праця, що потребу╓ б╕льшо╖ кооперац╕╖, з'являються засоби масово╖ ╕нформац╕╖, закони стають ╓диними для вс╕х, тобто зроста╓ соц╕ал╕зац╕я сусп╕льства. Але сутт╓вою ╓, власне, соц╕ал╕зац╕я, як╕й в╕дпов╕да╓ ц╕лком певний р╕вень св╕домост╕, що створю╓ в╕дчуття ╓дност╕ народу ╕ можлив╕сть його пол╕тизац╕╖ в раз╕ необх╕дност╕. Але чи був р╕вень св╕домост╕ французького селянина початку XIX ст. вищим за св╕дом╕сть елл╕на, скаж╕мо в епоху Пер╕кла? Навряд чи. В Древн╕й Грец╕╖ елл╕н добре знав, що в╕н ╓ елл╕н ╕ в╕дчував себе елл╕ном, хоч вся Еллада була под╕лена на ряд пол╕с╕в-держав, як╕ до того ж пост╕йно ворогували м╕ж собою. Але вони на протяз╕ майже 1200 рок╕в проводили ол╕мп╕ади, розвинули науку ╕ мистецтво сп╕льн╕ для Еллади, ╕снував загальноелл╕нський союз, а коли 120-тисячна арм╕я Ксеркса ╤ напала на Грец╕ю, то об'╓днана з близько 20 пол╕с╕в-держав арм╕я Еллади вщент розгромила вдв╕ч╕ б╕льшу арм╕ю загарбник╕в (битва при Платеях, 479 р╕к до н. е.). Народ Еллади, не враховуючи раб╕в, являв собою культурну, економ╕чну, пол╕тичну ╕ ментальну ╓дн╕сть, (вже не говорячи про наявн╕сть нац╕онального м╕фу), а тому – ц╕лком п╕дходить п╕д б╕льш╕сть визначень нац╕╖, як класичних, так ╕ модерних. Б╕льше того, в цьому випадку можна говорити про наявн╕сть пол╕тично╖ нац╕╖, бо власне етн╕чна складова була несутт╓вою для грецько╖ ментальност╕ ╕ грецька цив╕л╕зац╕я поширилась в╕д Приазов'я до ╢гипту. Тобто утворення нац╕й в модерн╕ часи являло собою розвиток ╕ реал╕зац╕ю тенденц╕й, що в╕дпов╕дають природ╕ людини, в першу чергу того, що ми позначили вище, як общинний ╕нстинкт, ╕ пов'язано з виникненням умов для б╕льш широко╖ соц╕ал╕зац╕╖ сусп╕льства. Але якщо так╕ умови виникали колись в минулому, то вони ставали передумовою виникнення нац╕й. (В терм╕нолог╕╖ Ярослава Грицака, а до нього – ╤.П. Лисяка-Рудницького – домодерних нац╕й). Саме так╕ передумови створилися в пер╕од формування укра╖нського етносу. Найголовн╕шою з них можна вважати виникнення народного суверен╕тету.

В цьому нема╓ жодно╖ заслуги самого народу – так склалися ╕сторичн╕ обставини ╕ так розвивався процес в тих обставинах. (В цьому сенс╕, розтиражована марксистами, теза того ж таки державника Гегеля про "╕сторичн╕" ╕ "не╕сторичн╕" народи, де "╕сторичн╕сть" визначалась по наявност╕ державност╕, не витриму╓ критики з точки зору просто╖ лог╕ки, бо виходить, що ╕сторичн╕ обставини, що посприяли утворенню державност╕, стають як╕стю самого народу, перетворюючи його з "не╕сторичного" на "╕сторичний", або навпаки. А як бути, наприклад, з народами, що створились з дек╕лькох етнос╕в саме завдяки довгому насильницькому перебуванн╕ в одн╕й держав╕?). По-перше, ще в домонгольськ╕ часи на Ки╖вськ╕й Рус╕ панували досить сильн╕ в╕чов╕ традиц╕╖. Так, наприклад, з 50 ки╖вських княз╕в 14 були запрошен╕ саме в╕чем. По-друге, на Укра╖н╕-Рус╕ п╕сля монгольського нашестя залишилося в╕дносно мало ел╕ти княжо╖ доби, тобто переважна б╕льш╕сть укра╖нсько╖ шляхти була посполитого козацького походження ╕ в пер╕од формування козацтва була орган╕чною частиною народно╖ сп╕льноти. По-трет╓, посполитий в╕льно м╕г стати козаком ("покозачитися"), якщо був готовий "платити кров'ю за землю", тобто нести в╕йськову службу за зв╕льнення в╕д податк╕в. Таким чином, в сусп╕льств╕ були практично в╕дсутн╕ станов╕ бар'╓ри, а ╕снування громад забезпечувало високий р╕вень залученост╕ людей вс╕х стан╕в до сусп╕льного життя, тобто пол╕тизац╕╖. А тому слова, типу: "Ми, Богдан Хмельницький, Гетьман В╕йська Запорозького, усе В╕йсько Запорозьке ╕ увесь мир Християнський Руський ..." мали п╕д собою ц╕лком реальн╕ п╕дстави пол╕тично╖ ╓дност╕ усього укра╖нського народу, по сут╕ – народу-нац╕╖. (Через стол╕ття останн╕й писар Запор╕зького Низового в╕йська, ╤ван Глоба використовував формули "...од усього в╕йська Запорозького ╕ Укра╖нського...", а також "...од усього в╕йська ╕ народу Укра╖нського..."). Можливо, в т╕ часи укра╖нська сп╕льнота була ╓диною в ╢вроп╕, де нац╕ональний л╕дер звертався в╕д ╕мен╕ усього народу, без винятк╕в. (Пор╕вняйте – "Держава – це я", або "Мы, Николай Первый"). В ╢вроп╕ ╕дея прав ╕ свобод для вс╕х верств населення, започаткована Великою французькою революц╕╓ю розвинулась повною м╕рою лише п╕сля промислово╖ революц╕╖. Наприклад, в перш╕й половин╕ XIX стол╕ття, коли польська шляхта виборювала права для польського народу в Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖, то йшлося виключно про права польсько╖ шляхти, про права кр╕пак╕в не було жодно╖ мови. Разом з тим, напевно можна говорити про польську пол╕тичну шляхетську нац╕ю, бо по-перше, вона ╕сторично мала високий р╕вень внутр╕шньо╖ соц╕ал╕зац╕╖ ╕ демократизму, а по-друге – була надзвичайно численною, фактично, окремим народом з р╕внем достатку в д╕апазон╕ в╕д магната до простого землероба-селянина. Але укра╖нц╕ в польськ╕й держав╕ також ч╕тко ╕дентиф╕кували себе окремим народом, наприклад, «у льв╕вських м╕ських книгах в╕д 1599 р. використову╓ться терм╕н „руська нац╕я“ (Natio Ruthenica)», (Г.П. П╕вторак, Походження укра╖нц╕в, рос╕ян, б╕лорус╕в, та ╖хн╕х мов. 2001).

Як пише Н. Яковенко: "Найб╕льш пом╕тною рисою, котру можна в╕днести до фундаментальних ознак вживаного в т╕ часи ╓много поняття яко на Укра╖н╕, була умовн╕сть станових перегородок м╕ж др╕бним шляхтичем, боярином, м╕щанином ╕ козаком. На прикордонних територ╕ях, що перебували п╕д загрозою сп╕льно╖ небезпеки, зам╕сть станового бар'╓ру на перше м╕сце висувався чинник профес╕йно╖ сол╕дарност╕ збройного люду. Це сприяло витворенню сво╓р╕дно╖ соц╕ально╖ м╕кроструктури, властиво╖ лише Укра╖н╕ (в тогочасному сенс╕ поняття). ╥╖ можна охарактеризувати як м╕шану: шляхетську – за незалежною позиц╕╓ю ╕ усв╕домленням власно╖ г╕дност╕, боярсько-козацьку – за родом занять, виклично-хоробру – за способом життя ╕ усталеними ц╕нностями, врешт╕, що вельми сутт╓во – мало розшаровану у майновому в╕дношенн╕. Не п╕дляга╓ сумн╕ву абсолютна перевага в цьому пограничному соц╕ум╕ укра╖нського чи, принаймн╕, зукра╖н╕зованого етн╕чного елементу. Тож недивно, що в кожному черговому конфл╕кт╕ з м╕сцевими владами ново╖ (польсько╖) хвил╕, яка опанувала наддн╕прянськ╕ земл╕ з 20-30-х рок╕в XVII ст., ста╓ потенц╕йно присутн╕м елемент м╕жнац╕онального антагон╕зму". Слово, «м╕жнац╕онального», вжите ╕сториком, що може сприйматися пол╕тологами, як ╕сторичний анахрон╕зм, насправд╕ таким не ╓. Вже тод╕ укра╖нський народ усв╕домлював себе не т╕льки як певну етн╕чну ╓дн╕сть, а також, (а може в першу чергу), як ╓дн╕сть пол╕тичну, тобто об'╓днану ц╕лком певними ╕ властивими саме цьому народу уявленнями про права, свободи ╕ сусп╕льну орган╕зац╕ю.