Текст книги "Укранська ментальнсть укранська державнсть (СИ)"

Т. Шевченко.

Коли в 1918 роц╕ була проголошена Зах╕дно-Укра╖нська Народна Республ╕ка з╕ столицею у Львов╕, ╓вропейська ел╕та була шокована – яка, в б╕са, може бути укра╖нська республ╕ка в сх╕дн╕й Галичин╕, яка до 1340 року була в склад╕ руського княз╕вства, пот╕м на протяз╕ чотирьохсот (!) рок╕в у склад╕ Польщ╕, а з 1772 року – у склад╕ Австр╕йських земель. У ╓вропейських пол╕тик╕в не виникало жодних сумн╕в╕в, що п╕сля розпаду Австро-Угорсько╖ ╕мпер╕╖ ц╕ земл╕ мали повернутися до Польщ╕. Результат ми зна╓мо – на придушення «сепаратист╕в» була кинута сформована ╕ озбро╓на у Франц╕╖ 70 тисячна арм╕я Юзефа Галлера (начебто для боротьби з б╕льшовиками), а оф╕ц╕йне р╕шення про при╓днання Галичини до Польщ╕ Рада Посл╕в Антанти ухвалила в 1923 роц╕. Проблему «вир╕шили», але питання залишилось – д╕йсно, зв╕дки там взялася Укра╖на? Ну хоча б Русь, тим б╕льше що кор╕нн╕ мешканц╕ Галичини, Волин╕ ╕ Под╕лля, яких ми зараз звемо укра╖нцями, на той час в Польщ╕ оф╕ц╕йно звались русинами (аж до 1939 року), назви Укра╖на, укра╖нець, були заборонен╕, а для Сх╕дно╖ Галичини оф╕ц╕йно була установлена назва Ma?opolska Wschodnia. (╤нш╕ Укра╖нськ╕, а також Б╕лоруськ╕ ╕ Литовськ╕ земл╕, що в м╕жво╓нний пер╕од входили до складу Польщ╕, д╕стали оф╕ц╕йну назву Kresy Wschodnie). ╤ чому галицьк╕ в╕йськов╕ формування м╕сцевих русин╕в взяли соб╕ назву С╕чов╕ стр╕льц╕? До чого тут С╕ч? Де була С╕ч ╕ де Галичина? З якого б╕са галичанський парубок-русин назвався с╕човим стр╕льцем ╕ п╕шов проливати кров за якусь там Укра╖ну?

Дал╕ – б╕льше. У 1941 роц╕ виника╓ в╕йськова орган╕зац╕я, Пол╕ська С╕ч, що почала д╕яти на Волин╕. Де Волинь ╕ де С╕ч? Волинь до 1392 року була в склад╕ руського Галицько-Волинського княз╕вства (корол╕вства), пот╕м п╕д владою Литви та Польщ╕ (з 1569 року – Р╕ч Посполита), п╕сля под╕лу Реч╕ Посполито╖ в к╕нц╕ 18 стол╕ття – в склад╕ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, п╕сля розпаду яко╖ знову в╕д╕йшла до Польщ╕. Але це ще не все – кер╕вник Пол╕сько╖ С╕ч╕ називався, Тарас Бульба-Боровець! Тут вам ╕ уособлення легендарного запорожця Тараса Бульби ╕ справжня С╕ч. Вт╕м, це були не ╕грашки – Пол╕ська С╕ч започаткувала Укра╖нську повстанську арм╕ю (УПА). До цих приклад╕в можна добавити ц╕лий ряд зах╕дноукра╖нських пол╕тичних ╕ сусп╕льних орган╕зац╕й – Карпатська С╕ч, Укра╖нська в╕йськова орган╕зац╕я, Орган╕зац╕я укра╖нських нац╕онал╕ст╕в, нав╕ть Укра╖нський п╕дп╕льний ун╕верситет у Львов╕ ╕ т. ╕.

Виника╓ ц╕лий ряд питань. Чому взагал╕, Укра╖на? ╤ де була на той час та нещасна Укра╖на? На Гетьманщин╕ ╖╖ вже давно не було. Не було вже й само╖ Гетьманщини, яку спочатку перетворили на Малорос╕ю, а в 1837 роц╕ в╕дбулося скасування Малорос╕йського генерал-губернаторства як окремого утворення ╕ заборона вживання слова, Малорос╕я, в оф╕ц╕йних документах ╕мпер╕╖. Нац╕ональн╕сть, малорос, також не вживалась, б╕льш сутт╓вим вважалось православ'я – ╓дине, що залишило згадку про Малорос╕ю – "малорусско╓ нар╓ч╕╓" рос╕йсько╖ мови. Слобожанщина також була частиною Рос╕╖, не говорячи вже про Новорос╕ю чи "польське" Правобережжя, яке з 1832 року д╕стало оф╕ц╕йну назву "Юго-Западый край". Де Укра╖на? Те ж саме стосу╓ться укра╖нц╕в. Рос╕йський досл╕дник "укра╖нського питання" Олекс╕й М╕ллер констату╓: "Следовательно, мы должны отдавать себе отчет в том, что в середине 19 в. только ничтожное меньшинство жителей современной Украины называло себя украинцами в том смысле, в каком этот термин употребляли украинофилы". (З роботи, Формирование наций у восточных славян в 19 веке, Рус.ист.журнал, 1999 р╕к, курсив О. М╕ллера). ╤ншими словами, ╕ Укра╖ни не було, ╕ укра╖нц╕в в «Укра╖н╕» не було (в усякому раз╕, в середин╕ XIX стол╕ття, ╕ якщо дов╕ряти досл╕дженням О.╤. М╕ллера, вт╕м, досить авторитетного вченого). Чи може то був укра╖нський м╕ф, створений в середовищ╕ ел╕ти зусиллями Григор╕я Полетики, Василя Капн╕ста, Кондрата Рил╓╓ва, авторами «╤стор╕╖ Рус╕в» (чи Шевченком, за твердженням Оксани Забужко) – той м╕ф, що ╓ необх╕дний для формування образу уявно╖ «╕деально╖ В╕тчизни» (зг╕дно нов╕тньо╖ теор╕╖ нац╕огенезу Бенедикта Андерсона), ╕ таким чином Укра╖на явля╓ собою ф╕кц╕ю, «уявну сп╕льноту», що визр╕ла в головах романтик╕в ╕ як пошесть розповсюдилась серед простого люду? Як це не дивно, але б╕льш╕сть досл╕дник╕в нац╕огенезу укра╖нц╕в пов'язують процес створення укра╖нсько╖ нац╕╖ саме з модерними часами, з другою половиною XIX стол╕ття. Посид╕ли хлопц╕, покумекали, посмоктали пальця – ╕ на тоб╕, Укра╖на. Тепер почнемо створювати укра╖нц╕в. А чому власне Укра╖на? Чому не Русь, наприклад? Куди под╕лася Русь?

Ще в далекому дитинств╕ я почув в╕д сво╓╖ матер╕ п╕сню "Козак в╕д'╖жджа╓, д╕вчинонька плаче". Ця сумна п╕сня вразила мене до глибини мо╓╖ ще не зр╕ло╖ душ╕ – мен╕ було невимовно жаль б╕дну д╕вчину, яку козак не хот╕в брати з собою "на Вкра╖ну далеку". Ще тод╕ в мене виникло питання – чому Вкра╖на далека? Адже, якщо п╕сня укра╖нська, то д╕вчина вже мала бути на Укра╖н╕. Як це не дивно, але в той час мен╕ н╕хто переконливо не зм╕г в╕дпов╕сти на це просте запитання. ╤ ще одне питання виникло – що там ╓ такого на т╕й Вкра╖н╕, куди д╕вчина прагне д╕статися за будь-яку ц╕ну? Чи т╕льки кохання до козака «...в степу п╕д вербою, лиш би серце з тобою, на Вкра╖н╕ далек╕й», чи може сама Вкра╖на була т╕╓ю мр╕╓ю, яка рефреном повторювалася в т╕й п╕сн╕, ╕ власне слова про ту далеку Вкра╖ну створювали найб╕льше почутт╓ве напруження.

Ця ностальг╕я по Вкра╖н╕, наче по як╕йсь земл╕ об╕тован╕й, те п╕днесення з яким виступало це слово, в╕дчувалася не т╕льки в народних п╕снях ╕ думах, але й у творчост╕ багатьох л╕тератор╕в, причому не т╕льки укра╖нських, (я вже не торкаюсь Т. Шевченка, чи Якова Щоголева) але й польських, що напевно в╕дпов╕дало сусп╕льним настроям ("╤ це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки ра╓м св╕ту – був в╕н перед в╕йною Хмельницького немовби друга об╕тована земля, що кип╕ла молоком ╕ медом." – Сам╕йло Величко; "...a jak umr? pochowajcie / na zielonej Ukrainie...", Тимко Падура). Вона була також присутня в св╕домост╕ народу Укра╖ни, нав╕ть в т╕ часи, коли панували пролетарський ╕нтернац╕онал╕зм ╕ комун╕стичн╕ ╕деали. ╤ чомусь в народн╕й св╕домост╕ не було нав╕ть ╕ згадки про Русь, про рус╕в чи русин╕в, а може русич╕в – вже толком н╕хто не пам'ятав ╖х назви, наст╕льки несутт╓во було те, що ╕снувало на наш╕й земл╕ до виникнення Укра╖ни. (Я вже не говорю про оф╕ц╕озну Малорос╕ю – уяв╕ть соб╕, ненька-Малорос╕я).

П╕зн╕ше я не без здивування дов╕дався, що з самого початку Укра╖ною була невеличка смужка земл╕ на п╕вденному поруб╕жж╕ Ки╖всько╖ Рус╕, що вже на той час в╕дносилась до Литовсько╖ держави. ╤ як же так вийшло, що та невеличка смужка земл╕ перетворилася в величезну територ╕ю в╕д Донбасу до Карпат, де люди вважали себе укра╖нцями, незважаючи на р╕зноман╕тну державну приналежн╕сть ╕ на вс╕ намагання викор╕нити те укра╖нство? Власне ц╕ питання, що були започаткован╕ ще в дитинств╕, п╕дсв╕домо чи осмислено спрямовували м╕й розум у в╕дпов╕дному напрямку. В доступних джерелах з ╕стор╕╖ Укра╖ни йшлося про що завгодно – класову боротьбу, державотворчу д╕яльн╕сть, особливост╕ укра╖нсько╖ ╕дентичност╕, про козацтво, шляхту, в╕йни ╕ повстання, але н╕чого про процес перетворення Рус╕ в Укра╖ну, а русин╕в в укра╖нц╕в. Це дуже дивно, хоча б тому, що утворення укра╖нсько╖ нац╕╖, тобто т╕╓╖ частини руського народу, яка називала себе укра╖нцями, в╕дбулося в ╕сторично м╕зерний терм╕н, наче стався вибух, який переробив св╕дом╕сть людей, ╕ ц╕ люди не т╕льки почали себе по ╕ншому називати, але й по ╕ншому себе в╕дчувати ╕ по ╕ншому поводитись.

Важлив╕сть ╕ значення цих питань поляга╓ в наступному: чи була зм╕на самоназви народу випадковим явищем, чи вона була пов'язана з процесами етногенезу, тобто процесами створення нового етносу ╕ ново╖ нац╕╖ на баз╕ старого руського етносу? Тобто, чи ╓ укра╖нц╕ представниками малорос╕йсько╖ г╕лки ╓диного руського етносу, (зг╕дно радянсько╖ догматики, започатковано╖ В.В. Маврод╕ним), чи вони ╓ представниками або нащадками п╕вденно-руського етносу (субетнос╕в, племен), т╕льки зм╕нили свою самоназву (щоб в╕др╕знятись в╕д рос╕ян, як вважають деяк╕ ╕сторики), чи вони несуть в соб╕ щось особливе, що вимага╓ зм╕ни само╕дентиф╕кац╕╖, ц╕лком св╕домого виокремлення з "с╕м'╖ народ╕в-брат╕в", утвердження себе власне як укра╖нц╕в, а не рус╕в, русин╕в, русич╕в чи малорос╕в? ╤ в зв'язку з цим – чи об╜рунтован╕ претенз╕╖ укра╖нства на власну державн╕сть, на утвердження укра╖нсько╖ державно╖ мови, власно╖ пол╕тики ╕ т. п.? Чи не явля╓ це собою простий розкол "единого русского мира", що в такому раз╕ ц╕лком би виправдовувало зусилля щодо "укрепления всемирного русского единства"? Врешт╕ решт поставлене питання переходить в сферу м╕жнародно╖ пол╕тики, правосуб'╓ктност╕, виправданост╕ територ╕альних претенз╕й з боку сус╕д╕в, ╖х прав щодо можливост╕ втручання у внутр╕шн╕ справи сус╕дньо╖ держави ╕ таке ╕нше.

Ми ма╓мо справу з ситуац╕╓ю, коли далеке минуле нагло втруча╓ться в сьогодення ╕ вплива╓ на р╕шення, що пов'язан╕ з долею багатьох м╕льйон╕в людей. Под╕бна ситуац╕я неодноразово в╕дбувалася в ╕стор╕╖ нашого народу ╕ призводила до кривавих под╕й. Так в вищенаведеному приклад╕ Антанта не визнавала правосуб'╓ктност╕ Зах╕дноукра╖нсько╖ Народно╖ республ╕ки власне внасл╕док недостатньо артикульовано╖ укра╖нськост╕ в ╢вроп╕, не т╕льки в зв'язку з в╕дсутн╕стю укра╖нсько╖ державност╕, але також в зв'язку з недостатньо ч╕тко визначеним статусом укра╖нц╕в, як нац╕╖. В нин╕шн╕х под╕ях на Донбас╕ ╕ в Криму знову вика╓ проблема правом╕рност╕ претенз╕й з боку сус╕дньо╖ держави, яка врешт╕-решт зводиться до горезв╕сного, нац╕онального питання, в╕д якого залежать дол╕ м╕льйон╕в людей, а також кра╖н ╕ народ╕в.

Роздумуючи над "укра╖нським питанням", я д╕йшов до крамольно╖, з точки зору марксизму (на якому я був вихований) думки, що вир╕шальним фактором в процес╕ утворення укра╖нського етносу був духовний фактор, а конкретно – воля, чи свобода. Перех╕д в╕д невол╕ до вол╕ радикально зм╕ню╓ тип людини, перш за все в план╕ переходу в╕д патернал╕зму до особисто╖ в╕дпов╕дальност╕. Вже наступне покол╕ння, що вироста╓ в умовах вол╕, готове кров'ю платити за власну свободу, бо це для нього – найвища ц╕нн╕сть. Ця ц╕нн╕сть зм╕ню╓ душу людини, п╕дносить ╖╖ духовно, що проявля╓ себе в ╖╖ д╕ях, повед╕нц╕, в╕дношенню до людей, перш за все, в почутт╕ власно╖ г╕дност╕, яке виника╓ т╕льки в в╕льно╖ людини, що сама прийма╓ р╕шення ╕ несе за них в╕дпов╕дальн╕сть. Умови, в яких могла ╕снувати в╕льна людина склалися, з тих чи ╕нших причин, якраз в тих невеличких укра╖нах, на поруб╕жж╕ Русько╖ земл╕. ╤ на тих укра╖нах зародився етнос в╕льних людей – укра╖нц╕в, ╕ зв╕дти подув в╕тер свободи, що охопив всю п╕вденну Русь, перетворюючи рус╕в в в╕льних укра╖нц╕в, доки цей в╕тер не перетворився в бурю Хмельниччини ╕ не перетворив об╕товану землю, що кип╕ла молоком ╕ медом, в ру╖ну ╕ пустку. Але той потужний ╕мпульс вол╕, що був започаткований в маленьких укра╖нах, продовжував д╕яти ╕ в Гетьманщин╕, яка ус╕ма силами намагалась збер╕гати сво╖ вольност╕ в межах Москов╕╖, а пот╕м – Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, ╕ на Слобожанщин╕ з ╖╖ традиц╕ями самоврядування, ╕ серед колон╕ст╕в Новорос╕╖, ╕ на правобережн╕й Укра╖н╕, де продовжував ╕снувати дух укра╖нства ╕ дух спротиву будь-якому поневоленню.

Цей "феномен вол╕", що так виразно ╕ бурхливо проявив себе на землях Укра╖ни, не ╓ чисто укра╖нським явищем. Як показу╓ досв╕д ╕стор╕╖, в╕н проявля╓ себе завжди, як т╕льки виникають в╕дпов╕дн╕ умови. В╕н ╕сну╓ в будь-якому сусп╕льств╕ як спрямован╕сть до самоорган╕зац╕╖, в формах самоврядування ╕ громадянського сусп╕льства. Це ╓ один з найважлив╕ших феномен╕в, що визначають характер соц╕ально╖ орган╕зац╕╖ ╕ державотворення ╕ проявля╓ себе у вза╓мод╕╖ двох тенденц╕й, що д╕ють на протяз╕ вс╕╓╖ ╕стор╕╖ людства – з одного боку – свобода ╕ самоврядування, а з ╕ншого – жорстока державн╕сть, централ╕зм, тотальний контроль, примус ╕ насильство. В наш╕ часи друга тенденц╕я яскраво виражена в явищах наростаючо╖ бюрократизац╕╖ сусп╕льного життя, в поступовому звуженн╕ "поля свободи", в перетворенн╕ моральних механ╕зм╕в регулювання в ╕нституц╕йн╕. Власне такий, б╕льш широкий контекст актуал╕зу╓ проблему укра╖нства, як фактора сучасного державотворення ╕ спрямованост╕ соц╕ального розвитку.

Специф╕ка утворення укра╖нсько╖ нац╕╖ поляга╓ в тому, що до не╖ не п╕дходять теор╕╖ нац╕огенезу, побудован╕ на баз╕ ╓вропейсько╖ практики модерних час╕в, в яких створення нац╕╖ вигляда╓, як соц╕альний проект, з╕ створенням «нац╕онального м╕фу», образу «╕деально╖ В╕тчизни», «уявно╖ сп╕льноти», яка поступово ста╓ реальною ╕ т. д. Д╕йсно, за допомогою в╕дпов╕дного державного апарату, що об'╓дну╓ певний конгломерат народ╕в, ╕ в╕дпов╕дно╖ пол╕тики можна за якихось одне-два стол╕ття створити нац╕ю. (Зауважимо, що в середин╕ 19 стол╕ття половина населення, наприклад, Франц╕╖ не розмовляла французькою мовою). А тому ще до нашого часу виника╓ багато питань щодо походження б╕льшост╕ ╓вропейських нац╕й, ╕ ус╕ ц╕ питання пов'язан╕ власне з державницьким механ╕змом нац╕отворення, з насиллям ╕ примусом, який об'╓днував етноси ╕ поступово н╕велював етн╕чн╕ особливост╕, «стриг ус╕х п╕д одну греб╕нку». Ото й ╓ нац╕ональний проект, що його реал╕зу╓ держава, по сво╖й сут╕. (Ще М.П. Драгоманов в сво╖х Чудацьких думках про укра╖нську нац╕ональну справу зауважив, що "система примусово╖ нац╕ональност╕ ╓ такою ж всесв╕тньою проявою в громадському життю, як ╕ система примусово╖ рел╕г╕╖". Курсив Драгоманова).

Особлив╕сть Укра╖ни поляга╓ в тому, що вона вже ╕снувала ран╕ше. (╤ саме в цьому причина горезв╕сного «укра╖нського сепаратизму», що йому присвячена маса л╕тератури, яка «переконливо» доводить його повну ╕ остаточну безп╕дставн╕сть). Укра╖нська нац╕я ╕снувала вже тод╕, коли виникли перш╕ чутки про Укра╖ну. Процес творення укра╖нсько╖ нац╕╖ в╕дбувався дуже просто – укра╖нцями ставали ус╕, хто сприймав укра╖нську ╕дею, а точн╕ше – ╕дею, вт╕лену в ц╕лком певну соц╕альну практику. Процес поширення укра╖нства був власне процесом поширення ц╕╓╖ ╕де╖ ╕ ц╕╓╖ практики, а тому в╕н мав надетн╕чний характер ╕ йшов серед найширших мас. (Саме надетн╕чн╕сть укра╖нства да╓ змогу говорити про народ-нац╕ю, а не про народ-етнос). Д╕╓в╕сть укра╖нсько╖ ╕де╖ пов'язана з тим, що вона була започаткована саме соц╕альними практиками, як╕ формувалися на тих перв╕сних укра╖нах, що утворювалися в Подн╕пров'╖ ╕ Побужж╕ п╕сля монгольсько╖ навали, ╕ дал╕ почали поширюватися на незайман╕ земл╕ Дикого Поля. Процес формування тих соц╕альних практик тривав близько двох з половиною стол╕ть ╕ не залишив п╕сля себе жодних документальних св╕доцтв, бо це був поступовий еволюц╕йний процес ╕ ми спромоглися в╕дчути лише його к╕нцевий результат – новий тип сп╕льноти яка заявила про себе десь б╕ля к╕нця XVI стол╕ття. Але наступна хвиля розповсюдження укра╖нства, що зм╕нювала св╕дом╕сть руса на св╕дом╕сть укра╖нця, була наст╕льки бурхливою ╕ потужною, а ╖╖ насл╕дки наст╕льки сутт╓в╕, що ╖х вже не могли здолати державн╕ машини сус╕дн╕х великих держав на протяз╕ стол╕ть. Укра╖нство розповзалось, як поширю╓ться дух свободи, нав╕ть в т╕ м╕сця де зроду не було н╕ вол╕, н╕ козацтва, де Укра╖на уявлялась недосяжною мр╕╓ю, але мр╕╓ю, яка да╓ над╕ю. (Може в тих м╕сцях це й був укра╖нський м╕ф – Укра╖на, як над╕я). Нав╕ть на тих землях, що були захоплен╕ ╕мпер╕╓ю у татар (ногайц╕в) ╕ на як╕ при╖здили колон╕сти зв╕дус╕ль, я маю на уваз╕ Новорос╕ю на землях колишнього Дикого Поля, через певний час стало переважати укра╖нство, а с╕льське населення було майже повн╕стю укра╖н╕зовано. Так само була в б╕льшост╕ укра╖н╕зована др╕бна польська чиншова шляхта в друг╕й половин╕ XIX ст. на Правобережж╕. На картах Слобожанщини добре видно, як йшла дифуз╕я затухаючо╖ хвил╕ укра╖нства на територ╕ях нин╕шн╕х Курсько╖ Б╕лгородсько╖ ╕ Воронезько╖ област╕ Рос╕╖. Сила укра╖нства полягала в тому, що воно жило в народ╕, тод╕ як ел╕та, що традиц╕йно б╕льше дба╓ про власне добро н╕ж про власну душу, адаптувалась до нових механ╕зм╕в панування, як╕ нав'язувала держава, ╕ не виступала як проукра╖нський фактор. Це розповзання укра╖нства, що продовжувалося близько трьох стол╕ть, явля╓ собою ун╕кальний за масштабами феномен, що ╕сну╓ як абсолютний факт, на фон╕ пост╕йних заклинань про державу, яко╖ н╕коли не було ╕ нац╕ю, яко╖ н╕коли не було. Так що ж було?

В основ╕ укра╖нсько╖ ╕де╖ була свобода, а соц╕альна практика вт╕лювала цю ╕дею в двох формах – самоврядування ╕ народ-арм╕я. ╤дея свободи означала в╕дсутн╕сть механ╕зму панування, примусу, розколу на класи, бо самоврядування було в змоз╕ вир╕шити вс╕ питання. Форма сусп╕льно╖ орган╕зац╕╖ типу, народ-арм╕я, очевидно, була запозичена у кочових народ╕в, для яких ця форма ╓ характерною. В укра╖нському вар╕ант╕ ця форма пов'язана з виникненням козацького стану, який був орган╕чно пов'язаний з селянським станом – не було жодних м╕жстанових перешкод для переходу селян в козаки ╕ навпаки. Роль профес╕йно╖ арм╕╖ ╕ школи виховання козак╕в в╕д╕гравала С╕ч. Фактично ╕снувало ╓дине козацько-селянське сусп╕льство, бо обидва стани були в повн╕стю вза╓мозалежн╕ ╕ не могли ╕снувати окремо. Р╕вень особисто╖ свободи, досягнутий в такому сусп╕льств╕ серед найширших мас населення, був найб╕льший в ╢вроп╕ тих час╕в. Отже р╕зниця м╕ж укра╖нцем ╕ русом чи рос╕янином або польським хлопом була цив╕л╕зац╕йна, вони уособлювали р╕зн╕ типи цив╕л╕зац╕й. ╤ ще – держава розширю╓ сво╖ волод╕ння ╕ форму╓ нац╕ю через насильство, примус. Укра╖нство поширювалось само по соб╕, як поширю╓ться ╕нформац╕я, в╕ра, ╕дея. А ╕дею не можна побороти не запропонувавши кращу ╕дею, або не дочекавшись поки вона сама себе дискредиту╓.

Феномен ╕снування Укра╖ни, як територ╕╖, заселено╖ укра╖нцями, вже не викликав сумн╕ву приблизно з середини XVII стол╕ття, коли ц╕лком склалися новий укра╖нський народ-нац╕я ╕ в╕дпов╕дна, досить значна територ╕я. Характерно, що в назв╕ першого видання 1651 року «Опису Укра╖ни» Боплана – (першо╖, до того ж пол╕тично нейтрально╖ людини, що створила детальну карту Укра╖ни ╕ описала укра╖нц╕в), назва, Укра╖на, не вжива╓ться. Мова йде про окра╖ни Польського корол╕вства в╕д кордон╕в Москов╕╖ до Транс╕льван╕╖. Але вже в другому виданн╕ 1660 року «Description d'Ukranie ...» все ста╓ на сво╖ м╕сця, що характеризу╓ не т╕льки прогрес в уявленнях про Укра╖ну в сусп╕льств╕, але напевно й б╕льш глибоке осмислення Бопланом з╕браного матер╕алу ╕ живих вражень, як╕ наст╕льки очевидно виявляли окрем╕шн╕сть, особлив╕сть укра╖нства, що в╕н аж н╕як не м╕г прир╕вняти Укра╖ну до ╕нших польських земель ╕ назвав ╖╖ тою назвою, якою користувалися мешканц╕, як╕ там проживали. Сутт╓во те, що назва територ╕╖ сп╕впада╓ з назвою народу, що його населя╓. Це означа╓, що саме ╕снування укра╖нського народу стало ключовим при визначенн╕ назви, Укра╖на, для певно╖ територ╕╖, яка входила до складу Реч╕ Посполито╖. Таким чином, не виклика╓ сумн╕ву, що на стан середини XVII стол╕ття ╕снувала обширна територ╕я, що звалась Укра╖ною ╕ була заселена народом, що називав себе укра╖нцями. ╤ п╕сля цього ця територ╕я продовжувала поширюватись дал╕. (Пор╕вняйте з сус╕дами – Москов╕я, Р╕ч Посполита, Кримське ханство, Османська ╕мпер╕я. В Рос╕╖ простий народ називав себе «крестьянами», тобто «християнами». В цьому вбача╓ться в╕длуння страшно╖ епохи колон╕зац╕╖ кор╕нних народ╕в Ростово-Суздальського княз╕вства, де християнство впроваджувалось вогнем ╕ мечем ╕ самоназва «християнин» ставала оберегом в╕д свавол╕ колон╕затора).

У читача може виникнути ц╕лком лог╕чне питання – яке взагал╕ значення для сучасно╖ людини ма╓ далеке минуле ╖╖ давно забутих предк╕в? Х╕ба що для створення м╕фу, але м╕ф можна створити ╕ не маючи чи не знаючи минулого, як вважа╓ сьогодн╕ постмодерн╕стська думка. Основна догма марксизму говорить прямо – буття визнача╓ св╕дом╕сть. Яке створиш буття, така й буде св╕дом╕сть. ╤ народ погоджу╓ться з таким п╕дходом – "з вовками жити – по вовчому вити". Це – з одного боку. Але з ╕ншого – треба подивитися якою була реальн╕сть. З к╕нця 18 стол╕ття майже вся Укра╖на (кр╕м Галичини) була в склад╕ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, де укра╖нц╕ в╕д╕гравали роль одно╖ з складових частин "три╓диного" сх╕днослов'янського етносу, пов'язаного сп╕льн╕стю походження, в╕ри ╕ мови (з деякими "несутт╓вими д╕алектичними в╕дм╕нностями"). Була в╕дпов╕дно переписана ╕стор╕я ╕ створена в╕дпов╕дна м╕фолог╕я про споконв╕чне прагнення п╕вденних рус╕в до злиття з Великою Руссю, яке нарешт╕ знайшло вт╕лення в под╕ях 1654 року ╕ акт╕ в╕дторгнення русин╕в в╕д Польщ╕ п╕д час под╕л╕в Реч╕ Посполито╖. Проходив час, але окрем╕шн╕сть Укра╖ни ╕ укра╖нства продовжувала ╕снувати ╕ була очевидною. Спочатку Гетьманщина боролась за сво╖ вольност╕, а п╕сля ╖╖ л╕кв╕дац╕╖ ╕ повно╖ ун╕ф╕кац╕╖ державно╖ системи почав наростати укра╖нський сепаратизм, який ц╕лком визначено ╕ недвозначно вт╕лився в створенн╕ УНР п╕сля под╕й 1917 року. П╕сля цього стався, буквально, вибух укра╖нсько╖ культури (вт╕м, дуже скоро ╕ криваво придушений), була кодиф╕кована укра╖нська л╕тературна мова, виникла нац╕ональна ╕нтел╕генц╕я, незважаючи на нео╕мперський тиск з боку центрально╖ влади. Результат ми не так давно побачили – 70 рок╕в перебування в "╓дин╕й с╕м'╖ братн╕х народ╕в" не створили "нову ╕сторичну сп╕льноту – радянський народ". ╤ та швидк╕сть, з якою почали розб╕гатися "братн╕ народи" п╕сля кончини СРСР, ╕ те, як╕ форми соц╕ально╖ орган╕зац╕╖ вони почали створювати, наводить на думку, що в житт╕ не все так просто, як в марксистськ╕й формул╕ про буття ╕ св╕дом╕сть. Минуле продовжу╓ жити в св╕домост╕ народу, причому не м╕фи ╕ вигадки, а реальне минуле. Це явище можна назвати терм╕ном, ╕нерц╕я ментальност╕. (Слово, ментальн╕сть, може бути зам╕нене виразом, сусп╕льна св╕дом╕сть). Наше минуле певним чином модиф╕куючись ╕ трансформуючись продовжу╓ жити в наших головах, визначаючи ╕ нашу нац╕ональну св╕дом╕сть, ╕ риси так званого, нац╕онального характеру, ╕ значною м╕рою – наше нин╕шн╓ буття. Людина явля╓ собою те, що закладено в ╖╖ голову, а всяка активн╕сть також почина╓ться з голови, з думки, з мр╕╖, з прагнення. Актуальна Укра╖на ╕сну╓ в наших головах, перш за все в форм╕ ментальност╕. Якби укра╖нсько╖ ментальност╕ не ╕снувало, то в╕д минулого залишилися б гол╕ ╕сторичн╕ факти, як про стародавн╕й Рим чи Карфаген, ╕ н╕як╕ м╕фи вже не допомогли б.

Ментальн╕сть зв'язу╓ нас з минулим. Вона ╓ вираження в рац╕ональн╕й форм╕ того, що ран╕ше називали "душа народу", чи "народний дух", що утворю╓ться в процес╕ етногенезу ╕ може мати дуже глибоке ╕сторичне кор╕ння, так звану ╕сторичну пам'ять. Взагал╕, може чи не найважлив╕ша властив╕сть ментальност╕, поляга╓ в тому, що вона обумовлена минулим досв╕дом, який накопичувався в народ╕ на протяз╕ стол╕ть, а може й тисячол╕ть. Це консервативна, ╕нерц╕йна основа людського життя, яка, з одного боку, перешкоджа╓ швидк╕м зм╕нам сусп╕льного життя, наприклад, реформам, а з ╕ншого – сприя╓ в╕дтворенню форм життя, як╕ пройшли випробування ╕сторичним досв╕дом. Зокрема, завдяки ц╕й властивост╕ ми дотепер можемо бачити ╕рландц╕в, шотландц╕в ╕ нав╕ть валл╕йц╕в, незважаючи на те, що вони майже втратили сво╖ р╕дн╕ мови ╕ довгий час перебували п╕д соц╕окультурним тиском Британсько╖ ╕мпер╕╖. По т╕й сам╕й причин╕ переселенц╕ в ╕нш╕ кра╖ об'╓днуються в нац╕ональн╕ групи, афганц╕ вперто не хочуть вливатися в «прогресивну» частину людства, а японська форма л╕берал╕зму виявилась т╕сно переплетеною з традиц╕йно японською формою особистих в╕дношень.

Не менш важлива властив╕сть ментальност╕ поляга╓ в тому, що вона безпосередньо вплива╓ на характер активност╕ (д╕яльност╕) людини (сусп╕льства), причому цей вплив може бути визначальним. Справа в тому, що активн╕сть виклика╓ться ментальним напруженням – почуттям, яке створю╓ певну спрямован╕сть активност╕ ╕ орган╕зу╓ волю. В цьому легко переконатися, якщо пор╕вняти активност╕ окремих людей, або сусп╕льств, що мають однаков╕ потреби, але сутт╓во в╕дм╕нн╕ ментальност╕. Так, наприклад, сусп╕льство, що ма╓ ментальн╕сть, схильну до рабства, п╕длеглост╕ або патернал╕зму, не може за ╕сторично короткий терм╕н перейти на шлях л╕берал╕зму. Активн╕сть такого сусп╕льства буде визначатись його ментальн╕стю ╕ воно буде схильне до в╕дтворення вже випробуваних форм нав╕ть в нових обставинах, таким чином, щоб в╕дбулося найб╕льш повне узгодження нового з╕ старим, щоб м╕н╕м╕зувати ментальне напруження в сусп╕льств╕. Таким же чином, коваль, якому потр╕бно зробити табуретку, почне гнути ╖╖ з металевих прутк╕в, бо на в╕дм╕ну в╕д столяра, в╕н мислить металом ╕ т╕льки в робот╕ з металом в╕н може узгодити характер сво╓╖ активност╕ з╕ сво╓ю ментальн╕стю.

В ментальност╕ в╕дбува╓ться синтез ╕ ф╕ксац╕я досягнутого соц╕окультурного р╕вня – синтез етичних, естетичних, рац╕ональних, ф╕лософських ╕ рел╕г╕йних складових сусп╕льного п╕знання реальност╕ ╕ сусп╕льного досв╕ду. Це ╓ ц╕нн╕сть, яка характеризу╓ ╕сторичний досв╕д р╕зних етнос╕в, народ╕в, соц╕альних груп. Специф╕ка ╕ ц╕нн╕сть цього досв╕ду ╓, зокрема, нац╕ональна специф╕ка ╕ нац╕ональна ц╕нн╕сть. Те саме стосу╓ться етносу, чи будь-яко╖ соц╕ально╖ групи, що ма╓ сво╖, специф╕чн╕ досягнення, пов'язан╕ з тим специф╕чним ╕сторичним шляхом, який пройшла дана соц╕альна група. Ц╕ досягнення, надбання, ц╕нност╕ можуть бути об'╓ктом гордост╕ дано╖ групи, об'╓ктом права, що захища╓ ╖х в╕д руйнац╕╖ ╕ посягання на руйнац╕ю, а також об'╓ктом захисту в╕д такого посягання. В цьому сенс╕ вони под╕бн╕ до ╕нтелектуально╖, чи нав╕ть матер╕ально╖ власност╕, яка явля╓ собою ц╕нн╕сть, що п╕дляга╓ правовому захисту. ╤ в цьому полягають базов╕ рац╕ональн╕ основи для виникнення нац╕онал╕зму як нормального явища, орган╕чно властивого будь-якому народу чи етносу в умовах, коли виника╓ необх╕дн╕сть докладання зусиль щодо збереження тих ц╕нностей. (Характерно, що етнос може не усв╕домлювати, що це ╓ власне, нац╕ональн╕ ц╕нност╕). Коли народ чи етнос не доклада╓ таких зусиль в раз╕ необх╕дност╕, то це ╓ св╕доцтвом глибоко╖ внутр╕шньо╖ кризи, яка ╓ прологом к╕нця цього етносу, як суб'╓кта ╕стор╕╖. Напевно, нац╕я ╕сну╓ поки ма╓ сво╖ нац╕ональн╕ ц╕нност╕, як╕ вона готова в╕дстоювати. ╤ вона повинна т╕ ц╕нност╕ ч╕тко усв╕домлювати ╕ артикулювати.

Отже, основне питання, яке виника╓ – а чи залишились т╕ власне, укра╖нськ╕ ц╕нност╕? А якщо залишились, то в чому вони полягають? ╤ чи можна щось побудувати на баз╕ тих ц╕нностей, щоб зайняти бодай якусь н╕шу в систем╕ св╕тового господарства ╕ св╕тово╖ культури? Що ми можемо запропонувати людству? ╤ головне – чи варто за т╕ ц╕нност╕ боротись ╕ ╖х в╕дстоювати? В цьому сенс╕ можна згадати Михайла Драгоманова, який майже п╕втора стол╕ття тому висм╕ював "галушковий" нац╕онал╕зм та етнограф╕чний патр╕отизм ╕ закликав звертатися до ╓вропейсько╖ науки ╕ ╓вропейських ц╕нностей. Можна послатись на того ж таки О. М╕ллера, який вважа╓, що укра╖нську нац╕ю створили б╕льшовики за роки пол╕тики "корен╕зац╕╖", а так звана, зах╕дноукра╖нська нац╕я, утворилася в Польщ╕ в м╕жво╓нний пер╕од (може внасл╕док пол╕тики полон╕зац╕╖?). Тобто укра╖нська нац╕я, по-перше – розколота, по-друге – не укор╕нена в минуле, а значить, ╖╖ фактично не ╕сну╓. Це означа╓, що не треба морочити голову ╕ забути про "укра╖нськ╕сть", яко╖ вже нема╓, як актуально╖ сили. ╤ все ж таки були сумн╕ви – щось тут не так. Я в╕дчував, на власному (╕ не т╕льки) досв╕д╕, що в╕дношення до укра╖нц╕в в Рос╕╖ явно не як до "сво╖х", а якесь насторожене, нав╕ть вороже, в усякому раз╕, серед так званих "простих" людей. Я бачив сутт╓ву р╕зницю в побут╕, а в с╕льськ╕й глибинц╕ вона була разюча. ╤ пол╕тика Радянського Союзу, починаючи з 1932 року була дуже жорстка в нац╕ональному питанн╕ (ярлик нац╕онал╕ста означав в'язницю, як м╕н╕мум), почалися репрес╕╖ серед нац╕онально╖ ел╕ти ╕ жорсткий контроль ус╕х прояв╕в нац╕онально╖ св╕домост╕. Значить система в цьому вбачала небезпеку. "Корен╕зац╕я" ╕снувала з 1923 по 1932 р╕к (хоч пересл╕дування д╕яч╕в "укра╖н╕зац╕╖" почалося вже в 1926 роц╕), а х╕ба можливо за такий терм╕н створити нац╕ю? (М╕ллер – фантаст або фальсиф╕катор?). Значить нац╕я ╕снувала. (Можливо, "корен╕зац╕я", то була частина диявольського плану л╕берал╕зац╕╖, щоб за образним висловом Мао Цзедуна "зм╕╖ повилазили з╕ сво╖ печер, п╕сля чого ми зможемо в╕друбати ╖х собач╕ голови". Короткий терм╕н "корен╕зац╕╖" ╕ подальш╕ под╕╖ наводять на таку думку, так само, як аналог╕чна ситуац╕я з НЕП-ом). Але з ╕ншого боку, досв╕д показував, що велик╕ м╕ста – русиф╕кован╕, укра╖нська народна культура, точн╕ше ╖╖ залишки, зосталась т╕льки на сел╕, нав╕ть образ укра╖нця, що його пост╕йно в╕дтворював радянський к╕нематограф – образ хитруватого нап╕вдурника, який послугову╓ться якоюсь дикою мово (бо, бачте, в його дурн╕й голов╕ не вм╕щаються одночасно дв╕ мови), не викликав симпат╕й широких мас, а серед укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖ викликав обурення за таке в╕дверте шельмування укра╖нства. ╤нтенсивно нав╕ювалась сусп╕льна думка про укра╖нство, як про щось безк╕нечно в╕дстале, глибоко вторинне, недолуге, фольклорно-етнограф╕чне, "шароварно-галушкове", яке п╕дтриму╓ться т╕льки щоб показати, як парт╕я п╕клу╓ться про ус╕ народи. Нац╕ональну мову в рос╕йських школах можна було не вивчати по заяв╕ батьк╕в вже починаючи з 1958 року. Усе – п╕д контролем, усе що треба – закатане в асфальт.