Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 57 страниц)

Щоб не гаяти часу на довгу подорож залізницею і пароплавом, я, за порадою Терешка, найняв на Веселих Хуторах відставного майора Зозулю з маленьким «Москвичем», і ми вдарилися навпростець через степи, ґрунтовими дорогами, які ще не встигли розкиснути, бо травневі дощі того року забарилися, природа мовби принишкла після смерті Сталіна, очікуючи, що ж буде з нею, як поведуться нові правителі.

Зозуля називав свою машину «сіро-голубою», хоч насправді вона була просто сіра, як миша, незграбна пародія на німецькі «оппель-олімпію» і «оппель-кадет», убогий виплід радянської конструкторської мислі, та я радий був і такій техніці, бо вона давала змогу якнайкоротшим шляхом добратися до Зашматківки.

Мордатий Зозуля, в широкому габардиновому макінтоші, в зеленім велюровім капелюсі, сидів за кермом, мов кам’яний ідол, тупо вдивлявся поперед себе і не звертав уваги ні на що, окрім самої дороги. Часто наздоганяли ми самотніх перехожих у степу, дехто піднімав руку, просив підвезти, – Зозуля тільки піддавав газу. Іноді я все ж встигав ухопити його за плече і примусити взяти стару жінку з тяжкими клунками, якого-небудь дідуся, гожу дівчину, від самого поблиску чорних очей якої згодом ще довго тепліла душа. Всі, кого ми підвозили, судячи з нашого одягу, вважали Зозулю хазяїном (в чому, зрештою, не помилялися), а мене водієм і ніяк не могли збагнути: чому ж пан везе свого слугу. Дехто пробував висловити цей свій подив уголос, тоді Зозуля сердито гримав, не змінюючи своєї закам’янілої пози:

– Помовч, бабо, коли не хочеш, щоб я тебе викинув з машини!

Або:

– Сиди тихо, діду, поки я тебе не взяв за шкірку!

Мені хотілося поговорити з людьми, розпитати їх про життя, про погоду, про врожаї, про те, як їм тепер ведеться після смерті вусатого вождя, що тиранив їх усе життя, а Зозуля тяжко совався на сидінні і знай доскіпувався:

– Скоро вже ти, бабо, злазитимеш? Довго ще я тебе, діду, тарабанитиму?

– Чому ти таким звіром до людей? – питав я Зозулю.

– Терпіти не можу гражданського насєлєнія!

– Мене ж везеш, а я теж – гражданське насєлєніє.

– Про тебе мені Терешко все розказав. Ти наш чоловік. Та ще й заплатив. А ці всі – надурничку! А я кров проливав!

Ох, ці зозулі, майори, полковники, генерали у відставці! Видзвонюватимуть орденами, вихвалятимуться перед червоними слідопитами своїми подвигами, а в кожного за плечима – цілі кладовища! Не свою кров проливали, а солдатську, і перемоги здобували не вмінням і хистом, а трупами, мільйонами молодих життів.

– Парадів тобі треба, Зозуле, – не приховуючи насмішки, сказав я, – парадів!

Він сприйняв мої слова всерйоз, наіндичився, розпустив свого макінтоша по всьому сидінню, поцмокав товстими губами:

– А що? І парадів! Я війну в кавалерії починав. Можу чоловіка шашкою по саму ріпицю розрубати! Зозуля на коні – як сам маршал Жуков, коли хоч! А ти, мабуть, артилерист?

– Починав кулеметником.

– «Я пулеметчиком родился…». Кулеметників поважаю. Гинули вони, правда, як мухи, але поважаю. Ти, бач, зберігся.

– Чотири поранення і всі тяжкі. Тебе, здається, не зачепило?

– Зачепило – не зачепило, а з армії вичистили. Пенсію в зуби – і котись куди хоч! Добре, що в тещі хатка була на Веселих Хуторах. Ми її з жінкою трохи причепурили – і прозябаємо…

– Терешко казав: ти навіть шпінгалети на вікна з Німеччини попривозив.

– А що? І попривозив! Все, що треба, привіз! Від товариша Сталіна команда яка була переможцям? Вивозь з фашистського лігва все, що зможеш, щоб відшкодувать, значить, всі втрати і залічить наші рани.

– Щось я не чув такої команди, хоч був у Німеччині весь сорок п’ятий.

– Не чув – значить, не положено! Ти хто – капітан? А команда для майорів і вище. Пойняв?

– Знаєш що? – порадив я Зозулі.– Як приїдемо до мого села, то ти не розводь своїх майорських балачок.

– А то що? – стрепенувся Зозуля.

– Можуть побити. Там у нас козаки. На руку невздержливі.

– Козаки? Де вони могли взятися? Ти, мабуть, шуткуєш?

– Ніскільки. Моя Зашматківка стоїть саме там, де кінчались землі запорозьких вольностей. А на краю, сам знаєш, завжди збираються найбільші одчайдухи. В нащадках їхніх ще кипить кров, хоч як її пускали. Почують твої теревені – наб’ють морду!

– Та що ж там у вас – колгоспу не було? – закричав Зозуля. – Не пообламували вам роги? Не вкоськали досі?

– Колгосп був. А все ж я б тобі радив остерігатися. Приїдемо, випий абрикосівки, закуси кендюхом та ковбасою і спи. Проспишся – поїдемо назад. Домовились?

– Зарані про таке треба домовлятися. Може б, я й не поїхав до твоїх цих козаків.

– Ти ж ні про що не допитувався, а все лиш про гроші. Гроші ти одержав, а це – безплатно.

– Добре мені безплатно – обіцяють по морді з’їздити! – бурмотів Зозуля.

Але розмова помогла, в Зашматківці він був, як шовковий, сподобався навіть матері.

– От же ж чоловік поштивий, – шепотіла вона мені про Зозулю, – сопе та їсть та дякує, сопе та дякує! Каже: у великих чинах був, а тебе оце привіз, бо поважає. Який же ж чоловік! Щоб у отаку далеч везти за саме поважання – чи хто й бачив таке?

– Ніхто не бачив, ніхто, мамо, – сміявся я з маминої далебі не козацької наївності.

Братика свого я не впізнав.

Тілом він і далі лишався дрібненький, далеко до могутності роду Сміянів, зате голос йому з хлоп’ячого альта вже переламувався на крихкий басок, а дух уже ставав нестримніший і невпокореніший за голос, і дух цей здивував, а тоді й налякав мене.

Пізно вночі, коли вже порозходилися гості, Зозуля влігся спати, а мама поралася з посудом, я повів Марка в Хомишину леваду, тоді до Попового ставка, на білі стежки, що химерно викреслювали в темряві загадковий багатогранник колишньої садиби Вороновських – все колишнє, все втрачене, все вмерле, але й живе, коли живемо ми на цій землі, над цими водами, під цими деревами і під вічними травневими зорями, що в найбільших темнощах золотять наші лиця, наближаючи нас до богів.

Здається, ми тоді більше мовчали, ніж говорили, принаймні Марко зовсім не рвався до слова, промовляв тільки я за правом старшого брата, за правом свого досвіду і своїх страждань кривавих, за правом тисячоліття, яке я отримав у спадок од усіх Сміянів та чи ж міг тепер перекласти на худенькі Маркові плечі?

Бентежила мене ще одна обставина. По той бік балки, повз яку ми йшли, полого здіймалося темне пустирище, де колись стояла хата діда Филофія, а біля неї повесні біло цвіли баргамоти, ті самі баргамоти, між гріховно-ароматними плодами яких далекої літньої ночі я блукав, засліплений жагою і соромом. Марко не міг знати ні про ту далеку, власне, мовби й неіснуючу ніч, ні про Ольку, ні про ще одну ніч на каменоломні, але сором спалахнув у мені таким потужним вогнем, що я не міг здобутися не те що на слово, а навіть на якийсь звук.

Тверді білі стежки поволі заспокоїли мою збурену душу. Була в них якась таємнича магія, плелися вони в темряві, мов загадкові письмена, полишені нам далекими предками, найдавнішими предками, самою праісторією. Ось це село виникало і щезало безслідно, народжувалося і вмирало, виморювалося голодом і палилося, як зовсім недавно в сорок першому і в сорок третьому роках, і щоразу здавалося, ніби вже не зосталося ніяких знаків і ніякої пам’яті, все заростало травою, будяччям, чагарями, та досить було з’явитися одній-двом людинам, поставити сякий-такий прихисток від негоди, тоді збудувати кілька хаток, безладно розкиданих в холодному мертвому просторі, як одразу між тими кволими вогниками життя, мовби виходячи з-під землі, пролягали оці вічні стежки, не знати ким і коли протоптані. Враження було таке, ніби їх протоптували навіть вмерлі, вже не з цього, а з того боку землі, посилаючи нам свої нагадування, веління й заповіти. Поїхати з рідних місць – однаково що вмерти, безкінечно довгі роки я був на війні і вмирав там, а тут вмирало моє рідне село, і все тут умирало, і коли я повернувся, то пережив, може, те саме, що мій тисячолітній двійник, який бачив руйнування київських соборів, починаючи з часів Батиєвого нашестя аж до непросвіщенного Постишева і темних недовідомих душ керівників, розпорядників і попихачів. Та тільки собори, раз зруйновані, висаджені в повітря, понищені дощенту, вже не виростають більше з землі, а западають у неї навіки, і навіть молитви над ними розвіюються вітрами і забуттям, а наші сільські стежки невмирущо тривають, навіть умираючи, вони мовби вбзносяться над землею, живуть у просторі, щоб знову зродитися, на своїх давніх місцях, і може, це не просто стежки, а наші безмовні молитви, вічні знаки нашої пам’яті, нерозгадані записи магічної сили землі і наших зв’язків з астральними світами. Відірвешся від цих стежок, од цієї землі – згинеш. Оболонка твоя хоч і житиме, а душа спорохнявіє і розвіється пилом.

Я вже зазнав тяжкої розлуки з рідною землею, пив з гіркої чаші, Маркові, на щастя, не доводилося, хай і не доведеться ніколи! Але казати про це малому братові своєму я не хотів, бо не все, що ми відчуваємо, можна передати властивими словами.

Я почав зовсім буденно:

– То що вирішив, Марку? Які в тебе плани?

– Деякі плани є,– сказав він з незвичною для нього недомовкою. Досі він був зі мною завжди гранично, аж до наївності відвертий, сьогодні брата ніби підмінили. Що ж, росте Марко, з дитини вже юнак, а там і дорослий муж.

– Я писав тобі про сільгоспінститути, пропонував на вибір кілька, та коли чесно сказати, то всі мої симпатії – на Білоцерківському. Там добра традиція, чесні вчені, місто без великих спокус, люди не розбещені, як у столиці. Я б радив тобі Білу Церкву. Ну, в крайньому випадку – Умань або Полтаву. Але не Київ і не наш Нижньодніпровськ, до якого моя душа, сам розумієш, не лежить ніяк.

– Я не буду гарькати, – несподівано переходячи на тон майже урочистий, заявив Марко, – але ні в які сільськогосподарські інститути я не маю наміру поступати.

– Не маєш наміру? А які ж твої наміри?

– В мене свої плани.

– Це секрет? Чи, може, поділишся з братом?

– В мене від тебе ніяких секретів. Казав же тобі, що Дмитро Карпович хвалить мене за талант.

– У драмгуртку?

– В п’єсах Корнійчука і Погодіна за роль Володимира Ілліча Леніна. І Корнійчук сказав, що я талант і що ніхто так не вміє гарькати, як я. У мене точно, як у самого Леніна.

– А він чув, як говорить Ленін?

– Чув чи не чув, а він усе знає.

– Ну, гаразд, не мені змагатися з авторитетом Корнійчука. То які ж твої плани?

– Райком комсомолу дає мені характеристику для вступу до Нижньодніпровського інституту культури. Дмитро Карпович говорив з Корнійчуком, і Олександр Євдокимович пообіцяв, що теж підтримає мою кандидатуру.

– Може, тебе й без екзаменів приймуть?

– Чому без екзаменів? Ми вже з Дмитром Карповичем підготували два монологи Леніна. Один з «Правди», другий з «Человека с ружьем». Я й прочитаю обидва.

– Двома мовами?

– А що? В нас дві рідні мови: українська й російська.

– Хіба може в людини бути дві матері?

– Звичайно, може. Одна та, що народила, а друга та, що виховала. Ось мене виховала Радянська Батьківщина, а в неї мова – російська. Знаєш же, що сказав про російську мову Володимир Маяковський: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».

– Це я знаю. І ким же ти будеш після цього інституту культури? Я й не чув про такий інститут.

– Щойно відкрився. Буду артистом. Дмитро Карпович каже, що, може, й великим.

– Ага, великим. Це непогано. А я, бачиш, Марку, мав надію, що ти зостанешся біля землі.

– А що земля? Вічне рабство!

– Рабство?

– Дмитро Карпович каже; земля – це прокляття. Людина біля неї – у вічному рабстві. Раб землі, раб рослин, раб тварин, раб погоди, пір року, врожаїв і недородів. А соціалізм, як сказали класики, це перехід із царства необхідності в царство свободи. Тому треба рватися від землі, визволятися з рабства!

Язик свербів спитати Марка, хто ж його годуватиме в тім царстві свободи, та я вчасно прикусив свого зрадливого язика. Брат був у тому небезпечному віці, коли щонайменше нагадування про те, що досі його хтось годував, може викликати не почуття провини, а навпаки: нахабне бажання до кінця життя залишитися дармоїдом.

Я тільки спитав для певності:

– То ти вже остаточно вирішив?

– Я ж тобі сказав, що не буду гарькати.

– З культурою я тобі навряд чи поможу. Ну, грішми, ясна річ, помагатиму.

– Дякую. Хоч Дмитро Карпович запевняє, що мені дадуть Сталінську стипендію.

Я вже не мав сумніву: за безруким Дмитром Карповичем замаячить на обріях майбутнього всесильна рука самого Корнійчука, а там ще й високої та стрункої Ванди Василевської. А хто ти, Миколо Сміян, з твоїм тисячолітнім досвідом, але без щонайменшого впливу в цім дивнім житті, що зветься вже й не життям людським, а якоюсь бучою, бойовою й кипучою?

Я відступився, розбитий і засоромлений, нова хвиля давнього сорому знов налетіла на мене, бо ми поверталися назад і йшли понад балкою, по той бік якої темно вивищувалося пустирище на місці Филофієвої хати і великого садка з солодкими, як гріх, баргамотами, я спантеличено спотикався на твердій стежці, загадкова сіть білих стежок спліталася перед моїми очима в лабіринт без виходу, мабуть, мені б довелося блукати там до самого ранку, але Марко несподівано твердою рукою вивів мене звідти, не помітивши мого збентеження.

Він міг лишатися спокійним, бо не на тих стежках вирішуватиметься його доля.

А я?

Спати я не міг. Зозуля після щедрих сільських пригощань так хропів у хатині, що міг викликати в нічній Зашматківці землетрус і дніпровську повінь. Бряжчали шибки, злякано скрикували крізь сон кури на сідалах, похоркував у хлівчику підсвинок, не було мені спокою в дворі, я вийшов за ворота, спустився в берег і тихо побрів левадою між молодими вербами.

Може, Марко має слушність? Може, так і треба? Народжені в землі – чи ж навіки приречені зоставатися прикутими до неї? А що земля наша – лоно чи могила, колиска чи бойовисько?

В «Слові о полку» чорні хмари напливають на степи з моря, трепещуть сині молнії, могутнії ріки течуть в сім степу, вітри віють не зерно, а душу людську від тіла, звіриний свист, вовки по яругах, орлиний клекіт над костями, лисиці брешуть на черлені щити, люди скачуть, як сірі вовки, а не плентають за сохою. Для Шевченка це земля, де «родилась, гарцювала козацькая воля, де ляхами, татарами засівали поле». Січ козацька не пшеницею степи засівала, а кріпостями і паланками. «Земля не золото, а мідь, і небо не блакить, але залізо»[21] «Що орать, коли наше поле невільне!»[22]

Але ми вперто орали свою землю, може, сподіваючись, що не тільки пшениця виросте в цих степах, а й щаслива доля.

Відтоді, як з’явилося таке недосконале і навіть злочинне утворення, як держава, на жаль, ніхто ще не вигадав нічого кращого, що сприяло б зосередженню і вияву можливостей і здібностей того чи іншого народу. Всі держави, від шумерів і єгиптян аж до сучасної Америки, будувалися за принципом мурашника, де точно розподілено функції між усіма членами спільноти, та саме це й помагало шевцеві стати шевцем, живописцеві – живописцем, поетові – поетом. Могутня скіфська держава, коли придивитися пильніше, мовби розпадається на кілька держав: державу воїнів, державу хліборобів, державу чудотворців, чиє золото досі знаходимо в степових могилах. Українців уже від самого їхнього народження кинуто хоч і на землю щедру й прекрасну, та водночас і на трагічні розпуття історії, де звідусіль загрози й небезпеки, жадібні пельки, завидющі очі, загребущі руки. Вся історія роздерта, розпанахана, порубана й посічена. Князі вибудовували державу, щоб назавтра розвалити її, пороздававши синам і онукам. Козацтво на віки цілі припнуте було волосяним татарським арканом до Дніпрового пограниччя і з тугою дивилося, як наповзає на родючі степи чуже панство. Гетьмани готові були запродати рідну землю хоч і самому нечистому, аби лиш утримати в руках булаву, і дев’ять років Богдана Хмельницького і кільканадцять місяців Івана Мазепи сяють тепер крізь віки, мов золотий сон. Саме тоді стрепенулася душа українця, вчорашні хлібороби й волопаси стали поетами, малярами, архимандритами, композиторами, писали книги, будували собори, пам’ятаючи, що не того ради сотворені бихом, да ями і пієм[23], но да угодим богові.

Але та щаслива мить нашої історії так і зосталася тільки миттю єдиною, а далі знов віки цілі погноблення, коли кращі уми народу нашого розбудовували чужу державність, коли блискучі таланти вимушені були складати свою данину чужим царям, імператорам і королям. Де наш Гоголь, Бортнянський, Березовський, Левицький, Гнєдич, де Розумовські, Безбородьки, Орлики, Вернадські, Острозькі, Кибальчичі? Ми змушені були творити цивілізацію в бездержавності, і була це хліборобська цивілізація з пшеницею, соняшниками, з хрущами над вишнями, але й сотнями тисяч чи не найкращих у світі пісень, з щедрівками й колядками, з писанками й рушниками, з барвистим, як райський вертоград, світом, з майже неземною тугою і нещастям, що сяє до самого неба. Ой, я нещасний, що маю діяти? Полюбив дівчину, та й не можу взяти…

Сталін знищив нашу хліборобську цивілізацію, а що дав навзамін? Монолітну єдність, камінь замість хліба, пустелю на місці квітучого саду? Великі релігії – іудаїзм, християнство, іслам – народилися в безводних пустелях Близького Сходу, під палючим сонцем, од якого несамовитіє розум і душа плаче і волає про порятунок. Сталін заповзявся зробити марксизм релігією, а для цього йому потрібна була найбільша на землі пустеля. Мойсей, рятуючи єврейський народ, вивів його з пустелі в землю обіцяну, Сталін заганяв нас у створювану ним пустелю. Понищене селянство, залізна індустріалізація, що випиває з народу останні краплини крові, колючі дроти таборів мало не до Північного полюсу – ой, яка ж пустеля! Чи ж нам навіки зоставатися в ній і по смерті вусатого нелюда? Малий Марко був мудріший за мене.

– Ну, як щодо «гражданського насєлєнія»? – спитав я Зозулю, коли ми виїхали з Зашматківки.

– Кров’яні ковбаси були убийственні! – заахкав Зозуля. – Був у нас командир дивізії полковник Єрмаков, дуже любив кишки. Пусті, без нічого. Було, викличе повара, наказує йому: «Ти мені кишечок приготуй, та так, щоб гівенцем підвонювало!» Оригінальний був полковник! Тепер бачу: дурний чоловік. Їв пусті кишки, коли є на світі таке добро, як оця ваша кров’янка!..

Зозуля зацмакав товстими губами, а я ще раз подумав про те, який мудрий мій малий брат, що відмовляється робити кров’яні ковбаси для всіх оцих зозуль.

ПРОВОДИ

Мій синочку, мій рідненький!

Мій синочку, мій дрібненький!

Дитятко моє любе та миле,

Куди ти вибралось?

Відкіля тебе визирати?

Відкіля тебе виглядати?

(З народних голосінь)

Марсель була розгублена, стривожена, майже в паніці.

– Що ти наговорив йому? Ну, невже хоч у таку хвилину ти не міг стриматися? Вас, Сміянів, ніщо не змінює, навіть смерть. Він подзвонив мені і страшенно обурений твоєю поведінкою.

– Хто – він?

– Сирота. Голова урядової похоронної комісії.

– Ти ж казала: терпіти його не можеш?

– Яке це має значення перед лицем Маркерієвої смерті? Ти нічого не розумієш. Ви, Сміяни, всі однакові. Маркерій лежить мертвий, йому тепер байдуже, що буде зі мною. Ти теж думаєш тільки про свої принципи… А хто подумає про мене, про нещасну вдову?

– Не така ти нещасна. Дадуть тобі пенсію, як там у вас ведеться у вищих сферах, – будеш жить – не тужить. Ти ж не колгоспна доярка з покрученими ревматизмом руками, в нетопленій хаті…

– Облиш свої вульгарні порівняння. До того ж, всі твої колгоспні доярки, як ти сам визнаєш, мають свої хати, а що маю я?

– А що маєш ти? Квартиру на півгектара і дачу з десятигектарною садибою.

– Ах, ти вже все поміряв і переміряв! То знай же: у Маркерія не було нічого!

– Як то нічого?

– Дуже просто. Все – державне. Оця квартира, дача, всі меблі, люстри, килими, посуд, телевізори, вся радіотехніка, ну, чи я там знаю, що ще?

– Книжки хоч – ваші?

– Книжки йому присилали. Всі видавництва обов’язкові примірники. Багато дарували. Мабуть, книжки належать нам.

– А одяг? Штани в нього були свої чи теж державні? Спідниця на тобі чия?

– Який ти нестерпний грубіян, Миколо! Я нещасна вдова, а ти в таку хвилину…

– Пробач, я таки справді грубіян. Але в моїй дурній голові ніяк не вміщається оте, що почув од тебе. Невже можна було так жити, нічого не маючи?

– Всі так живуть.

– Хто – всі?

– Вище керівництво. Так положено.

Я дивився на цю, власне, чужу мені жінку, зодягнену в чуже (радянські міщани гордо звали його: «імпортне») шмаття, з безглуздою зачіскою, яку їй ще сьогодні вранці вибудовували, мов Вавілонську башту, послужливі перукарі, яким вона терпляче підставляла голову тоді, як її чоловік лежав десь мертвий, дивився я на цю жінку і не міг нічого збагнути. Ну, нехай її душа так зачерствіла від райкомівських засідань і активів, що навіть смерть найближчої людини не могла розламати ту кору, якою вона взялася, і Марсель, замість посипати голову попелом, прикрасила її Вавілонською баштою. Але ці її розмови про квартиру, меблі, тарілки?

– Телефони, мабуть, теж не ваші? – киваючи на різнокольорові апарати на низенькому столику, спитав я.

– І телефони. Хіба ти не знаєш? Коли знімають з посади або так, як оце з Маркерієм, то приїздить спеціальний чоловік, який зветься «устранитель», відрізає кусачками проводи і забирає апарати. Бо це ж урядовий зв’язок.

– Міський тобі хоч залишать?

– Не знаю. Я нічого не знаю.

Далі я вже не розпитував. Вони жили, як у готелі. Нічого свого, все чуже, і вони теж, виходить, чужі тут усьому. Марко тикав мені в очі моєю «Нивою»: «Ось у тебе машина, а в мене машини немає і ніколи не було. Ті, що мене возять, – то все державні. Я слуга народу, і мене возять, як слугу, і допоки я слуга».

О, скільки візантійського лицемірства назбиралося за тисячу років, щоб тепер вихлюпнутися в усіх оцих «слугах». Формально нічого не маючи, вони фактично мали все. Відмовившись од власності, вдавали з себе казанських сиріт, а насправді захопили в особисту власність усю державу. Зате які необмежені можливості козиряти своєю так званою бідністю і затикати вуха на всі скарги. Що, у вас немає квартири? В мене теж немає. Ви не можете придбати меблів? А спитайте, чи я маю меблі? Вам потрібна машина? Можу вам позаздрити, бо особисто я навіть не мрію про власну машину. Трутень у вулику мовчки пожирає мед, знаючи, що негайно буде вбитий, як тільки бджоли довідаються, що матка вже запліднена. А ці керівні трутні переконували всіх рядових громадян, що мед гіркий, шкідливий, мало не смертельно отруйний. Тримати народ в убогості злочин непростимий уже сам по собі, але переконувати всіх, що убогість це щастя і благо – злочин стокротно тяжчий. І мій брат був серед тих злочинців.

Тисячі маленьких сталінів жили, як сам Сталін: нічого не купували і ні за що не платили. А раз так живемо ми, хай і весь народ живе так само. Ніяких розкошів. Сіль, сірники, мило, куфайки, кирзові чоботи, ситець, «чортова шкіра» – і досить. Хай капіталісти задихаються від перевиробництва, а ми вільні від диктатури речей, у нас – диктатура пролетаріату. Пролетаріат – гегемон, йому ще дамо якусь платню, решта народу – без грошей: селяни, в’язні, солдати.

Коли Хрущов дав колгоспникам гроші і випустив з концтаборів мільйони в’язнів, які теж одержали право заробляти гроші, виявилося, що на ті гроші в країні переможного соціалізму нічого купити, крім горілки й шампанського. Пийте «Советское шампанское»! Летайте самолетами Аэрофлота! Почалася грандіозна, всенародна пиятика, яка в часи Брежнєва вже планувалася п’ятирічками і яку не зупинив навіть декрет Горбачова, бо товарів для народу як не було, так і немає, а декрету не купиш замість штанів чи спідниці – тому давай випивку!

– Ти, здається, відала культурою? – спитав я Марсель.

– Чому «відала»? – підняла вона брови. – Невже ти вважаєш, що з Маркерієвою смертю все повинно змінитися? Мене високо цінують на роботі не тому, що я дружина керівника республіки, а за мої знання і вміння вирішувати питання… і ти ж прекрасно знаєш, чим я займаюся…

– Пробач, я хотів про інше… Подумалось про споювання народу, спитав про культуру, а треба про смерть… Зрозумій: Марко був у мене єдиний брат. Більше в нас нікого…

– Можна подумати, що він не був моїм єдиним чоловіком! – образилася Марсель.

– Саме це я мав на увазі, перш ніж сказати тобі… Цей нікчемний Сирота нічого не казав, крім того, що ото про мене?

– Про тебе він між іншим… А подзвонив, щоб я подивилася квартиру.

– Квартиру? Яку квартиру? Мабуть, місце для Маркерієвої могили на Байковому кладовищі?

– Там усе вирішено. Центральна алея, де ховають усіх членів уряду. Для Маркерія буде достойне місце. Йдеться про мою квартиру. Я ж сказала тобі, що це – не квартира, а резиденція. Сюди переїде тепер Сирота.

– Сирота? Сюди?

– Ну, не одразу. Зроблять ремонт, замінять меблі, люстри, може, перепланують усе. Він уже вчора приїздив, щоб я поїхала з керуючим і глянула на квартиру, яку мені пропонують.

– Ще ж не похований Марко?

– Все робиться в комплексі. Сирота сказав, що від цього залежить все інше: постанова про мою пенсію, про дачу і машину. Про прикріплення до магазинів і баз…

– Маріє! – зітхнув я. – Про що ти говориш. Мені й досі здається, ніби все це якась сонна маячня або театр абсурду…

– Ти звик сидіти в своєму степу і не маєш уявлення, що таке життя.

– Про життя я свідомо не хочу думати сьогодні, бо переді мною – братова смерть.

– Ще раз нагадую тобі, що це смерть мого чоловіка.

– Саме тому я й хотів тобі сказати найголовніше… Бо все інше – дріб’язок і суєта: і урядова комісія, і її так званий голова, і всі оті розмови про увічнення… Річ у тім, що в мене є Марків заповіт, за яким…

– Заповіт? У тебе?

– Так, так. Цілком законний, завірений нотаріусом, з гербовою печаткою, одним словом – документ.

– Документ? Про що?

– Про те, що Марко велить на випадок смерті поховати його в Зашматківці на сільському кладовищі поряд з батьком Федором Сміяном, і ніяких Байкових кладовищ, ніяких урядових алей, ніяких трибун і казенних промов. Сироті я сказав про це, дивно, що він тобі – нічого…

Кімната була велика, я сидів на значній відстані від своєї невістки, але Марсель, підвівшись з дивана, відійшла ще далі від мене, мов од зачумленого, і вже звідти прошепотіла-просичала ненависно:

– Це ти його змусив! Я знаю! Це все ваші селянські душі!

– Що ж, – сказав я спокійно, – щодо селянських душ, може, ти й не помиляєшся. Махно на своїх прапорах писав: «Ми – селяни, ми – людство!» Шкода, не прочитали тоді цих написів. А щодо того, що я змусив Марка, то ти ж його повинна б знати краще, ніж я. Коли він чого не хотів, то не хотів – і не було ради. «Я не буду гарькати», – і все. Його заповіт – це його заповіт, а не мій.

– Я завжди ненавиділа тебе, – ледь чутно прошепотіла вона вже від дверей, – а тепер зненавиділа навіки!

Мені лишалося тільки безрадно розвести руки.

– Не даремно ж я питав тебе про культуру. Культуру ненависті ви возвеличили і піднесли, здається, до планетарних масштабів. Соціалістична культура ненависті. Все, що втрачало людські виміри, негайно ставало соціалістичним: соціалістична демократія, соціалістичний гуманізм, соціалістичний реалізм, і любов та ненависть теж соціалістична, і обряди соціалістичні: народження, іменини, весілля, навіть похорон. Може, на Марка найшло якесь просвітлення і він захотів бодай після своєї смерті втекти від цього так званого соціалістичного способу життя, від урядової алеї на столичному кладовищі, від…

– Ти ждав Маркерієвої смерті,– жорстко промовила Марсель, – ти хотів його смерті, щоб отак… знущатися!

Вона вискочила з кімнати, хряпнувши дверима, і я не міг ні виправдатися, ні заперечити, ні пояснити. Перед лицем смерті ми всі безрадні й безсилі, а смерті найближчих і найдорожчих людей вже давно душили мене, мов зашморг на шиї.

Зима тоді, мовби вивергавши всі свої сніги на смерть Сталіна, була ніяка: ні снігу, ні морозу, все невиразне, каламуть над степами, на землі й на небі, хоч в душах наших жили надії. Всі ждали змін, вже пролунали кремлівські обіцянки Малєнкова і Хрущова, вже сухо тріснули постріли, що поклали край мерзенному Берії. Англія провела випробування своєї першої атомної бомби, Уотсон і Крік відкрили структуру молекули ДНК, Пікар на батискафі «Трієсти» спустився на дві милі в океанську глибину, в Америці провели випробування кольорового телевізора, а ми зірвали першу водневу бомбу, в пекельному грюкоті якої утверджувалося нове радянське керівництво (аж до колишнього херсонського комбайнера Кириченка, який замінив у Києві колишнього донецького шахтаря Мельникова) і гинули рештки любові й милосердя, які чудом збереглися після Гітлера і Сталіна.

Жорстокий вік насувався на людство. Винахідники пекельних бомб стали найбільшими героями, їх славили і величали, Америка вихваляла геній Ейнштейна, Оппенгеймера і Теллера, ми, за звичаєм, до часу засекречували імена своїх атомників, але в тій таємничості було ще більше похмурої величі і безнадійності Амаргеддону. Рід людський в якійсь дикій ошалілості добровільно низвергався до пекла, до геєни, може, недарма ще древні греки так небезпечно близько поставили ці два слова, що не повинні б ніколи зустрічатися: «Геєна – пекло» і «геннеа – рід».

– Страху на землі стає дедалі більше, а ще більше – підлоти, – за звичкою потираючи долонею надбрів’я, казав професор Черкас. – Тільки подумати: земля наша, така безмірно велика, могутня і всеплодюща, може стати просто жменькою праху, мертво затиснутою в сліпій п’ятірні ідіота, який добрався до влади. До речі, ви не звернули уваги: наші нові керівники були цього року на повітряному параді в Тушино на честь дня авіації? У товариша Сталіна це було улюблене заняття: соколиним зором стежити за сталінськими соколами в московськім небі. Але тоді соколи йшли перекидя порожняком, а тепер як: з атомними і водневими бомбами?

– Не звернув уваги, – сказав я, – було не до газет, бо мій брат саме здавав екзамени до інституту. Я вже казав вам, що, на щастя, все обійшлося благополучно, хоч я й не в захваті від його вибору. Бо що таке інститут культури, не знають навіть ті, хто там працює. Ні програм, ні планів, ні загального напрямку. Але будемо сподіватись на краще. Здається, це ваш девіз, Олексію Григоровичу, і мені трохи дивно бачити вас розгубленим.

– Це не розгубленість, а відчай!

– Чи ж вам впадати у відчай! Ви віддали все життя справі збереження землі…

– А тепер будь-який військовий міністр (їх чомусь соромливо називають міністрами оборони) або генерал може повестися з нею, як хлопчик, що надмірно надуває гумову кульку. І чого варта моя наука, всі мої зусилля? Я – вчений, світило? Нічого подібного, я просто грібся все життя в землі, як курка! Сарданапал і Валтасар!