355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 52)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 57 страниц)

Скіфські терни довгим темним валом підпирали степові горби, якими кінчалися землі агростанції. Повесні туди зліталося безліч дрібного птаства, в жнива вітри несли до тернів солому й полову від комбайнів, і тоді сизо-зелені кущі визолочувалися вузенькими стьожечками і цяточками, понастромлюваними на кожну колючку, зимові хуртовини набивали в терни стільки снігу, що над заметами розпачливо стирчало тільки якесь цурпалля, зате ці, може, й тисячолітні суворі чагарі відмолоджувалися щовесни від талих вод і від дощових струмків, що стікали з горбів, найлютіші спеки не лякали цю чіпку, як український селянин, рослину, і завжди на ній рясно родили терпкі ягоди, фантастично сизі, мовби задимлені вогнищами наших далеких предків. Ми з професором рідко добиралися до тернів, бо далеко, та не дуже й затишно біля тих суворих чагарів, але в розмовах Олексій Григорович, коли заходила мова про його життя, іноді прохоплювався не властивим йому вигуком: «Я – мов оті наші скіфські терни!» Літній одяг професорів був незмінний, здається, ще з дореволюційних часів: сірий капелюшок-панамка, світлий парусиновий костюм з безліччю кишень і кишеньок (тисячокишеньковий спецодяг!), брезентові чоботи. Того ранку Олексій Григорович, як завжди, мав на собі панамку, брезентові чоботи, парусинові штани, перевішену через плече на вузькому ремінці містку баклагу з чаєм, гунадзувату дубову патерицю в руці, от тільки замість тисячо кишенькової довгої куртки – ніколи не бачена мною простора блуза тернового кольору, щось ніби вже забута нами толстовка, щось художницько-розкуте, та водночас і старомодне, одяг з минулого, ностальгічне облачення далеких спогадувань.

Я зиркнув на ту тернову толстовку, але не сказав нічого. Не станеш же вигукувати: «Олексію Григоровичу, шо це ви надягли?»

Професор був незвично тихий, сумирний, навіть лагідний. І знов я не зауважив цієї зміни, пересторога заснула в мені, не подала голосу, і не зміг я збагнути, що то моя остання мандрівка з Учителем.

Щоразу, коли ми з професором вирушали в степ, то я насилу встигав за Черкасом, він метався непередбачувано й нерозгадувано, вривався в простір, мов вогняний болід, розприскував довкола себе могутні заряди енергії, ніби кульова блискавка.

А того ранку тихо йшов за мною і коли я пробував випустити його наперед, професор лагідно наставляв на мене долоню і говорив:

– Ні, ні, Миколо, прошу вас – ведіть… Ви ж краще знаєте найкоротшу дорогу… Прошу вас…

Ми йшли повільно й довго. Над золотими стернями велетенським шатром нависало пронизливо-блакитне до болю в очах небо, яке мовби підпирали з трьох країв високі білі хмари – «діди». Коли ми вирушали з агростанци, хмари ще тільки з’являлися на небокраї, а тоді, що ближче підходили ми до скіфських тернів, то вищими й вищими ставали «діди», то більше розпросторювалися в небесах, так ніби прагнули зблизитися, з’єднатися, злитись у якусь небачено прекрасну силу.

Професор зупинився, обвів рукою виднокрай, показав майже урочисто на кожного з «дідів»:

– Вам це нічого не нагадує? А для мене – ніби все моє життя. Безмежні небеса, безмежнеє поле – і ці три великі постаті… Запам’ятайте їх, Миколо. Тімірязев, Докучаєв, Вернадський… І діамантові сув’язі їхніх думок між ними… Наша думка коли й вознесеться на коротку мить, то буде лиш скляною ниттю, проблисне і щезне, зариється в пісок пустелі, як ті скляні стріли, що утворюються від дії сконцентрованих космічних енергій… Але навіть для тонюсінької скляної ниті в просторі варто жити, Миколо, повірте мені!

Я стояв, як останній бевзь, неспроможний збагнути цієї дивної мови про діамантові сув’язі і скляні ниті. Розімліла після нічного сну, нагріта ранковим сонцем земля дихала силою, врожаєм, підносила до небес могутній голос своїх надр, і годі було розчути в тому торжествуючому гримінні природи тонке дзвеніння невидимих нитей, про які мені казав професор Черкас.

Терни стояли розцяцьковані золотистою соломою, мов новорічні ялинки в казкових прикрасах. Олексій Григорович, хоч як давно там був, одразу знайшов між тернами не знати й ким протоптану стежку, стежка вивела нас на невисокий плаский горб позаду тернів, тепер уже йшов попереду професор, він вивів мене на самий верх горба, показав мені на степ:

– Погляньте, Миколо. Ви щось подібне бачили?

Перлисті отари апостольських овець котилися між землею і небом, далека агростанція ледь мріла червоними покрівлями, за золотими стернями ніжно зеленіло марево полів кукурудзи, спадиста частина степу палахкотіла жовтогарячим вогнем соняшників, а по самому краю цього всеблагого царства розкішної рослинності грубим дисонансом пролягала залізниця, що ніде не починалася й ніде не кінчалася…

– Я знав, що дійду сюди, – несподівано промовив професор. Власне, не промовив, а прошепотів. І так само пошепки додав: – Отут мене поховайте…

– Олексію Григоровичу! – кинувся я до нього, так ніби можна було затримати те, чого вже незмога затримати, помогти там, де не поможуть ніякі сили – ні земні, ні небесні.

Він глянув на мене дитячими зболеними очима, безсило приклав руки до горла, скрикнув, заточився і впав, як підтятий невидимим серпом, і земля під ним заплакала.

А може, то плакав я, та ніхто не чув того плачу.

Я сидів на верху порослого степовим чебрецем горба, обережно притримував голову професора Черкаса, так ніби сподівався затримати в ній бодай часточку життя, сіренька панамка вже давно звалилася з цього могутнього склепінчастого черепа, і віночок цупкого волосся, який завжди клубочився довкола цього черепа, мов буро-вогняний дим, мовби під дією незбагненних таємничих сил, враз став жовтим, як скошений степ, і тепер ця голова ставала природною часткою велетенського простору, над яким біло клубочилися неосяжно високі білі хмари, і бриніння діамантових нитей розлунювалося між ними дедалі дужче, могутнє бриніння, і земля розгойдувалася від того бриніння, линула йому навстріч довірливо, без спонуки, без каяття.

* * *

Хіба знаєш, на якому кладовищі тебе поховають? Братів заповіт був викликаний відчаєм. Марко тоді приїхав до мене у вересні просто з Москви.

– Ти що – й додому не заскочив? – здивувався я.

– А що мені там робити? Подзвонив з Москви, сказав, щоб у Борисполі ждала машина, прилетів, сів – і оце до тебе.

– Марсель хвилюватиметься.

– Не вмре!

Він приїхав малою машиною, та однаково набилося повен двір малечі, привабленої цим чорним лакованим дивом, обвішаним додатковими антенами, фарами, дзеркалами, і Марків водій мляво відбивався від хлоп’ячої настирливості.

– А сигнал у вас який? – допитувалися хлоп’ята. – Правительственний?

– Не сигнал, а сирена, – пояснював водій.

– А ну ж засиреньте!

– Не можна.

– Та чому ж?

– Тільки в надзвичайних ситуаціях.

– А коли вони бувають?

– Надзвичайні ситуації можуть бути тільки в надзвичайних ситуаціях, – лунало мудре, суто столичне роз’яснення.

Марків помічник Самотуга, роззувши черевики і розстебнувши білу сорочку, лежав з розпростертими руками на теплому шпориші і блаженно мружився на сонце. Цей маленький круглоголовий чоловік, колишній штангіст, мабуть, почувався в такі хвилини Антеєм і прагнув узяти від землі заряди сили, яку він безнадійно розтринькує у високих кабінетах.

– Самотуга теж був з тобою в Москві? – поспитав я брата.

– А де ж йому бути? Куди я, туди й він. Така служба. Я вже колись сміявся: треба і в туалеті моєму поставити два унітази, щоб помічник сідав поряд…

Він теж зняв піджак, пожбуривши його куди попало, розстебнув сорочку, роззувся і, приахкуючи від лоскоту, обережно ступав по шорсткому шпориші. Я повів його в садочок, там під грушею, яку посадила ще Оксана, була саморобна лавка, можна посидіти в затінку, але Маркові не сиділося, він ходив переді мною, метався, нервував, обличчя йому бралося червоними випіками, ніби в малого хлопця.

– Що з тобою, Марку? – співчутливо спитав я його.

– Не питай! Я б оце – сам не знаю, що зробив би! Ти колись застерігав мене, що роль вождя грати в п’єсі одне, а в житті – зовсім інше… Я тоді ображався, а тепер… Плюнути б на все, розплюватися з усіма, піти від них, утекти, заховатися!.. А як? І пізно ж, пізно!

– В тебе якісь неприємності?

– Неприємності? В мене? А що в мене є, що належить мені особисто? Навіть неприємності належать республіці. А я – тільки хлопчик для биття. Піонерський барабанчик. І це після того, як усе життя віддано…

– Ти б міг не стріляти своєю чиновницькою картеччю хоч у таку хвилину? «Життя віддано», «всі сили на благо», що там ще? Поясни мені спокійно: що сталося? Щось у Москві?

– А де ж? Викликали на президію Ради Міністрів. і слухали не нас, а Азербайджан. Про хід виконання п’ятирічних завдань. Ну, в них там – суцільне перевиконання! Байбаков їхній земляк, вони йому десь на Каспії дачу відбухали на цілі мільйони, він їм усі завдання – занижені удвічі або й утричі порівняно з іншими республіками, от вони й перевиконують, обсипаються золотими зірками і «широко шагает Азербайджан»!

– А хто такий цей Байбаков? Чому ж його не турнуть?

– Ти не знаєш, хто такий Байбаков? Та ти газети читаєш?

– Четверту сторінку.

– До речі, на другій сторінці завжди пишуть про сільське господарство.

– Не цікавлюсь.

– Сільським господарством?

– Ні, тим, що пишуть про нього газети.

– Заздрю твоїй незалежності, Миколо, – зітхнув Марко. – До твого відома: Байбаков – голова Держплану Радянського Союзу.

– Безглузда організація.

– Але ми всі ходимо під нею, як під богом!.. Всі ж бачать і знають, що витворяється з Азербайджаном, і всі мовчать, бо сам Генеральний підтримує. Йому потрібні маяки серед республік. Там Рашидов, там Алієв… Хрущов любив, щоб маяки – ланкові, бригадири, голови колгоспів, Леоніду Іллічу вже щоб цілі республіки! А вони що? Порозорювали всі пасовиська, понищили поголів’я овець, дають тепер тільки бавовну, а годувати м’ясом хто їх буде? Україна! Вихваляли, вихваляли Азербайджан за успіхи, а він і заявляє: «Великі претензії до України, вони не задовольняють наших потреб у м’ясі». Ти чув таке? А від Рашидова й собі: у нас напружена демографічна обстановка, а м’ясопоставки з України запізнюються… А грузини й собі: грузинський народ не звик їсти мороженку, а Україна поставляє поросят тільки заморожених… То що ж я йому поросят живими гнатиму через Кавказький хребет? У нас з партії виключають, коли хтось засмажить порося, а вони, бач, за стіл не сядуть без поросятини! Спробував я підвестися, дати відповідь, а Тихонов мені: «Сядьте і зробіть висновки. Ми вас востаннє попереджаємо!» Таким, знаєш, директорським голосом, і оті його камінні очі… Нанавиджу! Він колись був директором, звик переставляти людей і станки, переставляє й тепер. Сиди – і все! За мною величезна республіка, яка вже виконала свої поставки, а мені: сиди! Бо, бачте, ми не виконали додаткових поставок! А скільки ж можна – додаткові та додаткові? І скільки можна мовчати?

Він став переді мною, розпачливо потрясаючи руками. Темно-сині штани з заморської тканини, білосніжна імпортна сорочка не з тої синтетики, од якої навіть собаки вже виють, а з справжньої бавовняної тканини, до того ж виробленої з особливої нитки «в шовкову скрутку» – вміє наша соціалістична держава зодягати своїх вірних слуг! Хоча Марко слуга народу – тільки для пропаганди, насправді ж він – керівник.

Я сказав доволі жорстко, а може, й жорстоко:

– Ти обурюєшся, що тебе посадовили, мов п’ятикласника?

– Ну?

– А от я сиджу перед тобою і спокійний. Мені подобається отак сидіти під Оксаниною грушею і не думати про те, що треба комусь щось пояснювати…

– Ти – в стороні від життя! Хіба ти можеш зрозуміти?

– Ага, в стороні. Я не можу. А що ж ти хотів пояснити Тихонову чи кремлівським зорям? Що всі ви, так звані керівники так званої Української Соціалістичної республіки, день і ніч висячи на телефонах і на шиях своїх підлеглих, а також на шиях усіх трудящих, виконали всі поставки, всі поставки, всі поставки, але недовиконали понадпоставок, понадпоставок, понадпоставок… А ти не подумав: доки ж? І що таке всі оці поставки? Нас втішали, що продрозверстка, цей дикий грабіж посеред білого дня, потрібна була, коли молода Республіка Рад задихалася, гинула від іноземної навали і внутрішньої контрреволюції. Тоді Ленін відмінив продрозверстку, ввів продподаток, ввів НЕП, а Сталін знов узявся за старе, тільки назвав це здирство поставками, і ми гинемо від цих поставок, поволі вмираємо і незабаром наша велетенська країна вмре з голоду, і ніхто її не порятує. Ти, так званий керівник, знаєш це, розумієш, відчуваєш? Чи ти думаєш тільки про себе?

Марко рубнув рукою повітря, так ніби й далі виконував роль вождя з напівзабутих шкільних і студентських спектаклів, гордо кинув:

– Не я вводив ці поставки, не мені їх і знищувати!

– Ах, не ти й не тобі! Та знай же: вони знищать тебе, понищать нас усіх, пожеруть, як оті худі біблійні корови з фараонового сну, що пожерли гладких корів і від того стали ще худішими. Поки ми не знищимо цього прокляття, насланого на всі наші народи Сталіном, ми гинутимемо, вмиратимемо, западатимемо в отхлань, і ніщо нас не порятує…

– А що порятує мене? – спитав він, кусаючи губи.

– Ніщо. Бо ти думаєш тільки про себе. Ти не згоден, ти обурюєшся, протестуєш, а тебе не хочуть слухати? Подай у відставку, відмовся від усіх постів, від свого становища, від благ і прислужництва, стань простою людиною… Ти мріяв колись про акторство? Попросись в театр…

– Ти нічого не розумієш, Миколо. І не думай про мене гірше, ніж я заслуговую. Повір мені: я втомився. В мене вже ні крихти сили грати роль, що впала на мене, як камінь, і я б – хоч сьогодні!.. Але як це сприйметься? Що таке відставка для людини мого становища? Це ж натяк! І вже й не на республіканському рівні, а сам знаєш на якому… Мовляв, коли так, коли ще молоді й енергійні у відставку, то як же тоді товаришу Суслову, чи Тихонову, а то й самому Генеральному? Ти мене розумієш, Миколо?

– Не розумію і не хочу розуміти! Ти нагадуєш мені полохливого чоловіка, який знає велику таємницю, неймовірно важливу для всього народу, опинився перед радіомікрофоном, має змогу повідомити цю таємницю, але стоїть мовчки, не наважується розтулити рота, промовити бодай слово.

– Бо там, у сусідній кімнаті сидить чоловік, який негайно вимкне мікрофон, як тільки почує щось недозволене!

– Хто ж дозволяє і не дозволяє?

– Я не знаю! – застогнав він. – Я нічого не знаю! Це страшний світ, ти навіть не уявляєш!

– Що ж, – зітхнув я, – єдиний спосіб порятуватися від зла, як на мене, – боротися зі злом. Тобі бракує сили й відваги. Тоді рятуйся втечею.

– Поки я живий, я не можу втекти.

– Спробуй зробити це після смерті.

– Після смерті? Що ти говориш, Миколо? Хіба це можливо?

– Чому ж? Уяви собі: ти вмираєш на своєму високому посту. Де тебе ховають? На центральній алеї київського Байкового кладовища, посеред бронзових і мармурових дядьків, під якими значиться: «Секретар ЦК, міністр, Голова державного комітету…», і ти стаєш ще одним учасником цього ярмарку марнослав’я, цього параду убогості душ, який панував за життя і триває й по смерті… А є інший шлях, є вихід… Згадай генерала Де Голля. Вмираючи, він заповів поховати себе не в Паризькому Пантеоні поряд з Наполеоном, а в своїй родовій садибі, і щоб ніякого пишного похорону, нікого стороннього, ніяких промов, тільки рідні, близькі…

– Стій! – крикнув Марко. – Я вже здогадався! В мені ще не все вмерло, хоч що б ти думав про мене… Я таки зможу втекти від них, я розпрощаюся з ними навіки! Ось тут, сьогодні, оце зараз… Я напишу тобі заповіт, напишу, щоб після моєї смерті мене поховали в моїй рідній ЗашматківцІ, біля батькової могили…

– Ти забув про маму й про мене, – насмішкувато докинув я.

– Ви ще житимете, як я помру, ось побачиш, Миколо! Ти все це побачиш, бо я не витримаю… Цього не можна ні витримати, ні… Це прекрасна ідея! Я напишу заповіт ось тут, зараз і віддам його тобі на збереження… Самотуга! Де ти?

– Постривай, – спробував я охолодити його запал. – Ти ж знаєш ціну всіх заповітів у нашій державі? Не тривож Самотуги, хай чоловік подихає землею…

– Ні, ні! – тупнув ногою Марко. – Негайно і не відкладаючи! Самотуга, де ти? Я напишу, а він хай це оформить. Що? Треба завірити в нотаріуса? Хай привезуть сюди з району нотаріуса! Треба – то й з області! Я звідси не поїду, доки все не оформлю і доки…

Так дивний «документ» опинився в мене в сейфі, де я зберігав папери професора Черкаса, Оксанині фотографії і листи – все, що від неї лишилося. А які сейфи збережуть для мене погляд її довгих очей, погляд живий і погляд мертвий!

Професор Черкас не дожив півроку до того дня, коли пролунали слова «культ особи» і було нарешті сказано те, що давно знав уже весь світ: руки Сталіна в крові по лікті, до самих плечей, він плаває в цілих океанах крові, пролитої ним мовби в дикому несамовитому змаганні з найкривавішнми деспотами.

Не дожив професор Черкас і до тих величальних перестрибів, які демонструвала догідлива сусловська камарилья від «дорогого і улюбленого вождя і учителя товариша Сталіна», нашого дорогого Микити Сергійовича… і аж до «дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва».

Він не дожив і до обіцяного Хрущовим комунізму черед двадцять років, як і до брежнєвсько-сусловського зрілого, перезрілого і розвинутого соціалізму…

Не дожив він і до хрущовської формули комунізму: «Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація, плюс хімізація сільського господарства». До ленінської електрифікації, яка так і не пішла на користь людині (американський фермер має в своєму розпорядженні увосьмеро більше електроенергії, ніж наш колгоспник), додалася хрущовська хімізація, яка поклала початок остаточного донищення нашої землі.

Багато до чого не дожив Олексій Григорович Черкас, та чи й треба було доживати?

Він ще якось міг жити в отруєному ненавистю й жорстокістю повітрі, але на отруєній землі вже не міг.

Він упав на землю, і земля під ним заплакала, і ще довго плакатиме земля, та тільки хто почує той плач?

Деградує земля – деградує людина.

Чому ж ніхто з марксистів не прочитав у Маркса:

«Дрібна земельна власність передбачає, що величезна більшість населення живе в селах, що переважає не суспільна, а ізольована праця; що, значить, при цьому виключаються різноманітність і розвиток відтворення, тобто і матеріальних і духовних умов його, виключаються умови раціональної культури з другого боку, велика земельна власність скорочує сільське населення до постійно знижуваного мінімуму і протиставить йому всезростаюче промислове населення, яке концентрується у великих містах, тим самим створюються умови, що викликають непоправну прогалину у процесі суспільного обміну речовин, диктованого природними законами життя, внаслідок чого сила ґрунту марно розтрачується, а ця марна розтрата за допомогою торгівлі поширюється далеко за межі власної країни».

«Коли дрібна земельна власність створює клас варварів, який наполовину стоїть поза суспільством, який поєднує в собі всю грубість первісних суспільних форм з усіма стражданнями і всіма злиднями цивілізованих країн, то велика земельна власність підриває робочу силу в тій останній галузі, в якій знаходить притулок її природна енергія і в якій вона зберігається як резервний фонд для відродження життєвої сили націй – в самому селі.

…підприємницька система і на селі виснажує робітника, а промисловість і торгівля, в свою чергу, створюють для землеробства засоби виснаження ґрунту»[25].

Все це Маркс писав про капіталізм, і ми втішали себе, що при соціалізмі з його перевагами буде інакше.

А тепер виявляється, що переваги автоматично не спрацювали, ми ж нічого не зробили, щоб з їхньою допомогою запобігти загрозам, на які вказував Маркс.

І тепер пожинаємо плоди.

Гине земля, гине велика хліборобська нація. Її грабують, нищать, розшарпують, підривають зсередини, зваблюють обіцянками райського життя в містах і на новобудовах, зривають з питомих місць теорією «не де родився а де знадобився», використовують людську слабість (шукати легкого життя), а наслідок усього – земля лишається сиротою.

А що всі заводи, індустрія, промислові потенціали без землі, без її надр, щедрот, дарів і плодів? Кам’яне вугілля, залізна руда, боксити, марганець, мідні колчедани, платина, золото, срібло, ртуть – звідки? І людина з заліза, з міді, з золота й діамантів лиш доти, доки вона не відірвалася від землі. Ми селяни – ми людство!

Безглуздя селянин не визнає і не приймає. Земля дає йому незалежність розуму. Не партія й уряд, не збори й резолюції дають йому силу і віру, а тільки земля і її вічний голос. Я вмираю, але хліб повинен вирости. Я добровільно йду на смерть і на всі муки, щоб хліб не був убитий. Рослини беззахисніші за дітей, за домашніх тварин, за все суще, вони потребують милосердя найбільше. Чуєте, як вони мовчать? Скільки в цьому терпіння!

Селянин завжди наодинці з землею, рослинами, тваринами, тому його індивідуальне життя нерушиме і так званий колективізм чужий і ворожий йому за самою своєю суттю. Так звана революційна свідомість теж ворожа йому, бо ним цілковито володіє свідомість землі. Земля під ногами – ось його світ, його погляд з вічності, його ідеологія. Він знає тільки одну необхідність – необхідність землі, і це дає йому незалежність і силу. Душу в селянина можна вбити – тільки забравши в нього землю й хліб з неї. Хліб вигребли – душі вишкребли і стали напихати в них партійного клоччя диктатури пролетаріату і класової боротьби.

Зубожіння життя неминуче тоді, коли все спілкування між смертними зводиться тільки до класової боротьби. Але ж більшість людей не цікавиться, хто кому підкоряється, хто має владу і яка та влада. Значимість і краса життя вищі за все і безсмертні. Коли ж говорити про боротьбу, то й тут не тільки той віковічний потік, де б’ється бідність з багатством, а ще безліч ручаїв і розтоків, де стикаються віри, звичаї, спогади й надії, чоловіче й жіноче, жителі гір і долин, лісів і степів, вологих річкових заплав і безплідних суходолів, уміння й нездарність, працелюбство й лінощі, життя безмежне, прекрасне навіть у його випадковостях, воно загадкове й незбагненне, і саме в цьому його найвища цінність і привабливість, а не в пісній ідеології, яка то відкидала будь-які таємниці, похваляючись всезнанням світу від субкварків до людської душі, справжню моральність підміняла класовою свідомістю, віру – вказівками, сумніви – переконаністю, право вибору – відданістю.

Життя – це не готельний номер, не казарма, не казенна камера і не чернецька келія. Воно схоже на стару селянську хату, де в заснованих павутиною кутках і в таємничих скринях бабусиних давні спогади, в тьмавому полиску ікон незбагненна святість, в незграбних саморобних меблях – надійність і захищеність простого людського щастя, майстерно вибудувані з пухнастих подушок язичницькі храми спочинку і запліднень як уперте нагадування цро те, що людині дорожча й властивіша любов, а не ненависть, а всі оті торбинки, коробочки, вузлики з насінням, позатикані за сволок, за коминок, за жердку з одягом – мовби символи проростання й незнищенності життя, запорука і символ вічного тривання.

Убогість ідеалів веде за собою убогість побуту, линяють барви, сірість наповзає невідворотно, і тільки іноді прозирають крізь безнадійну далеч віків ті дитячі ранки нашого життя, в його веселих буйнощах, яскравих кольорах, згуках і яснім сяянні.

А боротьба в самій людині! Дух воспаряє до небес, а тіло гнітить до землі, чортове – чортові, богове – богові, щоденний хліб і хліб завтрашній, нетерплячка оволодіння і мудрий спокій очікування того, чого ще й не видно за обріями.

А між вченими й невченими, дурнями й розумними, підлими й благородними, жорстокими й милосердними нерівність фізична, розумова, духовна, без якої неможливий ніякий розвиток та й саме життя. Рівність хіба що в християнській тройці, та й то на картині Рубльова в ангелів хітони різнобарвні.

Все можна організувати: ентузіазм, самовідданість, захвати, кару і помсту, але добра й милосердя не організуєш. А вони народжуються в людях, що всім своїм життям переконують нас у тому, що тільки так треба жити.

Професор Черкас жив саме так і вмер теж так, бо вмирало, вимирало селянство, часткою якого, він був завжди.

Власне, він і був не вчений, а селянин, як і я.

…Двадцятий з’їзд партії відбувався в Москві саме в дні третьої річниці смерті Сталіна. Може, для вшанування пам’яті вождя, за яким і після його смерті темною стіною стояли запеклі сталіністи, і їхній зубовний скрегіт лунав не тільки над табором миру, демократії й соціалізму, але й над усім прогресивним, а також «регресивним» людством.

Ніхто не сподівався того, що там станеться, що буде закрите засідання в кінці з’їзду, і доповідь Хрущова, і слова «культ особи», які вилетять з-за червоних зубців Кремлівської стіни, мов залізні криваві птахи і ширятимуть над світом довіку.

Мене просвітив і втаємничив у високі партійні справи Терешко. Приторохтів з Веселих Хуторів на своїй перекаліченій машині, став біля лабораторії, не глушачи мотора, забіг до мене, тернув долонею зарослі рудою щетиною щоки.

– Ну, жизнь! Вуха попухли без курива! На станції в бухвет привезли сигарети – не мій сорт!

Я засміявся:

– Все підряд курять тільки безпартійні? А ти, Терешку, як член партії, перебірливий?

– Та казав же ж: на фронті вписали, а тепер і не рад, бо Щириця замучив до смерті! Сьогодні знов збирає на засідання. Будем рішать, що робить з Сталіном!

– З Сталіном?

– В Москві Хрущов уже рішив, тепер ми. Предполагається на три часа ночі. Приходьте, Миколо Федоровичу, буде цирк! Сталіна будем топить у ставку!

Я ніяк не міг збагнути, про що він говорить.

– Якого Сталіна? Про що ти, Терешку?

– Нашого ж! Пам’ятника біля контори!

– Зруйнуєте пам’ятник?

– Авжеж! Щириця сказав мені приготувать трос, зачепимо, а тоді я грюзовиком смикну – і в ставок.

– Він же гіпсовий, може виринути.

– Борону «зиґзаґ» причеплю – тільки булькне! Прийдете? Ну, цирк буде!

Вандали зруйнували Рим, щириці руйнують пам’ятники, перед якими ще вчора плазували. Гидко було мені на душі, не пішов я дивитися на цирк, де рудий гладіатор Терешко розважатиме новітніх кривоприсяжних патриціїв.

Щириця сам знайшов мене наступного дня і, зібгавши в дудочку свої нахабні губи, з сумовитою урочистістю повідомив:

– Нарешті партія розоблачила цього кривавого тирана!

Я мовчки дивився на нього.

– Ви безпартійний, Миколо Федоровичу, і ще нічого не знаєте, тому я швиденько вас інформую. – Щириця пройшов од дверей, знайшов табуретку, присунув її до лабораторного столу, за яким я тяжко вигніздювався, приклав долоні до бекеші на грудях. – Тепер наш дружній науковий колектив повинен бути єдиний і монолітний в боротьбі за…

– За чи проти? – поцікавився я.

– Себто?

– В боротьбі за що чи в боротьбі проти чого? – уточнив я, не приховуючи іронії.

Але Щириця і в часи свого найвищого торжества був абсолютно нечутливий до іронії, то що ж казати тепер, коли він перебував у такім пригніченні духу?

– Я прийшов до вас порадитися, Миколо Федоровичу, – з ангельською смиренністю мовив Щириця, – ви тим часом виконуєте обов’язки завідуючого лабораторією, а невдовзі станете й завідуючим, ніхто не має сумнівів, бо Москва однаково ж пришле вам кандидатський диплом, хоч і не слала його, вважайте, рік цілий, мабуть, через підступи й обмови облесних людців, отож ви тут третя сила після парторганізації і адміністрації, сила наукова, а наша агростанція завжди була науковою інстанцією, тому ваша порада – найперша, щоб усе в нас було гарненько й чепурненько. Є така думка, Миколо Федоровичу шановний, щоб повернути нашій славній агростанції справжнє її наймення, так підступно і злочинно відібране в неї, себто відкинути нав’язане нам ім’я тирана і знов іменувати агростанцію «Половецький степ». Яка ваша вчена думка, Миколо Федоровичу, шановний?

Всього я міг сподіватися від цього партійного виродка, та тільки не такого! Цей негідник, який своїми доносами послав на смерть такого благородного чоловіка, як Гаврило Панасович Михно, цей великодержавний лакиза, що готовий був перейменувати навіть самого себе, не те що цю бідну агростанцію, тепер мерщій рвався в перші лави оновлювачів життя, висував ініціативу, виступав з почином, розпинав орифлами з написами: «Геть! Ганьба!» впоперек тих самих вулиць, де ще вчора носив червоні полотнища з словами «Хай живе!»

Коли б мій погляд міг спопелити нікчемного Щирицю, від нього лишилася б тільки жменька праху. Але на Україні знахарською силою володіли здавна тільки дівочі карії очі, а чоловікам судилася одвічна скорбота, як на іконах великомучеників. Я не спопелив Щириці, а моя дурна інтелігентність, якої я набув упродовж багатьох років спілкування з професором Черкасом, а може, й від свого багатотерпеливого народу, не дозволила мені сказати цьому негіднику всього, що я знаю і думаю про нього, і я тільки й спромігся перепитати:

– Ви казали «Половецький степ»? І це що – реально?

– Як вирішить колектив, так воно й буде! – з радісною готовністю відгукнувся Щириця.

– І не треба ніде узгоджувати і затверджувати?

– Та яке узгодження-затвердження? Воля трудового колективу, швиденько, гарненько і чепурненько!

Думка в безголов’ї, вибір у пригніченості, воля в кам’яній несвободі…

О, чорнокнижники і фарисеї!

* * *

Паталашка їздив до Києва за реактивами для лабораторії, а привіз зовсім несподівані дві путівки до Швеції. Він старався не так для мене, як для Оксани. Вперше за всі роки радянської влади група вільних громадян здійснює подорож до Фінляндії, а тоді до Швеції. Україні випала велика честь розпочати цю велику прощу до святинь капіталізму. На Київ прийшла рознарядка, шість чоловік інтелігенції, червень-липень, двісті двадцять карбованців з кожного, затвердити кандидатури, вчасно повідомити Москві, щоб…

Паталашка ходив по київських коридорах влади, розпускав своє черево, постогнуючи, хвалився дружбою з самим Микитою Сергійовичем і видер дві путівки до Швеції просто з горла столичних чиновників не для власної користі, а задля престижу. Хай вони знають Паталашку!

Оксана була розгублена і злякана.

– Директор оце приніс і дав і каже: їдьте! А тобі не казав нічого? Може, не треба? Ніхто ж ще не знає, що воно, ніхто туди не їздив…

Я пригорнув її до себе, цілував обличчя, очі, уста.

– Оксаночко! Що ти ото кажеш: ніхто й нікуди! А хіба тебе не гнали колись аж на Рейн? І чи я не переміряв пів-Європи, щоб знайти тебе у чорта в зубах і врятувати?.. Колись цар Петро прорубав вікно в Європу, тоді Сталін замурував його мовби й навіки, тепер Микита трохи відтулив… Треба користатися нагодою! За двісті карбованців побачити Фінляндію і Швецію – таке буває раз у житті. Та й цікаво мені: як ті люди можуть і виживати й благоденствувати серед каміння, коли ми знай вмираємо з голоду на своїх найтовщих у світі чорноземах…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю