Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 57 страниц)

– В очах мені темно, серце заходиться, упала б і вмерла, ніж ото бігти на твою погибель, а біжу, лечу і плаче ж моя душа, так плаче… А тоді тебе побачила, і щось мені каже: піди подивись, чи той там ще стоїть, чи не запався в землю… Ото я тебе й… А там ці Щириці…

– Вважай, що ми з тобою вже поховали вождя. Тепер іди готуй коливо на поминки для Щириці. А я провідаю професора. Він же ще нічого не знає.

– Принесу йому снідати. Може, й не кажи йому ще?

– Для нього це не новина. Вже два дні тому професор сказав, що жде, не коли Сталін вмре, а коли його поховають…

Ховали Сталіна в суботу. За снігами й просторами не могли ми ні бачити, ні знати, що творилося в Москві, які юрмовища запруджували вулиці й площі, як рвалися гнані диким інстинктом жадоби видовищ до Будинку Спілок, скільки було задушено, затоптано, скільки перекалічено, які жертви принесено, вже й мертвому, нещадимому вусатому вождю.

Ховали генія всіх часів його вірні соратники. Щоправда, найвірніші – Молотов, Ворошилов, Каганович, Будьонний, – лиш маячили сірими тінями десь позаду, а наперед випхалися їхні запеклі суперники: широкопузий Малєнков, чорний, як крук, Берія, жвавий Хрущов. Хрущов був головою урядової похоронної комісії, і це ніби вказувало на те, що він буде першим серед наступників, та надто вже задавлював його дрібненьку постать на трибуні мавзолею масивний Малєнков, а над ними обома загрозливо нависав чорний Берія. Анонімні спадкоємці, ховаючись за ЦК, Радою Міністрів і Президією Верховної Ради, пообіцяли в «Правде», що «считают важнейшей задачей партии и правительства безусловно обеспечить проведение в жизнь выработанной нашей партией и правительством политики…». Вже не Сталіном, а партією і урядом. Про вождя – ні гу-гу! Невже щось зміниться?

Олексій Григорович досить скептично ставився до змін, які можуть прийти згори:

– Такі зміни схожі на сорти, виведеш мічурінським способом: рано чи пізно все повертаєтся в первісний стан. Я не вірю так званим соратникам. Вчора вони згуртовувалися довкола Сталіна, сьогодні згуртовуються між собою, щоб не поступитися владою і не впустити в своє середовище нікого стороннього… Хто тільки руйнував, уже не здатен творити і не дозволить робити це іншим. Давайте поглянемо, що зруйнували соратники під проводомсвого вождя. Сарданапал і Валтасар!

Він став викладати мені свої думки, як завжди імпульсивно, непослідовно й непогамовно – для гострішого сприйняття, щоб збити з пантелику всіх байдужих і отупілих, розбудити сонних і, може, навіть воскресити вмираючих. Сила слова! Слово дволике, як римський бог Янус. З одного боку воно пусте й безвартїсне, з іншого – всемогутнє, спроможне потрясати не тільки душі, а й цілі світи. Професорові слова були тривожні, похмурі й трагічні.

Поруйновано все: держава, родина, людські душі, основи народного життя. Все замінено вірою в ідеали, а для дотримання вірності цим ідеалам створено Організацію, яку поставлено в центр життя всієї країни. Ідея залізного централізму – це ідея не державна, а суто релігійна. Як відомо, в Сталіна була семінарська освіта, цим пояснюється багато чого в його поведінці. З семінарії Сталін виніс обскурантизм і лицемірство, щоденний дріб’язковий контроль, взаємні доноси, хитрощі, грубіянство, догматизм, нетерпимість, примітивний стиль катехизиса (запитання – відповіді), розрахований на примітивні уми, абсолютний брак почуття гумору, адже бог ніколи не сміється, він тільки супиться і невтомно карає за гріхи. Сталін ніколи не був генієм. Примітивний, обмежений розум. Семінарське виховання привчило його неухильно дотримуватися догматів, а прищеплювана змалку віра в непогрішимість верховної істоти – бога посіяла в чорній душі Сосо отруйне насіння, з якого згодом проросло велетенське людожерське дерево. У всіх давніх вір і релігій уже були свої слуги й захисники, там не було чого робити молодому марнославному грузину. Він вибрав нову віру – марксизм. Як майже всі теорії про перебудову світу, марксизм поділяв людей на адептів і супротивників, і в цьому поділі не було нічого неприродного, та коли марксисти захопили владу в одній з найбільших держав світу, ситуація докорінно змінилася. Євангельське «хто не з нами, той проти нас» набуло зловісного звучання. З свободою мислі було покінчено вже того дня, коли матроси розігнали в Петрограді Установчі збори. Неминуче мав запанувати головний постулат інквізиції: ще до сотворіння світу бог наперед визначив одних до спасіння, інших – на вічну погибель. Тому існує орден святих, який покликаний боротися з тьмами гріховних. Безодня між святими і приреченими – вічна й нездоланна, вона не лишає місця для милосердя, співчуття і допомоги грішникові – лишається тільки ненависть до гріха і його носія. Інквізиція з’явилася не одразу. Ні Христос, ні апостоли не розпинали людей – розпинали їх самих. Потрібні були цілі віки, щоб виробити догмати, тоді з’явилися добровільні захисники цих догматів, запалали вогнища, звані «аутодафе» від слів «auto da fe» – «акт віри», отже переслідується і жорстоко карається не вірність перед догматами, оберігається не стратегія, яка не лякається ніяких загроз, а тактика, бо це програма дій, а дія завжди викликає протидію. Ясна річ, Сталін з його примітивним розумом не міг вигадати ні великої ідеї, ні тактики для здійснення цієї ідеї. Все життя він виконував створену ще в перші пореволюційні роки Леніним програму партії, бо саме ця програма лягала в його обмежену жорстоку душу і тільки така програма давала змогу ввібгати всю величезну державу, всі її народи в катівське догматичне ложе, де немає ні милості, ні добра, ні надій на послаблення.

В програмі[18] стверджувалося, що тільки пролетаріат, комуністична революція може вивести людство з тупика, створеного імперіалізмом та імперіалістичними війнами. Звідси: історична місія радянського народу бути рятівником усіх інших народів. Народи стоять і ждуть, коли ми їх порятуємо, і вже наперед страшенно вдячні товаришу Сталіну. А що ж ми для влаштування нашого власного життя? Одним з корінних завдань проголошується максимальне об’єднання всієї господарської діяльності країни за єдиним загальнодержавним планом, найбільша централізація виробництва з об’єднанням його по окремих галузях, всі сили кинути на індустріалізацію країни, бо індустріалізація – це соціалізм, а до соціалізму треба йти будь-якою ціною, не зупиняючись ні перед чим. Які ж засоби для досягнення мети? Як відомо, стародавня Греція була класичною рабовласницькою державою. На одного вільного грека працювало 18 рабів. Ми покінчимо з цією віковічною несправедливістю, у нас буде не рабський, а вільний труд, і вже не вісімнадцять безправних годуватимуть одного узурпатора, а один повноправний будівник соціалізму зможе утримувати вісімнадцять, а то й більше, тих, кого скромно й непомітно звуть: партія. А що таке партія більшовиків? На це була недвозначна відповідь: це партія, яка має владу і тримає в руках весь радянський апарат. Вона висуває на всі радянські пости своїх найстійкіших і найвідданіших членів, вона повинна завоювати для себе неподільне політичне панування в радах і фактичний контроль за всією їхньою діяльністю[19]. Отже, колись годували рабовласників, тоді поміщиків і капіталістів, тепер треба годувати партію. Що для цього потрібно? Найперше: дисципліна. Максимальне використання всієї наявної в державі робочої сили, її правильний розподіл як між різними територіальними областями, так і між різними галузями народного господарства, а також поголовна мобілізація всього працездатного населення, встановлення звітності, норм виробітку, введення відповідальності перед трудовими колективами, спеціальними товариськими судами і т. д. Тобто вже й не народ, а примітивна трудова сила, не вільні люди, а працездатне населення, яке женуть на примусову працю. Примусовість несумісна з будь-яким стимулюванням і найперше: з таким пережитком минулих епох, як гроші. Тому партія більшовиків готує заходи для знищення грошей. Це призведе до ліквідації всієї системи банків і перетворення її на апарат єдиного обліку і загального рахівництва радянської республіки. Звісно ж, Сталін ніколи б не спромігся на такі формулювання, але доповідачами на з’їзді партії, який приймав цю програму, були Ленін і Бухарін. Як могли вони пропонувати таку програму? Єдиний план центру, державні завдання, де відсутнє матеріальне стимулювання, де немає товарного виробництва й грошей, де все тримається на дисципліні й примусі. І це соціалізм? Ну, гаразд, він досить безцеремонно розправляється з робітничим класом, хоч марксизм і проголошує його керівною силою, гегемоном, надією людства. А як щодо селянства? Хоч як намагався довести історик Покровський, що головною економічною ідеєю для Росії вже з часів Івана Грозного і наших перших публіцистів Пересвєтова і Посошкова була ідея торговельного капіталу, Росія залишилася мало не всуціль селянською країною. Марксисти-ленінці виставляли провідною силою пролетаріат, але Жовтневий переворот здійснили руками селян, одягнених в солдатські шинелі. Ленін розумів, що революція 1905 року зазнала поразки через те, що більшовики тоді проголосили союз тільки з бідним селянством, а треба було – з усіма селянами, тобто найперше з середняками. Тепер в програмі вже є положення про необхідність союзу з середняком. Коли б це було не в 1919, а в 1917, можливо, вдалося б уникнути селянських повстань і навіть громадянської війни. Але й тепер, визнаючи потребу союзу з середняком і поступок йому, вперто проводиться кабінетний марксистський погляд на селянина: це приватний власник, дрібний буржуа, який мріє тільки про те, щоб стати капіталістом. Тому головне завдання: злити море дрібних господарств у великі, до яких поволі треба підводити середняка, звільненого від землі. Сталін довів цю ідею до абсурду, знищивши селянство як клас і створивши колгоспи й радгоспи – цю ідеальну форму для державного грабунку на користь індустріалізації, воєнізації і на прогодівлю й утримання того велетенського інквізиторського апарату, який оформився у всесильну мільйоннолику і водночас безлику Організацію.

Жорстоку убогість цієї програми Ленін збагнув уже за рік і негайно запропонував ідею НЕПу. Це був порятунок, але нам не вдалося ним скористатися. Ленін помирає, і Сталін з допомогою його вчорашніх соратників, вміло розпалюючи між ними чвари, нацьковуючи один на одного, нищить ленінську ідею, нищить всіх здібних соратників, воскрешає забуту і відкинуту партією програму, що так пасує його примітивній душі, возводить її в абсолют, в панівну ідею і проголошує себе єдиним і найголовнішим захисником цієї ідеї. Типовий інквізиторський прийом: захищати не самого бога, а ідею бога, не віру, а ідею віри. Це дає необмежені можливості для звинувачення й переслідування всіх, хто може являти для тебе загрозу. Хто найперше загрожує примітивним умам? Люди здібні, талановиті, з незалежним умом, з вільною думкою. Тому інквізитори завжди нищать найкращих.

За тридцять років свого володарювання Сталін не вигадав нічого. Він тільки здійснював програму, від якої Ленін відмовився на користь НЕПу, і захищав її методами, що їх винайшли і вдосконалили інквізитори протягом цілої тисячі років.

В програмі було записано, що не слід розокремлювати владу на законодавчу, виконавчу і судову. Бо ще Монтеск’є зауважував, що розокремлення – це інструмент обмеження влади. Сталін створив міф про бога-вождя Леніна, наділив його найвищою мудрістю влади, щоб згодом привласнити собі виключне право на цю мудрість, щоразу посилаючись на Леніна і освячуючи кожен свій крок цитатами з вождя.

В програмі говорилося про необхідність особливої армії, Сталін створив власну інквізиторську гвардію – Органи. Програма передбачала забирати частину прибутків од всіх державних підприємств на користь держави, Сталін зробив державною власністю все: землю, надра, заводи і фабрики, навіть людську працю. За це милостиво обіцяно як найвищу милість згори: безкоштовне навчання і лікування, що давало центру необмежені можливості за рахунок народу плодити цілі легіони привілейованих членів Організації, якою Сталін маскувався так само вміло, як Леніном і соціалізмом.

Ідею соціалізму Маркс запозичив у Христа. Свобода, братерство, рівність для всіх – хіба це не прекрасно? На превеликий жаль, усі революції показали, що рівність можлива тільки в бідності, бо не бідні підносяться до рівня багатих, а багатих стягують униз і зрівнюють з бідними. Забутий російський філософ Федоров сказав: «Из завистливой бедности не может произойти братства, а только вражда и ненависть».

Та навіть Маркс це знав, і в чернетках до «Святого сімейства» зазначав, що перша фаза комунізму може мати дві форми: демократичну і деспотичну. Він писав: «Коммунизм хочет насильственным образом устранить таланты и т. д. Всеобщая, ставшая силой, зависть, есть лишь прикрытая форма того, как утверждает себя и как удовлетворяет себя алчность. Грубый коммунизм есть лишь завершенная форма зтой зависти, зтой жажды нивелирования, установлення некоторого равенства для всех коммунистов».

Ці слова Маркса були надруковані вперше і востаннє в першому томі творів Маркса-Енгельса, які стали виходити в 1929 році. Згодом Сталін знищив усю редакцію, але слова Маркса про «грубий комунізм» напевне запам’ятав, бо все життя будував саме таке царство убогості й ворожнечі.

Організацію він успадкував після Леніна. Але в Леніна це були тисячі однодумців, полум’яних революціонерів, видатних особистостей. Сталін, знищивши ленінську гвардію, створив практично нову Організацію, свою власну, де змішано було здібності й ницість, фанатиків і негідників, де нищилася воля і особистість, де панує залізна ієрархія, звана «демократичним централізмом», де страх могутніший за віру, а вірність і відданість вождю вважалися найвищими заслугами.

Вождь вигадав свій власний соціалізм, возвеличив його майже до релігійної ідеї, а тоді став захищати цю вигадану релігію від вигаданих ворогів, що нібито заважали йому будувати царство боже на землі. Мертвому Леніну він спорудив Мавзолей – цю дивовижну суміш християнства і язичництва, яка давала змогу поруч з мертвим богом стати богові живому. Так народився живий ідол – Сталін. На догоду міфологізації «зримих рис» комунізму в напівжебрацькій країні возводилися клуби й палаци культури – собори, станції Московського метро – собори, московські висотні будівлі – піраміди, весь цей «ампир во время чумы». На вулицях – фасади, ансамблі, монументи, паради, а вдома – убогість, нужденність, люди в загальних квартирах, як худоба в хлівах.

Яка прекрасна нагода звинуватити у всіх незгодах ворогів народу! В «Короткій біографії» Сталін написав про себе: «С гениальной проницательностью разгадывал товарищ Сталин планы врага и отражал их».

Він привласнив чужу ідею, проголосив себе її добровільним (і самозваним) захисником, став її сторожовим псом, і тут доречно зазначити, що перші вогнища, на яких палили за катарську єресь альбігойців, запалили монахи з ордена святого Домініка – домініканці, а по-латині Domini cane означає «пси господні», так що спільність функцій, як бачимо, збереглася протягом семи століть. Однак найпохмуріші інквізитори захищали не себе самих, а ідею, якій служили, ідею бога і віри. Сталін же з часом ототожнив себе з ідеєю, яку заповзявся оберігати, а це означало, що ворогом може бути названий будь-хто, хоч і весь народ. І так, власне, сталося, досить згадати, як депортувалися цілі народи.

Винахідливість вождя не мала меж. Пережитки, класово-ворожі елементи, недобитки, шкідники, вороги народу, шпигуни й диверсанти, антирадянщики, націоналісти, зрадники, запроданці, «изверги», наймити імперіалізму, ідеалісти всіх мастей, космополіти-низькопоклонники – він вигадував цих уявних ворогів невтомно, мало не щодня й щогодини, а тоді нацьковував на них свої інквізиторські Органи, свою слухняну Організацію, пробуджував і розпалював найнижчі Інстинкти натовпів на людиноненависницьких зборах, мітингах, процесах. Він не укладав угоди з силами зла, бо сам був зло втілене, яке плодить довкола себе зло ще страшніше. Він довів народ до того, що вже ніхто не знав, з якого боку колючого дроту він перебуває.

Інквізиція навіть за часів Торквемади ніколи не була всеохоплюючою. Інквізитори сиділи в одному або в кількох центрах і виїздили на місце для покарання єретиків тільки за сигналами звідти або ж завдяки власним спостереженням. Сталін скористався ідеєю соціалізму і для своїх інквізиторських Органів. Волею вождя вони стали повсюдними, всюдисущими, всевидющими, а похмурий сталінський соціалізм став інквізиторським по суті. Він охоплював уже не саму землю, а небо і води, тваринний і рослинний світ, пересування зірок, зіткнення метеоритів, появу комет. Яка констеляція зірок загрожувала вождеві, яка комета віщувала його смерть? Коли б Сталін це знав, він би пішов війною проти неба і проти самого космосу.

Але ось вождя усунули сили природи. Що ж змінилося? Над його труною схиляються ті, хто помагав йому будувати інквізиторський соціалізм, як і вчора, вони піднімаються на трибуну Мавзолею і топчуться по мертвому Леніну, заприсягаючись у вірності його вченню. Щоправда, Хрущов Леніна ніколи не цитував, мабуть, через свою мало освіченість.

Інквізитори стверджували, що коли в церкви хворий бодай один з її членів, хвора і вся церква. Перевернемо це положення: коли хвора вся система, то хворий і кожен з її членів; коли ми збудували інквізиторський соціалізм, то всі, хто юрмився довкола вождя, хто «прилипав» до керівництва, хто був вождем маленьким, назавжди залишиться одним з інквізиторів, од якого годі ждати рятунку. Звісно ж, вони заметушаться і на своє виправдання, а найперше – для свого утвердження негайно вигадають кілька обіцянок-цяцянок для знедоленого й до краю зтероризованого народу. Найперше знайдуть кількох козлів офірних і віддадуть їх на розтерзання за давніми рецептами: слідство, допити – таємні, процеси – урочисті. Тоді стануть проголошувати свої обіцянки. Це почнеться одразу по смерті Сталіна і триватиме доти, доки бодай одна клітина інквізиторського соціалізму лишиться неушкодженою в зраненому тілі нашої нещасної країни. Що ж обіцятимуть народові всі вчорашні соратники, прислужники, підніжки й попихачі? Всі їхні обітниці будуть продиктовані очевидністю нашого занепаду. Тому найперше – це нове і, ясна річ, небачене піднесення сільського господарства. Далі – небувале розширення виробництва товарів так званого народного споживання. і нарешті третє: зробити все для торжества ленінської національної політики. Все майже як у народних казках: три бажання і їхнє чарівне здійснення, а ми ж співали, що «рождены, чтоб сказку сделать былью», то що ж тепер може стати на заваді? А насправді: цілковита безнадія. Бо ніхто й ніколи, ніяка сила не зможе підняти сільське господарство після того, як воно було знищене, підрубане під корінь, пущене за вітром. І ніколи народ наш не матиме отих облесно обіцяних товарів споживання, які вже давно стали товарами зловживання в залізній державі, де залізна промисловість народжує тільки залізо так само, як створена вождем Організація породжує тільки ненависть. І ніхто не діждеться торжества так званої ленінської національної політики, яка так ніколи й не була остаточно сформульована й визначена, бо безглуздо й смішно було б сподіватися міфічного торжества в державі, де були знівельовані не тільки народи, а й людські душі, де всім втовкмачували про якесь злиття, так ніби ми були й не людьми, а примітивними одноклітинними амебами.

І все ж, попри всю його видиму нездійсненність, цей тричлен фальшивих обіцянок протриває до тих віддалених благословенних часів, коли вмре останній представник інквізиторського соціалізму, надто ж – останній вихованець цієї нелюдської системи, бо вихованці завжди запекліші за своїх наставників.

…Тоді я ще не міг знати, що передбачення професора Черкаса здійсняться не тільки в рік смерті Сталіна, а й ще на цілі десятиліття наперед. Обіцянки будуть завжди ті самі і жодна не здійсниться, так ніби країна наша попала в якесь закляте коло безвиході, де голод розростається до самого неба, життя стає убогішим, ніж у диких племен, а ворожнеча між людьми доходить останньої межі, коли брат іде проти брата, син проти батька, і не лишається для людей нічого святого.

Невже такий страшний спадок полишив нам Сталін?

Передбачення професора Черкаса стали невдовзі збуватися. Малєнков проголосив грандіозний план виробництва товарів народного зловживання. Штани й босоніжки замість танків і бомб, жіноча пудра замість гарматного пороху, пухові ковдри замість броневих плит. В одне вухо впускай, з іншого випускай…

Хрущов намалював ще грандіознішу картину піднесення сільського господарства. Агроміста, укрупнені райони й колгоспи, неймовірні врожаї, кукурудза, горох, виведені академіком Лисенком в Горках Ленінських радянські корови, які дають не молоко, а одразу сметану, коли ж молоко – то згущене або й шоколадне.

Колись фантаст Уеллс з властивим йому англійським скепсисом зауважив, що Росія занурюється в пітьму, тепер ми на повних парах мчали в таку фантастику, яка Уеллсові й не снилась!

Берія не виходив з пітьми. Він діяв звичними методами: кусати мовчки, тихцем, потайки. Випереджаючи своїх суперників у боротьбі за найвищу владу, він негайно послав у всі республіки таємний лист, в якому проливав крокодилячі сльози над переслідуваними національними кадрами і проголошував, що віднині він стає їхнім першим заступником і покровителем.

Звісно ж, я не міг читати того листа, не здогадувався навіть про його існування. Просвітив мене Щириця. Він упіймав мене в полях, визирив, щоб поблизу не було жодної живої душі, виник переді мною, як чортик з пляшки.

– Земля пробуджується, – облесно усміхаючись, повідомив він.

– Пробуджується, – не дуже доброзичливо відбуркнув я. Коли б і хотів я мати отут співрозмовника, то хіба що професора або Оксану, але Оксана пекла пиріжки для Паталашки, а професор ще був надто слабий для наших степових мандрів.

Я сидів навпочіпки над кущиком озимої пшениці, обережно промацував пальцями ніжні корінчики, перебирав крихкі грудочки чорнозему. Чорна рілля розорана і кулями засіяна, гей-гей! Как «Слово о полку», струна моя туга, и в голосе моем после удушья звучит земля – последнее оружье – сухая влажность чернозема[20]. Професор Черкас зберіг серед віршів розстріляних селянських поетів і ці рядки, що належали – теж убитому Сталіном, але не селянському, а міському поетові. Звідки цей санкт-петербурзький житель міг знати про «сухую влажность чорнозема»? Адже це геніально точно сказано! Мабуть, таємниця слова так само велика, ях таємниця коріння. Рослини сховали своє коріння в землю – це так само незбагненно, як зачаття в людей, найбільша загадковість природи. Можна проникнути в неї, оголити тайнощі, вивчити й осягнути, а тоді виростити помідор завбільшки з дерево, гігантське огудиння динь і гарбузів, підняти в повітря пшеничні лани, і вирощувати хліб між землею і небом, а тоді й самим зірватися з землі і полетіти за вітром в безмежжя, до чорта в зуби! Що це буде – життя чи животіння? Загадкова велич людини чи існування, подібне до дощового черв’яка! Метафізика чи просто фізика? В землі не тільки сила проростання і життя, але й висока поезія, недарма ж селяни склали всі наймелодійніші пісні світу. А до якого виду живих істот належав Щириця?

– Я б хотів з вами поговорити, Миколо Федоровичу, – нахиляючись до мого вуха, прошепотів Щириця.

– Мені підвестися, чи як?

– Сидіть, сидіть, я й собі можу присісти біля вас.

– Хіба що, спустивши штани, попробувати голим задом землю, чи не пора сіяти? Але ще не пора!

Я все-таки підвівся, щоб не Щириця нависав наді мною, а я над ним, і саме вчасно, бо цей нікчемний чоловічок одразу зробив спробу принизити мене, заявивши:

– Як безпартійному, я не маю права вам говорити і тільки з поваги…

– То й не треба! – спалахнув я. – Ніхто ж не просив!

– Тут таке діло, що його треба гарненько обміркувати, а я не маю з ким. Професор – безідейний кадр. Терешко – п’яниця. А ви, хоч і безпартійний, але ж офіцер-фронтовик, орденоносець…

– А Паталашка?

– Паталашка не входить в рахубу. Ви зараз все взнаєте, Миколо Федоровичу. Я ж оце швиденько й прибейкався заради цього. Річ у тім, що товариш Берія Лаврентій Павлович звернувся з закритим листом до всіх партійних організацій, в якому він говорить про те, що на місцях національним кадрам не дають ходу. В Києві вже скликали Пленум ЦК і зняли першого секретаря Мельникова, бо він не національний кадр. Корнійчук виступив і дуже підтримував лист товариша Берії і сказав, щоб на Україні керівниками були українці самі, а не хтось там. Замість Мельникова поставили Кириченка. Ви ж, мабуть, чули про нього?

– Я знаю тільки Кириченка – вченого, – сказав я, – селекціонера.

– Так то ж просто вчений, а це видатний партійний діяч.

Я посвистів назустріч жайворонкові, який тріпотів крильцями високо над нашими головами.

– А як по-вашому, Ейзенхауер видатний діяч?

– Так то ж у Америці!

– А Генеральний секретар ООН Хаммершельд?

Щириця посварився на мене пальчиком.

– Миколо Федоровичу, не підміняйте тезиса! Я вам про ячмінь, а ви мені про гречку. Сказано ж вам про вищого партійного керівника республіки, сина українського народу, плоть од плоті! А що таке партія? Партія – це керівна і спрямовуюча сила!

Я хотів поляскати його по плечу, але тільки заніс руку і зробив долонею «вниз-угору» в повітрі.

– Слухайте, Щириця, що я вам скажу отут серед степу широкого, а можу сказати будь-де, хоч і перед тисячами людей. Ви для мене ніколи не були і не будете ніякою керівною силою! Вам ясно?

Але Щириця сьогодні не хотів чути ніяких образ. Заліпив вуха воском, заткнув пальцями, як буддійська мавпочка.

– Миколо Федоровичу, нащо нам сваритися? Нам треба як? Швиденько й гарненько згуртуватися а монолітну єдність, раз получено такий сигнал. Ви ж мене чуєте: є сигнал! Для всіх щирих українців!

– Сигнал? Який сигнал?

– А такий. От ви доречно згадали про Паталашку. А я вас швиденько візьму та й спитаю: а хто такий Паталашка?

– Паталашка – директор.

– А ще він хто?

– А ще – Паталашка.

– От бач, не знаєте. А тепер я вам чепурненько скажу й повідомлю, щоб ви знали: Паталашка – грек.

– Грек? Слухайте, товаришу Щириця, не морочте мені голову! Коли Паталашка грек, то я тоді турок чи що? Він же з Полтавщини, з села!

– А ви думаєте, на Полтавщині не було греків? Там хто хоч був? Петлюра, думаєте, звідки? А піп Гапон? З Полтавщини, з Кобеляк. А всі оці Паталашки? І швиденько порозповзалися навсібіч і позаймали всі посади. А ми, як національні кадри, вимушені пасти задніх. В евакуацію кинули нас, влили агростанцію в радгосп під Карагандою, директор радгоспу хто? Казах Ідрисоа. Моя Нінель Пилипівна науковий працівник, я – виконуючий обов’язки директора агростанції, а над нами, значить, казах, який те й знає, що давай м’ясо, вовну, шкури, хоч з себе шкуру здирай! Я вас питаю, Миколо Федоровичу, як заслуженого фронтовика, можна так жити? Повертаємося додому слідом за переможною Червоною Армією, піднімає агростанцію з руїн хто? Щириця. А на готовеньке директором посилають Паталашку! І хоч ви кажете, що він українець, я вам кажу: грек! І хоч ви й безпартійний, але одкрию вам секрет: дихає Паталашка не нашим духом! Я вже й до цього щось таке відчував, а оце після закритого листа Лаврентія Павловича Берії наче мені якесь одкровення явилося: асе побачив, усе збагнув гарненько й чепурненько і зробив потрібні висновки. Чого я оце до вас прийшов, Миколо Федоровичу, і знайшов вас аж у степу? Бо ви чоловік заслужений перед Батьківщиною, а я, хоч і не маю орденів, а тільки медаль «За доблесний труд», але воював на мирних фронтах ще задовго до всіх відомих нам загроз. Тридцяті роки, по-вашому, це що? Так собі? А я вам скажу, що тоді фронт проходив у оцих степах. Хто боровся за перемогу мічурінської науки? Ви думаєте, директор агростанції доцент Михно? Помиляєтесь і до того ж – глибоко! Боровся Щириця! Хто всі сили поклав на те, щоб там якийсь безідейний «Половецький степ» отримав горду назву: «Агростанція імені Й. В. Сталіна»? Знову ж таки Щириця, якого тримали в чорному тілі, у вічних заступниках…

– І за це ви спробували запроторити доцента Михна туди, де Макар телят пасе, а тоді потирали руки, коли його загребли на фронт, хоч таких учених треба було берегти, як найбільші скарби!

– Це вам натурчав у вуха професор Черкас! – незвично злим для його облесливості голосом заявив Щириця. – Між іншим, я б вам не радив бути його сателітом. Це не наша людина, і в вас, як у доблесного захисника нашої Вітчизни, не повинно бути нічого спільного…

– Це сказав мені сам Гаврило Панасович Михно! – припиняючи виверження цього гейзера брудного словоливства, спокійно промовив я. – Може, й Михно грек або ефіоп, як Пушкін?

– Ви бачили Михна? – задкуючи від мене, пробелькотів Щириця. – Де ви його могли бачити?

– Там, де не могло бути таких, як ви, Щириця, – на війні! – насилу стримуючись, щоб не кинутись на цю плюгаву істоту з кулаками, процідив я і пішов у степ. Було страшно подумати, що цей мерзенний тип сподівався мати мене своїм спільником. Яка, зрештою, беззахисна людина!

Я не став ждати здійснення і втілення всього, що наобіцяли маленькі безвусі вожді, які замінили вусатого великого вождя – інквізитора, пішов до Паталашки, відпросився в нього на кілька днів і поїхав до рідної Зашматківки, до мами й до малого брата свого Марка.

Марко закінчував десятий клас, і треба було подбати про його подальшу долю. Я заручився підтримкою професора Черкаса, який гарантував Маркові найбільше сприяння в будь-якому з сільгоспінститутів: у Полтаві, в Умані, в Білій Церкві, навіть у Київській сільгоспакадемії.