355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 19)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 57 страниц)

Знов і знов розлунюється в тобі цей вічний голос держави, і немає ради, немає порятунку. Держава малюється мені перед очима, мов трамвай, на вікнах якого понаписувано «Не висовуватися», а тут трамвай з’їхав з рейок, перекинувся, і всі пасажири розбіглися, тепер треба всіх позбирати й загнати назад (до трамваю, хоч і перевернутого!), ще й караючи кожного, хоч карати треба б вагоновожатого, який довів до того, що трамвай перекинувся. Але ж вагоновожатий – страшно й подумати! – сам товариш Сталін! То що ж виходить?

Хіба в моїй голові молодій могли народитися такі думки? Я рвався до виконавства, горів ентузіазмом, ладен був зробити те, чого й не заповідано, відповісти на запитання, яких ніхто не ставив.

Зібрати навіть те, що й не розсипалося, впіймати більше, ніж розбіглося!

Назавтра приїхав підполковник Дурас, привіз нам усні інструкції щодо дальшої (тепер – основної) роботи і надрукований у газеті Указ про заборону радянським громадянам одружуватися з іноземними підданими.

– Га-га-га! – реготав підполковник. – Хай тепер женяться-переженюються! А ми їх указиком – чик та чирик!

У Дураса було велике маслакувате обличчя, і коли він сміявся, то здавалося, що все оте маслаччя стукотить-грюкотить, як у Кобилячої Голови з казки. У нього, як і в Козуріна, на мундирі теліпалася тільки одна медалька, і ось я, бойовий офіцер, весь у орденах і ранах, повинен був мовчки виструнчуватися перед цими нікчемами, «їсти очима начальство», мовчки впокорюватися. Прокляття, прокляття! і хоч битий стидом, а безсилий. Мов той герой з Франкового вірша: «ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска, це лиш злоба низька і сердитість рабська».

– Дозвольте йти? – спитав я підполковника.

– Ти що, не хочеш зостатися з нами? – здивувався той. – Мене ж лейтенант без випивки не відпустить, а я люблю компанію. Не відпустиш же, Козурін?

– Ні за яку ціну! – радісно вигукнув той.

– В тебе тут інтендантик свій мається, вміє дещо дістати. Як його?

– Старший лейтенант Коляда.

– От-от, спритний хлопець. А як у вас по жіночій часті?

Козурін затикався-замикався.

– Молодий ще, – незлобливо поіржав Дурас, – не знаєш, як начальство зустрічати. Цілі ж ешелони відправляєш, от і відпасинкував би з одного ешелона та з другого якусь парочку дівчаток.

Після таких розмов уже не до субординації, тому я мовчки пішов, і ніхто мене не затримував.

До польського табору в Мюльгаймі ми виїздили в повному параді. Увінчаний червоним прапорцем на радіаторі, червоними зірками на дверцятах чорний лискучий «вандерер», за кермом Анатолій, могутній і прекрасний, мов Давид Сасунський, на задньому сидінні ми з Поповим, у вихідних мундирах, з усіма орденами й медалями, – хоч на виставку!

Старший лейтенант Робінсон, уповноважений майора Гарвея, був уже на місці, зійшовши з свого відкритого «джипа», ждав нас біля табірної брами, пильнованої двома англійськими солдатами, з гвинтівками довгими, як Британська імперія, але ждав не тільки з перекладачем доктором Томбергом, а ще з якимсь військовим, якого одразу й відрекомендував, щойно я ступив на землю:

– Представник польського уряду в Лондоні.

Новісінька уніформа, чотирикутна конфедератка, білі зірки на погонах, білий орел над твердим козирком, житнього кольору шляхетські вуса, сталевий погляд сірих очей. Два пальці скинуті до білого орла на конфедератці (пан бог і я!), клацання закаблуків, має статечний голос:

– Капітан Спринчак!

Як і всі табори для переміщених, польський містився в колишніх казармах, ціле військове містечко, але без військового ладу і, звичайно ж, страхітливо перенаселене. До табірної комендатури ми йшли пішки поміж двох щільних людських стін, мовчазних постатей, напружених облич, насторожених поглядів. Тільки в одному місці пролунав жіночий голос:

– Який вродливий радянський офіцер!

І я мимоволі озирнувся на той голос і зашарівся, мов хлопчик, але не побачив тієї, що говорила, бо перед очима були сотні жіночих облич, і на всіх: – цікавість з зухвальством пополам, і загадковий усміх в очах, і свавільні переблиски незалежності.

Очі в переливах сотень і тисяч відтінків, уста в безкінечній примхливості малюнків, волосся не в штучності чужомодних зачісок, а в природному струменінні, мов розковані води земні й небесні, безмежний калейдоскоп лиць, що засліплюють тебе, мов тисячі дзеркал, і як тут розпізнати, які з цих лиць польські, а які руські, українські, білоруські, хто це зможе, і чи зможе взагалі, і навіщо це робити?

Комендант табору, опасистий пан з переміщених осіб (капітан Спринчак маніпулював ним, як маріонеткою, нечутно поляскуючи пучками пальців) показав нам велику кімнату, де ми мали працювати, і я вже готовий був одразу й кинутися до не відомої мені роботи, але холодний, мов ходячий льодовник, Робінсон і далі стовбичив посеред кімнати, Томберг і пан Спринчак вірно асистували йому, ми з Поповим теж стали навпроти них і не знали, що ж далі.

– Як здоров’я маршала Сталіна? – нарешті спитав Робінсон.

Здавалося, вже про все питали мене на цьому світі, але про здоров’я товариша Сталіна? Навіть коли вмирали тисячі, а то й мільйони, коли, здавалося, втрачено мало не все, коли вмирав у смертельній блокаді Ленінград і залізні фашистські кліщі ось-ось мали стулитися на горлі Москви, – навіть тоді нікому з нас жодного разу і в голову не стрелило подумати про те, як здоров’я Сталіна. Бо він був вождь, а вождь – поза всім земним, понад усім, він не знає ні здоров’я, ні віку, ні початку, ні кінця.

А ось тепер далеко в Європі, вже за гранню війни, всіх лих і небезпек оце несподіване запитання, мов зазіхання на щось недозволене, на те, що належить тільки нам і більше нікому. Почув би це Козурін з його недремною пильністю! Здоров’я товариша Сталіна – це наша найбільша таємниця! – заявив би він. і тільки так, а не інакше.

Та я не був Козурін, тому відповів:

– Здоров’я товариша Сталіна прекрасне!

Попов шепнув мені, щоб я поцікавився здоров’ям англійського короля, і я мерщій зробив це, зачудовано вслухаючись у свій голос, і ніяк не вірячи, що то справді я, Микола Сміян, розтуляю рота для такої неймовірно урочистої процедури: довідатися, як себе почуває його величність британський король Георг номер такий-то.

Робінсон відповів мені з усією серйозністю, на яку тільки здатна була його пісна душа, після чого дістав з кишені пачку американських сигарет «Честерфільд» і запропонував нам з Поповим. Коли вже етикет, то етикет, я мерщій добув радянські цигарки «Епоха» і запропонував навзамін. Коли брати до уваги якість курева, обмін був не дуже еквівалентний, але етикет на якість не зважає. Ми закурили кожен чуже, і тільки після цього Робінсон нарешті зволив сісти сам і запропонував сідати всім нам.

– Поговоримо про порядок роботи нашої комісії? – спокійно промовив він, звертаючись ніби й до мене, ніби й ні до кого зосібно.

В мені ще жила ота розгубленість від тисяч лиць на табірнім плацу, і я не мав ніякого уявлення про те, як саме приступати до цієї дивної «роботи», з чого починати, за що зачепитися, за яку ниточку, щоб розмотати весь клубок. Ходити по табору й питати кожного, хто ти є, звідки й чим твої рідні займалися до сімнадцятого року? Оголосити по радіо, щоб приходили, хто бажає, до представника радянського командування? Доручити комендантові табору, щоб подав списки всіх радянських громадян, які тут є? Можна було вигадати ще з десяток таких способів, і що більше їх буде, то смішнішими й безглуздішими вони, зрештою, виявляться. Нарешті я ляснув себе по лобі: картки! Реєстраційні картки, вигадані американцями, заздалегідь віддруковані ще за океаном і привезені до Європи разом з боєприпасами, дустом, порошковим молоком і свинячою тушонкою, щоб докладно прореєструвати розгублену Європу, продезинфікувати, трохи підгодувати і, таким чином, увиразнити, над якою глибокою прірвою вона була опинилася і хто в останню мить ухопив її за знесилену тисячолітню руку. Ми поклали десятки мільйонів своїх солдатів, щоб розгромити фашизм, а хтось, бач, зумів виставити себе благодійником завдяки звичайній картонній картці з спокусливою графою «Куди хочеш їхати» та безкоштовній яєчні, засмаженій з порошку.

Та мені було не до запізнілих обурень (надто, що я вже досхочу насолоджувався ними кілька місяців тому), становище зобов’язувало до рішень і дій, від мене ждали вирішального слова, бо, зрештою, я тут був єдиною зацікавленою стороною.

– Гаразд, – сказав я, щосили вдаючи роздумування, – як тут з картками? В таборі є картотека? Сподіваюся, тут ведеться належний облік усіх переміщених?

Право першого голосу (це я зрозумів ще там, біля брами, де зустрічав нас Робінсон з почтом) належало тут лише англійському офіцеру, тому тільки доктор Томберг порушив мовчанку, пробурмотівши переклад моїх слів, а тоді всі стали ждати, що скаже Робінсон.

Він не поспішав. Коли я дозволив собі розкіш вдаваного роздумування, то чому ж не міг дозволити собі цього і представник англійського командування? Витримавши потрібну паузу, Робінсон пожував повітря, показуючи всім нам бездоганні зуби:

– Справді, капітане Спринчак, я думаю в таборі є картотека?

– Що пан мовчить, пане коменданте! – накинувся Спринчак на коменданта. – Пан має ту картотеку?

Комендант відповів лондонському капітанові, капітан – Робінсонові, Робінсон – мені. Так було з’ясовано перший пункт: в таборі є картотека, в яку занесено всіх, хто тут знаходиться. З тої затяжливої процедури, що передувала з’ясуванню найпростішої речі, я повинен був би збагнути, як непросто даватиметься мені тут кожний крок, та абсолютна недосвідченість у веденні таких, власне, дипломатичних переговорів не дала мені змоги вчасно це зробити.

– Прекрасно! – вигукнув я і обвів усіх поглядом коли й не переможця, то принаймні людини, захопленої власною проникливістю. – Тепер немає нічого простішого. Картотеку приносять сюди, ми переглядаємо її, відбираємо картки з іменами радянських людей, тоді… тоді збираємо їх усіх на площі чи де там треба, я звертаюся до них…

Тим часом усі погляди знов звернені були до старшого лейтенанта Робінсона, а він плавав у солодкому морі роздумів і, здавалося, не мав особливого наміру випливати на берег, де нетерпляче витанцьовував набридливий радянський капітан.

Нарешті Робінсон все-таки виплив.

– Капітане Спринчак, – знов пустив він човник запитань по вже прокладеному руслу, – ви гадаєте, ця картотека може бути доставлена сюди?

Спринчак (змовились вони, чи що?) негайно перефутболив запитання комендантові табору, той сказав, що вся картотека на дванадцять тисяч чоловік вільно вміститься ось тут, на цьому столі, і що він готовий до послуг, готовий до послуг, готовий.

Я зрозумів усе й без перекладу, але багаточленна гусінь тлумачень-перетлумачувань повільно поповзла від капітана Спринчака до доктора Томберга, від Томберга до Робінсона, від Робінсона до Попова і аж тоді до мене, але я ще не вискрегочував зубами від нетерплячки й обурення, все йшло за моїм планом, командував парадом не хтось інший, а саме я, отож, ніяких невдоволень і підозр, вперед і далі!

– Ще прекрасніше! – вигукнув я, – Тепер немає нічого простішого, як принести сюди картотеку, щоб ми всі побачили її і тодівже…

Вже та не дуже.

Знов поповзла з уст в уста жуйка перекладів, прості й рішучі слова, блукаючи між нами, ставали якимись млявими, ніби п’яними, і минула, мабуть, ціла вічність, поки на широкому столі перед нами стали нарешті прості дерев’яні ящички з білими картонними чотирикутниками, щільно спресованими в них.

Я вже простягав руку, щоб дістати першу картку, почати з літери А, початку всіх початків, правофлангової нашої тисячолітньої абетки, але тут старший лейтенант Робінсон несподівано підвівся, розпростався на весь свій неабиякий зріст (у мене давно вже виникла підозра, що його підібрали спеціально, щоб радянський офіцер не мав переваги навіть у зрості), разом з ним мерщій скочили на ноги доктор Томберг і каштан Спринчак (комендант табору взагалі не сідав при нас), ми з Поповим, ясна річ, сиділи собі далі, але рука моя завмерла на півдорозї, прекрасний початок був безнадійно зіпсований цим демонстративним британським вставанням.

– Капітане Спринчак, – з своїх британських висот промовив Робінсон, – тепер, коли всі ми поглянули на картотеку, я гадаю, що її можна було б прибрати, віднісши туди, де вона була досі.

Я не встиг навіть запротестувати, бо цього разу вервечка велінь не плелася, як перед тим, Спринчак тільки ляснув пучками, опасистий пан комендант стрепенувся – і картотеку мов лизень злизав.

І після цього старший лейтенант Робінсон не дав мені часу на обурення, з ледь помітним поклоном у мій бік і ще з непомітною усмішкою з-під британських вусиків щіточкою сказав:

– Маємо пів на одинадцяту, а об одинадцятій всі англійці п’ють свій традиційний чай. Я запрошую містера капітана Сміяна до себе на чай.

Проклинаючи в душі всі традиції, етикети і чай, я підвівся, подякував і слухняно потеліпався за своїм гостинним господарем, зо зла навіть забувши спитати Попова, чи правда, що англійці п’ють самий тільки чай, а не щось міцніше, коли ж так, то тоді чому від майора Гарвея завжди вже з самого ранку тхне віскі?

Робінсон запросив нас з Поповим до свого «джипа», доктор Томберг і капітан Спринчак поїхали в моєму «вандерері», ми швидко проскочили захаращене військовим транспортом шосе між Мюльгаймом і Дельбрюком, перетнувши залізничний переїзд, взяли праворуч до головної магістралі і, зрештою, опинилися перед довгою цегляною віллою посеред старого парку – резиденцією самого майора Гарвея.

Майора не було (то й краще!), господарював Робінсон – суцільне втілення ввічливості, привітності, гостинності. Ми опинилися у величезнім білім залі, який сяяв білими люстрами, білими меблями, білими скатертями на великих столах і малих столиках, білим посудом на них. Аж диво брало: де могло взятися стільки всього білого в цьому зовні такому похмурому будинку, складеному з темно-червоної цегли.

Що таке чай для мене ось уже чотири роки? Алюмінієвий кухоль, перебовтана рідина з казана польової кухні або з закіптюженого чайника, грудка цукру в жмені, чорний сухар такої міцності, що не ламається й під танковими гусеницями. Але ж зате чай, чорти його бери! Гарячий, обпікаючий, мов зварений на пекельному вогні,– і не просто для пиття, а тільки для обережного присьорбування з поахкуваннями, добродушними матюками, з молодецькими вигуками.

А тут, власне, чаю й не було. Принаймні я його не міг побачити. Величезний стіл, за яким я опинився, столики правобіч і лівобіч, заставлені посудом, завалені всілякими причандаллям і взагалі чорт зна чим. Ну, так, я вже пройшов пів-Європи і не просто так, а переможцем, були взяті міста, були трофеї, багаті вілли, пишна обстава, сервізи, порцеляна, бронза, дзеркала, все належне. Але ж не отаке божевілля! Чайники й глеки, молочники і посудинки для вершків, для варення й кольорового чорта-біса, кубики масла в кришталевих посудинах з кришталевими кубиками льоду навпереміш, різнобарвні сири на чистеньких дерев’яних дощечках, цукор, захований в цукерницях, що формою нагадували маленькі храми, мед кількох ґатунків у крихітних срібних цеберочках, з десяток різновидів печива і штудерних коржиків у бронзових (може, позолочених?) кошичках, тістечка, горіхи, цукерки, якісь незнані ласощі і екзотичні плоди – свіжі й засушені, мисочки, тарілочки, блюдця, фінтіфлюшки й хунди-мунди, до всього цього – ложечки, виделочки, ножички, щипчики, лопаточки, молоточки, шпички й свердельчики – чорти його маму знають, за що тут братися, за що хапатися. Ну, вже бачили й ми дещо, сервізи, капризи і все таке інше. Але ж не отаке й не стільки!

І хочби ж тобі згідно з усіма писаними й неписаними законами гостинності господар припрошував гостя, пропонував спробувати те чи оте, частував тим чи іншим, наливав чи підливав – та ні ж!

Сидить, як камінний бовван, очі втуплені в простір, так ніби йому ось саме тепер припекло оглянути всю їхню Британську імперію з її землями і володіннями, спина випростана, тулуб відхилений од столу (і я не я і хата не моя!), тільки руки плавають над столом, наосліп виловлюють на ньому то се, то те, щось переставляють, пересувають, перетасовують, одним словом – священнодіють.

Врятували мене немудрі селянські хитрощі: дивись на хазяїна і роби, як він.

Мовчиш, і я помовчу. Щось переливаєш-перебовтуєш, і я переливатиму, перебовтуватиму. Завдяки такому впертому наслідуванню зумів я з гріхом пополам все ж випити чашку чаю (хоч і без цукру), з’їв коржика, який чомусь виявився солоний і такий твердий, ніби його мали гризти собаки, полизькав якоїсь гидоти, що нагадувала нашу рідну коломазь для возів, – на тому й кінець вранішньому британському чаєві, на якому я опинився завдяки своєму несподіваному дипломатичному статусу члена союзницької комісії по вилученню радянських громадян з польських таборів для переміщених осіб в англійській зоні окупації Німеччини.

Після церемонії, подякувавши Робінсону, я сказав, що, на жаль, у нас немає такого звичаю розпивати чаї між сніданком та обідом, але обідати ми намагаємося щодня, отож я маю честь запросити його і все шановне товариство назавтра до себе на обід. Робінсон подякував, і ми поїхали до Мюльгайму, де вже, сподівався я, візьмемося до роботи по-справжньому.

Пан табірний комендант стелився перед Робінсоном і перед своїм паном капітаном Спринчаком, стелився і, як казав Шевченко, ходив ходорком перед ними, картотека вже ждала нас посеред безмежного столу, а з обох боків од неї стелилися різнобарвні карти, карти польські й англійські, не якісь там учнівські в масштабі – на кожний сантиметр держава, а польові десятикілометровки, де зазначено не те що населені пункти й окремі будівлі, а кожне дерево, ямку й скіпець. В мене, крім надісланої з Берліна листівки з гімном Радянського Союзу, на слова Михалкова і Ель-Регістана, ніяких друкованих матеріалів не водилося, інакше бо всі Козуріни нашої дорогої держави ночей не спатимуть з переляку, що ті матеріали потраплять до рук ворога, а ворог, відомо всім, не спить, не дрімає і не куняє! Коли чогось не маєш, то ти від нього цілком незалежний. Саме таку незалежність відчув я при погляді на ті дбайливо розстелені по столу карти, навіть спробував відсунути їх, одтрутити, одним словом, зневажити й змаловажити.

– То як, дозволите мені приступити? – для годиться сказав я і зробив рух, щоб підсунути до себе ящички з картками. Але Робінсон, нічим не зраджуючи свого британського спокою, попросив моєї уваги і моєї участі для розроблення детальної процедури всіх подальших дій. Це здивувало мене і навіть розсмішило.

– Процедура найпростіша, – зазначив я, – як ми й домовилися, я переглядаю картки, виписую з них прізвища…

– Сер, – величаючи мене аж он як, холодно промовив Робінсон, – ви глибоко помиляєтесь, заявляючи, ніби ми домовились. Ні ви, ні я не маємо права переглядати ці картки.

– Не маємо права? Але чому, хотів би я знати!

– Тому що на цих картках громадяни Польської республіки, і всі права тут має виключно містер капітан Спринчак.

Пан капітан на знак згоди приклав два пальці до білого орла на конфедератці і вдоволено настовбурчив житні вуса.

Я сидів ні в сих, ні в тих. Муркнув був до Попова, мовляв, підтримай хоч ти, змобілізувавщи своє канадсько-англійське минуле, але той тільки пересмикнув товстою щокою, натякаючи, що кожне наше слово поглинають хрящуваті вуха доктора Томберга.

– Саме тому, – досхочу понасолоджувавшись моєю знетямленістю, поважно мовив Робінсон, – пропонується такий порядок. Містер капітан Спринчак переглядає картки, роблячи це з відповідною уважністю і відповідальністю, коли знаходить в якійсь з карток дані про особу, що може трактуватися як належна до радянського громадянства, то показує ту картку представникові британської військової адміністрації, в даному випадку мені, і після нашої спільної консультації з капітаном Спринчаком ми зможемо передати означену картку представникові радянського командування, тобто містеру капітанові Сміяну.

Я ще тоді не знав англійської, надто її тонкощів, отож не міг відати, що зануда по-англійськи killjoy, тобто: вбивця радості, але що Робінсон убивця всього живого на світі – це збагнув і без знання мови. Найнестерпніше ж: не заперечиш, не грюкнеш кулаком по столу, не встанеш та плюнеш – сиди, слухай, кивай головою, як колгоспний кінь од мух, і згоджуйся на все, інакше не виконаєш наказу.

– Гаразд, – сказав я, – ми приймаємо цей порядок. Але тоді давайте вже йти до кінця. Як ми діятимемо далі? Я одержую від вас картки. Збираю їх усі, щоб зустрітися з людьми?

– Хвилиночку, – блукаючи поглядом у незмірних далях Британської імперії, перепинив мене Робінсон, – на чому ми зупинилися? Містер капітан Спринчак після консультації зі мною передає вам картку. Так?

– Абсолютно!

– Після цього ми втрьох уважно вивчаємо наявні тут картки і уточнюємо, де саме народилася дана особа, по який бік від лінії Керзона, на схід від неї чи на захід…

Так я вперше в житті почув про лінію Керзона (англійською мовою це звучало «Керзон-лайн»), Про самого лорда Керзона я щось ніби чув, але до війни плутав його з Чемберленом і Черчіллем. Тепер виходило, що цей лорд ніби воскресав, бо новий кордон між Польщею і Радянським Союзом (вже після Ялтинської конференції) проходив по лінії, яку Керзон ультимативно продиктував нашій молодій Радянській державі ще в 1919 році. Лінія Керзона відсунула на схід встановлений було в 1939 році кордон, тепер до Польщі відходили навіть такі древні руські городи, як Перемишль і Холм, а з білоруських – Білосток, я не мав про це зеленого поняття, зате прекрасно поінформований про все був Робінсон, а пан капітан Спринчак те й знав, що долдонив: «Керзон-лайн» та «Керзон-лайн». То ж для «Керзон-лайн» вони заздалегідь припасли й карти, щоб не випустити за проклятущу лінію жодної грішної душі, а я не мав ні карти, ні знання, ні твердої лінії поведінки, бо ніхто про це не подумав, не подбав. Та й хто? Козурін чи його шеф підполковник Дурас?

Добалакавшись до проблеми «Керзон-лайн», старший лейтенант Робінсон виявив, що наближається обідня пора, тому ми роз’їхалися на обід кожен до себе додому.

– Ну, – звернувся я до Попова, – що скажеш? По-моєму, видобути з цих таборів бодай одну людську душу однаково, що вирвати грішника з чортячих пазурів у пеклі. Я вважав, що найцупкіше тримає людину наша державна машина, тепер бачу – британська машина ще чіпкіша.

– Ваша машина січе людей, а британська жує,– відповів Попов.

Я хотів образитися за свою рідну «машину», але не було сили навіть на образу. Справді відчував себе ніби пожованим. Цей негідник Козурін мовби здогадувався, яка це марудна справа виловлювати поодинокі заблуканї душі в безмежному морі чужих доль, і вмив руки, знайшовши дурнішого за себе. Коли так посуватиметься справа, то мені доведеться сидіти тут до другого пришестя Ісуса Христа, а про домівку, про маму й малого братика, про Оксану й не згадувати?

По обіді ми все ж взялися до роботи, пан капітан Спринчак переглянув картки на А, щось там ніби виловив, але після довгих рад-порад з Робінсоном вони поклали переді мною одну-єдину картку з прізвищем Аніщенка. Аніщенко Степан Іванович, народився 1926 року в Ровеньках, Ворошиловградської області, неодружений, повертатися на батьківщину не бажає.

– Пропонується така процедура, – заявив Робінсон, – в кінці кожного дня запрошувати сюди всіх тих (звчайно, кожного окремо), кого ми відберемо, не порушуючи при цьому добровільності.

– Тобто? – поцікавився я.

– Наприклад, сьогодні ми узгодили особу Аніщенка Степана Івановича, як занотовано в реєстраційній картці, він відмовляється репатріюватися. Тому ми повинні запитати його, чи захоче він стати перед комісією.

– Але це ж радянський громадянин! – обурився я. – Він зобов’язаний з’явитися до представника радянської влади! Коли вже на те пішло, я визволяв його від фашистського рабства, кров’ю своєю визволяв! У мене бойових орденів стільки ж, як нашивок за поранення. і тепер цей Аніщенко не захоче навіть говорити зі мною?

– Пан капітан, мабуть, забув, – єхидно підшепнув Спринчак, – що, перш ніж визволити свого молодшого земляка, пан капітан полишив його безборонного на розтерзання жорстокому окупанту.

Я тільки креснув поглядом по панських житніх вусах і стримав своє серце, щоб не наговорити зайвого, не нагадати, приміром, того, що я, хоч і відступав у сорок першому, хоч і покинув свою рідну землю, та все ж знов повернувся, щоб відбити її у ворога, тоді як пан, забігши аж до Лондона, спокійненько досидів там до кінця війни, а тепер поливає мої рани ядучою отрутою.

– Я переконаний, – сказав я спокійно, – що авторитет радянської армії достатньо високий, і коли наші люди, які з тих чи інших причин опинилися в цих таборах, довідаються, що з ними бажає поговорити радянський капітан – фронтовик, вони не знехтують такою нагодою.

– Ми з капітаном Спринчаком поділяємо це переконання, – відгукнувся Робінсон. – і на підтвердження цього, як представник британського командування, дозволяю запросити сюди радянського громадянина Аніщенка Степана Івановича.

Комендант табору метнувся викликати Аніщенка по радіо, Робінсон же далі нудив світом, довбаючи нещасну процедуру, як сорока маслак.

– Всі запитання запрошеним ставитиму я, – попередив він, а коли я спробував заперечити, терпляче пояснив: – Тут британська зона окупації і всі права належать виключно представникам британського командування.

– Але я повинен порозмовляти з своїми людьми! – вигукнув я.

– Ви це й зробите.

– Яким чином, коли мене позбавляють права слова?

– Все, що ви захочете сказати, ви скажете мені, в свою чергу я, зваживши доцільність тих чи інших ваших слів, передам їх (або ж не передам) запрошеному. Це буде справедливо, законно і гуманно.

Ось так я, представник великої держави-переможниці, воїн-визволитель, мов останній прихвостень, повинен був сидіти й ждати, чи зволить з’явитися переді мною такий-то і такий, а коли й з’явиться, то й тоді спитати його не навпростець, а через дорогу навприсядки, зазираючи в рот містеру Робінсону.

Яке приниження!

На щастя, той незнаний Аніщенко хоч не заєрепенився і став перед комісією, щоправда, не сам, а з білявою вродливою дівчиною, та й сам він був доволі гарний: високий, з циганкуватим жвавим обличчям, якийсь замашний і розкований. Я хотів висловити протест щодо присутності при розмові подруги Аніщенка, бо так хтось може привести з собою добру половину табору, та вчасно стримався, щоб не ускладнювати й без того заплутаний спосіб нашої розмови. Поминаючи все безглуздя наших багатоповерхових запитувань-перепитувань (досі я вважав, що багатоповерховими бувають тільки будинки, а стосовно мови – матюки), я передам мою розмову з цим дев’ятнадцятилітнім хлопцем, якого шістнадцятилітнім вивезли до Німеччини фашисти на рабську працю, а тепер ще хтось намагався поярмити його душу. Тоді ув’язнене тіло, тепер ув’язнена душа. Принаймні так малювалася мені ситуація.

– Ви хочете вернутися додому? – спитав я.

– Ні.

– Чому?

– Щоб мене там Сталін у табір посадовив?

– Але ж ви й тут сидите в таборі?

Робінсон заявив, що запитання поставлено некоректно: тут немає ніяких таборів, а тільки збірні пункти. Аніщенко, ясна річ, чув мої слова і від кожної моєї поразки єхидна усмішечка визміювалася на його молодих губах. Щоб остаточно доконати мене, він заявив:

– До того ж я одружений. Ось моя дружина Данута. У нас тепер спільна доля.

– У картці записано, що ви холостяк, – нагадав я.

– Коли то писалося! А тепер ми з Данутою – чоловік і жона. Наш шлюб освячений церквою. Ми були в священика.

– В німецькій церкві?

– А в якій же? Інших тут немає.

– Ви православний, ваша дружина католичка, а священик – лютеранин – як же можна вважати дійсним такий шлюб?

Тут негайно втрутився Робінсон:

– Нагадую, що проблема віри тут не обговорюється. Віра не піддається регламентації, обмеженням і політичним структурам. Ми всі живемо в єдиному християнському світі, де на перший план повинні ставитися проблеми людської гідності, її цінності й захисту.

«А хто ж захистить мою людську гідність?» – гірко подумалося мені.

Ровеньківський хлоп’яга, зневажливо посвистуючи, взяв під руку біляву Дануту і пішов собі геть, а я зрозумів, що навряд чи вдасться видобути з цього людського юрмовиська якусь душу, знайти добровольців, пробудити в комусь патріотичні почуття.

Доведеться мені мати справу й не з такими добродушними хлопцями, як Аніщенко, почую ще багато слів прикрих, злих, а то й ворожих, дратуватимуся й лютуватиму в душі, скреготатиму зубами від безсилля, тоді поволі стану усвідомлювати гірку істину, так точно висловлену в одному ще довоєнному фільмі Довженка; «Не туди б’єш, Іване!»

Виявилося, що десь там у високих штабах домовлено, щоб робота нашої «комісії» відбувалася не щодня, а лише двічі на тиждень. Це якоюсь мірою рятувало мою душу від озвіріння, до якого хоч кого б довів Робінсон із своєю компанією, зате створювало для Козуріна щасливу нагоду експлуатувати мене, сказати б, додатково, щоб, як я вже згадував, зібрати більше, ніж розбіглося.

Треба віддати належне Козуріну: в нього був майже тваринний нюх на здобич. Він спав і бачив, де хто ховається, за ким треба погнатися, кого впіймати. Але сам ніколи не гнався і не ловив – норовив послати інших, так безпечніше і ніяких неприємностей на випадок невдачі.

В мене ще гуло в голові од ідіотського перемелювання слів на британських жорнах містера Робінсона, як Козурін уже вимудрив мені нове завдання.

– Одержано дані,– повідомив він, – що в Вупперталі якась текстильна фабрикантка живе з нашим офіцером, колишнім військовополоненим. Мабуть, у нього рильце в пушку, от він і ховається під спідницею фрау капіталістки. В тебе з таборами пауза, візьмись за це діло.

Я промовчав. Плюнути б у тхорячу мордочку Козуріна, так субординація ж. Тому мовчки відкозиряв і посунув до своєї вілли.

Ми жили так. Козурін займав «штабний» будинок – простору триповерхову віллу, конфісковану союзниками в якогось фашистського туза. Там були наші канцелярії, там приймали ми своє начальство, просторі підвали під будинком призначалися для «ворожого елементу», і хоч там нікого ще не було, підвали цілодобово охоронялися автоматниками Льоні Зябрєва, і виходило так, що, крім постійного вартового біля грибка з портретами керівників союзницьких держав і державними прапорами, ми ще тримали вартового біля Козуріна, щоб оберігати його дорогоцінне життя. Сусідній будиночок займали ми з майором Михном, автоматники жили в будинку через дорогу, ще в одному будинку, який ми звали «мисливським замком», бо там був величезний зал, весь у темному різьбленому дереві, з гігантським каміном, з безліччю мисливських трофеїв на стінах, – так от у тому будинку була наша їдальня, тому там жив Попов з своєю Вірою, що виконувала обов’язки куховарки, а в підвалах і на горищах, у всіх сховках і закапелках порядкував потайний Коляда, який все щось добував, вимінював, вименджовував і, мабуть, збував з чималою вигодою для себе й Козуріна.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю