Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 57 страниц)

Я черкнув у Галиній відомості, взяв конверт. Нічого особливого, звичайний розмір, білий колір, червоненька марка з зображенням серпа і молота, але вгорі на конверті видрукувано гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. і ні зворотньої адреси, нічого, крім мого прізвища, імені й по-батькові і моєї власної Зашматківської адреси.

Я покрутив конверт у пальцях, не наважуючись його одразу розпечатувати.

Олька поблідла ще більше, мовчки дивилася на мене. В очах у неї стояло німе запитання: „Від неї?“ Я б сам дорого дав, щоб знати, від кого. Може, справді від Оксани? А коли ні, коли якийсь жорстокий жарт?

– Такий серйозний лист, – сказал Галя. – Я скільки вже працюю на пошті, а такого зроду не бачила.

– Ну, чого ж не читаєш? – тихо спитала Олька. – Боїшся?

– Чого мені боятися? Я вже ляканий-переляканий. Коли вже боятися, то хіба що самого себе, та й то коли опиняєшся між отакими жінками, як ви з Галею.

Галю я дочепив для маскування, і Олька належно поцінувала мій маневр.

– До Галі бухгалтер з району сватається, – вхопилася вона за мою зачіпку, – вдівець з двома дітками. Вона й мені вдівця хоче знайти, а нащо він мені? Я того каміння як навергаюсь, то ніякого чоловіка не треба!

– Каміння вдень, а вночі? – засміялася Галя. – Та ще взимку…

– А вночі каганчик засвічу і плету собі вовну. Ось – обплелася. Плету та на віконечко позираю, плету та прислухаюся: а раптом стукне хтось в шибочку, підійде та й стукне!

– Бач, таки ж ждеш когось? А кажеш: не треба тобі нікого.

– Той хтось не такий, як ти, Галько, думаєш. Він ні на кого не схожий. Та тільки, мабуть, не постукає. Правда ж, Миколо, не постукає?

– Хто ж його знає,– зітхнув я. – Хоч міг би й постукати. Олька всім тілом повернулася до мене.

– Правда, міг?

– Всякі ж дні бувають, знаєш сама.

– Так міг би чи ні?

– Мабуть, міг.

Вона втомлено заплющила очі.

– Ну, спасибі. А тепер я гляну крізь твій конверт і побачу, що в нім.

– Що ж?

Вона дивилася не на конверт, а на мене, і в її очах стояла мука.

– Дальня дорога і казенний дом.

– Ти як циганка. Казенний дом це що ж: тюрма?

– Хіба не однаково? Всі казенні доми однакові. І оця Гальчина пошта, і моя хата на курячих ніжках посеред каміняччя. Ну, чого ж ти? Розпечатуй!

Я розкрив конверт, дістав учетверо згорнутий аркушик паперу, розправив його на коліні. Вгорі на папері такий самий друкований гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. Далі текст на машинці:

„Шановний товаришу Сміян!

Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна запрошує Вас на роботу за агрономічним фахом на посаду лаборанта в лабораторії ґрунтознавства. Зарплатня згідно з існуючими ставками, житлом Вас і Вашу родину забезпечуємо.

Директор Паталашка“.

Далі значилася адреса агростанції і пояснення, як туди добиратися, до якої залізничної станції треба їхати.

Все було серйозне, навіть солідне, крім прізвища директора. Паталашка – щось ніби з журналу „Перець“.

– Ну що? – спитала Олька. – Вгадала?

– Вгадала. Спасибі тобі за твої ясні очі.

– Міг би й поцілувати такі очі!

– А чого ж!

Я нахилився над нею, але вона підставила не очі, а губи, задихнулася від поцілунку, але не відпускала мене, тоді сама відштовхнула, відсунулася, глянула, як на чужого. Вона вже знала, що прощається зі мною назавжди, що темна влада її наді мною скінчилася, так і не розпочавшись, а я теж знав про це, але душа моя була така змучена, що не мав сили й зрадіти своїй свободі. Спромігся тільки на те, щоб підвестися, підійти до загорожі, перехилитися через неї, взяти Галину руку і поцілувати, так ніби та рука написала мені збавчий лист.

Свобода, воля! Не знатиму більше тяжкої невизначеності своєї долі, забуду про хитрих положаїв і вічно поламані трактори, не бачитиму скаліченого свого села, цього поменшеного світу, в якому й сам почуваєшся поменшеним, безжально вкороченим, ніби безмовна жертва для жорстокого державного ложа новітніх прохрустів.

Може, й Оксана не озивалася, здогадавшись, що я повернувся до Зашматківки, про яку їй страшно було й згадувати. Як я не подумав про це одразу! Тепер вірив, що на новому місці Оксана знайде мене, і ми знову будемо разом.

На станцію Веселі Хутори, де мені треба було сходити, поїзд прибув пізно вночі. Довідавшись од чергового, що до агростанції треба добиратися ще кілометрів сім степом, я потягнув свої чемоданяри до так званого залу для пасажирів – тісної кімнатки в цегляному будиночку, три дерев’яні лави, віконце квиткової каси, кругла залізна піч, натоплена до шкварчання коксом, плакати з розмаханими залізничниками на стінах, дванадцятилінійна ґасова лампа під низькою темною стелею. Надворі тріщав мороз, сніги довкола лежали такі, що здавалося, ось-ось загорнуть і вузеньку залізничну колію і самі Веселі Хутори, а тут панувало таке тепло, що тільки розстели на лавці свою універсальну шинелю, притулися щокою до шорсткого сукна з таким знайомим духом пройдених тобою доріг, і до самого ранку додивляйся сни з твоєю минулою долею і недолею і з твоїм сподіваним щастям. Я справді розташувався досить капітально. Звалив під стіну свої чемодани, набиті більше книжками, ніж якимсь там майном (книжок однаково не вдалося забрати, я домовився з Марком, що він потихеньку посилатиме їх мені поштою), розстелив на лавці шинелю, навіть зняв чоботи, щоб дати спочинок ногам, ліг, заплющив очі, але заснути до самого ранку так і не зміг. Та й яке там спання! Перебирав у думках останні дні перед цією поїздкою, і ставало смішно і гидко на душі. Положай, почувши, що я хочу увільнитися, здійняв галас про неприпустимість розпорошування механізаторських кадрів, став вихваляти мої гідності й таланти, скаржився на невдячність тих, кого він пригрів, рискуючи не тільки своїм авторитетом, а може й власним життям, а тепер вони кидають його в найвідповідальніший момент, коли МТС повинна змобілізувати всі свої кращі сили для успішного виконання сталінського плану перетворення природи. Це була прекрасна промова, маленький Положай ніби аж підріс, підскочив над землею, поки проголошував ці слова, здається, він навіть вірив у те, що каже, та тільки забув, що я не вірю жодному його слову, його вдаваному пафосу і фальшивій вірнопідданості.

– Слухайте, Давиде Демидовичу, – перечекавши виверження його словесних гейзерів, сказав я, – ви ж не раз казали мені, що знали мого батька.

– Ну, знав. А при чім тут твій батько?

– В батька був сіряк. Такий, знаєте, справжній український сіряк з відлогою, облямований шкірою.

– Та ти що? – вже злякано вигукнув Положай. – При чім тут сіряк?

– А при тім, що сіряк той був дореволюційний. Від проклятого минулого. Ще з царської тюрми народів. Поки я був малий, я відповідно й ставився до того сіряка. Але ось закінчилася Велика Вітчизняна війна, я, переможець, повертаюся до рідної домівки і що ж я бачу? Спалене село, люди в землі, горе і нещастя, Хто винен? Фашисти. Нема питань. Тепер загинаємо пальці на руці. Сорок третій рік, сорок четвертий, сорок дев’ятий. Одної руки мало. Вже сьомий рік після визволення. І щороку нові постанови про сільське господарство і нові, щоразу грандіозніші плани, в здійсненні яких повинна брати участь очолювана вами МТС. Дозвольте запитати: що ж ви здійснили? До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки мовби до дітей, до своїх дітей… Вам цього в школі проходити не доводилось. Ви вчили Шевченка і Франка. То чого ж ви досягли? Німці попалили хати й садки, минуло вже скільки років, а чи посаджено на території вашої МТС бодай одну вишеньку або яблуньку? Крім дикої дерези, яка росте самостійно, та колючих акаційок – нічого. Бо люди бояться звєрєвського податку, яким негайно обкладається кожне садове дерево. А той дореволюційний сіряк? Моя мати й досі щодня надягає його і чалапкає на колгоспний наряд, як у броневику…

– Та в мене самого пальто ще довоєнне! – жалібно промовив Положай. – Ти ж бачив, який смушок на комірі обшмугляний?

– А хто вам винен? Хто мало не щодня котить до району на наради-переради та все вирішує-перевирішує? Не я ж і не мої брати-трактористи. Що ж ви там вирішуєте на своїх нарадах? І ви хочете, щоб я все життя гибів біля ваших перекалічених тракторів, поки ви десь займатиметесь пустомельством? Був – і нема, та й поїхав до млина! Давайте мою трудову книжку – і до побачення!

– Слухай, Сміян, – зітхнув Положай, – ну, й характер же в тебе вредний! І батько твій такий самий був, та й мати… Трудову книжку я тобі віддам, а характеристики не напишу. Дуже ти безідейний чоловік, не даром отой пунктик у тебе в анкеті з’явився… Та ти не гарячкуй, не гарячкуй! Тобі що? Ти вільний птах, знявся й полетів, а мені треба виконувать завдання і рішать питання. Напишу тобі, а хтось прочитає та поінтересується: а хто це, скаже, розхвалює такого, значить, чоловіка, у якого в анкеті пунктик, а з язика вже й не слова, а ножі тобі межи очі? Скаже ж хтось? Скаже. То давай, щоб ні по-твоєму, ні по-моєму. Піди додівчат у бухгалтерії, вони тобі дадуть довідку про твої заробітки, а я печатку поставлю. Документ! Хто гляне – зразу побачить: раз заробляв добряче, значить чоловік путящий, соціалістичний чоловік, бо живе по труду, значить…

Тепер „соціалістичний чоловік“ лежав на лавці в так званому пасажирському залі далекої степової станції Веселі Хутори, слухав, як гримлять кожні чверть години товарняки, од яких згойдується земля, і ждав ранку.

Черговий по станції, літній замучений чоловік, зовсім не схожий на бадьорих залізничників з настінних плакатів, пропустивши черговий товарняк, зазирнув до „залу“.

– Не спите? – спитав доброзичливо, – Може, зайдете в діжурку? Там у мене диванчик є, можна й подрімати.

Я сів, спустив ноги, наосліп намацав чоботи під лавкою, поставив ступні на м’які халяви.

– Дякую. Спати щось не хочеться. Та тут і не заснеш, хочби й хотів. Ешелони – як в прифронтовій смузі, один за одним, не потовпляться. Це ніч сьогодні така, чи у вас завжди?

– Завжди! Руду везуть на заводи. Поки заводи стояли розвалені, то в нас тут тихо було. А оце як пустили домни, іде руда вдень і вночі. З коліс все працює. А ви, значить, на агростанцію? До Паталашки? Чоловік відомий. До нього тут взимку й улітку їдуть. Чого їдуть – це вже їхнє діло. Я там ніколи не був, та знаю й так: нічого там такого не може бути. Степ – він і є степ. А ви, мабуть, на роботу? Я в темноті прийняв вас за другого. До війни на агростанції тут був один чоловік, ох, і чоловік же! А тоді, вже як відступали, то забрали в армію і його. Я з евакуації вернувся, кажуть: на агростанції новий директор – Паталашка. Ну, Паталашка, то хай собі, яке мені діло? А це дивлюся – з плацкартного з двома чемоданами, офіцерська шинеля… Правда, директор був ніби нижчий, та в темноті хіба ж розбереш? Стою я оце на пероні, показую свого прапорця машиністам, а сам собі думаю: невже ж це він? І оце й заглянув до вас.

Я спитав, як добратися до агростанції, чи буває тут якийсь транспорт?

– Пішака! – сказав черговий. – Є в них півторатонка, на якій їздить Паталашка, та вона більше стоїть, бо нікудишня. Фронт коли проходив тут, машину кинули, бо вже не ворушилася. Коні в них є. Паталашка присилає на станцію підводу за добривами. Ну, добрив тепер немає, то й підводи не буде. Так що тільки пішака. Ви свої чемодани залиште, в нас тут є камера, а тоді пришлете за ними підводу. Сім кілометрів – це ж недалеко… Може, вам чаю зігріти? Заварки, правда, катма, так я запарюю вишневими гілочками, хто не пробує – всі хвалять.

Я сидів біля натопленої коксом залізної циліндричної печі, приплющивши повіки, слухав цього доброго старого чоловіка, мовчки кивав головою, щоб показати свою уважливість, а сам думав про своє. Згадувалася війна, чотири роки, як чотири тисячі літ, ганебна метушня відступів, вогонь і кров, відчай і порятунок, медсанбати й евакогоспіталі, переїзди, вокзали, чужі міста, випадкові супутники, фронтове братерство, і знов жорстока катапульта військової долі жбурляє тебе в небуття, але ти воскресаєш, оживаєш, як серце Шевченкового титана, і ще з більшою запеклістю кидаєшся в бій, у сподівання перемоги.

Так що ж я виборов і що змінилося в моєму житті?

Я не знав, кого питати, звідки ждати відповіді. Хіба що чергового по станції Веселі Хутори Степана Аністратовича Любистка?

Він влучив півторагодинний затишок між гримінням рудних ешелонів, запарив вишневого чаю, я дістав з чемодана зварену мамою мені в дорогу сільську жилаву курку, Степан Аністратович підклав до курки кілька сизих павлоградських цибулин, а тоді поставив посеред столика високу степову паляницю, яку просто гріх було краяти ножем, бо на такий хліб хочеться тільки молитися, – так ми тихо й скромно відсвяткували наше випадкове знайомство, а також моє пришестя на агростанцію імені Й. В. Сталіна.

Дорога туди значилася тільки телефонними стовпами, сніг завалив усі сліди, довелося йти цілиною. Я йшов і слухав стовпи, їхнє таємниче гудіння, їхній спів і їхній стогін і незчувся, як опинився перед незграбною високою спорудою, що безглуздо стирчала посеред степу. Зварене з тонких іржавих труб – чи то брама, чи арка, чи просто безіменна кострубата конструкція з тих, що їх везуть на святкових демонстраціях поперед колони якого-небудь заводу або міського району, – це залізне страховисько було обурливо недоречне посеред лагідної степової рівнини, закутої морозом в сріблястий сніговий панцир, не рятували справи навіть підняті над степом залізні літери, заради яких і ставилося це одоробло: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“.

Ніякої агростанції я не побачив, мабуть, іржавою аркою значилися тільки її землі, своєрідний межовий знак, довелося пройти вздовж гудучих стовпів ще з кілометр і аж тоді в затишному просторому видолинку відкрилося мені невеличке селище з десятком одноповерхових будиночків (їх можна було б назвати хатками, коли б не бляшані червоні дахи), кількома довгастими спорудами, ставком і алеєю високих темних дерев, що вела від ставка до одної з тих довгих, як ковбаса, споруд. Я спустився в долину, обігнув замерзлий ставок, алея з старих дубів повела мене далі, в кінці алеї на вугластому бетонному стовпчику височів гіпсовий бюст Сталіна, простоволосого, з погонами генералісимуса, як на картині Шурпіна, від бюста широка доріжка, облямована зубчиками з цегли, йшла до присадкуватого, безсило запалого в землю довгого-предовгого будинку, схожого на довоєнні, райпарткомівсько-райвиконкомівські пристанища, з погорбленим, давно не фарбованим дахом, з ніколи не митими шибками в маленьких вікнах, зате з приліпленими обабіч вхідних дверей опецькуватими колонами, що нагадували двох сільських молодиць, які, підтикавшись, місять литкастими ногами глину для саману.

Я дійшов до тих колон, прочитав почеплені над ними іржаво-залізні слова: „Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна“.

Може, справді кінець не влаштованому життю, яке тягнеться за мною ще з фронту, і я ступаю в світ монументального стилю?

Я відчинив вхідні двері, в тісних темних сінях тхнуло пусткою і мишаками, підлога, хоч і дерев’яна, брудна, затоптана, стіни обдерті. Може, так і треба для іржавого монументалізму? Я штовхнув двері, що вели в саме приміщення. Двері зарипіли й застогнали, але це нікого не сполошило, ніхто не вийшов мені назустріч, я самотньо стояв у напівтемній тісній кімнатці, запльованій і закуреній тютюном, мов колгоспна контора, тиша тут була, як у підземеллі, ніхто ніде не гомонів, мабуть, на агростанції з штатами було сутужно, може, саме тому і знайшли мене аж он де, в самого чорта в зубах, і запросили „на посаду“. В кімнатці, окрім тих, через які я сюди ввійшов, було ще двоє дверей, але вже далеких від монументальності, несерйозних, просто кажучи, нікчемних. І поки я стояв, роззираючись і вирішуючи, в які дверцята стукнути, одні з них одхилилися, звідти виткнулася добродушна округла фізіономія, тоді з’явився її власник – натоптуватий чолов’яга, у валянцях, ватяних чорних штанях, в чорній кухвайці, проїхав по мені круглими розбишацькими очима, набрав у живіт повітря (легені в нього виконували тільки допоміжні функції, основу життєдіяльності становив живіт), хукнув, як після доброї чарки, прохрипів:

– Ви куди?

– Сюди.

– Нема нікого.

– А де ж?

– У товариша Щириці.

– Хто це?

– Не знаєте? Заступник директора Паталашки.

– І що ж там?

– Партійне зібрання.

– І всі там?

– Всі до одного.

– Хто ж саме?

– Хіба я не сказав? Товариш Щириця, як секретар, директор Паталашка, а також член Терешко, він же водій директора Паталашки.

– А ще хто?

– Та більш нікого! В нас більше немає. Оті двері, що я вийшов, то кабінет Паталашки, а оці – тут бухгалтерія і товариш Щириця.

– Так бухгалтерія чи товариш Щириця?

– І те, і те. Він, значить, як у нього партійне зібрання, дівчат виганяє, вони сидять вдома, і тоді тут ніхто не заважає рішать вопроси.

– А Щириця хто?

– Сказано ж: секретар.

– А на роботі?

– Завгосп і перший заступник директора Паталашки.

– Ага, перший. А просто заступник є?

– Раз є товариш Щириця, більше не може бути нікого.

Здається, монументальний стиль, ще й не почавшись, переходив у щось ярмарково-балаганне. Я з вдячністю згадав чергового з Веселих Хуторів, який порадив мені зоставити своє небагате майно на станції.

Свобода маневру. Для відступу відкриті всі шляхи. Головне: передчасно не розкривати своїх карт. Я спитав свого булькатого співбесідника:

– Людей тут у вас багато?

– Як коли. В тепло – відбою нема! Так і сунуть, так і сунуть! А на зиму залягають. Ми тут самі. Буває трудно. Директор Паталашка б’ється, як риба об лід.

– А ви ж як – при ньому?

– Він без мене, як без рук!

– Звати вас як?

– Тобто?

– Ну, як усіх: прізвище, ім’я, по-батькові.

– Прізвище – в директора та товариша Щириці, та професора, його тут усі бояться. А я – Ляпка.

– Ляпка?

– Ляпка.

– Ну, а я Сміян. Будемо знайомі.

Ляпка нечутно підчовгав до „партійних“ дверцят, наставив вухо, тоді так само нечутно відгойдався від них.

– Засідають? – змовницьки примружив я око.

– Аж дим іде! Там у них так: товариш Щириця розводить критику й самокритику, Терешко, хоч числиться при директорові Паталашці, утворює з товаришем Щирицею монолітну єдність – і все проти адміністрації і проти научних робітників. А ви ж до нас як – з перевіркою?

– Мабуть, на роботу.

– По науці чи так?

– Мабуть, по науці. Ляпка зітхнув.

– Не знаю, що вам і сказать. Я тут щитаюсь експедитором, мені з Терешком на машині положено за всім їздити, так у нього ж машина несправна, а тільки загуде – вже на ній директор Паталашка. Ну, то я кіньми. А на станції в чайній чай такий гарячий, що вже й голос захрип. Це я вам нащот чайної. А от нащот науки затрудняюсь. Товариш Щириця сильно розводить критику й самокритику нащот науки.

– І помагає?

– Та як вам сказати. А втім… Ц-с-с! – він приклав пальця до губів, закляк у вичікувальній позі, щосили намагаючись надати поштивості своїм ватяним штаням і товстій кухвайці.

Партійні двері рвучко відчинилися і негайно зачинилися знову з такою швидкістю, що з кімнати не вилетіло й звуку, зате в цей невловимий, власне, й неіснуючий часовий проміжок якимсь чудом зумів ускочити дивний худий чоловік, який вилетів з засідання, як чорт з пляшки. Він і схожий був на охлялого чорта, весь перехняблений, з запалими щоками, з присохлим до хребта животом, рудий і мурий, в рудому засмальцьованому піджачку, в рудих штанях, в рудих чоботях. Роззирнувшись рудооко по напівтемному передпокою, чоловік-чорт вмить запримітив мене, миттєво збагнув, що я тут новий, підлетів до мене, ще більше скособочився, тихо спитав:

– Закурить є?

– Некурящий, – сказав я, не встигнувши навіть здивуватися появі цього рудого видива.

– Е-ех, жиз-знь! – скреготнув прокуреними зубами рудий і так само непростежувано, як і з’явився, зник за „партійними“ дверцями.

– Терешко, – пояснив Ляпка. – там у них на засіданнях не курять, а в нього вуха пухнуть від того. Та ще дирекор Паталашка і товариш Щириця курять „Казбек“, а Терешко – махру. Він налягає на кременчуцьку, а я визнаю прилуцьку. Вона вроді легша, і в Прилуках моя дядина живе. А ви, значить, некурящий?

– Некурящий.

– Професор наш теж некурящий. А тільки ж який чоловік! Як грім! Тут усе трепеще, як він розгримиться! Товариш Щириця, хоч який твердокам’яний, а й той уникає. Коли ж наводить на професора критику й самокритику, то все отак – щоб ніхто не чув і не бачив. Зачиняються в бухгалтерії, а мені кажуть: Ляпко, стій на стражі й не підпускай нікого, бо в нас закрите совіщаніє.

Ну, я беру табуретку, сідаю отут і стережу. Як то сказано: не піде праведний на совіт нечестивих.

Таке несподіване трактування слів святого письма постійним відвідувачем чайної могло б викликати хіба що співчутливу усмішку, але я не хотів псувати взаємин з Ляпкою вже при першому знайомстві, треба було приймати правила гри, запропоновані цим чоловіком, тому я зобразив на обличчі цілковите прийняття його слів, оцінок і почуттів, спитав-не спитав:

– А як же та критика доходить до вашого професора, коли вона – за міцно зачиненими дверима?

Чорно-ватяний Ляпка погойдався переді мною на товстих валянках, як на поплавцях у морі житейському, нахилив голову в один бік, в другий, глянув на мене знизу й збоку, знов похукав, як після доброї випивки, і тільки після всіх цих операцій озвався не без природної української насмішкуватості:

– Товаришу Сміян! Ви ж Сміян, я не ошибся? Що ж ви ото таке питаєте? Дивлюсь оце на вас, то ви ж, мабуть, офіцер і фронтовик, може, й заслужений? У нас он у Терешка три медалі, ні в кого стільки немає. А раз заслужений, то й член партії. А раз член партії, то й знаєте, як критику й самокритику пишуть. І шлють, куди треба. І товариш Щириця шле, а я, як експедитор, везу на станцію. А тоді воно вертається назад, і директор Паталашка підписує наказ. У нас тут на агростанції ніяка наука не вдержиться. Товариш Щириця так і заявляє: ми її з більшовицькою прямотою! А оце приїхав професор, і попала коса на камінь! Ну, та ви побачите, коли до нас по науці.

Мені стало душно і від затхлого простору, і від Ляпчиних балачок, я розстебнув шинелю, пройшовся по тісній кімнатці, ордени блиснули перед очима Ляпки, той аж погнався за мною, щоб пильніше придивитися, сплеснув руками:

– Це ж вас непремінно прислано до нас, товаришу Сміян! Як Щириця побачить отакі ордени, то вмре! А цитьте! Ось вони йдуть!

Він щезнув, так ніби провалився крізь землю, а я зостався сам у цьому химерному приміщенні, якому не міг добрати відповідної назви: чи кімната чудес, чи то кімната сміху.

„Партійні“ дверці знову безгучно хилитнулися туди й сюди і знов лиш на невловиму мить, але цього разу з них устиг вискочити не тільки рудий Терешко, а й ще двоє, операція просто фантастична! На рудому Терешкові з’явилися нові диявольські аксесуари: руда шапка-вушанка і рудий овечий кожушок, але це не надало його постаті об’ємності, він зостався так само плаский і хлялий, так само скособочено підлетів до мене, просичав: „Закурить є?“ і, ще раз довідавшись, що я некурящий, з розпачливим „От же ж жиз-знь!“ щезнув, як за хвилину до цього Ляпка. А на тому місці, де щойно гнувся в три погибелі Терешко, вже стояло двоє чоловіків, обидва в такому тілі, що, здавалося, не могли б протовпитися крізь оті вузенькі дверці й поодинці, а тепер виходило, що вискочили вони звідти враз, оберемком, так ніби виштовхнуті таємничою вибуховою силою. Так розприскується хіба що шрапнель, вистрелена з вузького дула гармати.

Чоловіки були ось які. Один у „сталінському“ френчі, в суконних галіфе і ялових чоботях, під нюшливим носиком вусики, як у маршала Ворошилова, а все обличчя в нього таке, ніби хтось зграбастав його могутньою п’ятірнею і щосили смиконув, намагаючись відірвати від голови. Вперше в житті я подумав про те, що таке голова і що таке обличчя і де містяться обличчя – на голові чи в місці, яке ще не має назви? У цього чоловіка обличчя стирчало поперед голови: щелепи – як круто загнуті полозки гринджолів, губи – під самий ніс, очі – як скляні стовпчики, навіть вуха настрополені так, ніби оті розтруби військових звуковловлювачів з сорок першого року. Виявивши присутність сторонньої особи, це чудо природи одразу кинулося пильно оглядати мене, обнюхувати, обслухувати, зондувати, досліджувати, і я, не питаючи, не ждучи пояснень, зрозумів, що переді мною – товариш Щириця.

Іншому випадала роль директора Паталашки. Це був добродушний чолов’яга, схожий на одну з отих глиняних колон, приліплених до фасаду будинку дирекції, на ньому був широкий суконний костюм невиразного кольору, вишивана українська сорочка, чорні ботиночки, з свого одягу, хоч який він був широкий, директор Паталашка невтримно розпливався, як тісто з діжі, може, й душа його була так само безберегою, як і тіло, і рвалася в усі боки, але наштрикнувшись на тверді ворошиловські вусики Щириці, безсило тріпотіла, немов барвистий метелик на шпильці.

Може, й того доброго листа написав мені Паталашка, несвідомо прагнучи знайти собі спільника й захисника від Щириці?

– Ви директор? – звернувся я до Паталашки. – Я Сміян. Ви запрошували мене на роботу.

– Вас? – здивувався Паталашка. Голос у нього був ледачий, але добрий, як і обличчя. – Не може буть!

– Буть не може! – луною повторив Щириця. У того голос був, як у маршала Ворошилова – співучо-парадний, ні для кого зосібно, а для всіх одразу: „По-о-о-бата-льйон-н-но-о-о!“.

Я дістав з своєї офіцерської сумки листа, показав Паталашці.

– Так мені ж сказали, що ви студент, а ви – офіцер! – здивувався Паталашка.

– Офіце-ер! – ствердив здивовано товариш Щириця.

– Все в минулому, – заспокоїв я керівництво. – Переходимо на мирні рейки.

– Прошу до кабінету, – сказав Паталашка, і тут уже влада товариша Щириці закінчилася, він не міг повторити директорових слів, бо запрошувати одного, хай і такого здоровенного чолов’ягу, як Микола Сміян, одразу до двох кабінетів суперечило б матеріалістичному марксистському вченню, яке товариш Щириця був покликаний оберігати й захищати навіть не знаючи його до пуття.

В кабінеті Паталашки був диктовий письмовий стіл, кілька лозових стільців, фікус у діжці, сейф сургучного кольору і на глиняній долівці геть недоречний килим фабричної роботи. Портрет вождя висів над сейфом, так ніби оберігав великі таємниці агростанції, що носила його ім’я. Директор сів за стіл, запросив сісти мене, розгорнув підписаний ним лист, в якому обіцяв мені роботу, платню, житло і світле майбуття, зітхнув і несподівано промовив:

– Хай воно все димом іде!

– Чого ж це ви так? – здивувався я.

– Ви думаєте, це агростанція, наукова установа? Це куций радгоспик – без людей, без техніки, без нічого, а поставки дай, а план виконуй, а всіх ублаготворяй! Ви думаєте, я б оце вас сюди кликав?

– Тоді навіщо ж?.. Не зовсім вас розумію…

– Професор з ножем до горла: давай йому його улюбленого учня! Професора Черкаса знаєте ж?

– Професор Черкас? Де він?

– Та в нас же, в нас! Ви тільки Щириці не кажіть, що вас сюди професор… Бо як узнає, то з’їсть і мене і вас. Ви ж член партії?

– Був. Виключений.

– Ну, біда. Щириця вас знищить.

– Не так це просто. Заспокойтесь.

– Та я спокійний. Хай воно все димом… Знаєте, що? Давайте я вас одведу до професора. Ви з жінкою? Де ваше все?

– Тим часом сам. Речі на станції. Ви пробачте, що не повідомив… Може, я сам знайду професора? Раз у вас тут така ситуація, то вам не з руки ще й супроводжувати мене.

Вождь з портрета дивився на Паталашку скляними очима-штрикачками Щириці і мстиво посміхався в пухнасті вуса. Паталашка застогнав.

– Ви мені співчуваєте? Хай воно все димом! Мені співчуває вся Радянська Україна і сам Микита Сергійович Хрущов! А толку ніякого. Кажете, знайдете професора й без мене? Та я покличу Ляпку. Ляпка!

Я не встиг попередити директора про загадкове зникнення Ляпки, як двері прочинилися і в щілину прохрипіло:

– Я тут, товаришу директор!

– Ще б ти не був тут! – вдоволено погмикав Паталашка. – Одведи товариша Сміяна до професора. Та не виканючуй там могорича, бо вже скоро всю агростанцію промогоричиш!

– Що тут було до війни? – спитав я Ляпку, який ображено наставляв на мене чорну кухвайчану спину, вирипуючи товстими валянцями по втоптаному снігу.

– Те, що й тепер! – прохрипів Ляпка.

– Агростанція?

– А яка ж іще бенеря?

– Німці тут як – багато напаскудили?

– Чи я знаю? Так – усе ціле, а остальне на учоті в товариша Щириці. Та оце ми вже й прийшли!

Тяжко ображений у своїх законно-могоричевих гордощах, Ляпка відмовився заходити в дім до професора, довів мене до дверей і пішов димом, виконуючи волю свого директора.

Будиночок – звичайна українська хатка, тільки не під соломою, а з бляшаним дахом, білі глиняні стіни, три вікна околичні з дерев’яними віконницями, навіть старовинна призьба вздовж усієї передньої стіни, і несподівано яскраві, помальовані на червоне двері.

Я вже знав такі двері: вони були в хаті мого діда Миколи, який вмер десь у таврійських степах в страшну зиму тридцять третього року. Дід помер узимку, бабуся пішла за ним повесні, ми з мамою переселилися до батька, а дідова хата стояла пусткою, і в тій чорній весні її мертві двері червоніли, як закляття, як віщування нової, ще не знаної біди.

І ось через багато років, переживши те, чого, здавалося б, несила пережити, я знов опинився перед червоними дверима, і мимовільний дрож пронизав мене всього, лиховісні передчуття і великі надії водночас зродилися в моїй душі, все сплелося, переплуталося, завмерло й скрикнуло, тисячоліття мовчазливо стояли позад мене, а спереду щось кликало, вело і запрошувало, я піддався тому поклику, підійшов до червоних дверей між минулим і майбутнім, несміливо стукнув у них щиколотками пальців, не почув ніякої відповіді, але й без дозволу сміливо штовхнув двері в холодні темні сіни, тоді так само без дозволу штовхнув ще одні двері, але тепер уже в теплу, нагріту натопленою коксом лежанкою тісну печеру з книжкових полиць, наосліп і не без нахабства ступив туди, відважно занурився в тепле море своїх безнадійних надій, поринув на саме його дно і виринув, викинутий на поверхню грімкотливим вигуком:

– Сарданапал і Валтасар!

Розкрилюючи могутні, майже ведмежі обійми, котився на мене волохатим темним клубком професор Черкас, і тільки тоді я подумав, що нарешті справджується загадковий герб Сміянів-несміянів: в золотому полі волохатий ведмідь, а на ньому – безпомічна діва в короні. Ведмідь ось тут, він хоче сховати мене в своїх обіймах, а де ж діва в короні чистоти й краси, хто захистить її, хто порятує?

– Олексію Григоровичу, – пробурмотів я, – це справді ви? Я стояв перед дверима вашого дому і дивне почуття охопило мене: ось відчиню ці червоні двері і позаду лишаться цілі тисячоліття, а за дверима…