Текст книги "Тисячолітній Миколай"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанры:
Историческая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 46 (всего у книги 57 страниц)
В анекдоті був доволі прозорий натяк, і Паталашка досі не поплатився, мабуть, тільки тому, що жоден донощик не наважувався переказати цю історію, бо тут довелося б підставляти і власну голову. Для простодушного ж Паталашки важила суть, а не якісь там натяки на вождів і керівників. Він не хотів уподібнюватися до Йосі – ось і все! Хоч що ти очолюєш, хоч чим керуєш – збережи цілісність будь-якою ціною. Агростанція – збережи агростанцію. Їдальня на агростанції – збережи їдальню, а в ній бабу Веклу, додавши до неї неперевершеного майстра кулінарії Оксану Сміян, надто ж, маючи веління самого товариша Стуконога: «Заохотити!».
Паталашка оформив Оксану… бригадиром тракторної бригади. Виявляється, ця посада значилася в штатному розкладі агростанції ще тоді, коли тут не було жодного трактора! Професор Черкас довго заливисто сміявся, довідавшись про Паталашчину адміністративну витівку, тоді, прискаливши руде око під кошлатою рудою бровою, прошепотів:
– А ви не помічали, Миколо Федоровичу, що в нашій соціалістичній державі всі громадяни вже давно стали жертвами якогось похмурого бюрократичного жарту: називаються так чи інак, а роблять щось зовсім інше. Навіть той, що стоїть в зореноснім Кремлі. Посада: Генеральний секретар, насправді ж виконує обов’язки вождя.
– Олексію Григоровичу! – докірливо глянув я на професора. – Ну, навіщо такі розмови? Своєю необережністю ви нагадуєте мені Гаврила Панасовича. Тоді, в Західній Німеччині, коли ми з ним стали працювати і, власне, ще нічого не знали один про одного, він мені заявляє: мовляв, усі радянські громадяни – це не люди, а просто хлястики на шинелі вождя. Уявляєте? Ну, мені таке сказав – воно далі не пішло, але ж він, мабуть, сказав щось подібне ще кому-небудь, наслідки вам відомі. Де тепер Гаврило Панасович? Де і як його шукати, коли навіть рідний брат відмовився і мстить усім, хто знав доцента Михна?
– Не думаю, щоб Гаврило Панасович відкривав душу перед кожним стрічним і поперічним! – заметався по тісній лабораторній кімнатці професор. – Він завжди був мудро обережний, що засвідчується хоча б тим, що вибрав для своїх, як ви кажете, небезпечних висловлювань саме вас. До речі, хлястики – це надзвичайно дотепно і гранично точно. Бо хто ми, як не хлястики на шинелі похмурого володаря? Дон Кіхотові ввижалися на місці вітряків велетні. Українські вітряки перестали махати крилами після колективізації, а від велетнів лишилася дешева олеографія з зображенням трьох богатирів, яка висить у всіх чайних. Зухвалий Дон Жуан не побоявся стати на герць з камінною статуєю Командора і був розтоптаний. А ким розтоптані ми? і хто ми, коли не жалюгідні хлястики! Та досить про справи інфернальні. Повернімося на грішну землю. Ми повинні поговорити про ваше майбутнє.
– Майбутнє? Воно влаштується само собою! – необережно вигукнув я. Професор суворо зиркнув на мене.
– Облиште хлоп’яцтво, Миколо. Ми живемо в жорстоко детермінованому світі. Ви одержали диплом про вищу освіту – цим оформлено ваше дотеперішнє життя. Тепер все треба починати заново.
– Заново? Олексію Григоровичу! Після всього, що мені довелося? У мене таке відчуття, ніби я живу вже тисячу років!
– І однаково – все треба починати заново! Ваша тисяча років? А який набуток? Страждання? Стражданнями можуть похвалятися тільки низькі душі. Доблесть і геройство? В напівзруйнованій, доведеній до крайніх меж зубожіння державі порядній людині про них краще не згадувати. Нарешті – ваш диплом? До кінця життя ви його нікому не покажете, не буде такої нагоди. Скажу вам більше: захистивши дисертації, ви станете і кандидатом, і доктором наук, але й ті дипломи так само нікого не цікавитимуть, хіба що бухгалтерів, які нараховуватимуть вам зарплатню. Цим я зовсім не хочу сказати, що не схвалюватиму вашої роботи над дисертаціями. Навпаки – всіляко сприятиму і помагатиму по змозі. Але йдеться про інше. Про ім’я в науковому світі, взагалі про ім’я серед людей. Загалом кажучи, всі ми називаємося так чи інакше, після народження нам дають ті чи інші імена, щоб ми якось розрізнялися між собою, дехто в невиправданій гордині ображається, коли його називають просто «шановний» чи сякий або такий, а не на ім’я та по-батькові, забуваючи про повторюваність і досить звужений реєстр наших найменувань і зовсім не думаючи про те, що ж стоїть за його власним іменем, що він зробив для його прославлення. Грузини на могилі Акакія Церетелі написали одне слово: Акакій. Були Акакії до Церетелі, будуть опісля, але цей Акакій – єдиний в їхній історії. Так само в нас Тарас. І Лариса Косач недарма ж назвалася Лесею Українкою, бо тільки ця Леся може бути освячена іменем цілої України. І Сковорода, що понад два століття височіє над нашим народом у недосяжності свого філософського генія, – хіба не примушує геть забути про те кухонне знадіб’я, від якого походить його прізвище.
Професор качався по тісній кімнатці, мов величезний вовняний м’яч. І думка його теж качалася, ішла перестрибом, незмога вловити. До чого тут великі імена? Що спільного між скромним ґрунтознавством і Сковородою?
Я зробив несміливу спробу розірвати цей примхливий ланцюг розмірковувань:
– Олексію Григоровичу, мені якось не приходило в голову стати Сковородою.
– Що? Не приходило? – він став посеред кімнати, тоді добрався до свого улюбленого стільчика в кутку, звідки любив дивитися й подавати поради, впав на нього, посидів, приплющивши повіки, втомлено промовив: – В кожній справі треба ставати Сковородою, не інакше. Вибороти право на ім’я, а тоді все життя боротися за своє ім’я, за свій розум і за свій талант. Запам’ятайте, Миколо: жодна держава, жодне суспільство, ніхто й ніколи не захищали й не захистять ні розуму, ні таланту. Це треба робити самому. Як? Утверджуючись ділами. І навіть тоді, коли взявся за безнадійну справу, як оце ми з вами.
– Наша справа – безнадійна? Олексію Григоровичу! Але що ж може бути надійніше за землю?
– В цьому весь трагізм. Сарданапад і Валтасар! Розквіт людської цивілізації почався з виникнення землеробства, та з того ж самого часу людство почало себе з’їдати. Самоїдство. Самопожирання. Давайте з вами простежимо цей процес від його початків, Ad fontes. Землеробство зародилося сім тисяч років до нашої ери в трьох пунктах Малої Азії: Чатал-Хююк в Анатолії, Алі-Кош (долина Тигра і Євфрату), Єрихон у Палестині. З Анатолії землеробство йде на Європу, несучи з собою мови, які ми сьогодні називаємо індоєвропейськими і які в первісному своєму періоді не мали слів «бронза» й «залізо», зате там уже були слова «кінь» і «колесо», які «випередили» бронзу й залізо приблизно на чотири тисячі років. Народившись, дитя вчиться ходити. Землеробство не могло довго затримуватися в місцях свого виникнення. Я вже сказав, що з Анатолії його шляхи ведуть на Європу, з Алі-Коша – на Індію й Пакистан, з Єрихона – до Єгипту і далі аж до Америки. Колись існувала теорія розповсюдження землеробства войовничими кочовими племенами. Однак з усіх відомих завойовників, здається, тільки Гітлер мріяв привести на жирні українські чорноземи мільйон своїх бауерів, щоб вони загосподарювали тут для щастя третього рейху. Насправді ж землеробство розповсюджувалося не силою, а прикладом, ішло повільними хвилями, як малюнок на шнуровій кераміці, переймалося добровільно й охоче, бо наслідки його були такі вражаючі, що мимоволі породжували заздрощі й бажання мати в себе що-небудь схоже. Заздрощі народжуються на рівнинах. Там усе видно. У сусіда хата біла. Європа глянула через Босфор, побачила на Анатолійській рівнині золотисті поля пшениці й ячменю, отари овець і кіз, побачила, що це добре, і запрагла мати в себе те саме. І ось дев’ять тисяч років тому на фракійській рівнині з’являються перші посіви і перша коза йде через кленовий місточок, щоб ухопити трави листочок. Диких баранів і кіз у Європі не було. Вони прийшли сюди з Анатолії разом з пшеницею і ячменем. Землеробство призводить до перенаселеності. На землі стає тісно, починається локальна міграція землеробів і їхніх нащадків. Середня швидкість такої міграції – один кілометр щороку. Отже пшениця й коза Північної Європи мандрували приблизно півтори тисячі років. Суспільство землеробів не елітарне, завойовницьке, а егалітарне, цілком мирне. Може, саме звідси невойовничість українців і їхня, сказати б, млявість, коли йшлося про створення власної державності, надто ж – про її захист і збереження. Дух нашої давнини не в розбишацтві, а в спокійній праці на землі. Навіть запорозькі козаки більше господарювали, ніж воювали. Добре це чи зле? Благо чи пагуба? Обмежимося тим часом простою констатацією: українці протягом віків творили хліборобську цивілізацію, зосередивши на цьому всі свої сили. Чого досягли? Вже в часи Хмельницького Україна годувала м’ясом пів-Європи. Нас зневажливо називали гречкосіями, а ми усміхалися собі в ус і робили своє. І весь час – маленькі революції. Цукрозаводчики. Столипінські хутори. Культурні господарі і їх заохочення навіть в перші роки радянської влади. А тоді – колективізація, розкуркулювання, погром – і українська хліборобська цивілізація майже так само, як Римська імперія: серце вирвано і розтоптано, окраїни відмирають самі по собі. Це щось ніби колапс гігантської яскравої зірки, і ми – в самій середині цієї грандіозної катастрофи.
– Може, наша трагедія в несамостійності? – сказав я. – В отій психології рівнин, про яку ви щойно говорили? Зазираємо в чужий горщик і мерщій варимо й собі ту саму кашу. То веземо з Америки кукурудзу й картоплю. То беремо в німців плуга з полицею. То знов захоплюємося американською ідеєю механізації. Ленін ще тільки мріяв про сто тисяч тракторів, а Сталін наклепав їх ще більше і вирішив замінити тракторами людей.
Професор націлився на мене вузлуватим вказівним пальцем, вигукнув:
– Ага! От ви – тракторист, досвідчений механізатор. А що ви можете сказати про нашу так звану механізацію?
Я засміявся:
– Це механізація без запасних частин.
Олексій Григорович підніс правицю, як бог Саваоф, загримів із свого кутка:
– І це ж не найбільше лихо! Найбільше в тім, що запчастин бракує в головах усіх, хто взявся керувати нашою державою. Од Кремля до Стуконога! Порушити, поруйнувати те, що складалося й творилося цілі тисячоліття – гріх непрощенний! Замінити селяську душу, таємничо пов’язану тисячами нитей з землею і космосом, навіть найдосконалішою машиною – хіба це не безглуздя! Американці, які першими спробували це здійснити, перші й переконалися в безнадійності своєї ідеї. Вже не кажучи про примітивність машин, виявилася зовсім несподівана, абсолютно парадоксальна річ: енергетична перевага найслабосилішої людини над наймогутнішою машиною. Прості розрахунки переконують нас у цьому. При давніх способах обробітку землі (соха, кінь, чоловік) ми на одну затрачену калорію енергії одержували 20 калорій. Механізація дає нам співвідношення не один до двадцяти, а один до двох, тобто в десять разів менший вихід продукції. Але це – в зерновому господарстві. У тваринництві на десять затрачених калорій отримуємо тільки дві. Для одержання пляшки молока треба спалити півпляшки нафти. В тепличному господарстві цифри вже зовсім катастрофічні: на сто затрачених калорій – тільки дві калорії продукції. Ось де ентропія! Ось де колапс! Коли вести господарство таким способом, то незабаром доведеться всі енергетичні запаси планети спрямувати на добування харчів, але й це не допоможе, а тільки прискорить процес виснаження ґрунтів, поступового перетворення родючих земель на пустелі й напівпустелі, винищення лісів і пасовиськ, жахливе оголення всієї планети. За народною прикметою, не буде врожаю, коли соловейко співає на голі дерева. А коли вся земна куля стане голою, як шкільний глобус? В одинадцятому столітті у нас було два неврожайних роки, в шістнадцятому – вже одинадцять, в сімнадцятому – дванадцять, у вісімнадцятому – тридцять чотири, в дев’ятнадцятому – тридцять дев’ять, у двадцятому – неврожай мало не щороку. Чотири роки першої світової, чотири роки нашої громадянської, шість років другої світової війни, тоді стільки ж років розрухи, а далі – так звані несприятливі погодні умови. Занедбані люди. Занедбаний народ. Занедбана земля. В шістнадцятому столітті на десятину ґрунту треба було вивезти 20 возів гною, в дев’ятнадцятому шістдесят, сьогодні вже треба всі сто, але ні коней, ні гною…
– Я ще з дитинства пам’ятаю лозунг: «Кінь – куркульська тварина!», – даючи професорові перепочинок, втрутився я. – А раз так – знищити його, як клас. Як подумати, то ми жили самими лозунгами. Вони летіли на нас, мов каміння з велетенської катапульти, і ми думали лозунгами, діяли лозунгами, ставали мовби вже й не людьми, а суцільними лозунгами. Треба було пройти війну, пережити все, що сталося зі мною по війні, щоб нарешті збагнути це, спам’ятатися… Якесь запаморочення, вседержавний гіпноз…
Професор знов побіг по кімнаті.
– Сарданапал і Валтасар! Поки гралися в лозунги і годували народ майбутнім хлібом, тричі прокляті нашими штатними агітаторами й пропагандистами прагматики західного світу думали про хліб насущний. Механізація сільського господарства принесла тільки частковий успіх і, власне, вичерпалася. Треба було шукати щось інше. Вже під час війни американський селекціонер Норман Борлауг, працюючи в Мексіканському Міжнародному центрі покращення пшениці, ячменю, кукурудзи, рису, виводить високоврожайні сорти карликових пшениць, які навіть на засушливих землях Мексіки, Індії, Пакистану дають врожаї до 50 центнерів з гектара. На зміну тракторній революції приходить зелена революція, пшеничний переворот. Ми його не помітили, бо саме в цей час почали громити так звану буржуазну лженауку, виставляючи навзамін «передове» вчення академіка Лисенка і рекордні врожаї Марка Озерного, якого ви так вихваляли…
– Олексію Григоровичу, я ж написав правду!
– Глас вопіющого в пустині. Марко Озерний і Олена Хобта й далі збирають рекордні врожаї, а їсти як не було чого, так і нема. Зате які амбіції! Академік Лисенко в захваті від продуктивності праці рядянських біологів. Вона, мовляв, просто фантастична, йде навалом, а в буржуазних учених – нікудишня. Тим часом ці буржуазні вчені, переконавшись, що навіть зелена революція не стала порятунком для мільйонів голодуючих, вже починають говорити про революцію хімічну. Високоврожайні сорти з особливою силою й швидкістю виснажують землю, гігантські суперрослини, які обіцяють вивести генетики, доведуть це виснаження до катастрофічного рівня (недарма ж наші супергігантські лисенківці назвали генетику служницею відомства Геббельса!), отже треба рятувати землю, повернути їй все, що в неї забрали, і робити це негайно! Зелена революція до нас не дійшла, бо ми заклопотані були пошуками гіллястої пшениці, хімічний переворот сьогодні теж не загрожує, бо ми здійснюємо сталінський план перетворення природи з лісосмугами, каналами, гідростанціями і, можливо, з електричними тракторами, про які мріяв ще Ленін, а може Шарль Фур’е або Роберт Оуен. Але рано чи пізно все це докотиться й до нас, бо голод не знає кордонів, а земля стогне однаково і під ногами комуністів, і під ногами капіталістів. Нам лишилося півстоліття.
– А далі?
– Далі – колапс. Сільське господарство захлинеться від нестачі енергії, а земля вмре від хімії. Вже сьогодні коли всім країнам виробляти продуктів на душу населення, як у США, то всю нафту світу доведеться спалити за 10 років. Хімія попервах дасть небачений приріст врожайності, але згодом вона поволі перейде в рослини, в їхнє коріння, в стебла, листя, плоди, зерно, а тоді – в нас самих, і ми теж станемо хімією.
– Сьогодні ми лозунги, а завтра хімія?
– В біблії є знаменита історія про Содом і Гоморру. Мешканці цих міст вели нечестиве життя, дійшли до крайніх меж розпусти й збоченництва, і господь вирішив оддати вогню і міста ці і всіх, хто в них жив. Бог помилував тільки Лота, який вів праведне життя, його дружину і чистих душею дочок, але звелів їм іти й не озиратися назад. Лот і дочки сповнили заповідь господню, а дружина через свою жіночу цікавість не витримала, озирнулася на палаючі Содом і Гоморру і стала соляним стовпом. В цій історії – пересторога на майбуття. Ми теж станемо соляними стовпами, коли почнемо сипати в ґрунт хімічні добрива і не зможемо зупинитися.
– По-моєму, це нам не загрожує,– безжурно заявив я.
– Заздрю вашій наївності,– гірко усміхнувся професор. – Ви забули, Миколо, в якій державі маєте нещастя жити. У нас все здійснюється за «мудрими» вказівками і неодмінно історичними постановами, які супроводжуються криками «ура» і бурхливими аплодисментами, що переходять в овацію. По війні у нас лежала в руїнах майже вся Європейська частина Союзу, десятки мільйонів людей не мали навіть кутка, а що робить вождь? Він розпочинає ствердження своєї слави в віках. Від висотних споруд перескок до каналів і гідростанцій. Канали на чорноземах – це безглуздя, вам не треба пояснювати. Набудувати десятки гідростанцій од Білого до Чорного моря там, де немає жодного заводу, – безглуздя ще більше. До того ж: ці гідростанції ніколи не будуть збудовані, а канали так і лишаться на папері. Ви ще матимете нагоду переконатися.
– Але ж про хімію постанови немає?
– Вона може з’явитися в найневідповідніший час і доведе наше майже знищене сільське господарство до повної згуби. Хоча це загрожує не тільки нам, а й усьому світові.
– Тоді що ж? Наша з вами робота отут на агростанції – безнадійна і життя так само безнадійне? – розгублено поглянув я на Черкаса, що метався в тісному просторі, мов темний вогонь, мов похмурий вісник прийдешніх катастроф.
Зовні на вісника нещасть більше схожий був я, зодягнений в чорний сатиновий халат бухгалтерського взірця – наслідок адміністративних щедрот нашого Паталашки, який купував для агростанції все найдешевше, бо знав, що послідовне дотримання режиму економії є єдиною з передумов постійного перебування на керівній посаді. Професор Черкас не визнавав ніяких халатів і спецовок, я ж, привчений до армійської дисципліни, дав себе вгорнути в цю чорну ганчірку, і тепер громадився край столу, мов чорний крук, але в душі моїй був інший колір, колір надії, і мені не хотілося згоджуватися з похмурими професоровими пророкуваннями.
– Коли так, – сказав я, – коли всі зусилля марні, тоді навіщо вся наша наука, навіщо наші зусилля, навіщо ми самі?
– Ага! – зраділо вигукнув Черкас. – Вас уже охопив відчай, а відчай – це природний стан інтелігентів. Отже, ви, Миколо, стаєте справжнім інтелігентом.
Він знову всівся на своєму стільчику в кутку, схилив голову, так що підборіддя впиралося в груди, лівою рукою колошкав брови.
– Може, тільки з відчаю народжується справжня відповідальність, – тихо мовив Черкас – Інтелігенти перші повинні це відчувати. Занапастили землю уряди, рятувати її повинні інтелігенти.
Правду кажучи, я слухав професора з деякою недовірою. Його страхи видавалися мені перебільшеними. Що може загрожувати цим степам, цим неймовірним чорноземам, цим благословенним просторам? Сюди тільки дбайливих рук, хазяйського ока, розуму, техніки – і ця земля прогодує цілу планету.
– Ви вважаєте, що катастрофічне руйнування землі докотиться й до нас? – обережо поцікавився я.
– Докотиться? – здивовано зиркнув на мене професор. – Звідки докотиться? Воно покотиться. І саме від нас, бо ми перші почали цю страшну руйнацію. Спершу понищили селян, тепер черга дійшла до землі.
– Але ж селяни ще живі,– заперечив я. – Ось перед вами сидить селянський син, жива моя мати, мій брат, живе моє село, хоч і вмирало, входило в землю, але воскресло, відродилося…
Професор стомлено змахнув рукою.
– Відродилося? Але в якому вигляді? У вас ще буде час подумати над цим, провести порівняльний аналіз. Я нагадую інше. Індустріалізацію країни проведено за який рахунок? Іноземні позики? Непівський розвиток легкої промисловості, яка завжди дає найвищі прибутки для держави? Ні, це зроблено за рахунок селянства. В тридцять третьому на Україні вимерло кілька мільйонів селян, а відібраний у них хліб був проданий за кордон, щоб одержати валюту для індустріалізації. А що ми маємо сьогодні. Сталін в «Економічних проблемах соціалізму» пише: «Мета капіталістичного виробництва – добування прибутків… Мета соціалістичного виробництва не прибуток, а людина з її потребами». По-перше, яка людина? Партійна номенклатура, кремлівські вожді? По-друге, за чий рахунок жити, коли це думати про прибутковість господарства? У нас понад п’ятдесят процентів промисловості нерентабельної. Збиткова металургія, на дотації всі шахти, військова промисловість пожирає левову частку національного продукту. Скільки коштує атомна бомба? Хто це знає? Хто повинен за все платити? Знов селяни і земля. Питання тепер стоїть так: хто виявиться терпеливішим, хто витримає? Людина може знести все, земля – ні. Хто її порятує? Отакі дощові черв’яки, як ми з вами? Якоюсь мірою – так. Не треба замахуватися одразу на планетарні масштаби, але не треба й лякатися огрому завдання. Я, скажімо, твердо переконаний, що раціональні способи обробітку ґрунту можуть дати абсолютно несподіваний ефект. Але я цього вже не встигну зробити. Так, так, не пробуйте мене втішати, закони природи діють невпинно й невблаганно. Сподіваюсь, ви довершите все те, на що я потратив своє життя. Але це лірика… Сьогодні треба вести мову про речі практичні. Я почав про наукове ім’я, яке дає певність сил і стабільність у суспільстві. Тому радив би вам кілька років, може, й цілий десяток, присвятити роботі над якоюсь перспективною сільгоспкультурою. Звісно, з ґрунтознавчим ухилом, але й з безпосередньою користю. Скажімо, така культура майбутнього, як соя.
– Соя? Олексію Григоровичу, мені здається, що все моє дитинство минуло в тій сої! Хтось уперто впроваджував її в нас так само, як оце сьогодні бавовну й кок-сагиз на Херсонщині. Засівали соєю сотні гектарів у нашому колгоспі, але літо для неї було надто коротке, вона не визрівала, збирали її вже під снігом, зелену, недостиглу, мокру і, щоб висушити, роздавали по хатах, засипали на печі, і ми сиділи на печі мало не по пояс в тій сої, парилися в ній, задихалися, мліли, мляво ненавиділи її, але ніхто не протестував, бо хіба ж можна протестувати проти того, що велить партія і що вкрай потрібне для зміцнення і розквіту колгоспного ладу, найпередовішого на світі? На щастя, по війні вже було не до сої.
– Зате ви самі зауважили: бавовник в українських степах, кок-сагиз і мадам Щириця з торфоперегнійними горщечками. Миколо Федоровичу, запам’ятайте раз і назавжди: сільськогосподарські культури не впроваджуються урядовими декретами. Це вдалося тільки російським царям з картоплею, та й то з колосальними труднощами. Простий хлібороб у цьому процесі стоїть вище всіх урядів і диктаторів. А коли цей хлібороб ще й виступає у всеозброєнні знаннями, як оце ми з вами? Соя, просто перенесена з Японії чи з Китаю в український степ, з субтропічного в континентальний клімат, звичайно ж, абсурд. А коли вивести сою з коротким вегетаційним періодом, підібрати для неї відповідні ґрунти, добрива, визначити весь арсенал агротехнічних засобів? Це ж буквально золотоносна рослина! Я знаю, як намагались її впроваджувати на Україні в тридцятих роках, на Кавказі навіть пробував взятися за сою, але тоді не вистачило часу, довелося відкласти, а там війна, евакуація, тепер, бач, я вже вейсманіст-морганіст, а там же ще був і Георг Мендель з його горохом, а соя – теж бобова культура, братися Черкасові за сою – менделізм, але й не це головне. Просто в мене вже немає потрібного для цього десятка років.
– Ви хочете, щоб я скористався?..
– Не треба гучних слів. В науці всі використовують спадок. Нерозривність, тяглість традиції – головна запорука існування і розвитку науки. Я припиняю обговорення. Вважайте, що ми домовились, і букально з завтрішнього дня ви, лишаючись моїм асистентом, водночас ведете власну дослідницьку роботу.
Чи думав я тоді, як ловив у кулеметний приціл далекі постаті ворогів, нереальних, як манекени, що колись, забувши про все на світі, сидітиму над ніжною рослинкою, боячись навіть дихнути на її листочки, вкриті тонким пушком?
А життя було, як в «Енеїді» Котляревського:
Були златії дні Астреї,
І славний був тоді народ,
Міняйлів брали в казначеї,
А фіглярі писали щот.
Вожатими були сліпі каліки,
Ораторами – недоріки,
І все робили навзворот:
Що строїть треба, то ламали,
Що треба кинуть, то ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот…
Принаджений Оксаниними пиріжками Стуконіг, кладучи в рот пиріжки, зирив довкола пильним партійним оком і назирив, що агростанція не виконує ніяких поставок. Він присікався до Паталашки:
– Як це так? В Москві взято на облік кожний сажень української землі і на кожний сажень – поставки: хліб, м’ясо, молоко, вовна, яйця. А ви манкіруєте.
Паталашка спробував боронитися:
– У нас наука. Вивчаємо передові методи. Для прикладу: кок-сагиз.
– А що кок-сагиз? – здивувався і обурився Стуконіг. – І по кок-сагизу доведемо план і відрапортуємо. Як, товаришу Щириця?
– Швиденько й гарненько, – закивав той.
Пиріжки було з’їдено, а нашу агростанцію зведено до рівня звичайного колгоспу, замученого поставками, стрічними й поперічними планами, вказівками, вимогами й погрозами.
Довідавшись про цю новину, ми з професором пішли на штурм Паталашки. Як він міг згодитися?
– А хай воно все западеться! – стогнав Паталашка. – Я солдат революції. Скажуть: лізь на Кремлівську башту, заміни лампочку в рубіновій зорі – полізу.
– Впадете, – похмуро проронив професор.
– Піднімуть, вилікують і дадуть якийсь пост хоч і для каліки.
– Живемо серед калік, – сказав мені професор, коли ми ні з чим вийшли від директора. – Пропащий час!
А мені згадалися слова великого поета: «О, прекрасний час! Неповторний час!» Може, в тих словах захована гірка іронія? А чи просто пристосовництво до дурнів і негідників? Не для високої поезії, а тільки для збереження власної душі поет змушений був писати так, щоб читалося навспак. Інакше, як можна пояснити, що в тридцять третьому він пише вірш «Партія веде», а в тридцять восьмому – «Чуття єдиної родини»? «Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!» – слід читати «Всіх людей до ‘дної ями, злидарів за злидарями будем, будем бить!» – і тоді це буде страшна правда про винищення українського народу. І в крилатому «Я володію аркодужним перевисанням до народів» хіба не вчувається шум чорних крил, які тисячами й мільйонами несли українців до народів, на землях яких ждав їх колючий дріт концтаборів, – до якутів і казахів, до комі й мордовців, на Біле море, на Урал, до Сибіру? «О, прекрасний час, неповторний час!» Переставимо літери в цих словах і прочитається те, що повинно прочитатися: «О, кривавий час, о, потворний час!»
Поетів ніхто не береже, вони змушені робити це самі. «Держава дбала не про нас…»
Влітку п’ятдесят другого стали бити Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну». Любити тільки Україну – націоналізм. Треба любити одразу й однаково всі народи Радянського Союзу. А як же оте з війни: «Україно моя, мені більше нічого не треба»? Тоді друкували і приносили в самі окопи, і в «Правде» українською мовою публікували Тичину, Рильського, Корнійчука, і газета Третього українського фронту виходила українською мовою, і орден Богдана Хмельницького встановлений Сталіном, коли почалися бої за визволення України від фашистів. Бійцям, що йшли визволяти Харків, вручали листівку, написану українським поетом Миколою Шаповалом, а Олександр Корнійчук після визволення Харкова звернувся через газету «Правда» українською мовою до всіх українців: «Обніміться, брати-українці, в день великого свята, Харків звільнено, Харків радянський, Харків наш український!
Ой, повій, вітре, та на Україну та понеси нашу славу, наше щастя, нашу радість в Київ, Чернігів, Буковину зелену, чуєш, мати рідна, як грають сурми, як дрижить земля від звитяжної раті Радянської! Встало сонце й над ненькою Україною!»
Тоді не було мови про націоналізм, бо Гітлера ми розбили саме завдяки Великому Націоналізму. Як же швидко це забулося! Вже в сорок сьомому році якийсь Климушняк республіканського масштабу, званий Литвином, громив за так званий націоналізм Рильського і Яновського, добралися й до Тичини, Панча, Малишка, Сенченка, топтали все найталановитіше – і ніхто не став на захист.
Тепер б’ють Сосюру, донищують українське слово, душу українську – і знов усе мовчить і злорадствує: так їм і треба! Хахли, носять вишиті сорочки, їдять паляниці з салом і ковбасою, і всі, як один, націоналісти і бандерівці! Жити на своїй землі біля батьківських могил і не мати права любити свою землю? Вже ні земля, ні історія, ні мова не належить нам, а тільки предкам. У кожного народу свій біль, своє горе, друзі й вороги теж свої. Не було в нас царственного слова, і не лебеді ячали над нами, а клекотіли орли і каркали круки. Українська нація стала неповною вже від свого народження. Денаціоналізація багатих кіл і вищого духовенства, втрата державних мужів, учених, інженерної й технічної мислі. Колись чорніло тіло, тепер чорніє душа. Остання надія на поетів і письменників, бо коли не мати пісень, нічим говорити, так само як нічим стверджуватися, забувши звичаї.
І ось – удари в саме серце народу!
Після «Правды» вірнопідданий лемент зчинили газети українські, в Києві зігнали письменників на так званий пленум, з Москви прискочили Сурков і Симонов… не захищати своїх співбратів, а таврувати, трощити, добивати, змагаючись у цім чорнім ділі з гетьманом української словесної держави самим Олександром Євдокимовичем Корнійчуком!
Ох, Корнійчуче, Корнійчуче, як же швидко забув ти свої заклики над поверженою Україною!
Тяжко мені було на душі, не хотілося ні з ким говорити, уникав навіть Оксани, з досвітку до глупої ночі пропадаючи на далеких ділянках. Все втрачаємо: землю, волю, гідність, національну самоповагу – і не діждемося шани ні від кого.
Щириця знайшов би мене й на тім світі. Від партійного ока не сховаєшся ніде. Прителющився з своїм гросбухом швиденько, гарненько, чепурненько, і звертаннячко, як завжди, отруйно-ласкавеньке:
– Миколо Федоровичу, безцінний, ви ж на загальних зборах не були?
– Не був.
– Як і товариш професор Черкас Олексій Григорович.
– Як і професор.
– То підпишіться, прошу ласкавенько, під нашою одностайною ухвалою.
– Про що ж ця одностайна?
– Про те, що ми разом з усім народом засуджуємо ворожу діяльність націоналістів усіх мастей, зокрема…
– Одностайно – це хто? – спитав я. Щириця навіть розгубився від такого недоречного, як на його гадку, запитання.