Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 57 страниц)

Все те лишилося далеко позаду, в моїх спогадах і в анкетах кадровиків, вже ось кілька років я вдома, і чим же віддячила мені Вітчизна? Зміїним сичанням якогось плюгавенького Сироти?

Я повернувся до первісного стану не тільки тому, що тут була моя рідна мати і малий брат, і не тільки в сподіванні саме тут перехопити першу вість від Оксани, але й у темній надії на те, що хтось рано чи пізно згадає про мене, зрозуміє всю обурливу несправедливість, за яку я не фігурально, а по-справжньому проливав свою кров…

Гай-гай!

Все мовчало: простори, часи, люди, державні установи, партія більшовиків і найпередовіше в світі марксо-ленінське вчення. Холодна безжальність соціалізму до одного з своїх вірних захисників. Горе захиснику чи горе соціалізмові? Тоді я ще не знав.

Восени, коли в школах і вузах почався новий навчальний рік і коли мої колишні однокурсники прийшли до аудиторій уже студентами четвертого курсу, я одержав листа з Нижньодніпровська. Приніс його мені в поле до трактора Марко, весь світився од радості, голос йому зривався від хвилювання.

– Миколо, це ж, мабуть, від Оксани!

Я обняв його за худі плечики, пригорнув до себе.

– Ох, Марку дорогий! Спасибі тобі, та тільки це не від Оксани.

– Тоді від кого ж?

– Знайшлася якась добра душа. У тебе як там у школі?

– Наче нічого.

– Ото й гаразд. Учитель твій Дмитро Карпович до тебе як?

– Та нічого. Він сказав, що оце зараз у зв’язку з боротьбою проти космополітів ми поставимо п’єсу Олександра Корнійчука „Правда“.

– З чим, з чим у зв’язку? Щось я не розчув.

– У зв’язку з боротьбою проти космополітів.

– А ти хоч знаєш, що це таке – космополіти?

– Ну… Дмитро Карпович сказав, що це те, проти чого треба боротися.

– І як же ти думаєш боротися?

– А я не знаю. Дмитро Карпович сказав, що він нам скаже, як це треба робити.

Я пильно глянув Маркові в очі. Дитяча прозорість, ще нічим не скаламучена, але десь на самому дні клубочиться щось темне, незбагненне і загрозливе. І хто перший добереться до тих глибин, той зможе спрямувати цю чисту, довірливу душу так як йому забагнеться, – ось де весь жах і вся безнадійність нашого життя! Адже завтра Бугайов скаже Маркові, що він повинен боротися проти свого рідного брата, і малий, простерши руки до свого улюбленого учителя, зречеться не тільки мене, а навіть рідної матері, бо вже він привчений, що живі люди ніщо перед так званими високими ідеями.

– Все добре, Марку, – сказав я. – Дякую, що приніс мені листа. Вітай маму. Якось, може, виберуся в село. А тобі головне: добре вчитися. Ти ж хочеш чогось досягнути в житті?

– Хто б то не хотів? – норовисто роздуваючи ніздрі, вигукнув Марко.

– От ми з тобою й домовились. Прибіжиш ще до мене?

Не було тоді ні рейсових автобусів у наших степах, ні мотоциклів мало не в кожній сім’ї, навіть велосипеди вважалися рідкістю, а в кого й були, то німецькі поліцаї реквізували під час окупації. Так і ходив мій народ пішки, як і тисячу літ перед тим.

Жалко мені було худенького слабосильного братика. Десяток кілометрів сюди, тепер ще десяток назад – страшно подумати!

– Погуляй трохи, скоро обід привезуть, хоч підгодую тебе трохи, – притримав я Марка.

– Вдома пообідаю! – безжурно махнув він рукою.

– Сьогодні куховарка обіцяла щось смачненьке. Ти що любиш з їжі?

– А нічого!

– Як то?

– Дмитро Карпович каже, що їжа – це не головне.

– А що ж головне?

– Головне – ідейність! Як каже герой п’єси Олександра Євдокимовича Корнійчука Часник: „Хіба можна допустити, щоб живіт убив мечту?“.

Я поляскав його по тому місці, де повинен бути живіт.

– Тобі нічого боятися: твій живіт нічого не вб’є. То не зостанешся?

– Побіжу!

Я ніяк не наважувався розпечатати принесений Марком лист. Вже брат зник за горбами на краю моєї тракторної загінки, а я стояв з конвертом у руці, думав про останні хлопцеві слова. Хіба не був таким і я ще зовсім недавно? Теж вірив у корнійчуківських Галушку, Часника і міліціонера Редьку, вважав, що тільки такі добродушні чудії і живуть у степах України. А повернувся з фронту і застав у селі залізнозубого Левченка, а в районі підлого Полубару. Виходило, що поки ми, жертвуючи власним життям, рятували світ від осквер-ніння, поза нашими спинами непомітно проповзала всіляка нечисть, вгніздювалася в містах і селах, в лісах і степах і, з залассям потираючи брудні долоні, готувалася до своєї перемоги над переможцями. А той однорукий Бугайов і далі бутить над невинними дитячими головами про заіржавілу ідейність і здерев’янілі цноти. І я не можу захистити від нього свого нещасного брата, бо й над моєю головою вже пробутіли отакі бугайови свій звитяжний клич і відкинули мене в первісний стан беззахисного, безпомічного і, власне, нікчемного. Тепер шлють звідти якусь вість. Добра вона чи зла? Я рвонув конверт.

Лист був з інституту – від Лесі Шепелявої.

„Шановний колего!

Ви сховалися від нас у глибині степів, та ми пам’ятаємо про Вас, бо розуміємо, що наше життя стало неповним. Звичайно ж, час просувається тільки в одному напрямку, тобто вперед, лекції читаються, здаються заліки, ось уже й третій курс позаду, вже ми студенти четвертого курсу, вже доцент Шухман, відклавши набік політекономію, яку повинен читати, намагається довести нам усю підступність американського плану Маршалла для Західної Європи, а заодно й переконати, як то мудро вчинив радянський уряд, гордо відкинувши заокеанські подачки. Бо ж справді: Францію на ті 950 мільйонів доларів, що вона одержала по плану Маршалла, американці примусили половину потратити на закупівлю американського порошка ДДТ, а половину на придбання довоєнних американських кінофільмів, які доблесна Червона Армія захопила у фашистів, як трофеї, завдяки чому ми можемо дивитися їх сьогодні зовсім безкоштовно. Тоді деякі відомі Вам, шановний колего, люди спитали доцента Шухмана, як він ставиться до протизаконного вигнання з інституту саме тих, хто, крім усього іншого, добував для нас ті трофеї, про які сьогодні доцент висловлюється з такою піднесеністю і гордістю? Бритоголовий і одноокий, як циклоп, Шухман прискалив своє вціліле в житейських бурях єдине око і добре знаним Вам хрипким напівшепотом відповів: „Ви хочете, щоб я визначився щодо тих, хто не захотів знайти спільної мови з нашою радянською наукою? Та чи не забагато це для моєї скромної особи? Досить того, що я визначився щодо плану Маршалла і його згубності для радянської економіки, яка успішно розвивається завдяки мудрій політиці більшовицької партії і геніальному керівництву великого вождя…“

В глибині степів, шановний колего, Ви зможете зрозуміти всю глибину хитрощів доцента Шухмана, як розуміють їх і відомі Вам люди.

Але вони не вдовольняються мовчазним розумінням і при кожній нагоді пробують розгойдати той хиткий човен, на якому ніби пливе наша наука. Відомий Вам Іван Панасович Михно і далі очолює партком, а також кафедру марксизму-ленінізму. Першими курсами він нехтує, але старшокурсникам повинен читати лекції. Коли мова зайшла про роль особи в історії, відомі Вам люди запитали Івана Панасовича, як марксизм-ленінізм ставиться до таланту. Іван Панасович відповів, що таланту взагалі не існує. Істина завжди конкретна. Марксизм вчить, що всі поняття детерміновані. Сказати про людину, що вона талановита – це ще нічого не сказати. Бо треба поглянути, яка користь від такого таланту для пролетаріату, для справи комуністичного будівництва. Тоді відомі Вам люди, розвиваючи ці детерміновані думки, спробували конкретизувати своє запитання. Ось завідував кафедрою ґрунтознавства загальновизнаний авторитет у цій науці професор Черкас, але його вигнали з інституту і тепер кафедра не має завідуючого, а наука втратила блискучого вченого. Кому від цього користь? Найкращий студент нашого курсу, фронтовик-орденоносець Микола Сміян став жертвою наклепницьких виступів студента Сироти, виключений з партії і з інституту, тепер деканат гарячково шукає заміни Сміянові і всім викладачам, у яких Сирота мав трійки, звелено запросити його до перездачі екзаменів і виставити „п’ятірки“, щоб тим самим зробити Сироту Сталінським стипендіатом. Кому користь від цього? Невже пролетаріатові потрібні не блискучі уми, а суцільні посередності? Після цих запитань поважний Іван Панасович згадав, що він не тільки завкафедрою марксизму-ленінізму, а й секретар парткому, страшенно розлютився, став стукати своїм протезом по підлозі, кричав, що в нас на факультеті щось таке „бродить і бродить“, грозився викорчувати всі залишки вейсманізму-морганізму, а також тлітворний вплив безрідного космополітизму.

Космополітів у нас не знайшли, хоч як старалися, бо всі ми селянські діти, а в українських селах, відомо ж гаразд, космополітизму ніколи не було і навіть наші горобці, щоб їх не запідозрили в чомусь лихому, не летять до Африки, а зимують під нашими солом’яними стріхами. Як у відомій пісні: „Не нужен мне берег турецкий и Африка мне не нужна…“

Та коли весь радянський народ у єдиному пориві гнівно плямує антипатріотів-безбатченків, найпередовіші представники студентства не могли стояти осторонь, ось чому швиденько возведений на фальшивий п’єдестал відмінника жалюгідний наклепник Сирота вирішив погріти руки ще й на космополітах і мерщій нашкрябав (не інакше як поставивши півлітри якомусь студентові-філологу з університету за допомогу) курсову роботу на тему: „Вплив радянської сільськогосподарської лексики на французьку мову“. Хто-не-будь чув про таке? Його питали: чому саме – на французьку? І звідки він може знати французьку взагалі, коли тепер усі вчать англійську, ну там у школах ще трохи лишилося німецької. Сирота заявив, що німецька це мова фашистів-окупантів, англійська – знаряддя світового іперіалізму, а от французька – це мова великої Французької революції, тому він і вивчає саме її. І тепер, коли космополіти всіх мастей галасують про всілякі наші запозичення в мові, в літературі, культурі, техніці, він своєю курсовою доводить, що запозичуємо не ми, а в нас, впливають не на нас, а ми впливаємо, і ось приклад: французька мова, яка налічує вже й не одне тисячоліття і славиться своїми невичерпними багатствами, після перемоги колгоспного ладу в першій країні соціалізму запозичила в нас такі слова як „кнут“, „погром“ і „колхоз“, і вони вживаються без перекладу поряд з словами „Совет“, „большевик“, „икра“, „водка“.

Звичайно ж ми підняли Сироту на глузи, в факультетській сатиричній газеті „Будяк“ (заснованій Вами, шановний колего) вміщено дошкульний фейлетон на цього так званого дослідника і намальовано відповідну карикатуру, однак наслідки виявилися несподіваними і непередбачуваними. „Будяк“ негайно закрили, авторів фейлетону і карикатури виключили з інституту за те, що вони „злигалися з запеклими ворогами радянського народу – космополітами“, а так звану „наукову роботу“ Сироти послали на всесоюзний конкурс студентських наукових робіт, і там її відзначено дипломом самого Міністра вищої освіти Кафтанова. От тепер відомі Вам люди ламають голову над тим, яка ж користь пролетаріатові од того, що наші слова „кнут“ і „колхоз“ живцем увійшли у французьку мову? Питати тут нікого, тому ми й наважилися запитати у Вас, шановний колего, може, Ви знаєте і вдовольните нашу нездорову цікавість…“

Шепелява відчайдушно намагалася іронізувати, хоч крізь рядки листа виразно проступали сльози відчаю. Що я міг їй відповісти? Додати ще свого відчаю? Я не відгукнувся на лист. Як рвати, то рвати все. Я замурувався в своїй самотності, як древній схимник у глиняній печерці, але схимники, всихаючи тілом, росли духом, я ж не всихав і не вкорочувався, життя потужно клекотіло в мені, тіло вимагало, душа просила, серце рвалося. Щоб не ятрити себе зайвими нагадуваннями про Оксану, я за всю весну і літо лише кілька разів навідувався до Зашматківки, навмисно випросив у Положая далекий колгосп, жив у польовому вагончику, всі свої потреби звів до найпростіших, поглянути збоку – жив, ніби іграшка, що рухається завдяки закрученій пружинці, але сам я добре знав, що все не так, надія не вмирала в мені, а розросталася, ніби могутнє вічнозелене дерево, я вперто, користаючись кожною вільною хвилиною, сидів над агрономічними підручниками, передплатив кілька журналів, три газети, коли оголосили передплату на друге видання Большой Советской Энциклопедии, я був перший (і, здається, єдиний) на весь район.

Оксана стояла мені перед очима невідступно, затуляла весь світ, від неї йшло невидиме тепло, яким я, власне, жив увесь цей час, але іноді це тепло, мовби від зловісного діяння ентропії, розвіювалося, Оксанина постать губилася в просторі, образ її втрачав виразність, ставав ледь помітним холодним серпанком, і тоді душа моя опинялася серед таких безнадійних снігів, що не розтопило б їх не тільки несміливе весняне, а й найшаленіше літнє сонце. Відчай і безнадія охоплювали мене такі, що здатен, мабуть, я був у такі дні на щонайнерозважливіші вчинки: напитися, набити кому-небудь морду, підпалити ожеред соломи, а то й кинутися до Дніпра, переправитися на той бік, покрадьки пробратися до глиняної хатини на вершку скелі, стукнути в малесеньке віконечко. Але сили не було навіть на нерозважливість. Тонка отрута безнадії пронизувала не тільки мою душу, але й тіло, в ньому відбувалися якісь загрозливі зміни, всі природні процеси неймовірно уповільнювалися, і я ставав схожий на тих звірів, що залягають у зимову сплячку. Людям відомий цей стан, але вони не вміють його пояснити і кажуть: опускаються руки.

Директор Положай застав мене саме в такому стані. У Положая був якийсь особливий нюх на трактористські незлагоди. На своїй пошарпаній ремонтній літучці він за будь-якої погоди пробирався і через ріллі та посіви, і через яри та байраки, і через розмоклі солончаки та піщані кучугури і падав, як сніг на голову, саме тоді, як тракторист смиконув свіженької самогонки, або рвонув до дівчини, або вдарився на лівий приробіток, зорюючи городи вдовам. Враження складалося таке, ніби в Положая існує тут добре організована агентурна сіть, яка постачає його потрібною інформацією, простіше кажучи, за кожним з нас пильно стежать холодні наймані очі невидимих донощиків цього хитрого чоловіка, що хоче мати під постійним наглядом усіх своїх підлеглих не так для емтеесівської користі, як для того, щоб почуватися тут маленьким степовим царком, володарем і повелителем механізаторської братії.

Доносити на мене потреби не було ніякої. В степу тихо, трактор не гуркоче, не повзає по лану, як жук з перебитим крилом, а нерухомо стоїть у загінці, тракториста ж ніде не видно, не метається він розпачливо біля свого залізного коня, намагаючись його оживити, не жбурляє в мовчазні простори витребенькуватих словесних новотворів, де з високим хистом несподівано поєднуються господь бог, запасні частини і світова революція, зрештою, не стоїть біля апарата, спокійно покурюючи, ждучи ремонтної літучки, а заодно згадуючи принагідно слова товариша Сталіна з його історичної статті „Рік великого перелому“: „Мы йдем на всех парах по пути индустриализации. Мы становимся страной металлической, страной автомобилизации, страной тракторизации“ (Соч. т. 12, 135). Щоправда, тракторист може прибрати ще одну, досить традиційну для механізаторської професії позу: підстеливши під спину засмальцьовану кухвайку, лежати під трактором і зазирати в його залізне черево, замість дивитися на небо і думку гадати, чому він не сокіл і так далі. Поло-жай, проскакуючи путівцем на своїй літучці, досить легко зміг би переконатися, що мене немає ні на тракторі, ні біля нього, ні під самим трактором. Тоді де ж цей Сміян?

Положай підкотив до вагончика, вискочив з машини, оббіг вагончик раз і вдруге, ще в полоні своїх вічних хитрощів, ще ніби не вірячи, що хтось може всидіти в дерев’яній халабудці за такої осінньої холоднечі, але ніяке хитрування не може переважити точної інформації, а директор МТС з відомих тільки йому джерел знав достеменно, що тракторист Сміян заліг у цій хатці на курячих ніжках, не їсть і не п’є і взагалі обурливо порушує всі закони соціалістичного співжиття, найголовніше ж: перестав трудитися, злочинно нехтуючи вказівку вождя про те, що труд для кожного радянського громадянина– це джерело честі, доблесті й геройства. Всі ці патріотичні почуття роздирали дрібненьку душу товариша Положая і тоді, як він пробирався бригадними дорогами до того поля, де мав гуркотіти мій каліка „Універсал“, і тоді, як він зайвий раз переконався в надійності свого джерела інформації, і тоді, як кружеляв він для профілактики довкола польового механізаторського вагончика, а також тоді, коли товариш Положай, нарешті відважившись, штовхнув своїм директорським плечем податливі дверці механізаторського притулку, щоб виявити там того, хто ухиляється, засудити й затаврувати.

Все відбувалося за сценарієм, затвердженим уже й не на землі, а в небесах. Положай ускочив до вагончика, метнув-переметнув хитрим поглядом (бачити – не бачити), досить легко і просто виявив, що на вузенькому тапчанчику (якісь дві дошки, зовсім не той безмежно-широкий дощатий піл, що в Ольки на каменоломні) лежить тракторист Сміян, але не спить, як треба було сподіватися, а просто лежить, дивиться на дерев’яну стелю вагончика, про щось ніби думає, а може, мріє, головне ж – зовсім не зважає на появу свого безпосереднього начальника, директора МТС товариша Положая Давида Демидовича. Інший на місці Положая продемонстрував би всю солідність своєї посади: поважно б пройшов углиб вагончика, зсівся на лавку під віконечком, розставив ноги, відкашлявся і вчинив справжній допит трактористові, що так обурливо порушує трудову дисципліну. Однак Положай був не тільки директор МТС, а ще й хитрий український дядько, тому його дій ніхто не міг передбачити, навіть він сам. Ускочивши до вагончика, Положай одразу й вискочив звідти, тобто не зовсім вискочив, а так: одна нога там, друга тут, – він зачепився в дверях, став ні туди, ні сюди, сказати б, зайняв позицію відповідально-безвідповідальну, надав своєму личку якомога грізнішого виразу, гукнув:

– Сміян!

– Ну?

– Ти чого ото лежиш?

– А що?

– В мене план зяблевої оранки летить, а ти лежиш!

– Чхав я на зяблеву оранку!

– В тебе що з трактором?

– А нічого.

– Як то так?

– А так.

– Тоді як же?

– А так, як до війни.

– Сміян, ти мені не псуй показників! Знаєш, що за це буде?

– М-м-м…

– Я тебе ще раз питаю: чого лежиш?

– Тоска.

– Тоска? А що це таке?

– Неохота розказувати. Ви б краще двері причинили: холодом тягне.

– Нащо ж чоботи скидаєш. У вагончику собаки не вдержиш.

– Я чобіт не скидав усю війну. Маю право тепер полежати без чобіт.

Положай двері причинив, але не відійшов од них, стояв підпираючи одвірок спиною.

– Слухай, Сміян, я давно збирався з тобою побалакати. Якийсь ти не такий, як усі.

– Який же?

– Ну, не куриш, не п’єш, до дівчат не бігаєш, все цими книжками, журналами шарудиш. Я твого батька знав, теж був чоловік не як усі. Організував колгосп у Зашматківці, набрав туди куркулів і підкуркульників, нікого не розкуркулив, не вислав, як класового ворога, а тоді на весь район прогримів показниками. Все в Сміяна – найкраще, у всіх зведеннях – на першому місці, а половина земель – піски та невдовби, в чім секрет? Народ – він все бачить і все знає, придивилися й до Сміяна: еге! – повний колгосп класового елементу!

– Та в нас половина людей перемерла в голод!

– Хто вмер, а хто й зостався! Ти хоч знаєш, що твого батька повинні були забрати за те, що злигався з класовим ворогом?

– Моєму батькові обеліск поставили за те, що вмер, захищаючи соціалістичну власність.

– Смерть його врятувала від тюряги. Він і тут всіх обхитрив. Приїхало енкеведе його брати, а він, значить, готов…

Я мовчав. Батькова смерть стояла мені перед очима навіть тепер, після того, як чотири роки набачився я смертей ще кривавіших і тяжчих. Положая стривожило моє мовчання. Він поворушився-пошамотався, вдаючи, ніби збирається піти, так і не договоривши, але, звичайно ж, нікуди не пішов, бо не для того їхав сюди.

– Ти мене чуєш, Сміян? – знову завів свою пісню Положай.

– Та чую.

– Ми поставимо про тебе питання.

– Ставте. У мене виробіток на трактор найвищий по МТС. Так що можете ставити питання і запитання. Це безплатно.

– Я тебе тоді взяв, а тепер жалкую.

– Це ж чому?

– А тому, що такі, як ти, в наших краях не затримуються. Фронтовик, орденоносець, офіцер. А в нас вище сержанта навіть у районі немає.

– А начальник міліції і уповноважений емгебе?

– То прислані. А щоб отак добровільно та ще рядовим трактористом?

– А може, я хочу, як отой Кавалер Золотої Зірки.

– Який ще кавалер?

– В романі Бабаевського. Сталінську премію дали.

– Ти мені романами голову не мороч. Вже й так на тебе сигнали поступають. Правда, що ти виписав собі якусь солопедію-велосипедію?

– Енциклопедію? Передплатив. А що?

– А те, що в районі ти один такий. Знаєш, чим це пахне?

– Цікаво. А як у вас в районі з передплатою творів товариша Сталіна? До вашого відома, я вже одержав одинадцятий том. Може, й ви одержали?

Положай наставив на мене долоні, як на нечисту силу.

– Ти мені не підмінюй тезиса, Сміян! Мені читати книжки ніколи, я несу персональну відповідальність за техніку і за кадри. І за тебе несу. От завтра покличуть мене і спитають. Що це там у тебе, спитають, за розумник такий об’явився? А я що їм скажу? Не був би ти такий їжакуватий, за твої показники – знаєш? На обласній нараді нам сказали, що прийшла рознарядка: виділити одного передовика на святкування 70-річчя товариша Сталіна. Чом би не послати такого, як оце ти? Молодий, красивий, заслужений… Але ж для цього треба шануватися, а від тебе – самі вибрики.

– Пошліть Марка Озерного. Герой, лауреат, депутат…

– Марка Остаповича не можна. Вип’є там кріпко та ще щось ляпне. Чоловік без руля і вітрил. А наше передове сільське господарство тримається на кім? На механізаторові, народженому колгоспним ладом. Бачив, як у фільмі „Клятва“ товариш Сталін веде трактор?

Я одвернувся обличчям до стінки вагончика (знав на ній кожну щілину, тріщину, кожний сучок і подряпину), спитав з нехіттю:

– Давиде Демидовичу, ви хоч раз у житті говорили навпростець?

Положай так сполошився, що забув навіть про свою спасенну позицію біля дверей, пробігся по вагончику, прошмигнув туди й назад, туди й назад, так ніби хотів переконатися, чи не сховався тут хтось сторонній, чи немає небажаного і небезпечного свідка.

– Я? Навпростець? Та ти що ото таке кажеш, Сміян? Забув, хто перед тобою?

Він ще й досі не міг збагнути, що мені однаковісінько: директор МТС переді мною, індійський слон чи Лі Син Ман. Не я боявся Положая, а він мене: чи не цілюся на його місце.

– Я ж хотів для тебе як краще…

Ніхто для мене нічого не зробить на цім світі. Одна світла душа була, та й та щезла безслідно, поглинута пітьмою.

– А ти тут саботажництвом займаєшся! Поставлю я про тебе питання, Сміян, так і знай – поставлю!

Я не відповідав і не ворушився. Положай вирішив, що я заснув, тихенько ступнув до тапчана, зазирнув мені в обличчя, побачив мої розплющені очі, злякано відскочив до дверей.

– Та ти не спиш?

– Не сплю.

– Чого ж лежиш?

– Я ж сказав: тоска.

– Ну, Сміян, ти в мене запам’ятаєш оцей день! – хряпнув дверима Положай, і за мить завив мотор літучки, який перед тим лиш схлипував ледь чутно на холостих обертах.

Життя складається з обіцянок і погроз. Вже написаний „Кавалер Золотой Звезды“ – і вже мовби всім фронтовикам зготовлена роль переможців і тріумфаторів і в мирнім житті. Чи ж усі кавалери і чи для всіх возведено постаменти?

Положай, щоб мене здихатись, обіцяє навіть якусь фантастичну рознарядку на святкування ювілею вождя. Коли б я був полтавський соцький… Але я нині – ніщо, тому Положай лякає мене й погрожує. У нас „Кавалер“, за кордоном опубліковано „Щоденник“ Анни Франк. Дванадцятилітня дівчинка писала: „Все наше життя минає в страху“.

Устами младенця глаголить істина…

Вільно і розлого думалося тоді мені на тракторі й у польовому вагончику, в затихлих осінніх полях під іскристим українським небом. В Америці три вчених – Бардцен, Браттен і Шоклі винайшли транзистор, малюсеньку радіотехнічну детальку, яка зробить цілу революцію в техніці, а ми тим часом з тупою жорстокістю переслідували й нищили справжніх учених, так ніби для майбутнього нам потрібна була тільки атомна бомба і та жменька вчених, що ламали над нею голову. Коли б усе це відбувалося на отих тихоокеанських атоллах Бікіні й Еніветок, де американці зривали свої атомні бомби, я, може, й повірив би тим звинуваченням, які щороку висувалися в нас то проти письменників, то проти композиторів, то проти філософів, то проти біологів, то проти якихось космополітів. Але ж „проробляли“ молодого письменника, оповідання якого перевернуло мені душу. Влаштували в інституті, де я вчився, ганебне судилище над професором Черкасом, який для всіх нас був найвищим втіленням людського розуму і того, що зветься духом.

З страшного пожарища мама врятувала не тільки дещо з домашнього надібку, ікони, фотографії, але й стару біблію, на якій зберігся напис: „Книга сія належить козакові села Зашматківка Прощурадівської волості Сміяну Миколі Федоровичу“. Я випросив у мами книгу книг, час від часу перегортав пожовклі сторінки і – диво! – на кожній неодмінно знаходив щось суголосне і моєму настроєві, і щоденному життю, і всім подіям, які відбувалися в світі, і навіть прозріння крізь каламуть часу. В євангеліях від Матфея і від Луки, мовби вгадуючи настання часів затемнення розуму у цілих народів, говорилося: „Всякий гріх і хула простяться чоловікові, а хула на духа не проститься чоловікам ні в сім віці, ні в будущім“ (Матфей, XII, 31–32, Лука, XII, 10).

В грудні я знову гибів у нетопленій емтеесівській майстерні над холодним залізом, знесилено хукаючи на свою холонучу душу, а в столиці нашої Вітчизни святкувався високий ювілей нашого великого вождя, весь світ слав йому свої побажання і подарунки, академік Лисенко і прославлена українська трактористка Паша Ангеліна приймали ті подарунки в урочистій обстановці, в газеті „Правда“ найближчі соратники Сталіна змагалися у вихвалянні й прославлянні вождя, але мою увагу привернула лише стаття помічника генералісимуса – Поскрьобишева „Любимый вождь и великий учитель“, в якій він писав, що Сталін не тільки поміг мічурінцям розгромити вейсманізм-морганізм, але й показує, як треба на практиці застосовувати передові наукові методи: „Товариш Сталий, занимаясь в течение многих лет разведением и изучением цитрусових культур в районе Черноморского побережья, показал себя ученым-новатором“. Наводив Поскрьобишев ще й інші приклади новаторської діяльності вождя: насадження евкаліптів у Колхіді, впровадження баштанних культур у Підмосков’ї, розповсюдження культури гіллястої, пшениці.

Про евкаліпти і кавуни та дині під Москвою я не знав нічого, але гілляста пшениця однаково, що п’ята нога в колгоспної корови: коли й виросте, то раз на тисячу років і лише для дивувань і сміху. Та що казати про соратників і помічників, коли й наш фронтовий брат, автор славетного Васі Тьоркіна читав на ювілейному вечорі в Великому театрі: „Пусть весны долгой, долгой чередой Листву листве, цветы цветам на смену Несут над Вашей славной сединой, Над жизнью, в мире самой драгоценной“; а ще неприємно вразило підлабузницьке пустомельство на адресу вождя в журналі „Огонек“ того самого ще зовсім недавно переслідуваного письменника, оповідання якого про війну перевернуло тоді мою душу. На додачу до всього мій улюблений фронтовий поет мерщій кинувся складати й друкувати книжку „Дарунки вождю“ – яке пониження людського роду! Кинути б їм гнівні слова Шевченкові: „О, люди, люди, небораки!“, але розумів я, що думати так та ще й вигукувати маю силу і волю не серед положаїв, а хіба що в чистім полі під високим сонцем, де підслухати мене могли тільки жайворонки.

Оксана мені б помогла, бо лиш жіноча любов рятує нас від страшної спустошеності душ. Однак тяжке безнадійне мовчання і далі облягало мене, Оксана не озивалася, її загадкові довгі очі не просвічували тих темнощів, що обступали мене дедалі щільніше й безнадійніше.

Прорвався в ту безнадію ще один лист від Лесі Шепелявої.

„Шановний колего! – писала ця добра душа. – Ви мовчите, але, може, так і треба, як казав наш геній. Я знаю, що ви, хоч і не озиваєтесь, але там, у степах, і від цього моє дурне серце вспокоюється і я навіть здаю чергову сесію, щоб перейти на вищий курс. А тепер я питаю: навіщо переходити туди, де немає Вас, шановний колего? Всі знайомі Вам люди ставлять це запитання і не можуть знайти відповіді. На кафедрах торжествують жалюгідні посередності, відомий Вам професор зник у невідомому напрямку, але його імені тут не забувають і поводяться з ним, як з коноплею на терниці: б’ють, тіпають і знову б’ють. Наше місто гордо йменують вузівським – університет і чотирнадцять інститутів, – тому саме нашому місту випала висока честь: прийшла рознарядка, щоб один із студентів виступив у обласній газеті з статтею до 70-ліття товариша Сталіна. Ви вже, мабуть, здогадалися, хто був той студент, і не помилилися: нікчемний Сирота. Звичайно ж, як і з тою горезвісною „науковою роботою“ про кнут і колхоз, історія повторилася: зважаючи на його абсолютну бездарність, писав не він сам, а йому написали, але Сирота все ж зумів підлити в статтю власної отрути, якою обплював ім’я відомого професора, а також тих студентів, що потрапили під його згубний вплив і стали полигачами в підступних діях проти найпередовішої в світі сталінської агробіологічної науки. Як бачите, шановний колего, Сирота Вас не забуває, хоч цього разу імені й не назвав.

Але я пишу зовсім не для того, щоб нагадати Вам це нікчемне ім’я. У мене є для Вас маленька радісна звістка. Днями до відомих Вам людей звернулася одна дуже симпатична установа з запитанням, де можна знайти Вас, шановний колего. За цією симпатичною установою вгадується така прекрасна людина, що відомі Вам люди, не вагаючись і не питаючи Вашої згоди, дали Вашу адресу. Не гнівайтесь на таке самоуправство і ждіть приємних звісток. А відомі Вам люди ждатимуть з нетерпінням ще більшим“.

З усіх установ, які я знав у Нижньодніпровську, найсимпатичнішою, здається, була ота, що містилася в похмурій будівлі з скляним намордником. Але та установа нікого не питатиме про твою адресу, сама знайде тебе на землі, в небесах і на морі, а коли треба– то й під землею. Тому на останні рядки Лесиного листа я майже не звернув уваги. Ну, питали, ну, писали, ну, може, напишуть. А що зміниться в моєму житті і взагалі – що зміниться? Тут Положай розповідає про рознарядку на область, там рознарядка на студентів, – рознарядка на відданість вождю? Велика лотерея для маленьких людей, які гризуться між собою, мов собаки, щоб вихопити щасливий номер. И вся-то наша жизнь єсть борьба, борьба!.. Коли звести все життя до боротьби, то перемагатиме тільки нахабна примітивність, а творче начало поволі відступатиме, поки й зникне зовсім. І що ж тоді зостанеться – положаї й сироти? Академік Лисенко твердить, що в природі боротьба точиться тільки між видами, а всередині кожного виду боротьби немає зовсім, там – взаємопїдтримка, взаємодопомога, взаємозбереження. В кущі бузини пагони тягнуться до сонця не тому, що хочуть випередити своїх сусідів, а тому, що помагають один одному. Тоді чому ж сам академік Лисенко діє всупереч власній теорії? Чи, може, він належить не до того виду, що академік Вавілов, замучений голодом у Саратовській тюрмі, а до виду трактористки Ангеліної?