Текст книги "Тисячолітній Миколай"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанры:
Историческая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 44 (всего у книги 57 страниц)
– Що ж то воно за вождь, як слова не може вимовити? Хіба ж такому можна бути вождем?
– А ви чули, як наш голова сільради Соломоненко говорить «пертія більшовиків»?
– Хай він хоч і сказиться той Соломоненко, а це ж таки моя дитина! І що ж ото з нею пороблено?
Я спробував заспокоїти маму:
– Погарькає та й перестане. Головне, щоб успішно закінчив школу.
– Та дай-то бог…
* * *
Не знав я тоді, що коли в нашому найпередовішому в світі радянському суспільстві людина почне гарькати, то вже не перестане до самої смерті.
* * *
На агростанцію про свій приїзд я не повідомляв. Як поїхав, так і приїду. На Веселих Хуторах ми найняли колгоспну вантажівку, сіли з Оксаною в кузов і поїхали в половецький степ, який тепер повинен був стати нашою домівкою.
Поля вже були прибрані, тільки стирчить на обніжках вибілений сонцем пирій, а на цілинних схилах балок доцвітає степова цариця – тирса, срібляться полини, вперто бореться з іржавими подихами близької осені чебрець.
– Боже, яка воля! – притискуючи до грудей руки, вигукнула Оксана. – і оце ми тут житимемо? Миколо, це правда?
– Не тільки ми, а ще Паталашка, Щириця, Ляпка, рудий Терешко…
– Ти ж казав, тут твій професор.
– Професор Черкас теж, але ми з ним складаємо меншість. Ти ж знаєш, що навіть людський мозок поділяється на дві частини. В одній розум, в іншій – емоції. І завжди чогось більше, чогось менше: або розуму або його скаламученості.
– Не мороч мені голову! Тут же так гарно!
Я подумав собі: а може, й справді, як колись співалося в пісні: «Гарно, гарно серед степу, глянь на північ, південь, схід, мені сонце косу клепле, ще й мантачку золотить…» Чоловіки тільки скородять груди степові, а жінкам відкривається вся велика краса цих просторів. Дві півкулі мозку, але так само і дві півкулі людства: чоловіча й жіноча. Одна без одної – яка ж недосконала! Навіть у спаленому літнім сонцем серпневому степу, прищуленому й завмерлому перед настанням осені, Оксані найперше відкрився простір і воля, її не вжахнула навіть залишена тут окупантами іржава брама з слідами безглуздої діяльності Паталашки, вона була в захваті і від долини, в якій тулилася агростанція, і від ставка, і від алеї високих дерев, що відважно занурювали свої зелені плечі в безмежжя вітряних океанів степу, і від червоних дверей нашого скромного дімочка, і навіть від притулених Паталашкою до будинку контори неоковирних колон.
Яке щастя, що ми їхали на агростанцію машиною, і Оксана мовби летіла над землею, і в цій легкій летючості не зазнала того пригнічення духу, яке супроводжувало мене, коли я чалапкав сюди з Веселих Хуторів по сніговій дорозі під сивим зимовим небом. А тепер для мене – це тільки царство ґрунтів, яке Докучаєв долучив колись до трьох відомих царств: рослинного, тваринного, мінерального. Тропічні ліси, акумулюючи сонячну енергію, творять біомасу, виробляють кисень. Болота й торфовища поглинають вуглекислоту, рятуючи все живе від задухи, а ґрунти степів і гірських долин – це жива шкіра землі, природне лоно роду людського і рослинного царства. В ґрунті життя більше, ніж у воді й атмосфері. Живої маси в 750 разів більше, ніж у світовому океані. Один грам ґрунту містить 10 мільярдів клітин мікроорганізмів. Вільямс сказав: ґрунт робить кінечну кількість елементів безкінечною. На жаль, самі ґрунти далеко не безкінечні. За десять тисяч років (починаючи від шумерів) людство втратило понад два мільярди гектарів родючих земель, які стали пустелями, поглинулись промисловістю, понищилися цивілізацією. Всі живі істоти використовують для своєї життєдіяльності один процент живої речовини. Індустріалізація підіймає цей процент до семи. Жити людству лишилося якихось півсотні років. І що тут всі оті грандіозні плани перетворення природи, оте жалюгідне базікання політиків, які вважають, ніби вони грають долями людей. Гра йде незмірно вища. І ставка – все суще. Тютчев пророчо писав колись: «Когда пробьет последний час природы, состав частей разрушится земных; все зримое опять покроют воды, и божий лик изобразится в них». Божий лик знищили, тоді настала черга людей, тепер донищуємо землю і води.
А може, для мене божий лик – у Оксані?
Я зносив її з машини на руках, мов найкоштовніший скарб. Власне, так воно й було. Все інше – суєта і єрундистика! Небагате Оксанине майно, трохи моїх книжок, сільські гостинці на перше введення молодої господині в дім – з цим, ми переступили поріг, щоб одразу й забути про все те, бо в мене тепер була Оксана, а в Оксани перший за все життя власний притулок. Дві кімнатки, в одній новий диван і шість стільців, оббитих барвистим гобеленом, круглий стіл, саморобні полиці, повні книжок, радіоприймач «Фестиваль» на низенькій тумбочці; в іншій кімнатці-спальні широке нікельоване ліжко з панцирною сіткою, шафа для одягу, дзеркало мало не двометрової висоти.
– І це все наше? – не повірила Оксана.
– Сам заробив і сам купив! – гордо випнув я груди.
– Який же ти в мене стахановець! – цмокнула вона мене в щоку. – А я вернулася в чім була.
– Ти трудилася на великій будові комунізму.
– Ох, не згадуй!
– Ну от, – розпростер я руки, – приймай дім і господарюй.
– Мені ще й досі не віриться.
Була неділя 26 серпня, день ніби й неробочий, але агростанція в усьому підкорялася законам сільського життя, яке не знає ні вихідних, ні перепочинку, тому я не дуже здивувався, коли вже за півгодини по нашому приїзді з’явився сам директор Паталашка, щоб від імені адміністрації привітати нас, побажати, висловити впевненість, закликати до…
– Розвідка працює просто грандіозно, – похвалив я Паталашку, – не встигли ми відімкнути двері, а директор уже знає.
Паталашка, тяжко відсапуючись, присів на новий гобеленовий стілець, став обмахуватися широкою, як прапор, носовою хустиною.
– Щириця, – прохрипів він, – Щириця, будь він неладен, той так і зирить, так і зирить. І за мною, і за всіма, оце й вас назирив, і вже хотів збори.
– Збори? Навіщо?
Паталашка хитро уникнув прямої відповіді.
– От-от, навіщо? Я так йому й сказав. Так хіба ж він послухає! Хто я йому?
– Ви – директор.
– Я – директор?
Паталашка запхнув хустину до широкої кишені, виставив перед собою ліву руку, став загинати пальці.
– Агростанція державна? Державна. Земля належить кому? Державі. Будівлі належать державі. Всі знаряддя виробництва належать державі. Я теж належу державі. Отже, я – знаряддя виробництва, а не директор.
– Помиляєтесь, ви зовсім не знаряддя виробництва.
– А хто ж? Скажете: людина.
– Ви й не людина.
– Не людина? Ну, Миколо Федоровичу, це вже ви… той… як би його сказати…
– Ви – кадр. З тих, що казав вождь: кадри вирішують все. Раз керівник, значить, кадр.
– Тоді хто ж ви, наукові працівники?
– Ми – прошарок. Те, що плутається під ногами в робітничого класу й селянства. Вас вождь возвисив, нас пожбурив у пил. Хто захоче – підніме і зідме пил, не захоче – відкине одним ударом ноги, а то й розтопче. Дуже зручно. Я Оксані пояснював, що все тут у нас розполовинене, як півкулі головного мозку. З одного боку розум, з іншого – затемнення розуму. Тут Паталашка, там Щириця. Так і йде діалектика.
– Ну, це вже ви, Миколо Федоровичу, зовсім… той…
– Коротше кажучи, перекажіть Щириці, що ні на які збори я не піду до кінця цього століття. Хоч навіщо нам Щириця? Ось я покличу професора Черкаса, а Оксана тим часом щось приготує, та відсвяткуємо наше новосілля.
– Ні, ні,– злякано підхопився Паталашка, – ви ж знаєте: мені вредно. Ще як директорствував на пивзаводі, підірвав печінку і тепер ніяк не наладнаю. Я вже піду, а вас; Миколо Федоровичу, прошу, значить, як і домовлялися… Дружині вашій Оксані всіляко сприятиму…
– Вона вам для початку переверне наш так званий харчоблок, а тоді відкриє його заново, як Колумб Америку!
Оксана не чула моїх слів, бо приймала нового гостя: професора Черкаса.
Він насилу розминувся з широкопузим Паталашкою, сам весь широкий, як степ, у широчезному парусиновому костюмі з десятком кишень і кишеньок, в солом’яному капелюсі з широчезними крисами, з-під яких лукаво світилися його розумні очі.
– Сарданапал і Валтасар! – загримів Олексій Григорович. – Директор все-таки мене випередив і перший поцілував руку незрівнянній Оксані! Оксано, поцілував же директор?
– Усуваюсь, усуваюсь, – забурмотів Паталашка, затуляючи вуха від професорового гриміння.
Олексій Григорович приніс Оксані обрамлений трикутними листочками вічнозеленого барвінку букетик сухих рожевих безсмерток у маленькому чорному горнятку і на додачу – три пляшки шампанського.
– Три доповнення до Сталінської Конституції,– передаючи мені темні пляшки, з удаваною таємничістю проголосив він. – Громадяни СРСР зобов’язані пити радянське шампанське, літати літаками аерофлоту і зберігати свої гроші в ощадкасах. Я не маю нічого додати, крім вічних українських безсмерток і оцієї майже вічної глиняної посудини – зарубинецька кераміка, давніша за Юлія Цезаря і Александра Македонського. Пережила всі п’ять тисяч з чимось війн на Європейському континенті, татарське нашестя, війни Богдана Хмельницького, триста років дому Романових, три російських і одну українську революцію, дві світові війни, колективізацію, індустріалізацію і навіть боротьбу з вейсманістами-морганістами і космополітами. і все завдяки своєму непоказному вигляду. Непоказне завжди має змогу зберегтися, вціліти.
Я приніс з колодязя відро холодної води, поставив туди шампанське. Професор розпросторювався мало не на весь наш диванчик, виповнював гримінням своїх барабанів тісну кімнатку.
– По-моєму, ця теорія непоказного не має нічого спільного з вами, Олексію Григоровичу, – обережно зауважив я. – Про Оксану вже й не кажу. Яка жінка згодиться на роль непоказної?
– Неточне слово, неточне слово, – пробурмотів професор, – я мав на увазі зовнішній вигляд, а не суть. Але бачу, що моя формула далека від універсальності. Навряд чи можна поєднати зарубинецьку кераміку з радянським шампанським. Шкода, що не можу запропонувати вам ще й морозива, як колись у парку імені Чкалова. Але це, як каже партія, тимчасові труднощі. На ваше новосілля я дарую вам холодильник «Дніпро». Вже все домовлено, за день-два льодова машина буде тут.
– Олексію Григоровичу!
– Це подарунок для чарівної Оксани. Але цур! Як можна говорити про те, чого ще нема? Суцільні ілюзії, алюзії, колізії й конклюзії! Це нагадує мені постанови про нове, подальше, ще вище, небачене піднесення сільського господарства, які сиплються нам на голови щедрим дощем райдужних, але, на жаль, абсолютно пустопорожніх обіцянок рідної партії і ще ріднішого уряду. Чи відомо вам, Миколо, що навіть узимку тридцять третього року була постанова пленуму партії про нове піднесення колгоспів? Мільйони людей вмирали з голоду, а Сталін проголосив лозунг: «Зробимо всі колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними!»
– Я тоді був ще малий.
– Згода. А тепер? Ви цілком свідома людина, дипломований спеціаліст сільського господарства, вже не кажу про ваш унікальний життєвий досвід. І що ж ви можете сказати про постанови повоєнні? Скільки їх було? В сорок сьомому Україна знов умирала, як у тридцять третьому, а Москва дарувала їй чергову постанову про зміцнення статуту сільгоспартілі чи що там. Торік Хрущов у «Правдє» виступив за укрупнення колгоспів. У березні цього року він знов за своє: укрупнити колгоспи і створити агроміста. Ви пам’ятаєте цю статтю. Навіть «Правда» злякалася і наступного дня заявила, що стаття Хрущова «печатается в дискуссионном порядке». Але забули сказати, що на Україні вже йде цей хрущовський експеримент над мільйонами людей. Так ніби це морські свинки з біологічної лабораторії.
– Олексію Григоровичу, – нагадав я професорові,– ми з Оксаною щойно приїхали на агростанцію…
– А я, старий ідіот, забув про все і знов за рибу гроші. Оксанонько, мила, даруйте мені мій старечий сільськогосподарський маразм!
– Ну, що ви, Олексію Григоровичу! – осяяла його своїм лагідним усміхом Оксана. – Для нас з Миколою кожне ваше слово, як золото. А для мене – то й казати нічого. Я ж так давно не чула вас!
Як завжди, Оксана з нічого витворила справжнє чудо. Тарілочками й мисочками заставлений був увесь стіл. Привезені нами дари зашматківської землі, щось там із прибереженого мною в погребі, дещо з купленого в Нижньодніпровську і на Веселих Хуторах та ще професорове шампанське – чого ще треба в таку хвилину?
Шампанське я наливав у звичайні гранчасті склянки, про гарний посуд доводилося ще тільки мріяти.
– Даруйте за таку кричущу невідповідність, Олексію Григоровичу, – перепросив я нашого дорогого гостя, – шампанське в вульгарних склянках та ще й оселедець на закуску зовсім не личать професорові.
Черкас розреготався, затиснувши склянку з вином у своїй буро-волохатій руці.
– Я не стаціонарний професор, який сидить в кабінеті серед антикварних меблів! Я вічно безпритульний Агасфер, я Мойсей, який сорок років кружляє в пустелі, яку можна пройти за сорок днів. Я вже давно зміняв спокій на допитливість, комфорт на істину, тому дрібні побутові незлагоди мене зовсім не лякають. Оксано, ваша ніжна душа не вжахнулася від невлаштованості тутешнього життя?
– Що ви, Олексію Григоровичу? – зашарілася Оксана. – Я тут, ніби в бога за пазухою!
– Тоді я проголошую тост за те, щоб вам справді так велося в цьому втечищі вільних людей і незалежних умів. За ваше здоров’я, Оксано й Миколо, і за ваше щастя!
Ми пили нахолоджене в колодязній воді шампанське, закусювали іржавим оселедцем, пізньою редискою, соковитими помідорами, политими торішньою соняшниковою олією, тоді Оксана підсмажила на смердючому, мов мініатюрна доменна піч, керогазі зашматківську ковбасу, яку ми привезли в залитій смальцем макітрі, і професор був у захваті від такого несподіваного частування, але підсмажена українська ковбаса розпросторює такі запаморочливі запахи, що на них неминуче летить все чисте й нечисте, то ж я зовсім не здивувався, побачивши, як до кімнати непомітно, нечутно й непрбстежувано, мов пекельний дим, вслизає Ляпка.
Він не стукав у двері, не питав дозволу ввійти, не вітався, з’явившись перед нами, не збентежився, побачивши жінку, до того ж – незнайому, – все це було не для нього.
– Хто це? – злякано притискуючись до мого плеча, прошепотіла Оксана.
– Ляпка, – пояснив я, хоч з не меншим успіхом міг би назвати цю з’яву Вірним Помічником, Недремним Оком, або й Вельзевулом Вельзевуловичем. Попри своє нахабне вторгнення Ляпка міг би претендувати й на ймення Втіленої Скромності, бо стояв біля порога і мовчки дивився на наш стіл. Я показав йому на склянку і на шампанське, Ляпка заперечливо покрутив головою. Тоді я сходив на кухню, приніс звідти півлітри, налив повну склянку горілки, присунув її на край столу, показав Ляпці: призволяйся. Двічі повторювати не довелося. Ляпка, ніби й далі лишаючись на своїй позиції, тобто біля порогу, спожив те, що було в склянці, і стояв святий та божий, як Адам у раю перед гріхопадінням. Я наштрикнув на виделку шматок оселедця, показав Ляпці, він самими очима показав: не хочу псувати такий чистий продукт, як горілка, тому від закуски відмовляюся, зате в необмеженій кількості приймаю інформацію. З вами тут жінка, хто вона? Ваша дружина?
– Це Оксана, моя дружина, – пояснив я.
– Жінці теж, – сказав Ляпка.
– Куди?
– На партійні збори, сьогодні в чотири часа, скликає товариш Щириця.
– Ми ж безпартійні. Щириця нас ніколи не допускав на свої збори.
– Тоді вони проробляли секретні вказівки і, значить, закривалися од усіх, а сьогодні товариш Щириця об’явив, що збори відкриває. І для жінок тож.
– Ляпка, ви в школі вчилися? – несподівано втрутився професор.
– Ну?
– Повинні знати, що на збори ходили тільки Клара Цеткін, Роза Люксембург і Надія Костянтинівна Крупська. Але всі вони вже повмирали, отож тепер не зосталося жодної жінки, яка б ходила на збори. Наша Оксана не піде туди так само, як і ми з Миколою Федоровичем.
– Як же? – сполошився Ляпка. – Товариш Щириця сказав, щоб виступила доярка Ялосовета! А товариша Сміяна будуть проробляти за зрив зяблевої оранки. Виступає директор Паталашка і я з товаришем Щирицею.
– Ваш виступ, Ляпко, ми могли б вислухати й отут, – насмішкувато покахикав професор. – Правда ж, Миколо Федоровичу?
Ляпка злякався:
– Товариш Щириця ще не вручив мені мого виступу!
– Тоді що ж, – спитав я, – ще стаканяру?
– Получиться перебор, а мені ще треба оббігати всю станцію, – зітхнув Ляпка.
Я співчутливо розвів руками – і Ляпка щез.
Оксана злякано переводила погляд з мене на професора:
– Цей чоловік… Він ото все – справді?..
Я спробував оджартуватися:
– Ляпка завжди говорить тільки правду. Але ти звикай. На те ж він і Ляпка. Таким його создали.
– А про директора – теж правда?
– І про директора, про всіх.
– Як же так? Я думала, директор добрий чоловік. Такий же ніби добрий… Я аж зраділа… і як побачила цей степ – зраділа. І від цього доброго директора… Подумала: як у бога за пазухою.
Професор ніяково засовався на дивані, погмикав, позітхав.
– Бачите, Оксанонько, добрих людей немає, а є тільки байдужі. Люди бувають праведні, неправедні й байдужі. Останніх, на жаль, найбільше. Сарданапали або ж підносять тебе до хмар або вганяють у землю, а Валтасари з блаженними усміхами пускають нас з торбами. І немає ради. Передчуття вас не обдурило. Це справді райський куточок, справжнє втечище для заблуканих душ. Коли хочете знати, я втікав сюди, як колобок з казки.
– Ви втікали? – Оксана не могла повірити почутому. – Хіба професори втікають?
Бідна моя Бондарівна! Вона вважала, що беззахисна тільки краса, а того й не знала, що мисль людська ще беззахисніша і вічно гнана й переслідувана ще жорстокіше й безжальніше.
Черкасу стало тісно за столом, він виприснув на волю, став качатися по кімнаті, справді мов колобок.
– Сам я б і не здогадався ховатися в степах, – бурмотів професор мовби до самого себе, – просто мене рятувала моя професія. А виходило, ніби я пересидів на агростанції і революцію, і громадянську війну, і колективізацію, і навіть після тридцять восьмого року теж вернувся сюди за намовою доцента Михна і в евакуацію вирушив повноправним громадянином. Я вже сказав, що належу до професорів, сказати б, не стаціонарних, а до мандрованих, зовні тут мовби більше самопожертви, насправді ж усі ми егоїсти, ми ганяємося не тільки за істиною, але й власним вдоволенням, часто нехтуючи спокоєм, здоров’ям, а то й життям найближчих людей, вже не кажучи про всіх інших. Тільки цим я можу пояснити…
Олексій Григорович став посеред кімнати, приклав руку до шиї, мовчки дивився на мене й на Оксану, губи йому повільно ворушилися, але з них не видобувався жоден звук.
– Що з вами, Олексію Григоровичу? – злякалася Оксана. – Миколо, чого ж ти сидиш?
– Все, все! – заспокійливо махнув професор. Перевальцем він дочалапкав до стільця, тяжко звалився на нього, трохи посидів, приплющивши повіки, тоді знов подивився на нас і несподівано промовив:
– Саме так я втратив Серафиму Василівну, мою дружину…
– Ви були одружені?
Чомусь я вважав, що професор непідвладний ні політиці, ні вікові, ні звичайним людським почуттям, віддавши всю свою пристрасть тільки на служіння науці. Тому його слова про дружину, про її загибель…
– Олексію Григоровичу, ви ж ніколи про це…
– Ніколи й нікому, але сьогодні, дивлячись на вас і радіючи, так, так, радіючи, бо не може бути більшої трагедії, ніж людська роз’єднаність… Людина, як і все суще, – це своєрідна форма енергії. Її пронизують могутні струми поєднання, без якого вона не може гармонійно існувати, саме цим пояснюються всі форми нашого співжиття від родини до суспільства. Однак в суспільстві на противагу добрим природним силам постійно діють злі сили, спрямовані проти окремої людини. Це джерело всіх трагедій. Війни, революції, переслідування єретиків, вознесення святих і героїв, заздрощі, кров… Людський розум – цей фантастичний дар природи – рветься до зірок, до космосу, до безкінечності, а йому обрубують крила, і щоразу слідом за короткими періодами розквіту людської мислі настають цілі епохи її жахливого пониження, затемнення і занепаду. Ви молоді, що ви знаєте про громадянську війну? По военной дороге шел в борьбе и тревоге боевой восемнадцатый год… Сталін у Царицині, Ворошилов і Будьонний… Иркутск и Варшава, Орел и Каховка – зтапы большого пути…
– Я й тепер, бач, знайшов Оксану в Каховці,– нагадав я професорові.
– Продовження традицій? А яких? Той самий вісімнадцятий на Україні починався кров’ю. Я сидів тоді тут, на агростанції, а Серафима Василівна була в Києві. Бібліотекарка університету Святого Володимира не могла облишити своїх книжок і вільно мандрувати туди й сюди, як її вчений муж. Я навіть досі не знаю, якою вулицею вона йшла того зимового ранку – Володимиреькою, Фундукліївською чи Хрещатиком. Стояв тоді в Києві міцний мороз, Серафима Василівна тримала руки в хутряній муфті, ховала обличчя в пухнастий комір і, мабуть, вчасно й не зауважила, що назустріч котиться вулицею темний вал окаянної жолдашні більшовика-карателя Муравйова, який тільки вчора за Дніпром перебив київських гімназистиків, що стали на захист молодої Української республіки, а тепер ввірвався до столиці, несучи кару й смерть. Понад три десятиліття минуло відтоді, ніхто не зміг ні тоді, ні згодом розповісти мені, як все те сталося, я навіть не знаю, де похована Серафима Василівна, бо вона не удостоїлася навіть бути заліченою до жертв революції, жертвами революції вважалися її вбивці, коли хтось все-таки вбивав і їх, од моєї дружини лишилася тільки рана в моїй душі і вперте намагання відтворити, уявити все те, що тоді відбулося, намалювати жахливу картину… Сарданапал і Валтасар! Прокляття всім убивцям! Найвірогідніше, що вона кинулася захищати когось із знайомих. Муравйовці тягнули тоді під стінку найперше тих, хто говорить українською мовою. Тобто, не київських міщухів, а простих селян, які опинилися на вулицях міста, і нових інтелігентів, народжених українською революцією, бо треба вам сказати, що на Україні революція сталася, як і в Росії, у лютому сімнадцятого року, була утворена Українська Народна Республіка, а професор Вернадський, нащадок запорозьких козаків, організував першу в історії Українську академію наук. Все це було до Жовтня, ні про більшовиків, ні про радянську владу, ясна річ, ніхто не міг чути… Так само, як ви нічого не чули про події на Україні в сімнадцятому…
– Не чули, – згодився я, – в школі цього не проходять, а більше – звідки ж?
Професор довго мовчав. Поклав на стіл свої великі, тяжкі, як у хлібороба, руки, дивився на них.
– Найтяжча пам’ять у землі,– нарешті промовив він. – А я ж усе життя біля землі. До речі, наш «великий ідеолог», громитель письменників, філософів і композиторів, починав учитися в Петровській академії, відомій тепер Тімірязевці. Але не довчився, кинувся в революцію. Тоді багато було таких недовчених. Ще й хвалилися: плюнув на гімназію, пішов у революцію. А коли революція, то це як у Франції: революційний терор, друзі народу, вороги народу, декрети, трибунали, безпощадність… Ми зробимо серця наші стальними, щоб не проникла в них жалість, щоб не здригнулися вони від видовища моря ворожої крові, і ми випустимо це море, без пощади, без співчуття, ми вбиватимемо ворогів десятками, сотнями, хай вони захлинуться у власній крові.[13]
Профани і невігласи мстилися лише за те, що хтось був розумніший за них. Людей розстрілювали тільки за професію і за освіту. А-а, професор? А-а, інтелігентик? А-а, вчена дамочка? До стінки! Весь розум, цвіт народу – або розстріляні, або в концтаборах, або вигнані за кордон. Я випадково врятувався в оцих степах, став уламком неіснуючого материка, жалюгідним блазнем на сцені світової трагедії, на сором і ганьбу собі вигадав оту примовку про Сарданапала і Валтасара, щоб ховати за нею свою розтерзану душу. Безсилля і розпач!..
Я слухав професора, а думав про себе…
Як подумати, то я зростав і жив у нелюдській атмосфері так званих добровільних зізнань. Щойно почепивши на тонкі дитячі шиї червоні піонерські краватки з безжально-гострими, як язики полум’я, кінцями, від нас вимагали затаврувати всіх отих, що добровільно зізналися, відмежуватися від них, бадьоро промарширувати по їхніх трупах. На фронті «добровільне зізнання» було страшніше від смерті, бо смерть – це перемога над ворогом, а коли ти потрапиш у лабета «Смершу», то навіть штрафна рота або штрафний батальйон здаватимуться тобі щастям, коли подумати про тих, кого радянські архангели повезли туди, «где кончается Дальний Восток».
І тепер оце «добровільне зізнання» професора Черкаса! У мене був власний відлік часів нашої історії. Жовтень лишався найвищими святощами, громадянська війна – героїчна романтика сосюринської «Червоної зими» і тичинівського «Гей, рубали ворогів, та на всіх фронтах!» Далі починалася каша і каламуть. Тимчасовий відступ на позиції капіталізму – НЕП, а тоді – захват і ентузіазм народу, що ринувся на штурм соціалізму, сталінські п’ятирічки, колективізація, індустріалізація, все небувале, нечуване, грандіозне, червоною мітлою по залишках старого ладу, «раздавим ударом фабричной пяты»[14], кінець дерев’яній епосі, «я не певец крестьянского труда»[15], псалом залізу, «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», нездійснене здійснимо, неможливе зробимо можливим, досягнемо недосяжного… Як у священній книзі мусульман: «Я обіцяю вам сади». А якою ціною? Хто сплачуватиме борги? Хто приречений стати угноєнням революції?
В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: «Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды».
Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом «дайош»: «Дайош індустріалізацію!», «Дайош колективізацію!», «Дайош смерть ворогів народу!», «Дайош плани!», «Дайош темпи!».
Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов партійних з’їздів і пленумів. Минуле заборонялося й нищилося. Про сучасне говорити було небезпечно, не рискуючи потрапити в лабети НКВС. Лишалося майбутнє, в яке можна тільки вірити.
Голий народ з голою вірою в голі роки.
Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній – весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко – трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: «Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому».
Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі «веселых ребят» кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: «В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!».
Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки – мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!
Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: «Шаг вперед и две шаги назад»: голод – канал, вбивство Кірова – челюскінці, початок страшного терору – Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів – папанінці, винищення військових кадрів – Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими – сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села «викачують» до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях. З мертвим шерехом, ніби темна невідома сила зсипає в гробовища кістки невинно убієнних, наповзають на людей слова «Соловки», «Воркута», «Колима», а передовиків, які виявили чудеса доблесті й геройства в труді, нагороджують патефонами й радіоприймачами, з яких розлунюються жваві дівочі голоси (слова Ісаковського, музика Захарова): «Зашумели-загудели провода, мы такого не видали никогда, нам такое не приснилось и во сне…». Колись царі нагороджували своїх прислужників коштовними табакерками, але це не супроводжувалося биттям по голові братів менших. А тут: одним – патефони, іншим – Колима й Соловки.
Соловки, да Соловки,
Дальняя дорога.
Серце ноет, грудь болит,
На душе тревога…
Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.
Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот…
Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова: