355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 11)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 57 страниц)

Я не встиг помітити, чи батько вже був на березі, чи ще зоставався на греблі, побачив його тільки тоді, як він опинився біля воза, підважив його за оте злощасне колесо, гукнув Асонові: «Давай!». Асон знов крикнув не своїм голосом, смикнув віжками, конячки, мало не падаючи з ніг, рвонули тяжкого воза, але він чомусь не поїхав уперед, а посунувся набік, просто на мого батька Федора, звалив його з ніг, пригнітив усім своїм тягарем батькові груди, а тоді так само незбагненно скотився з них, коні тепер уже легко вихопилися на сухе, але батько мій так і лишився лежати на краю греблі ніби переламаний навпіл, і короткий гострий кілок простромлювався йому крізь ребра. Асон Іванович, хоч обернутий спиною до греблі, перший відчув, що позаду сталося щось страшне, облишив своїх коней і, падаючи, побіг до батька. За ним кинулися дядьки, незграбно штовхаючи один одного, не знаючи до пуття, як зарадити лихові, як зняти батька з того проклятого пакола.

Я ще й досі не міг спам’ятатися, стояв закам’яніло, ніби зовсім сторонній, ніби мимовільний свідок цих туго сплетених у нерозривний ланцюг жахливих подій, неначе подивований спостерігач, який не йме віри тому, що відбувається в нього перед очима. Я не встиг ні закричати від розпачу, ні подивуватися, як з глухого туману майже нечутно виринула і стала біля мене чорна легкова машина, шофер, у військовому кашкеті з червоною зірочкою, майже впритул спокійно дивився на мене, слинив у губах недокурену цигарку з «городським» запахом, а з машини вискочило двоє високих, теж у військових кашкетах, один, гладкий, у шкіряному коричневому пальті й начищених чоботях, Інший – прогонистий, як хорт, у шинелі, з наганом на широкому ремені.

– Сміян Федір Миколайович тут? – гукнув гадкий.

– Осьдечки ж він, – сказав хтось із тих, що виносили з греблі спливаючого кров’ю батька.

– Що це з ним?

– Хіба ж не бачите? Повредився чоловік, може, й на смерть.

– Давай його в машину! – скомандував гладкий.

– Перев’язати треба! – підбіг Асон Іванович. – Кров же! Рана! Такий чоловік!

– Перев’яжуть де треба! – гримнув прогонистий. – Давай! Давай!

Дядьки мовчки понесли пораненого до машини, і тільки тоді я збагнув усе, що сталося, зрозумів, що ось зараз ця машина забере мого батька, завезе не знати й куди, а я навіть не почую його голосу і не знатиму, що ж сказати мамі, я зірвався з місця, стрибнув до задніх дверцят машини, куди вже всували закривавленого батька, невміло перегинаючи і втулюючи в тісному просторі його ще кілька хвилин тому таке могутнє й зграбне, а тепер майже мертве тіло, я продирався крізь чужі руки й ноги, хотів зазирнути батькові в обличчя, покликати його, сказати, що я тут.

– Та-ату! – заплакав я без сліз. – Татоньку!

Сполотніле його лице на мить відкрилося моїм очам, лице мовби мертве (адже й стогонів батькових я не чув!), але щось ніби промайнуло по ньому, ніби якийсь знак мені, заохочення, я проринув крізь плетиво дужих тіл, відгорнув грубе смердюче сукно чужої шинелі, вчепився руками за дверцята машини, закричав:

– Пустіть мене з татом! Я поїду з татом!

Гладкий, у шкірянці, вже вмощувався поряд з водієм, прогонистий грубо штовхнув мене, прибираючи з дороги, але я міцно тримався за дверцята і не піддавався.

– Стукни його як слід! – ліниво порадив прогонистому гладкий. – Колодочкою нагана по кумполу!

Прогонистий мовчки вхопив мене за руки, мов клешнями, здавив з такою безжальністю, що я зойкнув од болю і, приноровившись, загнав зуби в чужий ненависний п’ястук.

– О-о! – заревів прогонистий. – Ах, сволоч, махновець! Гайдамака вонючий!

І слідом за тим ревінням голова моя мовби розкололася від страшного удару, пальці мої розчепилися, я впав і не чув, як гаркнула мотором машина і щезла в брудному тумані.

Дядьки привели мене до тями, але я був такий кволий, що не міг сам іти додому і мене понесли, робили те невміло, несли якось надто повільно й довго, а мені хотілося, щоб несли ще повільніше, бо я з жахом думав, що ж скажу мамі, що їй казатиму?

А вийшло зовсім не так. Хтось уже сказав мамі, що батько поранений і що його забрало енкаведе, у неї почалися передчасні пологи, так що вона вже не бачила ні мене, ні мертвого батька, якого за годину привезли енкаведисти, і прогонистий, хряпнувши дверцятами машини, гукнув з вулиці:

– Ей, хазяйка! Забирай свого чоловіка! Всю машину нам запацьорив!

Вони доїхали тільки до Мазепиного Яру в кінці села, і коли машина стала дертися по крутому схилу, батько вмер. Приїхали взяти його за те, що був у банді, що пригрів куркулів, що зімкнувся з класовим ворогом, але всі ці звинувачення стосувалися живого Федора Сміяна, – смерть робила його вільним. Енкаведисти поїхали до району, доповіли про все, що сталося, і звідти прийшла команда поховати голову колгоспу імені Челюскінців як героя, що загинув, захищаючи соціалістичну власність, бо горілка, яку везла споживкооперація на свято восьмого березня, теж належить до священної і недоторканої соціалістичної власності.

Над батьковою могилою присланий з району духовий оркестр грав «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за зто», а я стояв, плакав і заприсягався в душі піти після школи до військового училища, стати командиром, сильним, відважним, озброєним, щоб показати всім негідникам, який я гайдамака…

І коли в травні 1941-го, щойно начепивши на петлиці «кубики» молодшого лейтенанта, я на тиждень приїхав у відпустку додому, то взяв на руки шестилітнього брата свого Марка, надто дрібненького, як для роду Сміянів, спитав його напівжартома:

– Хочеш вирости таким, як я, і стати червоним командиром?

– Хоцу, – відповів засопливлений Марко і гордовито випнув груди.

Ніхто з нас тоді не думав – не гадав, що через місяць почнеться найстрашніша в історії війна.

ПОЛЮВАННЯ НА ХЛЯСТИКИ

Посилай, Миколай, соловеєчка

Та у рай по батенька,

А зозуленьку на Вкраїноньку

По свою родиноньку

(З колядок)

Я почувався обкраденим. Перемога без мене – тоді навіщо ж мої рани, моя кров, моя знемога і мої надії? Не бачитиму й не знатиму, як святкують золотий день Перемоги у мене вдома, а змушений стати учасником урочистостей чужих. Зовні все ніби й гаразд, американці – наші союзники, та все ж місто. Кельн, де я опинився, далебі не Москва й не Київ і навіть не Берлін, де сьогодні проходять у парадному марші перед Бранденбурзькими воротами мої однополчани, і Рейн, хоч і оспіваний великими німецькими поетами, все ж не ота куценька річечка Шпрее, над якою заполум’янів наш звитяжний червоний прапор.

Вимиті й вишкребені, як святкові столи в українських хатах, вигодувані висококалорійними заокеанськими харчами, свіжі, мов огірочки, сповиті в темнозелені парадні мундири, в пістряві різнобарвних нашивок, в сяєві бронзових ґудзиків, солдати комендантської роти підполковника Сейса монолітно злютованим чотирикутником продвиготіли повз нас, тоді враз розсипалися на шеренги, які, ніби відштовхуючись одна від одної, розходилися віялом, розпушувалися пишнотою павичевого хвоста, щоб у кінці плацу плавно і туго закручуватися в спіралі, мовби оті почленовані стебельця весняної кульбаби, над якою чаклує-примовляє малий хлопчик: «Куль-баба! Куль-баба!», опісля все розсипане й розпорошене знов збиралося докупи, як твердий град у темній тучі, злютований чотирикутник молодих тіл прогойдувався побіля підполковника Сейса і тих, хто стояв довкола нього, щоб за мить знов розприскуватися, розлітатися, розтанцьовуватися під звуки бравого військового оркестрика, який замість добропорядних маршів вигравав якісь фокстротики, та й не міг уявити нічого іншого, бо не мав відповідного оснащення: не громохкий турецький барабан з напнутими на обичайках двома бичачими шкурами, а якісь дрібненькі барабанчики з собачої шкури; не товстошиї мідні труби-гелікони, які мертвого піднімуть з могили, а підлабузницькі й підступні, як змій-горинич, саксофони; не голосні похідні сурми, що вміють тужити, плакати і побиватися над полеглими, але й величати переможців, а якісь флейти-тонкописки, фінтифлюшки, тралі-валі! і взагалі – не урочисте парадування, а щось ніби балет, оперетка, цирк і тільки здерев’янілі плечі солдат і чорна сталь автоматичних гвинтівок «Маузер» на них нагадували про справжню причину того, що тут відбувалося.

– Вам подобається, містер Сміян? Як на мене, то все о’кей!

Це сказав підполковник Сейс, і все адресувалося мені, повноважному і всевладному представникові Радянського командування в американській зоні окупації Німеччини, капітанові Сміяну, який отак, без щонайменших зусиль, – ускочив у містери, хоч і не зрозумів не тільки жодного слова з мовленого моїм союзником, а навіть жодного звука, бо й у школі і в офіцерському училищі вчив не англійську, а тільки німецьку мову і, власне, й не мову, а якісь ідіотські примовки: «Вір бауен моторен. Вір бауен тракторен». Коли на фронті розвідники вперше привели до мене живого німця, виявилося, що в нього якась зовсім інша мова, аніж оті «тракторен» і «моторен». Мабуть, те саме сталося б і з мовою англійською, та, на щастя, я не вивчав її, отож з чистим сумлінням міг тепер користатися послугами перекладача, тобто капітана канадської армії, руського за походженням Попова, потужного густобрового чоловіка, у незвичному для мене волохатому вовняному мундирі, з великими, як горіхи, бляшаними зірками на погонах, з широчезними орденськими планками над лівою кишенею френча – не знати, де й коли настриг стільки нагород цей дивний капітан.

Попов стояв між нами, мене він, хоч який товстий і волохатий, не міг затулити, маленький акуратний підполковник Сейс ніби й загублювався десь за його масивністю, та то тільки на перший погляд, бо престиж Сполучених Штатів так чи інакше давався взнаки, і належна рівновага не могла порушитися.

Біля Сейса стояли офіцери його комендатури, біля мене – два мої помічники: майор Михно Гаврило Панасович і старший лейтенант Коляда. Позаду громадилося командування збірного пункту: командири полків, батальйонів, рот, працівники штабу, коменданти жіночих корпусів. Ніяких трибун, ніяких обмежень і заборон, люди довкола нас, люди навпроти, тільки вузький плац зоставлено для святкового солдатського парадування, а вся величезна казарменна площа загачена тисячами людей, чоловіки тісною масою позаду, в передніх рядах жінки – всі молоді, вільні і прекрасні, як ця весна, як цей великий день, як золоте сонце і голубі небеса над нами.

Мене висмикнули з полку два тижні тому, суворий наказ велів здати всі справи, полишити все майно, крім вкрай необхідного, з’явитися, не гаючись, до високого командування для виконання особливо важливого завдання. Ще перед Одером, коли я командував тяжкими мінометами, мені потрапив до рук розкішний трофейний дизель з критим кузовом – справжній дім на колесах, і я заправляв тим дизелем і в своєму батальйоні і в штабі полку, де замінив тяжкопораненого начштабу. і ось: здати справи, здати дизель, взяти з собою тільки те, що понесеш в руках, залишити партквиток, усі документи, одержавши навзамін якийсь папірець, сісти в «додж» з Героєм Радянського Союзу майором Йотковим і п’ятьма автоматниками – і на той бік Ельби, до наших союзників американців. Водій «доджа», сержант Наумкін, хитруватий тулячок, уперто намагався випитати то в майора, то в мене, що в нас за місія і що то за пункти нашого призначення – Ізерлон і Хемер, але ми тільки відбуркувалися і сторожко придивлялися один до одного. Коли майор скомандував перекур і ми з’їхали з автостради, щоб перепочити і трохи поколупатися в зубах, я дістав з своїх сховків взяту з трофейного дизеля (хоч щось же повинен я був звідти взяти!) пласку таємничу посудину з іще таємничішим вмістом і запропонував Героєві. Як усі справжні Герої, він не відмовився, я теж приклався до посудини, і це трохи помогло нам розслабитися і не дивитися один на одного вовками.

– Не можу ніяк зрозуміти, – сказав я, – чому мене кинули на цю халепу. Ну, з вами, товаришу майор, ясно – Герой, доблесний представник Червоної Армії, ще, може, й мови знаєте – англійську, німецьку… А я – що я? Звичайний офіцер, щодо мов – крім «ес лебе», ні в зуб… Місяць був начштабу полку, але це випадок, тимчасовість…

– Стривай, – гостро глянув на мене Йотков, – ти хіба не з органів?

– Звідки, звідки? Та я мінометник од самої Волги! А починав війну ще веселіше: командиром кулеметного взводу.

Йотков ляпнув мене по плечу.

– Ну! А я думав, ти – смершівець.

– Між іншим, те саме міг подумати і я, – прискалив я на нього око.

– Смершівці Героями не бувають. Може, думаєш – моя Зірка з снарядної гільзи? Можеш перевірити на зуб – чисте золото!

– Та вірю, вірю!

– Тоді держи руку!

За Ельбою ніби й не було війни. Акуратні містечка і чистенькі села тихо дрімали під весняним сонцем, ні руїн, ні пожеж, ні потрощених дерев і здибленої землі. Нам на німецькій території доводилося кожен метр поливати власною кров’ю, а тут божа благодать.

Руїни я побачив тільки в Кельні, куди мене послано збирати радянських громадян для відправлення на батьківщину. Від мільйонного міста лишився, здається, тільки собор, що тяжко простромлював високе блакитне небо темними стрімчаками двох своїх кострубатих веж, та ще бетонне громаддя тюрми, якої, мабуть, не взяли й тисячокілограмові американські бомби. Але навіть у цьому мертвому місті вціліли і спокійно жили околиці, і саме на одній з них – в Оссендорфі – й містився збірний пункт радянських громадян, що зайняв колишні казарми німецького бронетанкового корпусу. Ціле містечко, десятки багатоповерхових корпусів, величезні гаражі для танків і машин, штабні й інтендантські приміщення, солдатські й офіцерські їдальні – і на всій території не впала жодна бомба, так ніби союзники берегли цей об’єкт, щоб згодом використати його для власних потреб.

Тепер згодилося для радянських громадян – вчорашніх в’язнів концтаборів, каторжних команд, остарбайтерів, рабів поверженого Третього Рейху. Я застав Оссендорфське військове містечко переповнене, хоч «студебекери» ще звозили з Рейнської області людей, для яких вишукували місце, ставлячи в кімнатах двоповерхові койки, ущільнюючи і зовсім витісняючи до залізних танкових гаражів самозвану адміністрацію, що плодилася тут, мов мухи на сонці. П’ятнадцять тисяч чоловік. Майже половина з них – молоді жінки, дівчата, а то й зовсім діти. Та це не завадило якійсь чорнильній душі розписати всіх на полки, батальйони, роти, призначити командирів, запровадити караульну службу, виставити пости, чергових і днювальних і навіть – о, невмируща службістика! – примусити чоловічу частину збірного пункту, тобто цілу дивізію, щодня займатися стройовою підготовкою!

«Додж», на якому ми з майором Йотковим добралися до Хемера, було віддано в моє розпорядження разом з сержантом Наумкіним і автоматниками, моє нове начальство – полковник Воронов і підполковник Дурас – було милостиве: адже мені належало, висловлюючись фронтовою мовою, вирушити на передову. Війна ще тривала, в північних секторах безтурботного німецького неба щодня можна ще було спостерігати кошлато-білі траси німецьких ракет ФАУ-2, які вистрілювалися вже й не знати куди і навіщо, але свідчили про те, що тупий опір фашистської військової машини триває. Я спробував поцікавитися, звідки ж летять фашистські ракети – з Голландії, з Бельгії чи й з самої Німеччини, і що роблять наші доблесні союзники, американці і англійці, і їхні не менш доблесні полководці – генерал Ейзенхауер і маршал Монтгомері, але підполковник Дурас, маслакуватий українець з Вінниччини, вміло і вправно поклав край цій недоречній цікавості, мало не силоміць запхав мене в «додж» і прокректав крізь долоню, прикладену до козирка:

– Капітане Сміян, відправляйтесь на місце своєї нової служби!

До Оссендорфа я добрався тоді пізно вночі. В комендантському корпусі для мене вже тримали велику кімнату з такими вигодами, що й не снилися селянському синові з України, я міг би там спати хоч і до обіду наступного дня, але за фронтовою звичкою схопився, ледь засіріло за вікнами, кинувся під потоки води, якої тут було досхочу в ванній кімнаті, поголився, причепурився, готовий був до всіх боїв на світі. «Вперед, народе, йди на бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!»

До мене з’явилися майор Михно і старший лейтенант Коляда. Були, як і всі наші люди тут, з учорашніх концтабірників, – страшна доля, яку годі збагнути таким благополучним людям, як я, Гаврило Панасович Михно, міцний густобровий чоловік з розумними очима, одягнений був у гімнастерку й галіфе якогось ніби чорнильного кольору, на чорнильних погонах саморобні майорські зірки. Коляда – в американській уніформі: розстебнута вгорі сорочка, штани на випуск, офіцерські ботинки з тонкої шкіри, погони теж саморобні, але з якоїсь попівської ризи, чи що, бо вилискують золотом. Обличчя в Коляди якесь тупе, очі розбігані, рука, яку подав мені, неприємно-пітнява. Як сталося, що саме вони тут у комендатурі разом з американцями, хоч на збірному пункті є й полковники і підполковники, є навіть генерали, три професори, один письменник, два художники, три заслужені артисти? Майора Михна привіз з його товаришами з концтабору чи не найперший «студебеккер». Тут тоді були самі американці, а з ними – Попов і Коляда. На кожного з прибулих треба було заповнювати привезені аж з Америки картки, майор знав англійську мову, засів за ті картки, ось так і застряв у начальстві. Тепер американський комендант підполковник Сейс не відпускає їх од себе, поклавши на них обов’язки своїх заступників, чи що. Попов – перекладач при Сейсі. Він, звичайно, не радянська людина, але на нього можна покластися. Походить з донських козаків. Його батько, козачий осавул, брав участь у повстанні проти радянської влади на Дону, тоді втік за кордон, зумівши вивезти дружину і сина-гімназиста. Зрештою козачий осавул заякорився в далекій Канаді, молодий Попов закінчив там університет, начитався марксистської літератури і газетних повідомлень про небачені успіхи індустріалізації в СРСР, порвав з батьками і через радянське посольство в Оттаві став клопотатися про одержання радянського громадянства і повернення на батьківщину своїх предків. З дозволом повернутися в кишені Попов сів на океанський лайнер, а коли зійшов на берег у французькому порту Гавр, виявилося, що там німці, бо війна після Польщі охопила всю Західну Європу. Попова інтернували, простіше кажучи, кинули за колючий дріт, він просидів у таборі п’ять років аж до приходу союзницьких військ після дня «Д», злості проти фашистів у ньому напризбирувалося стільки, що він одразу кинувся в бій, зважаючи на університетську освіту, канадське командування присвоїло йому звання капітана, так він дійшов до Рейну, а вже тут нарешті здобув можливість приєднатися до радянських людей.

Всю цю заплутану історію переповів мені майор Михно, Коляда тупо мовчав, тільки покивував довбешкою, схвалюючи кожне слово свого старшого товариша, і все це мені якось не дуже сподобалося.

– Ви ж сказали, що знаєте англійську, – звернувся я до Гаврила Панасовича, – а тепер переконуєте мене, що без такого перекладача, як цей Попов, нам ніяк не обійтися. Якось воно не тулиться.

Гаврило Панасович трохи погмикав не без деякої поблажливості і, треба прямо сказати, без належної поштивості до мене, як до справжнього переможця, до речі, єдиного тут на Рейні з-поміж тисяч і тисяч викинутих з війни, тоді, так і не відповівши на моє запитання, запитав у свою чергу:

– А ви, товаришу капітан, якими іноземними мовами володієте?

Доволі несподіване і, сказати б, підступне запитання. В Хемері, випроводжаючи мене до Кельна, підполковник Дурас застерігав:

– Головне, капітан, не піддавайся на провокацію! Як вчить нас товариш Сталін? Пильність, пильність і ще раз пильність!

І ось, мовби почувши застереження підполковника Дураса, ворожі (або просто несвідомі) сили вже провокують мене.

Я палав справедливим обуренням. Що тут діється? Як це так? За якихось неповних дві доби я проскочив добру половину Німеччини, на кожному повороті шосе, з-за кожного будинку і з-за кожного дерева могли напасти на мою беззахисну машину недобиті есесівці, ніхто не питає мене, спав я чи не спав, ніхто не пропонує сніданку або хоч склянку чаю, а вже мерщій доскіпуються, хто я і що я і які мої знання? Цей чорнильний майор, наставивши на мене густі острішки брів, виступав якимсь верховним суддею над моєю недовченістю. Ясна річ, він міг би схопити облизня. Скажімо, капітан Сміян – не просто собі капітан, не випускник кулеметного училища, не бойовий мінометник, не стройовий офіцер, а високомудрий випускник інституту військових перекладачів, працівник високих штабів, вправний посередник між ворогуючими таборами, джерело порозумінь навіть там, де ніколи не може бути згоди. Гай, гай! Цей окоренкуватий майор з допитливими очима знав, що питати! Я нічого не знав про його довоєнне життя, та досить було й тих страждань, яких зазнав він у фашистських концтаборах, щоб визнати за ним право на велику досвідченість і ще більшу мудрість. Мабуть, такі люди володітимуть здатністю бачити кожного наскрізь, і не приховається від них ні недоумкуватість, ні невігластво, ні ницість, ні затурканість. Та я тоді був ще надто далекий від того, щоб перейматися долею таких людей, як майор Махно. Як на те пішло, то воювали не вони, а ми, і не вони, а ми переможці!

– Я прибув сюди не для того, щоб виконувати роль перекладача, – гордовито заявив я.

Майор Михно добродушно знизав плечима.

– Ви мене, мабуть, не так зрозуміли, товаришу капітан. Я що мав на увазі? Тільки те, як нас учили іноземних мов. Аби відбути чергу. Мене саме життя примусило. Довелося займатися наукою, читати всіляку літературу, а вона здебільшого не по-нашому. От і освоїв самотужки кілька європейських мов. Але тільки в межах собачого комплексу: все розумію, а сказати нічого не можу.

– Принаймні можете проконтролювати цього Попова, щоб він не перебріхував?

– Ну, не завжди, але іноді можу.

Я, мов хлопчик, насолоджувався своїм становищем повелителя.

– Прекрасно! Що там у нас ще?

Коляда, висунувшись поперед майора Михна, ознайомив мене з структурою збірного пункту. Полки, батальйони, штаби, стройові відділи, на полки розбито й жіноцтво, щоб був порядок, інакше неминучий кавардак.

– Мені це подобається! – рішуче заявив я.

– Підполковнику Сейсу теж сподобалося, – похопився Коляда. Майор Михно був іншої думки.

– Ви бачите на мені так зване обмундирування, товаришу капітан? – зітхнув він. – Це все Коляда. Роздобув десь матерії та ще й подбав, щоб була під нашу офіцерську «діагональ», відкрив тут майстерню, понашивав оцього монаття… Сам, як бачите, в американському… Я б волів зоставатися в концтабірній робі, ніж в оцьому, та, зрештою, махнув рукою…

– і правильно зробили, – зауважив я, – ви повинні показувати приклад. Як сказано: порядок у танкових військах!..

Однак майор Михно не належав до тих, хто підскакує в захваті від кожного слова, мовленого начальством. Коли ми йшли на сніданок до підполковника Сейса, він цілу дорогу бурмотів ніби собі під ніс, але так, щоб чув і я:

– Порядок, порядок… Всі вже тепер знають, де той порядок. Казарма, табір, а тоді кладовище… і цей наш збірний пункт… З табору – знову у табір, з казарми – в казарму… А там, може, й знов табір… і від усіх цих таборів чорніє вже й не в очах, а в душі…

Підполковник Сейс, маленький, привітний чоловічок, з ласкавим обличчям, ждав нас у своїй кімнаті з кількома офіцерами комендатури і перекладачем Поповим. Він наговорив мені цілу купу компліментів, заявив, що він у захваті від того, що може співробітничати з таким доблесним радянським офіцером, коли ж я скромно зауважив, що не бачу нічого особливо доблесного в своїй особі, Сейс сплеснув маленькими долоньками і обома руками вказав на мої ордени: мовляв, а це що? Сам він був підполковник адміністративної служби, до армії його призвано з запасу вже тоді, коли війська союзників висадилися в Європі і треба було думати про те, як освоювати визволені території. Сейс готувався до того, щоб відповідним чином нейтралізувати німецьке населення, та чомусь сталося так, що йому доручено організувати цей збірний пункт не для німців, а для радянських громадян. Річ зовсім непередбачена. Але він не політик, він звичайний собі власник ранчо в Техасі, кілька сот тисяч акрів пасовиськ, кільканадцять тисяч голів худоби, тут він знає, як повестися в тій чи іншій ситуації, що ж до порядкування на цілому континенті, та ще такому, як Європа, – то за це хай дбають гладкі котики з вищих ешелонів військової адміністрації. Вони сказали таким, як Сейс: «їдьте і організовуйте надійні табори для всіх ДР[8]», забувши пояснити, кого ж саме вони мають на увазі під цим словосполученням. Вимудрувані тими чиновниками реєстраційні картки, які припливли з Америки океанським транспортом слідом за Сейсом, теж, виявилося, розраховані на цих невизначених переміщених осіб, до яких, коли хочеш, можна занести і генерала Ейзенхауера і самого Уїнстона Черчілля. Щоправда, в останню мить схаменулися і рекомендували щодо радянських громадян вживати словосполучення «збірний пункт», однак табір завжди є табір, і Сейс не розуміє, навіщо радянських громадян, які опинилися в фашистській Німеччині не з власної волі, переганяти з-за одної загорожі до іншої,– хай навіть там був колючий дріт, а тут просто бетонна стіна.

– З табору – в табір, – докинув майор Михно.

Сейс безпорадно розвів своїми коротенькими ручками.

Сніданок був такий: яєчня з беконом, помаранчовий сік, кава і чай на вибір, ніякої тобі каші з м’ясом, ніяких шматяр хліба завтовшки з цеглину, – подзьобали по-пташиному, ковтнули води ковточок, стрепенулися, розправили крильця – і летіть! Я сказав підполковникові, що хотів би познайомитися з побутом наших громадян в збірному пункті, Сейс, ясна річ, не мав нічого проти.

Він називав мене «містер Сміян», я відповідав йому: «Містер Сейс». З погляду мого селянського походження, в цьому було багато комічного, але, чорт його бери, ми ж таки були переможці і мали право на якийсь свій етикет! Саме, підкоряючись висотам етикету переможців, підполковник Сейс сказав, що не стане супроводжувати мене по збірному пункту, бо тут все ж не американські, а радянські громадяни, а він досі сповідував теорію і практику неприсутності і хотів би дотримуватися такої лінії поведінки й надалі. Американці зібрали всіх цих нещасних людей, звезли їх до збірного пункту, дали їм притулок, покрівлю над головою, забезпечили їх їжею і всім необхідним, а тепер вони усуваються і віддають усю владу і, відповідно, клопоти в руки представників радянського командування.

Але день Перемоги підполковник Сейс все ж згодився відзначити разом з нами, і ось тепер ми стояли, оточені тисячами людей, серця яких гучали од радості голосніше за всі оркестри світу, зовні мовби цілком спокійно стежили за тим, що відбувається на вузькому плацу перед нами, хоч кожен бачив тільки те, що хотів бачити, і кожен переживав велику подію по-своєму.

Маленький Сейс стояв ніби й неприсутній. Все, що відбувалося, було само по собі, там командували сержанти й лейтенанти, підполковника зовсім не обходило, хто і як виконує свій маневр, хто встигає, а хто, може, й навмисно зволікає, хто дбає про честь армії Сполучених Штатів, а хто відверто нехтує цією честю. Ніяких тобі зубовних скреготів, невдоволеного сопіння, брання на замітку, погроз і нахвалянь. Можна тільки позаздрити. У нас навіть коли це й не генеральський або полковницький огляд, а просто собі ранковий старшинський або вечірня перевірка, – суцільний страх, трепет, паніка аж до втрати свідомості, а тут навіть у цей найбільший день Двадцятого Віку – не бліді від урочистого переляку обличчя, а розсміяні лиця, не скуте старшинським цуканням камінне марширування, а вільний, якийсь мовби грайливий рух пересування і перетікання в просторі, невловима, як вибух, грань між залізним послухом, що збиває докупи молоді тіла солдатів, і радісним, на всі боки їхнім розприском, нестримним і необмежуваним, як свобода.

Я нависав над маленьким Сейсом, як одна шоста земної кулі. і це не просто масивність тіла або масивність почуттів, а зрима перевага соціалізму над капіталізмом. Мабуть, хтось там з нашого командування мудро передбачив мою неспівмірність з американським підполковником. Сейс вдоволено мружився, спостерігаючи грайливе марширування американської комендантської роти, а я з висоти свого зросту і, сказати б, з позицій ідейної зверхності позирав на все те мало не зневажливо. Несолідно все ж таки для американців. Така подія, така армія, а тут – ніби оперетка. Так і Перемогу можна звести до іграшки. Мало серйозності. А ми виховані не так. «Красная Армия всех сильней!» Наші солдати вдарили б кирзяками так, що земля струснулася і небо перехилилося б! Злютованість, моноліт, непорушна єдність! А тут – фокстротики. Але вузький плац обрамлювали такі прекрасні, такі ніжні лиця наших дівчат, що моя вихована під барабаном душа розм’якла, і думки в мені перевернулися. Подумалося: а може, недосить грубої плоті Перемоги, сталевої твердості і демонстрування могуття, а треба саме отак – легкість, грайливість, краса, як у вогненних фейєрверках сталінських салютів на честь наших успіхів у битвах? і коли після недовгого парадування солдати пішли в розпорошку, а оркестрик справді перейшов з веселих маршів на відчайдушні фокстротики і на плацу самі собою почалися танці, я вже дивився на це без осуду і навіть сам радо ринувся б туди, запросивши гарну дівчину, коли б не моє становище. Підполковник Сейс уже танцював, танцювали всі американські офіцери, товстий Попов, майор Михно, навіть отой мугир Коляда, а я стояв, як стовп, бо ж прислано мене сюди начальником над усіма цими людьми, а в Радянському Союзі начальники не танцюють з підлеглими, а очолюють їх. Уявити собі, щоб командир дивізії танцював з медсестрами або продавщицями з воєнторгу! А я ж тут був, мабуть, вище за командира дивізії. Поки я отак індичився і надимав морду перед тисячами розвеселених вільних людей, щось ніби торкнулося об мій правий лікоть, було навіть відчуття, що мене легенько смикнули за руку, а тоді несміливий голос:

– Товаришу капітан, чи ви часом не Сміян Микола?

Я рвучко повернувся на голос. Невисокий чорнявий хлопець доброзичливо дивився на мене з-під густих брів, усміхався ніби до знайомого.

– Я – Сміян. А в чому справа?

– Мико! – прошепотів хлопець. – Це ти, Мико? А я – Пруня Ребринівський. Не впізнав?

Як я міг упізнати в цьому міцноплечому юнакові те мале веселооке хлоп’я з далеких довоєнних років? До школи мені треба було ходити дуже далеко, я вирушав мало не вдосвіта, але по дорозі майже завжди заходив до Ребринів, бо Яшко й Мишко вчилися зі мною в тому самому класі. Пруня був набагато молодший, але й тоді, коли ще не ходив до школи, щоранку схоплювався разом з братами, щоб сісти з ними снідати. Я заставав їх за сніданком, їхня мати тітка Векла з величезного глиняного горшка наливала в глибоку полив’яну миску ще теплої кваші, на столі лежала ложка й для мене, я присідав до братів і ми дружно тьопали густе солодкувате варево, намагаючись виловити в нім якомога більше сушених вишеньок – цього українського присмаку.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю