355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 43)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 57 страниц)

– Не віриться, що оце ми з тобою пливемо додому, – прошепотіла Оксана.

– А я знав, що таке буде.

– Я тоді, як завербувалася, думала: робитиму день і ніч і, може, цим врятую нашу любов. Так же ж гарно воно звалося: «Волго-Дон». А там… Вже ж набачилася я й натерпілася рабства в Германії, так то ж вороги. А тут свої – і рабство ще страшніше. Я тоді подумала: навіщо ж твої рани, Миколо?

– Ти питай не про мене, бо я живий, питай про вбитих. А я чи й був десь – кому до того діло? Жити треба, як усі, а всі живуть– ти вже бачила як. Я тоді слідом за тобою кинувся в село, думав – ти там, хоч малий Марко й написав, що тебе не було й немає. Та однаково мені треба було ждати тебе тільки вдома. Тобі було страшніше, бо ти опинилася серед чужих людей, та ще й у такому проклятому місці. А я серед своїх і хотів хоч роботою незримо поєднатися з тобою. Заробляв, заробляв, заробляв, на тракторі в МТС, тоді на двох роботах на агростанції, помагав нашим матерям, готувався зустріти тебе не з порожніми руками, малого братика треба поставити на ноги…

– А мій брат лежить десь у чужій землі, і тато – теж у чужій землі. Чи відплатиться коли-небудь їхня кров?

– Кров не відплачується. Ні кров, ні страждання. Затоптати можуть. Для цього завжди знайдуться охочі. В газетах пишуть про велику вдячність визволених народів Європи до Радянської Армії. Але вдячною може бути окрема людина, а не весь народ, бо його пам’ять скаламучується в натовпах, і годі шукати в ній просвітлення.

З теплої темної ночі ми поволі впливали в сріблистий світанок, коли небо, води і прибережні піски повиваються чарівним перлистим серпанком, і в м’якому примарливому світлі тільки подекуди темно зеленіють видовжені, як сама ріка, острови, якими значилися колись землі вольностей запорозького козацтва: Дубовий і Шелюговатий, Великий і Лісківський, Верхній Біловод і Відьмірський. Вільний і Переріз, і повільні степові притоки несміливо вливаються в Дніпро: Оріль, Кагальник, Ворскла, Омельник, а між їхніми гирлами в загадковій поплутаності нижуться коштовними прикрасами могутньої ріки її вітки, про які сказано в думі: «Вітки низовії– помічниці дніпровії»: Лісна, Вишемирка, Переволока, Гусарка…

«Сталінська конституція» дала три гудки, один протяжливий, два короткі, безжально руйнуючи чари неповторного дніпровського ранку, вона причалапкувала до нашої пристані, довго незграбно примірялася, ще довше швартувалася, стугоніло щось у нетрях судна, тріщало дерево, безладно скрикували люди, звичайний гамір і звична метушнява, але цього разу кожен звук відбивався в мені тривогою, чомусь здавалося, що на пристані стоятиме Олька і хтивими очима вишукуватиме серед пасажирів мою незграбну постать, не помічаючи Оксани, не знаючи ні сорому, ні жалю, ні пощади. Моя тривога передалася Оксані, вона доторкнулася до мого плеча, тихо спитала:

– Що тобі, Миколо?

– Якось наче холодно стало, чи що.

– Тепло ж яке! Вже он сходить сонце, то й зовсім буде, як у раю!

Які то сили розташували рай поряд з пеклом – добрі чи злі, мудрі чи нікчемні? Я пережив усі пекельні муки, допоки переконався, що в цю ранню пору на дебаркадері немає нікого, нікого, а тоді зазнав усіх райських блаженств, не побачивши Ольки, нарешті повіривши в свою свободу. З’явилася б Олька на пристані, кинулася до мене, що я сказав би Оксані? Пазурець загруз – всій пташці пропасти. Тоді в страшних, як землетрус, Ольчиних обіймах я пропав без надії на порятунок, забувши про честь і каяття, тепер треба було жити далі, а про каяття Оксана не хотіла й чути, ще раз виникла б і стала між нами осоружно-безсоромна Олька, – то й не знати, що сталося б з нами, як поточилося б наше життя.

Ох, як же непросто бути вільним навіть у землях вольностей запорозьких!

Діди-перевізники куняли в своєму човні. Коли я поміг Оксані переступити через борт, а тоді кинув у човен наші речі, дід Петро, який грівся проти сонечка в носі човна, обізвався до діда Гаврила, що сидів на кормі:

– А що, Гавриле, параход вже відчалює?

– Та вроді відчалює…

– Хвиля прокотиться, то можна й пливти?

– Та вже ж, що можна.

Нас вони мовби й не зауважували. Звична справа: перекинути на той бік, руб з людини, руб з поклажі,– і знову назад і тепер ждати пароплава згори, з Києва.

– Нас не на Вільний, а до Прорізі,– сказав я, сідаючи поряд з Оксаною.

– На Прорізь далеко, – відповів дід Гаврило, – це вже весною, як води багато, то ми й на Прорізь ходимо, а ниньки ж з Вільного й вам ближче до Зашматківки, та й нам з Петром…

– Ми вам заплатимо, – пообіцяв я.

– Платня – що! Далеко ж та й проти води. На тяглі треба йти вздовж усього Вільного.

– Я поможу, – знов пообіцяв я, заповзявшись на своєму, – мені це не важко… А нам би з дружиною дуже хотілося саме до Прорізі.

Оксана запитально глянула на мене, не розуміючи, звідки ця моя примха, але мовчала.

– Та воно можна й до Прорізі,– вставляючи весло в кочеток, роздумливо мовив дід Петро, – коли вже вам так треба, то чого ж…Оце ви й з жінкою, воно діло сімейне… Вроді ми вас колись перевозили. Правда ж, Гавриле, перевозили?

Я весь похолов. Ось візьме дід Гаврило та й бовкне про Ольку, як вона проводжала мене до їхнього човна, як безсоромно чіплялася… Але дід Гаврило вже давно перейшов межу дріб’язкової доскіпливості, він дивився на світ з тих висот, де вже все втрачає свої ознаки, а зберігає тільки саму суть, його, як філософа, тепер цікавили принципи, а не деталі. Гаврило навіть не глянув на нас з Оксаною, хоч ми сиділи обличчями до нього, він дивився в далину, на річку й на небо, думав щось своє і, може, й не чув свого напарника. Тому зовсім несподівано пролунали його слова:

– Вроді лічность знакома. Ви ж із Зашматківки?

– З Зашматківки, – відповів я.

– І хто ж ви будете, як не секрет? – поцікавився дід Петро.

– Сміян. Федора Сміяна до війни ви, може, знали?

– Федора? Федора не знали. Правда ж, Гавриле, Федора ми не знали?

– Бо Федора й не було, – озвався Гаврило, – Сміян був один – Микола.

– То мій дід, – пояснив я, – вмер в голод.

– Бач, а ми й не знали, – зітхнув Гаврило, – а колись же парубкували з Миколою. Правда ж, Петре, парубкували? Ми було з Петром через гору та на Лихівку до дівчат, а Микола аж на Пришиб вдарявся, була там у нього, казав, уже така дівка, що крий тебе божа сила! Та й сам Микола ж був парубок, ох же ж і парубок!..

Я непомітно накрив долонею Оксанині пальчики. Чуєш, мала, який був Микола Сміян! А може, й онук його не гірший? Адже теж Микола.

Оксана ледь повела на мене оком, але ні мови, ні усміху, ні поруху. Сиділа вся напружена, не знаючи, що я задумав з цією Проріззю, а питати при дідах не хотіла.

Коли перетнули Дніпро і ніс човна човгнув по мілині, я випередив діда Петра, роззувшись і підкачавши холоші штанів, стрибнув у воду, сказав: «Давайте вірьовку!» Дід Петро розмотав вірьовку, один кінець прив’язав за кочеток, інший подав мені.

– Лямки в нас нема, – сказав він, – бо ми ж тепер на тяглі не ходимо, це хіба що восени, як дощі наллють Прорізь і з Вільного пасажири бродом уже не переберуться…

– Та яка тут лямка? – засміявся я. – Човен же легший, як тріска. Сам пливе – тільки підсмикуй!

Я пішов понад берегом острова по мілкій воді, дрібний мокрий пісок бездонно провалювався в мене під ногами, він був зрадливо-податливий, як злукавлена жінка, і невловимий теж, як жінка, мені захотілося, щоб Оксана була зі мною, і я покликав:

– Оксано! Вода божественна! Стрибай до мене!

Без зайвих намовлянь Оксана скинула босоніжки, для годиться зачерпнула долонею води – чи не надто холодна? – і стрибнула в мої обійми, супроводжувана схвально-філософічним покахикуванням діда Петра і діда Гаврила. Я пішов трохи глибше, посту-паючись мілкою водою Оксані, так ми йшли плече в плече якийсь час мовчки, тоді вона ледь чутно промовила:

– Що ти оце надумав?

– А хіба що?

– Чого ми переправляємося аж за Прорізь?

– А ти й досі не здогадалася? Хіба забула те наше Місце?

– Нічого я не забула. Та коли ж то було!

– Ти кажеш: було? Так не було ж тоді нічого! Ти привела з собою Ольку, і вона все перепаскудила. Вона стає між нами, мов зла недоля. Та вже досить! Сьогодні ми з тобою нарешті будемо самі, без нікого, як Адам і Єва! Бачиш, яка тут пустеля? Води, піски, береги, небеса, весь світ довколишній – тільки для нас! Ніде нікого, ніхто не завадить нам з тобою пожити бодай один-єдиний день отут над водами, на пречистих пісках, під цим сонцем серпневим, як в раю. Не казав тобі, а надумав усе це ще в Каховці, плюнув тоді на свою агростанцїю і на все на світі, вирішив завезти тебе додому, але не в село, не до наших матерів і рідних людей, а саме в оцю пустелю, де ми будемо самі, без нікого, на цих білих пісках, над м’якими водами дніпровськими, під шовковистими небесами.

– Ти здурів! – прошепотіла Оксана, червоніючи. – Що ти ото кажеш? Почують діди – що вони подумають?

– Діди не почують, – заспокоїв я Оксану. – І ніхто не почує. Підійди ще ближче!

– Ну, Миколо! Ти наче маленький.

– Я вже давно не маленький, – засміявся я і не промовив, а проказав самими губами: – Я тебе люблю!

– Ні, то я тебе, – сказала вона тихо. – А тобі зовсім не треба мене любити. Нема за що.

Я жартома штовхнув її в плече.

– Зараз буде Прорізь, підемо на веслах. Прошу в човен, товаришко Сміян!

Я замінив діда Петра на веслах, і ми перехопилися через бистру Прорізь одним махом. Дід Гаврило спробував одмовитися від додаткової плати, але не зміг цього зробити, бо гроші йому вручала Оксана, яка додала ще й поцілунок в сиву дідову бороду.

– Оце ж тобі, Петре, яка рахуба, – бурмотів дід Гаврило, – такі ж тобі пасажири: і на тяглі нас вели, і на веслах, і гроші, та ще й оце, наче й парубкування наше вернулося…

Я зіпхнув човна, вода підхопила його, понесла, ми з Оксаною були тепер самі серед безмежних пісків, вод, прибережних шелюгів, і тільки далеко-далеко над самим берегом темніли круглі валуни кам’яної забори.

– Згадала це місце? – спитав я тихо Оксану. Вона підняла на мене погляд, мовчки кивнула. Щось її тривожило, вона ніяк не могла збагнути моїх намірів, від самої Каховки я поводився з нею, мов грізний феодал, не питаючи згоди, віз Оксану куди хотів, примушував коритися в усьому, і вона, мовби спокутуючи провину за нашу безглузду розлуку, мовчки корилася, але тут, на рідних берегах Дніпра, в ній відродилися спогади і про давнє горе, страждання й ганьбу, але й про її пречисту любов до мене, яка не вмерла навіть у бруді й потоптаності. Оксана ще хвилину мовчки дивилася на мене, тоді пошепки, ніби лякаючись, що хтось нас може підслухати, поспитала:

– Чого ж ми стоїмо тут? Може, вже підемо?

– Куди? – здивувався я.

– Як то куди? До села. Додому. До твоєї і моєї матері. Вони ж, мабуть, ждуть-не дождуться.

– Ніхто нас не жде.

– Таке й скажеш!

Я обійняв її за плечі, притиснув до грудей, нахилився над її ніжним прекрасним лицем.

– Запам’ятай, Оксанонько, назавжди, на все життя, навіки: ніхто ніде нас не жде, і нікого не ждуть на сім світі, і нікому не потрібний Микола Сміян і ти теж не потрібна ні для кого. Хіба ти ще не пересвідчилася в цьому? Тільки ми з тобою – одне для одного, тільки ми вдвох, чоловік і жінка, наша любов, снага і безсмертя роду, а все інше суєта й марнота: імперії, диктатори, світогляди, принципи, сяйливе майбуття і обіцяне дурням царство свободи. Коли ти отої проклятої осені в Нижньодніпровську зникла, я заприсягнувся, що рано чи пізно знайду тебе, не шукаючи, і ми з тобою відшкодуємо всі найтяжчі втрати, яких нам довелося зазнати навіть тут, в найдорожчих для нас рідних місцях, ми нарешті відсвяткуємо своє весілля, якого в нас небуло, ми наповнимо своєю любов’ю всі рідні простори, все ростуще й плодюще, землю і води, небо і зорі. Та й тоді не вичерпається моя любов до тебе, Оксанонько. Ти мене чуєш?

– Чую, – сказала вона тихо. – Але ти зовсім здурів, Миколо.

– Здурів од тебе. Ти пам’ятаєш, як тоді, на Рейні, прийшла до мене і сказала? Що ти сказала тоді?

– Господи! Коли ж то все було!

– Те, що було з нами, нікуди не зникає. Я не віддам ніяким щонайвищим силам жодного твого слова, ні твого усміху, ні твого зітхання! Поцілуй мене!

– Ми обоє здуріли! – простогнала Оксана, втоплюючи мене в безмежній вільгості своїх гарячих цілунків і безвільно потопаючи сама в суворих водах моєї чоловічої нетерпеливості.

Звісно ж, це було цілковите безглуздя: зупинити час, повернути те, що не вертається, наздогнати літа, які вже не наздоженеш.

Я підхопив Оксанин чемодан, свого портфеля, вузол з речами, зграбастав усе це як попало, ласкаво підштовхнув Оксану плечем.

– Ходімо!

– Куди?

– Кинемо оце барахло під кущі, а самі – купатися!

– Отак зранку – й купатися?

– З ранку й до самого вечора! Сьогодні наш день. Маємо ми право хоч на один свій день у житті?

Ноги наші глибоко вгрузали в сипкий пісок. Ще мить тому незаймана сліпучо-біла цілина краялася двома нерівними смугами безформних слідів, пісок під нашими підошвами плакав, стогнав і зойкав, Оксана, стріпуючи по черзі ногами, скинула босоніжки, але пісок плакав і під її босими ногами і навіть ніби ще жалібніше.

Я вибрав розлогий старий кущ шелюгу, сховав наші речі, нарвав сухої трави для маскування – знадобилася військова наука.

– Давай роздягнемося, – сказав я Оксані,– вже заодно заховаю і одяг. Тоді – хоч і на Вільний пливти!

– Якось незручно ж, – прошепотіла Оксана. – Я піду он туди за кущі, а ти відвернися.

– Вже! – гукнув я. – І одвернувся і навіть очі заплющив!

Однаково ж бачив її навіть з заплющеними очима, її тіло світилося мені й крізь найдальшу далеч, а тут варто було тільки простягнути руку – і воно прилинуло до мене, гаряче, туге, спорзне. Тісний ліфчик і вузенькі трусики були зовсім недоречні на цьому прекрасному тілі. Я рвонув за одну й за другу смужку матерії, Оксана знесилено простогнала:

– Сором же!

Який сором, коли ми зосталися самі на всьому білому світі! Все зникло, не було нічого ні довкола нас, ні нині, ні вчора, ні во віки віків, може, ми ще й не жили, а щойно народилися і вперше побачили одне одного, відчули свої тіла, їхню велику жагу, нестримну жадобу до злиття, у вогні якого зіллються наші безсмертні душі.

Вогонь ударив з наших тіл такими могутніми потоками, що загорілися земля і небо, ми стояли посеред велетенського вогнища, негасиме полум’я пристрасті охопило наші душі, а тіла бив дрож од солодкого страху перед тим неминучим, що мало настати й статися, збутися й відбутися, початися й не кінчатися ніколи, тривати в безмежній радості вічно. До тої сподіваної вічності лишалася тільки мить, вся в терпінні, в паланні, майже в самознищенні, але хотілося продовжити ту мить до безкінечності, затримати на цілі безміри блаженства і захвату.

– Треба скупатися, – долинув до мене її голос.

– А мабуть, треба!

Піски так палахкотіли, що ми насилу втрапили до води. Вода не загасила нашого вогню, вона теж горіла, кипіла, несамовитіла, ми спробували порятуватися на бистрі, ми відчаєно кинулися в колись такі крижано-холодні вири, але й вони сьогодні обпікали наші беззахисні тіла, так ніби в невідомих глибинах під Дніпровим ложем зродилися древні вулкани і звідти б’ють потужні гейзери.

Тепер порятунок був тільки в наших поцілунках, завжди такі палючі, вони серед цього палання стали мовби прохолоднішими, обіймаючи й обціловуючи Оксану, я повів її з води на берег, в глибину сліпучих пісків, ми не помітили, як вибрели з води і занурилися в безмежне сріблисте поле, низький голос води злився з високими виспівами гарячого піску, який ужене стогнав і не плакав під нашими стопами, а сміявся і торжествував і щедро розпросторювався пречистим ложем для нашої нетерпеливості. Біле безмежжя, мов біле тіло, могутнє кругле каміння гранітної забори, ніби жіночі груди, буйні Шелюгові зарості сором’язливо тулилися до краю пісків, ріка, неначе гігантська жінка, в недбалому розкиді могутніх стегон обхоплювала головним руслом і Проріззю острів Вільний – хіба ж не досить місця серед цього безміру і чи ж мало простору для нашої любові?

Та коли Оксана лягла на пісок, все звузилося довкола неї, знікчемніло й мовби самознищилося, і тепер тільки її молоде всеплодюще тіло панувало в просторі, було землею і небом, водами і вітрами, бурями й спокоєм, жданням і обіцянкою.

В своєму чоловічому самозасліпленні я не одразу збагнув виміри Оксаниного могуття, я самовпевнено нависав над нею, як збита в дощове ядро хмара нависає над розімлілою від знемоги землею, геть забувши про те, що хмара, хоч яка велика й тяжка, проллється дощем і щезне, а земля в глибині дощів стане ще плодючішою, потужнішою і безмежнішою.

Я навис і завис, нахилився й схилився, довгі злукавлені очі пливли від мене, як ріка, і це палаюче всемогутнє тіло пливло і відпливало, і я теж покірливо плив слідом за ним, готовий разом з ним втонути, лягти на глибинах і мільйони років дивитися, як тече над нами ріка, як пливе небо, сонце, місяць, зорі, а тоді підвестися, розпростатись і засміятися.

Ми потопали й виринали, замало було простору для нашого захвату і часу для нашої чулості, я вже давно повинен був знати про свою тисячолітність, та по-справжньому відчув це тільки тепер, біля цього безсмертного тіла, з цим тілом, у цьому тілі, в злитті з ним, в знищенні й народженні, в кінці й початку. Що там усі мафусаїли, агасфери, спасителі й пророки! Все то лиш символи, безтілесні знаки вічності, далекі від палахкотіння людської крові, від земної юдолі, в якій ми обрітаємося нагі, безсилі та водночас і всемогутні в своїй любові й ніжності.

Ледь чутними словами я лоскотав маленьке Оксанине вухо.

– Мала, чуєш мене?

– Чую, – долинуло знеможене зітхання.

– Я б оце задушив тебе в обіймах тільки для того, щоб самому й воскресити тебе, мов господь-бог!

– Ну, задуши.

– Не віриш мені? Від тебе ллється така сила, що я справді мов бог вознесений над просторами і готов запліднити оці піски, води і навіть повітря! Але все забираєш ти спрагло, невситимо, невтомно…

– Як тобі не соромно таке казати!

– Сором, коли є сторонні й чужі. А ми з тобою – самі. Може, ми щойно народилися. Я виник з простору, а ти вийшла з піску, народжена мною. Глянь: все твоє тіло в піску! І це вже не той пісок, що довкола, це щось надзвичайне, як ти сама!

Її шия, груди, живіт, стегна іскрилися крихітними крупинками кварцу. Безмежні піщані поля всуціль складалися з безбарвної одноманітної субстанції, а тут кожна окрема піщинка світилася на сонці золотом і була прозора, як магічний кристал. Чи не так і кожна людина, взята в своїй окремішності, світиться і виграє дорогоцінними гранями своєї неповторності, а кинута в натовп, загублюється в ньому, стає жалюгідною жертвою суцільного зоднаковіння, і хоч що б там виспівували казенні душі про переваги так званого колективізму, хоч скільки б повторювали, що гуртом і батька добре бити, – гурт завжди залишиться гуртом, юрба – юрбою, а людина може восторжествувати тільки у своїй самоцінності.

– Ми як на острові,– сказав я, – коли б отак – на все життя. Бути тільки вдвох. Щоб ти більше не втікала, а я не ждав. Вже не відпущу тебе ніколи! Як у тій пісні: і сам не піду, і тебе не пущу.

– Я б теж – отак назавжди. Щоб нікого більше не бачити. Рвалася до тебе, а тепер мені більше нічого й не треба…

– Рвалася – і мовчала цілі роки?

– Я ждала.

– Чого ж ти ждала?

– Коли все скінчиться.

– Що скінчиться?

– Ну, все. Хіба я знаю? Людська нужда. Наші муки. Може, отой колючий дріт, за яким я була в Німеччині. А тут кинулася – вся Волга перегороджена, і Волго-Дон, і Куйбишевська ГЕС, там були ще з Біломорсько-Балтійського каналу і з каналу Москва-Волга, до самої смерті за колючим дротом, а ще далі, кажуть, вся Азія обплутана тим дротом: і степи, і тайга, і тундра. Що ж це таке, Миколо? І де йому кінець?

Я пригорнув її, погладив м’яке волосся.

– А ти допитувалася, навіщо я везу тебе в цю пустелю. Людині треба забратися в таке місце, де не дістане її ніякий уряд. Я вже давно задумав: як тільки ти з’явишся, вкраду тебе од усього світу – і сюди!

– А коли б ти знайшов мене взимку?

– Однаково припровадив би сюди!

– В сніг і мороз?

– Ми б розтопили з тобою всі сніги!

– А тоді?

– А тоді б поїхали на агростанцію. З цим райським куточком їй не зрівнятися, та все ж… Ти побачиш… Головне: людей там небагато і жити вони не дуже заважають. Є Паталашка, є Щириця, є Ляпка. Як в «Енеїді»: «прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі». Наше ж з тобою щастя, що там – професор Черкас. Мабуть, він страшенно дивується, що я так довго не вертаюся. Бо про те, як я тебе крастиму, я не сказав навіть йому.

– Божевільний! Все тіло в ранах, а він…

– Поки голова на плечах, ніякі рани не страшні. Вище голову, мала! Поцілуй мене, коли хочеш, щоб я тебе поцілував!

Повернути хоч на день те, що вже ніколи не вернеться: юність, молодість, незатьмарене щастя. З запізненням на цілих шість років ми з Оксаною все ж відсвяткували своє весілля. Саме так: весілля, а не свайбу, як колись казали в Зашматківці. Свайби справляли тут восени, коли золотилося листя на деревах і мовби вистеляло золотом довгу путь для молодожонів. Гуляли цілими тижнями, гриміло все село, в грандіозній барвистій опері брало участь старе й мале, вироблений за тисячоліття ритуал витримувався з не меншою ретельністю, ніж урочиста церковна служба, оглядини, сватання, дружки, бояри, коровай, шишки, розплітання коси, сумні пісні розлуки з ріднею, останні гулі, викуп нареченої, вінчання, кількаденне гуляння до першої ночі, після першої ночі, п’яна радість і п’яні сльози, музики і танці до знемоги, і пісні стеляться, як зелений барвінок, ридають і сміються, злітають у небеса до самого бога.

Як почалися колгоспи, свайби вмерли. Душа народу злякано зіщулилася, а тоді мовби й зовсім вмерла. Яскрава свайба замінилася невиразним весіллям, схожим на загальні збори з президією, трибуною, промовами, червоним сатином і скляною карафою з водою. Одружувалися не хлопці й дівчата, а трактористи й ланкові, пастухи й свинарки, тваринники і доярки. Перед самою війною, мовби в передчутті страшного лиха, почалися в колгоспах безкінечні бенкетування, та не були це щедрі частування, які йшли ще з далеких віків, а вульгарна пиятика колгоспного начальства: голови, бухгалтера, комірника, бригадирів, усіх їхніх прихвоснів, – і пропивали вже не так, як той чумак у Києві на риночку, що пропив воли, пропив вози, пропив ярма ще й занози, все чумацькеє добро, – а розтринькували колгоспне добро.

Коли я в травні сорок першого приїхав після училища додому, мати, яку недавно призначили бригадиром колгоспу, кинулася до мене з скаргами:

– Ти ж тепер, сину, красний командір, поможи людям, бо доведуть нас до розоріння. Сталін почав, а ці вже доконають!

Для моєї віддистильованої в безмежній вірності вождю молодої душі чути таке навіть од рідної матері було страшно.

– Мамо! – злякано вигукнув я. – Що ви ото кажете!

– А те й кажу. Он люди розказують, бачили намальованих Сталіна й Гітлера. Так Гітлер намальований, і перед ним біла булка, а перед Сталіном – кермек. Отак воно й є. А наші сукини сини столи стругають, та ставлять у садках, та один до одного, так клубком і качаються, та пропивають же ж колгосп цей до нитки! Ти ж командир, може ж хоч ти захистиш?

– Я, мамо, повинен захищати вітчизну, а не якийсь колгосп.

– А я ж думала… – гірко зітхнула мама.

Чого не встигли пропити місцеві керівнички, доконала війна. Ще дужче змаліла наша Зашматківка, вкоротилося життя, скотилася на грань вмирання народна душа, відходив у непам’ять барвистий світ минулого, і які вже тут свайби, які урочистості, які радощі!

Наше весілля відбулося тільки завдяки моїй упертості. Без надмірного розголосу, без натовпів, тільки найближчі люди, все тихо й скромно. Ну, кувікнув кабанчик, провіщаючи смачні ковбаси, полетіли голови в курочок і півників, розкачувалися коржі для локшини, варилося і пеклося все, що треба, над тонкошиїми горілчаними пляшечками, мов висотні сталінські будівлі над одноповерховою міщанською Москвою, здіймалися срібноголові пляшки того Совєтського шампанського, яке закликали нас пити реклами в усіх радянських містах, в скляних карафах, чи то чудом уцілілих ще з довоєнних президій, а чи привезених для відбудови села вже по війні, звабливо золотилася абрикосівка місцевого виробництва, свіжо вигнана з назбираних у степових лісосмугах кисленьких абрикосок, які щедро вродили того літа.

Були тости, промови, побажання і величання, були радісні сльози наших матерів, і в тих сльозах ще яскравіше сяяла Оксанина краса, забігло начальство – колгоспне й сільрадівське, – пило, не закусюючи, навстоячки, «не взирая» і до дна, харамаркало щось про трудові успіхи і сяйливі вершини, бігло далі – виконувати вказівки, готуватися до нового етапу, здійснювати і втілювати. Прочув про моє весілля і дирекор МТС Положай, приторохтів півторатонкою, забувши про своє хитрування, щосили вигукував: «Гірко-о!», а тоді підсів до мене, спитав:

– Правду кажуть, що ти в науку вдарився?

– Все може бути, товаришу директор.

– Та який я тобі директор? Дядько Демид з Положаїв – ото й усе. А ти можеш тепер вийти у великі люди.

– Можу вийти, а можу й не вийти.

– Не забувай, що тебе виховала Положаївська МТС.

– А також її директор Положай.

Балачка у нас вийшла майже на дипломатичному рівні.

Галя-поштарка подарувала мені знімок нашого п’ятого класу. Випадково зберігся у баби Хомихи, в якої до війни квартирувала вчителька природознавства Марія Микитівна. Я вже й забув про той знімок, на якому я сидів правобіч од учительки, притискуючи до грудей книжку з написом «Ботаніка».

– Бач коли ще ти думав стати агрономом, – сказала Галя.

– Та не думав я тоді! Це вже по війні, в сорок п’ятому зустрівся мені один мудрий чоловік і намовив мою дурну голову…

Хоч як наші матері намагалися одомашнити весілля, обмежити його родинним колом, воно все ж таки нагадувало коли й не загальні збори, то кущові або ж нараду, засідання, присвячене, з приводу, з нагоди, коли не порятуєшся від промов, не відкрутишся від виступів, осоловіло й знетямлено слухатимеш чергового оратора і намагатимешся розв’язати задане класиком завдання: чоловік ти чи дорогий і багатоповажний шкап?

Малий Марко метався туди й сюди, видно, ждав когось, нарешті діждався, урочисто ввів до весільної кімнати з розкричаними («Гей, гук, мати, гук!») і розспіваними («Чи я в лузі не калина була?») дорогими гостями безрукого свого вчителя Бугайова, той, як представник місцевої інтелігенції, не став сліпо наслідувати начальство, піднесеного йому стаканяру рішуче відсторонив єдиною своєю рукою, взяв послужливо піднесений йому Марком аркуш цупкого паперу і став з непромоченим горлом вичитувати з нього поздоровлення від імені школи й педагогічного колективу нам з Оксаною, як колишнім випускникам, дітям героїчних батьків, які загинули в ім’я, вихованцям, що з гідністю пронесли на фронтах Великої Вітчизняної, а також у відбудовчий період, коли, не шкодуючи сил, не зупиняючись ні перед чим, не зважаючи, не лякаючись, не, не, не… Все, як у анкетах: не був, не служив, не притягався, родичів за кордоном не маю, з партії не…

А несвідомі дядьки і тітки, не слухаючи високоідейного представника місцевої інтелігенції, хилили обважнілі голови до самого столу і виспівували: «Ой, бре море, бре! Сип, шинкарко, ще!»

Бугайов, мабуть, був наділений властивістю отих радіорепродукторів, розвішаних на всіх стовпах Радянського Союзу: оглушувати всіх і нікого не чути. Дочитавши свого папера, він урочисто передав його нам з Оксаною і оголосив:

– А тепер з побажаннями для вашого майбуття виступить наш найкращий художній читець Марко Сміян, який прочитає уривок з поеми «Клич вождя» видатного українського радянського поета.

Мама вносила нові полумиски з смажениною, я підкликав її до себе, попросив сісти поряд, послухати молодшого синочка. Талант треба помічати, заохочувати, плекати.

Марко, виставивши поперед грудей руки зі зчіпленими пальцями, гордо задираючи голову, викрикував: «Історії земної віща річ уклалась в слово, просте й незгасиме, і завше, скільки б не пройшло сторіч, позначуваних датами новими, люд України цей знаменний клич в своєму серці вдячно берегтиме, бо словом волі освіжив навік його шляхи великий більшовик».

Тут Маркові забракло повітря і він замовк, далі можна було б і не читати, бо й так усе зрозуміло, до того ж ніхто не слухав, але мій брат не зважав на те, він набрав у груди повітря і таки докінчив загадане улюбленим наставником завдання: «Клич Сталіна, клич волі, чутний всюди, народ підніс, як знамено своє, і з ним прийшли до перемоги люди, і зараз він могуття їм дає найбільші в світі зводити споруди, що комунізм найменням їхнім є, що сталінськими сяють прапорами, що творяться народом вільним – нами!»

Треба було аплодувати, але малосвідомі гості, виховані на поезії дореволюційних часів, мабуть, нічого не збагнули з читаного Марком і затягнули: «Та туман яром, та туман яром, мороз долиною…» Я підніс над головою руки, потряс ними підбадьорливо до Марка і безрукого вчителя, тоді налив Бугайову, налив і собі, ми мовчки випили, і Марко пішов проводжати безрукого. Ніби й був у мене брат і ніби й не було його. То грав у якихось мертвих п’єсах, тепер оці мертві вірші. Найбільші в світі зводити споруди, що комунізм найменням їхнім є… Вбивали людей, але вбивали й слова. Що ж нам лишилося? Якісь словесні протези, мумії, щось знікчемніле, завошивлене, як оте «завше», дерев’яне паліччя замість живої мови.

Мама тяжко зітхнула, коли Марко слідом за вчителем вийшов з хати, але, здається, вона не дуже переймалася якістю української радянської поезії, маючи свій, суто материнський клопіт.

– Не знаю вже, що його й робити з Марком, – сказала вона тихо.

– А що?

– З отим безруким він, мабуть, умом повредився. Був же хлопець як хлопець, а це почало гарькати, так наче йому язик викришився. Каже не «просо», а «прльосо». Чи ти таке чув?

– Просо, м’ясо і колесо – наші найперші слова. Може, то він на всі лади їх повторює та вимовляє? – пожартував я.

– Та які там лади! Каже не «горобець», а «горльобець». Лихо та й годі!

– Марко спеціально вчиться гарькати, бо він у шкільній виставі грає вождя, а вождь гарькав.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю