355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 34)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 57 страниц)

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки

Синім лугом, ромашкою з канівських круч,

Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Після історичних постанов Центрального Комітету про журнали „Звезда“ і „Ленинград“ у Києві відбувся пленум Спілки письменників Радянської України, на якому суворо засуджено націоналістичні твори Рильського, Яновського, Сенченка, а також Малишка. І саме про оці невпинно повторювані студентом Сміяном рядки один поет, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, з усією принциповістю і прямотою сказав, що вони націоналістичні.

Справді, вчитайтеся: „синім лугом, ромашкою з канівських круч“. Що це таке? Синій луг і жовта ромашка – це ж жовто-блакитні кольори українського буржуазного націоналізму! І саме до цієї петлюрівської України звертається поет: „Так візьми ж мою кров і візьми моє серце“… Питається: а де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче поет віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістичного ладу? Як же ставиться до цих рядків студент Сміян? Студент Сміян заявляє, що ці рядки тримали його на світі в найтяжчі фронтові дні й години. Зверніть увагу, шановні колеги, не слова товариша Сталіна „ворог буде розбитий, перемога буде за нами“ підтримували Сміяна, а націоналістична писанина якогось поета!

– Ганьба! – гахнув Климушняк, і Сирота, підохочений цим начальницьким салютуванням, вірнопіддано пожолобився, притиснув коротенькі ручки до грудей:

– Закінчуючи, я хочу висловити якнайглибшу, якнайсердечнішу подяку нашому великому вчителеві і другу, найгеніальнішому з усіх учених, вождеві передової науки, дорогому товаришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки є для нас справжньою програмою і колосальною підтримкою в нашій нелегкій боротьбі з монополістами в науці, ідеалістами всіх мастей. Хай живе наш великий Сталін, великий вождь світового пролетаріату!

Нікчеми не можуть бути нешкідливими. Славослів’ям вождеві Сирота примусив аплодувати собі весь зал, аплодував і я, хоч і пробував якось виправдатися перед самим собою, з безсилою насмішкуватістю думаючи, яке ж відношення має світовий пролетаріат до нашої кафедри ґрунтознавства, до професора Черкаса та й до мене.

Пояснення не забарилися. Климушняк жестом руки притримав Сироту біля трибуни, перечекав оплески, тоді тицьнув вказівним перстом на зал, грізно запитав:

– Студент Сміян тут?

Я мовчки підвівся над рядами, видовище не для дрібних душ, але Климушняка надійно захищала його високо посадність, то ж він чи й зауважив погрозливу масивність моєї постаті, зате Сирота, що впродовж цих двох років мав можливість виміряти й переміряти свою мізерність і зіставити її з усім, що стояло за мною, заметушився, змізернів ще більше, захитав голівкою, вклоняючись чи то всій президії, чи то самому Климушняку, і не витримав свого навмисно спокійного єзуїтського тону, зірвався на лозунг, на перевірений і перезатверджений вигук людини з маси, що мав знаменувати так званий глас народу:

– Таким, як Сміян, не місце в лавах радянських студентів!

І дрібненько потупцяв на своє місце.

А я височів над заляканими й переляканими з усіма своїми орденами, з своїми пораненнями, з своєю гордістю і розпукою в душі, нікчемні слова не дотикалися мого слуху, людська зрадливість не могла осквернити моєї душі, ницість не дивувала, а тільки викликала скорботу.

– Ви – студент Сміян? – прошарудів крізь тисячі запон війни, вбивств, нищень і жахів голос Климушняка. – Чому ви мовчите? Відповідайте.

Я стояв мовчки.

– Що ви можете сказати? – вже зривався на крик Климушняк.

– А що казати? – здивувався я. – Оскільки мені відомо, студент Сирота ще не вождь, щоб ми повторювали кожне його слово. Коли ж говорити про самого студента Сироту, то я не знаю, коли і як загинули батьки Сироти, але шкодую, що вони встигли пустити на світ таке ніщо.

Тут не втерпів наш секретар парткому Іван Панасович і з такими знайомими мені інтонаціями голосу його старшого брата зауважив:

– Не треба звинувачень, товаришу Сміян.

– Та я й не звинувачую, Іване Панасовичу, – відгукнувся я. – Що ж до Сироти, то співчуваю його сирітству й убозтву. До речі, моя дружина Оксана готує сьогодні гречані галушки, які так любить студент Сирота, я ж запрошую його до нашої скромної оселі.

Гречані галушки після тяжкої артилерії політичних катувань були такі несподівані, що навіть вмерлий зал ожив, заворушився, пішов хвилями, президія опинилася в мертвій зоні, розгубився сам Климушняк; зате з перших рядів, мов чортик з пляшки, вистрибнув Сирота і, адресуючись до президії, до залу, до всіх взагалі й до кожного зокрема, прошамкотів:

– До вашого відома, товаришу Сміян, я за гречані галушки не продаюся!

– А за що ж ти продаєшся, жалюгідна твоя душо? – спокійно поспитав я, і зал після цих моїх слів ожив остаточно, зітхнув і загримів такими страшними оплесками, що їхні хвилі могли б змити не тільки миршавого Сироту, але й бетонно-сірих климушняків, всю оту мільйоннотонну навалу на беззахисні наші долі.

Могли б змити, та не змили. Бо й для найбурхливіших оплесків потрібна мовчазна сила, що підпирає їх мовби й неприсутньо, але не відворотньо.

…Ніщо мені не помогло. Ні моє фронтове минуле, ні мої нагороди, ні батькова смерть в далекому тридцять п’ятому, ні материне мучеництво на колгоспному полі, ні доля невинного маленького братика.

Камінь кинуто, і він повинен впасти.

Я ще ходив на лекції, ще всі довкола вдавали, ніби нічого не сталося, хоч кожен ховав очі при зустрічі і ніхто не згадував професора Черкаса, ніби той і не існував ніколи на світі.

Працівники кафедри ґрунтознавства порозбігалися, мов руді миші, на дверях професорового кабінету висів замок – оце вже воістину Сарданапал і Валтасар! Може, пустимо димом усі наші знання про землю, а за ними й найродючіші українські ґрунти?

Я добре знав той будинок, де жили викладачі нашого інституту. Він стояв на проспекті за дитячою поліклінікою, трохи вище тої пивної на Барикадній, де я колись виручав Сироту і де він уперше мене продав, будинок був довоєнний, міцно збудований, під час окупації тут отаборилися фашистські бонзи, тому він уцілів, у помешканнях збереглися не тільки меблі, а навіть тонкі гардини на вікнах і екзотичні рослини на підвіконнях.

У професора Черкаса мені довелося вже бувати, він звав своє житло „трипільською стоянкою“, дві колись просторі, а тепер звужені до краю нагромадженнями книжок і рукописів кімнати нагадували викопані в київських кручах печерки древніх схимників, на підвіконнях, замість екзотичних рослин, в сяк-так збитих з грубих дощок ящиках зеленіло дерновиння тисячолітніх диких трав, у гранчастому склі антикварної горіхової „гірки“ вигравали райдугами не кришталеві келихи, а скромні кубики українських ґрунтів, принесених сюди від Дніпра, з-за Дінця й Десни, від Дністра і Бугу, з велетенських степів, з наймогутніших на світі чорноземів, з землі зеленої і буйної, може, так само, як таємнича тропічна земля.

В цьому химерному світі мудрих книжок, загадкових рослин і геніальних ґрунтів, які дають початок усьому на світі, професор Черкас жив одноосібно, бо жодна жива істота, як він стверджував, не змогла б звузити свої життєві функції лише до служіння цим, власне, мертвим символам пропагованої такими диваками, як він, цивілізації. Ось тут професора Черкаса можна було б звинувачувати в ідеалізації, а коли казати точніше, – то в індивідуалізмі, бо він своїм побутуванням заперечував основи розвитку людства, відкидав категорію паристості, вперто стояв на позиції числа непарного, гордої одиниці, яка дає початок усьому, але не має кінця, тобто є наочним знаком і втіленням вічності.

Але звинувачувати в ідеалізмі вченого, який усе своє життя буквально грібся в землі, ламав голову над тим, як краще й доцільніше обробляти землю, як зберегти її для прийдешніх поколінь, як прихистити в її могутньому лоні людину, мов дитя в сповитку? І коли ґрунтознавець Черкас ідеаліст, то як же тоді назвати всіх отих яровізаторів, яких проклинали мільйони селян за безглузде перелопачування зерна в надії на перетворення озимого хліба в яровий, всіх, хто задурював голови гіллястою пшеницею, так само безглуздою, як на вербі груші, всіх „майстрів високих врожаїв“, про брехливість яких знав увесь народ, але мовчав, гаразд відаючи, що голосу його ніхто не стане слухати.

Все це я міг би сказати на тих інститутських зборах, де принесено в жертву професора Черкаса, але не сказав тоді нічого, ставши після підлого виступу Сироти одноосібною армією Черкаса і, таким чином, втративши право захищати свого професора, бо треба було захищатися самому, як того вимагала логіка климушняків, моя ж чорноземна душа не могла принизитися до рівня середнього і нижче середнього і втримала мене на тих висотах, яких я заслуговував коли й не власними стражданнями, то стражданнями всього мого роду.

Кафедра ґрунтознавства і далі була на замку. Я пішов до деканату, там тільки замдекана Охомуш, розстеливши на столі розклад факультетських лекцій, повзає по ньому і відчаєно щось креслить.

– Петре Петровичу, що з професором Черкасом?

– Що, що? Вашому професорові добре – його звільнили, тепер гуляй душа, а мені ось викреслюй його лекції, шукай заміну.

– Звільнили? Гуляй душа? Та як ви можете таке казати?

– Слухайте, студенте Сміян, ви де знаходитесь? Може, ви забули, що знаходитесь у радянському вузі?

– І що переді мною замдекана агрономічного факультету Петро Петрович Охомуш? – я хряпнув дверима деканату, вискочив у коридор. Куди податися? До директора, в партком? Але згадалися збори, Климушняк, Сирота, ганебна принишклїсть залу, і я гірко усміхнувся: знайшов де шукати правду! Давно треба було провідати професора Черкаса – це єдине, що я міг зробити і що зробити повинен. Звичайно, викладацький будинок це страшенна нудьга, та тут не до радощів, до того ж у тому будинку все ж є світла особистість, цілком можливо, що єдина на весь дім – хіба не досить?

„Трипільська стоянка“ була замкнена точнісінько таким самим замком, як і кафедра ґрунтознавства. Я навіть розгубився. Трохи постояв, як то кажуть, „поцілував замок“, тоді наважився постукати в двері сусідньої квартири. Двері відчинилися вмить, ще й кісточки моїх пальців не відсмикнулися од них, на порозі, в смугастій піжамі, стояв наш замдекана Охомуш і з неприхованою ненавистю гриз мене очима.

– Студент Сміян, ви ще й тут?

– Пробачте, Петре Петровичу, я тільки хотів спитати: ви не знаєте, де професор Черкас?

– Не знаю, не знаю, не знаю!

– Може, він поїхав кудись?

– Він мені не доповідає!

– Може, взагалі виїхав?

– Може, може, може! З такими людьми, як ваш професор Черкас, все може бути!

– Пробачте, Петре Петровичу.

– Пробачаю.

Я спускався сходами і думав: що б могло означати слово „охомуш“, звідки воно? Чи принесене колись на багатостраждальну нашу землю дикими ордами, а чи калікувато виплодилося в надрах прекрасної української мови, як кара за недбальство і нехтування нею та ще для того, щоб приліпитися до такої нікчемної істоти, як наш замдекана.

Загалом кажучи, недовченому агрономові та ще підвішеному на ідеологічний кремпіль годилося б найперше думати не про долю тих чи інших слів, а про долю тої ж таки агрономи, рослинного світу, на який звідусюди наповзають загрози, та не забувати й про себе.

Підвал, у якому ми з Оксаною наймали куток у тьоті Тоні, мав таку конструкцію. Струхлявілі дерев’яні сходи, наполовину перекреслюючи вікно кімнати, що виходила в двір, вели до вузького, темного, як камер-обскура, коридору. В кінці коридора були двері нашого житла, яке двома вікнами виходило на вулицю (вікна „стояли“ на тротуарі, я дивився на тисячі ніг, що проходили по ньому, і сумно усміхався: чому вибрав професію агронома, а не ортопеда?), у правій стіні був вхід до тої кімнати, що дивилася вікном у двір. Темрява в коридорі панувала однакова вдень і вночі, в неї треба було поринати з заплющеними очима, як у чорну воду, і, простягнувши руки, мерщій до своїх дверей. „Мерщій“ стосувалося найперше мене, бо в бічній кімнатці жили дві молоді регулювальниці – старшина Галя і сержант Маня, обидві фронтовички (Галя навіть стояла на посту біля Бранденбурзьких воріт у Берліні), вони досить вільно орієнтувалися у заплутаному світі військових звань, рангів і субординацій, незабаром „розшифрували“ і моє колишнє звання і тепер часто, коли були вдома і помічали мою тінь на їхньому вікні, рвучко відчиняли двері в густу темряву, крізь яку я саме проринав, і шепотіли з глибини свого таємничого притулку:

– Капітане, зайшов би, ну!

Світло з дверей засліплювало ще дужче, ніж пітьма, я кляв крізь зуби, боляче бився плечем об свої двері, гарячково нишпорив, шукаючи клямку. А за мною гнався, переслідував мене дівочий сміх, вабливий, розчарований, знущальний. Коли ми йшли разом з Оксаною, регулювальниці сиділи в своїй норі тихо, як миші. Не чіпали вони мене й тоді, коли в них гостювали офіцери міліції, два старші лейтенанти, чи то начальники Галі й Мані, чи просто знайомі на ґрунті, сказати б, душевних інтересів.

Сьогодні вікно на сходах не світилося, мабуть, регулювальниць не було вдома, я мав надію спокійно проринути крізь тунелк темряви, та щойно ступив до коридору, як мені в очі вдарив сніп різучого світла і грубий голос скомандував:

– Стій! Хто такий?

Це вже не схоже було на регулювальницькі жарти, і отой грубіян дорого б заплатив мені за нахабство, але я не бачив його, а він тримав мене на прицілі цього клятого рефлектора та ще й не знати, чи все обмежувалося тут самим ліхтариком.

– Що таке? – обурився я. – Я тут живу.

– Сміян?

– Ну!

– Проходь!

Невидима рука відчинила двері, я опинився в своїй кімнаті, в якій краще б мені на той час і не опинятися взагалі. Хазяйка й перелякані діти тулилися за ситцевою ширмочкою, що розгороджувала наше убоге житло, а в нашому з Оксаною кутку порядкувало два добряче вгодованих типи. Все було перевернене, розшарпане, розтерзане, – щастя, що Оксана ще не повернулася з роботи.

– Ви хто такі? – закричав я до тих двох з порогу. – Що тут шукаєте?

– Вже знайшли, – спокійно повідомив товщий і нижчий з двох, може, й старший за званням чи посадою – тут не розбереш, бо обидва в цивільному і якісь однаково-сірі, мов одштамповані. Різняться тільки калібром.

– Хто вам дав право? – далі обурювався я, викладаючи весь арсенал обурень, які мали б виказувати гордість і недоторканість вільного радянського громадянина, а насправді свідчили тільки про мою розгубленість і абсолютну недосвідченість.

– Про право питають не нас, питаємо ми, – холодно заявив товщий, і з цими словами розстебнув портфеля, що лежав на столі, добув з його глибин такий знайомий мені „вальтер“ з руків’ям вишневого кольору і суворо спитав: —Ваш пістолет?

– На ньому написано, що мій. Яке ваше діло до мого пістолета? Хто ви такі?

– Хто ми такі? А ось хто. Остапчук, покажи посвідчення!

Сам він тицьнув мені межи очі якусь книжечку, згорнув її так швидко, що я не встиг і прочитати в ній що-небудь, та, власне, я не дуже й рвався читати в тих книжечках.

– Поїдете з нами, – повідомив старший.

– З якої речі?

– Ось повістка. До майора Хребетного в управління.

Я подумав: повернеться Оксана, довідається про все, що з нею буде? Страшно уявити.

– Тьотю Тоню, – попросив я хазяйку. – Не кажіть нічого Оксані. Приберіть тут, а я вже тоді їй усе сам…

Ті троє (третій засліплював мене ліхтариком у коридорі) повезли мене до управління держбезпеки, здали з рук у руки майорові Хребетному, лисому, карячконогому, страшенно схожому на майора Костюніна з Ельби, але, на диво, не такому похмурому, як той, а до непристойності розвеселеному, що зовсім не пасувало понурій установі, де ми перебували.

– Оце такий капітан Сміян? – оббігаючи довкола мене, сплеснув долоньками майор. – Так, так, так… Сядемо ось тут і для знайомства опишемо своє життя-буття. Від народження і до сьогоднішнього дня, якнайдетальніше, якнайточніше і якнайправдивіше. А тоді будемо знайомитись. Завдання ясне?

Він „грав“ під фронтовика, хоч кітель його був голий, як бубон. Навіть жодної медальки. Та я вже давно пересвідчився, що ордени не дуже помагають жити, а дехто й без нагород живе, як у бога за пазухою.

– Ви це серйозно – щодо автобіографи? – не одразу повірив я. Майор ляснув себе по стегнах, вдавано зареготав.

– Ох, жартівник! Чи серйозно і чи справді так? А як же інакше, коли не серйозно? Я ж пояснив: від дня народження і до самої агрономії і —як це воно? – до ґрунтознавства, тобто землезнавства. Правильно я говорю? Все з землі, і ми з землі, з неї народжуємося, в неї й підемо. Поки ж не пішли, ростемо. Люди і рослини – все росте. Без рук, без ніг, а на дерево лізе… Отак і попрошу. З подробицями. Як, коли, на які висоти. Служба, бої, нагороди, були поранення– і про поранення…

– Розміри рубців теж вказувати? І характер ран – рвані, від осколків, округлі – від куль, а ще невидимі, на душі, ще з фронту, надто ж після фронту…

– Філософ! – похвалив мене майор. – Доблесний воїн, прекрасні характеристики, здобуває наймирнішу професію, громадський активіст… Тоді виникає закономірне запитання: а навіщо нам вогнепальна зброя та ще й незаконна?

– Пістолет іменний. Там же значиться. І грамота, підписана генералом Тєлєгіним, – он вона перед вами.

– Ах, Тєлєгін? Та ще й генерал? Генерал?

Він оббіг стіл, нахилився наді мною, не лякався, що я можу зграбастати його – тільки кісточки захрумтять, бо й за віщо? Такого добродушного, симпатичного, дотепного майора – і грабастати?

– А ти знаєш, де тепер цей твій Тєлєгін? – засичав мені в обличчя майор. – Не знаєш? А статтю 58, пункт 10, антирадянська агітація– знаєш? Загримів твій Тєлєгін на 25 років, ти, коли не хочеш загриміти слідом за ним, пиши про всі свої зв’язки з цим зрадником і запеклим ворогом!

– Мої зв’язки? Генерал Тєлєгін був членом Військової Ради фронту. Весь фронт мав з ним зв’язки!

– Не всьому фронтові цей зрадник дарував іменні пістолети, а капітанові Сміяну. От і напишіть про це. А тоді ми подивимося і попросимо написати ще дещо.

– То я що – до ранку тут писатиму?

– Буває ще довше. Все буває.

Я відклав ручку, випростався на стільці, сказав, не приховуючи ненависті:

– А де ви всі були чотири роки війни, коли треба було не писати, а стріляти?

Майор швиденько шмигнув на своє місце, наставив на мене через стіл лискучу лисину, помахав з-під лисини кривеньким пальчиком:

– Кому треба, писали й тоді. Ще й як писали! А чотири роки війни?.. Де вони тепер? Все сметено могучим ураганом… Вам же, шановний колишній капітане, а тепер студенте Сміян, в актив зараховуються не чотири роки війни, а півроку після війни, коли ви мали щастя співробітничати з органами.

– Я? З органами?

– А з ким же? Чиє завдання ви виконували в Західній Німеччині? І це ваше щастя, інакше ми б з вами не панькалися й хвилини і давно вже відтарабанили до тих, кого ви там ловили! Пишіть, пишіть. Все написане зостається. Хто це сказав – Юлій Цезар чи Александр Македонський?

Цей знавець Юлія Цезаря протримав мене до самого досвітку. Надзвичайно добродушний майор! Не було в них проти мене нічого, крім цього „вальтера“, і дотепному майору довелося розпрощатися зі мною, пригрозивши: „Не пробуйте від нас щось приховувати! Ми про вас усе знаємо. Все до нитки!“

Ще б вони не знали! Насадили по всій землі квадратно-гніздовим способом таких негідників, як Полубара з мого району, і тепер шаліють, мов кати з революційної пісні.

До управління мене везли, звідти довелося добиратися додому на власних двох. Я біг навпростець через Сінний базар, відчуваючи на спині холодний погляд темних шибок округлого фронтону управлінської споруди, тоді метнувся вулицею Карла Лібкнехта, який своєю мученицькою смертю мовби передрік не менше мучеництво всіх дітей революції навіть після її остаточної перемоги, далі лежала вулиця Виконкомівська – в назві символ влади, яка покликана виконувати волю народу, а насправді виконує вказівки загадкової, майже містичної сили, і нарешті вулиця Шевченка, вгору, вгору, крутіше й крутіше, але вже легше на душі, вже ти не спотикаєшся на горбатій бруківці, вже не зауважуєш незграбних цегляних будинків обабіч, бо незримо витає над тобою дух генія, який надихає і захищає тебе навіть тоді, коли вже не захистить ніяка сила. „Щоб милость душу осінила“. Ще від Шевченка це слово, а я в дурощах своїх офіцерських пояснював малому Маркові сталінське „пусть осенит вас победоносное знамя“ так, ніби слово „осенит“ вигадав сам товариш Сталін, а до нього ніхто такого слова й не чув. Чи товариш Сталін читав нашого Шевченка? Тільки вічність зможе відповісти на це запитання, а я того тривожного досвітку був надто далекий від вічності, бо рвався всім серцем туди, де була моя Оксана.

Оксана сиділа на верху трухлявих сходів, що вели до такого ворожого тепер нам підвалу, і плакала.

– Ну, чого ти, дурна! – обіймав і обціловував її сльози я, не знаходячи інших слів, крім цього освяченого віками горя й принижень дивогляду, який, мабуть, не надається для перекладу на жодну з відомих мов. – Все буде гаразд, мала! Ну, чого ти справді, дурненька?

Вона плакала, бо передчувала лихо ще більше.

Далі все пішло, як у дитячій примовці: „Котилася торба з великого горба, а в тій торбі хліб-паляниця…“. Моя торба справді покотилася з великого горба, тільки не було в ній хліба-паляниці, нічого мені не зоставлено, зіжмакано порожню торбу, а з нею зіжмакано й моє життя.

З посади секретаря факультетського партбюро мене зняли за чверть години. Пришкутильгав секретар інститутського парткому Іван Панасович, зиркнув на принишклих членів партбюро (один студент, сім викладачів), повідомив про мої зв’язки зі зрадником генералом Тєлєгіним і про мою одноосібну підтримку запеклого вейсманіста-морганіста професора Черкаса і запропонував відмовити мені в довір’ї, як секретареві, бо партком інституту такого довір’я далі не може виявляти.

Проголосували без думок, мовчки, з полегкістю, навіть з радістю.

Ну, гаразд. Секретарство – це ще не кінець світу. Ніхто не народжується секретарем, вмирати можна і рядовим комуністом. Але маховик уже розкручено, і ніяка сила його не зупинить. Факультетські партзбори, той самий Іван Панасович Михно, рідний брат такого близького мені Гаврила Панасовича, знов ті самі камінної твердості звинувачення і вже нова пропозиція: „Виключити з лав ВКП(б)“. І знов одноголосно, хоч тут і колишні фронтовики, мужні люди, биті й перебиті, безстрашні воїни, мужні душі. Що ж це діється? Тільки тепер я зрозумів, який ще молодий і дурний, як погано знаю людей, життя і світ і який, власне, безпорадний і безсилий, попри мою видиму певність себе, могуття роду і минулі заслуги перед вітчизною.

Ніщо не могло мене захистити, крім споконвічної селянської впертості, і я заявив на тих переляканих зборах, що партквитка не віддам.

На інститутському парткомі, який з величезним задоволенням одноголосно викинув мене з партії, я знов повторив свою обіцянку нікому не віддавати свого партквитка, освяченого моєю кров’ю.

На райкомі про мою справу доповідав Михно. Зв’язок з ворогом народу, в якому мене звинувачувано на інститутському парткомі, тут перетворився на зв’язки з ворогами, зрадниками і контрреволюційними агітаторами, а також з вейсманістами-морганістами, ідеалістами всіх мастей і агентами імперіалізму. Голосування було знов радісно одностайне, жодного запитання, ніяких сумнівів, ні щонайменших жалів, – аж тепер я нарешті збагнув увесь жах отої одноголосності – мертвий ліс піднятих рук, безплідна рівнина, навіки отруєна ненавистю, байдужістю і боягузтвом, мертва зона, неприступна ні для доблесті й честі, ні для заслуг і благородства, ні для надій і милосердя.

Безногий Михно загрозливо рипів протезом, секретар райкому Миронов, що теж вернувся з війни без ноги, рипів протезом вже й не загрозливо, а з якимсь вищим смислом, я стояв перед ними хоч і з поперебиваними руками й ногами, але ж з своїми власними, молодий, зелений, дурний проти їхньої великої досвідченості й загартованості у викритті всіляких збочень, відхилень, відступів від генеральної лінії, у боротьбі з проявами, злісними порушеннями, ворожими діями – що я міг? Далі вперто повторювати, що не віддам партквитка? А куди я його понесу, кому покажу, коли вже й оці два безногі суворі фронтовики в один голос заявляють: „Поклади!“

– Я писатиму до Москви! – заявив я.

– Це ваше право, – спокійно відповів Миронов.

Мої заяви потраплятимуть до того ж таки Миронова, бо наш секретар обкому Брежнєв забере його з собою до Москви, поставить завідувати саме тим відділом, який відає всіма найважливішими важелями влади, Миронов готуватиме повалення Хрущова, але сам не скористається наслідками перевороту, бо через кілька днів після того літак, на якому він разом з маршалом Бірюзовим і танковим генералом Ждановим летітиме на святкування річниці визволення Белграда, вріжеться в гору Авала і поховає під своїми уламками всіх винних і невинних, праведних і неправедних.

Та все це буде згодом, а тим часом я стояв перед цими двома чорнявими вродливими чоловіками, був удвічі молодший за кожного з них і мав би почуватися щасливішим, насправді ж відчував тільки свою безмежну нікчемність і цілковите безсилля. Убитий одноголосністю, мертвою, як протези цих учорашніх фронтовиків.

Державний організм діє безвідмовно і негайно. Керівна думка пролітає з швидкістю світла, вказівки передаються, як мозкові сигнали в найвіддаленіші пункти тіла, від пильного ока не заховається наймікроскопїчніша часточка.

А я й не ховався. Тяжко височів на рівнині одностайного переляку, безглуздий і безпорадний, як гора, що її повинні зрити могутні крокуючі екскаватори і відрапортувати про дострокове виконання завдання, щоб вицілювати своїми зажерливими шістнадцяти-кубовими ковшами нові гори, пасма і цілі хребти.

Наказом директора мене було виключено з інституту, звелено здати до бібліотеки всі книжки, які я там брав, здати до канцелярії студентський квиток і залікову книжку, щоб не лишилося ніяких слідів мого перебування в цьому благородному учбовому закладі. Студентський квиток я здав, а залікову книжку залишив, бо однаково ж ті знання, що здобув тут за два роки, вже не здаси нікому і ніяка сила не відбере їх у тебе.

Я йшов до свого підвалу, а йти не хотілося нікуди. Що я скажу Оксані? Куди і як тепер? Знову до рідної Зашматківки? Третє повернення блудного сина? Блискучий молодий командир Червоної Армії за місяць до початку війни, доблесний переможець, у хвалі і славі, на страхітливому попелищі, а тепер вже й сам ніби суцільне попелище, знищений, мовби й неіснуючий зовсім.

Регулювальниці бахнули мені в очі жмутом світла з роззявлених дверей:

– Капітане, може, хоч сьогодні нарешті зайдеш?

Мабуть, уже знали те, про що я мав довідатися за кілька хвилин чи секунд, щойно переступивши поріг свого убогого пристанища.

Оксани не було, вона приходила з роботи завжди пізно, але не було ще чогось, чогось не вистачало в нашому закутку, в усій кімнаті, хоч, здається, все було на місці, тьотя Тоня поралася біля плитки, діти ниділи над домашніми завданнями. З нез’ясованою тривогою в серці стояв я біля столу, майже підпираючи головою стелю, з висоти свого зросту розглядав навіщось великий, ще довоєнної моди, шовковий оранжевий абажур, лискуча тканина, напнута на сталевому каркасі, безліч тоненьких китичок по всьому колу, мов щупальці медузи, тіні від китичок ворушаться на білій скатертині (Оксана завжди стежила, щоб скатертина була бездоганно біла, накрохмалена і напрасована), а між тими тінями щось зовсім стороннє, непотрібне й чуже. Якийсь папірець, тоді ще папірець і ніби гроші.

– Тьотю Тоню, що це? – тихо спитав я, не наважуючись доторкнутися до того, що було на столі.

– Оксана просила передати.

– Передати?

– Так, передати. Записка від неї і трохи грошей.

– Грошей? Які гроші? Звідки? Навіщо?

Запитань було так багато, що тьотя Тоня тільки зітхнула і вирішила не відповідати на жодне. Я ще постояв трохи, тоді простягнув руку до папірця, він перевернувся перед моїми очима ніби наелектризований, майже без дотику, написані спокійним, округлим почерком Оксани слова застрибали в лиховісному танку, зривалися з вузької смужки паперу, розскакувалися на всі боки, норовили поховатися, щоб я не встиг зловити жодного з них, не виставив їх у той безжальний ряд, який вибудувала Оксанина рука. На своє лихо я встиг прочитати ще до того, як слова й літери застрибали мені в очах, і прочитане вжахнуло мене: „Мій коханий! Це все через мене. Я завжди приноситиму тобі тільки нещастя. Така наша доля. Тому я поїду від тебе і від усіх. Не шукай мене. Твоя вічно Оксана“.

І гроші! Ціла пака грошей. Звідки вони в неї? Безглузде запитання, бо хіба ж про це тепер треба думати, але я ще безглуздіше повторив його вголос, а тьотя Тоня одразу ж відгукнулася, не очікуючи запитань нових, набагато тяжчих:

– Оксана кудись завербувалася і одержала великі підйомні. Їй самій багато, просила, щоб ти взяв, тобі ж знадобляться.

Знадобляться? Що тепер знадобиться на руйновищах мого життя?

В мене ще лишався день в інституті. З „бігунком“ по всіх інстанціях і закапелках. Потиснути руки кільком друзям. Бо не всі ж були допущені до голосування і мимоволі зберегли честь і чистість. В прощальні рукостискання з неймовірним нахабством, непросте-жувано, як заразна бацила, просунувся Сирота і, дивлячись на мене, як на церкву, віддану на понищення войовничим безвірникам, прошарудів:

– Шановний Сміян, захищав вас як міг, але обставини склалися несприятливо. Одначе, не біда. Треба прилаштуватися по спеціальності, покіль усе трохи вгамується, а тоді короткими перебіжками і по-пластунськи – на заочний хоч і до нашого інституту. Сприяння гарантоване і забезпечене.

Сприяння —і від кого ж! Я глибоко засунув руки до кишень, кулаки рвали казенне сукно моїх офіцерських галіфе – тріснути б цю гниду, розмазати по підлозі, по стіні, по стелі, щоб і сліду не лишилося, щоб і згадки не було. Ох, не вводи нас во іскушеніє!

Коли вже не було тут професора Черкаса, то так і зостанеться цей інститут у моїй пам’яті нікчемним видовищем підлого сироти на прізвище Сирота.

Продукт епохи? Виплодок часу? О, буремний час! Неповторний час! Ще недавно і я вигукував слідом за поетом ці натхненні слова, не задумуючись над їхнім змістом. Челюскінці, папанінці, Олексій Стаханов, Чапаєв, Гайдар, який назвався словом, що означає: „вершник, який скаче поперед усіх“, Валерій Чкалов з його словами „Коли бути, то бути першим“ – знамення радянської епохи, її неповторності і величі. Коли бути, то бути першим! Війну теж почали з цим кавалерійським девізом, маршал Ворошилов, посланий Сталіним зламати блокаду Ленінграда, сам повів бійців у атаку, вирвався поперед усіх, кричав: „За мною! Вперед!“ Може, легенда, але яка ж сумна і повчальна. Бути першим – а якою ціною? За все треба платити. Кров’ю, потом, горем, бідою, і коли не своїм, то чужим. Найчастіше так і виходило: платили чужим. І на війні ті генерали, що лишили після себе цілі кладовища, а тепер видзвонюють орденами і розповідають піонерам про свої подвиги, і в мирний час, коли хитрий сільський дядько Марко Озерний без зайвих трудових зусиль зумів вдовольнити жадобу начальства в рекордних урожаях, а цілі табуни сирот, з головами пласкими, як стоптані булижники, вчасно збагнули, що краще топтати чужі голови і на цьому возвиситися, зайняти місця, звільнені здібними й талановитими. Дух обмов, наклепів, доносництва розповзався по землі густою ядучою хмарою, і все освячувалося формулою: „Коли бути, то бути першим!“


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю