Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 57 страниц)

Ми, темні й непросвіщенні діти робітників і селян, войовничі безвірники від народження і ще войовничіші невігласи, нічого не зрозуміли з цього вигуку, ми знали імена класиків марксизму-ленінізму, імена друзів і ворогів, кращих представників прогресивного людства і міжнародної реакції, але ніколи не чули імен, названих цим дивним чоловіком-бомбою, чоловіком-барабаном чи ким він там був насправді, і професор, прекрасно відаючи про нашу безнадійну недовченість, негайно прийшов нам на допомогу і милостиво пояснив:

– Перший з них – ассірійський цар, який зібрав докупи всі землі і забезпечив їхній розквіт, а другий, сидячи в казковому Вавілоні, все проциндрив і довів до згуби землю, державу, народ. Будуть запитання? Я – Черкас. Олексій Григорович. Читатиму вам ґрунтознавство. Запитань не повинно бути. Що таке ґрунт? Ґрунт– основа всього сущого. Всі ви поставлені підошвами своїх ніг на ґрунт, а головами дотикаєтеся зірок, тільки тому ви й люди. Я наведу вам слова письменника, якого ви, на превеликий жаль, не зможете прочитати, хоч він написав їх саме тут, у нашому місті і адресував кожному з вас: «Родюча сила землі, що проймала його сили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність».

Він ще говорив щось, гримів і грюкотів, але я вже нічого не чув, я закоханими очима стежив за кожним порухом цього незвичайного чоловіка. Широке черево, розчепірені товсті руки, ноги врозтіч, як у футболіста в боротьбі за м’яч, мчить, як тур, жене поперед себе невидиму силу, долає її, топче, пускає прахом. Всі полковники й генерали, яких я набачився за війну, перед якими часто завмирав і здригався від шанобливості, якось одразу змаліли, знищилися, провалилися в небуття перед цим незбагненним волохатим дідом, начиненим мільйонним тротиловим еквівалентом знання і непохитної упевненості в їхній сутності, потрібності й справедливості.

Сарданапал і Валтасар!

Професор гримів, приголомшував, убивав, але я не хотів бути вбитим, тому після лекції, використовуючи вигоди свого місцезнаходження в аудитори, першим опинився біля Черкаса і відрекомендувався:

– Сміян. Секретар партбюро факультету.

Професор відступив од мене на крок, полоснув по мені безпощадним поглядом глибоко схованих під кущуватими бровами маленьких очей:

– Ви секретар чи студент?

– Студент, – пробурмотів я.

– Ну, а я безпартійний. Все життя маю справу тільки з землею, землі ж, як мені відомо, ще нікому не вдавалося ні прийняти до партії, ні виключити з неї. Хочете заперечити?

– Пробачте, – пробурмотів я, незграбно задкуючи.

– Будь ласка.

Він не зробив спроби притримати мене, хоч трохи злагіднити наше зіткнення, як це годилося б у його становищі. Але вже такий був професор Черкас. Ніякої поблажливості дурням! Порозумнішають– він до їхніх послуг, хочуть лишатися дурнями – вольному воля, спасенному рай. Професор не визнавав методик, які розробляли люди досить помірних здібностей в столичних інституціях, він не вірив у міністерські програми, які теж приходили з столиць. Перетворити дурнів на розумних, як це виписували всі методики і програми, однаково, що перекувати мечі на орала. Пусті слова про право бідних. Грандіозне окозамилювання історичних масштабів. Бо, як показує історія людства, кількість дурнів завжди переважала кількість розумних так само, як мечів завжди було набагато більше, ніж плугів, і коштували вони незмірно дорожче, а хто стане перековувати золотий руб на залізну копійку?

Сарданапал і Валтасар!

Я зійшовся ближче з професором Черкасом тільки після першого семестру, коли єдиний на всьому факультеті, склав на «п’ятірки» всі екзамени і одержав «п’ять» також у суворого ґрунтознавця, чого не вдавалося зробити нікому за останні три роки. Черкас спробував «поганяти» мене, обстрілюючи несподіваними запитаннями, але я вдало викручувався, і зрештою професор капітулював.

– Предмету ви не знаєте і не можете знати, – бурчав він, виводячи «п’ятірку» в моїй заліковій книжці,—за такий короткий час це просто неможливо, але повинен відзначити, що природної кмітливості вам не бракує, і саме це значною мірою…

Я образився:

– Чому ви вважаєте, що ваш предмет вже такий неприступний? Я селянський син, народився на землі, ріс у землі, моя мати й досі живе в землі —і не в переносному, а в прямому значенні…

– Всі народжуються на землі, то й що? – загрюкотів Черкас. – А що виростає на землі? Динозаври, крокодили, кобри і наші українські тхори? Ще мені скажете про соціальне середовище? Мовляв, декабристи, які розбудили Герцена, і так далі і так далі? А ті, хто вішав декабристів, хіба виростали в якомусь іншому соціальному середовищі? Може, їх привезли з Вогненної Землі або з Тасманії? Всі ми пітекантропи з тяжкими, непробивними черепами! Жили колись на землі кроманьйонці, що мали мозок більший за наш, у них були тонкі черепи, крізь які легко проходило знання, але з’явилися важкоголовї пітекантропи з товстостінними черепами і винищили кроманьйонців. І тепер усі ми пітекантропи! Ми майже нічого не знаємо – це наше горе. Але ми нічого не хочемо й знати– це вже справжня трагедія. Єгиптяни дали нам мідні лоби. Від ударів долі такі лоби тільки дужче блищать та навіки заклепуються. Користь від них бодай в упертості. А тепер повсюди лоби бетонні, які від ударів розсипаються на пісок, – і це вже катастрофа. Повсюди – цілі гори піску, дюни, бархани, Кара-Куми й Сахари. Маєте заперечення?

Професор відкинувся на спинку стільця, вдоволено засопів. Хто з студентів міг відважитися на заперечення проти його залізної логіки? Мозок у людини недаремно має дві півкулі: в одній народжуються задуми, інша ці задуми контролює. В студента ж півкулі ще несформовані, голова його нагадує недостиглий гарбуз, де насіння ще не розокремилося з жабуринням, і мозок студентський – протоплазма. Які вже тут заперечення?

Та цього разу професор Черкас помилився.

– А чим би ви пояснили те, що тепер відбувається на Україні? – спитав я. – Невже тільки нашою неспроможністю до кінця проникнути в таємницю ґрунтів і землі взагалі?

– Крім структури ґрунтів, існують ще суспільні структури, – неохоче відбуркнув професор. – Але це потребує окремої розмови і не під час екзамену.

– Згода.

– Радий вашій розважливості.

Недовірливо примруженими очима він вивчав мене, мов інфузорію під мікроскопом. Скільки років цим очам? Сімдесят, вісімдесят, сто? Як подумати, то яка мізерія порівняно з очима тисячолітніми! Та я ще не усвідомлював тоді, що саме в мене ці тисячолітні очі.

А на Україні настав голод тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. В роки окупації чи був голод, чи його не було – хто б там помічав за війною! Але ж не було ні в сорок п’ятому, ні в сорок шостому, коли жінки запрягалися в плуги, щоб зорати поля, коли сіялося зернина через зернину, де густо, а де й пусто, не так з надіями, як з відчаєм. Чому ж прийшов на мою землю цей страшний переднівок на третій рік після Перемоги?

Голод на Україні завжди має колір снігу. Блідий, холодний, нещадимий мор приходив на цю землю однаково і за князів, і за гетьманів, і за царів, а тепер уже вкотре і за нової влади, яка самою суттю своєю заперечувала існування голоду, страждань і нещасть, бо звалася народною владою, та чомусь виходило так, що знов і знов у двадцять першому, у тридцять третьому, тепер у сорок сьомому, тяжко ступаючи, приходила в нашу державу голодна смерть і – всупереч усім законам відкритим і невідкритим – саме на ті землі, які могли б прогодувати не тільки своїх мешканців, а й увесь світ: на Україну, на Кубань, в Поволжя, Воронеж, Білгород, Курськ.

Матері наші звикли до голоду, бо народилися в ньому і жили в його постійному очікуванні. В коротких листах до нас з Оксаною вони не скаржилися, не нарікали, тільки моя мати щоразу дописувала в кінці: «Маркусь став, як скляний, весь світиться».

А брат писав зовсім інше: «Дорогий Миколо! Як ви поживаєте? У нас з мамою все добре. Я найкраще з усіх прочитав вірш Миколи Бажана про товариша Сталіна „Людина стоїть в зореноснім Кремлі“ і тепер мене посилають у район на огляд художньої самодіяльності. З піонерським привітом. Твій брат Марко».

О, наш український оптимізм!

Та хіба тільки український? В тому ж голодному сорок сьомому комсомольці й молодь усього Радянського Союзу звернулися з листом до вождя народів, учителя і друга радянської молоді Йосифа Віссаріоновича Сталіна, і було там таке:

Сельская молодежь, вооруженная историческим постановлением февральского Пленума ЦК ВКП(б), вдохновляемая заботой партии и Советского правительства, Вашей лично, товарищ Сталин, заботой о тружениках деревни, включилась во всенародную битву за послевоенный подьем сельского хозяйства.

В дни уборки урожая и сдачи зерна и других сельскохозяйственных продуктов государству молодые комбайнеры, трактористы, машинисты, косари, возчики не покладая рук трудились над тем, чтобы в короткие сроки не только вьполнить, но и перевыполнить план.

В районах, подвергшихся немецкой оккупации, молодежь активно участвует в строительстве хозяйственных и жилых построек, старается благоустроить и озеленить села и деревни.

Счастье нашей Родини, счастье нашего народа, счастье поколения нашей зпохи в том, что во главе победоносного движения к коммунизму со знаменем Ленина йдете Вы, товарищ Сталин.

В Стране Советов, озаренной новью, Какое имя солнцем назовешь? С волненьем, с благодарностью, с любовью – Товарищ Сталин! – скажет молодежь…

Лист обговорили і підписали 26 мільйонів 474 тисячі 646 комсомольців і молодих, і хоч його адресовано товаришу Сталіну, московське видавництво «Молодая гвардия» видало його тиражем 500 тисяч екземплярів, і партком інституту звелів знову обговорювати і вивчати лист на всіх факультетах.

Благоустрій і озеленення сіл, що були в окупації,—і більше нічого й не треба!

А Оксанина мати слала нам з села списки вмерлих з голоду: «Вмерла баба Яковиха, ну, царство їй небесне, вже була старенька, так жалко ж маленьких діток Мелашки Федьчиної, яку засудили за самогонку, а двоє її дівчаток померли з голоду. Вмер син Сіроокого Стьопа. Прийшов з війни весь переранений, і тепер одні кажуть, що вмер од ран, а другі, що від істощенія. І таке саме з хлопцями діда Пакільця, Оришки Матвієнчихи, Охтиза Кривобокого. А Федір Губрій і Альоша Якименко замерзли в степу, вигнані в підводи. Це все з нашого кутка, а мруть же по всьому селу – страшно й подумати!»

В студентській їдальні давали самий бурячок з якоюсь підозрілою підливою, безмежно далекою від оспіваної Котляревським у його безсмертній «Енеїді», Оксана про свою заводську їдальню взагалі уникала говорити, доводилося жити тільки тим хлібом, що його одержували на картки, та ще й сушити з нього сухарі, шоб на зимові канікули повезти маленькому братові для сякої-такої покрепи.

А на лекціях з політекономії доцент Шухман, гологоловий, одноокий, як циклоп, невтомно просторікував:

«Будь-яка буржуазна держава постає перед радянськими людьми, як болотяна низовина перед обитателями гірських висот».

«Ми завжди повинні пам’ятати слова товариша Сталіна про те, що „советский гражданин, свободный от цепей капитала, стоит головой выше любого зарубежного высокопоставленного чинуши, влачащего на плечах ярмо капиталистического рабства“.»

«Постанова лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) „Про заходи підняття сільського господарства в післявоєнний період“ ще раз підтверджує слушність слів Маркса про те, що „тільки падіння капіталу може піднести селянина, тільки антикапіталістичний пролетарський уряд може покласти край його економічній убогості й суспільній деградації“ (Маркс К., Энгельс Ф. – Избр. произв.—т. 1– 1948.—С. 184).

Доцент Шухман вважався оратором, ерудитом, безпощадним полемістом, коли б я спитав його про голод на Україні, він би прискалив своє видюще око, поблискав своїм більярдним черепом і відповів запитанням на запитання: „А в якій газеті написано про цей ваш так званий голод, товаришу Сміян?“.

Газети про голод не повідомляли. Зате тітка Марфа писала: „А Голубицькі загибли всією сім’єю. Бригадир Оласенко прийшов уранці загадувати на роботу, стукав-стукав у землянку, аж глядь – а вони всі неживі…“

По радіо солодкоголосі Бунчиков і Нечаєв виспівували: „Прошел почти полмира я, такой, как ты, не встретил я“; куплетист Ілля Набатов висміював занепад капіталізму: „В Москве погода ясная, а в Лондоне туман“; індійський народ, очолюваний Махатмою Ганді, якого наші газети називали „автором реакційної політичної доктрини“, нарешті скинув з себе ярмо колоніалізму; Європа зачитувалася щоденником єврейської дівчинки Анни Франк з Амстердама; в Парижі відкрив свій салон Крістіан Діор, який революціонізував жіночу моду; американці, не вдовольнившись атомним бомбардуванням Хіросіми й Нагасакі, рвали тепер атомні бомби на тихоокеанських атоллах Бікіні та Еніветок, а в небі над самими Сполученими Штатами репортер К. Арнольд спостерігав перші „літаючі блюдця“; в Сибіру впав великий метеорит, а тітка Марфа писала з села, що тепер до Сибіру висилатимуть усіх тих колгоспників, хто не виробив мінімуму трудоднів, але цієї зими не висилають нікого, всі зостаються на місці – і ті, хто не виробив мінімуму, і стахановці, бо ж умирати всім однаково, на трудодень за весь рік не видали ні зернини, люди тільки тим і тримаються, в кого що виросло на вгороді.

Оксана, по-дитячому тулячись до мене, плакала ночами і крізь схлипування шепотіла: „Я поїду до мами! Поїду до мами!..“ Той шепіт краяв мені серце, рвав душу, але я тільки мовчки пригортав її до себе, нездатний знайти слова втішливі або хоч заспокійливі. Поставало в підвальній темряві понуре видиво нашого колгоспного Левченка, блискало залізнозубо, хижо шкірилося на голодних, вмираючих, на згорьованих вдів, невинних дітей, перекалічених фронтовиків: „Хліба? Не дам! Немає такої вказівки! Ми не можемо розбазарювати соціалістичну власність!“ і розплоджувалися залізно-зубі Левченки, мов мухи, намножувалися клітинним поділом, як амеби, кишіли ніби черва – вже левченки в усіх сусідніх селах: у Мотрино, в Комендантівці, в Ханделеївці, в Дашківці, вже районні Левченки, обласні, республіканські, а над ними постає Левченко всесоюзний, страхітливо клацає залізними зубами над усією державою, над принишклим людом, над покорою і безправ’ям, і тріщать кістки, стогін і здригання струшує всю землю, і німотство, як на могилах, тільки з репродукторів, яких не вимикають ні вдень, ні вночі, вигавкують співці-запроданці: „Давно мы дома не были…“

Сон чи ява?

Може, справді кинути все, плюнути й розтоптати, рвонути разом з Оксаною до рідних місць, до наших бідних матерів і вкрай виснажених полів, вхопити за груди залізнозубого Левченка, витрясти з нього душу, печінки й селезінки? То й що? Наші буйні ниви не безплідний залізний тік, а Левченко – не казковий змій, якого подолаєш, вдаривши об той тік. Всі левченки – це щось ніби шкідливі мікроби, проти яких безсилі навіть гармати й бомби, бо вони бояться не сили, а тільки розуму.

Є сила страшніша за розум. Це – здоровий глузд, млявість душі, велике пристосовництво, добровільне рабство у всемогутніх обставин. Спасенна формула, освячена й нашим найпередовішим ученням: буття визначає свідомість. Можна просидіти в кущах усю історію, тільки визирати з-за хати, з холодка, ховатися під спідницею в жінки, затуляти вуха, зажмурювати очі. Та що то за життя? Животіння, собаче скімлення, ганебне плазування перед силами й загрозами не тільки недовідомими, але й зримими, примітивно-нікчемними.

Я не міг згодитися на таке життя. Жити – це рватися в усі пекла, розсувати вогонь голими руками, підставляти плечі хоч і під усю землю. На фронті в моїх руках була вогненна сила зброї, тепер треба було здобувати нову силу, силу знання і розуму– інакше довічне панування залізнозубих Левченків, повільна погибіль, смерть.

– Нікуди ти не поїдеш! – казав я Оксані.—І я не поїду. Заспокой своє серце, моя кохана! Чуєш мене?

Ми насушили торбу сухарів і під час зимових канікул я прорвався крізь сніги до Зашматківки, викладав ті нужденні сухарики перед малим братиком і хоч плакати хотілося, дивлячись на його синьо-зелене, як в утопленика, нещасне личко, підбадьорював Марка:

– Тримайся, Маркусю! На фронті було нам ще трудніше! Отаких півтора сухарі на цілий день, а ще ж фашист б’є з усіх вогневих засобів і треба вистояти, дати відсіч! Розумієш, Маркусю?

– Ще б я не розумів, – заспокоїв мене брат. – У нас учитель-фронтовик без руки, то він нам усе розповідає, як і що, а також учить бути завжди, як товариш Сталін.

– Як хто?

– Ну, як наш вождь, генералісимус Сталін! Я ж писав тобі, як мене виділили на районну олімпіаду за вірш Миколи Бажана. Ось послухай.

Він став переді мною, смикнув догори головою, заплющив очі і, зриваючи кволий голосок, продекламував:

Країно! Як ширшає літ виднокруг,

Як повниться ділом, що ти тільки мариш!

Він з нами, він поруч, великий товариш, і вождь, і найближчий улюблений друг.

Ім’ям його жити й змагатись…

Горло малому пересохло, голос урвався, я притягнув брата до себе, обійняв за плечі.

– Гаразд, Маркусю, досить. Далі я й сам знаю. Ми цей вірш теж учили в школі.

– Я ще більше знатиму, – похвалився Марко. – Ось побачиш, Миколо!

– Вірю, Маркусю, вірю!

Може, так і треба: вмирати з голоду і співати пісню Ревуцького на слова Максима Рильського: „Льотом сталінським орлиним вождь показує нам шлях“?

Хто ж то знає? Я теж тоді співав разом з усіма.

В інституті, окрім занять, навалилося на мене стопудово ще те, що урочисто іменується „громадська робота“. Я відповідав за все на світі: за роботу профбюро, за сплату членських внесків, за випуск стінгазет, за організацію духового оркестру, за роботу наукових гуртків і факультетського наукового товариства, за створення каси взаємодопомоги, за побутовий сектор, за культсектор, за проведення суботників і організований виїзд студентів на копання буряків і ламання кукурудзи. Культпохід на п’єсу Вірти „Хліб наш насущний“ так само повинен був організувати я, це була вказівка інститутського парткому, точніше: самого секретаря парткому Івана Панасовича Михна, присланого до нас всього місяць тому „для зміцнення керівництва парткомом“. Добродушний доцент Барабаш, який до того був секретарем, чимось не задовольняв начальство, і ось скликано „розширене“ засідання парткому, на засідання прибув секретар обкому Климушняк, прозваний студентами „одноногим ідеологом“, привів з собою теж одноногого огрядного чоловіка і без зайвих балачок запропонував обрати його секретарем нашого парткому. Обрали ж, звичайно, одноголосно, всі присутні стали товпитися біля нового партійного начальства, щоб бодай доторкнутися до руки, чи хоч постояти поряд, я теж стовбичив у шанобливій черзі добровільних підніжків і попихачів, бо, крім інстинктів організованого натовпу, мав ще й свої власні мотиви: секретар звався Іван Панасович Михно і був майже точною копією мого доброго знайомого майора Гаврила Панасовича Михна, тільки й того, що набагато огрядніший. Та й те сказати: мабуть, Іван Панасович не пройшов тих концтаборів, що Гаврило Панасович, і тіло його не вмирало, а вільно розвивалося під сонцем Сталінської Конституції.

Я доволі нахабно пропхався до нового парткомівського секретаря, потиснув його руку, назвав себе, а тоді голосно, так що всі чули, бовкнув:

– Мав велику приємність майже весь сорок п’ятий рік служити разом з вашим братом Гаврилом Панасовичем. Вам відомо, де те пер він? Бо я, на жаль, втратив зв’язок з майором.

Новообраний секретар не кинувся до мене в обійми. Відскочити від мене, як од чуми, він теж не міг: на протезі не поскачеш. Порипівши протезом, мовчки перемірявши мене поглядом з ніг до голови й з голови до ніг, Михно з ненавистю в голосі відбуркнув:

– Який брат? Про що ви говорите? Хто ви такий взагалі?

– Я ж сказав вам, Іване Панасовичу: студент агрофаку Сміян, секретар факультетського партбюро.

– В мене немає ніякого брата, товаришу Сміян, – карбуючи слова, відрізав Михно. – Не було і не буде! Запам’ятайте це назавжди.

– Пробачте, – сказав я, зніяковіло відступаючи.

Але ж далеко не відступиш від свого найближчого партійного начальства. До того ж Михно одразу став завідувати кафедрою марксизму-ленінізму, де навіть рядові викладачі почувалися такими собі царками, необмеженими володарями наляканих студентських душ, що, мов грішники в чистилищі, безпорадно блукали в загадкових лісах партз’їздів, конференцій, ухилів, опозицій, блоків, угрупувань, і ніяк не могли впіймати тої жар-птиці, що звалася генеральною лінією.

Але знання студентські перевіряються тільки в кінці семестру, а по так званій громадській лінії студента можна скубти щодня й щогодини. Вже за тиждень після обрання Михна секретарем я опинився на засіданні парткому – і не просто учасником, а жертвою. Стояло питання про моє самоуправство: я зняв стінгазету першого курсу, в якій студентка Леся Шепелява, захлинаючись од захвату, описувала радісно-піднесене копання студентами буряків у колгоспі, а на додачу ще й склала такого віршика: „Вечерами сытньїй ужин, песни, танцы, хоровод. Две студентки пляшут тут же – восхищается народ“.

– Яке ви мали право знімати стінгазету? – гримів Михно.

– Ця студентка розмальовує, яка радість для студента на буряках, а сама втекла звідти на присланій рідним батечком машині.

– Яке це має значення – хто написав? Поет Твардовський теж не був рядовим солдатом, але це не завадило йому створити безсмертний образ Василя Тьоркіна.

– А найголовніше, – усуваючись від дискусії про способи творення літературних героїв, сказав я, – найголовніше в тому, що я вважаю це писання, надто ж отой віршик – просто блюзнірством. „Сытный ужин“, „песни, танцы, хоровод“… По всій Україні голод, вмирають люди, знову могили на нашій землі, а ми хороводимо?

– Який голод? – тихо спитав Михно. – Це провокація! Тоді як партія робить усе для подальшого розвитку нашого сільського господарства, коли ми вже за всіма показниками наближаємося до рівня передвоєнних років, ви нам тут підсовуєте ворожі ідейки щодо якогось голоду. Звідки ви це взяли? З газет? З радіопередач? З висловлювань керівників?

– З листів рідних мені людей, – спокійно пояснив я. – Люди вмирають з голоду, не ждучи повідомлень про це в газетах і не виканючуючи довідок у міліції.

– Це ворожа пропаганда! Може, скажете, що й ви вмираєте з голоду, студенте Сміян?

– Я не вмираю. В містах картки гарантують мінімум для прожиття, а в селі? Там ніяких гарантій. На трудодні в цьому році не дали ні зернини.

– Вам доведеться дуже довго і наполегливо працювати над собою, студенте Сміян, – зітхнув Михно і запропонував оголосити мені партійну догану.

Прийнято одноголосно, і вже після фронтових поранень і нагород почалися нові поранення й нагороди мовби мирні, чи що.

Мабуть, щоб дошкулити мені ще більше, Михно особисто дав вказівку нашому партбюро організувати культпохід студентів агрофаку на п’єсу Вірти. Коли б на якийсь трофейний кінофільм, то студенти побіжать і без організовування, але на нудну п’єсу, на яку ніхто не йде, та ще п’єсу про хліб? Навіть Оксана відмовилася йти зі мною до театру, бо треба було відпрошуватися на роботі, щоб устигнути до початку вистави, а вистава чи й варта була таких клопотів, судячи з її назви.

Доля вже й не насміхалася, а знущалася з мене: в театрі я опинився поряд з Лесею Шепелявою. Хто розподіляв квитки? Випадково так сталося чи хтось підладнав навмисне? Найпростіше було б підвестися і взагалі піти звідси або хоч знайти собі інше місце. Та я прийшов занадто пізно, в залі вимкнули світло, пішла догори завіса, відступу не було, я ще раз повинен був стати жертвою цієї дівчини.

– Миколо, ви на мене не ображаєтесь? – зашепотіла Леся.

– За що б я мав на вас ображатись?

– Бо це я зробила так, щоб наші місця були поряд.

– Ви? Навіщо це вам знадобилось?

– Я хотіла попросити у вас пробачення.

– За що?

– Ну, за отой віршик.

– Дурниці! Справа не в віршику. Вже починається вистава.

Обіцяють, що сьогодні гратимуть Шабельська й Беркович. Давайте дивитися виставу.

– Коли хочете, то я й не сама його склала. Я насмикала по рядку в різних поетів, і ото таке вийшло.

– Гм. У кого ж ви понасмикували? Чи не в самого Твардовського?

– Я вже й не пам’ятаю. Може, й у Твардовського щось.

– Не має значення. Дивіться виставу.

– Але я хотіла, щоб ви на мене не сердилися.

– Вважайте, що не серджуся. Дивіться виставу.

Леся Шепелява була добродушна, гладка дівчина, досить здібна, але трохи розбалувана своїм походженням. Батько її, якийсь туз районного масштабу – чи то секретар райкому чи голова райвиконкому – опікувався своїм улюбленим чадом, мабуть, більше, ніж усім довіреним йому районом. Щотижня в коридорах інституту з’являлися меткі дядьки, які розшукували Лесю, коли ми сиділи на лекції, двері аудиторії ледь відхилялися, в щілині зблискувало бандиткувате око і сичливий шепіт, мов терпугом, перепилював голос викладача: „Шепеляву Лесю!“

Леся мерщій підхоплювалася, просила дозволу вийти, а найбільш цікаві студенти крадькома позиркували у вікна, щоб згодом розповісти, якою машиною цього разу – вантажною чи „газиком“– і приблизно що привезено з провіанту для нашої однокурсниці: ковбаси, шинка, сало, качки й кури, олія й мед, садовина й городина, пундики й мундики. Випивки не привозили ніколи, та для цього вистачало навіть куцої студентської стипендії, надто коли згадати, що шампанське коштувало ледь дорожче, ніж газована вода з сиропом.

Треба сказати, що Леся не була скнарою і все присилане татусем з’їдала, сказати б, колективно. Вона наймала велику квартиру у вдови якогось директора заводу, в тій квартирі вічно товклися наші студенти й студентки, мало не щотижня Леся влаштовувала вечірки з танцями під патефон, і на ті вечірки запрошувала десятки знайомих, ледь знайомих і зовсім незнайомих людей. Все це пило, їло, швендяло по кімнатах, в темних закапелках, в туалеті, на кухні обіймалися й цілувалися парочки, у залі розімлілі від музики кавалери запрошували дам на танго, фокстроти, польки і вальси, все кипіло, клекотіло, несамовитіло, все нагадувало мені весну на Рейні, американських солдат, молодих і голодних німкень, радісний шал життя на вчорашніх полях смерті.

На одну з тих вечірок після наполегливих запрошень Лесі потрапили й ми з Оксаною. Оксані не дали навіть присісти за стіл, один поперед одним студенти запрошували її до танцю, а я мимоволі став жертвою господині. Леся підливала мені в бокал, підсовувала найласіші шматки, кружляла довкола мене, обвивала, мов теплою хмарою, своєю увагою, доброзичливістю, може, й ще чимсь – я не зауважував того, дивився весь час на двері, що вели до тої кімнати, де танцювали, де була Оксана.

Леся врешті наважилася присісти біля мене, постежила мій погляд.

– Ви весь час дивитесь туди. Мабуть, ревнуєте свою дружину?

– Я думаю про те, чому там немає світла.

– Ну, це так усім хочеться. Для більшої інтимності. Вам не подобається?

– Коли всім хочеться, то до чого тут я?

– А ви знаєте, Миколо, що всі дівчата нашого курсу закохані в вас?

– Яке це має значення для будівництва комунізму? – віджартувався я.

– Вам жарти, а я… – Леся не договорила і зненацька зовсім іншим тоном, якось мовби офіціально проголосила – У вас чарівна дружина.

– Дякую за повідомлення.

– У вас надзвичайно чарівна дружина! – майже вигукнула Леся і несподівано впала обличчям на стіл і заплакала. Я розгубився, навіть злякався.

– Отакої! Лесю, ну, не треба. Прошу вас, не треба плакати…

– Я нещасна і буду нещасною до самої смерті,– схлипувала дівчина, а я тупцявся біля неї і нічим не міг зарадити.

Згодом вийшло так, ніби я відплатив їй за той душевний порух дурною історією з стінгазетою, а тоді все перевернулося і за законами неминучої відплати вже Леся помстилася мені своїм віршиком, який так обурив мене, – одним словом, все якесь недоладне, незграбне, безглузде, і ми в цьому театральному залі на сусідніх місцях, мов жертви якоїсь недовідомої катастрофи, мов нещасні корабельні розбитки. Як можна з’ясувати нез’ясовне?

– Лесю, – прошепотів я. – Давайте з вами укладемо мир раз і назавжди. А тепер скажіть: ви не будете заперечувати, коли я втечу звідси?

– А як же вистава? Ви так агітували мене дивитися.

– Дивіться і за себе і за мене, а я втечу!

Не стане ж наш секретар парткому виносити мені догану ще й за те, що я не додивився до кінця п’єсу Вірти?

День восьмого березня того року припав на суботу, таким чином, у нас з Оксаною було цілих два вихідні дні, і ми мали право провести їх на власний розсуд, ні в кого не питаючи, ні перед ким не звітуючи. Як розправляються з вільним часом студенти? Біжать у кіно, де ще й досі крутять так звані трофейні фільми про розкішне зарубіжне життя; на танцмайданчики з духовими оркестрами й барабанами; до цирку, цього, мабуть, єдиного місця на світі, де розумні клоуни добровільно вдають з себе дурнів, мовби натякаючи на те, що довкола вас безліч дурнів поважно вдає з себе розумних; до звіринця, щоб подратувати звірів, ще голодніших за студентів; на ковзанку, до парків, на Дніпро, на простір і волю!

Оксана вибрала простір і волю.

– Давай просто погуляємо десь подалі від людей, – сказала вона. – Якби ти знав, як мені все остогидло!

З будівництва її взяли на роботу до заводської їдальні, спершу на миття посуду, тоді на кухню, іноді вона помагала й подавальницям– тисячі людей, гамір, колотнеча, вічний поспіх, невдоволення, лайка, ненависть.

– Тримайсь, мала, – заспокоював я Оксану, – ось стану вченим агрономом, рвонемо на якусь латифундію, станемо боротися за високі врожаї, заживемо в шелесті нив, у співі жайворонка.

Це трохи розвеселило її. Вона спробувала усміхнутися.

– Я думала, ти в інституті порозумнішаєш.

– А виходить навпаки?

– Як не побережешся, то може вийти.

В суботу ми пішли до парку імені Чкалова. Перед парком був цілий квартал магазинів, там творилося щось схоже на кінець світу. Хоч купити, власне, було майже нічого, сотні або й тисячі чоловіків юрмилися в магазинах і біля них, лізли один на одного, пробивалися з боєм до прилавків у сподіванні вхопити там бодай найбезглуздішу річ, якусь дурничку, щоб подарувати своїй найдорожчій і тим самим належно відзначити Міжнародний жіночий день восьмого березня. Я не визнавав цього дня, вигаданого колись чи то Кларою Цеткін, чи Розою Люксембург. Як на мене, то таке свято навіть ображало жінок. Чому тільки один день на рік – жіночий? А решта що – чоловічі? Мій селянський розум бунтував проти такої логіки.

– А як ти до цього так званого свята? – спитав я Оксану.

Вона мовчки знизала плечами.