Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 57 страниц)

На сходах між третім і другим поверхом мене покликали згори:

– Товаришу Сміян! Миколо!

Я став на площадці, згори дріботіла до мене Леся Шепелява.

– Я вас скрізь шукаю…

– Тебе, – поправив я.

– Так, тебе, – вона зітхнула, округлила очі,—це така трагедія і така підлість! Я не наважилась тоді виступити і тепер… Цей Сирота!..

– Все, що він сказав, правда.

– Але ж це підло!

– Лесю, – сказав я, – забудьмо про емоції. І давайте вийдемо, коли хочете, на свободу. Мені однаково, а вас не треба, щоб бачили зі мною.

– Ах, що мені до того!

Але слухняно пішла за мною, і коли ми вже були за квартал від інституту, вхопила мене за руку, вискочила поперед мене, загородила дорогу.

– Миколо, послухайте… послухай! Цього не можна допустити! Людину з таким життям, з такими блискучими здібностями і отак! Ми вирішили писати про тебе Хрущову! Хай знає керівник українських більшовиків, як у нас подекуди розправляються з найціннішими людьми! А коли не поможе, тоді…

– Стривай, – перепинив я її,– хто це „ми“?

– Ми – це викладачка історії землеробства Катерина Петрівна Ситник, аспірантка Ліда Фрусин і я. Ми вже склали попередньо…

– Слухай, Лесю, – накрив я її пухкеньку долоньку обома своїми грубими долонями, – ти зможеш виконати одну мою просьбу?

– Ну!

– Скажи, зможеш?

– Ну, Миколо! Навіщо питати?

– Так от. Борони вас, боже, посилати такого листа! Ні Хрущову, ні комусь іншому. Буде гірше, і мені, й усім, хто писатиме. Це треба просто пережити – от і все. Обіцяєш мені, що не станете писати?

– Миколо! Але ж стільки підлості!

– Може бути й більше.

– Ти дозволиш писати тобі про інститут? Хоч зрідка?

– Пиши мені в село. Бо я повертаюся в первісний стан.

Я полишав інститут з набагато страшнішими ранами, ніж фронтові. Тоді злий ворожий метал перекалічував моє тіло, тепер вражено душу, і ніхто не скаже, чим і як її загоїти.

Два роки в місті – і чужий. Я пройшов скрізь, де бували з Оксаною. Гіпсовий Чкалов, вождь і морозиво, меблі за сотню студентських стипендій, дорога порцеляна і шкури білих ведмедів. Ведмеді вбиті давно, я – щойно. Будинок професури, вікна Олексія Григоровича Черкаса не світяться, темні вікна, темно в очах, темно у душі. Горобці в деревах на проспекті цвірінькають навіть уночі. Сільські сплять під стріхами, а ці безсонні навіть уночі, як таємниче управління в домі з ротондою. В забігайлівці, де я виручав колись Сироту і де він уперше зрадив мене, а я не надав тоді значення, – знов „йорж“: пиво з горілкою. І знов наряд міліції, але не по мою душу.

Можна було пішки до автозаводу, який чомусь засекретили, або до палацу студентів. Головне – відбудувати заводи й палаци. А тоді—бути розчавленим заводами і палацами. А також передовою наукою. Що таке передова наука? А що таке прогресивне людство?

На Барикадній біля фабрики імені Кагановича два миршавих чоловічки вантажили на тачку сміття. „Еч, який здоровий! Поміг би!“ А хто поможе мені? Може, я теж сміття передового суспільства і передової науки? Сміття і жертва. І, мабуть, тільки тонкі жіночі душі здатні все це відчути і в найтяжчу хвилину прийти коли не з допомогою, то бодай із співчуттям. і коли моя Оксана зникла безвісті, то я не вірив, що її душа покинула мене. На свої тендітні плечі вона добровільно звалила незносний тягар. Спокута чужих гріхів. Уряд не знає гріхів, все зіпхнуто на просту нещасну людину, вона приречена мучитися, каратися і каятися чужим каяттям. О, прокляття!

Оксани я так і не знайшов. З роботи вона увільнилася. Там шкодували за прекрасною працівницею, але нічого не могли сказати, де вона тепер і що з нею. Загубився слід Оксанин, а з ним і всі мої надії. Я спакував своє шкамаття, дотягнув тяжкого чорного чемодана до річкової пристані, взяв квиток третього класу на пароплав „Сталінська конституція“ і поплив до мами й малого братика.

Навігація вже кінчалася, ночами на прибережних мілинах Дніпро брався крихким льодком, вода в річці впала так низько, що на перекатах „Сталінська конституція“ довго сопіла, чиргикала днищем об шорсткий пісок, іноді зовсім застрявала на кілька годин, так що моє плавання розтягувалося в часі неймовірно, але я не переймався цим, бо поспішати не мав куди. В каютах першого й другого класу їхали кудись веселі, мовби не з нашими достатками люди, згукуючись, ішли до ресторану, довго і всмак сиділи там, тоді провітрювалися на своїй палубі, замикалися на якийсь час у каютах, щоб знов нагрянути на ресторан і весело нищити наїдки й напитки. Я теж заходив до ресторану, більше пив, ніж їв, бо шматок ставав мені поперек горла, каюти не мав, тому йшов до трюму, де у вузькому безкінечному проході грілися біля всіяного заклепками металевого тіла пароплавного котла давно неголені і немиті дядьки з клунками, замучені роботою колгоспниці з кошиками, дівчата в барвистих хустках, бліді хлопчики з ремісничих училищ, вічні солдати, які їдуть, самі не знаючи куди і чого, бідні студенти, що вирвалися на Жовтневі свята до мами, поласувати пиріжками з сметаною та жирним борщем. Я знаходив незайнятий шматок теплого котла, тулився спиною до металевої обшивки, спокійно ждав, поки прогріє наскрізь товсте шинельне сукно, цупку тканину кітеля, тонку натільну сорочку, а мої сусіди перелаштовувалися, зсувалися тісніше, вивільняючи місце на залізній підлозі, кликали:

– Офіцер! Сідай ось тут біля нас. Чого ж його стояти? В ногах правди нема.

А де вона є? – хотілося мені спитати, та я знав, що не тут і не цих треба питати, але де і кого – не знав і не мав тепер певності, що коли-небудь знатиму.

До моєї пристані „Сталінська конституція“ доповзла з запізненням мало не на півдоби – не помогла й назва, що, здавалося б, повинна була давати змогу пароплавові проникати навіть крізь непроникне і достроково з’являтися там, де ніхто тебе не жде. Було вже далеко за північ, діди-перевізники давно спали десь у своєму теплому кублі (може, й у човні, незважаючи на осінній холод), я вже змирився з думкою, що доведеться до ранку гибіти на холодній і темній пристані, однак виявилося, що пристань живе, світиться і навіть веселиться. Електрики тут, ясна річ, не було ніколи, але повсюди висіли ліхтарі „Летюча миша“, і в їхньому тьмавому світлі, заповнюючи весь простір дерев’яного дебаркадера, бокові галереї, внутрішній простір, широкі сходні, що вели на берег, ворушилася, здригалась, судомилася в солодких конвульсіях невиразна темна маса, але то тільки здалеку, а коли я зійшов з пароплава і занурився в збуджене тепло тіл, коли обкресали мене вогнисті дівочі погляди, коли обпалили нестерпно-сліпучі блискавиці безнадійно-чекальних усміхів, тоді вся невиразність і загадковість розвіялася, очі побачили, вуха почули, всі мої змисли з мобілізувалися для відповідних почувань і потрібних діянь.

– Що це тут у вас? – спитав я казенну особу, що, прикрившись форменим кашкетом, невиразно стовбичила в кінці сходні.

– Дівчата з каменоломні гуляють. Пробували заборонити – не слухаються.

Хто б там послухав цю невиразну істоту? Невидима гармонь захлиналася: „тува-тува-тува-ва!“, а твердий, як мужчина в повнім соку, бубон прибухкував кожен той тужливий схлип: „бух! бух! бух!“. І так без кінця і завжди, і вічно, – яке щастя, що мої рідні береги зустрічають мене в моїй безнадії такими буйнощами буття, цим виявом могутніх сил, розкошуванням молодості і пожадань!

Я тягнув свій чемоданяру крізь несподіваний розтанцьований натовп, я терся своєю жорсткою фронтовою шинелею об м’які й ніжні дівочі тіла, своїм прямолінійним, примітивним просуванням я з нещадністю криголама нищив гармонію їхніх порухів, ледь відчутних дотиків, невиразних натяків, прекрасних сподівань на несподіване, і саме тут, саме тоді, коли я беззаконно і неждано, як той татарин, вторгся в чужі сподівання, чужий і незнаний для всіх, нікому не потрібний, наздогнав мене під тьмавим світлом „Летючих мишей“, в теплій клубочняві молодих тіл тривожний, як зла доля, жіночий голос, такий знайомий мені, що краще б його й не знати:

– Микола? Мико-о!.. О, боже ж мій!

І вже з цього розгойданого дерев’яного одоробла, що має кошмарну зубодробильну назву „дебаркадер“, з розшалілого безформеного тіла людської маси, зі сполоханого жовтуватого світла „Летючих мишей“ вирвалася, відокремилася, заступила мені весь світ, ніч і день, світло й пітьму невисока жіноча постать, витка, зграбна, гріховна в кожному своєму вигині, і смагляве нічними темнощами, темнооке і темногубе лице постало переді мною в загрозливих переблисках рваних тіней, немов од кажанячих крил. Кажани це ж не просто летючі миші, це дияволи во плоті, це чорти з-під наших українських стріх і з нашої мученицької історії, а ця жінка з химерними візерунками летючих тіней від кажанячих крил (а може, це тільки від ліхтарів „Летюча миша“? Ах, коли б справді так!) на загрозливо прекрасному смаглявому обличчі, може, так само не належить до людського роду, а чортиця, дніпрова русалка, послана вловлювати такі розгублені душі, як моя, хоч вода в Дніпрі вже надто холодна для русалок, а заблуканих душ в нашій соціалістичній державі вже давно немає, а коли десь і зродиться якась окаянна і безпритульна, то вловлюють її не русалки, не мавки і не нявки, а залізні хлопці, які звуть себе „органами“.

Тепла жіноча рука доторкнулася до моєї згорьованої руки, в якій ще жила страшна фізична сила моїх предків, та водночас вібрувала розгубленість і якесь ніби скімлення в м’язах, у сухожиллях, у всіх сув’язях, ганебне відчуття суцільного безсилля, яке ламає найтвердіші тіла і наймогутніші душі.

– Олько, це ти?

– А хто б же то був?

– Де ти тут взялася?

– А ніде! Була тут, ось і є.

Олька Филофієва! Филофіївна, як казали в нашому селі. Я втікав од неї ось уже десять років, а вона гналася і тепер наздогнала в найтяжчу хвилину мого життя.

– Чого тобі треба, Олько?

– А нічого! Може, тобі чогось треба?

– Мені теж нічого. Вважай, що ти не бачила мене, а я тебе.

– Не будь дурним, Миколо! Хочеш гибіти отут на пристані? Та боже ж мій! Підеш зі мною.

– Нікуди я не піду!

– Ви бачили? Він нікуди не піде? А хто ж тоді піде? Може, ти вважаєш, що я залишу тебе отут на сирій воді, на щуки з Кременчука? Ой, Миколо-Миколочку, який же ти дурний!

Вона вирвала в мене з рук мій чорний чемоданяру, а я навіть не мав сили виказати їй опір або помогти. Ішов слідом за Олькою ніби сонний, збайдужілий до всього, дерев’яно переступав ногами. Куди вона вела мене? Вище й вище, крутіше й крутіше, твердіше й твердіше під підошвами чобіт – камінь, граніт під ногами, – це ж ніщо інше, як ота крута скеля, яку бачив я ще малим з того берега, сидячи в хаті біля вікна, скеля, побіля якої проходив унизу десятки разів, прямуючи на пристань або від пристані, і ніколи навіть у гадці не мав піднятися на скелю, зійти на саму вершину, опинитись в тій загадковій точці між землею і небом, яка видавалася мені колись мало не краєм світу. Тоді на вершині цієї скелі стояла височенна „башня“, що в ясну сонячну погоду мовби світилася над прямовисною сірою кам’яною стіною, а під темними грозовими хмарами ставала примарливо-синьою, і коли білі блискавиці заламували над нею свої тонкі руки, „башня“ одторгала їх од себе, недбало струшувала до підніжжя уламки, і вони спадали донизу синім мерехтінням, звабливим і недосяжним, як далина. А тоді зненацька „башня“ зникла з синього обрію, вона щезла після тої страшної зими, коли в Зашматківці вимирали люди, коли мій дід Микола згинув десь в таврійських степах, вирушивши туди в надії виміняти хоч трохи хліба за машинку „Зінгер“, в зимове віконце я не бачив далекої „башні“, а бачив тільки голод і вмирання поблизу й довкола, весною мої дитячі очі забули про далину і втуплені були в землю, я пасся, мов здихаюче телятко, на кульбабках, спориші й калачиках, коли ж після „зеленого“ хліба з молодого зерна нового мученицького врожаю, після травневих буйних гроз, що відшуміли над нами непоміченими, я нарешті визирнув у наше віконце, що дивилося на плавні, на Дніпро і в безмежну далину за річкою, я не побачив „башні“. Вона щезла за зиму, ніби вмерла разом з людьми, сіра кам’яна стіна голо світилася під сонцем, грозові тучі чорною запоною закривали весь білий світ по той бік Дніпра, але вже не пронизувало їх уперте тіло „башні“, не викреслювало вчорних румовищах стихій звабливо-синіх ліній поклику в безмежні далі, в надії і захвати. Люди казали, ніби в „башню“ вдарила якась надто потужна блискавка і спалила ту не знати ким поставлену споруду. І не важило навіть – дерев’яна чи металева була „башня“. Коли дерев’яна, то згоріла, спопеліла дотла, коли ж залізна, то від неймовірної сили небесного вогню розтопилася і її залізні сльози впали на камінь, пропекли його байдуже непорушне тіло, і навіть камінь не стерпів – тріснув, розколовся і впустив до свого мертвого існування частку живого життя: делікатність мохів і лишайників, витку зеленість „берізок“, дику безжальність половецьких бур’янів, які навіть пізньої осені, коли вже все завмерло, залягло, затаїлося до наступної весни, вибринькують своїм сухим бадиллям, торжествують свою перемогу над тими, кого вони ніколи не зможуть перемогти, утверджуються в своєму безплідному триванні навіть там, де всетерпелива природа визнала його цілком безглуздим.

Як же я міг забути про цю скелю, про її загадковий верх з фантастичною „башнею“ мого дитинства? Чому жодного разу не спробував піднятися на її вершину, хоч всі ці роки, окроплюючи власною кров’ю кожен скіпець, дерся на інші вершини, здобував їх і не здобував, відступав і знов кидався на приступ, бо йшлося не про мою честь, а про честь моєї землі, моєї Вітчизни.

Може, ми завжди піднімаємося не на ті вершини?

Олька вела мене вузькою стежкою, протоптаною в камені (хіба можна протоптати стежку в камені), мов докір моїй нерішучості, тягнула переді мною тяжкий чорний чемоданяру, я плентався за нею і щокроку повторював:

– Олько, кинь к чорту отой чемодан!

– І не подумаю! – сміялася вона з темряви. – Бо мені й не чемодана треба, а тебе, Миколо! А чемодан що? Тяжкий, як камінь? Так я щодня тут вергаю камінь на гончаки! Камінь мертвий, а оце в мене в руках ніби живе. Що тут у тебе?

– Книжки.

– Вони, мабуть, тяжчі за камінь, а мені легкі, як пір’я. Бо це ж твої, для тебе…

– Олько, не вигадуй!

– А я нічого й не вигадую. Знав би ти, як горіла в мене усі ці дні душа, як горіло тіло. Вже я і вранці і ввечері кидалася в Дніпро– не помагає!

– Ти що – ошаліла? Купатися в Дніпрі в листопаді?

– Коли ж горить і душа і тіло? Ти цього не знаєш, а я тільки й живу серед такого полум’я…

Я не знав, що їй відповісти, мовчки хекав слідом за Олькою, відгортав цупкі бур’яни, коли вони вже надто настирливо пхалися межиочі, а на самім верху, де вже не чутно стало нічного клекоту пристані, де відступили мертві бур’яни і лишився тільки черствий камінь під ногами я несподівано й безпомічно роз’їхався ногами, мов на ковзанці, і мав би впасти болісно, ганебно, катастрофічно але якась добра і тепла сила втримала мене, врятувала зласкавила м’яким шепотом: „Сюди! Ось сюди! Та не туди ж, бо там Мохи й лишайники, йди за мною і не будь таким незграбним…“

І серед цього кострубатого мертвого каміння непередавана округлість молодого жіночого тіла в мовчазній готовності порятувати тебе не тільки від цього випадкового падіння на слизькому мосі, а й від найжорстокіших падінь життя, і це було те саме відчуття, якого я зазнав кілька років тому в залізних нутрощах дніпровського буксира „Матіас Ракоші“, але тоді біля мене була Оксана і відчуття було радісне і неприродно-безмежне в своєму триванні, а тепер віддавало присмаком гіркоти, смутку і краденого овочу.

Я втримався на ногах завдяки Ольці, але не хотів цього визнавати, мерщій відсахнувся від неї, мовчки відсунувся назад. Вона засміялася тихо і мудро, не стала дорікати за невдячність, змахнула вільною рукою:

– Ось уже й прийшли.

На самому вершку кам’яної скелі хтось зліпив з глини довгу незграбну споруду – барак для робітників. Чому з глини, а не з каменю, і чому саме на цьому белебні, а не внизу, в затишку і теплі – хто ж то знав? І що тут важило – традиція, байдужість до всього на світі, нехтування людськими потребами? Скільки таких безглуздих бараків порозставлювано на просторах моєї землі, і ніхто ніколи не задумувався над їхньою доцільністю, а ще точніше – нелюдськістю. Та чому ж мав задумуватися я тої трагічної для мене осені? Глиняний барак на камені – то й гаразд. Привели тебе туди, мов бика на заріз? Згода.

Олька навіть не цікавилася, йду я за нею чи ні. Тут уже нікуди було подітися – тільки вперед наосліп, головою в ополонку, без відступу, без вороття. Кімната, приміщення, простір, куди мене привела Олька, вражала своєю неймовірною убогістю. Темні стіни, низька темна стеля; широкий дерев’яний піл, застелений товстою домотканою ковдрою і закиданий пістрявими подушками, вузенький столик, дві саморобні табуретки, нужденний каганчик– ось і вся обстава. Та звідкись з’явилися полив’яні мисочки, а на них рожеві пластівці сала, обнизані сизими сережками цибулі, пухнасті скибки паляниці, а поряд пузатенькі, з більмастого скла чарочки і біля них висока пляшка з отруйно-сивушною рідиною – цим безнадійним символом всіх наших минулих епох убогості, принижень і безвиході.

– Олько, я не питиму, хоч ти що хоч!

– Ой, злякав! Не питимеш, то я вип’ю за тебе! Не заборониш?

– Це вже не в моїй волі.

– А що тепер у твоїй волі? Раз ти тут, то вже мій, хоч скач, хоч плачі І вже ти вип’єш зі мною, хоч би всі чорти тут гопки били!

– Чого тобі треба, Олько?

– Того, що й тобі.

– Мені вже не треба нічого.

– Мені теж.

– Ой, Олько! Вона підливала й підливала в ті більмасті відьомські чарочки, я непомітно випивав їх одна за одною і ще непомітніше занурювався в склубочілу пітьму, безпорадно борсався в ній, безсило простягав руки, шукаючи опертя, порятунку, спасіння, але знайшов там зовсім не те: знов опинився в садку діда Филофія, під темними деревами, з яких низько звисали перестиглі золотисгі груші, знов, як і десять років тому, одурманений гріховним ароматом плодів утікав я звідти і теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх щік і моїх переляканих губ, гладили моє обличчя (пронизані медвяними соками груші чи безсоромно-ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на простір, на волю з чіпких обіймів зваби й гріха. З того першого саду я зміг вирватися, захищеним дитячою цнотливістю, але тепер затоптана брудом жорстокості й неправди, скалічена кривдою і злом душа моя не порятувала мене і в цьому, новому саду я хоч і пробував утікати від гріха, та насправді біг до нього, я сліпо кружляв між золотисто-стиглими плодами, лоскіт їхніх дотиків обезвладнював мене, вже не страх, а захват народжувався в серці, і не сором, а безсилля й вичерпаність блаженства. Тіло безсоромної цієї жінки було мов сто вітрів неприп’ятих. Вони змели мою розгублену душу, занесли її світ за очі, до раю й до пекла водночас.

Коли справді буде колись Страшний суд очищення, покаяння і спокути, то я вже побував на ньому тої ночі. Ніч була болісно-довга, якась безкінечна і водночас коротка, мов зойк радості і розпуки, вона зовсім не мала вечора (адже все почалося вже опівночі) і непомітно злилася з ранком, і коли я нарешті спам’ятався, то ніяк не міг збагнути, світло чи пітьма довкола мене, на початку чи вже при кінці безрадісної своєї мандрівки я перебуваю. Просторе дерев’яне ложе лякало своєю пустельністю, маленьке віконечко, мов учорашні більмасті чарочки, напускало на мене сіру каламуть, десь посеред холодних просторів Дніпра стогнав заблуканий у непробивному осінньому тумані пароплав (може, та „Сталінська конституція“, що привезла мене сюди на солодку ганьбу, і гірке очищення і ще гіркіше збезчещення?) – всі відчуття були невиразні, тупі, скаламучені, мов світло з більмастого віконця, та однак весь я здригнувся від сорому і навіть застогнав.

– Щось болить? Ой, Боже ж мій!

В цьому холодному просторі, серед убогості, доведеної до краю, голос майже ангельської доброти, теплий і ласкавий, а слідом за голосом безшелесно зродилася й вона, з того, далекого, і цього, злочинно-дотичного саду з золотими грушами, суцільний гріх, як ті перестиглі плоди в медвяному солодкому соку, що скапує на землю, спраглу і безпомічно-безпорадну, як моє тіло.

– Олько, як тобі не соромно отаке зі мною!

– Прокинувся? А я тобі снідати принесла. Нас тут годують. Аякже! Вже зрання – котлети з макаронами, а макарони, як пальці завтовшки. Нас тут годують, бо кажуть, наш камінь аж до Києва йде. Там на Хрещатику ним доми обмощують. Може, колись пощу та подивлюся…

– Ой, Олько, яке вже тут снідання!

– Однаково ж треба їсти. Ми он ще й не снідали, а два гончаки накидали каміння. А воно ж тверде!

Яке каміння! Яка твердість?

– Олько! Ну, про що ти ото говориш? Згинь з-перед очей!

Тобі ще мало? Це ти у всьому винна! Ти, а не я.

Вона підлетіла до мене, налягла тяжкими грудьми мені на обличчя, власне, й не налягла, а тільки доторкнулася, креснула глибинним, майже пекельним вогнем, відскочила в осяжну недосяжність, засміялася звідти і застогнала:

– Ну, я! рада й щаслива, що саме я, а не хтось інший! А чого тобі ще треба від мене? Думаєш, я забула той наш садок, і ті груші, і ту ніч, яка вже ніколи не вернеться, але яку я так тоді ждала, бо хотіла, щоб ти прийшов, а ти втік, хоч спершу прийшов, а тоді втік, і лишився Васько, якого я терпіти не могла, та мені було однаково… А ти був дурний і ще не знав нічого й не зазнав. Не знав ти й того, що тебе я побачила тільки згодом, а спершу закохалася в твого батька Федора. Дівча ніжноноге? То й що? А мою матір з Молдавії мій батько знаєш якою привіз? П’ятнадцятилітньою, щоб ти знав! І мені було п’ятнадцять, як я закохалася в твого батька – хоч і вмерти! Ти тоді був сопляк, три чи скільки там років між нами, а як на мою пристрасть, – то цілі віки! І вже лиш згодом, як загинув твій батько, як пропав мій дід Филофій, в тому страшному патронаті і на дикій свободі після нього, побачила я тебе ще ніби й малого, зеленого, як весняний паросток, але все здригнулося в мені, заплакало й заскімлило: „Ось де моє щастя! Ось уся моя радість!“

– Олько, перестань! Невже тобі мало того, що вже сталося?

– Мало? Ой, упаду від сміху! А ти що ж думав – багато? Стачить на все життя? А ти зміг би один раз наїстися– та й годі? Міг би?

– Вважай, що наївся. Не буду й снідати – поїду.

– Поїдеш? Куди ж ти поїдеш?

– Куди їхав. На той бік. До матері.

– А туман ти бачив?

– Діди перевезуть. Що їм туман?

– Ой, смішний! Діди його перевезуть! Та вони почалапкають веслами біля берега і пристануть туди, звідки й відчалювали. Нікуди ти звідси не подінешся, Миколо.

– Колись же цей туман розійдеться?

– Колись розійдеться. А тим часом будеш тут. Може, й назовсім зостанешся? До каміння ми тебе не пустимо. Самі ганятимемо вагонетки, а ти – нашим обліковцем. Ходи собі з книжечкою та чиркай олівчиком.

– Олько, ти ж знаєш, що цього не буде!

– А не буде цього, то буду я, допоки ти тут у мене!

І знов задушила мене й замучила темною і солодкою тугою. Обціловувала мої шрами на плечі й на грудях, задихалася від дикого шепоту:

– Моє! Все моє! Як побачила тоді на сінокосі ці шрами, то ще дужче захотіла тебе!.. Поцілунками б зцілила!.. Жданням безнадійним!.. Туго моя! Щастя й нещастя!

– Ненормальна, – кволо борюкався я.

– А де ти тепер знайдеш нормальних? Може, ти нормальний?

– Не знаю.

– Може, десь ждуть тебе– не діждуться?

– Не знаю.

Ніде ніхто не ждав мене, ніхто не лічив моїх днів, і коли я вирвався нарешті від Ольки, то навіть сам здивувався: куди поспішав, чом так нетерпеливився?

В колгоспі вже не було залізнозубого Левченка, пропив півферми, повинні б судити, але обком врятував, перекинули в інший район. Прислали нового голову, знов темний і непросвіщенний, але цей приїхав з жінкою, вона хоч тримає його в шорах. Мама зраділа моєму поверненню, з надією дивилася на мене: „Миколко, йди до нас агрономом!“ – „Так я ж недовчений, мамо“. – „А тут же й зовсім невчені, гине все і погибає!“

Все гине, та ніби ж я порятую? Сам гину, і ніхто не поможе. Оксана, мов підстрелена дика качка з одним крилом, залетіла в безвість. Фронтових друзів розгубив, а нові, студентські, відцуралися при першому ж тривожному дзвоні. А були ж там не тільки мамині синки, а й учорашні солдати, покоління переможців, які вміли відважно дивитися смерті в очі, не боялися ні бога, ні чорта. То яке ж затемнення наповзло на їхні душі і чому їхня воля стала, мов розм’яклий віск?

Все, що їхнє,– так само й моє.

Ми сини Великого воза, народжені під ним, зачаровані його семизір’ям, приголомшені його вогняними колесами, покірливо простуємо туди, куди він котиться, ми затикаємо вуха на зойки, стогони і прокльони розчавлюваних твердими колесами, і біле сяяння Полярної зірки не возносить нас, а тільки засліплює і робить ще безпораднішими.

Чи ж треба дивуватися, що тільки слабка стать наважилася захистити мене, та я гордо відмовився, а тоді добровільно нагнув шию під ярмо темної, стидкої пристрасті Ольчиної. Як я міг піддатися тій звабі? Чому не відтрутив тої жінки? Хтиві рум’янці на щоках, сині вогні в очах, волосся чорне, як осіння ніч над кар’єром, широкі стегна вигойдуються, мов при землетрусі,—ох, Олько, Олько, хоч не я, а ти звабила мене, та гріх непрощенний впаде не на тебе, а на мене.

Як добре, що в людини є рідний куток, до якого завжди можна повернутися після всіх блукань по світах. Конаючий звір з останніх сил добирається до свого кубла, птаство з далекого вирію прилітає до торішніх гнізд, риби, долаючи найбурхливіші течії, вперто пробиваються до споконвічних нерестилищ, а людина ж повинна бути вищою за все живе! Рідна земля ніколи не набридає, і завжди вона найдорожчий скарб твоєї душі, твоя запомога, твоє спасіння.

Вдруге за останні роки повертався я до материної хати. Блискучим переможцем, сповненим надій і дерзань, два роки тому і нещасним розвитком, з пошарпаною, пограбованою душею тепер. Тоді рвався далі геройствувати, тепер треба було зализувати рани.

І ждати Оксану.

Бо коли я повернувся до Зашматківки, то чому не повернеться вона? А може, хоч обізветься до рідної матері?

Може, може…

Радянська наука – найпередовіша в світі. Ще зовсім недавно я вистрілював ці шаблонні лозунги, зневажаючи поверженого німця Шмідта, зневажаючи весь світ. Зневага призводить до ненависті. А ставши рабом ненависті, неминуче станеш і її жертвою. Чи ж думав я тоді про це в своїй офіцерській зарозумілості?

Тепер не було для мене ніякої науки: ні найпередовішої, ні навіть найвідсталішої. Не було нічого. Мама з селянською делікатністю уникала розмов про мої плани, зате малий Марко не відставав од мене, допитуючись, куди я тепер і як.

– Ти ж оце не назовсім приїхав до Зашматківки? – зазирав він мені в обличчя.

– А коли назовсім, то що?

– Тю на тебе, Миколо! В тебе ж он яка тепер освіта, а ти в наше село?

– Освіта ніяка. Всього два курси сільгоспінституту.

– Так у нас же на весь район з такою освітою не знайдеш! Тобі треба начальником райземвіддїлу або ж головою райвиконкому! Ти ж ще й капітан, а в нас навіть секретар райкому, кажуть, сержант чи що…

– Капітани й сержанти – це все минулося, Маркусю. Тепер інші часи, інші виміри. Ти мені краще скажи, як твої шкільні успіхи?

– У нас драмгурток організувався, це той учитель літератури, що я тобі колись казав. Ставимо „Сватання на Гончарівці“, я там граю свата, який постукує ціпком і примовляє: „Так-таки так!“ Учитель каже, що в мене є талант.

– Раз вчитель каже, то треба йому вірити, Вітаю тебе, Маркусю! Коли ви показуватимете виставу?

– А вже скоро! Прийдеш?

– Як не стану заврайземвідділом, то прийду! – засміявся я.

Може, всі ми вже від народження актори? В десятирічці я теж був активним драмгуртківцем, грав у „Загибелі ескадри“ боцмана Кобзу, ходив по сцені, гуняво погукував: „Мідяшки-залізячки драїть!“ Керувала драмгуртком вчителька літератури Наталія Іванівна, попівська донька, яка вимушена була відчищатися від бруду свого класового походження підвищеною революційною пильністю. Вона й звернула увагу на те, що українського буржуазного націоналіста Кобзу грає здоровенний Сміян, а революційного матроса Гайдая дрібненький і непоказний Ванько Кіптілий. Нас з Кіптілим поміняли ролями, я негайно задер носа від гордощів, а Ванько тяжко переживав, бо він був секретарем шкільної комсомольської організації і вважав для себе ганебним грати роль класового ворога.

Ми з Ваньком разом пішли до кулеметного училища, але мене випустили достроково, а Кіптілий ще зоставався на рік і війна застала його курсантом. Десь на пекельних рубежах літа сорок першого року він і загинув за кулеметом в курсантському загоні, хоч, здавалося б, такого маленького куля повинна була обминути і найперше знайти таку показну мішень, як молодший лейтенант Сміян. Та кулі не вибирають.

Які постріли долі спрямовані будуть проти мого маленького брата?