Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 57 страниц)

– Обід. Кухня. Гніватися? Сарданапал і Валтасар! – загримів Черкас. – Я можу поцілувати вашу руку, Оксаночко? От і вір святим апостолам, що краще не одружуватися! Миколо, я вам заздрю. З великим запізненням, але заздрю! З неприпустимим запізненням, на жаль…

Обід був смачний (Оксанині ж руки!), але щось все ж таки відчувалося в ньому холостяцьке і нічогісінько професорського: ні дорогого посуду, ні накрохмалених серветок, ні лікерів, кав і сигар. Щось середнє між чаєм у майора Гарвея в Дельбрюку і аргентинськими консервами на газетці в Потсдамі.

– Він тебе геть замучив, – сказала Оксана, коли ми йшли додому. – Хоч щось цікаве?

– Страшне, Оксано! Таке страшне, що я волів би й не чути, а тепер швидше забути. Тільки боюся: не вдасться.

– Коли страшне, то мені не треба й чути.

– Ти знаєш усе це і не чувши. Всі ми знаємо, та мовчимо. А професор не мовчить. і від цього мені ще страшніше.

– Ти ж герой війни. Хіба героям буває страшно?

Я подумав з гіркотою: герой-герой, а чим поміг рідній матері? Впрягалася в плуга, замість скотини, жила в погребі, працювала в приниженні гірше рабського, бо навіть раба годують, а колгоспники гнули спину цілий рік задарма. Такого не знала вся історія людства. Не чувано при найжорстокіших тиранах. Може, поміг маленькому братикові? На перший погляд, ніби й так, бо був взірцем, слугував для пишань і величань. Насправді ж ставав вічним докором за його невчасне, запізніле народження – не для подвигів і геройства в ім’я вітчизни і товариша Сталіна, а тільки для страждань – то від напів-сирітства, то від жорстокостей війни, то від холоду й голоду.

В мене закінчувалася літня екзаменаційна сесія, коли Марко прислав першого в цьому лихому році радісного листа:

„Дорогий Миколо! Повідомляємо вас, що ми з мамою живі й здорові, чого й вам з Оксаною бажаємо, а також хочу розповісти тобі про те, що в нас уже достигають хліба і мама потихеньку приносить додому трохи колосків і ми виминаємо зерно з них, але воно ще таке сире, що на моїх жорнах не мелеться, так я товчу його в салотовці, а тоді мама пече з нього тоненькі маторженики, і вони чомусь зелені, як кушур з нашого Брідка. Я ще ніколи не їв зеленого хліба і не чув, що він є, а тепер у нас хліб тільки зелений, і дух від нього трохи як од трави, але все одно такий смачний цей зелений хліб, як той шоколад, що ти привіз мені з Германії…“

Якою страшною може бути навіть людська радість! Я теж їв зелений хліб влітку тридцять третього року. Темними ночами біг у степ, сідав у пшениці, стриг колоски в торбину, з якою ходив до школи (портфелів і ранців тоді не знали), ніс додому, де ми з мамою обминали ті колоски і товкли в ступі недостигле зерно, і все потай, щоб не побачив мій дурний ідейний батько, і не знаючи, що за ті колоски мене могли розстріляти, як то написано було в постанові, надрукованій у всіх газетах.

Але діти не читають газет і друкованих у них жорстоких постанов, так само як не читають вони слів євангеліста про те, що хто не прийме царства божого, як мала дитина, той не ввійде в нього. Євангеліста звали Марк, мого брата – Марко.

Каменем сидів я в інститутській бібліотеці, внадився до професора Черкаса, де, як у райськім саду, було повно заборонених плодів, споживати які тут не заборонялося. Професор збирав бібліотеку все своє довге життя, під час війни її зберігала його стара родичка, в цій книгозбірні ніщо не вилучалося, не викидалося, не знало політичних підозр і анафем, книжки жили й тоді, коли їхні автори давно вже були розстріляні, замучені голодом у тюрмах і хворобами в таборах, тут зберігалися праці Вавілова, Чаянова, Кондратьєва, романи письменників, яких я ніколи не читав, вірші поетів, про яких ніколи не чув. „І Бєлий, і Блок, і Єсенін…“. І тоненька книжечка з висловлюваннями найвідоміших європейських політиків про смерть Леніна. І товстелезний том з кумедною назвою „Как мы строим метро имени Л. М. Кагановича“. Ы збірка віршів не знаного мені Тодося Осьмачки „Клекіт“. І роман Підмогильного „Місто“.

Книжки мудро мовчали, загадково мружилися, іноді вчувалися мені тихі шепоти, болісні зітхання, гіркі скарги, були там розважливі настанови, полум’яні заклики, плачі й регіт, повчання й хвастощі. Письменник, від якого для нас лишилося тільки прізвище у вірші Тичини, розповідав: „Я рос в обстании профессоров, с четьірех лет я разбираюсь в гуле имен вокруг меня: Дарвин, Геккель, Спенсер, Милль, Кант, Шопенгаузр, Вагнер, Вирхов, Гельмгольц, Лагранж, Пуанкаре, Коперник“. А який „гул імен“ довкола мене, довкола мого тисячолітнього життя? Що долинало на цей край степів, на край життя, який віки цілі значиться словом „Україна“?

А що чув і бачив мій маленький брат? Може, він слухав настанови великого вождя, віддавав піонерський салют першому маршалу, сидів на колінах у Микити Сергійовича Хрущова? Хрущов був у Олени Хобти і в Марка Озерного, чом же не зупинив він свою машину в Зашматківці і не дав моєму малому братикові цукерку?

Безіменність породжує безнадійність, а я не міг з цим змиритися. Поки мої однокурсники разом з не дуже досвідченими викладачами ламали голови над темами курсових робіт, я вирішив рвонути до самого Марка Озерного і написати про те, як він обробляє землю, щоб вирощувати такі казкові врожаї. Курсова це буде чи дипломна – не важить, але для ґрунтознавства, поза всіма сумнівами, скарб неоціненний.

Професор Черкас, почувши про мій намір, загадково погмикав, але обійшовся без свого улюбленого „Сарданапал і Валтасар“ і навіть виклопотав для мене в дирекції відрядження.

Кукурудзу вже виламали (нужденний урожай, та однаково посилали студентів на поміч колгоспникам), мабуть, прославлений майстер високих врожаїв підбиває підсумки й утішається досягненнями, настрій у нього якраз для розважливих бесід – і саме цей час я вибрав і вибрав напрочуд вдало.

Всього одна ніч пароплавом (ясна річ, третім класом, по-студентськи), і ось уже дерев’яна пристань з написом „Мишурин Ріг“, і гора над нею („Ой всі гори високії…“), і дорога попід горою вглиб степу, але степ тут не такий, як на лівобережжі, а ніби зібганий могутніми праісторичними силами, велетенські земляні маси зсунуто від самого моря в гігантські брижі і так зоставлено тут перед Дніпром, мовби для захисту від ріки, яка впродовж мільйонів років уперто вгризається в товщу правого берега.

Село Марка Озерного заховалося в тих велетенських бганках чорнозему й глини, хати розбіглися поміж ярами, тулилися попід кручами, шукали затишку в земних зморшках або ж сміливо вискакували до берегів спокійної дніпровської затоки.

Села мають свої долі, як і люди. Ось моя рідна Зашматківка теж біля Дніпра, але спалена дощенту німцями і все життя загнане в погреби, а це село, на щастя, вціліло, і тихо біліють хатки серед густих вишневих садків, і густа дереза робить ще вужчими звивисті вулички, і пахощі спілих яблук, складених у хатах під полами просто на глиняній долівці, і сухе огудиння на городах.

Село, але й не тільки собі село, а кукурудзяна столиця України. Ще в 1940 році Марко Озерний одержав орден Леніна – перший у нашій країні орден Леніна за кукурудзу! В сорок шостому він – лауреат Сталінської премії. Торік – Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради України. Фантастичний дід і фантастична українська кукурудза!

Тридцять вісім років тому, 1910 року, в тодішньому Катеринославі влаштовано було „Південно-Російську сільськогосподарську і промислову виставку“. У виставці брали участь сім губерній і областей півдня Росії, крім того, „для конкуренції“ допущено й іноземні фірми. З далекого американського штату Міннесота приїхав на ту виставку студент Джон Вілсборн. Щоб продемонструвати досягнення сільського господарства Америки, Вілсборн на території виставки спорудив взірцеву ферму з штату Небраска. Поряд, для контрасту, поставлено „трудовий осередок півдня Росії – малоросійський хутір“. То була звичайна селянська глиняна хата з солом’яною стріхою і вишневим садочком, з криницею у дворі і мальвами під причілковим вікном. В хаті—глиняні горшки й миски, ручний ткацький верстат, у дворі – дерев’яний чумацький віз. Яке все було убоге поряд з просторим будинком американського фермера, з численними культурними будівлями на обійсті, з плугами, сівалками, кінними соломорізками, дивовижним комбайном, в який запрягали дванадцять пар волів, з казковими врожаями кукурудзи по тисячу пудів з десятини.

Неймовірний збіг обставин: той „малоросійський хутір“ 1910 року взято тоді… з села Мишурин Ріг, де вже бігав оцими кривулястими вуличками малий Марко Озерний. Чи ж думав-гадав американський студент Джон Вілсборн, що через три десятки років після тої виставки в Катеринославі простий колгоспник з „малоросійського хутора“ перевершить усіх американських фермерів? Де ви, містере Вілсборн? Як ото співає по московському радіо куплетист Ілля Набатов: „Чем угрожать нам атомом, достопочтенный сэр, зашли би к психиатору, зашли бы в диспансер“.

Сповнений патріотичних гордощів, я йшов вулицями Мишурина Рогу мало не пританцьовуючи, як Василь у кінофільмі Довженка „Земля“.

На що там натякав професор Черкас, без належної пошани відгукуючись про всіх наших передовиків? Не слід звертати уваги. Звичайний професорський снобізм.

Спитавши одного й другого, я добрався до контори колгоспу „Червоний партизан“ (словосполучення з часів громадянської війни, бо в Вітчизняну війну партизани вже були не червоні, а радянські, і навіть Червона Армія перестала бути червоною, а стала радянською), бо надто добре знав, що будь-яку справу в селі треба починати саме звідси. Кожна селянська хата має свій неповторний дух, зате всі колгоспні контори на Україні смердять однаково; запах глини, дешевого тютюну, брудного одягу і безнадійної нудьги, яка почалася в 1929 році і не знати, коли закінчиться. В конторі вже з самого ранку сухо трахкають рахівниці, хрипить у телефон голова колгоспу, обтирають стіни заслужені колгоспні нероби– це химерне породження соціалізму, який проголосив свій великий девіз „Хто не робить, той не їсть“ і одразу ж став годувати такі сонмища нероб і невдалюг, яких ніколи не знало людство.

Мабуть, я натрапив на одного з таких соціалістичних дармоїдів, бо щойно розтулив рота, щоб спитати про Озерного, як чолов’яга, в захисного кольору кухвайці, в галіфе і „кирзяках“, так добре мені знаних (свій брат фронтовик?), відліпився від стіни, сплюнув на глиняну долівку махряного „бичка“, вигнув спину, став переді мною, як кінь перед травою, радісно вигукнув:

– Марко Остапович? Вам треба Марка Остаповича?

Я скромно перепитав, де б міг знайти цього видатного трудівника, тобто, де він живе, як туди пройти, чи він удома?

– Марко Остапович? Удома? Та хто вам сказав, що він може бути у себе вдома?

– А що – він на нараді в області чи в Києві?

– Та ні, він тут.

– Тоді як же?

– А так, що він у баби своєї давно не живе, а живе у Палажки! Так я став носієм таємниці, яка, власне, має мало спільного з високими врожаями кукурудзи, та, звісна річ, відіграє деяку роль в житті самого майстра цих врожаїв.

Хата в Палажки була чепурна, чиста й простора, в ній пахло пиріжками з картоплею і кропом, і сама Палажка була біла й м’яка, як пшеничний пиріжок, а голос у неї—спокійний, ласкавий та водночас і владний – хоч і для російських імператриць.

До мене (ласкаво):

– Ви, значить, з області? До Марка Остаповича? Він спочиває в кабінеті. Та я зараз його покличу.

До мого добровільного Вергілія в лабіринтах кукурудзяної столиці (владно):

– Должковий? Ти вже тут? Оце ось наллю, випий – і щоб ноги твоєї не було! Не дай бог, Марко Остапович побачить!

Поки власник кухвайки й кирзових чобіт вихиляв свою чарку і розчинявся в просторі, як типовий український домовий, пиріжково-пишна Палажка урочисто вивела з благословенних надр свого житла довговусого Майстра, звиваючись довкола нього, як ясочка, то ніби підштовхуючи, то ніби й притримуючи, то ніби підпираючи, то ніби й зоставляючи напризволяще, щоб не була загрожена його висока гідність.

Майстер був у армійській спідній сорочці, в чорних просторих штанях, вільно заправлених у халяви ялових чобіт (спочивав у чоботях? Своєрідний чорноземний шик!), гайдамацькі вуса знизу вже бралися сріблом, срібло вилискувало й на міцній, ніби виточеній з темного грушового дерева, голові, надмірно видовжені від багатолітньої тяжкої роботи руки темно звисали мало не до колін, і при всій виробленості цих рук, при змореності всього жилавого тіла, при вистражданості суворого обличчя, в задубілій шкірі якого, в глибоких зморшках, в тяжкій знемозі віддзеркалилася вся наша доля й недоля, всі війни й перевороти, всі окупації й евакуації, всі насильства і безчинства, – над усім отим жахом нашого чорного життя несподівано з-під селянських острішкуватих брів дивляться на тебе по-дитячому блакитні очі і тихий, майже батьківський голос питає:

– Що вам угодно?

Тикаючи й микаючи, я став молоти щось про ґрунтознавство, про Докучаєва і Вільямса, про принципи й перспективи, Майстер терпляче слухав моє словоливство, але, мабуть, не впускав ні до лівого, ні до правого вуха жодного мого слова, бо коли я нарешті вмовк, він з селянською терплячістю поцікавився:

– Так ви з якого органа? Палажка вам покаже все, що треба. Все написане про мій передовий метод у центральній пресі і скрізь.

– Я не кореспондент, – простодушно відповів я по-дитячому блакитним очам.

– А хто ж ви такий? – розчаровано спитав Майстер.

– Студент.

Гайдамацькі вуса здивовано підстрибнули, довга рука клешнясто відгорнула Палажку, яка впродовж наших коротких перемов здійснювала застережливі рейди довкола високоцінного об’єкта, казенно-суворий голос вмить злагіднів, зовсім по-дитячому засвітилися блакитні очі з-під насторожених селянських брів:

– Студентів у мене ще не було. А я цих хлопців люблю. Ви як – снідали вже?

– На пароплаві.

– Тоді пообідаємо. Палажко, ти мене чуєш?

І ми стали обідати. А тоді вечеряти. І коли я зривався, щоб спитати про кукурудзу, Майстер клав мені на плече темну, як дубовий корінь, руку і тихо промовляв:

– Перш ніж говорити про кукурудзу, треба б нам трохи випити.

Ми пили трохи, а тоді більше, та й знов трохи, і Марко Остапович, хоч як застережливо кружляла довкола хранителька його великих тайн Палажка, поволі, в безнадії селянської відвертості оголював свою душу, сповідався, мов на страшному суді, викладав переді мною затаюване хліборобськими хитрощами від усіх отих холодних казенних очей, що, здавалося їм, простежували кожен крок Майстра і мерщій роздзвонювали на весь світ про секрети успіхів, про вищі та ще вищі досягнення, про унікальний сплав споконвічного українського працелюбства і найпередовішої мічурінської агробіологічної науки. А насправді? Один написав, інші переписували. Сюди ніхто й не потикався. У них там кукурудза в газетах росте. І назву дали: „Партизанка“. Новий мічурінський сорт. А хто розбере – новий чи старий? Росла тут мінесота, кінський зуб, ведмежа лапа, біла й жовта. Мішалося-перемішувалося, от і виросло качаняччя, як голоблі. Повіз у область на нараду, показав качан – ляпають, радіють, поощряють, значить. Голова наш Хейлик довоєнний і післявоєнний каже: берись, Марко Остапович. Ти, каже, берись, а ми не мішатимем. Так при Хейлику воно й було. Благодаря. А тепер Хейлик умер, прислали Мокієнка. І вже коли при ньому щось у мене росте, то не благодаря, а вопріки. Дуже вредний чоловік. До всіх сікається. Ось ми в тебе твою Жаб’ячу балку відберемо, а тоді й подивимось. Спрашується: кому вона треба, та балка, Маркові Озерному? Так у нього вже все є. А треба вона для колгоспного строя і його успіхів!

Кінець моєї пригоди був зовсім несподіваний. На ранок, коли я ще спав після вчорашніх намагань осягнути глибини передового досвіду, мене розбудили, досить брутально поторсавши за плечі, і був це, на жаль, не Майстер, а якийсь непоказний чоловічок, з досить злими очима, в рудуватому пальті і пом’ятому капелюсі.

– Ви хто такий? – хрипким спросоння голосом спитав я.

– Це ви хто такий, хотів би я знати! – хмикнув чоловічок.

– Навлежки не звик пояснювати.

– То одягніться!

На одягання в мене пішло три хвилини.

– Ну? – наполягав чоловічок.

Я пояснив йому, хто я і звідки.

– Документи!

Довго читав, недовірливо зиркав на мене, знову читав. А я намагався вгадати, що воно за тип. Новий голова? Отой Мокієнко, що „вопріки“?

– Так от, – начитавшись, заявив чоловічок. – Коли ви справді студент Сміян з оцього, що тут написано, інституту, то не туди попали. У Марка Остаповича академія передових урожаїв, і студентам тут робити нічого. Даю вам двадцять чотири часа строку, і щоб вас тут більше не було!

– Та хто ж ви, зрештою, такий, щоб ставити мені ультиматуми, чорти його бери– розізлився я.

– Сказав– і точка! – чоловічок повернувся і пішов до дверей. Я дивився йому вслід і не знав, сміятися чи плакати. Що за чудасія? Спитати б Палажку, але вона десь зникла, може, й цього стража прикликала, щоб мене випровадити. Майстер ще, мабуть, спав і хай спить, він заслужив на відпочинок.

Я надягнув шинель, почепив свою офіцерську сумку, обережно попричиняв за собою двері Палажчиної хати і вирушив тепер уже не для ознайомлення з передовими методами, а на пошуки отої загадкової балки з не дуже вишуканою назвою – Жаб’яча.

Ніхто з дорослих, до яких я звертався, мені чомусь не поміг, зате виручали цікаві школярики, і коли увечері я сідав на пароплав, то моїм знанням деяких передових методів могла б позаздрити Всесоюзна Академія сільськогосподарських наук і навіть її президент Трохим Денисович Лисенко, якому я так і не зміг привезти з Німеччини його дружину.

Я не став спускатися в трюм, де гріються тітки, що везуть свої загадкові кошики на ранковий базар до міста. Посидів трохи на палубі, але нічний осінній вітер пробирав і крізь шинелю, тоді я, шукаючи затишку, пройшов на корму і спустився вниз, до самої води, сподіваючись, що буду там сам і ніхто не заважатиме мені впорядкувати свої думки.

На кормі, біля ручної лебідки з сталевим тросом, була прив’язана корова, корову я побачив одразу, а тоді зауважив і темну зіщулену постать її хазяйки, закутаної теплою вовняною хусткою.

– Холодно? – спитав я.

– Та хіба ж нам звикати, – співучо відповіла жінка.

– Далеко везете свою корівку?

– А я й не знаю, чи воно далеко, чи близько. Дочка вийшла заміж під Нікополем і оце виписала мене до себе. Думаю: поїду, а Рябуха ж моя? Я ж її теличкою ще з окупації вберегла. Жалько безсловесну худобину в чужі руки. А люди ж нараяли: бери, кажуть, її на параход…

Я подумав: а що коли спитати тітку про Марка Озерного і його високі врожаї. Може, вона його землячка. Може, до війни навіть у його ланці працювала. Та якось не тулилася корова, яку везуть через усю Україну, до високих врожаїв прославленого Майстра, і я стримався.

– Пробачте, – сказав жінці і знов побрався на палубу.

Тепер не сідав, а ходив уздовж і впоперек, думав, дивувався, обурювався.

Ну, гаразд. Всі ми віримо відтоді, як принесено нам з Візантії віру точну, світлу, пронизану вже й не земними, а небесними обітницями. І я вірю у велике вчення і у великого вождя, у високі принципи і світле майбуття, вірю в антрацит, який рубає Олексій Стаханов, у буряки Марії Демченко, в ситець Дусі Виноградової, у важковагові поїзди Петра Кривоноса, в колінчасті вали Олександра Бусигіна, в тракторну бригаду Паші Ангеліної, я вірю навіть у рекордні врожаї Марка Озерного, бо сам бачив у сільській хаті-лабораторії величезний сніп вирощеної ним кукурудзи, який не вміщався під низькою стелею і тому лежав під стіною уздовж усієї кімнати. Врожаї справді були, хоч як називай ту кукурудзу – партизанка, тавричанка чи хоч і мишурянка, – та тільки до чого ж тут мічурінська агробіологія і передові методи? Кукурудза росла у прославленого Майстра точнісінько так, як росла в Єгипті ще з часів фараонів пшениця в долині Нілу. Щовесни з Лихівської гори в Жаб’ячу балку неслися каламутні потоки, родючий льос пухким шаром вистеляв дно балки, від гарячого сонця над балкою здіймалися вологі випари – все, як у долині великої африканської ріки. Чому ж чесно не сказати про це людям? Навіщо виписувати в газетах і в брошурах, роздзвонювати в доповідях з трибун, як прославлений Майстер ще з осені готує ґрунт, як глибоко оре, які застосовує добрива, як дотримується квадратно-гніздового способу з безпремінним застосуванням торфово-перегнійних горщечків, як робить перехресне запилення рослин…

Хто ж кого обдурює і навіщо?

Селяни все знають і не протестують. Боязкий клас. Робітники, може, й протестували б, але не знають. Вчені введені в оману. Я повинен одкрити їм очі. І суть не в скептицизмі професора Черкаса, який не вірить ні в яких передовиків і героїв на безмежних гробовищах селянського життя. Праця Майстра справді героїчна.

Коли існують зони так званого ризикованого землеробства, то він все життя працює в зоні, сказати б, землеробства катастрофічного. Бо ті щорічні дикі потоки з Лихівської гори не тільки приносять у Жаб’ячу балку плодючий намул, але і приховують у собі неперед-бачувані загрози, несподівано з’являючись то в кінці весни, то в зародку літа і загортаючи тисячотонною масою кволі рослини в низині. То відкопуючи руками кожне стебельце, то заново пересаджуючи всю долину, втрачаючи сили, але не втрачаючи надій, бореться Майстер з свавільністю стихій і зрештою виходить переможцем. Ось про що повинні знати люди, і саме цей унікальний досвід слід пропагувати, щоб ми навчилися використовувати навіть пропащі землі, а не вигадувати фальшиві досягнення неіснуючої науки.

Я чесно написав про все, що бачив, і професор Черкас похвалив мене, а тоді навіть зумів надрукувати моє писання в якомусь науковому збірнику, і сам Міністр вищої освіти Кафтанов прислав мені грамоту за наукові досягнення – хвала і слава.

Та нічого з того не вийшло. Три роки після Перемоги і чим же вони значилися? В сорок шостому війна проти письменників, в сорок сьомому війна проти композиторів, у сорок восьмому війна знов прийшла до мене і не стала питати ні про моє зранене тіло, ні про мою зболену душу– війна не питає, вона нищить.

У серпні відбулася в Москві сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук. Сесія закінчилася обов’язковою тоді процедурою– читанням листа „лучшему другу советских хлеборобов“:

„Дорогой Иосиф Виссарионович!

Участники сессии академики, агрономы, животноводы, биологи, механизаторы, организаторы социалистического сельскохозяйственного производства шлют Вам свой сердечный большевистский привет и самые лучшие пожелания.

…Колхозный строй, созданный под Вашим мудрым руководством, открыл безграничные возможности для мощного подьема производительных сил всех отраслей сельского хозяйства, показал свою непреоборимую силу.

…Наша агробиологическая наука, развитая в трудах Тимирязева, Мичурина, Вильямса, Лысенко, является самой передовой сельскохозяйственной наукой в мире… Мичуринская биологическая наука будет и впредь творчески развивать дарвинизм, неуклонно и решительно разоблачать реакционно-идеалистическую вейсманистско-морганистскую схоластику, оторванную от практики, бороться против недостойного для советского ученого раболепия перед буржуазной наукой, освобождать исследователей от пережитков идеалистических идей. Передовая биологическая наука отвергает и разоблачает порочную идею о невозможности управлення природой организмов при помощи подконтрольных человеку условий жизни растений, животных, микроорганизмов.

…На зтом пути нас воодушевляют Вашй указания о передовой науке, служащей народу, ценящей традиции, но не боящейся поднять руку на все отжившее.

Слава великому Сталину, вождю народа и корифею передовой науки!

(Бурные, долго не смолкающие аплодисменты, переходящие в овацию. Все встают)“.

Хто визначає оте – „все отжившее“? і який це вседержавний жах і яка ганьба і пониження роду людського!

Але це прозріння прийде набагато пізніше, коли я остаточно вилікуюся від найрозповсюдженішої в нашій країні пошесті: дивитися начальству в рот і свято вірити, що з того рота вилітають тільки незаперечні істини.

Все на світі змінюється, тільки начальство завжди залишається начальством.

Два роки тому в цьому вузькому й довгому, як свиняча кишка, інститутському залі громив безідейних літераторів секретар обкому Климушняк, сьогодні той самий Климушняк знов стояв у трибунному ящику і вергав громи й блискавиці на голови безідейних біологів, які проповідували реакційні вейсманістські теорії. Щоб підкреслити свою стабільність і, сказати б, адміністративно-партійну невмирущість, Климушняк за ці роки, здається, не поміняв навіть костюма… Той самий сірий костюм з товсто вимощеними ватою плечима (щоб видаватися вищим), той самий кострубатий костур у руці для підкреслення каліцтва Климушняка і водночас для значущості, навіть галстук, мабуть, той самий, що і після постанови про ленінградські журнали: брудносірий, як попіл під дощем, мов знак понурої відданості. Ногу Климушнякові перебило не на фронті, а ще до війни. Може, сідав на кобилу не з того боку, а може підстерегли добрі люди, яким він залив за шкіру смальцю. Тепер Климушняк обачливо тримався на безпечній відстані від усіх державних кобил, залізати на них більше не норовив, знай підганяв це робити інших, надто що голос для цього мав знаменитий. Голос майже як у диктора Левітана. Мабуть, саме завдяки цьому голосу Климушняк і став пропагандистом за посадою, бо пропаганду можна зрівняти з гучномовцем.

Все, про що гримів з трибуни Климушняк, уже друкувалося в центральній пресі, перелякані інститутські викладачі перешіптувалися про сесію ВАСГНІЛ в Москві, про викриття і розгром цілої групи московських учених-біологів, про остаточну перемогу академіка Лисенка, переляк цей докочувався й до студентів, але не дуже зачіпав їх, бо студенти газет не читають, душі їхні рвуться в майбуття, а мозок занурений у минуле, бо наука з її здобутками – вся в минулому, принаймні та наука, якою напихають голови студентам. Які вейсманісти? Які морганісти? Хто і де їх бачив на наших пошарпаних війною українських полях?

А Климушняк, пристукуючи костуром у трибуні, грюкаючи кулаком по трибуні, гримів:

– Протягом ряду років у біології поширювались реакційні вейсманістські теорії, що їх проповідував Шмальгаузен та його поплічники.

– А хто такий Шмальгаузен? – крикнув хтось з задніх рядів. Климушняк, мабуть, і сам не знав, бо не звернув ніякої уваги на той вигук і тарабанив далі, не відриваючись од шпаргалки:

– Ці антипатріоти-біологи плазували перед лженауковими ідеалістичними теоріями іноземних буржуазних біологів і видавали свій метафізичний, ідеалістичний мотлох за останнє слово науки. Передова радянська біологія під керівництвом більшовицької партії розгромила цих мерзенних космополітів, розчистила шлях для нового, ще більш бурхливого розквіту науки в нашій країні. Завдання полягає в тому, щоб закріпити перемогу передового мічурінського вчення над реакційним вейсманізмом-морганізмом, перемогу соціалістичної ідеології над реакційною ідеологією, над метафізикою.

Климушняк, мабуть, не знав, що таке метафізика (так само як і хто такий Шмальгаузен), але весь час лякав нас цим словом, щоразу вимовляючи його двома окремими вигуками: МЕТА-ФІЗИКА, МЕТА-ФІЗИЧНИЙ!

Я вже став забувати точне фронтове мовлення, але до тієї тріскотняви, яка запанувала довкола, звикнути не міг, тож і слова Климушняка в одне вухо впускав, а з другого випускав. Тоді, в сорок шостому, Климушняк теж отак приїхав, поторохкав з трибуни, сів у машину й покотив до свого кабінету, не знайшовши в нашому інституті ні ахматових, ні зощенків. Щоправда, кажуть, що в університеті все ж знайшли поживу і вчепилися в оповідання вчорашнього фронтовика Гончара, вмить звинувативши його в антипатріотизмі й відступництві. Журнал „Україна“, де надруковане було оповідання, з бібліотек зник, я не міг знайти його в усьому місті і тільки вже влітку під час канікул роздобув у своєму підземельному селі, прочитав, і оповідання перевернуло мені душу.

Тепер Климушняк шукатиме шмальгаузенів у нашому інституті, як тоді шукав зощенків в університеті, і я повинен вірити цьому чоловікові?

Але Климушняк був хоч дурний, та хитрий, він не назвав жодного імені, відбувся своєю „метафізикою“, прогримів костуром до столу президії, відітхнув, тоді скомандував секретареві парткому Михну:

– Ведіть збори далі!

І тут почалося те, що в давнину, мабуть, звалося стовпотворінням. Всі, хто сидів у залі (я теж), побито нахилили голови і вперлися поглядами в, підлогу, а на трибуну наввипередки подерлися асистенти, аспіранти і навіть доценти з ветеринарного факультету, з факультету механізації, з економічного – і всі називали ім’я професора Черкаса, і всі начіплювали на нього всі оті малознайомі і, власне, смішні для нас слова, які щойно вивергав на нас Климушняк: вейсманіст, морганіст, ідеаліст, метафізик, космополіт, імперіалістичний агент…

– А чому мовчить агрономічний факультет? – стрепенувся Климушняк. – Це ж там звив своє вороже кубло професор Черкас?

Люди в залі сиділи так само потуплено, ніхто не рвався захищати професора Черкаса, кожен з жахом ждав, чи не назвуть його імені, чи не розверзнеться земля під його ногами. І тому фактом незвичайної мужності слід було вважати вже те, що жоден з викладачів або студентів агрономічного факультету не приєднався до тих, хто наввипередки засуджував і обляпував грязюкою професора Черкаса.

Самого професора я не бачив на зборах. Його неодмінно посадовили б до президії: адже мішень для стрільби завжди виставляють перед очі. Я мовби чув його улюблений вислів: „Блажен муж, иже не идет на совет нечестивих“, чув грюкіт його сміху, бачив його присадкувату „чорноземну“ постать, постать чоловіка, який мовби щойно зродився з землі і тільки для того, щоб жити заради цієї землі, її здоров’я і збереження. Який же він у чорта ідеаліст? Що за маячня!

Я підвівся з такою рішучістю, що міг би не вибиратися в прохід між рядами, а переступати через ряди, через голови цих спаралізованих страхом людей, туди, де президії, до трибуни, щоб заступити професора Черкаса словом, грудьми, честю і життям своїм.

Але мене випередили.

З перших рядів тінню майнула невиразна постать, перед столом президії затрималася, але тільки на той час, поки Михно сказав: „Слово має студент третього курсу агрофаку Сирота“, – і мерщій пробралася до трибуни.

Ох, молодець Сирота! Такий же тихий та смирний, а бач, – випередив навіть мене. В тихому болоті… Ось тобі й сирота Сирота!