Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 57 страниц)

Тендітна Віра, гаразд відаючи, що означають звинувачення в утраті пильності, гірко плакала, а товстошкірий Попов нічого не розумів і доволі грубо заявив Козуріну, що він звик спати, коли треба спати, і навіть сам господь бог не примусить його в ці години виконувати ще якусь службу, хочби навіть цього домагалися всі дияволи.

З Поповим не вийшло – Козурін узявся за майора Михна.

Мораль, як у байці Крилова: ви обидва концтабірники, ви, майор Михно, повинні були знати, що собою являє старший лейтенант Коляда, – чому не сигналізували?

Сміх і сльози! Гаврило Панасович почухував свої кошлаті брови, упівока поглядав на маленького Козуріна, не знаючи: радіти з висоти своїх мук і страждань, що з’являється на землі щось нове, якісь істоти, покликані незнищимою силою життя замінити тебе і тобі подібних, а чи печалитись і гірко плакати, усвідомлюючи всю трагічну невідповідність цих самозваних спадкоємців доблесті й величі.

– Річ у тім, товаришу лейтенант, – зберігаючи поштивість, спробував пояснити Козуріну Гаврило Панасович, – річ у тім, що ми з Колядою не маємо нічого спільного. і не тому, що ми були в різних концтаборах. Це не має ніякого значення. Можна бути в тому самому концтаборі, навіть лежати на сусідніх нарах, отримуючи баланду з того самого бачка, розкришувати пайки так званого хліба, – і все ж не мати нічого спільного між собою. В концтаборах люди поділяються на «доходяг» і «шакалів». «Доходяги» з міркувань ідейних і суто людської порядності гордо тримають голову перед ворогом, «шакали» ж натомість готові лизати чоботи конвоїрам за ложку баланди, за недокурок сигарети завбільшки з нігтик можуть задушити товариша, а спитати б: задля чого це все? Однаково ж в концтаборі всім здихати, та тільки «доходяги» вмирають з гідністю, а «шакали» в ганьбі й приниженнях. Приблизно те саме, до речі, відбувається і в звичайному житті, де люди, поза всіма класовими категоріями, розрізняються найперше за моральними принципами. Маємо людей нормальних, з високими ознаками порядності, і примітивних нахаб, які ганьблять рід людський уже самим своїм існуванням, але ніколи не відчувають себе упослідженими, бо завжди знаходять собі покровителів. Коляда саме з цих типів. «Шакал» у концтаборі, нахаба в нормальному житті. Хто його підтримував? Будь-хто, та тільки не я, ні, боже мій, не я!

Мстиві люди вбачають натяки навіть там, де їх немає, а тут натяк був аж надто прозорий. Козурін вужем закрутився від слів Гаврила Панасовича, дай йому силу і волю, він би скрутив цього майора в баранячий ріг, але обставини не сприяли проявам такої революційної рішучості, доводилося відкладати на потім, тим часом лейтенантик спробував угризнути мене:

– Капітане Сміян, це все через вас! Ви втратили пильність! Хто рекомендував мені Коляду? Хто привіз його сюди від американців?

– Не нуди світом, Козурін, – спокійно відповів я. – Ніхто Коляди тобі не рекомендував і ніхто не привозив. Він сам до тебе приклеївся і сам зачарував тебе. Потрібні уточнення, чим зачарував?

Козурін не здавався. Звинуватити хоч і весь світ – тільки самому зостатися чистим і вмити руки, як Пілат.

– Як він міг вивезти всі наші запаси кави, всі продукти? Де були вартові? Куди всі дивилися? Це зрада! Це… Так ганебно проспати ворога! Втратити пильність! Забули слова товариша Сталіна про те, що фортеці найлегше беруться зсередини!

Голова порожня аж гуде, а воно ще цитує Сталіна. Я міг би за присягнутися, що Козурін не подолав навіть «Короткого курсу», спіткнувшись на четвертій главі. Тулити діалектику до тричі зневажуваного Коляди і закон заперечення заперечень до десятка мішків трофейної кави? Ну, теоретик!

– Можу пояснити, – сказав я, не приховуючи зневаги, – Коля да повивозив усе тими самими машинами, в яких текстильна фабрикантка привозила тобі своє ганчір’я. Ти не радянський офіцер, Козурін, ти звичайний собі ганчірник! З якої матерії пошито твій мундир? З англійської? Виникає запитання: чому лейтенант Козурін знехтував вітчизняним матеріалом і вирядився в колонізаторську вовну? Народ жде пояснень.

Козурін нарешті збагнув, що марно згаяв час, шукаючи винних там, де їх не знайдеш, взяв наш парадний «вандерер» з Анатолієм Геворкяном і помчав до Хемера.

Гаврило Панасович втомлено усміхнувся услід нашому живчику:

– Невтішне наше горе і безмежна скорбота наша. Втратити такого годувальника і постачальника – як це пережити?

– А що, Гавриле Панасовичу, – підкинув я йому провокаційне запитаннячко, не знати й чому, – чи не думав Коляда, втікаючи, так само, як ото ви, коли перелічували мені всі ймовірні покарання, які ждуть тих, хто повернеться на батьківщину? Надто, що він чоловік поінформований, терся біля начальства, до Хемера й Ізерлону вискакував мало не щотижня, може, справді щось там прочув краєм вуха – і ноги на плечі!

– Я йому в душу не зазирав, – не приховуючи зневаги, відповів Михно, – та чи й була взагалі душа в цього лакизи?

– Чорт з ним, з Колядою! Давайте говорити інакше. Після того, що я почув од вас, Гавриле Панасовичу, сьогодні вночі, я все ж хотів би спитати прямо: не було у вас думки вчинити так, як оце Коляда? Ну, не точно так, не по-злодійськи й по-шкурницьки, пограбувавши своїх товаришів, а просто взяти і зникнути, сховатися десь у Європі чи й далі для власного збереження або для власного спокою? Як то кажуть: риба шукає, де глибше, а людина – де лучче.

– Ех, Сміяне, Сміяне, – зітхнув Михно, – молодий ти ще та зелений, хоч і постарів на війні і побите твоє тіло, як решето, але душа не зачеплена і чиста в своєму довірливому незнанні. Питаєш: чому не втікаю, чому жду повернення туди, де, може, доведеться підставити голову під удар? Втікають авантюристи, люди з пірцями на ногах, як у грецького бога пройдисвітів і ошуканців Меркурія, не люди, а перекоти-поле, без роду, без племені, без імені, з самою лиш невтоленою тугою в грудях і вічною розпукою в очах. Я ж селянин віковічний, народився на землі, зрісся з нею, вріс в неї, земля стоїть переді мною, мов моя неминуча темна доля. Не можу я втікати від своєї землі. Відчуваю її запах і тепло, смак землі і вітрів над нею на устах у мене, голос її розлунюється в мені, мов великодні дзвони. Ти ще застав у шкільній читанці оповідання про євшан-зілля? Бо вже, здається, його звідти чиясь холодна рука усунула. Коли застав, то пам’ятаєш, що таке пахощі рідної землі для того, хто був розлучений з нею. Я теж, як той татарський бранець, що визволився з неволі й повертається на Україну. Більше мені повертатися нікуди.

– А коли Сибір або й ще далі?

– Однаково не відступлюся. Така доля, така біографія. Тут я, можна сказати, фаталіст. Що є життя людське? Чи тільки комбінація білкових речовин, а чи таємничий процес, де біологія повинна скромно відступати перед історією, біографією, метафізичним трепетом між народженням і смертю, між перемогою і загибеллю? Я вчений агроном і мав справу з хіміко-біологічними процесами в ґрунті, в рослинах, у воді й повітрі, та все ж ладен надавати перевагу не цим наперед визначеним природним процесам, а усвідомленій і цілеспрямованій біографії. Все має свою біографію: людина, рослина, земля, вода. Чому ж я повинен зірватися з місця і летіти кудись без пуття? Можеш не турбуватися, капітане Сміян: майор Михно дотримає вірності своїй землі.

Ось одна з найбільших незбагненностей життя! Чоловік абсолютно впевнений, що, коли повернеться додому, буде неодмінно репресований, засланий до Сибіру або ще й далі, відірваний, може, й навіки від рідної землі, і водночас рветься до тої землі всім серцем, і ніяка сила не стане йому на заваді, ніякий голос перестороги не зупинить його, ніякі тривожні дзвони не злякають.

Непросту нашу бесіду зіпсував Вася Наумкін. Після від’їзду Козуріна старшим автоматично залишився я, тож сержант і прибіг доповісти про події в нашому маленькому гарнізоні. Автоматники займали будинок, який стояв посеред великого яблуневого саду. Яблука вже давно доспіли, ніхто їх не збирав, а саме сьогодні, коли в нас така надзвичайна подія, приїхали велосипедами господарі і просять дозволу скористатися плодами.

– Ну, в чому справа? Хай збирають, – сказав я.

– А коли вони хочуть у нас щось вивідати? Лейтенант би їх так без перевірки не пустив.

– То перевір їх, Наумкін.

– Та як? Насміхаєтесь, товаришу капітан?

– Як питаєш, так і відповідаю. В тебе ще щось?

– Німець покалічений. Руку йому під Москвою відірвало. Може, й ще дещо, бо якийсь недотумкуватий. А німочка – ну, я вам скажу, товаришу капітан! Як побачила Льоню Зябрєва, так і затрясло її всю.

– Так, зрозуміло. Зябрєв жде наказу, як йому діяти?

– Та ні, він сам зметикує. Це я для інформації.

– В тебе є ще інформація?

– Так точно. Ця польська дівчина Зося никає по території і вимагає, щоб їй дозволили віднести обід батькам.

– То хай віднесе.

– А що скаже товариш лейтенант?

– Повернеться з Хемера – ти його й спитаєш, Наумкін. Домовились?

– Так точно, товаришу капітан! Дозвольте йти?

Козурін приїхав уже надвечір разом з підполковником Дурасом і трьома вантажними машинами, повними конвою.

Про втечу Коляди не було мови, зате негайно скомандувано вивести з підвалу власовського бородатого полковника, тоді долучили до нього дружину, її сестер, зятя й племінницю. Дурас досхочу намилувався рідкісним видовищем, махнув лейтенантові – начальнику конвою, щоб вантажили і везли затриманих до Хемера, а сам попрямував до мисливської вілли, де, хоч і не було вже догідливого Коляди, та однаково ж мала знайтися для підполковника і випивка і закуска. Козурін видрібцьовував під правою рукою в Дураса, ми з Гаврилом Панасовичем і Поповим трималися позаду.

– Ну, капітане, – кинув мені через плече підполковник, – уконтрапупив ти здоровенного звіра! Уконтрапупив же?

– Не сам, з капітаном Поповим.

– Попов, вважай, ще іноземний підданий, а ти свій, і всі заслуги – твої. Ось навіть лейтенант відмовляється на твою користь, хоч і очолював операцію. Очолював же, лейтенанте?

– Так точно! – послужливо підтвердив Козурін.

– Зацапав такого полковничка, капітане, – далі просторікував Дурас, – тепер і сам можеш скакнути з капітанів навпростець у полковники. Можеш, капітане?

– Тільки після вас, товаришу підполковник, – заспокоїв я його.

– Порядок у танкових військах! – зареготав Дурас. – Знаєш субординацію, капітане! Хвалю! А от Козурін і чути не хоче про субординацію. Прискочив до нас – давай йому майора і орден! Ну, вже б щось одне, а то: майора і орден! Тоді що ж давати тим, хто загнуздав самого генерала Власова? А тим, що заарканили генералів Краснова і Шкуро? Не роззявляй рота, Козурін, не роззявляй рота!

В армії старший за званням однаково, що вождь на трибуні. Він говорить, а ви мовчки слухайте і тільки підтакуйте, схвалюйте і аплодуйте. Одностороннє мовлення.

Дурас не змінив свого поводження з нами і після того, як добряче випив і закусив, і тоді, коли ми запаковували його в машину. Козурін махав услід підполковнику обома руками, махав, мало не підстрибуючи від радості й полегшення, що все закінчилося благополучно, і я вже не мав сумніву: про Коляду він у Хемері навіть не натякнув. Ну, був якийсь полоняга-офіцер, і нема. А може, його взагалі не було, може, відправили з ешелонами ще влітку? Ніхто не спитає, ніхто не поцікавиться, ніхто не стане шукати серед тих мільйонів, про які а ні земні сили, а ні небесні не скажуть, живі вони чи мертві.

– То що, Козурін? – спокійно мовив я, – Поставив хрест на своєму лакизі? Ніжками затопчу, хвостиком замету?

– Ти про що це, капітан? – спробував він поєрепенитись. – Що за натяки?

– А ніякі не натяки. Я б тільки порадив тобі випустити з підвалу автоматника, який сидить там не знати за що. Звичайно, я міг би його випустити й сам, та залишив це задоволення для тебе. Не автоматникові б відсиджувати за Коляду, а тобі, Козурін, та вже чорт з тобою.

– Ну, ну, ти не дуже заїдайся, капітане, – мляво, без звичного нахабства спробував одбити мою атаку Козурін, – не така тут обстановка, щоб ми через якогось зрадника порушували свою єдність.

– Не така, – згодився я, – тут ти маєш рацію, Козурін.

А сам подумав, що ця мстива істота не промине нагоди, щоб шпигнути мене, відплатити за ці відверті слова бодай маленьким паскудством.

Почалося з того, що не було чим вивезти з польського табору в Мюльгаймі тих, хто згодився повернутися на батьківщину. Коляда вкрав наш вантажний «мерседес», а в легкові машини скільки візьмеш?

Я сказав Козуріну, що треба попросити машин у Хемері.

– Сам і проси! – вибухнув лейтенантик.

– Ти ж начальство.

– А ти відповідаєш за цю операцію! Де хоч бери! У майора Гарвея, може, в американській зоні. Там же в тебе дружки.

– В мене дружків за чотири роки війни знаєш скільки? Тобі й не снилося, Козурін!

Він не став зі мною більше говорити.

А за кілька днів знову напустив на мене фрау Вільтруд, про яку я вже й забув.

Це була не жінка, а справжня чума. Скандальна історія з церковним вінчанням на неї не подіяла ніяк, німецька фрау вперто домагалася будь-якою ціною повернути свого дорогоцінного Гюнтера, відірвавши його від руської фрау, зрадливої дружини славетного радянського академіка Лисенка. Весь цей час фрау Вільтруд тільки їй відомими способами вистежувала, винюхувала, аж поки знов натрапила на слід втікачів, і тепер з’явилася до нас з новою вістю і вимогою: підіть візьміть свою руську і поверніть мені мужа!

Стара пісня. Крім роздратування, нічого вона не викликала в моїй душі. Та звичайне роздратування вмить змінилося обуренням, коли я почув, що фрау Вільтруд знов торочить щось про Оденталь, про той самий Оденталь, де ми замість дружини академіка Лисенка вихопили з-під носа англійського майора його пришелепкувату наречену з вищою педагогічною освітою, одержану завдяки нашому безкоштовному навчанню в місті Орлі.

– Оденталь? Ноги моєї там більше не буде! Досить з мене кірхи в Оденталі.

– Герр гауптман, герр гауптман, – засокоріла фрау Вільтруд, – кірха в Оденталі то щось зовсім інше. Тоді ви їхали по шосе, яке веде з Леверкузена і Шлебуша, а тепер поїдете з боку Бехена…

– Я поїду? Це ще ми подивимось, хто поїде і чи поїде взагалі!

– Але ж, герр гауптман, у мене якнайточніші відомості, що вони там. Гюнтер привіз її до свого родового будинку, який дістався йому в спадок. Це не в самому Оденталі, а на деякій відстані від міста. Самотня вілла серед полів край лісу з Одентальським струмком. Вони там – це напевне. Ви повинні поїхати і взяти їх, неодмінно взяти, герр гауптман.

– Беріть Попова, беріть автоматників і вирушайте, капітане Сміян, – корчачи з себе велике цабе, заявив Козурін.

– А коли не поїду?

– Це ж чому?

– Набридло ганятися за цією лахудрою!

– Капітане Сміян, думайте, коли говорите!

– А я думаю.

– От-от, думайте!

– Можу тобі ще повторити, Козурін, що думаю. Ця розпроклята баба покинула такого знаменитого вченого і гасає по Європі з якимсь інженериком, а я повинен кланятися перед нею? Академік Лисенко під час війни розробив і довів можливість упровадження ряду сільгоспкультур у східних республіках Радянського Союзу, ти уявляєш, що це таке? А ця тут трясе своєю спідницею і тим, що під спідницею. Хочеш, то й лови її сам.

– Ви це почали, капітане Сміян, ви й закінчите, – заявив Козурін. – Чи, може, це я не зумів затримати дружину академіка Лисенка? Здається, це були ви, капітане Сміян, і про все це вже відомо нашому командуванню в Берліні і у відповідних інстанціях у Москві. і єдиний спосіб реабілітуватися для вас – це виконати наказ, якого ви не зуміли виконати своєчасно. Вам дається останній шанс.

Я знав, що тепер він кровопивствуватиме до кінця, тому плюнув на все, спорядив машину з чотирма автоматниками Зябрєва, посадовив фрау Вільтруд у «цеппелін» Попова, і ми вирушили ловити вітра в полі.

Добралися ми туди надвечір, виявилося, що вілла стоїть осторонь від шосе на косогорі, так що під’їхати туди несподівано не було ніякої змоги. Я звелів зупинитися оддаля, так щоб ми були надійно сховані від цікавих очей, а самі мали можливість стежити за всім. Від шосе до вілли йшла вузька доріжка, обсаджена невисокими акуратно підстриженими декоративними кущами, сам будинок вікнами своїми й дверима дивився на просторе поле, засаджене якоюсь німецькою гидотою – брюквою чи турнепсом, звідки про це знати моїй чорноземній душі? – а тилом майже впритул змикався з густим лісом, де, мабуть, протікав струмок, про який казала фрау Вільтруд.

За всіма законами тактики, нам треба було вести свою атаку саме з боку того лісу, а не стовбичити отут на шосе, куди привела нас недотумкувата фрау Вільтруд. Та вже нічого не вдієш. Бо поки ми отак стояли, не знаючи, як діяти далі, від вілли вниз по доріжці прогримів «цюндап» з хирлявим мотоциклістом, у чорній шкірі за кермом, і фрау Вільтруд мало не вистрибнула з «цеппеліна», вдарила себе в груди, закричала розпачливо:

– Гюнтер! Це він, Гюнтер! Доженіть його, прошу вас! Не відпускайте його, благаю вас!

Не мали ми чого робити – ганятися за цим недолугим німецьким інженериком! Яке нам до нього діло? Дружина академіка Лисенка – це зовсім інша справа. Тут честь і гідність навіть для такого бойового офіцера, як капітан Сміян. Справді: після того, коли ти зумів переправити до себе на батьківщину надзвичайно цінного вченого-ракетника, тоді власовського полковника, а тепер додаси до них ще й дружину академіка Лисенка, – що може бути вище?

Я не вагався жодної миті. Махнув рукою, подаючи знак машині з автоматниками, зронив Попову:

– Туди!

Ми помчали до вілли, так необережно полишеної чоловіком фрау Вільтруд, налетіли на будинок з такою нагальністю, що перед нами не встигли замкнути дверей, ми з Поповим увірвалися в дім, тримаючи пістолети напоготові (проти кого, проти кого?), проскочили простору вітальню, ще якусь кімнату, спальню, щось ніби кабінет, кухню, один і другий закапелок – ніде нікого. В просторому передпокої круті сходи вели до мансарди. Я кивнув Попову, щоб пильнував тут, унизу, а сам подерся нагору. Сходи рипіли, мої чоботи тяжко гупали по них, захеканий, з шумом і шелестом з’явився я в темному просторі, ледь освітлюваному невеликим вікном у далекому скаті покрівлі і в першу мить нічого не міг побачити. Не мансарда, а звичайне горище, повне дощок і дерев’яних брусів, мабуть, заготовлених для обладнання тут кімнати, все поскладано з німецькою акуратністю, та мені від цього не легше, бо я надто незграбний і завеликий для цього лабіринту, для цієї тісної пітьми. Та все ж світло від того далекого віконця в кінці горища помогло мені запримітити якусь тінь, яка промайнула і зникла, але одразу з’явилася знов. і це вже була не тінь, а людська постать, жіноча постать, чорти його бери, і вже вона не промелькнула перед моїми досі ще напівзасліпленими очима, а летіла просто до того віконця, затуляючи його світло від мене, а коли казати точніше, то вислизаючи від мене справді, як безплотна тінь: легко, летючо, ніби аж грайливо.

– Стій! – гукнув я, вихоплюючи з кобури пістолет. – Стій – стрілятиму!

Треба було гнатися, бігти слідом, а я стояв, мов пам’ятник, і вважав, що від самого тільки мого крику хтось теж може остовпіти, забувши про святу давньопредківську істину: бери ноги на плечі й утікай.

Я ще раз по-дурному повторив свою обіцянку стріляти, хоч прекрасно розумів, що це цілковите безглуздя: стріляти в дружину академіка Лисенка. Моя повторна загроза тільки додала снаги й сприту жінці, яка вже добігла до вікна і тепер, не вагаючись жодної миті, вдарилася в нього всім тілом і, чи то відчинивши, чи просто вибивши тоненьку раму, стрибнула вниз, згинула з моїх очей.

Тільки тоді я теж кинувся туди, обстукуючись плечами й ребрами об усе оте тверде причандалля, згромаджене запасливим інженером, доскочив до вікна, в якому зникла втікачка, насилу протиснувся крізь його вузький отвір і шелеснув униз. Глянути, куди я стрибаю, в мене просто не було змоги, коли б унизу була купа каміння, я низринувся б і на неї, потрощивши свої ноги, та, на щастя, там була купа сухого колючого віття (хазяйновитий Гюнтер, щоб не пропадало добро, звалив їх тут, підстригаючи обрамлення аллеї), яке замортизувало моє падіння, але й затримало мене на якийсь час, чіпко обплутавши мої ноги.

Коли я нарешті видобувся з цієї безглуздої пастки, переді мною постав один з наших автоматників, вологодський хлопець Вася Дедюхін, кров з молоком, зріст під два метри, ноги, як колони, але не рухаються, не біжать, а вросли в пісну німецьку землю, мовби навіки.

– Товаришу капітан! Вона побігла он туди вниз.

– А ти чого ж стовбичиш? Чому не переслідуєш?

– Сержант Наумкін поставив мене тут на посту і звелів нікуди не відлучатися, товаришу капітан.

О, вологодські хлопці, кров з молоком! Та хіба тільки вологодські? Проклинаючи сліпе виконання наказів, я ринувся, мов дикий тур, униз по косогору до темної стіни лісу, до того Одентальського – чи я там знаю? – ручая, який міг би затримати мою втікачку, віддати її мені до рук, помогти заблуканій душі, капітанові ж Сміяну сповнити свій військовий обов’язок.

Хоч і видалося мені, що на всі мої шамотання я витратив безмежну кількість часу, насправді все тривало якісь миті, і вже я котився, мов величезний колобок, по схилу, а поперед мене, в полі мого зору, в межах, сказати б, досяжності летіла жінка, за якою мені довелося полювати ось уже два чи три місяці. Синій жакет, темна спідниця, світле буйне волосся, міцні ноги, молода гнучка спина – може, це зовсім не та жінка, за якою я ганяюся? Бо хіба академік Лисенко міг мати таку молоду дружину? Я не знав, скільки йому років, але здавалося мені, що всі академіки безмежно старі, мало не столітні, тоді до чого ж оця молода гнучка спина, що вихитується переді мною в згасанні осіннього німецького дня? Ну, гаразд. Академік Лисенко такий знаменитий, такий великий улюбленець товариша Сталіна, що йому могли дозволити поміняти жінку. Стару відсунути, взяти молоду. Тоді як же ця молода опинилася в Німеччині і чому вона не хоче повертатися до такого великого вченого? А повертатися вона справді не хотіла ні до академіка Лисенка, ні до всіх тих громадян, яких, тяжко хекаючи і глибоко вгрузаючи в турнепсове поле, репрезентував тут капітан Сміян власною особою.

Я трюхикав за цією тричі проклятою лахудрою і не знав, що діяти. Наздогнати її вже не міг. Надто далеко вперед вирвалася вона та й легконога, як коза. Зупинити? Але як? Стріляти по безборонній жінці – це ганьба. Гукати, наказувати зупинитися, погрожувати? Лишалася ще надія на ручай. Для військової душі водна перепона завжди заслона перед ворогом: не дає йому втекти і заважає непомітно вдарити. Але то ж для ворога, а не для такої клятущої жінки! Вона влетіла в ручай, як бомба, здіймаючи бризки, мабуть, вище голови, перескочила на той берег і зникла з-перед моїх очей в темних глибинах лісу.

– Стій! – розпачливо все-таки заволав я. – Стій! Стрілятиму!

Стріляти я міг у білий світ, як у копієчку, а не в мадам Лисенко. Струмок виявився зовсім мілкий, з твердим кам’янистим дном, я перечалапкав на той берег, протупав поміж деревами й кущами, навпростець, наосліп, по-дурному. Нарешті здогадався стати й прислухатися. Щось бігло, ламало гілля, наближалося до мене, наздоганяло – може, я її випередив? Але з кущів вискочив засапаний Дедюхін з автоматом напоготові, метнувся поглядом туди й сюди.

– Сховалася? Дозвольте сікону по кущах, товаришу капітан.

– Одставити, Дедюхін. Дай коротку чергу в повітря! Дедюхін запустив патронів на дванадцять. Я гримнув на нього:

– Ти що? Я ж сказав: коротку!

– А це я щоб душу їй у п’яти загнати.

– Тихо! Давай послухаємо.

Знову тупання і тріскотнява і знову позад нас. Цього разу – Попов з автоматниками. Попов був настроєний рішуче: прострочити ліс в усі боки – десь ми її пришиємо!

Я припинив ці нездорові розмови і звелів прочісувати ліс. «Чесати» ми могли хоч до ранку. Ліс тягнувся навсібіч не знати й на скільки кілометрів, був густий, темний навіть удень, а тут уже наповзав вечір і довкола швидко сутеніло. Звичайно ж ми нікого не знайшли та й не могли знайти, довелося скомандувати припинити пошуки. Ця жінка була справді невловима. Може, це й на краще. Бо тільки подумати: чим ти тут займаєшся, капітане Сміян? Полюєш на хлястики? Застосовуєш свій багатий фронтовий досвід, ганяючись за беззахисними людьми, які зазнали стількох мук і страждань, виходить, лише для того, щоб тепер рятуватися ще й від тебе, від свого визволителя й збавителя? Ну, так, ти звик чесно виконувати свій обов’язок. Ніколи не задумувався, що то за обов’язок, – виконував, і все. Майор Михно пробував розкрити тобі очі – ти вважав, що це ворожі розмови. і ось ця невловима молода жінка своїм упертим утіканням, небажанням дістатися до твоїх безжальних рук ще раз, уже з іншого боку, не словами, а поведінкою своєю пробує достукатися до твого приспаного сумління. Та надто неповоротке воно в тебе, тяжкий спадок цілих віків сліпої слухняності гнітить його і, ледь зворухнувшись, сумління знов западає в сплячку, а натомість пробуджується вражена гордість і розпалює в тобі праведний, як на твою гадку, гнів проти тієї жінки, що так і лишилася для тебе загадковою. Ти навіть пробуєш втішити себе, відмахнутися від неї, презирливо кривиш губи. Ну, втекла, то й що? Подумаєш, яка велика цінність для батьківщини! А може, вона зовсім не дружина академіка Лисенка, а звичайна самозванка! Прізвище в неї Лисенко, от вона й вигадала, щоб набити собі ціну. А ми купилися на таку дешеву привабу. Лисенко. Лисенків на Україні хоч греблю гати. От Чубарів – цих чи й чув хто. Здається, був тільки один Влас Якович Чубар, та й той виявився ворогом народу. Звинуватили б мене в тому, що я випустив з рук мадам Чубар, – ото справді халепа! А Лисенків і вдома – дівати нікуди…

Приблизно з такими думками я постав перед Козуріним, але висловив їх набагато стисліше:

– Все, гаплик! Більше я за цією дамочкою не ганяюся!

– Можете заспокоїтись, капітане Сміян, – втішив мене Козурін. – Одержано наказ припинити нашу роботу. Завтра ви з майором Михном відправляєтесь на збірний офіцерський пункт у місті Вальдбрьоль, я з рештою особового складу повинен прибути до Хемера, щоб підготувати звіт.

– А Попов? – розгубившись од цієї несподіваної новини, геть по-дурному спитав я.

– Попов залишається в розпорядженні англійського командування.

– У нього ж виклик до СРСР?

– Немає підтвердження.

– А моя робота в польських таборах?

– Все згортається. Наказ.

Козурін смакував слово «наказ», так ніби це він командував нашими душами й тілами, а не якісь вищі сили з Берліна чи й з самої Москви. Хай повтішається!

В мені ж зродилося все, що я вперто заганяв на саме дно серця: спогади, сни, туга, розлука. і фронтовий вірш Малишка, так часто повторюваний мною під свинцевим небом війни: «Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч, Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч». Невже побачу незабаром маму, Оксану, свого маленького братика Марка, якого вже й геть забув?

А тим часом треба було збиратися, хоч для військової людини це зовсім просто: став, струснувся, і вже готовий. Попов пропонував мені взяти його «цеппелін», я подякував за щедрість, але відмовився. Надто ласий шматок, перший наш генерал, якого стріну, негайно конфіскує машину. і «вандерера», мого власного трофею, я не став брати, хай бере Козурін. Ми з Гаврилом Панасовичем звалили своє манаття в старенький чотирициліндровий «мерседес» – машина досить надійна і нікому очей не дертиме. Козурін розвів плачі, що Коляда вкрав його колекцію пістолетів (виміняних за каву, звісна річ!), я відчепив од пояса свій шістнадцятизарядний шкодівський, простягнув шпендрикові:

– Бери.

– А ти ж як?

– В мене ще є «вальтер». Тримай, поки не передумав! Та мені й стріляти більше не доведеться. Мати хвора, малий брат. Пишу рапорт, увільняюся з рядів – і вчитися на агронома. За порадою майора Михна. Агрономи ж не стріляють. Стріляй уже ти, Козурін. На війні не встиг, відведи душу хоч тепер.

Козурін ухопився за пістолет обома руками.

– Ну, дякую, капітане Сміян! Ніколи не забуду!

В цьому не було сумніву. Цей курдупелик тебе ніколи не забуде. Почне з того, що сяде в Хемері під крильцем у підполковника Дураса і понаписує на всіх нас такі характеристики, що закрутить і в носі, і в печінках-селезінках. Коли ж видасться, що не досить, то просигналізує своєму дядечкові, од якого й муха не сховається. Та мене їм не вскубти. Фронт з першого дня війни, рани, ордени – що мені Козурін, що мені всі тилові генерали-адмірали? А ось з Гаврилом Панасовичем – тяжче.

– Ви хоч Козуріну нічого такого, як ото мені? – спитав я Михна, коли ми вже їхали до Ельби.

Він довго не відповідав, обізвався, коли я вже, й забув про своє запитання:

– Переконання не розсортовуються, як кременчуцька махорка: оці для Сміяна, а ці для Козуріна, а оці ще для когось. Переконання мають єдину ознаку: або вони є, або їх немає.

– Та невже ж ви могли говорити Козуріну те саме, що й мені?

– Не пам’ятаю точно. Говориться завжди як? При нагоді. Коли випадала нагода, міг щось і сказати проти шерсті.

– А цей же гад нічого не забуває! Оце десь зараз сидить і строчить характеристики. Наше щастя, що ми його випередимо. Поки він там понашкрябуе та поки пустить свою отруту слідом за нами, вже ми будемо вдома і чхатимемо на нього з високої церкви.

– Ось тут ти помиляєшся, капітане, – зітхнув Гаврило Панасович, – і помиляєшся глибоко. Належні папери в нашій державі літають, як сталінська авіація: найвище, найдалі, найшвидше. Коли ж папір запізнюється, тоді вступає в дію принцип: не папір жде чоловіка, а чоловік повинен ждати паперу.

– Перебільшуєте, Гавриле Панасовичу, – заспокоїв я його, – перебільшуєте. Та й що нам тепер папери якісь, коли Німеччина зостається за плечима, а попереду – своя земля, свої люди!

Чомусь я вважав, ніби Німеччина тільки по цей бік Ельби, а ось перескочимо річку – і чи й було в твоєму житті все оте, що лишається позаду: безнадійні руйновища великих міст і чепурний затишок маленьких прирейнських містечок, залізні колони американських машин на автострадах і примарливі постаті німців-велосипедистів на узбіччях, солдатські дансінги, повні відгодованих переможців, і худі німкені з голодними дітьми на залізничних станціях, а над усім цим: ешелони, ешелони, ешелони з радянськими людьми, вчорашніми в’язнями, вчорашніми рабами, вчорашніми кандидатами в смертники, радість, і сум, і тривога, і допитливі погляди, що летять до тебе, мов до господа бога: а що, а як, а чи правда?