355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 5)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 57 страниц)

Від несподіванки й страху я осліп і не бачив уже ведмедя, не бачив, як він напливає на мене, як наставляє передні лапи, може, він уже й ревів, та я оглух і не чув навіть власного крику, мабуть, оповила мене тяжка хмара звірячого смороду, та я не відчував її, бо мені відібрало віддих і забило памороки. Невміло борюкався я з гунадзуватим ратищем і не міг дати йому ради. Ще міг би вихопити з-за пояса сокиру і розвалити череп, та нездатен був одчепитися від ратища.

Пропад! Пропад! Не був зготовлений я для справжнього чоловічого діла, неповоротка душа моя і розум неповороткий, а з ними й тіло. Дикий звір, ще й не прочунявшись як слід, гострим нюхом своїм вичув мою ламливу силу і вдарився не туди, куди мав би вдаритися і натрапити на зготовленого діда Плюту, а в той бік, де ніхто його не сподівався, і, хоч я мимоволі опинився на путі у ведмедя, для нього це було пусте місце і знав він це краще за мене, мовби й народившись з цим недовідомим знанням у своїй потужній волохатій туші.

Та коли товстелезна волохата лапа з страшними кігтями вже замірилася на мою голову чи на мої груди під розхристаним дружинницьким кожушком, в тісний проміжок між мною і ведмедем проринуло темне й волохате, грубо відтурило мене назад, хекнуло, крекнуло, навалилося на звіра, і той мовби аж злетів угору, а тоді тяжко присів, заревів і з грудей його вдарила густа чорна кров. А може, то мені почорніло в очах, бо вже за мить ведмежа кров стала ясночервоною і гарячими бризками летіла на діда Плюту, який, проскочивши між мною і звіром, вгородив йому в груди своє ратище, долітала навіть до мене, я відчував її на своїх щоках, але нездатен був підняти руку і тернути рукавицею, бо ще й досі з жахом дивився на страшну ведмежу лапу, яка, не діставши до мене, впала на міцне дідове ратище і страшні кігті, ослизаючись на вичовганому дереві, заклацали, ніби залізні.

– В горло його! – гукнув дід Плюта. – В горлянку!

Я викинув поперед себе своє криве ратище і вперся ведмедеві в горло, пробиваючи товсту шкіру, гортань, ламаючи кістки шиї, випускаючи з лютого звіра не саму кров, а й дух, за яким повинен був відлетіти безслідно і мій страх перед цим чудовиськом.

– Пильнуй! – застережливо крикнув дід Плюта. Ведмідь хилився наперед, падав на нас і був такий важезний, що втримати ми б його не змогли. Дід Плюта вирвав з ведмежих грудей своє ратище, грубо штовхнув мене плечем, примусивши зробити те саме, ми разом одлетіли вбік, звільняючи місце, на яке шелеснув убитий звір.

– Казав же я, запоможеш мені вдатно, а й запоміг! – вдоволено промовив дід Плюта, споглядаючи на мене приязним оком, а я тільки мовчки подивувався, бо ніяк не міг згадати, коли ж він казав таке, бо досі тільки ганив мене, дорікав за невмілість і незграбність, бурчав і сопів невдоволено.

Та ось перед нами на снігу громадився величезний убитий звір, і всі незгоди забувалися перед такою здобиччю. Дід тільки промуркотів собі в вуса: «Шкуру всю зрешетили, на тому й кінець».

З сухих соснових гілок ми витесали два здоровенні полозки, звалили на них тушу, випустивши з неї перед тим тельбухи, щоб трохи полегшала, прив’язали міцно і потягли саморобні сани по своїх слідах у снігу назад, до селища за непробивним дубовим частоколом.

Я впрігся в поворози, дід Плюта підпихав ззаду ратищам, широка його спина тепер не вигойдувалася перед моїми очима і не відганяла приємних думок, що снувалися в моїй уяві, мов золоті ниті.

Я знову був на тій тісній галяві лісовій, але не в мороз і сніг, а влітку, серед трав і квітів, і не з остогидлим засмердженим дідом Плютою, а з Назимкою, такою, як бачив її востаннє в Києві: в білій просторій сорочці, переперезаній срібним вузьким паском на тонкому стану, широкі рукави на зап’ястях притримуються срібними наручами, розпущене волосся закриває всю спину, від зелених очей блиск і сяйво дужчі, ніж від вінця на голові в княгині Володимирової. і Назимка не втікає від мене, а горнеться до мого плеча, шукає прихистку й захисту, бо йде на нас лютий звір, чалапкає чеверного по ні|жних квітах, рве залізними кігтями зелені стебла, міриться на гнучке тіло дівчини, чорно рикає на мене. «Захисти! Порятуй!» – шепоте Назимка, і я не кидаюся на ведмедя з ратищем або з мечем, а грабастаю його голими руками, обезвладнюю і злагіднюю аж так, що він покірливо підставляє розлогу свою спину, я всадовлюю на нього Назимку і велю катати по квітах і травах, і коли обережним перевальцем ведмідь віддаляється від мене, здається мені, що у Назимки на золотому волоссі золотий вінець, ніби в княгині Анни.

Не було втриму моїй молодій уяві, я охоче плавав у витворюваному нею розвогненому морі блиску й радості, геть забувши про все похмуре й лихе на світі.

А воно вже чигало на нас, ховаючись у сліпучому паланні призахідного сонця.

Ні в малому, ні у великому прокопі, крізь які ми виходили з селища і поверталися назад, ніхто нам не зустрівся, ніхто не ждав нас, щоб помогти, ніхто не стрічав зі здобиччю, всі дорослі й малі, чоловіки й жінки мовчки тиснулися внизу біля брами, мовчання над селищем нависло якесь гнітюче й загрозливе, тільки мій кінь, схований за дідовими човнами, час од часу тривожно іржав, і гостре його іржання мовби відлунювалося десь за дубовим частоколом пронизливими і ще тривожнішими згуками.

Не подбавши навіть про те, щоб сховати ведмежу тушу від собак, ми з дідом Плютою мерщій подалися туди, де всі, перед нами мовчки розступилися, підпустили нас до прозирки в брамі, і вийшло якось, що я перший опинився біля неї і глянув униз, до підошви горба, де кінчався незаймано чистий сніговий схил і золотилася міцними високими стовбурами поблизька пуща.

На краю пущі, в золотій її стіні, червоніла так добре мені знаними щитами невелика, але міцно збита – чоловік до чоловіка, кінь до коня, – кінна дружина, виблискувала круглими шоломами, їжачилася гострими списами, стояла незрушно, але не понуро, а мовби весело, і мені навіть здалося, ніби я звідси виразно бачу на щитах різьблені квіти й трави, плоди, звірів, отроків і богів.

Попереду дружини, на темному високому коні, під вузеньким стягом, але не червоним князівським, а золотно-білим (ніби Назимка з моєї уяви в білому серед золотистих квітів!), широкогрудо, без похмурості, у веселощах від сили й могуття, – не хтось інший, а мій старший брат Несміян, або ж Марко, як тепер звався по-ромейськи, і вже не старший дружинник, а воєвода, возвеличений і вознесений над усіма. Завіщо ж?

Брат був великоголовий, з широким тілом, яке заступало мені половину дружини. Невже такі всі ми, Сміяни-Несміяни?

Я зрадів, що знов бачу брата, ще більше зрадів, що він уже воєвода і, мабуть, прибув мені на запомогу, в радощах своїх я вже готовий був гукнути Маркові, що ось же я тут, нікуди не подівся, прибув, куди звелено, не забув про високе веління, та брат випередив мене, могутньо загудів знизу, аж в борах відлунилося:

– Гей, Миколаю, безславний брате Сміянку! Чом забув княже веління? Чом не подаєш ні знаку, ні згуку? Пригрівся біля дівочої цицьки, став невістюхом, слабодухом? Брат твій прийшов на Запомогу! Чом мовчиш? Озвися!

Мертво мовчали позад мене всі плютяни. Ждали, що я вчиню, чи подам голос, чи відступлюся від них, так і зоставшись чужим тут і ворожим, готовим до відступництва?

Прозирка в брамі була маленька – тільки стрілу просунути, – крикнеш крізь неї, ніхто й не розбере, звідки вилітає голос. Засувалася вона зсередини грубим дубовим брусом. Я ще раз глянув крізь вічко на свого брата-воєводу, тоді кинув погляд через плече. Позад мене стояв дід Плюта, біля нього була Назимка і її мати. Назимка насмішкувато кривила повні червоні губи.

Я засунув прозирку брусом.

Брат прийшов сюди не з любові до мене, а з ненависті, бо прийшов не сам, а присланий, може, й не княгинею, як я, самим князем, бо вже Несміян не простий дружинник, а воєвода і тепер, вислужуючись перед князем і княгинею, готов утопити рідного брата в ложці води. Моя ж любов була ось тут, по цей бік брами, і хто б став мені дорікати за те, що хочу бути вірний своїй справжній любові? Звісно ж, брат знав, що я тут, нікуди не подівся, бо кінь мій іржав та іржав, тонко, зривисто, ніби сипав тонким льодком понад частоколом, і дружинницькі коні відповідали йому, мовби прикликаючи до свого гурту. Але я не озвався до Несміяна-Марка, не подав голосу, і тим було сказано без слів, що душа моя не з ним, а тут, ось з цими людьми, які досі були чужі, а тепер стануть своїми.

Назимка підійшла до мене, тихо сказала:

– Поможеш нам з матір’ю.

Я нічого не міг збагнути.

– Хіба не знаєш? – здивувалася вона. – Як стемніє, втікаємо.

– Всі?

– Хочеш – зоставайся. Спалять тебе тут, як і все.

– Хіба палитимуть?

– Не відчинимо брами до ночі – підпалять. Вже он роблять примет біля частоколу, тягнуть хмиз, паліччя, сухостій з бору.

– Куди ж утікати?

– В пущу. Поведе дід Плюта.

Я мало не сказав, як бачив її всю в білому на чорному ведмеді в золотому полі ніжноцвіту. Та тепер збудеться. Хоч і не серед золотих квітів і не в тонкому білому вбранні, а по глибоких снігах, закутану в товсті кожухи, везтиму я Назимку, всадовивши на ведмежу тушу, хоч і на край світу!

Молодий я тоді був і дурний і ще не відав, що мене жде попереду.

Крізь великий прокоп плютяни вийшли в холодну темряву під далекі кручі дніпровські, винесли хто що здужав, вивели трохи домашньої живності, позоставивши в селищі всіх собак і мого коня.

Розпачливо вили нещасні пси під дике стуготіння вогню, що пожирав непробивний частокіл, жалібно іржав мій кінь на припоні, скаржачись на мою жорстокість, а жорстоким був не я, а мій старший брат Несміян, який палив не тільки мого коня, а й мене, свою рідну кров, і не знав ні жалю, ні вагання. Ми вже будемо далеко в пущах, коли стане мій брат на попелищі і погляне на те, що скоїв. Що ж здобув вогнем і жорстокістю? Купу попелу і обгорілі кістки? Воістину, як сказано в писанні, про яке мені дано буде довідатися лише згодом: «Що за користь людині, коли здобуде весь світ, а занапастить душу свою?» (Марк, 8, 36).

Не було Щедрого Вечора в плютян. і ми з дідом Плютою даремно старалися, впольовуючи ведмедя на святки. Щоправда, м’ясо знадобилося в нашій нужді, а сиру шкуру ще треба було висушувати біля вогнищ, які ми палили вдень і вночі, самі зігріваючись біля них і прогріваючи замерзлу на камінь землю, щоб легше було довбати її для нових наших жител. З теплих прихистків вигнано нас на лютий мороз, і ми заривалися тепер у землю, мов звірі, видовбували нори, прикривалися ялиновим і сосновим гіллям, допоки спорудимо якісь землянки, де вдасться зберегти тепло і людський дух.

Старе й мале запекло довбали холодну землю, і я довбав разом з усіма, а може й поперед усіх, усі гірко плакали за втраченим життям і співали на нові надії, і я хоч і не плакав з ними, зате співав з вірою і ублаганнями:

Щоб у полі – врожайно,

Ой, Даждьбоже!

На току буйно, в пасіці – рійно,

Ой, Даждьбоже!

У дворі збройно, в коморі – повно,

Ой, Даждьбоже!

А в домі склінно на челядоньку,

Ой, Даждьбоже!

На дворі щастя на худібоньку,

Ой, Даждьбоже!

На худібоньку рогатую та ще й дрібную,

Ой, Даждьбоже!

Хай же вам буде бог у дорозі,

Ой, Даждьбоже!

На кожнім броді, на перевозі,

Ой, Даждьбоже!

Ми вас віншуєм щастям-здоров’ям,

Ой, Даждьбоже!

Приречені на спаленизну, ми, хоч і порятувалися, були холодні й голодні, в плачах, скорботі й знемозі заривалися в байдужу землю, щоб знайти бодай тимчасовий прихисток, самі вперто жили надіями і, ридаючи, все ж виспівували:

Ой, опустились в глибоке море,

В глибокеє море, на самеє дно,

Винесли звідти три пожитоньки.

Перший пожиток – озимеє жито,

Озиме жито людям на хлібець.

Другий пожиток – світлу водичку,

Світлу водичку та й на земельку.

Третій пожиток – зелену траву,

Зелену траву для худібоньки…

Я вже давно забув про княжі пива-меди, про мідні столи, золоті й срібні ложки, не був я вільним і веселим огнищанином княжим і не згадував про те, бо добровільно, без примусу, може, й з якоюсь дивною радістю став смердом, заволохатілим, зачучверілим, мовби й навіки закопаним у землю, та то лиш моє тіло, а душу свою я оберігав всіляко, не давав забруднитися, підіймав її над своєю недолею, і душа моя в незлагодах того нещасного Щедрого Вечора вперто і дзвінко виспівувала:

Ой, рясна-красна

Калина в лузі,

Ой, Даждьбоже!

А ще найкраща

Назимка в батька,

Ой, Даждьбоже!

По воду йшла,

Як зоря сіяла,

Ой, Даждьбоже!

З водою йшла,

Як бджілка гула,

Ой, Даждьбоже!..

Хоч як безнадійно виснажував мене дід Плюта, я все ж зміг здолати його бодай раз і вислизнув з хижі, щоб опинитися біля криниці, коли беруть з неї першу воду. Вірив я, що Назимка буде серед тих жінок і дівчат, і віра моя справдилася, я приспів саме тоді, як Назимка опустила тяжке дерев’яне відро в криницю і перехиляла його, щоб зачерпнути повне, ось нагода виказати свій сприт, своє вміння і свою силу – я лагідно відтрутив дівчину плечем, набрав повне відро, видобув його з криниці, відчепив од поворозу і мовчки поніс поперед Назимки. Вона йшла позаду зовсім нечутно, але я знав, що вона ось тут, і неголосно сказав:

– Уникаєш мене, а я ж приїхав до тебе.

– До мене чи по мене? – насмішкувато поспитала вона.

– А коли й по тебе – то що? Згадай Київ і поглянь довкола. Що побачиш? Там життя – тут нидіння.

– Приїхав, щоб сказати мені про це?

– Може, й для цього.

– Коли б же сам, а то присланий.

– Звідки знаєш?

– Здогадалася.

– і не поїдеш зі мною?

– Навіщо? Ти звик блукати слідом за своїм князем, а я стережу вогнище і палю лучиво, і мені любо так. Вже мені не перемінитися.

– і ради мене? А я б за тебе готов світ оддати!

– Не оддав же. Та й не треба мені. Я геть мала для світу.

– Аби ти тільки знала, яка ти! Заступаєш мені все суще, землю, небо, хмари і сонце, теплі дощі й пташині переспіви… О, боги наші предковічні, чому не поможете мені знайти слів!

– Слова не поможуть! – засміялася вона, відбираючи в мене відро з водою. – Нащо слова, коли треба жити?

Вона не знала, що новий мій бог – всуціль із слів, бо слова помагають людині жити. Щоправда, новий бог принесе слова, які перекалічать наше життя на віки цілі, і слова ті; «гріх, провина», та ми тоді ще тішилися блаженством незнання і раділи всім словам, як діти. Я не забував нового бога не так з вірності, як з молодечої впертості, і що тяжче мені доводилося, то частіш я хрестився, дивуючи діда Плюту, а падаючи в постіль, виснажений, скімлення в кожній жилочці, все ж знаходив силу, щоб пробурмотіти нічну молитву, якої навчив мене мій брат Несміян: «Отче наш іже єси на небесах да святиться ім’я твоє да пріідет царствіє твоє да будет воля твоя яко на небесі і на землі хліб наш насущний даждь нам днесь і остави нам долги наші яко же і ми оставляєм должником нашим і не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукавого».

Дід слухав і чудувався:

– Що то за мова?

– Молитва.

– Навіщо?

– Щоб злагіднити бога.

– Богів треба бити, щоб вони нас злагіднювали.

– Ваших, може, й треба, а до мого – тільки молитися.

– Ще не забув нового бога?

– Чоловік не пес, щоб бігати від одного двору до другого.

– Вже ж побіг раз.

– Тепер не побіжу.

Він був надто суворий, щоб когось хвалити, та на його похмурому від вічних клопотів лиці, здавалося мені, мовби просвічується ледь помітна іскорка. Може, для мене та іскорка?

Нова віра рветься витіснити з серця віру давню, але людина легко і просто не піддається, вона починає жити розполовинено, вклоняється богові новому, не забуваючи й про старих, і згодом ця боротьба кінчається тим, що дві великі сили мовби взаємно знищуються, людина стає вільною від них, але з порожнечею в душі, а без бога в душі скільки можна прожити?

Через багато днів дід Плюта сказав мені:

– Тепер я знаю, навіщо ти щодня повторюєш свої дивні слова.

Нужда й недоля збила всіх плютян у твердий клубок, вже тепер і я зрання до ночі був біля Назимки, то їй у помочі, то вона моєю помічницею, ми розповзалися по своїх убогих землянках тільки на короткий сон, а тоді знов були вкупі, дід Плюта втрачав свою владу наді мною, я слухав його майже зневажливо.

– Що ж ти знаєш, діду?

– Наші боги живуть у безднах, видом чорні, крилаті, з хвостами, вони літають під небо, слухають вашого бога і бачать, що то самі слова, від яких простому чоловіку – ніякого пожитку.

– Який же пожиток од ваших богів?

– Твій бог один, а наших багато. Твій на небі, а наші на землі. В кожній діброві, в кожнім гаю, на галявинах, біля струмків і озер, на пустищах і в полі, біля диму і колодязя. Твій бог, казав ти, пожертвував собою за людей, тепер він вимагатиме відплати за цю пожертву і буде жорстокий і невблаганний. А наші боги добрі, слухняні, мовчазні, покірливі. Не ми їм, а вони нам служать. Ми посилаємо своїх богів за здобиччю, за врожаєм, за погодою, за добром і щастям. А твій бог сам сидить на небі, а посилає людей, жене їх немилосердно по всіх усюдах, і не буде клаптя землі, де б він не утвердив своєї всемогутньої влади. Тому душі ваші спершу вкоротяться, тоді змізерніють, звинуться, як береста на вогні, і звугліють. А наші душі, як усміх дитяти, зостануться чисті, радісні і повні соків життя.

Я міг посміятися з діда. Допоки він випробовував мій сприт на ловах, здобичництві й нестомах, я відчував свій ущербок майже у всьому, коли ж довелося вгрібатися в землю, рятуючи дітей і жінок од лютого морозу, і моя молода сила перевищила дідову знемогу, я міг зверхньо споглянути і на самого діда Плюту, і на його богів.

– Кажеш, діду, ваші боги не женуть нікуди людей, не посилають, не переслідують. Та вони й не захищають їх! А наш бог і захищає і спасає людей. Для того й прийняв смерть, а тоді знову вернувся у світ.

– Чом же не порятував тебе твій бог від пожоги, яку вчинив твій брат? – спитав дід Плюта, і сам відповів: – Бо ти був неслухняний. Ми не присягаємо своїм богам, і ми всі – вільні. Ви ж попихачі в свого бога. А хто стане попихачем у бога, буде попихачем і в людей.

Ще недавно мовчав дід Плюта, коли я вихваляв свого бога, тепер мовчав я. Попихач? Згода. Залюбки стану попихачем, коли погоничем моїм буде Назимка.

Холодна, але яка ж прекрасна! Схожа на тонкі золотисті снігові «хвости», які несе над засніженим полем морозний вітер під зимовим сонцем. Вона – мов оте таємниче київське причастя під темноокими іконами, золотими лампадками, трепетом і захватом, і зима для неї ніби без печалей і лиха, бо й породжена Назимка заметілями, завірюхами, хурделицями, – летить, погрожує, лякає, але й кличе.

Весна барилася, і нам було тяжко, а дід Плюта вже вів мову про повернення до спаленизни над Дніпром, бо там і попіл під снігом дорогий і рідний.

– Чи не краще обживатися тут, біля Рудого струмка? – обережно поспитав я.

– Те місце заповідано нам предками.

– Ставити новий частокіл – це ж яка мука! А поставимо, знов присунеться хтось збройний і попалить.

– А ми знов городитимемо! На моїм віку це вже третя пожога. Палили дикі печеніги, палила княгиня Ольга, тепер, бач, Володимир.

– Не Володимир. Мого брата, з усього видно, послала, як і мене, княгиня, ромейська царівна. Мерзне вона в Києві тілом і душею, от і телесуеться.

Звідси не видко, хто посилав. Бачимо лиш вогонь, який нас спалює. А нам треба жити. Ось зійдуть сніги, йтиму в пущу значити дуби для частоколу.

– Навчиш і мене вибирати дерево.

– Нащо воно тобі?

– Коли ж ще спалять, то доведеться й мені отак…

– Хочеш зостатися з нами і бути смердом довіку?

– Вже зостався. Де тіло, там і душа, душі ж у всіх однакові: і в князя, і в дружинника, і в смерда.

Казав так, а сам уже давно збагнув, що душа не може без тіла. Безплотна – вона чиста і, може, прекрасна, але й нежива. Оживаючи, страждає, роздирається спокусами і гріховними бажаннями, та, може, це і є життя?

Я носив для Назимки і її матері воду з Рудого струмка, рубав дрова, добував дичину, готов був спати на морозі перед порогом їхньої землянки, виритої моїми ж руками, тепер щодня ми з Назимкою перемовлялися хоч кількома словами, та й то вже була радість для мене; закутана в кожуха, дівчина світилася до мене тільки вузьким клинчиком лиця і зеленими очима, але здавалося, що більшого щастя не може й бути для смертного чоловіка.

Пригрівало сонце, земля і пуща звільнялися від снігів, ріка і ручаї – від криги, молоді бруньки народжувалися на деревах, повітря шумувало, мов зелене пиво, люди скидали з себе тяжку зимову одіж і ставали легкими, зграбними і довірливо-приступнішими. Я вжахнувся, побачивши, як Назимка босоніж пробігла по ще не відталій землі до Рудого струмка.

– Навіжена! Що ти робиш?

А сам не міг відірвати погляду від тих молодих ніг, коли ж наздогнав Назимку і вхопив за руку, щоб затримати дівчину, вернути в тепло, якась незнана сила, мов небесний грім, вдарила мене, і я безпорадно закляк на місці, а мерзла земля обпікала тепер не Назимчині босі ноги, а мої взуті.

Назимка глянула на мене мовчки з своєю звичною зухвалістю, але руки не відняла. Руки з’єднували нас між собою і з усім світом, переплетені пальці були – мов переплетені долі.

– Назимко! – прошепотів я. – Наз…

– Чого тобі? – ледь розхилила вона уста в усміхові.

Туга моя була безмежна і нестерпна. Прийнявши нового бога, я втратив був найдорожче: свою любов. Не знав тоді, що нова віра, як новий нашийник собаці: тримає міцніше за старий – не зринеш. Цілі віки під знаком нової віри, а чи поможе вона відшукати істину? Може, істина відкривається тільки жінкам, які стоять біля брам життя, а ми приречені жити, як розгублена невіста на оглядинах: одне око далеко бачить, а друге близько, і обоє дивляться в різні боки. Душа не може без бога, а коли жінка і є тим богом? Ніхто не знає. Любов летить над землею на ангельських крилах, а ми лишаємося на землі навіки. Стоїмо на ній, вгрузаємо обома ногами, і ніхто й ніщо не відірве нас од неї. Та й навіщо?

Треба було б сказати Назимці, як я її люблю, як замінила вона мені всіх богів, лягти їй під босі ноги, щоб не обпікала її мерзла земля, а я сказав зовсім не те:

– Вже дід Плюта навчив мене вибирати дуби на частокіл і значити їх. Підеш зі мною до пущі поглянути?

– Діждусь Купала! – сказала вона.

– Далеко ж як!

– Хіба я не близько?

І блиснула на мене очима, а очі – мов зелені свічі між густих ялин.

Ой, вербо, вербице,

Час тобі, вербице, розвиватися…

Чи нам треба було ждати Купала?

То в Києві, городах, селищах, де людей тьми цілі, де люди шукають одне одного, мов сонні або сліпі, де треба вибирати, приворожувати, копати тирлич-зілля, варити його, примовляти чарівні слова: «Тирлич-тирлич! Ти до моєї доні дев’ять хлопців поклич, з дев’ятьох – вісім, з восьми – сім, з двох – одного, – то їй суджений, нерозгуджений».

А тут ми були одне для одного, ось я для Назимки, а ось Назимка для мене, і немає більше нічого, ні людей, ні богів, ні вищих сил, бо всі вищі сили – в нас самих, в наших молодих тілах і молодих душах.

Ми пішли до пущі, не змовляючись. Я підстеріг Назимку, як вона збирала квіти, а вона дала підстерегти себе. Мовби вгадавши моє затаєне бажання, Назимка була в широкій білій сорочці, боса, з розпущеним волоссям, легка і летюча, а на мені за зиму вже давно все зітліло, і тепер я був напівголий, з тілом хоч і міцним, як залізо, але вимученим і осхлим на вигляд. її ж тіло під широкою білою сорочкою було безбереге, як ріка в повінь.

– Подивишся на мої дуби? – спитав я пошепки. Вона звела на мене злукавлені очі і не відповіла.

– Візьму тебе за руку, щоб не загубилася в гущавині.

Знов вона не відповіла, але й руки не відібрала у мене. Сонце впало на мене, наповнило мої зіниці, голову, переповнило мене всього, і вже не червоне кружало з ранкового неба, не золота призахідна куля, що спускається на ліси, а вогняно-рожевий плід пожадання, крилата палаюча колісниця, що підхоплює тебе і несе в безвість.

Хто кого вів? Хто кого звіз?

Мої юні вуса і лоскіт її пречистої шкіри від моїх доторків.

Хто кого лоскотав?

Тут була таємнича поплутаність лісових стежок, поле і ріка, шум морських хвиль і клекіт битви, все, що я пізнав, чого зазнав, все злилося в цих м’яких сильних губах, які впокорили мій буйний дух, позбавили свободи і водночас наповнили її справжнім безміром.

І звуки лісу, переспіви невидимих птахів, тонкі передзвони комах, шелест листя, потріскування зеленої глиці під сонцем, печальне зітхання землі під могутнім корінням дубів – все вливалося в мене повільною силою солодкого ждання перед ще повільнішою радістю, яка наближалася до мене.

Волосся її лилося золотими потоками. Зухвалі груди бринькали від самого погляду на їхню цнотливість. Тіло біліло, мов пшеничний хліб.

Зелений світ гойдався перед нашими очима, ласкавими хвилями лягав на наші тіла, ніжно гладив їх, переливав свою затаєну велику пристрасть у наші молоді душі, в наше трепетання і падіння у вогняні обійми древньої богині любові Приї, у вологі прірви, в безвість, в ніщо, без надії на вороття, на спасіння.

Вічне жадання – болісне, невідворотне, гнітюче – зазирнути всередину власного тіла, вивернути себе навзнак, побачити таємницю живого, хіба не це притягує тебе до жіночого, примушує знову й знову занурюватися в нього, кидає в звабу і отхлань ніжного, невловимого, майже несутнього, як пахощі й барви нічної квітки, її сором’язливо розхилених пелюсток і вічної незбагненності глибин.

– Я заміню тобі всіх богів!

Сказала вона це чи не сказала? і шепіт, і мовчання, а тоді захват і безмовна обітниця, зайва, геть непотрібна, бо й що боги, що все на світі перед цим буйним тілом і ще буйнішою душею з її чистотою, праведністю і небесною довірливістю!

* * *

Ми народимо дітей і житимемо тисячу літ.

* * *

Старший мій брат Несміян, вважаючи, що спалив мене разом з усіма невпокореними плютянами, вжахнувся содіяного і пішов у чорноризці замолювати страшний гріх перед милосердним богом.

А коли б знав, що не спалив мене, що я живий і став смердом, то скривився б зневажливо чи помолився за мою грішну душу? А може, позаздрив би моїй невпокореності, бо краще бути голодним горобцем під холодною стріхою, ніж райською пташкою в золотій клітці.

Він надяг чорну рясу і чорний куколь на знак вічної жалоби перед недосконалістю світу, і все відтоді мало бути чорне довкола нього і перед його очима, хіба що тьмаво біліли при свічках харатьї літописів, у які він заносив важливі події в житті Києва і князя. Запише він про війну Володимира з печенігами і про білгородський кисіль, а тоді цілих сімнадцять літ будуть пустими і «ничто же бысть», тільки значитимуться смертями жон Володимирових – Рогніди, Мальфріди, а тоді й царгородської Анни, щоб насамкінець все завершилося смертю самого князя.

Може, й згодом брат мій Марко, живучи віки, як і я, впише в нові книги слова з тих давніх літ, про які вже ні знання, ні згадки, знов про те, чого ми зазнали з своїм великим князем: «Анна содействовала к утверждению мысли о постоянном местопребывании князя, о водворении и установлении, Владимир теперь жил в Киеве, не думая о походах, дух норманский, дух движения, через сто двадцать лет после Рюрика, в четвертом колене, родившемся на Руси, стихнул и сам по себе».

* * *

Відтоді наші володарі й повелителі сидітимуть камінно і коли й не в Києві, то в Москві.

* * *

Молодший мій брат Марко, хоч теж у чорному, вже давно нічого не пише, бо пишуть йому помічники, або ті, кого в Америці звуть «спічрайтери». Чорні в нього не костюми (він рідко й не дуже охоче їх надягає), а машини, на яких його возять, мов каліку. Всі його машини: «Волги», «Чайки», броньовані ЗІЛи – неодмінно чорного кольору, і він сам не знає, чому це так, як не знає й того, чому цілий мільйон начальників і начальничків, здорових, повних сили чоловіків, возять у машинах, мов калік, так ніби вони нездатні навчитися немудрого водійського вміння. Державою якось керують, а звичайною машиною на чотирьох колесах – не вміють.

Я питав Марка:

– Ти мені скажи: чому тебе повинні возити неодмінно в чорних машинах?

– В чорних! Не помітив.

– Не придурюйся! Тепер, може, й справді не звертаєш уваги, а коли з комсомольців перестрибував у партійні керівнички, про що мріяв? Про різнокольорові телефони і про чорну машину?

– Це несуттєво. Ти завжди чіпляєшся до дрібниць. Положено – от і все. Держава ми чи ні? А в державі повинен бути порядок. Поки молодший був, я теж, як оце ти… їздив по областях, ну, там само собою зрозуміло… Але от поїхав по районах, зовсім недалечко від Києва. Богуслав, Тараща… Ну, передові господарства, зустріч з активом, обід – все як слід. А тоді ведуть мене – закритий кінозал для начальства. Який закритий, де, від кого? В маленькому райцентрі, де знають усіх собак, не те що начальників? Ну, я там сказав усе, що думав, а в Києві здійняв бучу: перевірити по всій Україні, по всіх районах, повсюди – і все позакривати! А мене викликав Шелест, обсипав вставними словами й реченнями і популярно пояснив, хто я такий. Мовляв, у тебе на дачі персональний кінозал з кіномеханіком є? Є. Де він узявся? Може, впав з неба? Ні. Москва дозволила. Думаєш, тільки тобі одному дозволила? Не думаєш? То сиди й не рипайся.

– і ти сів і сидів?

– Всі сиділи й не рипались.

– Ну, гаразд, це при Шелесті. А при Щербицькому?

– А що при Щербицькому? Москви ж не перенесли до Америки або до Африки. Москва на своєму місці, і все незрушне.

– Ти гірший за смерда, – сказав я, не приховуючи зневаги, – і мені соромно мати такого брата.

Він образився і від хвилювання навіть став гарькати:

– Тобі аби мене скомпрометувати! Смерди – це ще в Київській Русі!

– Смерди й то були кращі! Їх усі товкли, всім вони вимушені були коритися, зате вони міцно сиділи на землі, трималися за неї, а за що тримаєшся ти? За свою посаду?

– Ми слуги народу. День і ніч працюємо для народу і тільки для народу!

– А де той народ? Що він і який він? Згадав ти сам про Київську Русь. Тисяча років задокументованої київськими літописцями історії, вже не кажучи про тисячоліття глибші – до скіфів, кіммерійців, греків і навіть шумерів. А де наша історія? Розсмикали, перепаскудили, затоптали в бруд і ницість царі, псарі, писарі, а ви мовчали, згідливо нагинали свої шиї, жалюгідні підхлібники, надуті балакуни, нікчемні підтакувачі-відтакувачі. Кому ви поклоняєтесь? Всіма вами володарює страх. Страх безплотний, мовби й неіснуючий, тільки його символ, сама ідея страху. Не важать імена, обличчя, постаті. Ви міняєте над столами в своїх кабінетах казенні портрети і ніколи, жодного разу на них не споглянете. Колись на іконах люди знали все: лик, облачення, оклад. Про все могли сказати. А що ви можете сказати про черговий портрет чергової безликості над вашими столами? Смерди! Смерди!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю