355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 14)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 57 страниц)

– і щойно ми вискочили з машини, вони захопили її.

– Прекрасно! А як же ті бікфордові шнури?

Тут уже не втерпів я і пояснив:

– Це зветься: пустий номер. Шнур підвели без заряду, просто щоб полякати екіпаж.

– Але як вони це могли зробити? – вигукнув лейтенант. – Сержант Броуді постійно вів спостереження.

– У сержанта Броуді немає очей на потилиці,– засміявся я. – Ви забули, що маєте справу з колишніми фронтовиками. Ніхто не знає, які генії військової справи зібрані в цьому таборі. Таких людей незмога перемогти, з ними можна тільки домовлятися. Підполковник Сейс, ви маєте бажання піти зі мною до вашого втраченого броньовика?

– Це не входить у мої функції,– заявив Сейс.

– Тоді ми підемо удвох з майором Махном. Годилося б захопити старшого лейтенанта Коляду, але я залишаю його з вами, щоб ви могли обміркувати, як завтра вранці кардинально змінити харчування людей. Бажаю успіху!

Знов пішли ми з Гаврилом Панасовичем кам’яними вулицями, крок за кроком, стук за стуком, рип за рипом, мовчки, спокійно, хоч і не без внутрішнього напруження. Була друга година ночі, коли ми вийшли на центральний плац, посеред якого темніла американська бронемашина. Теж тактики не кращі за американців: не сховали машину під захист одного з корпусів, а виставили, ніби мішень для учбових стрільб. Але ми стріляти не збиралися, бо не мали ні такого бажання, ні відповідної зброї. Ми просто пішли через площу до броньовика, і видовище це було досить моторошне. Броньовик вдарив по нас світлом фар. Молодці: вже освоїли американську техніку. Фари – це перше попередження. А наступне? Кулеметна черга? Ні, з відкритого люка висунулася постать у білому і гукнула:

– Ей, куди ви?

– До вас, – відповів я.

– Стій! Стрілятимем.

– Стріляй, – спокійно порадив я тому білому (тепер уже видно було, що чоловік у широкій білій сорочці). – Мабуть, на фронті не встиг настрілятися, тепер хочеш надолужити.

– Капітане, я попередив! – закричав чоловік. – Ми не подивимось на твої цяцьки і на твої сталінські погони…

Я зміркував, що чоловік, видно, потрапив у полон, коли в нас ще не було погон. Отже, його неприязнь до мене подвійна: і за погони, і за те, що я щасливчик, уцілів на фронті і тепер прибув начальникувати над ними. Але з стрілянням він запізнився. Ми вже були поряд з броньовиком.

– Відставити крик, – порадив я, – ми прийшли поговорити.

– Поговорити? – зареготав чоловік. – 3 ким? Про що? Посеред ночі?

– А хоча б з тобою. Ось я – капітан Сміян, уповноважений радянського командування в цьому збірному пункті. Зі мною майор Михно, начальник стройового відділу. А ти хто?

– Я? Хто я? Командир оцього гроба!

– Це зараз. А взагалі? Танкіст?

– Ну, танкіст.

– Офіцер?

– Може бути.

– Прізвище?

– А нащо тобі моє прізвище? Ну, Лавриков. Припустимо, старший лейтенант Лавриков…

Я роздивився його вже досить добре. Вродливий чорноокий хлоп’яга, в шовковій сорочці з широчезними, як у цигана, рукавами, розхристаний, розмаханий. Коли й ті, що ховаються в броньовику, такі самі, їх, мабуть, словом не проймеш. Та й кого тепер проймеш словом, коли чотири роки люди тільки й знали мову вогню, пострілів, вибухів. Якась нез’ясована втома налягала зненацька на мене і байдужість до всього оволоділа мною, не хотілося не те що вести перемови з цим Лавриковим, а навіть дивитися на нього. Навіщо мені все це і яке мені діло до цих ідіотських подій?

– Знаєш що, старший лейтенанте, – втомлено промовив я, – моя тобі порада, тобі й твоїм друзям: вимітайтеся з цього гроба, плюньте на нього, розітріть і йдіть спати.

– Інтер-ресно! – картинно розставив руки Лавриков, – Ми життям рискували, ми, значить, геройський подвиг, а нам радять вимітатися… Просто цирк і кінокомедія «Веселые ребята»! Бачили фрайєра! Пририпів хромовими чобітками – і дай йому те, що твоє!

– Я тобі не фрайєр, Лавриков, а командир Радянської Армії! і не хочу, щоб наших людей лякали отаким залізом – чи союзники, чи й такі, як ти. Ясно? Прибрати звідси все залізо к чортовій матері – ось для чого я пішов проти ваших кулеметів! Лавриков ще спробував поборюкатися:

– Хочеш грати благородного, капітане? На чужому х… в рай? А нас спитав? А може, ми не хочемо!

– Мені однаково, хочеш – як хочеш, – зітхнув я.

– А може, нас весь народ уповноважив? – розкочегарював себе Лавриков. – Може, ми, значить, захисники інтересів?

– Інтереси ваші захищатиму я. З завтрішнього дня все змінимо з харчуванням, розпорядком. Найближчим часом почнемо репатріацію. Слово радянського офіцера! Тепер ми йдемо, а ви можете сидіти в цій мишоловці, коли вона вам так сподобалася.

Ми повернулися і пішли від броньовика.

– Капітан! – розгублено закричав Лавриков. – Капітан! Що ж ти такий нервовий? Ми ж ще не договорили, а ти вже дьору!

Він вискочив з люка, кількома стрибками наздогнав нас (був майже з мене заввишки), вхопив мене за рукав кітеля:

– Капітан! Коли твоє слово, то ми що? Нам цей гроб до лампочки! Можеш його забирати, коли хочеш. У нас там мировий хлопець механік-водій, він вас з вітерцем до самої комендатури, коли хочеш…

– Ідіть спати, а за броньовиком прийдуть американці. Де покинули його, там хай і візьмуть. А ти, Лавриков, коли хочеш, завтра приходь до штабу, там про все поговоримо.

– До штабу, а тоді до Кельнської тюрми? – заклацав пальцями Лавриков. – Ні, ні, капітане, цей номер у нас не проходить! Ми вже й тут домовились. Адью! Братва! – гукнув він до броньовика. – Шухер! Сип з коробочки – і хто далі відскочить!

О третій годині ночі я вже міцно спав у своїй кімнаті і снилося мені, що мене замкнули в чужому танку і хтось уперто стукає ззовні по броні, але ніяк не може достукатися до мене.

– Хто там стукає? – крикнув я і прокинувся.

Стукали в двері моєї кімнати. Тихо, делікатно, але настирливо, тому й почув я навіть крізь сон.

Як спить радянський фронтовий офіцер? Як трапиться і де трапиться, в обмундируванні, не скидаючи й чобіт, часто-густо не знімаючи шинелі, коли ж пощастить спати з комфортом, роздягненому, то не в піжамах, а в звичайнісіньких підштаниках з по-ворозочками внизу і в спідній сорочці, добре випраній старшиною і ретельно пропареній у вошобойці. Тут я теж спав по-фронтовому, без витребеньок, на цей несподіваний стукіт годилося б хоч зодягтися, але було не до церемоній, і я побіг до дверей, як спав, – у підштаниках, босий, в натільній сорочці.

За дверима стояв чорношкірий військовий поліцейський з охорони штабу, його добре негритянське обличчя освітлювала якась сумна усмішка, він щось казав мені, але я нічого не розумів, розібрав тільки два слова: «сер» і «леді». «Сер» – це, мабуть, був я, а «леді» означало жінку.

– Леді? – перепитав я. – Де? Леді, де?

І показав це своє «де» руками. Солдат зрозумів і показав униз. Отже, там якась леді, просто кажучи, жінка і вона має до мене якесь відношення. Довелося одягатися і, хлюпнувши з крана водою в обличчя, тупати за моїм чорношкірим поводирем униз до остогидлого за вчорашній день штабу.

Там була Оксана!

В тому самому розпроклятому синьому платті зі знаком «OST», заплакана, бліда, але ще прекрасніша, ніж тоді, коли я її побачив уперше. У довгих очах ніби й сльози довгасті. Чи вартий весь світ цих сліз?

– Оксано, ти? Що сталося? – ще з порога крикнув я.

– Миколо! Живий! – прошепотіла вона, простягаючи до мене руки, падаючи мені назустріч з такою безпомічністю, що я ледве встиг підхопити її.

– Що ти, Оксано, чом би я не був живий? – трохи розгублено пробурмотів я. – і що таке сталося? Ти можеш мені пояснити?

– Ох, не при цих, – вона була мов нежива, – вони тут так на мене дивилися, так дивилися, та й тепер теж…

– Ходімо до мене, там ніхто нам не заважатиме. Ти можеш піднятися на другий поверх?

– Я майже ніс її до своєї кімнати, сили зовсім зрадили дівчині, вона трималася за мене з безпорадністю потопаючої, навіть коли нарешті всадовив я Оксану на диван, то й тоді вона ніяк не хотіла відпускати мене, полохливо здригаючись усім тілом.

– Ну, що з тобою, Оксаночко? – ласкаво допитувався я. – Тепер ти тут і тобі нічого не може загрожувати. Ну! Більше бадьорості!

З свого не дуже великого життєвого досвіду я знав, що в таких випадках жінок поять водою. Але вода за цих обставин? Щойно закінчилася страшна війна, ти опинився на чужій далекій річці, три години ночі, з тобою молода прекрасна жінка, майже рідна тобі, бо з твого рідного села, – і якась вода? Я оглянув своє господарство. Вода з крана у ванній кімнаті – це ясно. А ще? Є віскі, американське пиво в бляшанках, якісь фруктові соки, а також наша рідна горілочка, привезена мені майором Йотковим. Не питаючи згоди, я налив Оксані півсклянки горілки, собі – повну склянку, розкубрив дві банки апельсинового соку, підсів до дівчини, дав їй у руку посудину.

– Давай вип’ємо, мала, а тоді все мені розкажеш.

Оксана заперечливо крутила головою, але я все ж примусив її випити, тоді подав сік, до якого вона не доторкнулася, бо її й далі тіпало, ніби в лихоманці, страшні слова душили її, рвалися з неї, не давали спокою.

– Я вже думала, тебе нема. Думала, тебе вбили. Як прискочив до нас у кімнату Лавриков…

– Лавриков? Звідки ти його знаєш?

– А звідки ж? До нашої Ольки він ходить. А це прибіг і регоче:

«Уконтрапупили капіташу!» Мене так і вдарило в серце: це ж він про тебе!

– Старший лейтенант Лавриков?

– Та який він старший лейтенант? Вурка ростовський. Сидів у тюрмі, а німці випустили, так він у Германію рвонув, думав тут пряники роздають, а тут – у остарбайтери. Тепер тут цілу банду організував, німців грабують, ріжуть, палять, а тоді ховаються в Ос-сендорфі. А до Ольки ходить мало не щоночі. Нас виганяє з кімнати: створіть обстановку. Ми з дівчатами никаємо ніччю по таборі, негри патрульні чіпляються, як смола, жити не хочеться, повісилася б… А вже сьогодні як пригримів цей Лавриков і як крикнув про капітана…

Я обійняв Оксану за плечі, пригорнув до себе, погладив її волосся.

– Чорт з ним, з цим Лавриковим! Ти ж бачиш, що я живий і здоровий і нічого зі мною не сталося. А от з тобою – тут нам треба подумати. Після всього, що я почув, я тебе не відпущу до твоєї кімнати. Зостанешся тут, а далі побачимо.

– Як то? – злякано стрепенулася Оксана. – А що скажуть дівчата?

– Що скажуть, що скажуть, – перекривив я її, гладячи голову, мов малій дитині.– У мене сьогодні була ніч, мабуть, страшніша за всю війну. Але я пережив її і переміг. І, може, ти послана самими небесами, як найвища нагорода за всі мої страхи і страждання? і щоб я тебе відпустив? Та ніколи! Я піду досипати цю ніч до майора Михна або зійду вниз і до ранку сидітиму в штабі, бо який там тепер сон! А ти будь господинею мого пристанища і вспокойся до ранку, а тоді думатимемо, як нам бути. Згода, мала?

Я підвівся з дивана, суцільна рішучість і неймовірне благородство, забув ще сказати, що, коли треба, ляжу по той бік дверей на порозі і стерегтиму Оксанин сон.

Яке безглуздя! Мабуть, у чоловікові зосереджуються сили нищення й відречення від усіх святинь на догоду показному благородству, в якому немає нічого правдивого, зате повно фарисейства, жінки ж, натомість, володіють здоровим глуздом і керуються ним і в найпростіших і в найзаплутаніших життєвих ситуаціях.

І ось, поки я з своєю дурною офіцерською прямолінійністю, проголосивши якісь ідіотські дубові постулати, витупував у темному просторі цієї «генеральської» кімнати, просте українське дівча зуміло виказати свою вищість наді мною, свою природну мудрість, свою силу і владу, простогнавши мені навздогін:

– Не йди! Не кидай мене!

І така неземна туга була в тім голосі, такий вогонь пристрасті горів у самих згуках, а не в словах, що мене мовби відкинула назад якась неземна сила, і вже я не знав, чи то я впав у Оксанині обійми, чи вона впала в обійми мої, не перешкоджав мій шорсткий офіцерський кітель і цупке Оксанине плаття не могло завадити тому, що повинно було статися. Яке ніжне тіло під рабською одіжжю, яке сліпучо-біле, прекрасне і неповторне! Де ви, всі тисячолітні цивілізації з вашою пихою, з вашими гордощами і зверхністю? Упадіть навколішки перед цим первісно-чистим творінням природи, в образі якого спустився на землю сам бог з його ангелами і архангелами і всім небесним сонмом! Мої офіцерські чоботи падали на підлогу, мов знеможені люди. Порожнє галіфе задихалося на стільці від безсилої пихи. З негнучкого кітеля, розвинутого на спинці стільця, проблискували крізь нічний морок ордени, мов утомлені очі минулого, а ми нічого не бачили й не чули, ми рвалися в незвідані світи, ми шукали одне одного в пітьмі, пожадливо простягаючи тремтячі руки на дотик, на крик, на стогін і схлип.

– Боже! Який сором! – шепотіла Оксана, а сама не могла відірватися від мене, жила довкола мене, в мені, піді мною, як Єва під ребром Адамовим.

Ніколи не знав я такої жінки і ніколи не думав, що вона десь може бути. На війні людина не шукає смерті і ненависті теж не шукає. На війні людина втомлюється від ненависті і тому шукає любові. Ми й народжуємося тільки для того, щоб шукати й знаходити любов, і горе тому, хто не зможе її знайти і зазнати. Чи була в мене любов на війні? Були жінки, спалахи, захвати, розчарування, зрадливість. А любов? Ще в кулеметному училищі закохалася в мене донька начальника училища генерала Горяніна, маленьке, біленьке янголятко з чортячим характером, норовисте і вредне. Мабуть, їй подобалося крутити, як циган сонцем, здоровенним курсантом, який паленів од сорому при побаченнях і не наважувався навіть поцілувати її хоч раз. Генерал мітив видати свою Ангеліну за якогось капітана, що вчився в Москві в військовій академії, а дівчина не хотіла й слухати про капітана, натомість загнуздала мене, водила за собою, як ведмедя на ретязі, і я вже готовий був ревіти по-ведмежому од тої неволі, а вдіяти нічого не міг. Врятував мене генерал. Як відмінника бойової і політичної підготовки він вписав мене в списки старшокурсників, які мали випускатися в травні сорок першого року, і я вискочив з училища хоч і не лейтенантом, а тільки молодшим лейтенантом, зате відскочив на відстань цілком безпечну від спокусливої Ангеліночки. В грудні сорок першого, коли після госпіталю їхав на формування до Ташкента, в поїзді познайомився з командирською жоною (вона казала, що вже вдова), чорнявою спокусливою жіночкою, чимсь схожою на розпутну красуню з мого села Ольку Филофіївну, з якою в мене зв’язаний був один болючо-солодкий юнацький спогад. Командирську жону теж звали Олькою – і, мабуть, це спричинилося до всього, що сталося згодом. Ми познайомилися, опинившись поряд у тому самому відділенні напхом напханого плацкартного вагона десь між Актюбінськом і Кзил-Ордою, за вікнами вагона лежали тужливо-пустельні, замерзлі на кістку казахські степи, в вагоні стиск, крик, задуха і туга ще більша, ніж довкола назовні, то якою ж радістю були усміхнені чорні очі біля тебе, і розхилені повні уста, і звабливо-воркітливий голос, сповнений натяків, обіцянок і шаленств. У Кзил-Орді ми вискочили на перон, побігли до вокзалу, біля буфету лаштувалася якась черга, ми втулилися в неї, я виставив Ольку поперед себе, вона перша взяла у буфетниці склянку, передала мені, тоді взяла собі, я тицьнув гроші – червону тридцятку, розлогу, як скатертина, тоді, не відходячи від буфету, ми зблиснули одне до одного очима з-над склянок і дружно вихилили те, що в них було. Вибух і вогонь рвонули в мені з такою силою, ніби в моїх нутрощах народився вулкан. Я осліп, онімів, одурів і, мабуть, вмер на мить, а коли ожив, то побачив, що з Олькою сталося те саме, що й зі мною, але вона спам’яталася перша, стрепенулася, зухвало змахнула рукою, спробувала навіть підморгнути мені.

– Спирт, – сказала Олька. – Я його ніколи не пила.

– Та я теж не пив ніколи.

Спирт подіяв на нас так, що ми не пішли й до свого відділку, а ткнулися до холодного темного тамбуру, і там під залізне гриміння поїзду ошаліло цілувалися, мов перед кінцем світу, і все було запаморочливе, сліпе, безпам’ятне: і солодке жіноче тіло, і сором, і захват, і знемога, і ненаситність.

В Таїнкенті, коли поїзд підходив до вокзалу, Олька сказала:

– Ти не виходь зі мною – мене зустрічатимуть.

– Хто?

– Чоловік.

– Ти ж казала: вдова?

– Мало що тобі скаже жінка! А ти не вір, дурненький! Дай, поцілую на прощання.

Тоді мені здавалося, що зненавидів жінок до кінця свого життя. Але на Брянському фронті якось несподівано для себе відбив у командира піхотного батальйону санітарку Тосю і вже мріяв про те, як ми з нею одружимося, діждемося кінця війни, народимо дітей, але побачив Тосю начхім полку капітан Ряснов і одбив її в мене так само, як я в комбата піхоти.

Там було якесь зовсім інше життя. Звичайно ж – доведене до безглуздя хамство начальства стосовно всіх підлеглих, та водночас майже цілковита відсутність найстрашнішого людського почуття – заздрості, бо для нього не зоставалося ні часу, ні умов, ні поживи, до того ж у цьому жорстокому світі ненависті, крові й смертей все мало поступитися місцем такому несподіваному, але всевладному почуттю, як любов. Що може вам сказати про любов звичайний фронтовий командир?

Любов – це сила і краса життя, запорука його вічного тривання. Під час війни навіть трупоголові політичні генерали гаразд розуміють це і так чи інакше (найчастіше – незграбно й примітивно) намагаються знайти для солдатів якісь замінники справжньої, природної любові, високих почуттів і ще вищих захватів. Майже у всіх арміях світу існують польові публічні будинки для санітарної гігієни стройового складу, пропагандистські центри випускають безліч ілюстрованих видань для тих, хто завтра може бути вбитий або скалічений, і, ясна річ, на сторінках тих видань не відретушовані портрети вождів і політичних лідерів, а відверті знімки оголених до краю прекрасних дівчат, якими згодом будуть обклеєні зсередини танки, броньовики, військові дизелі й тягачі і навіть генеральські лімузини. Мій трофейний дизель, на якому я доїхав до Ельби, теж мав таку «портретну галерею», і пряме й непряме начальство, завжди прекрасно проінформоване своїми лакизами, зуммерило мені з усіх своїх вузлів зв’язку: «Слухай, капітане! Що ти там ховаєш у своєму дизелі? Може, дозволиш глянути хоч краєчком ока?»

«Красная Армия всех сильней!» Ми не тільки співали це, а й мали тверде переконання, що ми справді найдужчі, найсправедливіші, найчистіші. «Жди меня, и я вернусь, только очень жди». А хтось там в Політуправлінні Червоної Армії дає команду видрукувати в бібліотечці журналу «Красноармеец» оповідання Мопассана «Справа пані Люно», і ми, захлинаючись у морях власної крові, не можемо стямитися від обурення: як же так – для наших чистих душ і такі брудні оповідання?

На Сандомирському плацдармі прокотилася зірочка Юлії Григорівни, Юлі, Юленьки. Я вже був тоді капітаном, командував окремим дивізіоном тяжких 160-міліметрових мінометів, страшна зброя, не відома ніяким арміям світу, крім нашої, вже й не залпи, а якесь позасвітнє ревіння, сорокакілограмові міни летять на п’ять кілометрів, падають на німців, як авіабомби – такі б нам міномети в сорок першому році, а не оті ротні самоварики, що чхали м’ячиками завбільшки з кулачок! До мене їхало начальство з малих і великих штабів, для інспекції і просто подивитися, товклися в нас політвідділівці, кореспонденти, по-заячому нашорошували вуха смершівці, щоб навіть вітер не заніс до ворога таємниці про цю зброю. Одним словом, я звик до того, що в дивізіоні вічно товчуться якісь люди, тому не здивувався, коли мені сказали, що майор Фортунатов, з політвідділу дивізії, привіз якусь кореспондентку. Фортунатова ми звали Жировим Валетом, такий це був ферт, завжди зодягнений, мов намальований, чорні вусики, масні губи, ніби щойно закусив жирним, у животі – завжди кілька наркомівських стограмівок, щасливчик! і вже коли він узявся супроводжувати якусь кореспондентку, то тут щось є. О, недаремно, ні, в степах гули гармати! Або ж нею опікується дуже високе начальство, або ж сама вона – ласий шматочок, якого Жировий Валет нізащо не промине, щоб не проковтнути.

Хіба знаєш, де бродить твоя доля і на яких ангельських крилах вона спуститься до тебе?

З штабів на передову спускається і сиплеться що? Накази, матюки, рідше – ордени й медалі. Але щоб краса та ще отака!

Ферт привів кореспондентку просто на вогневу, бо я був там, не схотів іти до свого штабу, щоб зустрічати гостей. Занадто багато честі! Зима на Віслі була вся розмазана в туманах, брудних танучих снігах, в багнюці. За всю війну не пригадував я своїх солдат і себе самого такими забрьоханими по самі вуха, як тоді. Але не час було чистити пір’я. Ще удар – і кордон Німеччини, а там і звіряче лігво самого фюрера. і коли вже на те пішло, то всі оці політвідділівськї фортунатови з своїми дамочками тільки заважають нам робити своє святе діло!

Та мій бойовий запал вмить згас і розтанув, як роса на сонці, щойно я побачив те, що йшло поперед Жирового Валета, вело його за собою, мов на невидимому налигачі, володарювало і царствувало не тільки над цим фертом, а й над усім, що було довкола: над холодним туманом, розритою землею, над залізними мінометами і залізними солдатськими душами, над просторами і загубленим серед них збаранілим і засліпленим од такого видива капітаном Сміяном.

Я тягнув долоню до своєї шапки-вушанки, рука не гнулася в лікті, пронизана вологою шинеля сковувала мої рухи, ніколи в житті не почувався я таким незграбним, недоладним, неоковирним, як перед цією легкою прекрасною істотою, ніжнолицьою, блакитноокою, з небесним усміхом на знадливих, як самий гріх, устах.

Отетерілий від цієї краси, я спершу й не помітив, що в кореспондентки на шинелі (до речі, з генеральського сизо-блакитного тонкого сукна) майорські погони, а коли усвідомив це, то ще з більшою запопадливістю потягнувся своєю долонею-лопатою до шапки, а рука не гнулася, шинеля стояла на мені лубом, і весь я був ніби здерев’янілий, мов бовван безсловесний.

Жировий Валет вивихнувся з-за плеча жінки, мабуть, хотів начальственно гримнути на мене, але вона владно зупинила його помахом пальчика і ласкаво звернулася до мене:

– Не треба козиряння, капітане. Не будьте педантом. Вам це зовсім не лйчить. Давайте знайомитись. Юлія Григорівна, а для вас можна просто – Юлія.

І подала мені ручку, про яку співається в нашій пісні: «Подай рученьку, подай біленьку…»

Я тицьнув їй свою грубу, брудну клешню і прохрипів своїм бліндажним басом:

– Капітан Сміян. Микола Федорович.

– Микола? – чомусь зраділа Юлія. – Ах, як прекрасно! Це ж Миколай! Вас називали Миколаєм? Всі Миколаї – угодники. А ви?

Угодники-догодники. Знайшла де питати! Я сотворив якусь незграбну подобизну усмішки на своїй мармизі, ніяк не міг спам’ятатися від цього щастя, що налинуло на мої залізні міномети, налинуло й пролине, а ми зостанемося в своїй загрубілості, в солдатській знемозі і світлій людській тужливості за красою і ніжністю. Політвідділівський ферт знову роззявив свого рожевого ротика з-під закручених вусиків, щоб дати мені якісь керівні вказівки, але Юлія Григорівна, або просто Юлія, якимсь надземним чуттям вгадавши його намір, знов наставила на Жирового Валета ніжний свій пальчик і вередливо промовила:

– Майор, я сама скажу, коли потрібна буде ваша допомога! Запам’ятайте це, прошу вас.

– Так точно! – гаркнув Валет.

– Ви не розгубили мою апаратуру?

– Ні в якому разі, товаришу майор!

– От і прекрасно. Капітане Сміян, Миколо Федоровичу, просто – Миколо, коли ви не заперечуватимете. Мені розповідали про ваші міномети ще в Москві. Тоді тут, на фронті, один маршал і другий – вони в захваті! Знаєте, як називають маршали ваші міномети? Ревучими! Це коли вже є в нас бомби, артилерія, «Катюші», «Андрюші» – і раптом ви з своїми чудо-мінометами… Ревучий командир дивізіону! Я уявляла вас з самої Москви, але тепер капітулюю. Дійсність перевершила всю мою уяву! Майор Фортунатов, ви можете підтвердити мої слова.

– Так точно! – гаркнув політвідділівський придурок.

– Маршал мені сказав: ревучі міномети! Я не могла собі цього уявити. Миколо, ви зможете зробити для мене так, щоб усі ваші міномети дали залп? і щоб я це сфотографувала. Бо я не просто кореспондент, а фотокореспондент, мої знімки друкуються в усіх центральних газетах і журналах, те, що потрапляє в об’єктив моєї камери, входить в історію. Ви це розумієте, Миколо?

Я промимрив, що розумію, а сам благав її в душі, щоб вона прибрала свою ніжну долоньку, якою знов накрила мою зашкарублу руку, бо від цього небесного дотику в мені народжувався людоїд і ревів гучніше за всі міномети світу.

– Юліє Григорівно! – вихопився Жировий Валет. – Все, що вам треба, ми організуємо!

– Я просила не вас, а капітана Сміяна, – сказала вона холодно, і за ці її слова я готовий був рабствувати перед нею до кінця свого життя.

Звичайно ж, я організував їй стільки мінометних залпів, скільки треба було для центральної преси, для міжнародного авторитету радянських збройних сил і для вдоволення журналістських і жіночих амбіцій Юлії Григорівни, тобто Юлії.

Тоді вона захотіла побачити мій штаб і моє фронтове пристанище і ніяк не могла зрозуміти, чому я досі сиджу в бліндажі.

– Адже тут Європа, – вередливо кривила губки Юлія Григорівна. – Безліч кам’яних будувань. Ренесанс. Барокко. Ви могли зайняти будь-який особняк, маєток, фольварок. Чому ж знову в землі, під цим страхітливим колоддям, в цій примітивній обстановці?

– Звичка, Юліє Григорівно.

– Звіть мене просто Юлія.

– і надійніше, Юліє…

– Ось так краще. А тепер скажіть мені на вушко: ви могли б у цьому своєму кошмарному бліндажі зостатися без нікого. Хто тут з вами?

– Старший ад’ютант дивізіону, тобто начальник штабу.

– Ви могли б його кудись спровадити на день або два?

– Але ж ми не можемо один без одного!

– Я так і знала. Тоді вам доведеться поїхати зі мною до штабу фронту.

– Мене туди не викликали!

– Викличуть. Майоре Фортунатов, ви можете організувати виклик капітана Сміяна до штабу фронту?

Жировий Валет був готовий до послуг.

– Все можна організувати, товаришу майор!

– То подбайте, прошу вас.

Так я опинився в просторому «доджі», мій дивізіон, полишений на старшого ад’ютанта Барвінюка, лишився десь у туманних безвістях, а мене підгицували американські ресори і ніжно гладила шовкова московська долонька, від одного тільки дотику якої можна було вмерти і бути щасливим навіть у смерті.

Дивізійного ферта ми викинули в якійсь темряві, тоді їхали далі, дорога була довга, а ніч ще довша, Юлія розпалювала мене, але не давала вибухнути, нарешті ми добралися до якогось фольварка, там ніби ждали Юлію, нас обаранили полковники, підполковники, майори, палали соснові плахи в гігантському каміні, лилося, пилося, кричалося, Юлія не відпускала мене від себе, десь уже перед світанком втомлено промовила:

– Як мені все це набридло! Ви могли б провести, Миколо, мене до моєї кімнати!

Хто я був там, на тому банкеті неправедному? Безвільний раб цієї неземної жінки, жалюгідний попихач і підніжок? А хто ми всі, коли не попихачі долі, могуття і краси?

Я повів Юлію заплутаними переходами фільварку, хоч насправді вела мене вона і була недоступно-холодною весь час, а тоді ми опинилися у величезній кімнаті, посеред якої стояло широке, як українська хата, ліжко, накрите згори, ніби та ж таки українська хата, солом’яною стріхою, шатром з коштовної тканини, а вся ця середньовічна кімната була наповнена дратівливо-живим запахом жінки, її духом і тайнощами, і тут обступили мене і стали непробивною облогою мавп’ячі стіни наших природних сил, я рвав поцілунками ніжні уста Юлії, рвав на ній одіж, пробивався до її коштовного тіла, до найбільших скарбниць і святинь, і хоч який був незграбний і брутальний, вона не відторгнула мене, зраділо піддавалася насильництву, зміїсто обплітала мене своїми виткими рухами, безладно белькотіла то в одне, то в друге моє вухо:

– О, мій лицарю, о велетню мій і повелителю! Візьми Юлію, Юльцю, Юленьку, розтопчи її, знищ, пусти під хмари, за вітром, за сонцем! О, радість! О, знемога! О, велич!

Яка божа іскра пронизала нас і поєднала мою грубу плоть і ніжну жіночу летючість, яка сила й безсилля сплелися тут, мов густі винорослі у райських вертоградах, щоб об’явитися світові дикими клекотами насолоди, захвату і погибелі!

Юлія піді мною була, мов легесенька пушинка кульбаби під диким степовим вітром. Гуде й стугонить вітер, рве й несе все світ за очі, а пушинка тільки вдає, що їй страшно, а сама, перестрибуючи й підтанцьовуючи, відважно лишається на місці і безсилістю своєю ламає всю вітрову силу. Так зламала мене та дивна жінка на краю ночі в фільварку, а вранці закружляла мене вже не тільки з полковниками й майорами, а й з генералами, ласкаво примусила політичного генерала нагородити мене іменним «вальтером», тоді пхнула до генерала стройового, у якого на вирішенні було моє представлення на майорське звання, а сама вже мчала кудись далі, нестримна, незалежна, мовби й неіснуюча, «как мимолетное виденье».

– Лечу, лечу! Мене запросили штурмовики. Унікальні знімки! Щось неймовірне!

І щезла, ніби й не було її ніколи! А може, й справді не було?

Стройовий генерал доволі сухо заявив, що не бачить ніякої потреби затримуватися мені в штабі і що він здивований, як це я міг в таку хвилину полишити свій дивізіон. Я відкозиряв і кинувся на попутному транспорті добиратися до передової. Не станеш же нагадувати генералові, що саме він дав дозвіл на моє прибуття до штабу.

Чи була Юлія? Її знімків я ніколи не бачив у жодній газеті, в жодному журналі. Та не все ж, мабуть, доходило з фронту. Зате той стройовий генерал добре запам’ятав моє прізвище, і майора я так і не одержав до самої Ельби. Прийнято вважати, що на війні доблесть, навіть коли вона спала в людині непробудним сном, неодмінно прокидається, зводиться на весь зріст, і людина являє чудеса хоробрості, благородства і величі. Це достеменна правда. Але правдою є й те, що підлість на війні може стати ще більшою, ніж за мирного часу. Може, в несвідомому бажанні порятуватися від тяжкої чоловічої підлості ми й шукаємо навіть у безнадії жіночої доброти і прихильності? Я не вірив у царство небесне, у вічний двигун, в недосяжні ідеали, проголошувані тиранами, але я вірив у красу, яка прийшла на землю в образі жінки, і хотів поклонятися тій красі, хоч і не вмів того робити. і коли в спогаді змикалися такі далекі одна від одної Олька Филофіївна з мого села з її тяжкою доброзичливою хтивістю, і летючо-неіснуюча Юлія Григорівна, то ставало соромно і страшно, і єдиним моїм виправданням було те, що я не знаходив усіх цих жінок, а вони знаходили мене, так ніби вичували мою тисячолітню силу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю