Текст книги "Тисячолітній Миколай"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанры:
Историческая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 57 страниц)
– Ти ж зрозумій! – розмахував я перед нею руками. – Ну, хай у капіталістичних країнах, де жінку пригнічують, де вона не має рівних прав з чоловіком. А в нас? Візьми наших жінок. Паша Ангеліна, Марія Демченко, Любов Орлова, Наталя Ужвій – які чоловіки можуть з ними змагатися? Хто їх може пригнічувати?
– А про тих, що впрягалися в плуга, ти забув? – тихо зронила Оксана. – А про таких репатріанток, як я? А про тих, що зоставалися в окупації? Ну, та їм однаково ж ніяких подарунків не купують – ні на восьме березня, ні в інший день.
Далі ми йшли мовчки, темні натовпи вирували десь позаду, біля самого парку були магазини, в яких ніхто не купував, ніхто не товпився: комісійні з бронзовими люстрами, килимами, кришталем і шкурами білих ведмедів; два меблевих, у яких продавалися спальні гарнітури по шість з половиною тисяч кожний; гігантські буфети, що могли б слугувати не тільки сховищем для цілих скирт посуду, а й притулком для слонів або бегемотів, і кабінети з письмовими столами такого розміру, ніби вони призначалися для нової породи мислителів, що колись виведена буде мічурінськими методами, таких собі новітніх Гаргантюа.
Наш майновий стан гарантував нам цілковиту незалежність від усіх цих суто буржуазних принад, ми промарширували з Оксаною повз магазини гордо й незалежно і вже були поряд з височезною колонадою, що вела до міського парку культури й відпочинку, одо носив ім’я препрославленого льотчика радянської епохи Валерія Чкалова. Сам Чкалов і зустрічав би нас одразу за колонадою на просторій круглій площі, стоячи по коліна в снігу і не лякаючись холоду, бо ж був у хутряних унтах, в хутряному комбінезоні, в хутряному шоломі—неоковирна гіпсова льопа, на яку навіть німецькі окупанти пошкодували зусиль, щоб її розвалити, а самим матеріалом не спокусилися, бо не бронза, а глина. Отже, Чкалов повинен був зустрічати нас, як зустрічав він тут кожного ще до війни, коли був поставлений невідомим скульптором. Але хтось надто пильний (чи й не сам секретар обкому Климушняк) вирішив, що гіпсовий Чкалов, простоявши два роки на окупованій території, вже мовби втратив свою ідейну цнотливість і тому не може повністю забезпечити радянським трудівникам потрібного рівня в проведенні їхнього дозвілля.
З цих міркувань перед незграбним гіпсовим зображенням Чкалова поставлено теж, щоправда, гіпсовий, але досить акуратний бюст Сталіна і на такому високому постаменті, щоб генералісимус перекривав комбрига.
Отож, нас з Оксаною в парку імені Чкалова привітав, розсуваючи вуса в добрій усмішці, батько народів, вождь всього прогресивного людства, найбільший полководець усіх часів—і ми були щасливі, як і всі радянські люди, живі, мертві і ще ненароджені.
Ми пішли центральною алеєю, і сніг рипів у нас під ногами, хоч за календарем була весна.
– Куди підемо? – спитав я Оксану. – До ставків чи на атракціони?
– Мені однаково, аби лиш ми побули вдвох.
Я поцілував її холодну щоку, вона пахла свіжим снігом і вітром, якого тут і не було.
– Де в тобі це береться?
– Що? – не зрозуміла вона.
– Та я й сам не знаю.
– Не знаєш, то й мовчи.
– Здається, я зможу хоч тут тебе обняти.
– Люди побачать!
– Але ж ніде нікого!
– Однаково побачать!
Ми довго блукали поміж засніженими деревами, уникаючи зустрічних, обминаючи ті місця, де могли бути люди, але не вбереглися і несподівано для себе вийшли просто на павільйон для морозива „Пінгвін“. Павільйон літній, відкритий усім вітрам, тільки з одного кінця поставлено дерев’яну, пофарбовану в блакитне з білим хатку, і над нею великі білі літери: „Пінгвін“.
– З Арктики попали в Антарктику, – засміявся я. – Там шкури білих ведмедів, тут пінгвіни.
– Там хтось сидить, – смикнула мене за рукав Оксана.
Справді, за одним із столиків, у самому кінці павільйону темніла широка постать. Чоловік сидів, погорбившись, широко розставивши лікті, так ніби хотів чи то обійняти столик, чи просто показати, що не бажає мати біля себе сусідів, хоч які сусіди, коли довкола жодної душі! Чорна лиснюча спина, дорогий хутряний комір, ще дорожча боярська хутряна шапка.
– Я знаю, хто це, – тихо сказав я Оксані.
– Хто ж?
– По-моєму, наш професор Черкас.
– Давай утікати!
– Незручно ж. А раптом він уже побачив нас.
– Як же він міг побачити, коли сидить спиною до нас?
– Ти не знаєш професора Черкаса: він бачить і спиною!
– А я б утекла.
– Тепер ніяк не можна. Ми повинні підійти і привітатися. Я познайомлю тебе з професором.
– Боязко. Я ще ніколи з професорами не знайомилася.
– Олексій Григорович прекрасний чоловік. Ти побачиш сама.
Ми майже покрадьки наблизилися до павільйону, я несміливо покашляв, роблено бадьорим голосом обізвався до чорної широкої спини:
– Олексію Григоровичу, це ви? Доброго вам дня!
Лікті на столику зсунулися, загримів металічний стілець під тяжким тілом, масивна постать з несподіваною зграбністю обкрутилася на всі сто вісімдесят градусів, професор Черкас побачив мене, вмить упізнав, зрадів, загрюкотів усіма барабанами свого неповторного голосу:
– Сміян? Прекрасно! Я саме про вас думав. А це ваша дружина? Я здогадувався, що у вас повинна бути саме така дружина. Прошу сюди. З Сміяном ми знайомі. Абсолютно незносний тип. А я до деякої міри його професор. Черкас Олексій Григорович власною персоною. Сарданапал і Валтасар! Вам же личить тільки одне ім’я: Оксана!
Він нахилився, щоб поцілувати Оксані руку. Оксана зніяковіла.
– Як ви змогли здогадатися?
– Маленькі професорські хитрощі. Оксан на Україні багато, і всі вони неоднакові. Але іноді народжуються такі дівчата, яких неодмінно треба називати тільки Оксанами, і їх саме так і називають. Ви розумієте? Це по-перше. А по-друге, а може, саме це по-перше, ваш незрівнянний Сміян міг непомітно для себе проронити в розмові ваше ім’я, а чіпка професорська пам’ять миттю підхопила зронене і про всяк випадок… Розумієте? Але чому ми стоїмо? Прошу сідати і зараз їстимемо морозиво!
Перед професором у великій скляній вазі вже стояла ціла гора морозива. Такого не побачиш навіть влітку, а тут – серед снігу й морозу? Ми присіли до столика майже з острахом. Не дуже розсядешся в таку холоднечу. Професорові що? Він не замерзне тут і за цілий день. Боброва шапка, чорне, з небаченої лиснючої, ніби масної тканини пальто, підбите червоними лисицями, білі повстяні бурки, мистецьки обсоюзені червоним сап’яном, такі бурки я бачив тільки на генералах, – одяг тільки для морозива взимку. А ми з Оксаною? В неї чорний плисовий жакет на ваті, тоненька спідниця, хромові чобітки, подаровані мною звичайно ж не для тепла, а тільки для того, щоб ще більше виказати, які в Оксани гарні ноги. В мене теж хромові чоботи для офіцерського форсу, галіфе й кітель сукняні, саме на зиму, і шинеля теж перевірена війною– і зігрівала й захищала, – але то була війна, а в мирний час і шинеля ніби перестала гріти і кудись пропало твоє молодецтво, коли міг спати в снігу, примерзати за ніч до землі так, хоч обцюкуй вранці залізними ломами, коли не висихав тижнями цілими і вже ніби проростав з свого мокрого, як хлющ, одягу, мов якийсь великий холодний гриб.
– Ми, мабуть, не відмовимося від морозива, – обережно сказав я, – але не в таких кількостях, як ото у вас, Олексію Григоровичу.
Професор помахав рукою в напрямку блакитного дерев’яного будиночка, звідки, мабуть, простежували кожен його жест, тоді поцокав ложечкою по своїй вазі, наставив кущуваті брови на Оксану й на мене.
– Такі кількості, як оце в мене, – недоля холостяків, – пояснив він. – Бо холостяки безпорадні, як діти. Вони їдять не те, що хочуть, а що їм дають. А що сьогодні дають мені за мої професорські гроші? Ви пробували зайти до гастроному? Там порожні полиці. Слово „гастроном“ походить від латинського „гастріс“ – шлунок. Так от. Сьогодні наші гастрономи нагадують шлунки людей, вмерлих від голоду. Сьогодні й учора і позавчора. Ви скажете: професор міг би піти до ресторану й там пообідати. Я ткнувся до нашої „Асторії“, але її на день восьмого березня закупили спекулянти, які з своїми дамами пропивають щось дуже велике. Тоді що зостається старому холостякові? Тільки оце морозиво, яке незбагненним чином уціліло між стихіями голоду, карткової системи і планового господарства. Коли хочете знати, то я не просто пожираю морозиво в оцьому павільйоні. „Пінгвін“ для мене – мовби останнє втечище для незалежного мислення, своєрідний сховок для професорського мозку, який ще сьогодні комусь ніби й потрібний, а завтра вже нікому не знадобиться.
– Олексію Григоровичу! – вигукнувя. – Ну, навіщо таке казати? Хіба ж не для того ми лили свою кров, щоб сьогодні восторжествував розум?
– Розум? – погрозливо пограв волохатими бровами Черкас. – А що таке розум сьогодні і де проходить грань між розумом і безумством – Сарданапал і Валтасар! Я почав про морозиво і я докінчу. До війни я жив у степах. Інститут, агростанція, українські степи довкруг – яке там морозиво? Та ось війна, „на фронт, на фронт, а на пероні люди“, як писав Сосюра, молодших забирають і кидають у жерло, ми, старші, напівкаліки, напівінваліди стаємо предметами евакуації, нас запаковують у телячі вагони і пробують вивезти туди, де ще можна буде видобути з нас якусь користь. Везуть повільно, бо ми не заводське обладнання і навіть не ув’язнені, яких поспіхом передислоковують з Європейської до Азіатської частини СРСР, і ось вже глибокої осені сорок першого наш ешелон переповзає міст через Волгу біля Саратова, ми опиняємося на якійсь станції, що не має назви, не може похвалитися навіть тим розгардіяшем, який ми могли спостерігати на всіх отих осколах, борисоглібськах і касторних, тут панує звичайна людська розгубленість, але зате на пероні стоять акуратні кіоски, а в них – повно фантастичного морозива різних сортів, різних кольорів, на будь-який смак! І нам пояснюють: це залишки від німців Поволжя, які жили тут, але два місяці тому всіх цих зрадників і фашистських прихвостнів виселено звідси, щоб не було й сліду, і правильно зроблено, треба було б ще до війни, але товариш Сталін знає, коли і що треба робити, так от, німців немає, лишилося від них тільки морозиво на станціях – незбагненна інерція добрих діл працьовитого народу. Ну, що ж. Я їв те морозиво і думав про історичну справедливість.
– До речі,—обережно перебив я професора, – саме тоді я лежав у Саратові в госпіталі. Вольська, дванадцять, а тоді на Совєтській. З серпня до кінця листопада.
– І чули про виселення німців Поволжя?
– Вже й не згадаю, чи це були тільки чутки, чи офіційні повідомлення. Але ми знали і, звичайно ж, одностайно схвалювали. Мовляв, так їм і треба, давно пора! Слово „німець“ для нас лунало як пароль ненависті. Уявіть себе на моєму місці: потрощені груди, підбите око, пошкоджений хребет—і це в двадцять років!
– Я звик уявляти себе тільки на своєму місці і ніколи – на чужому, – спокійно зауважив професор. – До того ж двадцять років – це не шістдесят, надто ж не сімдесят. Облишмо цю тему. Нам уже несуть морозиво і, щоб вас хоч трохи зігріти, я хочу запропонувати вам такий варіант. Ми пройдемо до кінця цього прекрасного парку культури й відпочинку, де немає ні культури, ні відпочинку, перетнувши вулицю, що носить ім’я славетного письменника пролетарської епохи Максима Горького, опинимося на дрібнобуржуазному базарі Озьорці, оспіваному маловідомим пролетарським поетом Михайлом Голодним, спробуємо там щось купити або прикупити до моїх холостяцьких запасів, а тоді добратися до мого помешкання і там з допомогою Оксани, коли на те буде її згода, належно відзначити Міжнародний жіночий день. Сарданапал і Валтасар!
Який же студент відмовиться побувати на квартирі в свого професора! Хоча слова „квартира“, „помешкання“, „житло“ не мали нічого спільного з тим, що ми з Оксаною побачили. Просто печера, набита книжками, і на всьому пил, як від чумацьких возів. В Оксани загорілися очі – одразу вдатися до прибирання і чищення, але професор замахав на неї руками.
– Боронь боже! З цим пилом я вже адаптувався, а коли його усунути, налетить новий, який може виявитися шкідливим. Поки лежить старий пил, він відштовхує всі нові часточки з однойменними зарядами, і таким чином зберігається статус-кво. Теорія, перевірена десятиліттями життя серед книжок!
Оксані довелося обмежитися тільки кухнею, там їй ніхто не заважав спростовувати дивацьку професорову теорію, мені ж Олексій Григорович показав ще дореволюційні видання з ґрунтознавства, наукові збірники з статтями Докучаєва, Вернадського, своїми власними, тяжко зітхнув:
– Нічого не помогло. Найбільший розум стає зовсім безсилий перед тупою силою. Голод іде за голодом, тим часом він з’їдає наше село, але невдовзі перекинеться й на місто і стане суцільним, тотальним, нашим способом життя.
Я не впізнавав Черкаса. Де грюкання барабанів у владному голосі, де колючий погляд з-під волохатих брів, де кабалістичне заклинання „Сарданапал і Валтасар“? Старий втомлений чоловік сидів у старенькому кріслі, вкритому потертою українською плахтою, безсило опущені руки, згаслі очі, тихий голос.
– Олексію Григоровичу! – вигукнув я. – Ви ж представник нашої найпередовішої в світі науки! Невже ви не вірите, що ми зможемо підняти нашу державу з руїн і надати нашому сільському господарству розквіту ще більшого, ніж до війни?
– Розквіту? – Черкас гірко усміхнувся. – Ви кажете: розквіт до війни? А ви знаєте, як ми жили до війни?
– Ну, я сам, здається, жив. Найкраща пора. Може, трохи бідно, але весело. Спитайте хоч кого.
– Бідно, але весело? Я покажу вам одну книжку. Тут багато книжок, усіх не покажеш, та й потреби такої немає. Ось тільки одна. Зветься „Караваны, дороги, колосья“. Її автор – академік Вавілов. Що-небудь знаєте про нього?
– Президент Академії наук?
– То його брат – Сергій Іванович, фізик. А це – Микола Іванович Вавілов, ботанік з світовим ім’ям.
– Навіть не чув про нього. І ви в своїх лекціях…
– І я в своїх лекціях не називав Імені Вавілова. А чому? Заборонено! Каравани, дороги, колосся. Вавілов об’їздив увесь світ, він збирав колекції хлібних злаків у всіх відомих зонах древнього землеробства. В сороковому році, коли до України приєднано Буковину, він кинувся туди в надії знайти в гірських долинах вцілілі в дикому стані залишки скіфської пшениці, якою вигодувано весь еллінський світ. І десь в оточеній горами долині Черемоша він нарешті знайшов те, що шукав усе життя, кущик рослини, схожої на пирій, але з зернами пшениці, він сидів і боявся дихнути на той кущик, і тут прибігли якісь люди і сказали, що академіка негайно викликає до телефону Москва. Треба було сідати в машину і їхати до райцентру. „Я одразу ж повернуся, – сказав академік своїм помічникам. – Нічого тут без мене не чіпайте“. Він уже не повернувся. Вченого, який мріяв нагодувати весь світ, замучили голодом у Саратовській тюрмі. Саме тоді, як ви лікувалися в госпіталі, Вавілов вмирав з голоду, можливо, за кілька десятків метрів од вас.
– А як же його брат, він же Президент Академії, чому не допоміг?
– Не знаю. Про це треба спитати його самого. З братами завжди непросто там, де нищаться всі зв’язки, руйнують святині, відкидаються людські закони. Ви ж чули про Павлика Морозова?
– У нас у школі його ім’я носила піонерська дружина.
– Ну, от. Найвища доблесть: синові написати донос на рідного батька. І це називається: жити бідно, але весело? Ми з деякого часу або ж зовсім перестали жити, або жили тільки половиною душі. Навіть не половиною, а тільки якоюсь часточкою, випадково не вбитою, уцілілою так само, як зберігається іскорка від великого багаття під товстим шаром попелу. Коли я говорю про вкорочену душу, то маю на увазі весь наш народ, з якого вилучено його кращу, основну частину і частина ця – селянство. Ви можете заперечити: радянське селянство живе і розвивається. Високі врожаї, зробимо всіх колгоспників заможними, а колгоспи більшовицькими, Марія Демченко, Олена Хобта, Марко Озерний, кінофільми „Багата наречена“ і „Свинарка та пастух“. А тепер я намалюю вам трохи іншу картину. Маркс і Енгельс, як відомо, в своїй теорії побудови комуністичного суспільства (як і всі теорії, до речі, створеній в кабінетнім затишку) для селянства не залишили місця. Ведуча сила – пролетаріат, він гегемон, він послідовно революційний, отже, передовий. Селяни ж мертва сила, відсталість, косність, самий характер їхнього життя породжує умови, за яких щодня, щогодини в найглибших надрах сільського виробництва витворюються буржуазні елементи – головний ворог пролетаріату, революції, комунізму. Лассаль звульгаризував Маркса і Енгельса, заявивши, що по відношенню до пролетаріату всі інші класи зливаються в одну реакційну масу. Згодом це повторилося вже в наш час. Ленін закликав покінчити з дрібнобуржуазною стихією селянства. Зверніть увагу: з стихією, але ж не з селянством. Сталін взявся викорінити селянство взагалі.
– Олексію Григоровичу! – вигукнув я. – Це… це… Ну, яке ви маєте право так говорити? Коли вже на те пішло, я – теж селянин, і моя мати, і малий брат, все моє село, район, область… Ціле море селянства! Яке ж тут викорінення?
– Море, кажете? Сарданапал і Валтасар! А чи є в тому морі глибини, вільні води, чи здіймаються гори хвилі, чи виграють у них силою загадкові істоти, а чи тільки мертве мілководдя, пустельні береги, небеса й вітри? Я розумію ваш благородний переляк: мої слова незвичні, вони страшні, як на вашу гадку, навіть ворожі. Але я вже надто старий чоловік, щоб кривити душею і добирати делікатних слів там, де кричить душа. До того ж я безпартійний і маю цілковите право, не лякаючись звинувачень у двурушництві, критикувати і марксизм, як терорію, і практичне здійснення марксистських теорій, і навіть нашого великого вождя. Чому він великий? Бо захопив усю владу, знищив суперників, усунув противників і конкурентів. Хто захоплює владу? Тільки той, хто ставить її понад усе. А селяни? Бачили ви, щоб селяни захоплювали владу? Всі селянські повстання кінчалися нічим. Болотников, Разін, Пугачов, селянська війна в Німеччині XVI століття, наша селянська війна на чолі з Хмельницьким, гайдамаки – чим усе кінчалося? Нічим, руїною, ще більшим поневоленням. Марксисти пояснюють: селяни ставили перед собою неправильні цілі. Не ставили, бо не вміли, бо це не їхня справа, а справа інтелігентів і тих, хто любить владу. А для селянина потрібна тільки справедливість і щоб ніхто не перешкоджав обробляти землю і годувати дітей. Там усе було надзвичайно просто. Десь вирішувалися долі народів цілих, а тут росло або не росло, родило або не родило, і ніхто й у гадці не мав, що від цього залежить усе на світі. Може, й зневажали селян у всі віки за те, що від них залежали імперії, церкви, вчення, ідеали. Вони не знали про це, не прагнули втручатися в справи світу, далекі були від того, щоб примушувати дослухатися до своїх голосів, але їхня влада відчувалася незримо, тяжіла над усіма, хто користався плодами їхньої тяжкої праці, і від того ставала особливо ворожою. Бо це була влада природна, як рух небесних світил, як течія вод, як проростання зела і запліднення звірів, її незмога було заперечити, відкинути, піддати сумнівам, як владу політиків, учених, пророків, тому її зневажали і ненавиділи найлютішою ненавистю. Парадокс і безглуздя історії: влада завжди найбільше ненавидить те, від чого вона найдужче залежить. Жовтнева революція – ось, здавалося б, ідеал для всіх поневолених. І що ж? Лозунг „земля – селянам“ вже наступного дня після жовтневого перевороту хтось потихеньку прибрав і, скажімо, на Україні з 14 мільйонів гектарів землі тільки 9 мільйонів одержали селяни. Та й то, власне, після царської земельної реформи 1906 року. А п’ять мільйонів, тобто понад третину, кудись зникли. Куди ж? Їх роздано цукрозаводам і так званим радгоспам, тобто держава забрала собі. Як наслідок: селянські повстання. І вже селяни не борці за правду, а бандити. І поет Багрицький пише: „Украина! Мать родная! Молодое жито! Шли мы раньше в запорожцы, а теперь в бандиты!“ А молодий революційний полководець Тухачевський, якого Сталін згодом розстріляє, громить повсталих селян на Тамбовщині і висилає цілі волості в створювані для цього концтабори. Вам доводилося чути пісню „Там вдали за рекой“?
– Всі комсомольці її співали до війни.
– Там є слова: „Ты, конек вороной, передай дорогой, что я честно погиб за рабочих“. Ось де все починалося. За селян, хоч їх тоді було в державі 90 процентів, хоч це саме вони, одягнені в солдатські шинелі, здійснили революцію, за них ніхто не гинув і не хотів гинути. Загинути повинні були вони самі. Троцький заявляв, що селяни не годяться навіть на барикади замість мішків з піском. Великого співця селянства Сергія Єсеніна вже після того, як його призвели до самогубства, Бухарін знищив у своїх „Колючих нотатках“, які ми тоді читали в „Правде“ з мовчазним (на жаль, саме з інтелігентсько-мовчазним!) обуренням, і після того на багато років Єсенін був заборонений.
– На фронті це був наш найулюбленіший поет, – наважився я вклинитися в цей бурхливий потік професорового мовлення, цієї несподіваної лекції, яка викликала в моїй душі не високу радість нового знання, а безпорадну розгубленість, безсиле скімлення і навіть бажання вмерти, щоб не чути всього цього, не знати, не бути співучасником. – Бадьорі заклики там не користувалися особливим успіхом. А от „не жалею, не зову, не плачу“ – це помагало і жити, і воювати, і вмирати.
– То що ж? – торжествуюче скинув догори руки професор. – Селянський поет, селянська культура чи, може, щось більше і вище? Єсеніна ви знаєте і всі знають. А хто сьогодні, крім старих, випадково уцілілих інтелігентів мого типу, бодай чув імена Клюєва, Клинкова, Ганіна? Коли хто й почує, то тільки зі зневажливим означенням „куркульські поети“, і ніхто вам не скаже, де й коли вони знищені. Натомість зоставлено нам Дем’яна Бєдного, який хвалився: „Я не певец мужицкого труда“, та Безименського, що називав Клюєва й Кличкоаа „стихотворньми мертвецами“ за те, що вони оспівували „индивидуалистическое одиночество крестьянской избы“, тоді як всесоюзному комсомольському поету кортіло мешкати тільки в гуртожитку.
У нас на Україні жорстоко критикували селянського поета Тодося Осьмачку. Мовляв, невже цей куркульський підголосок не бачить, скільки один лиш харківський завод „Серп і молот“ посилає щомісяця селу сіялок, приводів та плугів, а не організовує конвої для селян, як у вірші Осьмачки „Деспотам“:
Іде конвой, стогне камінь,
Спиня трамваї голосні
Ідуть оточені селяни
Густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима,
Обличчя чорні од ріллі,
А ворони ведуть над ними
Круг сонця кола вогняні.
Іде конвой, і гнеться камінь,
Мов крига рання на воді,
Ідуть похилені селяни,
Як гори чорні, до лісів.
Осьмачку довели до божевілля, прозаїка Косинку, новели якого не можна було читати без здригання, розстріляли, активісти бігали по хатах і зривали з стін ікони й портрети Шевченка, Богдана Хмельницького в книжці історика Покровського про Україну називано „палачом украинского народа“, з церков знято дзвони, поспилювано хрести, священиків повисилано до Сибіру, а самі церкви – ці яскраві спалахи народного будівельного генія, якому було надто тісно в одноманітті глиняних хаток і солом’яних стріх, – або ж позакривано або й поруйновано зовсім. Тисячолітні свята Різдва, Паски, Івана Купала заборонили, колядки й щедрівки замінили пісенькою „Наш паровоз, вперед лети!“.
Ви вчилися в школі до війни. Ваш маленький брат вчиться сьогодні. Згадайте уроки української літератури, спитайте сьогодні свого брата: які вивчаються твори про дореволюційне життя українського селянства? Повісті Марка Вовчка, з яких ми довідуємося, що в українських селах жили самі раби. Ах як це точно відповідає марксистському вченню про поневолення народу при феодалізмі й капіталізмі! Але ж є ще шевченківські гайдамаки. Куди їх приткнути? До декабристів, до революціонерів-різночинців, до народовольців? Ніяк не виходить, бо в цій схемі немає місця для селян-революціонерів. Тоді поминемо гайдамаків мовчанкою і запропонуємо дітям „Кайдашеву сім’ю“ Нечуя-Левицького і „Землю“ Кобилянської. Там рідні брати гризуться за звичайнісіньку грушу, а там брат брата вбиває за шмат землі,—ось вам яскрава ілюстрація селянської темряви, обмеженості, користолюбства. Порівняно з цими затурканими нікчемними людьми навіть біблійний Каїн, який убив свого брата Авеля, виступає мало не героєм, бо він керувався не дріб’язковими мотивами, а відстоював власну гідність, до того ж став мовби своєрідним родоначальником прогресу. Бо коли бог прогнав Каїна з-перед своїх очей за вбивство рідного брата, Каїн знайшов собі жону, яка народила йому Геноха. Генохові ж породився Ірад, а Ірад появив Мегуяеля, Мегуяель появив Ламеха, Ламех узяв собі дві жони, одна на ім’я Ада, а друга на ім’я Зілла, і Зілла вродила йому Губаль-Каїна, праотця всіх тих, що кують мідь і залізо.
З цього коротенького екскурсу в біблійний світ ви можете зрозуміти, що навіть всевидячий і всекараючий господь бог міг бути милосердним не тільки до нерозумних дітей своїх, але навіть до таких страшних злочинців, як Каїн.
Ми ж позбавлені великодушності не тільки божої, а й просто людської. Раз марксистське вчення оголосило селянство класом, приреченим на знищення, треба говорити про цей клас тільки погано. І не знають наші діти, що селянські сини Березовський і Бортнянський стали великими композиторами в той самий час, коли гриміла слава Моцарта, а ще один селянський син Григорій Сковорода силою філософської мислі міг би позмагатися з своїм прославленим сучасником Іммануїлом Кантом.
Відібравши в українського селянства його історію, звичаї, пісні, думи, надії, вийняли в нього душу, а воно покірливо мовчало, сподіваючись захистити бодай своїх дітей од грядущих кошмарів.
Взявши душу, прийдуть і за тілом. Спершу селянство розполовинили– з одного боку незаможники, з іншого куркулі. Куркулі підлягали знищенню – в цьому не сумнівався ніхто. Навіть нарком здоров’я Семашко, мабуть, у хвилину тяжкого затемнення розуму заявив: „Лікарі повинні дотримуватися класової моралі, а не лікувати куркулів“. Жоден голос не пролунав на захист цих людей, а в них же були золоті руки, і не в залізній індустріалізації треба було шукати порятунку від убогості, а в цих руках.
Я наважився хоч на хвилю перепинити цей бурхливий потік тяжких звинувачень проти всього того, що було для мене недоторканим, непорушним, інакше хіба б проливав я свою кров на війні і хіба б не вірив кожному слову нашого вождя.
– Пробачте, Олексію Григоровичу, – обережно промовив я, – ви дивитесь на все, сказати б, з деякої відстані, віддаля, звичайно ж ви знаєте незмірно більше за мене і ваш життєвий досвід перевищує мій удвічі, утричі, чи я там знаю – ще в скільки разів. Однак навіть я міг би де в чому заперечити вам. От ви кажете: приймали все слухняно, покірливо, суцільна ненависть і затемнення розуму, ніхто нікому не поміг, не захистив бодай словом. Це не зовсім так. Взяти моє село. Воно малоземельне, як усі придніпрянські села на Україні. У нас хто мав десять десятин землі вже вважався куркулем. А коли в нього десятеро дітей, та старі батько й мати, а то ще й діди та баби? Працює, як проклятий, але яке ж там багатство, який достаток? І ось коли мій батько Федір Сміян став організовувати перший колгосп в нашому селі, то він умовив отих „куркулів“ вступити до колгоспу, усуспільнити реманент і тяглову силу, поступитися деякими будівлями, і цей колгосп „Хвиля революції“ став найпередовішим у районі.
– Надзвичайно цікавий випадок! – жваво повернувся всім тулубом до мене професор. – Я про таке справді не чув ніколи. І що? Як було далі?
– У всіх районних зведеннях „Хвиля революції“ завжди була на першому місці аж до тридцять п’ятого року. Навіть у тридцять третьому в нас умерло менше, ніж у сусідніх селах. Звичайно, тоді ніхто не лічив умерлих, але так люди казали. А весною тридцять п’ятого, коли після вбивства Кірова проголошено безпощадну боротьбу з залишками ворожих елементів, приїхала з району машина, щоб забрати і мого батька. Хтось написав з села, що він запеклий підкуркульник, узяв під крильце всіх сільських куркулів, віддав їм на поталу весь колгосп. Батька не встигли арештувати, бо він саме того ранку загинув, витягаючи на греблі воза з горілкою. Його поховали як героїчного захисника соціалістичної власності, і вже я так і школу закінчував – і до військового училища пішов з характеристикою: син героя.
– А ваші так звані куркулі?
– Їх потихеньку забирали, а в тридцять сьомому загребли вже всіх, деяких брали з жінками й дітьми, деяких самих, кому як пощастило.
– Куркулі в колгоспі,—Черкас погмикав сам до себе. – Неймовірно! Добровільно закопували себе в могилу?
– Чому ви вважаєте, що колгоспи – це могила?
– А що ж це таке, по-вашому?
– Завдяки колгоспному ладу ми перемогли фашистів!
– Тоді чому ж фашисти на окупованих територіях так дбайливо зберігали наші колгоспи? Щоб завдяки колгоспному ладу перемогти соціалізм? Оте „завдяки“, у яке ви з такою легкістю повірили, – не що інше, як маленька політична хитрість: сказати про очевидне, не заглиблюючись в суть. Справді колгоспи – найзручніша для держави форма, щоб брати з селян усе, що їй потрібно: зерно, м’ясо, молоко, садовину й городину, сировину і навіть живих людей (по так званому оргнабору). Це почалося ще в громадянську війну, коли введена була продрозверстка. Але подумайте: хіба селяни самі, добровільно не віддали б усього, що вони мають, для перемоги над таким страшним ворогом? Та ось війна скінчилася, ворог розбитий, а продрозверстка (бо що таке всі оті поставки, перша заповідь, перша квитанція?) залишилася.
– Треба підіймати з руїн народне господарство.
– Піднімемо з руїн, треба буде досягати небаченого розквіту – і знов за рахунок селянства, і далі залишиться продрозверстка, хоч, може, її назвуть уже й не поставками, а ще якимсь евфемізмом. Згадаєте мене: так буде, допоки існуватимуть колгоспи в їхній нинішній формі! Старим людям іноді відкривається майбутнє, і тоді вони не пророкують його, а бачать навіч. Я вмру і лежатиму в землі, а наді мною і далі пануватиме продрозверстка і голод розповзатиметься більше й більше, аж поки доповзе до самого Кремля!
– Олексію Григоровичу! – злякано вигукнув я. – Це вже… Це вже, знаєте…
Я не наважився вимовити слова, яке просилося на язик, мене врятувала Оксана, що з’явилася на порозі і спитала, чи маємо намір обідати, бо в неї вже все готове.
Професор нічого не зрозумів.
– Готове? Ви сказали „готове“? Що саме?
– Обід. Поки ви тут говорили… Я не хотіла заважати. Трохи прибрала вам на кухні. Ви не гніватиметеся, Олексію Григоровичу?