Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 55 (всего у книги 57 страниц)

Жити доводилося й не по книжках…

З хірурга Трохименко перекваліфікувався на терапевта, і за великі фронтові заслуги був загнаний у глухий степовий район, де став головним лікарем районної лікарні.

Він сам водив свого спеціально переобладнаного «Москвича» – це викликало подив і захоплення, але полювати, маючи тільки ліву руку і ліве око, та ще з такою несамовитістю, як це робив Трохименко, – цього я не міг ні зрозуміти, ні пояснити. Якось я спитав його:

– Невже вам подобається вбивати? Уявляю, яке нелюдське терпіння було потрібне, щоб навчитися володіти рушницею так, я б сказав, артистично, і навіщо ж? Щоб убивати невинні створіння?

– Помста, – сказав Трохименко. – Помста за все!

– Не птахи ж вам заподіяли зло.

– А може, й не помста, – роздумливо промовив він, – може, це щось інше. Мабуть, ми створені так, що в нас урівноважується людське й звіряче, принаймні під дією виховання, освіченості, оточення, іноді одне з цих начал набирає переваги – і тоді або щастя, або лихо. Могло таке статися, що бомба відірвала в мені половину людського, а звіряче вціліло і тепер час од часу заволодіває мною, і що я можу вдіяти? Кожен з нас годує в собі звіра, а в мене, виходить, звір подвійний, дві сили на одну.

Я зітхнув.

– Ви мене не переконали. Агрономія не знає пролиття крові і не може цього виправдати.

– А ваш Лисенко? – вигукнув лікар. – Він же агроном, а скількох своїх колег – як оце я куріпок! Без крові на землі нічого не відбувається! Повірте колишньому хірургу.

Олька ввела Трохименка, йшла поперед нього, мовби відгороджуючи від мене своїм теплом морозяний дух, принесений лікарем з степу.

– Ну, – невесело мовив Трохименко, проводячи ребром долоні по своїй шиї,– приніс голову на усікновення!

Я мовчав. Звинувачення марні, але й прощення вже не буде довіку. Тільки кому? Може, мені найперше?

– Дозволите послухати себе моїм єдиним вухом? – видобув з кишені білого халата дерев’яну трубочку Трохименко. – Хоч, казати правду, за ці дні наслухався я у ваших грудях такого, що й у два вуха не вміститься. Замерзнути, вмерти, а тоді ожити – це вже щось з сфери ірреального.

– А я й не оживав, – сказав я втомлено, – я зостався там, з Оксаною. Перед вами – тільки моя тисячолітня оболонка.

– Історична зустріч в українських степах! – гмикнув Трохименко. – Тисячолітня оболонка у футлярі людини з відірваною кришкою. Футляр – це я. Що в футлярі – скрипка чи тільки смичок? Гадаю все ж, якась струна ще бринить. І повірте: це звук жалоби і провини. З дружиною вашою – звичайно ж наша вина. Нехлюйство, неуцтво, неувага… Я особисто нічого не знав, а гінеколог у мене – звичайна ступа! Чому ви не сказали мені про те, в якому стані ваша дружина?

– А чому ви тримаєте таку лікарку? Тому, що вона дружина секретаря райкому партії?

Трохименко саме примощувався своїм єдиним вухом до стетоскопа, притуленого мені до грудей.

– Попрошу вас не дихати. Так. А тепер подихайте. Не дихайте. Тепер можна дихати. Отак. Ми з вами повинні мати повну картину. А що мадам гінеколог дружина самого товариша Стуконога, то це б навіть було простіше для її зняття, зважаючи на те, що затискування критики переслідується статутом партії. Я б витурив її в шию, а товариш Стуконіг і не писнув! Але вона – секретар лікарняної парторганізації. Розумієте, що це таке? Однаково, що ваш Щириця. Ви ж його не виганяєте? І не можете вигнати, поки він секретар, а секретар він – вічний.

– Щириця для агростанції – як виставлені в магазинних вітринах товари для приваблювання покупців. Заповнюють вітрини, але не продаються. Бутафорія.

– Бутафорія? Заздрю вашій добродушності. Я особисто сприймаю цих людей інакше. Вони всі – параноїки, тяжкі, безнадійні, коли хочете, злочинні. Найбільший параноїк був Сталін, він і наплодив їх цілі легіони. Від не контрольованої влади й вседозволеності в тупих головах неминуче мають народжуватися абсолютно ідіотські ідеї, які не піддаються виправленню ні досвідом, ні переконаннями, і зрештою трансформуються в справжнє шаленство сутяжництва, засідань, вигадування провин, смакування проробками, критикою й самокритикою, просто кажучи, гризнею. Хіба не вседержавна паранойя всі оті збори, засідання, резолюції, рішення, мільярди паперів, які пишуться щодня мільйонами щириць і стуконожок? Коли я проходив перекваліфікацію, райком послав мене своїм представником на звітно-виборні партійні збори в товариство глухонімих. Ви могли б собі уявити таке блюзнірство: збори глухонімих! Президія, стіл, застелений червоним, доповідач, оратори. І всі спілкуються на митах. А мене прислали представником райкому, бо я теж каліка. Каліку – до калік! Я тоді прийшов до райкому і спитав: «А в товаристві сліпих ви теж проводите партійні збори?» Знаєте, що вони мені відповіли?

– Вони дали вам призначення в наш район – сказав я. – Щоб показати, що партзбори для сліпих не така вже й біда! А от ти спробуй пожити одноруко, одноного, однооко без електрики, без водопроводу, без центрального опалення і взагалі без усього – отоді ти й знатимеш, як критикувати генеральну лінію!

– Приблизно так воно все й сталося. А ви колись питали, чому я звірствую з рушницею. Іноді хочеться стріляти вже й не з рушниці, а з тисяч артилерійських стволів! Але хто почує? Вуха у всіх заліплено воском. А може, взагалі відмер слуховий нерв. Знаєте, хто в мене ляринголог? Ніколи не вгадаєте! Ветеринар. Синок районного ветлікаря. Батько влаштував його до ветеринарного інституту в Харкові, синок довчився вже до четвертого курсу, а тоді на танцях студентка-медичка поцікавилася, де він учиться, почула про ветеринарію, стала сміятися, він до батька: переводьте до медінституту! Ну, в нас же все мечты сбываются. Заколов ветеринар кабанчика, зібрав медку, сальця, того та сього – і вже за два роки готовий народний цілитель! Радянським людям вухо, горло, ніс не дуже й потрібні, їм аби очі, щоб бути пильними… Щастя хоч, що цей мій спец доволі добродушний чоловік і слухняно їздить щороку на курси підвищення кваліфікації, на які я його посилаю. Пробачте, що морочу вам голову своїми клопотами. Давайте про ваше здоров’я. Домовимося так: ще полежати трохи, бо справи були зовсім невеселі. Ваше щастя, що біля вас Ольга Филофіївна. Золота душа, золоті руки. Я вже допитувався: фронтова медсестра, знайомство з війни? Але тайна велика єсть!

– Я не Ольга, а Олька, – подала голос Олька.

– І не фронтове у нас знайомство, а тисячолітнє,– додав я, – у нас усе тисячолітнє, правда ж, Олько!

Вона подивилася на мене такими вдячними очима, ніби то були і не її, а Оксанчині очі. Ой, Олько, Олько!

Моя недуга була, мов спокута за Оксанину смерть, – тяжка, тривала, може, й до кінця життя. Минула зима, весна йшла в степи, а тільки й міг, що сновигати по кімнатах та трохи посидіти за столом, на більше бракувало сил. З спальні я перебрався до кабінету, Олька спала на дивані у вітальні, спальня була тепер Оксаниною, і червоні півні кукурікали на рушнику над Оксаниними сльозами, а мене ті сльози душили ночами, я прокидався, відчував поряд з собою теплу тінь, але нікого не було, тільки сльози на моїх щоках і туга в серці така, що краще б умерти або збожеволіти.

Коли вперше зміг піти до лабораторії, Олька сказала увечері:

– Тепер я вже можу поїхати.

– Куди ж ти поїдеш?

– Звідки приїхала, туди й поїду.

– А що тобі веліла Оксана? Ти ж сама мені казала…

– Ти, мабуть, не повірив? То я тобі покажу…

Вона пішла до своєї кімнати, повернулася з конвертом у руці.

– Ось.

Оксанин почерк. І конверт, і лист, квапливі, перестрибливі літери, обмаль слів, як тоді, в сорок восьмому, коли вона зникла, щоб рятувати мене. Тепер теж зникала і вже навіки? Чому ж, навіщо?

«Олько, – писала Оксана за тиждень до своєї смерті,– прошу тебе приїдь, бо Микола сам пропаде, а я вже не можу. Не відмов мені, бо він же – як мала дитина…»

Невже вона знала про свою смерть?

– Ти не дивуйся, що вона так, – сказала Олька, – жінки знають про свою смерть зарані…

– А чому вона покликала саме тебе? Могла б написати матері…

– Хіба я знаю? Може, ти казав їй про оте наше… Або ще комусь казав… Бо я ж ні одній живій душі, ось тобі хрест!

Я взяв її за руку, посадив поруч.

– Казав – не казав… Не в тому річ. Ось ти, вродлива, неймовірна жінка, ти любила, любили тебе, ти пам’ятаєш чоловіків, з якими?..

Вона зашарілася, злякано відсунулася від мене.

– Хіба ж про таке можна, Миколо? Це ж такий стид, хоч утопитись…

– Пробач за мою необережність… Жіноча душа – це ж не наша, чоловіча… А я можу сказати, що пам’ятаю всіх жінок, яких цілував. Пам’ятаю навіть тих, що їх не поцілував, хоч була нагода і можливість. І мабуть, усі чоловіки такі. Бо на чоловікові світ мовби кінчається, а жінка – це завжди початок. Щоразу вмираючи в жінці, я знов починаюся в ній, це єдина надія для мене, то як же не пам’ятати її, не згадувати, не жити з нею завжди? Ти мене розумієш, Олько?

Вона дивилася на мене з такою любов’ю, що мені стало страшно. За страх завжди платять, як і за добро, невдячністю, і я відплатив чорною невдячністю цій зачарованій душі, промовивши:

– Я нічого не казав, але Оксана все знала.

– Як же вона могла знати? – зойкнула Олька.

– Бо я пам’ятав тебе, те наше… і не хотів, а пам’ятав, воно само вгніздилося десь у найпотаємніших закутках мозку, зачаїлося там, не подавало ні голосу, ні знаку, та однаково Оксана відчувала це, її любов була така велика, що не відчувати, не знати всього в мені вона не могла… Знала, мовчала й мучилася… Інші жінки рятуються ревнощами – цією відтулиною в дикість, в первісні хащі,– вона не знала цього принизливого почуття…

– Як же воно виходить? – підвелася Олька. – Ти таке оце кажеш, ніби Оксана через мене й померла? Ніби я вбила її отою одною ніччю, коли ми обоє з тобою нічого й не знали?

– Сядь, Олько, – спробував я заспокоїти її,– хіба я сказав, що ти винна? Винним можу бути тільки я, та тепер уже пізно про це говорити.

– То що ж мені тепер робити?

– Хіба я не сказав? Не можу тебе відпустити. Відпущу – пропаду. Я ніби й ожив, а душа ще не відтанула…

Вона несміливо доторкнулася до моєї руки.

– А де моя душа, Миколо? Може, її й зовсім немає, а саме тіло, моє прокляте, ненависне тіло, оцей гріх непростимий?

Я нахилився й поцілував Ольку в щоку, без пристрасті, по-братськи.

– Спасибі тобі за ці слова Олько. Хто тільки не лякав нас гріховністю плоті – і релігія, і влада, і чорнокнижники, і фарисеї. А люди ж однаково не могли зректися плоті, вони тільки затаювали це, лицемірили, брехали… А ти – щира душа. Багатьом біля тебе страшно, може, страшно й мені, але хто тепер мене порятує? Без Оксани я безсилий…

До самої глибини літа ми жили з Олькою, як брат і сестра. В лабораторії працювати вона не захотіла. Я показав їй крихітну грудочку ґрунту в мікроскоп. Жах у жменьці праху. Вона відсахнулася від монокуляра, сплеснула руками:

– Кублиться як нечиста сила! А коли воно підніметься, як на дріжджах, та посуне на нас?

– Там існує саморегуляція, як і в людей. До того ж є наука, яка повинна стояти на сторожі.

– Хай воно сказиться, щоб я ото тут ниділа! Піду на якусь важчу роботу. Після каменоломні мені вже ніщо не страшне.

Ми вже завели на агростанції невеличке тепличне господарство, і Олька пішла туди працювати.

Того серпневого дня над степом переливалося таке несамовите марево, що його примарливі хвилі ніби вхлюпувалися звідусюди на агростанцію і там усе пливло в перлистих потоках: люди, будівлі, дерева, навіть слова «Половецький степ», як означення безберегості цих просторів.

Олька принесла диню. Не кругленьку «колгоспницю» і не грубокору «репанку», а величезну скибчасту «канталупу» – жовту, пахучу, соковиту.

– Миколо, – гукнула вона мені з кухні,—заріж диню, а я піду обкупаюся!

В саду за малинником я влаштував літній «душ»: на чотирьох металічних стовпцях великий залізний бак з «ситечком» унизу. Бак наповнювався з водопроводу, нагрівався на сонці мало не до кипіння – пролетарський замінник буржуйських басейнів! Ольга любила воду, як русалка. В мене було враження, що вона й не ходить, а тільки плаває, і пливе весь час до мене, підпливає ближче, ближче, і страх мене брав: а раптом допливе!

Всі ці роки, що минули після смерті професора Черкаса, мені доводилося часто їздити до Москви й до Києва. Покінчивши з службовими справами, я влучав хвильку, щоб зазирнути до магазинів, подобалося мені купувати взуття для Оксани («Божевільний, куди ж я взую ці шпильки? Хіба що в їдальню до Паталашки?»), та найбільше любив я привозити з Києва глечики, миски, вази, які купував у тамтешніх гончарів, а тоді внадився до керамічної майстерні на подвір’ї Софійського собору, і тепер наш будинок наповнювався жовто-синіми левами Галини Севрук, фантастично зеленими птахами Железняка, червоними й чорними чортами химерного діда Кацимона; любив я також відвідувати антикварні крамниці з старовинним посудом. Вся наша історія минула серед горшків, полумисків і макітер (а чи знаєте ви, що слово «макітра» прийшло до нас з Візантії?), а десь була дорогоцінна порцеляна, крихка й ніжна, як жіноча краса, були розмальовані квітами й травами фаянси, і майоліки, обціловані вогнем. Я купував і привозив додому гарднерівські чайники і чашки, мейсенські тарілки, кузнецовські підноси… Грошей у степу тратити нікуди, і я купував ці, власне, й не потрібні нам з Оксаною речі, що нагадували про чуже життя і чуже щастя, але навряд чи могли б стати запорукою щастя нашого. Так воно й сталося. Після смерті Оксаниної я жодного разу не відчиняв шафи з посудом, банкетів ми з Олькою не влаштовували, а так – досить було миски та чашки.

Принесена Олькою диня була така прекрасна, що вимагала особливого, вишуканого ложа, тому, обмивши її під краном і поклавши на стіл, я подався до посудної шафи і з самої глибини її дістав велике прямокутне кузнецовське блюдо. Здається, воно призначалося для смажених поросят, але диня пасувала до нього більше, щось бентежне було в несподіваному поєднанні цнотливо білої порцеляни і золотистої гріховності цього загадкового плоду, солодкий теплий аромат, відбиваючись од холодної поверхні блюда, ставав мовби ще дужчим, густішим, зовсім нестерпним.

Олька з’явилася скупана, вся в прозорих крапельках води, мокрі кінці волосся поприлипали до повної шиї, легеньке біле плаття туго обпинає всі випуклості розпашілого тіла, голі руки, гола шия, голі ноги, смаглявий гріх, від якого немає спасіння, а переді мною на білому порцеляновому блюді гріх золотистий, так ніби всемогутні сили природи запрагли взяти мене в безнадійний полон, приголомшити, потьмарити розум, напустивши на нього демонів пагуби.

Вперше за всі ці страшні місяці я побачив Ольку такою, як колись, це означало воскресіння, і треба було радіти, мене ж пойняв великий страх. В пеклі треба боятися опечин, а біля жінки – зваби. Рятунку! Рятунку! Мовби захищаючись од гріховних химер, я заніс руку з ножем і безжально провів гострим лезом по золотистому тілі «канталупи». Розрізається диня – розверзається блаженство. Олька, мовби підштовхнута невідомою силою, ступнула ближче, розгублено дивилася на безсоромно оголені соковиті нутрощі дині, щось стидке шалено скаламутилося в ній, вона вся спаленіла, крізь розхилені соковиті губи вирвався ледь чутний стогін.

Я брязнув ножем об стіл, наосліп простягнув руки до жінки, ледь приторкнувся до її оголених плечей і могутня, незборима сила вдарила мене так, що я насилу втримався на ногах. Обережно обійнявши Ольку, я наблизив її до себе, вона підвела на мене покірливі очі, чисті й безгрішні, так ніби вони не мали нічого спільного з безсоромним тілом, я поцілував її в очі, в розтулені уста, а тоді мовчки попровадив з кухні, далі й далі, до холодних неторканих постелей, і червоні півні застрибали мені в очах, розверзалося блаженство, гріх гримів стотрубно і тисячотрубно, світи рушилися, і під їхніми уламками нестямно й безпомічно звивалися наші тіла. Голі ноги, голе лоно, голі душі, і безжальна музика проклять роз-лунюється в розклекотаній крові, і нема прощення, нема спасіння. Анафема! Анафема! То тільки в Оксані була для мене осанна, а в Ольці – вічна анафема, падіння, загибель.

– Що ми наробили, Олько! – прошепотів я.

Вона засміялася:

– Вчений, вчений, а дурний! Глибше пекла не провалишся. Раз зостався живий, треба жити.

– Скільки вже разів я зоставався живий!

– Ото стільки й живи!

Про бога в українській мові налічується п’ятсот словосполучень, про жінку – сімсот. То хто ж вище? А Олька була вище не тільки від бога, а й від самого чорта, і мені тепер треба було жити між богом і дияволом, і хто ж то знає: може, саме в цьому і є ота повнота життя, про яку всі ми мріємо?

* * *

В бібліотеці професора Черкаса я натрапив на книжку «Новые идеи в философии», надруковану петербурзьким видавництвом «Образование» в 1912 році.

Серед авторів книжки (Бергсон, Бутру, Гомперц – все зневажувані марксистами буржуазні мислителі) я зустрів Е. Маха, невже той самий Ернст Мах, якого Ленін розгромив у своєму «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі»? Виявилося: він, ідеаліст до шпіку кісток, запеклий ворог і злісний руйнач матеріалістичного світогляду і так далі, і так далі.

Що ж писав цей «безнадійний ідеаліст» у першій главі своєї праці «Пізнання і Заблуди»?

«Нижчі тварини, що живуть в простих, постійних і доброзичливих умовах середовища, пристосовуються до його миттєвих змін з допомогою набутих рефлексів. За звичай цього буває досить для збереження індивідума і виду на доволі значний час, але вижити в умовах середовища складнішого і менш постійного тварина може тільки тоді, коли вона може пристосуватися до більш або менш обширно-просторового і часового багатоманіття. Для цього потрібна належна просторові і часова далекозорість. Ця далекозорість досягається найперше досконалішими органами почуттів, а при подальшім наростанні вимог – розвитком життя уяви».

Сам того не відаючи, Мах цими словами пояснив, чому мільйони людей без примусу, добровільно, з горінням у душі йшли до комуністичної партії. Колись так само йшли до церкви, бо церква обіцяла оту далекозорість, царство небесне, рай і блаженство для вірних і праведних. Але там були тільки пишні слова, урочисті співи, мідні дзвони, пахощі ладану і мирри, в це можна було вірити з радістю, захватом, в сльозах очищення і каяття, асе це відбувалося без участі мозку, мозок – цей найвищий дар людини – спав, і людина рано чи пізно повинна була збунтуватися. І саме тоді з’явився марксизм, який пообіцяв науково пояснити оту таку жадану далекозорість, царство небесне з допомогою точних формул переніс на землю, щастя, обіцяне в вічності, пообіцяв коли й не завтра, то в зримому майбутті.

Все було прекрасно, велика ідея заволоділа мільйонами, володіла вона і мною, коли я на фронті вступав до партії, вірячи, що це надасть мені нових сил для захисту батьківщини соціалізму. І мене радо прийняли до своїх лав і виказували належну шану, доки потрібна була моя кров, коли ж від мене стали вимагати підлості, а я збунтувався, партія спокійно і байдуже відкинула мене, відторгла, розчавила – і звалося це: ідейна боротьба.

Довгі роки думав я над тим, що ж таке ця ідейна боротьба? Конрад Лоренц стверджує, що собаки і навіть вовки ніколи не завдають супротивникові ран, і слабший підставляє дужчому свою шию не для того, щоб той її перегриз, а тільки умовно, на знак своєї поразки.

Ідейні ж борці ніколи не вдовольняються умовним визнанням поразки і завжди намагаються перегризти горло своєму супротивнику. Если враг не сдается, его уничтожают.

Хоч у яку країну приходив соціалізм – європейську, азіатську, африканську, багату, бідну, розвинуту, нерозвинуту – одразу розпочиналася там так звана ідейна боротьба, все реакційне, відстале безжально знищувалося, все прогресивне перемагало й торжествувало, але щоразу замість обіцяного і науково обґрунтованого раю наставав голод, нестачі, черги, запановувала убогість і безнадія, гинуло все талановите, а нездари, профани і невігласи розквітали пишним цвітом.

Бо насправді ідейна боротьба була вигадана Сталіном не для покращення і возвеличення життя, а для його викривлення на догоду інквізиторській душі вождя і «батька народів». Наше життя стало усікновенним, як голова Івана Предтечі, і ми несли цю закривавлену голову на всі материки. Маркс і Енгельс, розробляючи свій кабінетний комунізм, не рвалися до побудови того комунізму на практиці, їх не запалили своїм прикладом ні общини агапітів з римських катакомб, ні женевська комуна Кальвіна, ні фаланстери утопістів. Ми даємо вам теорію, а ви як знаєте.

Теорія заволоділа одною шостою частиною земної кулі. Комунізм приплив по морях крові, але мерщій витер своє обличчя і пробував надати йому добродушного виразу, як у вірші Маяковського: «Живем коммуною: Лиля, Ося, я и собака Шарик». Сталін досить швидко покінчив з цією добродушністю. Ліля, Ося і я помандрували до концтаборів або покінчили самогубством, зостався тільки собака Шарик. Берегти ідейні основи.

Як ми Жили і як живемо досі?

Пересобачене, перекалічене життя. Одні, хоч і в пригніченні, в занедбаності й приниженнях, уперто, затято, безнадійно не давали порватися сув’язям вічності, сіяли хліб, добували залізо, любили жінок, народжували дітей. Інші, з завидющими очима і загребущими руками, обсіли довкола донебесні непробивні мури Кремля і ждали, яку кому кинуть з-за кам’яного зубця маску, а кому не діставалося маски за верховним повелінням, мерщій рвалися в простори, в степи, ліси, на пасовиська, в гори й на рівнини, до морів, озер, рік і повсюди вибудовували свої маленькі кремлі, а яких починали розподіляти личини вже дрібніших керівничків і начальничків, республіканських, обласних, районних, місцевих, а слідом за масками, личинами розподіляти стали землю, воду, повітря, метал і дерево, скло і гвіздки, шкільні зошити і колючий дріт, штани і презервативи. І тим, хто одержав або вирвав собі зубами маску, жилося легко й безжурно, вони не журилися своєю нікчемністю й непотрібністю, вважали себе сіллю землі, цвітом народу, гордістю держави, а все те, що звалося, власне, народом, у вірному служінні якому, б’ючи себе в груди, заприсягалися носії номенклатурних масок, жило в незгодах, в смутку і в упослідженні, але жило невмирущо, співало, плакало, хоронило своїх небіжчиків, дивилось на небо і ждало з моря погоди.

Сталін вигадав фабрики-кухні, Хрущов заповзявся забудувати всю землю агромістами, пообрізав городи в колгоспників, понищив кіз і корів у приміських смугах, заборонив колгоспам мати млини, крупорушки, консервні заводики, – все це для того, щоб поставити народ, як солдатів біля польової кухні, перед державним казаном, і хай кожен одержить у свою миску половник варева і тим здобріє.

Соціалізм чи всезагальне рабське приниження?

Ми з братом жили ніби з двох боків прямокутного трикутника. Я добувався до вершини по короткому прямовисному катету, тяжко, в муках, зривався, падав, знову вперто і відчаєно дерся вгору, а Марко тим часом без ніяких зусиль, пританцьовуючи, з дрібушечками, як у гопаку, вискакував по некрутій похилості гіпотенузи, і вже був нагорі, вже позирав звідти на мене гордо і навіть трохи зневажливо.

Щоправда, він остерігався відверто виказувати свою зверхність наді мною при Ольці. Олька лякала і пригнічувала його своєю жіночою силою і жадобою життя. Коли він уперше після смерті Оксани приїхав до нас і, скромненько заявивши, що «не буде гарькати», став хвалитися своєю новою посадою, а також обіцяною ще вищою («справа вирішена, я жду затвердження Москвою»), Олька досить безцеремонно оглянула його з голови до ніг (невже це теж Сміян, рідний Миколин брат?) і сказала: «Та чи ти в тих кабінетах тільки й живеш?» – «А де ж мені жити? – образився Марко. – Цікаво б знати: де живеш ти?» – «А я живу в кроваті,– засміялася Олька. – Бо як уже й там не жити, то навіщо його й жити!»

– Скажена вона якась у тебе, – обережно поскаржився брат, коли Олька залишила нас самих. – Може, то від того, що ти її тримаєш на чорній роботі? Ти ж доктор наук, дружина твоя могла б і не копатися в землі!

– Перед цим вона тягала камінь, – нагадав я. – Ти ж повинен пам’ятати. Чи, може, забув Зашматківку? А коли не забув, то подумай: на чому триматиметься наша майбутня цивілізація – на рішеннях, постановах і глибокодумних розмірковуваннях, а чи на вмілих руках, які не бояться праці? Ти не звертав уваги, що коли в людини талановите тіло, то й вона – талановита, в неї стає особливий розум, витончуються почуття, і це вже мовби не продукт нашої убогої зтехнізованої епохи, а пишний плід часів ренесансу. Олімпійські чемпіони, аквалангісти Кусто, десантники – може, це нова раса, яка прийде на зміну розтерзаному неврозами, вбитому хімією, на смерть заляканому ядерними загрозами поколінню? І я радий, що Олька належить до цієї раси. Та хіба тільки вона? Вважай, все наше українське жіноцтво, яке в поті чола… іноді мені навіть здається, що наші українські жінки й не старіють. Навіть коли на їхніх лицях, шиях, руках грубшає шкіра, то тільки для того, щоб уберегти від жорстоких вітрів часу всі пристрасті, ніжність і красу, які вони призбирували протягом життя. Справжні жінки й не вмирають, як на те пішло, то тільки їхня оболонка зникає непомітно і нез’ясовано, а сутність залишається для нас, як вічна молодість і принадливість життя. І Оксана не вмерла, і Олька ніколи не вмре, хоч обидві вони неоднакові, Оксана – це дух, Олька – тіло, але яке ж талановите тіло! Вам би у ваших високих кабінетах задуматись над цим.

– Я не буду гарькати, – сказав Марко, – але здається мені, що ця жінка погано на тебе впливає.

– Хіба тільки на мене? – засміявся я. – Вона може впливати на все чоловіче населення Європейської частини СРСР! Вже не кажучи про нашу агростанцію. Можеш переконатися в цьому, зустрівшись з нашими співробітниками. Ви ж так любите зустрічатися з трудовими колективами, вперто заплющивши очі на ту обставину, що світ заселений не трудовими колективами, а окремими людьми, чоловіками й жінками, яких роз’єднала природа, а може сам господь бог, а вони вперто, відчаєно, любострасно зближуються, з’єднуються, народжують дітей і своєю сліпою пристрастю зберігають і продовжують життя, яке намагаються вбити політики.

– Ах, ти перебільшуєш, – зітхнув брат, – ти все перебільшуєш! Я не заперечую, що в Ольці справді щось є мало не демонічне, але такі узагальнення… Пробач, але я не буду гарькати…

Мені перед очима ставала перефарбована іранською хною райкомівсько-міськкомівська Марсель, і ставало жалко свого брата. Нещасний Марко! Що він знає, що вміє, крім ролі Леніна в самодіяльних спектаклях, чи зазнав він бодай раз у житті неземного блаженства від повільного погляду довгих Оксаниних очей або вселенського потрясіння від доторку до Ольчиної руки, до її грудей, до її лона, що розверзається, мов найбільше блаженство на світі!

Бідний, бідний Марко! А хіба ж він сам, хіба не дочеплено до нього, мов брудні вагони до безкінечного товарняка, легіони чоловіків, які забули про любов, які не знають жіночності, не пам’ятають про свою людську сутність, перейшли на службу новочасному дияволізму, де гинуть усі пристрасті і вмирає справжнє життя.

На агростанції Олька мимоволі стала своєрідним каталізатором незнищимості всього живого.

Паталашка називав Ольку «самопальна женщина» і обходив її десятою дорогою. Навіть Щириця уникав її і не так часто набридав мені з своїм гросбухом, прискочив тільки в жовтні шістдесят четвертого і радісно загукав: «Чули, Миколо Федоровичу! Чепурненько скинули узурпатора! Сподіваннячко маю, тепер не станете захищати хрущовця Паталашку?..»

Я промовчав, а Олька, що вводила Щирицю до кабінету і чула його захвати, не стерпіла:

– І чого б я ото радів? – зітхнула вона. – Одного зняли, поставлять ще більшого дурила!

Щириця, здавалося, аж зашкварчав од нетерплячки, так кортіло йому записати до гросбуха таке антипартійне висловлювання, але стримався і задки-задки посунувся з кабінету, рвучись на оперативний партійний простір швиденько, гарненько, чепурненько від цих сумнівних безпартійних Сміянів, які, звісно ж, не мають нічого спільного з відомим на досить значних висотах товаришем Сміяном, цінним працівником, ростучим молодим керівником.

Марко тоді вже був у Києві. Вже навчився у Підгорного роздувати ніздрі, мов гієна, і малограмотно бурмотіти: «Бажаю вам великого людського щастя», так ніби в людей могло бути ще якесь інше щастя: слоняче, крокодиляче, півняче. Вже навчився у Шелеста матюкати підлеглих і пити молоко від персональної корови, возячи за собою ту корову в спеціальному вагоні по всій республіці. Вже вчився у Щербицького викурювати за день по дві пачки американських сигарет (марки він запам’ятати не міг, знав тільки, що на пачці намальовані два здиблені коні; сигарети йому добував Самотуга), хоч перед цим ніколи не курив, не знав, як це робиться і навіщо, давився димом, кашляв, страждав. «Нащо це тобі, Марку? – осудливо сказав я йому. – Сміяни од віку не курили» – «А що я можу? – зітхнув він. – Щербицький знаєш, який чоловік? Він нічого й не скаже, але як помітить в тобі якийсь ґанж, якусь неповноцінність, то вже тебе ніби й немає. Сидиш у нього на засіданні і сам не знаєш: сидиш ти там чи не сидиш. Він курить, всі довкола нього курять, один одного розуміють з півслова, з самого погляду, а ти сидиш, як бевзь. Тут не те що закуриш, а перестанеш гарькати! Ти ж знаєш, за що при Хрущові знімали Щербицького? Ну, та тобі воно все байдуже, а треба знати. Його ж не Шелест з Голови Ради Міністрів зняв і послав у область, а сам Хрущов. Сам поставив, бо любив і цінував, і сам же зняв, бо незлюбив. А за що? Пам’ятаєш, як у нас розділили обкоми партії на промислові й сільськогосподарські? Ти хоч і безпартійний, а повинен це пам’ятати, бо відчув на собі.»

– Відчув? – я засміявся. – Мене б не здивувало коли б Хрущов пошаткував свої обкоми ще дрібніше: обкоми по кукурудзі й гороху, по м’ясу, по молоку, по вовні…

– Тобі смішно, а для партії, знаєш, яка була трагедія! Щербицький тоді домовився з Полянським, що вони на Політбюро виступлять проти поділу партії на міську й сільську. І що ж? Щербицький виступив, а Полянський злякався і промовчав. Хрущов послухав цього одноосібного опонента і заявив при всіх: «Хлопчисько! Нічого не розуміє!»

Але зняв Щербицького не за це, а за басейн. На Ялтинській дачі для Хрущова збудували басейн. Ну, начальник охорони генсека генерал Захаров дзвонить Щербицькому, заявляє: «Басейн на території України, платіть три з половиною мільйони!» А Щербицький йому: «В мене в бюджеті такі витрати не передбачені!» Ну, скандал, ясна річ, але дійшло до Косигіна, той звелів заплатити з союзного бюджету, все шито-крито, Микита не знає нічого. А тут од нас їде до нього родич, заступник у Щербицького, сідає з Микитою і Ніною Петрівною пити чай і бовкає: «Ви знаєте, що Щербицький не захотів платити за ваш басейн?» Микита в своєму репертуарі: «Ах, він гівнюк! Хіба ж він не знає, що цей басейн не для мене, а для народу!»