Текст книги "Тисячолітній Миколай"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанры:
Историческая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 54 (всего у книги 57 страниц)
– Дайте йому вертольот, а ми зганяємо в більярд, – звелів можновладець, навіть не поцікавившись, хто це і що це перед ним.
Та коли Марко злітав до Нижньодніпровська і таки привіз маленьку діжечку з малесенькими, як мізинчик, солоними огірочками і Кириченко розхрумкав корнішон і пустив його за щоку, то муркнув Підгорному: «Такого хлопця треба держати під рукою. А він у тебе де?»
А здавалося б: що таке діжечка з солоними огірками? І як може звичайний предмет, мертва річ вирішити долю людини?
Я не розпитував брата про цей випадок.
* * *
І вже зовсім інша мертва річ, і не визначення людської долі, а лиш свідчення, спомин і біль.
Одразу по смерті Сталіна ми з професором Черкасом стали писати до військової прокуратури, до КДБ, до Міністерства оборони, питаючи про долю майора Михна. Відповіді не було нізвідки. Почалася хрущовська весна, мільйони людей вийшли з концтаборів, реабілітували загиблих, – про Гаврила Панасовича не було ніякої чутки. Тоді прийшов Брежнєв, лакизи зробили його маршалом, маршалові захотілося спогадів про бойові подвиги, а подвиги здійснюються тільки під мудрим командуванням, – так над країною знову стала виростати похмура тінь Генералісимуса, про невинно переслідуваних вже не було мови, збудовано нові концтабори, знайдено й поселенців для них – дисидентів, так знову вмерла воля і вмер народ, тепер уже, здавалося, навіки.
І тут Горбачов, і перестройка, і всі брами навстіж, і…
Ми ніколи не знаємо кінця, але початок був прекрасний, і саме той початок приніс мені несподіваного пакета в цупкій синій обгортці, з суворими грифами і п’ятьма сургучевими печатями, про існування яких я вже й забув.
Я зламав печаті, розрізав білі шнурки, зазирнув у таємничий пакет. Кілька аркушиків і обтріпаний блокнотнк з пожовклими сторіночками з півдолоні завбільшки.
В одному з листів писалося: «На ваш запрос сообщаем…» Довго писали, а читати, власне, нічого. Справу майора Михна Г. П. переглянуто і «за отсутствием состава преступления» його визнано невинним. Про що й повідомляється. Прекрасно! Ми тебе вбили, але тепер вирішили визнати живим.
Ще один папірець був випискою з постанови про реабілітацію Гаврила Панасовича, нарешті третій звався: «Опись вещей, изьятых при аресте гражданина Михно Г. А. и возвращаемнх родственникам покойного».
В «Описи» під номером один значилося: «Блокнот самодельный из бланков иностранного происхождения с надписями на иностранных языках».
Номера два не було, не було нічого більше: ні речей, ні повідомлення про те, де перебував Гаврило Панасович, де загинув, коли, від чого.
Ах, яка ж у нас робітнича та ще й селянська держава!
Я взяв той блокнотик, мов послання від усіх невинно убієнних, мов голос Гаврила Панасовича, мов його втомлену душу. Блокнотик вільно вміщався в моїх долонях, я міг зробити з долонь сховок для нього, пригріти, приголубити. Пожовклий папір можна з допомогою хімічних реактивів знов зробити білим, можна прочитати на ньому вицвілі літери і втрачені слова, а людини не воскресиш, не вернеш, не відновиш.
Блокнотик без палітурок, зшитий дивною шпагатиною з… картону. Гаврило Панасович розповідав мені про цей картонний шпагат, з якого зіткані були «матраци» для в’язнів концтабору. Набиті «матраци» були паперовими клаптями, настриженими з особових справ тих, кого вже немає на світі. В кожному матраці – тисячі таких папірців, на них – тисячі імен мертвих, і ти теж приречений на смерть і лежиш на цьому страшному матраці, мов у братській могилі. Та доки людина жива, вона не здається, концтабірники знайшли спосіб користатися навіть тими понурими письменами, матраци стали своєрідною «бібліотекою» для приречених, їх «читали й перечитували», шукали прізвищ знайомих, однополчан, земляків, матрацами обмінювалися, навіть «торгували», сам Гаврило Панасович знай робив з тих матрацних папірців невеличкі блокнотнки і вів у них найпростіші записи про погоду, дні тижня, настрій, щоб не збожеволіти остаточно, щоб нагадати собі, що ти ще людина, що ти мислиш, маєш пам’ять. Щомісяця на їхній барак налітала гестапівська команда, робила обшук, відбирала все заборонене, і щоразу в Гаврила Панасовича знаходили саморобні блокнотики, його кидали до штрафного бараку, звідки він уже не виходив, а його виносили, та знов він насмикував з матраца папірців, знов зшивав їх у блокнотик, вимінював за півпайки (тобто 60 грамів) кістяного хліба огризок олівчика і вперто вів свої передсмертні записи.
Він сказав мені, що останнього зробленого ним блокнотика гестапівці відібрати не встигли, бо прийшли американці і звільнили концтабірників, не казав тоді в Кельні й про те, що використовує цей блокнотик для словничка, хоч міг би скористатися для цього розкішними американськими записниками, яких повно було в штабі підполковника Сейса.
Хто може збагнути психологію людини, яка пробула три роки в фашистському концтаборі?
А хто пояснить мені психологію тих смершівців, які арештовували майора Михна і вилучили цей блокнотик як «вещественное доказательство», а тоді зберігали його в своїх похмурих архівах понад чотири десятиліття?
Мовби в передчутті своєї долі, Гаврило Панасович, записуючи в блокнотик англійські слова, надавав перевагу словам «невеселим»: темний – дарк, фаскенс, твердий – хард, знищувати – краш.
Сімдесят шість аркушиків, сорок сім англійських і двісті вісімдесят одно німецьке слово в словничках, і зовсім несподівана фраза англійською мовою з оповідання Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро»: «…і найстрашніше було те, що по краю цієї порожнечі нечутно прослизнула гієна».
Яку гієну мав на увазі Гаврило Панасович? І чи не за цей натяк поплатився він, зрештою, життям?
Аби ж то гієни тільки прослизали по краю нашого життя. Ми приречені жити серед гієн і здригатися щомиті від їхнього мерзотного виття.
А на звороті кожного з тих сімдесяти шести аркушиків то шматки якогось концтабірного листування, де йдеться про переміщення ув’язнених, про транспортування, переведення до штрафних команд або й до «Гіммельсфарткомандо», тобто до господа бога, а також кілька обрізків з особових справ радянських військовополонених, останні свідчення про тих, хто стояв на вогненних рубежах літа сорок першого року і, безвісті пропавши, занесений був до чорних сталінських списків.
Вдома над їхніми іменами десятиліття цілі висітиме хула і анафема, а тут і після мученицької смерті їх знов четвертували, і байдужий німецький різак шматував їхні особові справи, методично й акуратно відрізаючи рік народження кожного, лишаючи тільки день і місяць, мовби для того, щоб були вони для нас вічною загадкою.
Особові справи були з двох шталагів. Шталаг ІХА (в ньому був Гаврило Панасович, особистий номер 30196) і шталаг 319. З шталага ІХА я прочитав тільки два уривки з службового листування. В одному йшлося про відправку в штрафну команду в’язня під номером 36090, в іншому, від 15 листопада 1941 року, кострубатим готичним почерком виписано імена французьких полонених: «№ 35539 Вандаше Жюль, № 35474 Лагайє Рожер, № 48982 Лакресоньєр Жак».
З шталага 319 залишки записів про тих, хто знайшов там свою смерть.
Особистий номер 1766. Бодров Михайло. Народився 16.V. (рік відрізано). Родом з села Тяшино, жив у Бронниці Московської області, електрик, зріст 174 см, блондин.
Особистий номер 1866. Феньов Василь П., народився 29.XII., родом з Архангельська, кресляр, 154 см, шатен.
Особистий номер 1864. Євс… (чи Євсєєв, чи Євстратов, чи Євстигнєєв?) з Куйбишева, зріст 173 см, брюнет.
Особистий номер 1862. Єфіменко Іван. Народився 18.І., Вороньків, Київської області, селянин, 160 см, білявий.
Особистий номер 1770. Бондарєв Андрій, народився 25.IV., з Могилівської області, білорус, жив у Бихові, шофер, зріст 170 см, чорнявий.
Особистий номер 1810. Деянов Іван, народився 10.VII., 162 см.
Особистий номер 1765. Бородін Іван, народився 6.ІІ в Тамбовській області. Селянин. 163 см, шатен.[27]
Я читав і перечитував блокнотик Гаврила Панасовича Михна, і жах поймав мене від думки про жертви, якими позначено нашу хресну путь в історії. «Но мы мелем, и месим, и крошим тот ни в чем не замешанньй прах».[28]
Навіть у чорній сутіні середньовіччя тонким промінчиком проблиснуло слово «гуманізм», що походило від humus – ґрунт, земля, і, розганяючи морок обскурантизму, засяяли імена Джордано Бруно, Еразма Роттердамського, Томаса Мора, Кампанелли, Піко Делла Мірандолли. Ми знаємо навіть першого гуманіста. Ним був поет Петрарка, який у листі до друга 26 квітня 1335 року висловив своє захоплення від споглядання хмар з висоти гори поблизу Авіньйону: «Вражений грандіозним видовищем, яке відкрилося переді мною і зачарований якоюсь незвичайною легкістю повітря, я зупинився на вершині. Я озирнувся і побачив тучі в себе під ногами. І менш неймовірною здалася мені тоді слава Ата і Олімпу, коли я власними очима з гори менш славної побачив те, що чув про ті гори».
Здавалося б: що тут особливого? Але вперше в людських діях Петрарка свідомо споглядає безкрайні горизонти створюваної при його безпосередній участі нової системи мислення, системи, заснованої на небаченому давніше інтересі до людської особистості і до нерозривно пов’язаної з нею природи.
Людина вознеслася над природою, над світом, вона мовби зрівнювалася в силі, красі й гідності з самим богом, і віднині людину вже ніщо не могло принизити й перемогти, а хіба що знищити. Гуманізм став всесвітньою релігією, перед якою безсилими були найжорстокіші тирани, але Сталін з його азіатською підступністю знайшов спосіб подолати навіть гуманізм, висунувши на противагу йому облудний термін «соціалістичний гуманізм».
І хай собі якийсь там закоханий у свою Лауру монах Петрарка розглядає пейзажі Авіньйону, а ми, керуючись принципами соціалістичного гуманізму («Если враг не сдается, его уничтожают!»), примусимо споглядати пейзажі Колими і Воркути всіх тих, хто замахується на безсмертні ідеї, пильновані товаришем Сталіном, хто хотів висадити в повітря Свердловську фабрику балалайок, спалити Тульський завод самоварів, отруїти коня маршала Будьонного, хто пив молоко від корови, яка була на окупованій території, хто їв хліб із звичайної пшениці, а не з гіллястої пшениці академіка Лисенка.
Ми жили і не знали, на якому світі перебуваємо.
Український поет писав у 1930 році:
В подвір’ях перекликаються нові слова:
Колективізація, засівкампанія…
…І встає стихією з хуторів
Іржання коней і стогін корів.
Збирайтесь, корови, – а ви, коні,
Працюйте в одній великій колоні,
Глибше борозну – глибше воріть у світ
Генеральний план великих робіт.
Все було принесено в жертву: люди, коні, корови. Жертви слів, жертви планів, жертви ідей. І той український поет, як безліч його товаришів, став жертвою і півтора десятки років умирав у сталінських концтаборах. Жорстокий вік, проклятий вік!
* * *
А якій сліпій мстивій силі принесено в жертву мою Оксану? Жінки не можуть бути винні. На сім світі винними слід вважати тільки чоловіків. Може, й моє тисячолітнє життя – то спокута за всі наші провини?
А Оксана? Я не закрив їй очей, і вона тепер вічно дивитиметься на мене з болем і ніжністю, мов мертвий ангел. Не родись красивою, а родись щасливою. Покоління, народжене для мук і страждань. Все було проти нас: держава і залізо, слово і труд, бог і природа. Мені й досі здається, що коли б не той страшний мороз зими шістдесят третього, Оксана була б жива. Бо хіба ми не жертви стихій, і всі наші наміри здолати їх – лиш немічне борюкання? Коли хрестоносці брали штурмом Константинополь, лив такий дощ, що згодом літописці писатимуть не так про падіння столиці Візантії, як про той дощ. А вже інший дощ через п’ятсот років завадив Богданові Хмельницькому взяти Збараж, і довелося підписувати несприятливу для козаків угоду з королем Яном Казимиром. Небачений в наших степах мороз сорокового року поміг мені виграти лижний крос імені маршала Тимошенка, я прийшов до фінішу перший з усього нашого училища, не обморозив ні щік, ні носа, ні рук, як багато хто з курсантів і командирів, лютий мороз мовби розігрівав мене, додавав снаги й завзяття, а може, моя гайдамацька кров кипіла ще й від того, що на фініші ждала закохана в мене генеральська донька, від самої думки про яку вже мені не мороз в обличчя, а весняний легіт, і не жорсткий сніг під лижвами, а шовковисті трави і барвисті квіти.
А мороз шістдесят третього забрав у мене Оксану.
Після багатьох років безнадії зненацька заяскріла нам сліпуча зоря щастя. Оксана ждала дитину! Я ходив довкола неї навшпиньках, боявся дихнути на неї, злагіднив би всі вітри, вгамував дощі, затулив навіть сонце, щоб не так пекло. Прихилити б ще всі дерева, щоб був затишок, простелити під ноги Оксані всі трави, щоб м’яко ступати, здіймати з неба зірки, які вона захоче, – то й того було б недосить, щоб виказати все моє дбання, турботу мою і любов до Оксани.
Все марно і все безнадійно.
Осінь була страшна, а зима надходила іде страшніша. В цьому прекрасному, здавалося, ідеальному жіночому тілі зламався якийсь таємничий механізм, і воно наливалося водою в кожній його клітині, загрозливо, майже катастрофічно важчало, нерухоміло, ставало мовби мертвим. Гінеколог з районної лікарні, маленька пустоока жіночка, оглянувши Оксану, заявила:
– Треба більше рухатися. Це від сидячого способу життя. В нас тут усі жінки працюють, тому таких випадків не спостерігається.
– Вона працює все життя мало не відтоді, як стала на ноги! – сказав я. – Ви ж лікар, ми ждемо від вас кваліфікованої допомоги, а не біографічних досліджень!
– Медицина теж не всесильна, – заявила лікарка. – В таких випадках доводиться всі сподівання покладати на організм. Він повинен сам перебороти.
– Ви ж сказали, що таких випадків у вас не було?
– Не було таких, то були інші, може, й тяжчі. Там, де безсилою виявляється медицина, вступає в дію природа.
Я краще за неї знав, що сказав Мічурін про милості, які треба брати в природи, і повіз Оксану до київських світил. До них приїздила навіть шахиня Сорейя, якій загрожувало розлучення з шахом, коли вона не народить йому спадкоємця трону. Сорейї світила не помогли, не помогли вони й Оксані. Обстеження не дали ніяких наслідків. Всі органи здорові й неушкодженї, але організм отруюється, очевидно, десь порушено імунну систему. Медицина тут, на жаль, безсила. Треба всі сподівання покласти на самий організм, на його природні сили, на стійкість і опір. Треба створити всі умови, забезпечити спокій, стежити за…
Тоді я подумав: чому я доктор наук по ріллі, корінцях і колосках, а не доктор медичних наук? Хвилина розпачу. Більше вже не доводилося так думати ніколи.
Той січневий мороз був чорний, бо все сталося вночі. Оксана покликала мене, ледь прошепотівши з сусідньої кімнати: «Мико…», але я почув той шепіт, схопився з-за столу, за яким сидів над якоюсь ученою книжкою, метнувся до неї: «Що тобі, моя мила?». Вона лежала на високо підбитих подушках, дивилася своїми довгими очима на мене й не на мене, а кудись у незнані мені простори, не стогнала, не виказувала жодною рисочкою обличчя своїх страждань, тихо промовила: «Миколо, я, мабуть, умираю…». Я впав біля постелі на коліна, мовчки вхопив її руки, обціловував їх, притискав собі до горла, так ніби сам умирав, а вона знов сказала спокійно і просто: «Я вмираю, Миколо».
– Що тобі? Якісь болі? Може, почалися пологи?
– Пологи – рано. Ще ж сім місяців. І не болить нічого, а все – ніби вмерло. Ти цілуєш мені руки, а я й не чую. Нічого вже не чую, як нежива.
– Я повезу тебе в лікарню!
– Навіщо? Нічого не поможе…
– Дурниці! Я зараз же повезу тебе! Я підніму весь район!
Тримайся, Оксанонько! Я не віддам тебе! Ні, ні!..
Я побіг у двір, де стояла наша недавно придбана «Волга». Нічні завірюхи загортали її снігом, я щоранку відкопував машину, так ніби сподівався, що доведеться отак раптово виїздити. Запустивши двигун і нагрівши салон, я вимостив заднє сидіння матрацами, загорнув Оксану в кожуха, переніс до машини, позамикав двері, сів за кермо.
– Ну, мала, тримайся! Півгодини – і ми сколошкаємо всю районну медицину!
Оксана мовчала. і тільки коли ми виїхали за скіфські терни і поминули те місце, де поховали колись професора Черкаса, вона покликала: «Мико…». Я стишив машину, перегнувся до неї: «Що, Оксанонько?» – «Щоки мені дерев’яніють», – тихо сказала вона. Я зупинив машину, перегнувся через своє сидіння, приклав долоні до її щік. «Я нічого не відчуваю, мала, гарячі щоки, тобі, мабуть, здалося…» «Не здалося, вони вже мертві. Все тіло у вогні, а щоки – як крига…». Я вискочив з машини, відчинив задні дверцята, втулився поряд з Оксаною, став обціловувати її щоки, вона затихла і не скаржилася більше, мабуть, можна було їхати далі, треба було їхати, я скочив до керма, натиснув на педаль газу, помчав у чорний мороз, але знов тихе й болісне: «О, мої щоки!..». Вже й не знаю, скільки разів зупиняв я машину і обціловував Оксані щоки, і плакав од власного безсилля, а тоді знову рвався крізь чорний мороз, поки нарешті опинився перед будинком райлікарні.
Довга глиняна споруда, поставлена невідь коли і не знати навіщо, а вже за радянської влади пристосована під лікарню, – сталінське піклування про здоров’я трудящих, торжество переваг безкоштовного лікування. Чергова лікарка не впустила мене далі тісних темних сіней, злякано замахала руками: куди, куди, мороз, сніг, антисанітарія! Радянська лікарня ще неприступніша за радянську тюрму, краще й не потикатися ні туди, ні туди.
– У мене в машині вмирає дружина, – сказав я, – треба гінеколога.
– Ви що? Серед ночі – гінеколога? Ви хоч знаєте, що вона – дружина товариша Стуконога?
– Хай дружина хоч чорта з рогами!
– До того ж у нас немає місць. Люди лежать у коридорі.
Вона ніби не чула, що я їй сказав. Справді: не лікарня, а ніби тюрма, і лікарка – ніби наглядачка.
– Я зараз занесу дружину, а тоді поїду за головним лікарем, – заявив я, – де він живе?
– За ним не треба їхати, він живе через дорогу, а тільки я б вам не радила… Ви звідки?
– З агростанції,– кинув я через плече, відчиняючи двері. Здається, то були мої останні слова тої ночі. А може, й ще були слова, але я вже не пам’ятав нічого і згадати нічого теж не міг, єдине, що затрималося в свідомості, це як сидів я на холодних дерев’яних східцях лікарні, як пройшла повз мене якась жінка і сказала: «Мужчина, чого ви тут сидите» і як чорний мороз поволі сковував моє тіло і мою душу. Можна було б сісти в машину, запустити двигун, ввімкнути пічку, грітися й ждати, але за шумом двигуна я б не почув ні стогону Оксаниного, ні її поклику, а це було тої ночі найстрашніше. Машина холодною темною купою залізяччя гибїла на морозі, а я замерзав, скоцюбившись на східцях до радянського безкоштовного лікування…
…Знов усе було, як у медсанбатівській непам’яті, коли мовби виринаєш з мертвого моря, і різуче світло в очах, гострий запах ліків, білі добрі тіні сестричок, і твій чи й не твій здивований і стривожений крик: «Сестра, де я? Сестра!»
Я й тепер мало не вигукнув: «Сестра!», але вчасно спам’ятався, пошепки покликав:
– Окса… Оксано! Що це зі мною?
Біла тінь наполохано метнулася вбік, ніби хотіла сховатися або втікати, але здолала свій страх, повернулася і пішла до мене, попливла, напливла, заповнюючи весь простір, і я, ще нічого не знаючи, не розуміючи, але вже пройнятий якимсь невидимим жахом, хоч ще й крізь потьмарення, але вже виразно побачив, що це не Оксана, а Ольга Филофіївна… Сон, марення, наслання?
– Олько, ти? Де це я? – спробував я поспитати, але голос мені пересікся, крізь пошерхлі губи не видобулося жодного звуку.
Жінка вткнулася мені в груди лицем і мовчки заплакала. Я заплющив очі, щоб знову впасти в рятівну непам’ять, але свідомість працювала чітко, я відчув запах цієї несподіваної жінки і впізнав той запах…
– Олько, я тебе впізнав. Що зі мною? Де Оксана?
Вона вхопила мої руки, притиснулася до них обличчям.
– Ой, Миколо-Миколонько! О, боже, ожив, яке щастя! І яке ж у нас нещастя, о бо!.. Ти ж тоді так закоцюб, що не могли розігнути, вже ніхто й не вірив, що оживеш з того морозу… Цілу ж ніч на морозі, казали, градусів сорок, а мо’ й більше…
– Де Оксана? – вперто повторив я.
Вона трохи відійшла від мене, помовчала, тоді ледь чутно прошепотіла:
– Поховали… Ти ж отак – цілий тиждень…
Я нічого не розумів.
– Похова?.. Що ти кажеш, Олько, про що? Я питаю тебе про Оксану, а ти…
– Вона вмерла, – сказала Олька і знов заплакала.
– Оксана? Вмерла? Але ж я її – до лікарні! І сам сидів, стеріг…
– Не встеріг, Миколо, бо від смерті не встережеш і не вбережеш…
– А як же лікарі? Що ж вони?
– Нічого не змогли…
– А дитина? Де дитина?
– Мертве було в ній… Воно її й труїло… Вмирало само і матір свою…
Що вона говорить і про що? І коли я справді був мертвий, то невже ожив тільки для того, щоб почути весь цей жах?
Я знов заплющив очі і вже не бачив Ольки. Може, її тут і не було? І, може, нічого не було?
– Ти йди, – сказав я Ольці,– мені треба подумати…
– Нікуди я не піду! – твердо заявила вона. – Не зоставлю тебе й на хвилину! Ти ж слабіший малої дитини. Оксана веліла мені…
– Оксана?
– Атож.
– Як же вона могла тобі веліти, коли вона?.. Ти ж сказала…
– Прикликала мене і веліла…
– Прикликала? Як?
– Написала мені листа…
Я нічого не розумів. Оксана писала листи тоді вночі, вмираючи в коридорі районної лікарні? Коли я сидів на східцях і… Не покликала мене, а писала лист Ольці? Я нічого не розумів…
А чи я розумів коли-небудь Оксану, пробував це зробити?
– Олько, ти тут? – спитав я, не розплющуючи очей.
– Та тут же, тут, біля тебе, хіба ж я тебе можу покинути такого безпомічного? – простогнала вона і заплакала.
– Не плач, я вже скоро встану. Ти мені тільки скажи: де я?
– Та де ж? У себе вдома! Головний лікар велів тебе перевезти сюди, бо там у лікарні хто вже й умер, то вмре ще раз – таке там лихо! І уколи тут тобі робили, а тоді вже я сама…
Лікарня, уколи, головний лікар, цей нещасний переполовинений чоловік – яка марнота! Я повинен був думати про Оксану! Повинен… пови… по…
– Олько, а поглянь у спальні там у великій рамці висять фотографії наших батьків, а над ними – рушник з півнями… Чи є той рушник?
– Та ондечки ж ті півні! Чи тобі до півнів оце, як ти й голосу не відведеш!..
Що вона могла знати? Коли то було: торік, позаторік? Прийшов номер «Літературної України», і вся газета – з оповідань якихось невідомих авторів. Чомусь впала мені в око невеличка новела Симоненка «Кукурікали півні на рушниках», може, тому, що й у нас був рушник з півнями, вишитий ще Оксаниною бабусею: два червоні півні, з розкішними хвостами, гордо виставили один насупроти другого гребенясті голови, а між ними пишна, як панікадило, червона квітка! Я читав новелу, здавалося, нічого не було в ній занадто сумного, та Оксана, слухаючи, несподівано заплакала, я кинув газету, став заспокоювати Оксану, втішав її, питав, чого плаче, але вона не могла відповісти і вже й не плакала, а ридала, і я тільки й здатен був, що обійняти її, гладити їй голову, бурмотіти безладні слова.
Щоб утримати біля себе жіночу душу, треба її знати і розуміти, а я міг тепер згадати тільки свої нікчемні безладні слова. Який жах!
Та хіба ж то й усе? Хіба прогонисте дівча не зиркало довгооко з-за плеча свого брата чи то на шахівницю, чи то на мене з безмежної далечі років? І хіба не було ночі на Рейні, і чорної груші серед снігів, і залізної каюти на дніпровському буксирі «Матіас Ракоші», і рипливих дощок у підвалі тьоті Тоні, і віднайдення в Каховці, і райських дніпровських пісків біля Прорізі, і наших ночей на агростанцїі? А сльози Оксанині того ранку, коли прийшла вість про смерть Сталіна, а тоді лихоманкове палання її довгих очей над мертвим професором Черкасом і настирливе, майже відчаєне допитування: «А де ж ти поховаєш мене, Миколо? Тут ще й кладовища свого немає. Де ж ти поховаєш мене?» Я тоді нагримав на неї і, мабуть, відштовхнув, відторгнув од себе її душу назавжди, не перейнявся її тривогою, не вловив передчуття, що жило в ній і подавало далекий голос перестороги.
О, прокляття нашій одвічній глухоті!
В кімнаті було тепло. Десь у підвалі стугонів жовтим мазутним полум’ям міцний чавунний котел, гнав гарячу воду по трубах до батарей, встановлених мною в усіх кімнатах. Професор Черкас заповів мені свою бібліотеку і все майно, ми з Оксаною перебралися сюди, прибудували спальню, ще дві кімнати, влаштували на горищі мансарду-книгосховище, обладнали дім для життя довгого, щасливого, може, вічного, а вийшло… Я обережно посунув руку на сусіднє ліжко, Оксанине, в спальні було тепло, може, й жарко, а постіль Оксанина була холодна, як лід, і порожня, порожня! Я мимоволі відсмикнув руку, радіючи, що в кімнаті темно, світло пробивається тільки крізь ледь відхилені двері до кабінету і Олька нічого не побачила. Зате я побачив, що вона моститься на підлозі біля дверей до ванної кімнати, побачив і вжахнувся: невже вона всі ночі спала отам під дверима!
– Олько, ти – спала отам? – не повірив я.
– А де ж мені спати?
– Ну… – я не знав, що казати. – В кабінеті є диван, ти могла б там… У вітальні теж диван…
– Так би я тебе й покинула одного! – сказала вона. – Ти б менше думав про когось, а подумав про себе… Бачив би ти себе: як з хреста знятий!
Я знятий, а Оксана розіп’ята!.. За що ж? Я був глухий і не вчув грізного голосу перестороги. Загроза чаїлася вже в самому імені – Оксана. Жахливий стиск двох безнадійних літер «к» і «о», крізь який незмога прорватися на вільний простір, а а початковому «О» – облудна порожнеча, яка поглинула вже багатьох, як вогонь поглинає барвисті душі ніжних метеликів.
Таке трагічне ім’я, а сама – ніби спустилася з неба. Ступила на землю, Оксана – осанна, а замість хвали і слави, сліпа жостокість визирає з усіх нір, звивається гаддям, хапає тебе і тягне в чорні безодні, і коли з надією здіймаєш погляд до неба, то бачиш над собою безодню ще чорнішу. Де порятунок, де опертя? Чи позаду в мене тисяча літ наповнених, чи тільки безжальний простір, якого не охопиш ні поглядом, ні думкою, ні тугою?
Я лежав напівмертвий, а пам’ять у мені жила гостра і болісна, а може й не в мені, а десь ніби збоку, як наша агростанція в стороні від доріг. Я пробував утекти кудись убік, як Гоголь, і не втік, і згубив Оксану. «И грозно объемлет меня могучее пространство…». Гоголь утікав од зла, Чичиков утікав з города NN і – «…зеленые, желтые и свежеразрытые черные полосы мелькавшие по степям…». Ось де весь жах: «свежеразрытые черные полосы». Чорнозем розверзається – і могила, гробовище… Хтось сказав, що славетна шкатулка Чичикова – це замінник жони, недаремно ж так детально описані її нутрощі. Але можна зазирнути до шкатулки, а в душу не зазирнеш. Парадокс Лейбніца: душа не має вікон…
Ніч була страшна і не мала кінця. Я не бачив Ольки, не знав, де вона, чи послухалася мене і пішла на диван, чи кулиться на підлозі біля дверей, спить чи не спить, не знав, де кінець ночі і чи буде їй кінець коли-небудь, мені треба було мати біля себе живу душу, і я прошепотів у темряву:
– Олько, ти спиш?
Вона зродилася біля мене миттю, так ніби стояла ось тут – раз ступнути.
– Тобі щось дати? – стурбовано спитала. – Хочеш пити? Я тебе липовим цвітом відпоювала всі дні…
– Не треба нічого, спасибі. Ти мені скажи, знаєш що? Скажи, скільки бог відпустив Ноєві дощок на його ковчег?
– На ковчег? О, боже ж мій, Миколо! Ти, мабуть, повредився розумом!
Я зовсім не схожий був на шаленця, коли спокійно повідомив:
– Сто двадцять чотири тисячі. Чотирьох дощок не вистачило…
– Що тобі ці дошки посеред ночі? – ще дужче стривожилася вона.
– Для плавби, Олько, для вічної плавби. Ной і досі плаває в своєму ковчезі, а ми підпливаємо до нього… У що ви поклали Оксану?
– Оксану? Ой, боженьку милий! Та в труну ж, у труну! Директор ваш, такий же добрий чоловік, аж у город їздив і привіз, казав, там з такого тобі дерева…
– Де її поховали? – жорстко спитав я.
– Тут і поховали, в садку під грушами– Це вже я вибрала, а головний лікар поміг, бо тут у вас є такий, наче наолієний, так той все рвався заснувати кладовище, Оксаною йому, бач, захотілося заснувати…
– Щириця.
– А головний лікар Трохименко йому й каже… Та я ж дурна зовсім, розпатякалася! Тобі ж не можна… Бог мене покарає, як я тобі навредю…
Безсилість була, мов сп’яніння. Знов, як тисячу літ тому, плив я по теплому морю за чужим богом, супротивна хвиля била в ніс ладьї, і вибризки моря були гіркі, як його правічне лоно, що з нього, мабуть, зроджувалися всі ті понурі полчища, які знай наповзали на мою землю. А тоді непомітно, не знати як опинився я вже в степу, і степ був, як море, він переходив у море непомітно, природно, закономірно і, сказати б, по принуці. Йому набридло твердо лежати під вітрами і закортіло, бодай на короткий час порушивши рівновагу сущого, погойдатися на хвилях, разом з хвилями, стаючи ними. Степ був морем, і море було степом. Хіба ж то не воно гриміло ударами своїх валів, коли ми з Оксаною сиділи в садку під грушами, посадженими нею з привезених Паталашкою мліївських саджанців, а на столі перед нами вареники з вишнями і з медом, а перед тим – борщ з голуб’ятами і молода картопля в сметані з смаженими коропами, і знов на ній було синє плаття без рукавів, легеньке, все у вирізах, її улюблений синій колір, барва богородиці, і очі в Оксани були, немов у богородиці – безмежні й бездонні, і її голі руки – мов сама ніжність, і кожен її порух, кожен жест, кожне скинення брови, і тисячі подробиць її тіла, і того вечора, і всього життя, якого не розіб’ють ніколи ніякі гримлячі вали… Толстой казав: «Нельзя жить подробно». А Пастернак: «Не знаю, решена ль загадка зги загробной, но жизнь, как тишина осенняя – подробна». Ціле, хоч яке велике, можна звалити. Упав навіть колос Родоський, що був одним з чудес світу. Але подробиці завжди лишаються цілими. І мені від Оксани тепер лишаться тільки подробиці. Який жах!
Вранці приїхав Трохименко.
Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. «Пиши! – кричав йому Трохименко. – Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати – однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг…»
Трохименко був безумний і безстрашний.
З четвертого курсу медінституту він пішов на фронт, різав руки й ноги, пошматовані фашистськими осколками, під Корсунь-Шевченківським, оперував у селянських хатах, в медсанбатівських наметах при світлі звичайних ґасових ламп або зроблених із снарядних гільз «катюш», тоді з диких завірюх Корсуня, мов бог на хмарі, переплив у бездонну багнюку під Тернополем, де потопали люди, коні, гармати, машини, танки, здавалося, потопає у вселенській грязюці сама війна і де тільки смерть не потопала і косила людей, як перед кінцем світу, і Трохименко стояв за саморобними хірургічними столами до оніміння рук, і спини, і всього тіла, а тоді в медсанбатівський намет, де стогнали й кричали на хірургічних столах поранені, влучила п’ятдесятикілограмова німецька бомба, і Трохименка врятував стіл, який злетів у повітря і накрив хірурга, щоправда, не всього, а тільки його ліву половину, а права половина… Трохименку відірвало праву руку, вибило праве око, відрізало ступню правої ноги, але він зостався живий, ще й рвався після госпіталя на фронт, хоч книжки Бориса Полєвого про Маресьєва тоді ще й не було.