355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Тисячолітній Миколай » Текст книги (страница 40)
Тисячолітній Миколай
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 19:16

Текст книги "Тисячолітній Миколай"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 57 страниц)

– Двері, двері, премудрості вонмем! – не дав мені договорити професор. – Роздягайтесь, Миколо, прошу, треба вас зігріти після морозу і після наших столоначальників. Бачили Паталашку?

– І Щирицю, і навіть рудого Терешка й чорного Ляпку. Саме попав на партійні збори. Вони завжди отак – зранку?

– Не знаю, за яким розкладом діє їхній гадючник, – пирхнув Черкас. – Не цікавивсь. В Псалтирі сказано: „Не засідав я з людьми лукавими і не приставав до підступних. Я ненавидів зборища злочинників і не засідав вкупі з беззаконними“ (26, 4–5). Та облишмо цих нікчемних валтасариків. Сідайте отут біля тепла, зараз питимемо чай і ви мені все-все розкажете про себе.

– Олексію Григоровичу! Що ж про мене? Головне: як ви? Я ж нічого про вас…

– У мене все прекрасно! Життя починається заново, як у Сарданапала. Ви ж бачите: всі мої книжки вже тут, навіть улюблене крісло. Це в мене вже втретє. Почалося в тридцять восьмому, тоді евакуація, тепер от буржуазна лженаука – і щоразу я втікаю, яко наг, яко благ, а мої незрадливі мовчазні друзі терпляче ждуть і – зверніть увагу! – завжди знаходиться добра душа, яка їх зберігає до мого повернення або, як оце тепер, до мого наступного трудовлаштування. Здається, цього разу я вже осів назавжди. Власне – тут, коли хочете, мої початки. В свій час я закладав цю агростанцію.

– Ви? Коли ж?

– Ну, це ще до нашої ери. В цих степах колись працювала наукова експедиція Докучаєва, в якій був учень нашого великого ґрунтознавця Вернадський. Згодом, коли я вже був доцентом університету святого Володимира в Києві і познайомився з Вернадським на нашій Дніпровській біологічній станції, він наштовхнув мене на думку створити в цих степах агростанцію для наукових спостережень за українським втраченим світом. Я вам покажу згодом лист Вернадського, де він пише, що вже немає тиші і немає могуття природних сил, які ще недавно були в степу, які ми знаємо з колишніх описів, хоча б таких, як у одному з сонетів Міцкевича. Ще лишалося життя підземне, невидиме, дрібне землерийне життя, загадкова діяльність дощових черв’яків, хробаків, комах, таємниче існування мікроорганізмів, одні з яких вглиблюються в ґрунт, Інші рвуться назовні. Доки не пізно, казав Вернадський, ученим треба йти в степи, перенести туди свої лабораторії, спробувати рятувати те, що не загинуло ще безслідно. Ось так і взявся я з своїми студентами на кошти губернського земства закладати оцю агростанцію. Назвали ми її пишно: „Половецький степ“, – була вона прекрасною базою для студентської практики і, звичайно ж, для серйозних наукових досліджень. Слід віддати належне більшовикам: вони не тільки зберегли агростанцію, а ще й розширили її, до ґрунтознавства долучилося й рослинознавство, тоді влаштовано невеличку ферму для вивчення корів сірої української породи. Ясна річ, з’явилися нові люди, щоправда, вчених не побільшало, зате був тепер директор, а в директора ж, відомо, – заступник, партійної організації тоді ще не було, зате комсомольська, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, тсоавіахім, всілякі комісії, групи, об’єднання, і все це засідало, метушилося, галасувало, переливало з пустого в порожнє, критикувало й самокритикувалося, заносило передовиків на червону, а відсталих на чорну дошки, випускало стінгазети» сплачувало членські внески, вносило гроші на допомогу в’язням капіталізму, на будову найбільшого в світі літака «Максим Горький»…

– У нас у селі тоді сміялися: дайте, дядьку, п’ятака на будову літака…

– Сьогодні часто можна почути: тоді панував повсюди ентузіазм. Не знаю, може, він справді десь потрібен. Ллє ентузіазм у науці? Сарданапал і Валтасар! Я приїздив сюди нечасто, та однаково ж з тривогою в душі спостерігав за цим химерним життям і вимушений був визнати, що загибель загрожує не тільки степам, а й людям, які тут живуть. Але чим я міг зарадити? В тридцять восьмому агростанцію перейменували. Що там якийсь половецький стен? Дали ім’я вождя, Це, мабуть, врятувало на якийсь час тодішнього директора. Але що могло врятувати таких, як професор Черкас? Найвидатніші діячі сільськогосподарської науки вже були знищені – Вавілов, Кольцов, Чаянов, Кондратьєв, наставала черга ординарних професорів і доцентів, тобто – і моя. Я не став ждати своєї черги, сів на поїзд, і поїхав туди, куди їздив не раз лікуватися, – на Кавказ. Там багато сіяли кукурудзи, ця культура дуже виснажує землю, мої ґрунтознавчі консультації стали в пригоді інгушам і чеченцям, мене берегли, ніхто не пробував визначити мій статус, так я прожив два роки шанованою, порядною людиною, хоч насправді був втікачем. Але в світі, коли він не хоче остаточно розвалитися, повинна існувати солідарність знедолених. Всевидящеє державне око, не знайшовши мене у відповідну хвилю в відповідному місці, не стало мене й шукати, одразу визначивши нову жертву, зате добрі люди не забули про існування професора Черкаса, правдами й неправдами роздобули його адресу і зробили все, щоб він повернувся в рідні місця, а ще точніше: саме на оцю агростанцію. Ви сказали, що вже познайомилися з Щирицею?

– Не тільки познайомився, а й перейменував цього товариша.

– Тобто? Не все зрозумів.

– Він схожий на ремонтну свинку. З тих, що ними на колгоспних свинофермах замінюють старих свиноматок. По-моєму, Щириця спить і бачить себе на місці директора Паталашки. Чистісінька Ремонтна Свинка!

– Прекрасно! – заляпав у долоні професор. – Ремонтна Свинка – це просто геніально! А ми його прозвали ще до війни Ковбасенком.

– До війни? Хіба він був тут ще до війни?

– Був, був! Навіть вважався ніби якимсь науковим співробітником, хоч освіта в нього – заочний технікум. По-моєму, такої освіти взагалі не може бути. Ну, то ось. В сороковому році він написав доноса на директора агростанції, того арештували, Щириця вже примірявся до директорського крісла, але в начальства вистачило здорового глузду, до того ж тоді, коли, когось брали як «ворога народу», то прикривалися ще й фарисейською формулою зміцнення керівництва. Тому на агростанцію прислано директором (уперше за всю її історію) справжнього вченого, доцента-ґрунтознавця, мого учня Гаврила Панасовича Михна.

– Олексію Григоровичу! – я досить нечемно вхопив професора за плече. – Олексію Григоровичу, такого не може бути!

Професор подивовано звів брови.

– Тобто? Чого саме не може бути?

– Щоб отаке повторення. Такий збіг. Повірте мені: після цієї війни я вже нічому не дивуюся, окрім того хіба, що зостався живий. Але те, що я почув оце… З майором Махном Гаврилом Панасовичем я… Та що там казати! Коли хочете, саме завдяки йому я опинився в сільгоспінституті. Ми з ним в Західній Німеччині… Ну… полювали на хлястики…Це якось згодом… І ось тоді він мені все про агростанцію, і про землю, і про науку наук… Виходить, це ваш учень, а тепер ніби я ваш учень. Чи таке можливе?

– Я б хотів вас послухати, Миколо, – незвичним для нього тихим голосом промовив професор, – почніть з самого початку. Коли ви справді знали Гаврила Панасовича, то для мене важливі щонайменші подробиці. Як і де ви ним зустрілися?

– Ну, як зустрічаються на війні? Ти одержуєш наказ, ідеш або їдеш туди чи сюди, зустрічаєш там нових людей, одні вищі за тебе, інші нижчі, ще інші, – як ти сам, одним словом, звичайна історія. А майор Михно – тут все незвичайне. Мене просто з фронту послали до союзників на Рейн збирати наших людей, визволених з фашистської неволі. І ось там серед десятків і сотень тисяч вчорашніх концтабірників – майор Михно. Ми були разом до самого кінця сорок п’ятого. Разом приїхали до Берліна, жили в Потсдамі, маючи спільну кімнату. А тоді його забрали смершівці, і я не знайшов навіть його сліду. Досі нічого не можу збагнути.

– Не тільки ви, Миколо. Ніхто не може збагнути того, що лежить поза межами здорового глузду. Я трохи поінформованіший, бо Гаврило Панасович встиг передати мені листа перед тим, як його кинули до нашого рідного концтабору. З фашистського – в наш і майже безпересадочно! Це вже й не варварство, а щось набагато тяжче і гірше Надто, коли йшлося про такого унікального вченого, як доцент Михно. Але кому поскаржишся, де шукати справедливості? Ґрунтознавці схожі на дощових черв’яків. І тих, і тих кожен без щонайменшого жалю може розтоптати, і ніхто ніколи не подумає, що вони – найбільші благодійники людства.

Я завовтузився на професорському куцому диванчику. Пересидів ногу, вона геть змертвіла, а краще б змертвіти мені всьому, щоб не чути нічого.

– Пробачте, Олексію Григоровичу, – звернувся я до професора, – я повинен вам сказати… Тоді, в сорок п’ятому, не міг я розумом осягнути таку людину, як Гаврило Панасович. Але відчував, що це непростий чоловік. І коли його буквально вихопили, замели перед моїми очима, я не міг стямитися від обурення. Спробував кинутися по його слідах, захистити, засвідчити його чесність і чистість, але холодна військова машина брутально відштовхнула мене. Ви повинні знати, Олексію Григоровичу, що в тому світі війни все залізне: закони, люди, їхні душі, все їхнє життя. Черкас приплющив очі, ледь поблажливо усміхнувся.

– Машина діє і тут. Залізні трибки крутяться з шаленою швидкістю, гарчать і скрегочуть, вимагаючи поживи, як у фільмі Чапліна. І ми всі, власне, й не люди во плоті і крові, а звичайні залізні гвинтики, як сказав вождь. Припустимо, що вождь справді наймудріший з усіх і сказане ним – велика істина. Але навіть болтики виготовляються з різних металів: є сталеві, є бронзові, можуть бути навіть золоті або й платинові. А люди? Звичайно, я далекий від примітивного поділу: чорні метали і благородні, простий люд і еліта. Але повинні ж бути якісь фундаментальні цінності, золотий фонд нації, чи я там знаю? В сороковому році Гаврило Панасович, ставши директором цієї агростанції і практично вперше в житті отримавши якусь реальну владу, одразу ж вирішив докласти всіх зусиль, щоб повернути професора Черкаса на Україну, в його природне лоно, в його колиску і судьбу. Солідарність знедолених! Вірні люди підказали йому, де мене знайти, він сам приїхав за мною і заявив, що не може повернутися без професора Черкаса. В евакуацію я поїхав уже як професор сільгоспінституту і водночас завідуючий лабораторією ґрунтознавства оцієї станції, тобто, приблизно в теперішній моїй ролі. Гаврила Панасовича, на жаль, мобілізували до армії.

– Це його врятувало від доносу якогось Ковбасенка.

– Я ж сказав: так ми прозвали Щирицю. Цей громадянин заповзявся стати рекордсменом у доносах ще до війни, здається, не перестав мріяти про нові спортивні подвиги й тепер, підкопуючись під директора Паталашку.

– Ремонтна Свинка?

– На жаль, на жаль. Ми стаємо свідками деградації людського роду. Цілком ймовірно, що найперша причина цього: безсилість людини перед мертвою стіною державності. Ось ви кажете: що я міг перед військовою машиною? А я скажу: а що могли ми перед машиною державною? Себе самого можна принести в жертву. Можна стати на вогнище, як Джордано Бруно, можна, як Галілей, вдатися до хитрощів, вціліти, щоб врятувати істину в собі, зігнутися, але не зламатися. Та все це коли йдеться про тебе самого. А коли треба помогти ближньому, захистити знедоленого? Плем’я вчених, на сором і нещастя, виявилося боягузливим аж до нікчемності. Я звертався навіть до Президента Української Академії Наук, мого доброго знайомого ще з довоєнних часів. Президент не відповів. Може, лист не дійшов до нього. Бо коли оце сталося вже тепер зі мною, то саме завдяки Президентові ваш покірний слуга зміг звити собі тепле кубельце на агростанції імені великого вождя. Президент пішов до Хрущова, розповів про те, як знадобилися мої ґрунтознавчі рекомендації передовим кукурудзоводам, і той негайно звелів: трудовлаштувати! Але це про мене тепер, а тоді не знайшлося нікого, хто б допоміг. Всі були галілеями в полохливих своїх душах, забувши успадкувати галілеїв у головах. Можу відкрити таємницю: коли я побачив нове студентське поповнення, то возрадувався неймовірно. Ось люди, які бачили кров і смерть, які вмирали, але зосталися жити, ось хто ввіллє молоде вино в старі міхи, ось де початок нового покоління вчених – твердих, відважних, справжніх лицарів науки! І що ж? Топчуть старого Черкаса і всі мовчать – може, так і треба. Як вчить діалектика? Старе відмирає. Але топчуть студента Сміяна, і жоден його товариш-фронтовик не підіймається на захист. Що ж це таке?

Я пробурмотів зніяковіло:

– Повірте, Олексію Григоровичу, що я й сам нічого не можу збагнути. Може, коли б ішлося не про мене самого. А так – я просто безпорадний. Мені здавалося, що після цієї страшної війни повинен запанувати вічний мир не тільки між народами, а й між усіма людьми. А вийшло так, що стало мовби ще гірше. Я мав би вжахнутися вже в перший день свій в інституті, коли нас зігнали до клубу, щоб затаврувати оповідання молодого українського письменника і не тому, що воно там якесь зловороже, а тільки для справдження слів відомої пісні: «От Москвы до саммх до окраин». Раз у Москві б’ють Анну Ахматову і Михайла Зощенка, ми теж повинні когось бити, навіть коли бити нікого. Я не вжахнувся, не обурився – промовчав. Тепер не можу собі цього простити, але вже пізно. Каяття завжди запізнілі.

– Але корисні. За одного розкаяного грішника дають тисячу праведників.

– На війні такого не було. Коли ворожий танк ішов на товариша, на сусіда, ти не ховався в своєму окопчику, ти бив по танку всім, що мав під рукою, бо так велить фронтове братство. І коли в Потсдамі щез Гаврило Панасович, я майже наосліп ринувся на його пошуки, на захист і порятунок. Але я вмів кидатися тільки на звук пострілів, а тут довкола панувала мертва тиша, і дорогий тобі чоловік ніби провалився в ту тишу, як у мертву воду. Змагатися з смершівцями було однаково, що різати ножем туман або перепливати озеро з холодних драглів. Там я, мабуть, уперше відчув безсилля душі, яке, на жаль, не покинуло мене й досі. А про Гаврила Панасовича… Коли нам в інститут прислали для зміцнення нового секретаря парткому Івана Панасовича Михна і коли я ще до голосування побачив його, то мало не закричав: «Та це ж брат Гаврила Панасовича!» Проголосувавши за нового секретаря, я підійшов до нього, представився і спитав, чи є в нього брат Гаврило Панасович. Може, це було несерйозно, наївно, по-хлоп’ячому, але я не міг стриматися. І що ж?

– Коло змикається! – вигукнув професор і забігав по кімнаті.– Коло змикається! Пробачте, Миколо, за грубе порівняння, але ви тицьнулися в свого партійного секретаря, як теля в коров’яче вим’я, не знаючи, що на носі у вас начеплено шубку з їжака. Корова, вколота у вим’я, б’є наосліп ногою, теля відлітає вбік, здивоване й злякане, але для нас тут немає нічого дивного, бо закони природи діють, хоч і несвідомо, але постійно і завжди. А закони людські? Ви кинулися до молодшого Михна несвідомо, а я – в цілковитому усвідомленні знання, що це справді рідний брат Гаврила Панасовича, молодший його брат, якого я хоч і не бачив ніколи, але багато чув про нього, знав, як піклується про нього старший брат, як помагає фінансово, морально… Я спитав його, чи знає він про долю свого брата? А коли знає, то чому не поміг своєму братові? Я поставив йому багато запитань. Він слухав і мовчав. Коли вмовк нарешті і я, він спитав: «Це все?» Я кивнув головою. «Так от знайте, шановний професоре, що в мене ніколи не було, немає і не буде ніякого брата-зрадника! І я просив би вас…» Слово «просив» вжито було радше за інерцією, ніж по суті. Як уламок давніх, безнадійно втрачених часів. Бо такі люди ніколи не просять. Вони мстяться жорстоко, холодно і безкарно.

– То ви вважаєте, що парторг Михно усунув нас, як небажаних свідків і ймовірних обвинувачів? – не стримався я.

– Коло змикається! Про себе я знав тоді все точно і до кінця. Бо дочепити ґрунтознавство до вейсманізму-морганізму не зміг би, мабуть, і сам Торквемада. Мене прибирали з-перед очей, як персону нон ґрата. Але за що вони нападали на вас, я не міг збагнути. Тепер коло змикається: Михно. Але не той, дорогий нам обом Гаврило Панасович Михно, а Михно партійний, дивний і страшний продукт так званої диктатури пролетаріату.

– Але ж рідний брат! – майже простогнав я.

– І Каїн був рідним братом Авеля. Однак ця історія нічого не навчила людство.

– Коли я повернувся з війни і тут почалася нова війна то з письменниками, то з музикантами, то з філософами, мені здавалося, що, мабуть, так і треба, що боротьба за соціалізм триває далі, тільки тепер збройну боротьбу замінила боротьба ідей.

– Запам’ятайте, Миколо: боротьби ідей немає, є тільки боротьба людей. А в ній найчастіше перемагають нікчеми…

– Щось подібне я вже чув од німецького ракетника, якого колись переправив до нас. Він без особливої поштивості відгукувався навіть про Платона і Арістотеля. Але ж без цих великих греків немає науки!

– А скільки нездар упродовж двох тисячоліть харчувалося біля цих великих імен, присмоктуючись до них, як оті пожадливі ромульчики і ремики до капітолійської вовчиці! І лікті у них завжди тверді, гострі й безпощадні! Здається, ви вже мали нагоду переконатися в цьому. Але не було щастя, так нещастя помогло. Мені здається, тут майже ідеальні умови для науки. Для вас також. Як у вас з інститутом?

– Ну… тоді ж і виключили. Два курси – ні сюди, ні туди.

– Інститут треба закінчити!

– Але як?

– Підготуватися як слід – і заочно. Я допоможу. А там і дисертацію. Противників треба бити їхніми ж козирями! Я знайшов вас – тепер не відпущу.

– Досі не можу зрозуміти, як ви мене знайшли, Олексію Григоровичу.

– Я ж сказав: солідарність знедолених. Дякуйте не мені, а добрим душам, які є на світі.

Звісно ж, я здогадався про ту добру душу: Леся Шепелява! Вона досить прозоро натякала в своєму листі, що дехто цікавиться моїм місцеперебуванням. А я, мугир нещасний, навіть не відповів дівчині, вже не кажучи про подяку!

Професор збирав чайний посуд, ніби виправдовуючись за невлаштованість побуту, пояснював:

– Ідеальні умови – це ще не ідеальне життя взагалі. Скажімо, на станції ви можете роздобути хоч і цілий вагон вугілля або заліза, але пачку грузинського чаю треба привозити з Києва або й самої Москви. Тут є так званий лабораторний корпус, де ви можете знайти собі тихий закуток, але немає навіть школярського мікроскопа! Щастя, що в мене зберігся старенький мідний «цейс». Паталашка влаштував для співробітників їдальню, щоб заощаджувати їхній час, але в тій їдальні влітку й узимку одне-єдине блюдо: шніцель рубаний з макаронами – кошмарна страва епохи соціалізму! Опріч усього іншого, тут, як і скрізь, в самому розпалі боротьба людей. В цьому ви матимете нагоду пересвідчитися. А сьогодні ми зробимо так. Спати ви будете в мене. В тій кімнатці мій холостяцький барліг, отож вам доведеться тут, серед книжок. Ви як – можете спати серед книжок?

– В мене ще ніколи не було їх стільки, щоб спробувати.

– Ну, то тепер спробуєте. Диванчик, щоправда, куценький для вас.

– Не турбуйтеся, Олексію Григоровичу, я можу спати й на підлозі. Повірте: маю величезний досвід.

– Вчені не повинні спати на підлозі. Їм треба бодай трохи підніматися над землею. І, коли хочете, над дурнями. Сократ для цього підвішував під стелею великого коша, до якого не могла дістати навіть його несамовита Ксантипа. Правду кажучи, вам не треба буде коцюрбитися на цьому диванчику, бо ось тут поряд вас жде такий самий будиночок, як і цей, і там є якась обстава, щоправда, все просте, дерев’яне, саморобне, але доволі практичне. Коли б ви повідомили про приїзд, дім був би зготовлений для вас: натоплено, прибрано, навіть відерце з водою в передпокої. А так – треба буде підождати…

– Тепер я можу ждати хоч і сто років! – засміявся я.

– Про століття ми ще поговоримо. Сарданапал і Валтасар! Український народ має унікальну долю. Він нагадує бджолу, в якої постійно забирають назбираний нею мед. Вічний грабунок. Але в нас пограбували не сезонні взятки, а цілі століття одразу! Тисячолітня бджола і вічний грабунок.

Саме була нагода сказати професорові, який заговорив про тисячолітню бджолу, що я не просто колишній капітан Сміян, колишній студент, нинішній лаборант агростанції імені Й. В. Сталіна, а тисячолітній Миколай, який живе на цій землі навіть з часів Святослава, Володимира і Ярослава, а ще від Оскола – Аскольда, і від скіфів, і від тих анатолійських кіз, що примандрували в ці степи з Фракії, а з ними прийшли слова «просо», «м’ясо», «колесо» і велика мудрість володіння землею, та я не заговорив про те, що бродило в мені несвідомо, на рівні первісних відрухів і відчуттів, я знав, що для цієї розмови настане час, бо попереду в нас тепер була коли й не вічність, то принаймні кількість часу, достатня для поєднання душ.

Ми вийшли на мороз, професор у своїх червоних лисицях, в соболиній боярській шапці, в товстих теплих валянцях, я в хромових чобітках і в офіцерській шинельці з двома рядами мідних ґудзиків, які світять, та не гріють, але сьогодні одіж не мала значення, мороз відскакував од мене, як горох від стіни, сніг рипів і під професорськими валянцями і під моїми офіцерськими чобітьми однаково радісно й обнадійливо.

Будиночок, який нібито призначався для лаборанта Сміяна з дружиною (Оксано, де ти, де?), був такий самий, як і в професора Черкаса: дві кімнатки, маленькі сіни, грубка, лежанка, навіть надвірні двері теж червоні – добрий знак надії й майбуття.

– До революції, як вам, мабуть, відомо, – розповідав Олексій Григорович, – не існувало так званих проектних інститутів і, звичайно ж, цілковитим абсурдом вважалося те, що панує в нас на кожному кроці: затвердження проектів будівництва. Просто вчені звернулися до губернського земства, земство виділило потрібні кошти, ми знайшли підрядника, той, щоб обійтися місцевими засобами, звернувся до селян-степовиків, і ось за одне літо виросло все, що ви тепер бачите. Нічого особливого, звичайні хатки з саману, але на гранітних підвалинах, щоб не вростали в землю. Покрівлі не солом’яні, що було б практичніше, як показує тисячолітній досвід, а бляшані – своєрідний снобізм, щоб засвідчити особливе призначення цих будувань. Червоний сурик над степом – ото й усе, чим різнилася агростанція від довколишнього світу. А так – звичайне степове село. Вишневі садки, ставок з качками і рибою, весняні соловейки і серпневі зорі в темно-синьому небі. Щоправда: в нас був «лабораторний корпус». Довгий-предовгий будинок, маленька кімнатка в ньому для кожного вченого і оптимальне на ті часи технічне оснащення кожної такої лабораторії. Щириця вивіз усе це в евакуацію і повернувся з порожніми руками. Ніхто не спитав його, де він все те подів, а коли я торік приплентав сюди, спливаючи професорською кров’ю, і спробував нагадати Щириці те, що тут колись було, і поцікавитися, куди воно поділося, він відгуркнувся барабанним грюкотом епохи: «Дружба народів! Все залишили нашим друзям-казахам, а наше завдання – все відновити на вищому рівні!» Хотів би я бачити той вищий рівень, коли б не зберігся мій старенький «цейс»! Тоді цей нікчемний чоловік заявляє: «Скажіть спасибі, що збереглася агростанція!» Тобто, збереглися оці нетривкі глиняні будування, через які двічі прокотилася війна: влітку сорок першого і восени сорок третього. Але хто зберіг «Половецький степ»? Хоч як це дивно: німці, окупанти, загарбники. Я недовірливо гмикнув:

– Щось мені не доводилося бачити їхнього благодійництва!

– Не було його й тут. Агростанція стала концтабором.

– Концтабором?

– Саме так. В адміністративному корпусі жив комендант.

– Це в отому – з колонами?

– Колони приліпив уже тепер Паталашка. У нього номенклатурний синдром. На конторі – колона, в кабінеті сейф і килим. До речі, саме за сейф і килим мені вдалося виміняти вас.

– Виміняти на сейф?

– Тепер це абсолютно не має значення. Сарданапал і Валтасар! Я почав вам про німецького коменданта. Здається, він був учений агроном і довірений якогось барона з Східної Пруссії. В приміщення для худоби вони нагнали полонених червоноармійців, охорона жила в будиночках наукових співробітників, всі землі агростанції обнесли колючим дротом, на в’їзді поставили залізну браму з залізними словами «Arbeit macht frei» – «Праця робить вільним», знаряддя праці були найпростіші – лопати, але це для в’язнів, для німців – машини.

– І що ж вони возили? Зерно, буряки, соняшники?

– Ні те, ні друге, ні третє. Землю! Наш український чорнозем. До станції машинами, там у вагони і до Східної Пруссії на пісні ґрунти баронських маєтків. Але брали не просто чорнозем, а тільки верхній шар, гумус, всього лиш кілька сантиметрів, золотий скарб нашої землі! Щоб утворився один сантиметр гумусу, потрібно сто або й триста років. Ось вам і грабування століттями! Тут є велика степова улоговина, двісті з чимось гектарів, мов дві велетенські долоні стулені докупи. Вони зчистили гумус на цих долонях землі і тепер там ніби щось і росте, навіть плодоносить, але що то за плодоношення! Це однаково, що з живої людини здерти шкіру. Коли я про це довідався, то загорівся жадобою відплати й відшкодувань, мовляв, треба знайти нашу землю в Німеччині і хай нам її повернуть по репарації чи як воно там ведеться. Однак виявилося, що Східна Пруссія стала тепер Калінінградською областю, а маєток того барона – колгоспом імені Сталіна. Не стане ж агростанція імені Сталіна позиватися з колгоспом імені Сталіна! Довколишні селяни втішилися тим, що розтягнули колючий дріт і стовпи з німецької загорожі, а в’їздна брама вціліла чомусь; збереглися навіть залізні слова на ній, і це вже я вказав директорові Паталашці на досить небажаний збіг фашистського лозунгу з нашими закликами про вільну працю, які йдуть у нас, здається, ще від Плеханова.

– Тепер там назва станції. Досить безглузде видовище, надто серед снігів.

– Влітку не краще. Однак Паталашка в захваті від своєї ідеї. Він колись очолював щось велике, тоді його спустили на кілька щаблів нижче, ще нижче, агростанція – це вже для нього дно. Але він не здається. Смішно й сумно. Однак, зрештою це добрий чоловік, який живе за принципом: живи сам і дай жити іншим. Коли й не помагає, то зате не заважає.

– А Щириця?

– Небезпечний тип, але всі його зусилля спрямовані на те, щоб з’їсти Паталашку. З’ївши цього директора, він їстиме наступного і так далі. Підкоряється він тільки партії і своїй дружині Нінелі. Їй чомусь захотілося стати моєю лаборанткою, і Щириця спробував налетіти на мене з висоти партійної недосяжності. Сарданапал і Валтасар! У його Нінелі теж якийсь заочний технікум за плечима і обурлива нездарність навіть у тему, як вона розтулює рот. Я, переконаний холостяк, і став би працювати з цієї жінкою? Довелося пояснити товаришеві Щириці, що ґрунтознавство – найневдячніша з наук, що тут ні звань, ні нагород, ні гучної слави, ні навіть простої вдячності, а тим часом його дружина займається такою перспективною справою. Забув вам сказати, що один пронозистий столичний доцент, який налітає на агростанцію раз на квартал, затіяв тут досліди з коксагизом. І саме дружина Щириці стала його науковою співробітницею. Вони пробують висаджувати коксагиз у торфо-перегнійних горщечках.

– Але це ж ідіотизм!

– Такий самий, як і кукурудза в торфо-перегнійних горщечках або бавовна в Херсонській області, де ця рослина хіба що може дати сировину для вибухівки. Та я весь час вас лякаю, малюючи картини одну похмурішу за іншу. Так у вас пропаде апетит, і ви навіть не спробуєте нашого рубаного-перерубаного шніцеля з макаронами… А треба, як у казці: сяду на пеньок, з’їм пиріжок…

Присутність на агростанції професора Черкаса давала надію. Я повірив, що тепер моє життя налагодиться, вже не буде непевності й тимчасовості, і коли б ще була зі мною Оксана… Ох, Оксано, Оксаночко, де ти? Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки… Невже мало мені було гіркої розлуки з Україною, щоб тепер втрачати найдорожчу людину? Чи така доля переможців? На кривавих жнивах війни ордени й подяки, а коли затихли гармати, – невдячність, переслідування, забуття?

Я написав Лесі Шепелявій. Подякував цій добрій душі за турботу й поміч, попросив пробачення за те, що не відповідав на її листи, мовчав, як останній мугир. Вона, мабуть, розуміла мій стан, бо не згадувала про моє мугирство і про своє благодійництво теж говорити уникала, лист її пронизаний був сумовитістю і розчаруванням, надії не збуваються, прекрасні наміри навряд чи можуть здійснитися, правди не було й немає, все розумне, світле, благородне топчеться й нищиться, а торжествує посередність і ницість, Сироту на останньому курсі зробили комсоргом інституту, тепер він сидить в окремому кабінеті, і викладачі ждуть під дверима, щоб товариш секретар прийняв їх і дозволив проставити в своїй заліковій книжці чергову «п’ятірку», говорить він тільки з трибун і з президій і кожну промову починає словом «Ми»: «Ми вирішили», «Ми вважаємо», «Ми вам усім покажемо…»

Леся забула навіть про свою іронічність. Назвала б нікчемного Сироту не секретарем, а секретариком або секретарчиком, – і вже б якось ніби легше на душі. Але дівчині справді було тяжко. Насамкінець вона повідомила, що попросила «розподілити» її куди-небудь за Урал або й на Далекий Схід, і вже є така згода, отож цей лист – може, прощальний, хоч душа її не може змиритися з цим, страждає і бунтує.

Мабуть, слід було втішити Лесю, але як це зробити? Може, так і треба: махнути на все і гайнути через усю карту? Жінки рішучіші за чоловіків. Чоловік або ж уперто тримається місця або наосліп, попри видимі загрози й небезпеки, проломлюється до мети, не лякаючись навіть смерті. Для жінки головне – самозбереження, бо тим самим вона зберігає майбутні народження, тобто саме життя.

Може, й Оксана, втікаючи, рятувалася сама і рятувала нашу любов?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю