Текст книги "Тисячолітній Миколай"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 57 страниц)

Положай тоді в польовому вагончику нагадував про кадр з кінофільму Чіаурелі, де Сталін веде трактор. Мы железнмм конем все поля обойдем… Мене той фільм вразив, навіть мовби налякав саме постаттю Сталіна на похороні Леніна. Хутряна доха, валянки, шапка з довгими навушниками, весь волохатий, як сибірський ведмідь, вождь лякав уже самим своїм виглядом. Навмисне це зроблено чи недогляд режисера? Адже на картині Шурпіна „Утро нашей родини“ вождь весь у білому, мудрий і ласкавий, і газети наввипередки писали: „Серед неоглядних просторів колгоспних полів, спостерігаючи вируюче трудове життя Радянської країни, стоїть її вождь, її мудрий кормчий“. Хвалив вождя і поет Твардовський, якого ми боготворили на фронті за безсмертного Васю Тьоркіна, і автор смішних віршиків про дядю Стьопу Сергій Михалков:

Великий Ленин мне глаза открыл,

И смело я гляжу вперед,

Великий Сталий наш Союз сплотил —

Любимий вождь к победам нас ведет.

Тривало велике змагання у вірності й відданості, я теж колись брав у ньому участь, вигукуючи „За Родину! За Сталина!“, а тоді полюючи за хлястиками, як гірко жартував Гаврило Панасович Михно, але тепер навіть вірнопідданість можна було демонструвати тільки за рознарядкою, велике ім’я обрамлювалося тільки іменами знаними, видатними, славнозвісними, а щоб надати їм більшого блиску, інші імена затоптувалися в бруд, відкидалися в непам’ять. Після письменників, музикантів, учених настала черга й для воїнів і не тільки для таких непомітних гвинтиків війни, як я, і навіть не для генералів, як Тєлєгін, а вже й для великих маршалів і найперше для тих двох, що командували парадом Перемоги в Москві – Жукова, якого всі ми бачили тільки Міністром оборони, запхали в якийсь військовий округ, а Рокоссовського то й взагалі вислали з країни, віддавши Польщі.

В газетах галасували: „Ми! Ми! Ми!“, – а я сидів у своєму степу і думав про те, що треба б писати: „Нас! Нас! Нас!“. В баранячий ріг, в сміття, в потерть, в пил і прах!..

І нікому не поскаржишся, нікому не скажеш, не відкриєш очей, бо хто ти є?

Попереду була довга зима посеред холодного мертвого залізяччя, а скільки ще таких зим? Радянський комбайн працює місяць або два на рік, десять місяців ремонту. Радянський трактор ремонтується від дня свого заводського народження і до списання на брухт. Взаємини між радянськими водіями і радянськими автомобілями досить заплутані і ніяк не розбереш, хто на кому їздить: водій на машині чи машина на водієві, бо вздовж усіх шляхів безмежної батьківщини нашої стоять взимку й улітку автомашини, а з-під них стирчать ноги нещасних їхніх водіїв, які ворожать під залізними днищами. А я в пдконаній, розтрощеній Німеччині сорок п’ятого року не бачив жодного шофера, який спробував би бодай підняти капот своєї машини, коли в ній щось зіпсується, він вилізе з кабіни, знайде поблизу телефон, подзвонить до авторемонтної приватної майстерні, яких там натикано, як грибів у лісі після теплого дощу, звідти приїдуть з тягачем, заберуть його машину і…

Коли я розповів про це Положаєві, той злякано замахав руками: не чув, не знаю, не вірю і не хочу, бо то все від лукавого, відрижки експлуататорського суспільства, якому далеко до суспільства соціалістичного, де хто був ніким, той стане всім, а трактор став усім за друга, ото й пісня уся, ото й пісня уся…

Я жив тепер в Зашматківці в мами, на свої механізаторські заробітки став добудовувати до зліпленої сяк-так хатини ще один прихалабок, флігель, як пишно висловлювався знищений нами дощенту дворянський клас, я вперто перемірював горбистий степ між Положаївкою і Зашматківкою своїми ветеранськими ногами, відігрівав захололу над залізом душу біля маминої грубки, сушив біля вогню свою шинелю поряд з маминим сіряком, який назбирав у собі ще від осінніх дощів і туманів стільки тяжкої вологи, що зимові хуртовини вже ніби й не побільшували його неоковирної тяжкості, він стояв перед вогнем стовба, негнучо й закам’яніло, як наша велика держава, і коли моя худенька мама вдосвіта входила в цей задубілий вовняний панцир, я жахався, та водночас не міг без вдячності думати про наших предків, які вигадали таку дивну одіж для захисту від усіх стихій, що панують в українських степах.

Український сіряк. Розміри розраховані на велетнів, товсте сукно, як для валянок, відлога, поли, рукави облямовані для міцності шкірою, обшиті шкірою і петельки для чотирикутних ремінних ґудзів – одяг на всі пори року, для всіх стихій, для століть і для вічності, може, його винайшли ще скіфи, а ми тільки успадкували і застосували відповідно в часи козацтва, кріпацтва і тепер – в епоху перемоги колгоспного ладу. Жінка в колгоспі велика сила. Тільки ці слова вождя і більш нічого. Ні шовків для наших дівчат і матерів, і надій на щастя для дітей, а тільки каторжна праця, нужденне житло, чорноробський одяг, темрява в очах, темнощі душі.

– Киньте ви оте бригадирування, – сказав я мамі,– тепер у мене такі заробітки, що можете й відпочити. Наробилися ви за своє життя.

– Що ти, синку? – злякано глянула на мене мама. – Хіба ж можна! А що люди скажуть?

– А що вони казали, коли ви всю війну отут з малим Марком на руках, і коли в землянці, і коли впрягалися в плуг? Де були тоді всі казальники-наказувальники? Скільки ж можна отак працювати і отак жити?

– А до самої смерті, сину. А ви з Маркусем щоб жили. Ти старший, він меншенький, а брати ж, вам і жити. Бачиш, який Маркусь ловкенький росте?

Марко, недогодований за окупацію і голодні післявоєнні роки, був дрібненький і кволий, часто хотілося мені підійти до брата, обійняти його худенькі плечі, перелити в нього бодай частку своєї сили, назбираної в мені не завдяки чиїмсь там високим велінням, милостям і благосклонностям, а всупереч їм, завжди всупереч, уперто, непокірливо, бунтівливо.

Багато було суперечок про історичні шляхи моєї землі. Одні казали, що на Україні зажди панувала згода, мир і тишина, не було ні пана, ні хама, інші твердили про безбуржуазність української нації, ще інші були в захваті від загадкової релігійності нашого народу, від якої розливається містичне світло, мов од лампадки перед образами. Як на мене, то український народ взагалі не піддається поділу на класи, в усі часи сповідуючи єдину віру, він завжди був незалежний у відправі обрядів цієї віри, єдина ж сила, якій підкорявся, – це історія, і саме вона виокремила в ньому три головні характери, якими він утвердився на цій землі і показав себе перед усім світом, характери ж ці: козаки, гайдамаки і смерди.

Не має значення, що слово „смерд“ відоме з часів Ольги, Святослава і Володимира, а „козак“ тільки з кінця п’ятнадцятого століття, коли зухвалі українські лицарі з пониззя Дніпра, мовби якимсь чарівним надчуттям вловивши в просторі енергію душ відважних мореплавців Колумба, які вирушили в незнані світи, щоб відкрити Америку, злагодили свої вузькі, як любовні ложа і як кораблі нашого вічного плавання – труни, човни-чайки і відчайдушно вдарилися грудьми об мури Стамбула, твердині нової сили, такої загрозливої всьому слов’янському світові. Згодом з’явилися гайдамаки, хоч дух їхній жив у моєму народі завжди і кожен міг гордо проголосити: „Сам собі пан, сам собі свиня!“. Я був козаком на фронті, смердом-людоловом у чужій землі, гайдамакою, коли відвойовував собі Оксану, тоді знову став смердом безпомічним. А ким буде мій малий брат?

Марко сидів за столом і, схиливши голову, прикусивши губу, ретельно виводив у зошиті дрібненькі, не дуже рівні літери, – переписував щось з чернетки, яка лежала перед ним. Я глянув йому через плече.

– Можна поцікавитись, над чим це ти так стараєшся?

– Російський твір. Дмитро Карпович задав на дом. Та я вже кінчаю. Хочеш почитати? В мене з математикою та біологією не дуже, а по літературі Дмитро Карпович завжди хвалить.

– А пишеш без помилок?

– Ну, хіба ж хто може без помилок? Дмитро Карпович каже, що головне, каже, не як писати, а як думати.

– А може, навпаки: в думках помилки можуть бути навіть корисні, а от на письмі – небажані, а то й шкідливі. Як по-твоєму?

– Хіба ж я знаю.

– То що – прочитати твій твір?

– Ось я допереписую.

– Ти б дав мені чернетку, ми б разом виправили помилки, коли вони там є, щоб у зошиті вже без помарок.

– А я й на чистовику, так ще краще. Дмитро Карпович завжди каже, що головне не в тім, щоб не робити помилок, а в тім, щоб уміти їх виправити.

Він подав мені зошит. Я прочитав:

„Чтобы приадалеть сейчас разстояние од Києва до Шушенского, понадобится двое суток. А в конце девятнадцатого века восемдесят суток ехал Владимир Ульянов из Петербурга к месту своей сылки. Царское правительство хотело оторвать сильного Ульянова от политической деятельности, а он пробуждал сознание трудящихся этих глухих краев. Благодаря Ленину, земля сибирская увидела первую маевку, первую стачку. Также впервые здесь прозвучали слова революционных песен. Когда приехал Владимир Ильич, в Шушенском не росли деревья, не было даже кустов. Зато через два года из окрестных сел приходили посмотреть на зеленую беседку, устроенную Владимиром Ильичом и Надеждой Константиновной. С тех пор Шушенское начало озеленяться, а сейчас здесь ничто не напоминает прежнего глухого уголка царской России“[11].

І ось ми сидимо за саморобним селянським столом, два рідні брати, один рід, одна кров, одне походження, а обидва з різних часів, і зовні такі неоднакові, як і наша судьба в майбутньому. Але що було, того вже немає, а що буде, – подивимось, я ж тільки оце тепер, прочитавши накаряканий Марком „твір“, вперше відчув, що той смерд, який, мов шевченківський човен, то потопав, то виринав, заволодів остаточно моєю душею, закорінився в ній, понищив усе, що було там козацького й гайдамацького. Я втратив Оксану, але то жорстока державна стихія, проти якої чоловік безсилий. Я змалодушив перед Ольчиною звабою, та гріх той, мабуть, простимий, бо не зачіпає нікого, окрім мене самого. Забувши про свої високі наміри, я став безсловесним механізаторським рабом у нікчемного Положая, але то був мій добровільний вибір, патріотичне ярмо, в яке я сам нагинав свою шию. Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села… Ох, яка ж зворушлива пісня про рушник мого улюбленого фронтового поета, та не було пісень про те, як ми сповнили свій синівський обов’язок в найстрашніші роки війни, а тоді мовчки, з ганебною покірливістю спостерігали за мучеництвом своїх матерів в часи визволення й свободи і не мали мужності зарадити цьому або хоч обуритися. Ось тоді був я смердом ще більшим, ніж під орудою Дураса й Козуріна в чужій німецькій землі. Забувши ж малого брата свого, став смердом ще безнадійнішим і, власне, остаточним, бо, не дбаючи про брата, нищив не тільки його майбуття, але й власну судьбу.

– Марку, – сказав я, прочитавши цей химерний „твір“, – ти мене послухай і спробуй зрозуміти все, що я скажу. Уяви, що ти командир підрозділу радянського війська, що опинився в фашистському оточенні. Ні телефонного, ні радіозв’язку з нашим командуванням у тебе немає, ти вимушений послати письмове донесення з кількома відважними бійцями, і ось ти пишеш: „Я пребываю в окружении превосходящих сил противника“. Тепер уявімо, що мене вчила російської мови не Наталія Іванівна, моя довоєнна вчителька, а твій викладач Дмитро Карпович, який заявляє, що грамотність нічого не важить і що головне – це робити помилки, щоб було що виправляти. І тоді я донесення напишу вже отак: „Я прибиваю в окружение превосходящих сил противника“. Змінено всього дві літери, а яка страшна розбіжність між тим, що я хотів сказати і що сказав насправді через свою неграмотність. Прочитавши оце моє малограмотне писання, командування вирішить, що я добровільно помарширував просто в вороже оточення, мене вважатимуть зрадником, ні про яку допомогу мені й моїм товаришам ніхто не дбатиме. І все це – через дві неправильно вжиті літери. Ти зрозумів, що я кажу? А поглянь на свій твір. Треба написати „ссыльный Ульянов“. Ти пишеш: „сыльный Ульянов“. Цілковите безглуздя. Зміст теж щось не дуже. В тебе виходить, ніби цар відправив Леніна в заслання лише для того, щоб той взявся за озеленення Шушенського. Може б, краще було послати для цього царського садівника абощо? І взагалі – чому ти взяв цю тему? Писати завжди треба про те, що краще знаєш. Вам що – вчитель дав тільки одну тему?

– Дмитро Карпович розповідав нам ще про молодогвардійців, так там же й писати нічого. Я й сам молодогвардієць, он у німців хомута вкрав!

– Хомут, Марку, це дрібна капость, а в молодогвардійців мученицька смерть. Діти хотіли зробити те, чого не спромоглися ми, дорослі. Величезна армія наша полохливо відступила, а беззбройні школярі не злякалися ворожої залізної сили. На твоєму місці я б неодмінно писав про краснодонців. Може б, і про того хомута десь ввернув.

– Ні,– вперто покрутив головою Марко, – я повинен писати тільки про Володимира Ілліча Леніна, щоб входити в роль.

– Куди, куди входити? – не зрозумів я.

– В роль Леніна.

– А що це й навіщо?

– Ми в шкільному драмгуртку починаємо ставити п’єсу Олександра Євдокимовича Корнійчука „Правда“, і Дмитро Карпович сказав, що доручає мені виконувати роль Володимира Ілліча Леніна.

– Тобі – Леніна? Ти ж он який худий та малий, Марку.

– А Ленін теж був маленький на зріст. Дмитро Карпович каже, що всі вожді маленькі на зріст: і Ленін, і Сталін. Я саме підходящий для п’єси. Я вже й гарькати навчився.

– Гарькати?

– Володимир Ілліч же ж гарькав, то й мені треба. Хочеш послухати? Парлтия и Ленин близнецы брлатья… Ну, як?

Я не знав, що казати. Однорукий Бугайов так вчепився в Маркову душу, що тепер не відірве його ніяка сила. Як чорт за грішну душу. І не підступишся, не захистиш малого. Мабуть, після розмови в холодних емтеесівських майстернях Бугайов ще з більшою запопадливістю взявся за Марка.

– Цей твій учитель Дмитро Карпович він що – член партії? – спитав я в Марка перше, що прийшло в голову.

– Ні, він безпартійний більшовик.

Ну, ясно. В партію його не могли прийняти, бо колись же пропив три бочки квашеної капусти в Комсомольську-на-Амурі. А партія – ум, честь і совість епохи. Але безпартійні більшовики – ще запопадливіші там, де йдеться про так звану ідейну боротьбу. Це як потайний собака з-за тину, не знаєш, коли й де вкусить. Я дивився на Марка, на його бліде личко, на худенькі плечики, жалко мені було мого маленького братика, хотілося щось зробити для нього ось тут, негайно, просвітити йому очі, дати волю і простір, щоб ріс він не затурканим, дивився на світ сміливо, по-козацьки… Ще як були ми козаками… Та що я міг вдіяти проти всемогутніх і всюдисущих сил, які гнітили все довкруг, м’яли, ламали, трощили і ліпили з уламків кожного – від малого до старого – по своїй подобі. Адже навіть моя природна сила обернулася проти мене, вже цей однорукий запустив у дитячі голови тяжкий чад зневаги до їхнього чорноземного роду, до цих великоногих і довгоруких селян, що своїми кістлявими пригорбленими плечима підпирають, мов гіперборейські атланти, степове небо України: мовляв, високе, аж до неба, а дурне, як не треба, всі ж наші вожді на противагу цьому селянському племені – маленькі, ловкенькі, тому й геніальні.

Якби я подбав про Маркову долю одразу після свого повернення з війни, коли прибув сюди в блиску й славі, може, єдиний на цілий район з такими заслугами, тоді все склалося б інакше. Але довелося змагатися за Оксану, тоді здавалося, що я переміг, тепер це оберталося поразкою. Я рятував Оксану, а сам шукав порятунку в ній і вірив тоді: буду я – буде і мій брат.

А що тепер?

Мале, уперте, затяте, хоч яке ж не співмірне з моєю могутньою постаттю, сиділо поряд зі мною, кумедно гарькало, з обожнюванням вимовляло ім’я свого фанатика-вчителя, безсоромно відстоювало право на обурливе, ганебне неуцтво, каламутна пітьма клубочилася довкруг мого брата, і я не мав сили розігнати ці темнощі, впустити в цю нещасну молоду душу бодай промінчик чистого світла. Втрачене бодай на мить – втрачене навіки.

Я спробував зайти з іншого боку.

– А знаєш, Марку, – сказав я, – що п’єса Корнійчука, яку ви хочете ставити, – не краща з його п’єс, а може, й найгірша.

– Що ти ото таке кажеш! – вигукнув брат, і його бліде личко взялося рожевими плямами обурення. – Хіба ти не знаєш, що Надія Костянтинівна Крупська в газеті „Правда“ в 1937 році написала, що ця п’єса – найкращий твір про Володимира Ілліча Леніна?

– І ти що – читав ту газету „Правда“, коли тобі було два роки від народження?

– Це нам сказав Дмитро Карпович.

Що ти можеш проти таких авторитетів, як Надія Костянтинівна Крупська і Дмитро Карпович Бугайов, неконтрольований володар душ нещасних сільських діток? Я мовчки виліз з-за столу, пішов у холодні сіни, де висіла моя офіцерська шинеля, став зодягатися. Мама, що поралася коло печі, мов Немидора з „Миколи Джері“ Нечуя-Левицького, сполошилася, вибігла в сіни, притисла руки до грудей:

– Миколо! А обідати? Я ж борщ зварила і зготовила печеню, яку ти любиш.

– Трохи пройдуся, бо ми з Марком засиділись. Може, й Марко прогуляється зі мною. Марку, ти як?

– А в нас сьогодні репетиція, – подав голос брат. – Дмитро Карпович сказав…

Я не став слухати, що сказав цим безсловесним істотам безпартійний більшовик Бугайов, потихесеньку відчинив сінешні двері, ще тихіше зачинив їх за собою, ступив за поріг у холодні розіскрені сніги, під яскраве зимове сонце, жадібно вхлинув повітря. Пахощі диму з печей, де варяться сьогодні недільні борщі з свининою, а в кого й пісні галушки, бадьорий дух, що ллється від вкритого товстою кригою Дніпра, ледь відчутно розлите в просторі тепло від домашніх тварин – хух, солом’яний дух, рідне повітря, яким уперше наповнилися мої легені в день народин, а тоді наповнювалися тисячу років, моє, неповторне, єдине на світі повітря, – і ось я ніби чужий тут, ніби присутньо неприсутній, сам не схожий на себе і все довкола теж несхоже, якесь ніби й знайоме, та водночас і чуже. Невже війна вбила не тільки десятки мільйонів людей, а й усе святе в душах вцілілих? Звідки це страшне відчуження в моїй душі, моя чужість серед рідних людей, моя присутня неприсутність так ніби я не живий, а мертвий, і коли зі мною й говорять, то тільки сповнюючи якийсь дивний ритуал шанобливості? Вн жертвою пали в борьбе роковой… Я нічим не можу помогти рідній матері; доля мого меншого брата випурхує з моїх долонь наполоханою пташкою, і не прикликати її назад, не зловити, не приголубити своїми загрубілими пальцями; Оксана, доведена до відчаю нещастями, які переслідували нас обох, зникла в чужому для нас місті, щоб з’явитися зрештою в оцьому рідному просторі, і я кинувся сюди ждати її зрозпачено і безнадійно. Виходить: справді безнадійно.

Коли повернувся сюди з війни, Зашматківка видалася мені могилою, і люди, що чудом вціліли в ній, теж були ніби в могилі. Тоді я відважно спустився в царство мертвих, до якого не треба було мені звикати, я готов був розділити їхню судьбу, добровільно принести себе в жертву заради порятунку малого Марка та Оксани. Сил моїх виявилося замало. Втратив Оксану, втрачаю брата, село не зважає на мій присуд, поволі оживає, росте. Чи ростуть могили? Не було тепер великих хат, просторих дворів з господарськими будівлями, з колодязями, з кучерявими садками, на голій горбистій рівнині, поміж левадами й берегами сиротливо маячіли примітивні халупки, мерзлякувато щулилися, тулилися до поодиноких чудом вцілілих дерев, до голих кущиків, мовби лякаючись самотини, ближче підсувалися до колишніх вулиць, від чого ті стали вужчими, ніж колись, і ніби вже й не вели нікуди, а спліталися в безвихідь лабіринту. Влітку тут щось зеленіло, в дбайливо оброблених городах буйно цвіли, мов тропічні орхідеї, гарбузи, переможно червоніли помідори, капуста обсте-ляла свої крутолобі голови жилавим широченним листям дивної барви, мовби занесеної на землю з інших світів. Тоді якось не помічалося сумної поменшеності довколишнього життя, його несправжності, якоїсь ніби макетності чи що. Зима все оголила і показала в жорстокій реальності. Чи ростуть могили?

Я пішов знайомою вулицею, якою стільки років ходив до школи, знав тут кожний закуток, кожний виямок, ось тут між Квашею і Воскобойниками завжди після дощу стояла калюжа, від Пелагеї Артемівни починався порослий споришем клинець, що впирався в церковну ограду, за церквою жив кривий Стьопа, в якого біля колодязя ріс найбільший у селі дуб. Тепер ні церкви, ні дуба, ні кривого Стьопи, ні Кваші, а ті хати, що знову з’явилися на своїх давніх обійстях, і схожі й не схожі і такі малі, ніби живуть у них карлики. Я йшов, сам не знаючи куди, пришвидшував кроки, так ніби хотів вистрибнути з власної тіні, втікав од чогось чи доганяв те, чого вже не наздоженеш? Ось місце, де була попова хата, а за нею до самого ставка вниз по схилу загадково темнів колись величезний сад з рідкісними деревами. Попа комсомольці прогнали з села ще в двадцять дев’ятому році; і в його хаті були старші класи нашої школи – восьмий, дев’ятий і десятий. В садок ми ходили на уроки ботаніки, а вночі – цілувалися з дівчатами. Німці висадили попову хату в повітря, заклавши добрячий заряд вибухівки, а в садок, щоб погоріли всі дерева, завезли якесь просмолене шмаття, обмотували ним кожне дерево і не відходили, поки не вигорало все на пень. Це були такі ретельні виконавці, яких наша земля ще ніколи не бачила. Далі за Живодьорами і Якимом на голому бугрі жив сільський бондар Никифор. Батько врятував його від розкуркулення, переконавши начальство в районі, що колгосп загине без Никифорових діжок, зате німці бондаря не пощадили. Кажуть, палахкотіло тут, як з вулкана. Нікому було відбудовувати це обійстя, голий горб сумовито білів снігами. В Дібровиній хаті містилася тепер сільрада разом з сільською поштою. Вкрита черепицею хата вціліла, але не тому, що німці не змогли її спалити (з інших таких самих хат вони скидали черепицю на землю, а тоді підпалювали), а завдяки молокопункту, який влаштовано було тут ще в тридцять восьмому році і яким користалися й окупанти, до останнього свого дня в селі примушуючи селян здавати туди все молоко від уцілілих корів. Діброва був царський офіцер, в громадянську війну він став червоним командиром, повернувся до Зашматківки з орденом, іменною шаблею, подарованою йому мало не самим Будьонним, і гарненькою білявою дружиною латишкою Альвіною. В тридцять сьомому році Альвіну забрали, як німецьку шпигунку, Діброва взяв собі за жінку схожу на Альвіну вдову сільського фельдшера Бараненка, але незабаром забрали й самого Діброву, як класово ворожий елемент. Бараненчиха, вдруге ставши вдовою, згодилася віддати хатню прибудову для молокопункту і сама стала ним завідувати. На кожну корову тоді існував „молочний податок“, треба було здати кілька сот літрів молока, навзамін одержавши „обрат“ після сепаратора і позначку в податковій книжечці. Коли прийшли німці, вони дуже зраділи молокопункту, бо виявилося, що Гітлер запровадив у Німеччині таке саме обдирання селян. Там треба було здавати молоко, яєчка з-під кожної курки, везти на бойню свиней, одержуючи тільки хвіст та ратички. Сталін чомусь не здогадався забирати в селян ще й свиней, вимагали тільки обдирати з них шкіру і здавати державі, а хто не слухався і шмалив свиню, тому загрожував штраф або тюрма. Отож німці скористалися з сільського молокопункту, білотіла м’якенька Бараненчиха жила з комендантом і поїхала з ним при відступі, а Дібровина хата завдяки цим збігам уціліла і тепер дала притулок сільраді й пошті. Я віднотував усе це для себе механічно, не надаючи особливої ваги, ні в сільраді, ні на пошті справ у мене не було, до того ж сьогодні неділя, вихідний, я просто йшов колишньою вулицею колишнього села, йшов серед згадувань і нагадувань, сніг рипів під моїми чобітьми, вулиця вела мене далі – куди, до чого?

Щось сталося позад мене, якийсь рух, якась надія, і дівочий голос пролунав несподівано, хоч і не без таємних сподівань:

– Миколо, це ти? Мико! А зайди-но на пошту!

Галя Антипова, завідуюча поштою і листоноша, завідуюча ощадкасою, місцевий міністр зв’язку і міністр фінансів, стояла біля дверей пошти, невисока, розложиста, туге тіло заковане в синє, без прикрас, суворе (як у Оксани, як у Оксани!) плаття, на струнких ногах – літні черевички.

– Простудишся, Галю, – підійшов я до неї.– Такий мороз, а ти…

– А я зсередини гріюся! – засміялася вона. – Та й не я одна така, а й ще дехто. Зайди, то побачиш.

– В тебе ж вихідний.

– А може, я заради тебе сьогодні на роботі. Тебе ж у робочі дні не впіймаєш, а тут прийшов тобі рекомендований лист. І конверт якийсь задрукований, імені товариша Сталіна – написано. Як мені бути? Тільки у власні руки Миколи Сміяна і щоб розписався в отриманні. Ось і сиджу, жду, коли ти прийдеш з своєї МТС.

– Міг би й не прийти.

– Може, й міг би, та тільки тут у мене є деякі люди, які знають, що прийдеш. Заходь, заходь, можеш і не оббивати чобіт, у нас тут так жарко, що все розтане.

Які там ще є на світі люди, що можуть передчувати мою появу там чи там? Невже Оксана? Невже?

Галя відчинила двері пошти, пропускала мене поперед себе, а я злякано стояв, не маючи сили ступнути. Давно забуті військові оркестри грали в мені марш „Прощання слов’янки“, бадьоро і сумно грали на всіх слов’янських ріках, де ми були і де не були, і жінки проводжали нас, і пречисті сльози розлуки котилися з їхніх очей, а ми весело марширували берегами слов’янських рік, ми були такі молоді й завзяті, що не помічали жіночих сліз, оркестри награвали нам не про те, що було, що лишалося позаду, а про те, що жде попереду, що буде, пребуде і перебуде, ми йшли до перемоги, сумна краса маршу розлунювалася в наших молодих душах вічним прощанням, і ми були тоді такі легковажні, що зовсім забули про повернення. Як ми могли про це забути? І може, тепер усі незлагоди й нещастя нашого не влаштованого повоєнного життя – відплата за ту легковажність? Я повертаюся додому, до рідної матері, до брата – і не можу повернутися і через те немає зі мною Оксани, бо тепер уже вона не може повернутися до мене, і ця мука ніколи не скінчиться, ми нещасні, приречені, прокляті, і „Прощання слов’янки“ гримить у нашій крові не хвацьким похідним маршем, а тяжким реквіємом безнадії.

Мені треба було ось тут, перед цими знайомими дверима забути про себе нинішнього, зректися себе, вистрибнути з своєї тіні і з своєї оболонки, знов стати восьмикласником, який, помагаючи мамі, приносить сюди здавати молоко від нашої корови і сам перекручує на сепараторі на вершки і „обрат“, бо так тут заведено, „обрат“ дзюркотить у порожнє відро – це моє, а вершки капотять в державну посудину – вони належать державі так само, як оцей молокопункт, небачений у селі сепаратор і Бараненчиха, яка за окремим столиком чаклує над пробами молока, наливаючи його до вузеньких скляних пробірок з жовтим, як каніфоль, порошком, а тоді заносячи до своїх відомостей якісь там дані.

І я переступив поріг тим довоєнним хлопцем, але це вже були не ті двері і не той поріг, пахло не молоком, а сургучем, яким Галька печатає посилки, високого столу з сепаратором і маленького столика з пробірками не було. Кімната розділена дерев’яною перегородкою, ширша частина для Гальки, вужча – для відвідувачів, там було повно сріблясто-снігового світла з двох вікон, тут блимала червонуватим оком грубка, біля якої на ослінчику, підклавши під себе руки, лукаво зіщулившись, сиділа Олька Филофіївна.

Жадібні очї врозліт, хтивий молдаванський ніс, губи, як вогонь, сліпучо біле обличчя, шия, напівоголені повні руки, а сама вся в чорному: чорні вовняні панчохи, чора тісна спідниця, чорний в’язаний светр з короткими рукавами, – не жінка, а мана, зваба і згуба для всього чоловічого роду.

– Олько, а ти як тут? Здрастуй, – пробелькотів я розгублено. Вона привіталася самими очима, крадькома приклала палець до уст, мовби хотіла пригасити їхнє палахкотіння, і мерщій відсмикнула, мабуть, щоб не помітила Галя.

– Ось Оля і вгадала, що ти сьогодні прийдеш, – сказала Галя, зачиняючи двері.– Прийшла ще зранку і в одну душу: прийде Микола та й прийде!

– А я все крізь землю бачу! – засміялась Олька. – Може, я відьма, а може, й ще щось!

Змовились вони затягнути мене в пастку чи справді випадковість? Я спробував перевести все на жарт.

– А крізь воду ти теж бачиш? – присідаючи на ослінчик біля Ольки і розстібаючи шинелю, спитав я.

– І крізь воду теж! – блиснула вона усмішкою. – Коли б хтось спробував переплисти Дніпро влітку або восени, то побачила б і крізь свою каменоломню. Та тільки ніхто не перепливає.

– Я б спробував, так плавати не вмію.

– Хто ж тоді вміє?

Галя зайшла за свою казенну загородку, відчинила шафу, дістала звідти якісь папери.

– Ось той лист, що я казала. Треба розписатися тобі особисто, лист, мабуть, дуже важливий. Присунься сюди ближче, розпишися.