Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц)

– Невже той учитель не знає нашого пана? – питала кухарка.

– Хіба таке можливо? Треба бути без очей і без, вух, щоб жити поряд і не знати садиби Канеди-сана, – проказав рикша Канеди.

– Що тут скажеш! Адже той учитель такий дивак – його цікавлять тільки книжки. Якби знав, хто наш пан, то вжахнувся б. А втім, він, мабуть, не знає, скільки років власним дітям, – мовила дружина рикші.

– От бовдур, і не боїться Канеди-сана! Хай йому грець, ходімо всі та й налякаємо його.

– А й справді! Мудрагель який: то, бач, ніс у пані завеликий, то обличчя не до вподоби… А в самого пика, як у борсука з Імадо [94]94
  Ідеться про глиняні статуетки, які виробляли в одному з районів Токіо – Імадо


[Закрыть]. Напевно, має себе за нормальну людину! Тьху!

– А подивіться тільки, який у нього вигляд, коли він з рушником іде до лазні! Ніби на цілому світі нема кращого за нього.

Навіть кухарка зневажала Кусямі-сенсея.

– Ходімо під огорожу й вилаємо його.

– Щоб не задирав носа!

– Тільки не треба потикатись йому на очі. Нехай лиш голоси чує. Не давайте йому сидіти над книгами, допечіть до живого. Так пані веліла.

– 3робимо, – жінка рикші дала зрозуміти, що за нею затримки не буде: свою порцію прокльонів вона сенсеєві вділить.

«Далебі, ця компанія готується залити сала за шкіру Кусямі-сенсею», – подумав я і нишком шмигнув до кімнати.

У котів наче й ніг немає: ще ніхто з них мимоволі, через свою незграбність, не зчиняв шуму. Вони бігають нечутно, наче по хмарах. Їхня хода схожа на удар кам’яного гонга під водою, на передзвін китайської цитри у глибокій печері, на плин думок, коли мовчки насолоджуєшся делікатесами. Що мені до банального європейського будинку, до зразкової кухні, до дружини рикші, слуг, кухарки, панночки, покоївки, до самої Ханако та її чоловіка. Куди хочу – йду, що хочу – слухаю, оближуся, помахаю хвостом і неквапом, наїжачивши вуса, вертаюся додому. Тут я мастак на всю Японію. Я навіть подумав, чи, бува, той кіт-перевертенъ, у старовинній книжці, не родич мені. Кажуть, буцімто у ропухи на лобі коштовний самоцвіт, що виблискує у темряві, а от у мене на хвості вміщуються усі уявлення про природу – богів неба й землі, святе вчення Будди, щем кохання і марність нашого буття – й успадковані від діда-прадіда чудодійні засоби ошуканства. Мені, скажімо, легше гордовито прогулятися по коридорах Канедового дому так, щоб ніхто не помітив, ніж Ніосама [95]95
  Ніосама – буддійське божество, охоронець храму


[Закрыть] розтоптати токоротен [96]96
  Токоротен – желе, приготовлене з червоних водоростей


[Закрыть]. Того разу, під враженням своїх здібностей, я збагнув, що всім завдячую хвосту, якого оберігаю, як найдорожчий скарб, і вирішив не відкладати, а негайно помолитися великому богові хвоста: «Вділи мені, боже, котячого щастя, не покидай у скруті». – І низько схилив голову. Тут мене спіткала невдача. Я мав тричі вклонитися, не випускаючи з-перед очей хвоста. Хотів було повернутися, щоб побачити хвоста, але він, очевидно, потягся слідом за тілом. «Не втечеш», – подумав я й оглянувся так, що замалим в’язів не скрутив, хвіст – на бік. Догнати його – все одно, що втиснути всесвіт у три суни. Обернувшись у погоні за хвостом сім з половиною разів, я вкрай знесилів і вирішив кинути марне заняття. Голова так запаморочилася, що я не знав, де опинився. «Що буде, те й буде», – і я поплентався світ за очі. Та раптом за сьодзі почувся голос Ханако. «Нарешті!» – Я завмер,

нашорошивши вуха й затамувавши подих. .

– Такий злидняк той учитель, а нахабства – і на віз не вбереш, правда? – надсаджувався знайомий різкий голос.

– Авжеж, нахабний тип. Треба його провчити. У тій гімназії працюють мої земляки.

– Хто саме?

– Цукі Пінске та Фукуті Кісяґо. Попрошу нехай допечуть йому.

Я не знав, звідки родом Канеда-кун, але чудернацькі імена його землячків видалися мені гідними один одного.

– Він учитель англійської мови? – провадив далі Канеда-кун.

– Дружина рикші казала, що він викладає англійську мову чи щось таке.

– В кожному разі, вчитель з нього нікчемний.

Слово «нікчемний» припало мені до смаку.

– Нещодавно я стрів Пінске і він розповів: «У нашій школі працює один дивак. Якось учні його питають: «Пане вчителю, як перекласти по-англійському «бантя» [97]97
  Бантя – зелений час низької якості. Далі в тексті гра слів: слово «бан», записане іншим ієрогліфом, означає «дикий», а «тя» – чай; отже, виходить – «дикий чай» (англ. savage tea)


[Закрыть]? – а він цілком серйозно відповідає: «Бантя» по-англійському «savage tea». Тепер наші вчителі зробили з нього посміховисько. Такі тільки кидають тінь на інших. То, напевне, він»

– Напевне. Від такої пики чогось розумного й не сподівайся. А які в нього бридкі вуса!

– Огидний тип!

Виходить, якщо ти з вусами, то вже й огидний. У такому разі всі коти – потвори.

– А коло нього все крутиться якийсь Мейтей, чи П’яничка непросипущий [98]98
  У тексті гра слів: слово «мейтей», записане іншими ієрогліфами означає «сп’яніння»


[Закрыть], ніяк не пригадаю, як звати. Так той взагалі блазень пришелепуватий. Каже, барон Макіяма – його дядько. Я тоді подумала: «Неймовірно, щоб у такої мармизи та дядько був барон».

– Не варто сприймати його слова за щиру правду, коли не знаєш, що він за птах.

– Не варто, кажете? Але ж він мастак забивати людям памороки, – скрушно сказала Ханако.

Що за дивовижа? Про Канґецу-куна не обмовилися й словом. «Невже вони говорили про нього перед цим? А може, вирішили, що він їм не рівня і викинули з голови?» – думав я стривожено. Хоч-не-хоч я постояв хвилинку і вже збирався йти, як у вітальні навпроти задзвеніла. «Ого, й там щось відбувається. Не спізнитися б». – Я поспішив туди.

Почувся гучний жіночий голос. Оскільки він дуже скидався на голос Ханако, я здогадався, що говорить, мабуть, та панночка, через яку Канґецу-кун мало не втопився. Як прикро, що сьодзі заважали мені хоч краєчком ока бачити її великоцінну особу, а тому я не можу поручитися, чи її обличчя прикрашає великий ніс, а чи ні. Однак, судячи з її сопіння під час розмови, можна було дійти висновку, що в панночки аж ніяк не плескатий, непримітний для людей, ніс, а скоріше навпаки. Жінкаа говорила без упину, її ж співрозмовника не було чути. Напевне, вона перемовлялася по телефону, що про нього я вже чував.

– Хто це? Ямато? Я збираюсь завтра в театр, залиш мені квиток у третю ложу, гаразд?…Зрозумів?… Що незрозуміло? Який же ти, їй-богу! У третю ложу… Що? Чому не зможеш? Повинен взяти, чуєш! Ха-ха-ха, кажеш, жартую?… Мені не до жартів!… Чого ж глузуєш? Власне, хто ти? Tьокіті? О, який же ти безголовий, Тьокіті! Скажи, щоб господиня підійшла до телефону. Що? Сам упораєшся? Який же ти грубіян! А ти знаєш, хто я така? Я – Канеда!… Ха-ха-ха, кажеш, добре знаєш? Ну й дурень!… Канеда, кажу… Що? Щиро дякую за люб’язність? 3 якого дива тобі закортіло дякувати? Не треба мені твоїх подяк… Знову регочеш? Ти, напевне, йолоп… Ваша правда, кажеш?… Будеш глузувати, повішу трубку! Тобі байдуже?.. А мовчатимеш, то не порозуміємось. Кажи ж щось!

Ніхто не відповів. Очевидно, Тьокіті поклав трубку. Не тямлячись з люті, панночка так відчайдушно закрутила ручку телефону, що дзеленчало на весь будинок. З переляку загавкала китайська болонка, що сиділа поруч. «Не ловитиму гав», – я вибіг з дому і сховався під верандою.

Тієї ж миті в коридорі почулася людська хода, заскрипіли розсувані сьодзі. «Хто б це?» – Я нашорошив вуха.

– Панночко, вас кличуть пан і пані.

Здається, гукала покоївка.

– Знати нічого не хочу! – огризнулась панночка.

– Але ж вони веліли: «Поклич панночку, є невеличка справа».

– Чого ти причепилася як реп’ях! Я ж сказала: нічого знати не хочу! – лютувала панночка.

– Здається, мова йтиме про Мідзусіма Канґецу-сана, – спробувала заспокоїти її покоївка.

– Не знаю я ніякого Канґецу, ані Суйґецу! Ненавиджу! О, дурна пика! – Панночка заходилася зганяти злість на нещасному Канґецу-кунові. – О, а коли це ти зробила собі модну зачіску?

Покоївка полегшено зітхнула:

– Сьогодні.

– Безсоромниця! Служниця, а й собі до панів пнеться. Та ще й комірець поміняла, – не вгавала панночка.

– Це той, що ви мені ласкаво подарували. Він такий гарний, що мені шкода було його носити, тож я сховала в кошик. Але старий забруднився, довелось замінити

– Коли це я тобі дарувала?

– На Новий рік. Ви його купили в «Сіракія». На брунатно-зеленкуватому тлі – набивка у вигляді програми сумо. Ви ще сказали, що він вам не до смаку – старить вас – і що ви даруєте його мені. Ось як було.

– Як ти мені набридла! А тобі до лиця, осоружна.

– Дякую.

– Я не збираюсь тебе хвалити. Осоружна, кажу.

– Не розумію.

– Навіщо взяла таку гарну річ без дозволу?

Покоївка розгублено мовчала.

– Якщо вже він тобі пасує, то мені й поготів.

– Звичайно, він вам личить.

– То ти знала про це і мовчала! А тепер носиш, ніби так і треба, погань остання!

Лайка лилася нестримним потоком. Я уважно стежив, як розгорталися події. З вітальні навпроти саме пролунав голос Канеди-куна:

– Томіко! Томіко!

Панночці хоч-не-хоч довелось озватися і покинути кімнату з телефоном. Китайська болонка, трошки більша за мене, з очима й ротом наче стягнутими до середини морди, кинулася за нею. Я нишком вишмигнув з кухні на вулицю й побіг додому. Моя вилазка вдалася приблизно на дванадцять відсотків.

Коли я повернувся з розкішного будинку Канеди в нашу брудну халупу, мені здалося, наче я потрапив з осяяної сонцем гори в глибоку темну печеру. У домі Канеди мені було не до того, щоб придивлятися до оздоблення кімнати, до фусуми [99]99
  Фусу ма – розсувна перегородка всередині японського будинку


[Закрыть], сьодзі й такого іншого. І тільки опинившись у нашій оселі, я відчув усе її убозтво й не на жарт заскучав за так званою банальністю. Схоже, що ділки видатніші за вчителя. Однак така думка видалася мені надто дивною, і я вирішив послухати, що скаже на це мій шановний хвіст. «Саме так, саме так», – долинули з хвоста слова одкровення. Я здивувався, коли застав у вітальні Мейтея. В хібаті, скидаючись на бджолиний стільник, стирчали недокурки. Мейтей, недбало схрестивши ноги, про щось теревенив. Привіявся цього разу й Канґецу-кун. Підперши голову рукою, господар втупився в вологу пляму на стелі. Як завжди, тривало засідання безтурботних відлюдників.

– Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жінки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розкажеш, хто вона, – взявся глузувати Мейтей.

– Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно…

– 3начить, не можна?

– До того ж я дав слово честі дружині професора.

– Що мовчатимеш?

– Так, – Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав мотузок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору мотузок, такого тепер не знайдеш.

– Цей мотузок нагадує про епоху Темпо [100]100
  Епоха Темпо – 1830–1844 рр


[Закрыть],– не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґецу-куном його анітрохи не цікавила.

– Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101]101
  Ода Нобунаґа (1534–1582) – японський полководець періоду міжусобних феодальних війн у XVI ст.


[Закрыть] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, – просторікував Мейтей.

– Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, – серйозно заявив Канґецу-кун.

– Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102]102
  Хатамото – безпосередній васал сьогуна, верховного диктатора Японії


[Закрыть] – тільки зажити сумнівної слави.

– Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…

– Хто це сказав? То ж несмак, – подав голос господар і обернувся в другий бік.

– Ви його не знаєте.

– То й що? А все-таки хто?

– Одна жінка.

– Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? – завдав підступного удару Мейтей.

– Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…

– Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

– Що? – Канґецу підозріло глянув на приятелів.

– Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

– Атож, – буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.

– Носище? Це ви про кого?

– Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

– Що, що?

– Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, – статечно пояснив господар.

«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» – подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

– Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? – промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.

– Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… – почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.

– Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

– Який же ти легковажний! І вже склав?

– Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».

– А далі?

– Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».

– А далі?

– Все.

– Потішно, – всміхнувся Канґецу-кун.

– А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», – взявся доповнювати Мейтей.

– Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», – приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

– Що означає «борсук із Імадо»? – розгублено допитувався Мейтей у господаря.

– Казна-що, – відповів той.

– Дотепно придумано, – похвалив Канґецу-кун.

Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

– Вже не один рік я досліджую ніс з погляду естетики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостереження. Отже, прошу вашої уваги.

Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

– Цікаво послухати.

– Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сумнів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів забагато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? – Мейтей для підтвердження торкнувся власного носа.

– А хіба він у тебе випинається? – без усяких лестощів зауважив господар.

– Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникнути непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс – це не просто два отвори… Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої людьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

– Свята правда, – підхопив господар.

– Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається швидше за інші. Шкіра гpyбшає, тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

– Даруйте… Навряд чи м’ясо так швидко перетвориться у хрящ, – заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

– Ваші сумніви не безпідставні, – любесенько вів далі Мейтей. – Але факти – найкращий доказ, ось він – хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ утворився, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Внаслідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся на високий виступ… справді, жахливий процес. Як незаперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру [103]103
  Біндзуру – один з учнів Будди; вважається, що доторк до його статуї виліковує хворих


[Закрыть] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

– Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

– Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, тому-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди – це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

Канґецу-кун мимоволі пирснув.

– Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвитку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас лякає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву – у матінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сократа, Голдсміта чи Теккерея, з погляду їхньої будови навряд чи можна б назвати бездоганними. Але саме це надавало їм особливої привабливості. Мабуть, носи поважають не за висоту, а за своєрідність? Якщо вірити приказці: «Краще рисовий коржик, ніж ніс» [104]104
  Перекручена японська приказка: «Краще рисовий коржик, ніж квіти». По-японському «квіти» і «ніс» звучать майже однаково, але пишуться різними ієрогліфами


[Закрыть], то найбільшу естетичну вартість, безперечно, має ніс, схожий на Мейтеїв.

Канґецу-кун і господар зареготали. До них приєднався й Мейтей.

– Отож усе, що я вам повідав…

– Сенсей, «повідав» не те слово, воно діалектне і скорше пасувало б якомусь казкареві. Будь ласка, не вживайте його, – помстився за недавнє зауваження Канґецу-кун

– Так от, протремо очі й почнемо спочатку… Гм-м… Тепер я хочу торкнутися питання про відповідність носа й обличчя. Якщо розглядати ніс відособлено від інших частин обличчя, то ніс ясновельможної матінки можна сміливо демонструвати де завгодно… Такий ніс, мабуть, міг би одержати першу премію навіть на виставці на горі Курамаяма [105]105
  За японським повір’ям на горі Курамаяма проживають казкові людиноподібні істоти з довгим носом – тенґу


[Закрыть]. Можна тільки пошкодувати, що той ніс було виготовлено, без попередньої домовленості з добродіями Ротом, Очима та іншими. Ніс Юлія Цезаря – без сумніву, непересічний, але що було б, якби його обережненько відрізати та й приладнати на морду вашого кота? Образно кажучи, найясніший ніс стирчав би на котячій морді, як, статуя Будди з Нара на шахівниці. Мені здається, що таке різке порушення пропорцій тільки знижує його естетичну вартість. Ніс вельмишановної матінки, як і Цезарів, – це всього лише виступ, що вражає хвацькою красою й гордою поставою. Та гляньте, яке його оточення? Ясна річ, воно не таке бридке, як у вашого кота. Але ж це факт, що її брови спадають униз від перенісся, як на машкарі епілептички, а щілинки очей, піднімаються круто вгору, до скронь. Як же ж, панове, не пожалкувати, що такому обличчю та випав такий ніс?!

Як тільки Мейтей замовк, з-за будинку долинув голос:

– Все ще базікають про ніс. От уперті!

– Це дружина рикші, – пояснив Мейтеєві господар. А той провадив далі:

– Доповідач має за велику честь для себе виявити в несподіваному місці, за будинком, ще одного слухача – істоту іншої статі. Неждано-негадано нам випало щастя, що своїм чарівним, схожим на дзюркотливий струмок, голосочком вона скрасить нашу суху академічну лекцію. Намагатимусь пояснювати свої думки якнайдохідливіше, тим самим сподіваюсь віддячити прекрасній пані за увагу до нас. Однак зараз я повинен торкнутися деяких питань механіки, тож, природно, можна сподіватися, що шановним паннам буде важко все зрозуміти. Прошу набратися терпіння.

На слові «механіка» Кенґецу-кун знову захихотів.

– Я спробую довести, що такий ніс зовсім не гармонує з обличчям. Тут якраз той випадок, коли порушується закон про золотий переріз Цейзінґа. Я спробую переконати вас у цьому, використовуючи рівняння механіки. Нехай Н – висота носа, d – кут нахилу носа до поверхні обличчя. Зауважте, що W, безперечно, – вага носа. Ну, то як? Зрозуміло?

– Анічогісінько, – відповів господар.

– А вам, Канґецу-кун?

– Я теж нічого не второпав.

– Жаль. Як же так? Нехай уже Кусямі, але ти ж фізик, я думав, зрозумієш. Адже ці формули – суть моєї доповіді і якщо їх викинути, вся робота зійде нанівець… Ну гаразд. Облишу формули й перейду до висновків.

– І висновки є? – здивувався господар.

– А чого ж бо ні? Доповідь без висновків – все одно, що європейський обід без десерту… Слухайте уважно, переходжу до висновків. Отже, якщо на вищенаведену формулу подивитися з погляду теорії панів Вірхова і Вейсмана, то треба, очевидно, визнати спадковість апріорної форми. Далі, незважаючи на вагомі докази, що апостеріорність не успадковується, треба визнати, що духовний стан, відповідний цій формі є до певної міри її неминучим наслідком. Отже, можна дійти висновку, що носи в дітей, народжених від батьків з носами, які не відповідають їхньому суспільному становищу, теж матимуть вади. От хоча б Канґецу-кун. Через свою молодість він, напевне, не помітить особливого відхилення від норми в носі панночки Канеди. А оскільки інкубаційний період такої спадковості досить тривалий, то вона може виявитися будь-коли: досить різкої зміни клімату, як ніс почне рости, розбухати й за мить досягне розмірів матусиного. 3 огляду на ці обставини й наукові аргументи Мейтея, вважається найдоцільнішим і найобачнішим утриматися від цього шлюбу; я гадаю, не тільки господар цього дому, але й кіт-перевертень, що онде розлігся, не мають жодних заперечень проти цього.

Господар спроквола підвівся й запально погодився:

– Ясна річ! Кому потрібна дочка таких суб’єктів! Канґецу-кун, нізащо не одружуйся!

Щоб висловити і свою згоду, я нявкнув два рази: «Няв, няв».

Слова Мейтея, видно, не схвилювали Канґецу-куна.

– Що ж, – сказав він, – якщо шановні панове такої думки, то я міг би відмовитися від свого наміру. А якщо вона прийме мою відмову близько до серця і заслабне? Тоді провина впаде на мене…

– Ха-ха-ха, без вини винний!

Лише господар сприйняв слова Канґецу всерйоз.

– Такої дурепи зі свічкою у білий день не знайдеш! А донька теж, напевне, викапана мати. Тільки подумайте, прийшла вперше у дім і відразу ж причепилася до господаря. А пихи скільки! – випалив він, задихаючись від люті.

3-за огорожі знову долинув дружній регіт. Потім хтось закричав: «Дурень чванливий!» – «Мабуть, кортить перебратися у більший дім!» – підхопив інший. Третій заверещав на всі заставки: «Хоч би скільки приндився, все одно ти – жалюгідний хвалько!»

Господар вийшов на веранду і заволав, анітрохи не слабкіше за супротивника:

– Припиніть! Чого поставали під огорожею?

– Ха-ха-ха! Дикий чай, дикий чай! – посипалися на нього образи.

3нетямлений від люті господа схопив кийок і вискочив надвір.

– Оце так! Ура! Ура! – заплескав у долоні Мейтей. Канґецу лише посміхався, смикаючи мотузок хаорі. Я переліз через отвір у паркані й побачив, що розгублений господар стоїть посеред вулиці, спершись на кийок. Дивна річ, навкруги не було й живої душі.