Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

Розділ VІІ

Останнім часом я захопився спортом. Якщо люди глузуватимуть, мовляв, нічого кіт у цьому не тямить, відповім: «А чи ж давно ви самі не знали, що воно за штука той спорт і найвищим покликанням у житті вважали – їсти й спати?»

Їм би слід пригадати, як ще недавно вони називали неробство блаженним зреченням від мирської суєти й марнували час, як вельможні пани, згорнувши руки й не відриваючи заду від дзабутона. Тепер, бач, безперестанку доймають одне одного своїми дурними порадами: захоплюйтесь спортом, пийте молоко, обливайтеся холодною водою, купайтеся у морі, а влітку виїжджайте в гори ковтати туман! Але ж це, вважай, не що інше, як модна заразна хвороба, привезена із Заходу в нашу благословенну країну, на взірець моровиці, сухот або неврастенії. Правда, я народився рік тому, тож звісно, не пригадую, щоб хтось заслаб однією з цих хвороб. Але, без сумніву, такі випадки трапляються у цьому нетривкому світі. Можна сказати, що один рік котячого життя рівнозначний десятьом людського. Тривалість нашого життя удвічі або й утричі коротша за тривалість людського, а проте навіть такий короткий час достатній для повного розвитку кожної котячої особини. Було б великою помилкою міряти вік людини й кота одною міркою. От хоч би я. Мені тільки рік сповнився, а я – ви, мабуть, помітили – багато чого навчився. А що можна сказати про наймолодшу господареву доньку? Кажуть, їй уже три роки, але, Господи, яка вона тупоголова! Вона тільки те й знає що плакати, дзюрити в ліжко і ссати молоко. Я роздумую над швидкоплинністю життя, обурююсь несправедливістю. А вона що у порівнянні зі мною? Дурепа, та й годі. Тож не дивно, що в моєму маленькому мозку вмістилася історія спорту, морських купань, поїздок на мінеральні джерела. І тільки люди – оті йолопи без двох передніх ніг – можуть мені не повірити. Люди споконвіку були йолопами. Ось чому лише останнім часом вони почали вихваляти благодатний вплив спорту на людський організм, розводитись про корисність морського купання, вважаючи, мабуть, це своїм найбільшим відкриттям. Усе це я чудово знав ще до народження. От, приміром, чому морська вода лікує? На таке запитання відповість перший-ліпший дурень, що побував на узбережжі моря. Не відаю, скільки риб плаває у морському безмежжі, але достеменно можу сказати, що не було випадку, щоб риба захворіла й звернулася по допомогу до лікаря. Усі вони плавають цілком здорові. Коли ж риба заслабне, її тіло стає безвладне. А коли вмирає, тіло обов’язково спливає на поверхню. Ось чому про рибу, яка переставилась на той світ, кажуть, що вона піднялася, тоді як про мертвого птаха кажуть – упав, а про людину – спочила. Спробуйте запитати людину, яка подорожувала закордон і перетинала Індійський океан: «Слухай, ти часом не бачив, де риби вмирають?» І вона вам напевне відповість: «Hi». Тільки так можна відповісти. Бо хоч би скільки разів ви перетинали океан уздовж і впоперек, не побачите риби, яка спустила дух… Власне, навіть не дух. Через те, що йдеться про рибу, треба казати «спустила солону воду». Отож ви не побачите жодної риби, що спустила солону воду. Якщо зважити, що люди споконвіку і вдень, і вночі нишпорили по малих і великих морях, по безкраїх океанах, спаливши не одну тонну вугілля, але ні разу не помітили, як піднімається риба, то можна дійти висновку: риби таки справді здорові істоти. Постає запитання: чому вони такі здорові? Людям, ясна річ, невтямки чому. Чого ж ще можна від них сподіватися? А пояснення просте простісіньке: риби здорові тому, що п’ють морську воду і повсякчас приймають морські ванни. Користь морського купання для риб очевидна. А якщо для риб очевидна, то для людей і поготів. В 1750 році лікар Річард Рассел роздзвонив на ввесь світ, що морські купання у Брайтоні миттю виліковують від бозна скількох хвороб. 3 такого запізнілого відкриття можна тільки посміятися. Мине якийсь час і навіть ми, коти, будемо їздити на курорт, наприклад, у Камакуру. Однак поки що це неможливо. Всьому свій час. Так само як до Реставрації японці не могли відчути благодатного впливу морського купання на організм, так і сучасним котам не траплялася нагода стрибнути в море голим. Поспіх – людям посміх. Ми не повинні безоглядно кидатися в море доти, поки усі коти, пожбурені в Цукідзі, не вернуться живі й здорові додому. Поки закони еволюції не вироблять у нас здатності чинити опір бурхливим хвилям – іншими словами, поки замість «кіт здох» повсюдно не казатимуть «кіт переставився» – буде нам важко мати користь з морських ванн.

Морські купання доведеться відкласти котам на майбутнє, а от спортом можна захоплюватись хоч зараз. Той, хто в наше двадцяте століття не займається яким-небудь видом спорту, заживає собі поганої слави злидаря. Про нього так кажуть: він не захоплюється спортом не тому, що не хоче, а тому, що не може, в нього нема вільного часу, він мусить заробляти на прожиток. У давнину спортсмена називали «оріске» [144]144
  Оріске – зброєносець і слуга самурая


[Закрыть], а тепер того, хто незугарний до спорту, вважають істотою нижчого ґатунку. Залежно від часу й обставин людські по гляди змінюються так само легко, як мої зіниці. Правда, мої зіниці всього-на-всього розширюються і звужуються, а от людські думки часом обертаються на собі протилежні. А людям байдуже. Відомо, що кожну річ можна розглядати з двох боків, з двох кінців, однак тільки люди вміють так спритно орудувати руками, що видають одне й те саме то за біле, то за чорне. Як поміняти місцями ієрогліфи у слові «хосун» (розсуд), то вийде «сумпо» (розмір). Цікаво, правда? Нахиліться і погляньте попід ноги на Аманохасідате [145]145
  Аманохасідате – назва місцевості


[Закрыть]. Перед вами буде своєрідне видовище. Адже й Шекспір, такий, як він є, може обриднути. І якби не було людей, що, глянувши на Гамлета попід власні ноги, проказують: «Казна-що!» – напевне, поступ у літературі був би неможливий. Тому-то не дивно, що люди, які ганили спорт, раптом запалали любов’ю до спорту, і навіть жінки прогулюються з ракетками в руках. Було б ще краще, якби люди не глузували з котів, мовляв, спорт не наше діло. Так от, я собі думаю: може, хто поцікавиться, яким видом спорту я захоплююсь, тож намагатимусь дати йому пояснення. Як самі добре знаєте, на превеликий жаль, мої лапи не здатні тримати спортивне знаряддя. Тому-то я не в змозі користуватися м’ячем і бейсбольною битою. Зрештою, мені ні за що їх купити. 3 обох цих причин я вибрав собі такі види спорту, які, можна сказати, не потребують ані грошей, ані спортивного знаряддя. Дехто може подумати, що в такому разі мені залишається тільки або спроквола прогулюватися, або ж вистрибувати надвір з поцупленим шматком тунця у зубах. Але ж топтати землю, механічно переставляючи ноги у згоді з законом всесвітнього тяжіння, надто просто и нецікаво. Гадаю, що і вправи, які іноді робить господар, називати спортом – чисте блюзнірство. Не виключено, що, маючи стимул, такі вправи стали б модними. Добре прислужилося б у цьому розумінні змагання за шматок сушеного тунця або пошуки кети. Але такі вправи можливі, коли наявний стимулятор. Бо коли його забрати, змагання стає беззмістовним і до нього втрачаєш охоту. А як уже немає матеріального стимулу, то я віддаю перевагу вправам, що вимагають уміння і спритності. Я багато над цим думав. Стрибати з дашка кухні на покрівлю, втриматися чотирма лапами за фігурну, схожу на сливовий цвіт, черепицю на гребені даху, пройти по жердині, на якій сушать білизну – тут я зазнав невдачі: бамбук виявився слизьким і кігтям годі було вчепитися. Або ще одна дуже цікава вправа – несподівано ззаду стрибати на маля. Але як занадто часто нею захоплюватися, можна вскочити в халепу. Тому вдаюся до неї щонайбільше три рази на місяць. Напинати на голову паперовий пакет – важко і зовсім нецікаво. Без людської допомоги взагалі не варто і починати. Можна ще дряпати кігтями обкладинки книжок, але, якщо господар побачить, обов’язково відчухрає. До того ж ця вправа тpeнує лише кігті, а м’язи тіла залишаються без діла. Вищезгадані вправи я відношу до так званого старого зразка. А от серед нових є чимало цікавих. По-перше, полювання на богомола. Хоч воно не таке масштабне, як полювання на мишей, зате й набагато безпечніше. Ця прекрасна розвага триває від середини літа до початку осені. Ось у чому вона полягає. Спочатку виходите в сад і шукаєте богомола. Коли добра погода, розшукати: одного-двох – раз плюнути:. Так от, відшукавши богомола, за одним стрибком опиняєтеся коло нього. Той миттю займає оборонну позицію і піднімає голову на довгій шийці. Як для комахи, богомол досить-таки відважний: поки не відчує сили ворога, готовий чинити йому опір. Через це й гра стає цікавою. Правою передньою лапою злегка вдаряєте його по піднятій голові. Шия в богомола слабка і відразу хилиться набік. Тепер у богомола надзвичайно чудернацький вигляд: він ніби чимось заклопотаний. Але ви, не гаючи часу, підскакуєте до нього ззаду й легенько торкаєте його за крильця. Звичайно вони в нього щільно прилягають до тіла, але як тільки ви їх добряче смикнете, вони зімнуться і внизу покажеться тонка, як цигарковий папір, ніжно-блідого кольору білизна. Навіть улітку богомол старанно чепуриться і надягає аж два кімоно. Тим часом його довга шийка повертається назад. Іноді він сміливо кидається у бійку, але здебільшого просто стоїть, задерши голову. Ніби чекає нападу. Він може так стояти скільки завгодно довго. Але ж це вже не спорт, і ви знову його сіпаєте. Якщо богомол трапився кмітливий, він неодмінно втече. Тільки якийсь неотесаний богомол-дикун зважиться відчайдушно стати з вами на двобій. У такому випадку даєте йому добрячого ляпасу, і він, як правило, відлітає на кілька сяку. Але якщо супротивник покірно лізе вперед задки, мене бере жаль і я блискавкою кілька разів облітаю навколо дерева. За той час богомол не встигає проповзти навіть п’ятишісти сунів. Він уже відчув мою силу й не наважується більше чинити спротиву. Він лише розгублено метушиться, намагаючись уникнути зустрічі зі мною. Але я наступаю на п’яти і богомол зі страху розпускає. крильця, силкуючись злетіти. Власне, богомолові крильця до пари його шиї, вузькі та довгі. Наскільки мені відомо, вони йому служать прикрасою. Як і в людей англійська, французька та німецька мови, вони не дають жодної практичної користі. Тому-то, як богомол з усієї сили тріпоче цим непотребом, я й вусом не веду. Це тільки так мовиться – тріпоче, а насправді він їх волочить по землі. Мені навіть трохи шкода богомола, але ж спорт є спорт, і нічим тут не зарадиш: я прошу вибачення і мерщій вибігаю наперед. Він не в змозі повернути вбік і за інерцією повзе на мене. Я ляскаю його в ніс. Цього разу богомол падає, обов’язково розчепіривши крила. Легенько наступаю на нього передньою лапою і трохи перепочиваю. Потім піднімаю лапу і знову притискаю. Нападаю на нього, пускаючи в хід давню самурайську хитрість. Таким робом забавляюся з ним десь з півгодини, а пересвідчившись, що богомол не ворушиться, обережно беру його в рот, трясу і випльовую. Тепер він лежить на землі нерухомо, наче заснув. Я штовхаю його лапою. Від поштовху богомол підскакує, і я знову притискаю його до землі. Коли гра обридне, я вживаю останній захід – пожираю супротивника. До речі, скажу тим, хто не куштував богомолів, що вони не дуже-то смачні. Кажуть, і поживних речовин у них обмаль.

Крім полювання на богомолів, я захоплююсь ще одним видом спорту – полюванням на цикад. Просто «цикади» немає. Як і між людьми ведеться, цикади бувають різні: «череваті», «торохтійки» і «співунки». Цикада «черевата» настирлива і для спорту непридатна. «Торохтійка» чванлива, і з нею краще не заводитися. Найцікавіше ловити цикаду «співунку». Вона з’являється лише наприкінці літа. Коли непрошений гість – осінній вітер – забирається людям під одежу і холодить шкіру викликаючи застуду, ці створіння невгавучо виспівують, задерши хвости. Здається, наче саме небо веліло, щоб вони гарно співали, а їх коти ловили. На початку осені я іду на лови. Ця вправа називається «полюванням на цикад». Я дещо вам про це розкажу. Та коли вже мова зайшла про цикад, то передусім зауважу, що вони не повзають по землі. Якщо цикада лежить на землі, то її неодмінно обсідають мурахи. Я полюю не за тими цикадами, що перебувають у володінні мурашок, а за тими, що всідаються на гілках високого дерева і виводять своє улюблене «осій-цуку-цуку», Доречі, мені хотілося б дізнатися від фахівців, що співають цикади «осій-цуку-цуку» чи «цуку-цуку-осій»? Гадаю, що відповідь на це запитання немалою мірою сприяла б розвитку науки про цикад. У таких справах люди мають перевагу над котами і дуже тим пишаються. Якщо не зможете одразу відповісти, то добре помізкуйте. Правда, для полювання цикад як спорту порядок слів пісні не має жодної ваги. Треба лишень вибратися на дерево, прислухаючись до голосу цикади, що у нестямі виспівує свою пісню. Але ця на перший погляд легка справа вимагає чималих зусиль. У мене чотири лапи і я не згірш від інших тварин бігаю по землі. У всякому разі людині не поступлюся, адже проста математика показує, що чотири більше ніж два. А от що ж до лазіння по деревах, то виявляється: є тварини набагато спритніші за мене. Не кажучи вже про мавпу, є чимало гідних поваги майстрів цієї справи серед її прямих нащадків – людей. Я не вважаю ганьбою для себе, якщо мені не все тут удається. Адже діяти всупереч силі тяжіння – нелегка справа, тим паче в такому виді спорту, як полювання на цикад. На щастя, у мене є таке знаряддя, як кігті. Саме вони й помагають мені лазити по деревах, хоча це не так і легко, як здається. До того ж не забувайте, що цикади вміють літати. На відміну від богомола, зачувши небезпеку, цикада злітає; щойно ти насилу видряпався на дерево, як в останню мить цикада пурх – і нема. Тільки облизня скуштуєш, та й усе. А ще одна прикрість на тебе чигає: часто-густо цикада на тебе напаскудить. До того ж нерідко вона цілиться просто в очі. Зрештою, нехай би собі летіла, аби тільки не паскудила. Невідомо, який психічний стан викликає фізіологічну реакцію, що вона робить це саме перед відльотом. Може, це вияв розпачу. Мабуть, вона хоче приголомшити ворога і виграти час для втечі. Так само каракатиця викидає сепію, нахаба виставляє пазури, а господар пускає в хід латину – усі ці явища можна віднести в одну групу. Цією проблемою теж не слід нехтувати цикадологам. Ретельне її вивчення варте докторської дисертації. Однак повернемося до основної теми. Найчастіше цикади скупчпчуються… як не до вподоби «скупчуються», можна сказати «збираються», але останнє слово заяложене, тому я вибрав «скупчуються… Так от, цикади найчастіше скупчуються на фірміані. Здається, фірміана по-китайському «утун». Листя на фірміані рясне, до того ж кожний лист завбільшки з віяло і за їхнім плетивом анітрохи не видно гілок. Ця обставина ускладнює полювання на цикад. Я навіть подумав, чи, зокрема, не на мою честь складено пісню: «Чую голос твій, тебе не бачу». Нічого не вдієш: доводиться орієнтуватись на голос. Приблизно на висоті одного кена, як на замовлення, стовбур фірміани роздвоюється. На цьому розгалуженні я перепочиваю і, сховавшись за листям, вистежую цикад. А втім, буває, що я не встигаю досягти цієї місцинки, як сторожкі істоти, шурхотячи крильцями, злітають. Погано, як злетить хоч одна. А тим гірше, як почнуть, мов дурні, наслідувати одна одну. Вони-бо в цьому не відстають від людей. Досить полетіти одній, як слідом за нею кинуться інші. Буває, цикада виспівує у цілковитій тиші навіть тоді, коли я досягаю розгалуження. Але хоч скільки я оглядаюсь, хоч як вуха нашорошую, а знайти цикаду ніяк не можу. Починати наново – забарно, і я вирішую перепочити. Зайнявши зручну нозицію, чекаю нової нагоди й тут непомітно для себе потрапляю в обійми сну. Пробудження буває неприємним – падаю стрімголов на кам’яну доріжку саду. Але здебільшого мені щастить упіймати хоч одну цикаду. Прикро тільки, що на дереві цикаду треба обов’язково держати зубами. Тож коли спустишся на землю і виплюєш її з рота, найчастіше вона виявиться мертвою. І скільки б ти не грався з нею, скільки б не дряпав, вона не поворухнеться. Уся принада полювання на цикад у тому, щоб підкрастись і придушити «співунку» передньою лапою саме тоді, як вона насилу заворушить хвостом. Тоді цикада журливо скрекоче й нестримно тріпоче тоненькими прозорими крильцями. Швидкість і краса того руху – нечувана, іншого такого чудового видовища у світі цикад навряд чи можна собі уявити. Щоразу притискаючи «співунку» лапою, я хочу знову побачити цю мистецьку виставу. А як набридне спостерігати це видовище, я прошу вибачення і запихаю цикаду в рот. Трапляються цикади, що і в роті не перестають показувати виставу.

Після полювання на цикад іде інша вправа – ковзання по сосні. Нема потреби довго про неї розводитися, розповім коротко. Зачувши «ковзання по сосні», ви, либонь, подумаєте, що я справді ковзаю по сосні. Але це не так. Йдеться про один з видів лазіння по дереву. Під час полювання на цикад видряпуюсь по цикаду, під час же ковзання по сосні вилажу по дереву, аби лазити. В тому й полягає відмінність між тими двома видами спорту. Сосна, – вічнозелене дерево з давніх-давен, ще відтоді, як у храмі Саймьодзі під час церемонії постригу Ходзьо Токійорі [146]146
  Ідеться про одну зі сцен п’єси «Карликова сосна»


[Закрыть] в ченці вперше спалювано карликову сосну, – має страшно шорсткий стовбур. Значить, немає на. світі нічого менш слизького за сосновий стовбур, нічого більш зручного для того, шоб чіплятися руками. І лапами. Іншими словами, немає нічого зручнішого для того, щоб чіплятися пазурами. Одним духом видряпуюсь нагору. А видряпавшись, збігаю вниз. Бігти вниз можна двома способами: хвостом угору, головою вниз або хвостом униз, головою вгору, тобто так, як і підніматися. Питаю вас, люди: котрим із цих способів легше спускатися? Ви завжди поверхово думаєте, а тому, напевне, вважаєте, що, коли вже мова йде про спуск, спускатися вниз головою – велика насолода. Та де там. Ви, мабуть, пригадуєте, як Йосіцуне [147]147
  Йосіцуне Мінамото – один з героїв японського епосу кінця ХІІ ст


[Закрыть] захопив перевал Хійодорі, і, напевне, думаєте, що коли вже Йосіцуне спускався вниз головою, то котам сам Бог велів так робити. Я не заслужив такої зневаги. Як, ви думаєте, ростуть мої кігті? Вони загнуті назад. Наче яструбиний дзьоб, вони можуть підчепити і тягти предмет, але штовхати назад – про це нічого й думати. Нехай я з розгону вибрався на дерево. Природно, мені – сухопутній тварині – не дозволено довго затримуватися на вершині сосни. Як тільки затримаюсь, обов’язково впаду. Падати, відпустивши лапи, – занадто швидко. А тому я повинен ужити якихось заходів, щоб хоч трохи сповільнити природний перебіг подій. Тобто я повинен спуститися. Здається, ніби між падінням і спуском велика різниця, але насправді це не так. Насправді ось що маємо: спуск – сповільнене падіння, падіння – прискорений спуск. Відміна між спуском і падінням зовсім невелика. А тому що мені не подобається падати, я мушу спуститися, сповільнивши падіння. Тобто я повинен якось зменшити швидкість падіння. Як уже мовилось раніше, мої пазурі загнуті назад, а тому, якщо я, з головою вгору, їх випущу, вони не дадуть мені впасти. Таким чином падіння обертається на спуск. Справедливість цього принципу очевидна. А от спробуй спуститися з сосни методом Йосіцуне, вниз головою. Тепер від кігтів немає користі. Лапи ковзають, втримати тягар власного тіла вже неможливо і той, хто мав намір спуститися. падає. Захопити перевал Хійодорі таким способом важко. З усіх котів мистецтвом ковзання, здається, оволодів тільки я один. А тому і назву цьому видові спорту дав саме я.

Наостанку кілька слів про «обхід паркана». Двір мого господаря з чотирьох сторін обгороджений бамбуковим парканом. Сторони, паралельні до веранди, завдовжки з вісім-дев’ять кенів. Довжина правої і лівої сторони разом яких чотири кени. Так от, спортивна вправа «обхід паркана», про яку я щойно згадував, полягає в тому, щоб пройти по верху огорожі, не впавши на землю. Буває, що зазнаю невдачі, але зате, як успішно обійду парканом, відчуваю незрівнянне задоволення. Подекуди в огорожі стирчать стовпці з обгорілим прикоренком. На них дуже зручно трохи відпочити. Сьогодні мені щастило: від ранку до обіду я обійшов парканом тричі. І щоразу виходило краще. А як так, то я чимдалі більше розпалювався і навіть вирішив обійти вчетверте. Але щойно я пройшов, половину кола, як із сусіднього даху прилетіли три ворони і повсідалися рядочком на огорожі на відстані одного кена від мене. «От безсоромні! Тільки заважають робити вправу. Якісь не прописані тут ворони, зайди без роду і плоду, розсілися на чужій огорожі», – подумав я і крикнув: «Гей, ви, ступіться з дороги! Хіба не бачите, що йду?» Найближча ворона глянула на мене й засміялася. Друга позирала на двір господаря. Третя чистила дзьоба бамбуком огорожі. Напевне, щось з’їла. Я стояв на огорожі, давши їм три хвилини на роздум. Кажуть, що ворон прозивають Кандзаемонами. То були справжні Кандзаемони. Хоч скільки я чекав, а вони не привіталися й не відлетіли. Не було ради, і я рушив поволі з місця. У ту мить найближчий Кандзаемон роз простер крила. «Нарешті,– подумав я, – злякався моєї сили і збирається тікати». Але він тільки повернувся на місці справа наліво. От нахаба! Якби на землі, я б йому не попустив. Та, на жаль, тут, на верху огорожі, на додачу до свого хисткого становища наживати собі ворога серед Кандзаемонів було нерозумно. А все-таки ждати, поки ця трійця забереться геть, добряче обридло. Перш за все, ноги не витримували. А мої супротивники, крилаті істоти, добре пристосовані до сидіння на огорожах. Значить, як захочуть, сидітимуть скільки завгодно. Я ж, крім того, втомився трьома обходами попаркані. Тим паче що ця вправа не легша за ходіння по линві. Ніхто не гарантує, що не впадеш, навіть як не буде перепон, а тут тобі дорогу перетяли цих три чорних страшидла. Що й казати, скрутне становище. Я вирішив у крайньому разі припинити вправу і спуститися з огорожі. І чим швидше, тим краще. По-перше, у супротивника була чисельна перевага, а, по-друге, ворог мав незвичний для мене вигляд. У ворон були страшно гострі дзьоби, а самі вони скидалися на маленьких тенґу. «Від таких добра не діждешся. Найрозумніше – відступити. Як заведуся з ними і, крий Боже, впаду, ганьби нe минути», – тільки встиг я подумати, як перша ворона сказала: «Ідіот». Друга повторила: «Ідіот». Третя негідниця, наче того вимагав етикет, прокрякала двічі: «Ідіот! Ідіот!» Незважаючи на свій м’який характер, я не міг пропустити повз вуха таке нахабство. Терпіти образу від зграй ворон у власній резиденції – тільки ганьбити своє чесне ім’я. Як скажете, що вони не могли завдати шкоди мені, бо його, мовляв, у мене немає, уточню – підривати мою гідність. Тепер я вже не міг відступати. Мабуть, ота трійця не така вже й сильна: адже недарма кажуть, що серед ворон немає порядку, що вони – безладна зграя. Вперед, тільки, вперед! І я, набравшись відваги, поволі рушив. Здавалося, наче ворони, не звертаючи на мене уваги, про щось розмовляють. Це мене остаточно роздратувало. Якби огорожа була на п’ять-шість сунів ширша, я б їм показав, де раки зимують, але, на жаль, хоч як мене гнів розпирав, я мусив переступати по огорожі повільно й обережно. Нарешті до ворожого авангарду залишилось кілька сунів. Я тільки встиг подумати: «Ще один ривок і наша взяла», – як Кандзаемони, наче змовившись, раптом залопотали крильми і підлетіли вгору на один-два сяку. Від того лопоту знявся такий вітер, що з несподіванки я ойкнув і, спіткнувшись, полетів додолу. «От не пощастило!» – подумав я і глянув угору на огорожу. Вся трійця сиділа на своїх місцях і, дружно виставивши дзьоби, позирала на мене згори вниз. От нахаби! В моїх очах запалала лють. А їм байдуже. Я вигнув хребет і завив – теж намарно. Як у простолюддя таємничі символічні вірші не збуджують ніяких емоцій, так і зовнішні ознаки гніву, які я демонстрував, не викликали у ворон жодної реакції. Зрештою, у тому є резон. Адже досі я обходився з ними як з котами. І даремно. Якби на їхньому місці був кіт, він би, напевне, якось відповів на мою демонстрацію. Та, на жаль, моїми супротивниками були ворони. Ну що ти вдієш з тими Кандзаемонами? Я почувався безпорадним. Як Канеда, що намагається взяти гору над Кусямі-сенсеєм і допекти йому до живого; як Сайгьо [148]148
  Ідеться про сцену з однієї п’єси театру «Но»


[Закрыть], коли Йорітомо під час аудієнції подарував йому вилиту зі срібла статуетку з моїм зображенням; як бронзовий пам'ятник Сайго Такаморі, коли вороння обляпує його своїм послідом. Я швидко можу зметикувати, коли варто ждати, а коли ні, а тому вирішив, що стояти під огорожею – тільки час марнувати, і подався на веранду.

Надходив час вечеряти. Спорт – річ похвальна, але переборщувати теж не годиться. Все тіло розм’якло, я почувався млявим, наче розвареним. До того ж зараз тільки початок осені, й моє хутро, під час вправ досхочу насотавшись проміння надвечірнього сонця, нестерпно пекло. Піт, виділяючись із пор, не стікав, а вмить застигав, як сало, при коренях волосся. Спина свербіла. До речі, я можу чітко розрізнити, коли свербить від поту, а коли від бліх. Якщо свербить там, де можна дістати зубами, кусаю, де лапами – чухаюсь, але як блохи тятимуть посеред хребта – не знаю, як собі зарадити. В такому випадку доводиться або людину шукати й коло неї добряче потертися, або показати мистецтво чухатися об шорсткий стовбур якої-небудь сосни. Якщо не можу скористатися ні з цього, ні з того способу, почуваюся кепсько – спокою не маю. Люди – дурні істоти. Досить улесливо до них заговорити… ні, це тільки люди влесливо розмовляють зі мною, я ж мав сказати «замуркотіти»… Так от, люди – дурні істоти, і досить підійти до їхніх колін, ніжно муркочучи, як вони сприймуть твою поведінку за ознаку любові й візьмуться тебе чухати, а подеколи навіть по голові погладять. Але недавно у моїй шерсті вкинулися якісь паразити, звані блохами, тож тепер, коли необачно наближусь до людей, мене обов’язково схоплять за загривок і вишпурнуть за двері. Я втратив людську прихильність через нікчемних комашок, яких і оком не розгледиш. Колись поет [149]149
  В одному з віршів китайського поета Ду Фу (712–770) є такі рядки: «Махне рукою – хмари набіжать, долоню догори поверне – дощ піде»


[Закрыть] сказав: «Махне рукою – дощ піде, долоню вгору поверне – хмари набіжать». 3вичайно, легко витівати такі штуки для свого задоволення, коли в тебе тисяча або й дві тисячі бліх. Найперша заповідь людська проголошує: «Люби ближнього усією душею доти, поки тобі вигідно». Оскількн ставлення людей до мене раптово змінилося, я не можу шукати в них допомоги, хоч би як меиі свербіло. Тож я не бачу іншої ради як скористатися з другого способу – чухатися об шорсткий стовбур сосни. «Як так, то піду й трохи почухаюся», – подумав я і знову скочив з галереї. Але відразу похопився: «Стривай! Це теж дурний спосіб. Тільки шкоди собі завдам». Та це й не дивно. Адже на сосні є живиця. Та живиця така клейка, що, як прилипне до шерсті, то хай грім гримить, хай иавіть уся Балтійська ескадра вибухне в Цусімській протоці, а вона не відчепиться. Більше того, як прилипне п’ять волосків, живиця відразу притягне десять; а де прилипне десять, там і тридцять. Я – кіт із своєрідними поглядами, люблю простоту і ясність. Ненавиджу цю вперту, липку, невідступну погань. Я не захотів би її навіть тоді, якби мені дали всю красу всесвіту. От клята живиця! Майже нічим не відрізняється від гною, що тече з очей Куро рикші, коли дме північний вітер, і, бач, псує мені сірий кожушок. Хоч скільки разів їй кажи: «Подумай, що ти робиш!» – нічого не вийде. Досить мені спиною притулитися до сосни, як живиця, відразу приклеюється до шерсті. 3 такою несусвітенною дурепою заведешся – не тільки честь, але й шерсть загубиш. Нічого не вдієш, доводиться терпіти, хоч би як свербіло. Але, не в змозі скористатися одним із двох способів, я опиняюся в безпорадному стані. Якщо я зараз чогось не придумаю, то, напевне, захворію від тієї сверблячої, липкої погані. «Що б його придумати?» – міркував я, сівши на задні лапи, і раптом згадав. Іноді мій господар бере рушник і мило й несподівано кудись зникає. А коли через півгодини вертається додому, його похмуре обличчя, здається, трохи свіжіє, яснішає. Якщо така прогулянка благодатно впливає на мого зачухраного господаря, то на мене повинна б і поготів. Я досить вродливий і не маю потреби намагатись стати ще симпатичнішим, але я б тяжко завинив перед природою, якби заслаб і, не доживши й одното року, передчасно вмер. Я дізнався, начебто господар відвідує так звану лазню – заклад, видуманий для того, щоб марнувати час. Оскільки лазня – людська вигадка, чогось доброго від неї годі сподіватися. Але що ж було робити в моєму скрутному. становищі? І я вирішив: спробую туди заглянути. Як переконаюсь, що користі від неї мало, зупинюсь на півдорозі. Але чи вистачить людям великодушності, щоб пустити до купальні, збудованої для себе, істоту іншого виду – кота? Навряд. Певна річ, куди навідується господар і мені не відмовлять зайти. А як, крий Боже, скажуть: вибачай і голоблі завертай, – що тоді? Сором, та й годі. Найкраще спочатку зайти й поглянути, що воно й до чого. Як побачу, що можна, схоплю в зуби рушник і назад притьмом вернуся. Зупинившись на такому задумі, я поплівся до лазні.

Повернувши із завулка ліворуч, я побачив, як у кінці вулиці з високої труби, схожої на водогінну, курився легкий димок. Оце, власне, й була лазня. Я прокрався всередину через задвірок. Кажуть, начебто прокрадатися через задвірок – боягузливість, але такі нудні докори можна почути тільки від тих заздрісників, які вміють заходити лише через парадні.двері. 3 давніх-давен відомо, що розумні люди завжди несподівано нападають саме ззаду. Здається, так написано на п’ятій сторінці першого розділу другого тому «Методів джентльменського виховання». А на наступній сторінці можна вичитати, що задвірок (за словами одного покійного джентльмена) – брама, через яку дментльмени набирають справжньої шляхетності. Я – кіт двадцятого століття, а тому мені не бракує таких знань. Тож нічого мене зневажати. Так от, я прокрався через задвірок. Ліворуч височіла гора соснових рубанців завдовжки з вісім сунів. Поруч, наче пагорб, лежала купа вугілля. Може, хтось запитає, чому стіс дров мав вигляд гори, а купа вугілля – пагорба. Особливо глибокого змісту в цьому немає, просто я вжив різні слова – спочатку «гора», а потім «пагорб». Шкода, що люди, поївши різну гидоту – рис, птицю і рибу – дійшли до такого виродження, що взялися жерти вугілля.

Перед собою я побачив розчинені двері завширшки один кен. За дверима панувала мертва тиша. Я пройшов трохи далі і почув людський гомін. Вирішивши, що так звана лазня міститься там, звідки долітають голоси, я проліз щілиною між дровами і вугіллям, звернув ліворуч і рушив уперед. Праворуч я запримітив засклене вікно, а за ним велетенську трикутну піраміду складених одна на одну дерев’яних балій. «Їм, круглим, напевне, неохота лежати складеними в трикутну піраміду», – в душі поспівчував я баліям. Кінець лави, яку займали балії, на кілька сяку залишався вільним, наче спеціально для мене. Лава була заввишки з метр, немов на замовлення якраз така, щоб я міг вистрибнути на неї. «Прекрасно», – подумав я і підстрибнув. І що ви думаєте? Так звана лазня опинилася під самим моїм носом, перед очима, перед самим обличчям. Що найцікавіше на світі? Покуштувати те, чого раніше не їв, побачити те, чого ніколи перед тим не бачив. Більшої радості немає. Якщо ви, панове, на взірець мого господаря проведете тридцять-сорок хвилин тричі на тиждень у так званій громадській лазні, то вас можнатільки похвалити. Але якщо ви, як я, ніколи не бачили, що воно за штука ота лазня, швидше спішіть подивитися. Можете не бути при смерті своїх батьків, але за всяку ціну огляньте лазню. Кажуть, світ широкий, але ніде не знайдете такої дивовижі, як у лазні. Дивовижі? Такої дивовижі, що я навіть соромлюся розповідати. Всі люди, що безладиим натовпом гули за шибками були голі-голісінькі. Справжні тайванські дикуни! Адами двадцятого століття! Якщо заглянути в історію одягу – зрештою, вона така довга, що полишимо її складання панові Тойфельсдреку [150]150
  Персонаж твору «Сартор Резартус» англійського філософа Томаса Карлейла


[Закрыть], – то виявиться, що людина тримається на одязі. Відтоді, як у вісімнадцятому столітті на гарячих джерелах у Бат (у Великобританії) стосовно одягу було заведено строгі-престрогі правила, чоловіки й жінки почали з’являтися у купальних костюмах, що прикривали не тільки плечі, але й ноги. Приблизно шістдесят років тому, теж в Англії, в одному містечку заснували школу малювання. Тож цілком природно, що для такої школи було накуплено картин з намальованими голими тілами і скульптур, розвішано й розставлено їх усюди по класах. Та коли настав день урочистого відкриття школи, фундатори і викладачі опинилнся у прикрому становищі. Річ у тому, що на церемонію відкриття годилось запросити міських дам. Однак дами того часу вважали, що людина – одягнена тварина. Вони не припускали думки, що людина – молодший брат мавпи, вбраної у власну шкуру. «Неодягнена людина – все одно що слон без хобота, школа без учнів, а воїн без хоробрості. Вона втрачає своє єство. А втративши єство, перестає бути людиною. Стає твариною. Нехай це лише навчальні копії, та коли вони ставлять людину на один рівень з твариною, вони ображають гіддість шляхетних паній. Ось чому ми відмовляємося бути присутніми на церемонії», – переказали дами. «Ну й вередливі!» – подумали собі вчителі. Але ж, зрештою, і на Сході, й на Заході жінка – своєрідна прикраса. Вона не може стати ні мірошником, ні волонтером, зате вона – косметичне знадіб’я, без якого не обходиться жодна церемонія відкриття школи. Отож не було ради, і вчителі подалися в крамницю, закупили десь тридцять п’ять танів [151]151
  Тан – міра довжини для тканин, 10,6 м


[Закрыть] чорної тканини і прикрили на тих картинах і скульптурах геть усе, що нагадувало про тваринну природу людей. Щоб, крий Боже, не чути скарг, вони навіть обличчя скульптур дбайливо зап’яли. Кажуть, що після того нарешті церемонія пройшла без затримки. От яке значения для людей має одяг. Останнім часом розвелося чимало панів, які безперестанку торочать про картини нудистів і закликають малювати голе тіло. Але вони помиляються. Ясна річ, помиляються, тому що я, наприклад, змалку ще жодного разу не роздягався догола. До повторного зацікавлення голим тілом, успадкованого від стародавніх греків, спричинилася розбещеність в епоху Відродження. Греки і римляни звикли до голого тіла, а тому їм і в голову не впадало, що воно може пошкодити суспільній моралі. Але ж Північна Європа – місцевість прохолодна. Навіть у Японії кажуть: «Голим на дорогу не вийдеш» [152]152
  Ця приказка має ще інший зміст: «Без гроша не помандруєш»


[Закрыть]. А про Німеччину або Англію шкода й мови: вийдеш надвір голим – відразу помреш. Помирати – кепська справа, а тому всі спішать зодягнутися. А зодягнувшись, стають одягненими тваринами. Як так, то, зустрівши тварину голою, людина не помічає в ній нічого людського. Тож не дивно, що для європейців, особливо європейців Північної Європи, оголені постаті на картинах, скульптури голих людей – все одно як тварини, що якостями поступаються навіть нам, котам. Ви гадаєте, вони гарні? Нехай так, тоді їх можна вважати гарними тваринами. Мене можуть спитати, чи бачив я коли-небудь вечірню одежу європейської жінки. Я – кіт, і мені не доводилось бачити вечірнього плаття європейської жінки. Але я чув, що жінки в Європі оголюють груди, виставляють плечі, руки, і все це називають вечірнім туалетом. От безсоромні! До чотирнадцятого століття їхнє вбрання не було таким кумедним, тоді вони одягалися, як усі нормальні люди. Я не розповідатиму, чому їм раптом заманулось одягатися, як нікчемний цирковий штукар, – велика морока. Хто знає, той знає; хто не знає, обійдеться. Даймо спокій історії, а звернімо увагу на те, що названі дами гордо з’являються у своєму дивовижному вбранні лише о нічній порі; видно, в їхній душі залишилося щось людське, якщо зі сходом сонця вони не тільки закутують плечі, ховають груди і прикривають руки, а навіть мають за сором виставляти на світ Божий хоч би ніготь на нозі. Отож виходить, що вечірній туалет постав як наслідок якогось безглуздя і змови дурнів. Якщо вам прикро з цим погодитися, то спробуйте в білий день оголити свої плечі і груди. Те ж саме я повторю і нудистам. Якщо вже ви такі прихильники наготи, то роздягніть свою доньку, скиньте з себе одежу і прогуляйтеся в парку Уено. Не можете? Не те що не можете. Просто європейці цього не роблять, тож і ви їм вторуєте. Приміром, хіба ви не ходите гордовито до готелю «Тейкоку» в чудернацькій одежі? Виникає запитання: чому? Просто так. Європейці так ходять, то й нам так треба. Європейці сильні, а тому ви із шкури пнетесь, щоб їх наслідувати, навіть якщо це безглуздо. Сильному корися, під тягарем хилися? Що з вами? Голови на плечах не маєте? Вам, японці, можна пробачити, як прнзнаєтесь, що кебети у вас чортма. Але тоді нічого так заноситися. І в науці те ж саме. Зрештою, це одягу не стосується, тож я в подробиці не вдаватимусь.