Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

Розділ VІІІ

Здається, я вже згадував про бамбукову огорожу навколо господаревого двору, коли пояснював спортивну вправу «обхід паркана». Але ви помиляєтеся, якщо гадаєте, ніби будинок сусіда Дзіро-тяна [159]159
  Тут суфікс «тян» має не пестливий, а зневажливий зміст


[Закрыть] стоїть відразу за тією огорожею. За оренду платимо небагато, адже тут живе Кусямі-сенсей. Від Йот-тяна і Дзіро-тяна – усіляких там «тянів» – господаря відділяє і тонка огорожа й небажання водити з ними компанію. За огорожею простягається пустир завширшки п’ять-шість кенів, скраю щільним рядом ростуть кипариси. Якщо глянути з веранди, вони здаються густим лісом… Можна подумати, що господар – відлюдник, який оселився якнайдалі від людей, серед природи, і коротає дні у товаристві безіменного кота. Однак кипариси ростуть не так уже щільно, як я oце об’явив, – з-поміж них безцеремонно визирає покрівля дешевого пансіону з пишною назвою «Гункакукан» – «Хатина журавлиної зграї». Тож уявити собі господаря таким, як я його щойно зобразив, теж важко. Якщо пансіон величають «Хатиною журавлиної зграї», то оселя господаря гідна назви: «Лігвище сонного дракона». Назва не оподатковується, то чому б не вибрати собі якнайгучнішої? Пустирище, завширшки п’ять-шість кенів, тягнеться вздовж кипарисів на схід і на захід на кенів десять, потім раптово загинається гаком й обступає господареву оселю з півночі. Саме ця північна частина пустирища – джерело чварів. Слід би гордитися, що пустир заходить за пустир і будинок відгороджений з двох боків від зовнішнього світу. Та де там! Не тільки власник «Лігвища сонного дракона», але і я, святий кіт, пожилець того лігвища, – обидва маємо клопіт з цим пустирем. Так само як на південному краї владно височать кипариси, на північному стоять у ряд сім чи вісім павлоній. За такі павлонії, завгрубшки один сяку, майстер, що виготовляє ґ'ета, дав би добрі гроші. Але, на жаль, ми тільки винаймаємо садибу і не маємо права розводити комерцію. Шкода господаря. Недавно посильний зі школи зрізав гілку і наступного разу прийшов до нас у павлонієвих ґета. Хоч ніхто не тягнув його за язика, він вибовкав, що зробив їх з тієї гілки. От спритник! Так от, павлонії у нас є, а користі від них для мене і для господаря катма. Здається, є давній вираз: «У кого перли, того й вина». А нам годилося б сказати: «У кого павлонії, у того ані гроша за душею». Справді-таки, у дурня і скарби зогниють. Ясна річ, дурень – не мій господар, не я, а власник будинку Дембее. Павлонії самі просяться в руки майстру, що виготовляє ґета, а Дембее нічого не помічає і приходить до нас тільки за орендною платою. Зрештою, я не відчуваю особливої злості до Дембее, тому не буду його більше ганити, а вернуся до головної теми – ознайомлю вас з цікавою історією, як пустир став яблуком незгоди. Тільки не кажіть про це господареві. Ось тільки послухайте. Здавна цей пустир мав одну ваду – не був огороджений. По ньому гуляв вітер, зчиняв куряву; люди протоптали стежки, ходили, як кому заманеться. Я кажу «гуляв вітер», щоб ви не подумали, ніби я брешу. Адже тепер дещо змінилося. Однак, якщо я не розкажу, що було, ви не зрозумієте причини чварів. Навіть лікар не зможе виписати рецепта, якщо не знатиме причини захворювання. А тому я почну розповідати з того дня, як ми переселилися у цей будинок. Навіть приємно, якщо влітку пустирем гуляє вітер. А тому що там, де немає грошей, нема і крадіжок, то господаревому дому не були потрібні всілякі там огорожі, паркани, вориння чи живоплоти. Однак, гадаю, спочатку треба було встановити, що це за люди чи тварини живуть по той бік пустирища. Тобто треба було з’ясувати, який характер у панів на тому краї пустиря. Поки не ясно, про кого йдеться – про людей чи про тварин, може, передчасно називати їх панами, але нехай. Адже в нашому світі і злодіїв і розбійників величають панами. В усякому разі, поліція ще не стикалася з ними. Натомість у них інша вада – їх виявилося дуже багато. Хоч греблю гати. Приватна гімназія «Ракуункан» на вісімсот учиів виховувала з паничів благородних панів, беручи з кожного дві єни щомісяця. Судячи з назви «Ракуункан» – «Палац рухливої хмарини», можете подумати, що мова йде про паничів з витонченими манерами. Але ви помиляєтеся. Адже це однаково що повірити, ніби в пансіоні «Хатина журавлиної зграї» оселилися журавлі, а в «Лігвищі сонного дракона» проживає кіт. Тепер, коли ви знаєте, що серед викладачів з університетською освітою трапляються такі от несповна розуму, як Кусямі-кун, вам стане зрозуміло, що не всі паничі мають шляхетний характер. А якщо не стане зрозуміло, то погостюйте три дні у мого господаря.

Я вже казав, що спочатку, як ми сюди переселилися, пустир не був огороджений і паничі з «Ракуункану» могли вільно зупинятися під павлоніями, балакати, уминаючи сніданки, валятися на траві – одне слово, робити все, що заманеться. Після себе вони залишали коробочки з бамбукового лика, старі газети, старі дзорі [160]160
  Дзорі – солом’яні сандалії


[Закрыть], старі ґета – загалом усе, що можна вживати з прикметником «старий». Незрозуміло, чому господар виявився пасивним, не протестував проти такого неподобства. Може, нічого не помічав, а може, помічав, але не мав охоти читати нотації. Однак поступово, як паничі діставали дедалі вищу освіту і вже, здається, набули вигляду благородних панів, їхня навала докотилася аж до південної частини пустища. Якщо слово «навала» не личить паничам, я б його не вживав, але іншого не можу підшукати. Немов кочовики в пошуках води й рослинності, вони посувалися вперед від павлоній до кипарисів. Кипариси росли навпроти нашої вітальні, а тому лише найхоробріші зважувалися на такий крок. Через пару днів вони посмілішали, і тепер їхня хоробрість стала великою хоробрістю. Що може бути страшніше за плоди освіти? Паничі не лише стовбичили перед вікнами вітальні, але й співали пісень. Я не пам’ятаю, які то були пісні, але пригадую, що не «танки», а щось вульгарне, хвацьке, до вподоби людям з низьким смаком. Дивна річ, не тільки господар, але і я, мимоволі, наче заворожені, заслуховувалися тим співом. Зрештою, ви, напевне, знаєте, що нерідко гнів і захоплення нерозривно пов’язані. Я жалію, що в той час ми несподівано зіткнулися саме з такою сумішшю почуттів. Господареві теж, мабуть, було неприємно, але він мусив кілька разів вискакувати з кабінету і проганяти паничів словами: «Тут вам нічого робити! Щоб я вас не бачив!» Але виховані паничі й слухати не хотіли. Тільки господар їх прожене, а вони знову тут. Вертаються і знову співають хвацьких пісень. Голосно розмовляють. Розмова, звісно, як личить паничам, своєрідна. Від них можна було почути: «Гей, братва!» або «А чо’ мені тре’?» Кажуть, що до Реставрації такі слова належали виключно носіям паланкінів, самурайським зброєносцям і лазникам. У двадцятому столітті їх засвоїли освічені паничі. Хтось пояснив, що повторилася історія зі спортом – спочатку зневажали, тепер не тямляться від захоплення. Господар знову вискочив з кабінету і, впіймавши найвправнішого в панській мові учня, спитав: «Чого сюди ходиш?» Паничеві миттю вилетіли з голови благородні слова, і він одказав вульгарними: «Ми думали, що тут шкільний ботанічний сад». Господар попередив, щоб у майбутньому цього не повторювалося, і випустив з рук учня. Вираз «випустив з рук» може здатися смішним, ніби мова йде про черепашеня. А насправді господар вів переговори, міцно тримаючи панича за рукав. Господар, мабуть, вирішив, що після такого попередження більше йому не докучатимуть. Але ж з часів богині Нюйви [161]161
  Нюйва – китайська богиня; за міфом, вона лагодила розбите небесне склепіння


[Закрыть] відомо, що сподівання розходиться з дійсністю. Тож господар ще раз зазнав невдачі. Тепер паничі прослизали на південну частину пустирища через наші ворота; зачувши грюкіт, господар не встигав подумати, що, мабуть, гості прийшли, як уже з-під павлоній доносився регіт бешкетників. Становище дедалі погіршувалося. Плоди освіти давалися взнаки щораз більше. Тоді бідолашний господар, зрозумівши, що не впорається з паничами, зачинився в кабінеті й написав листа директорові «Ракуункану», в якому шанобливо прохав узяти в шори своїх вихованців. У листі-відповіді директор гімназії ввічливо попросив господаря зачекати, поки збудують огорожу. Незабаром з’явилося кілька робітників, і за півдня між нашою садибою і «Ракуунканом» постала гратчаста бамбукова загорода заввишки три сяку. «Нарешті дадуть мені спокій», – радів господар. От дурень! Хіба таким способом можна змінити поведінку паничів!

Взагалі кажучи, дражнити людей – цікаво. Навіть я, кіт, часто розважаюся, глузуючи з дочок господаря. Тож цілком природно, що паничі з «Ракуункану» беруть на кпини вайлуватого Кусямі-сенсея. Невдоволеною залишається тільки жертва глузувань. Аналізуючи, психологію жартів, відкриваємо два головних елементи. Перший: людина, піднята на глум, мусить обурюватися. Другий: жартун повинен перевищувати жертву і силою, і чисельністю. Якось, вернувшись із зоопарку, господар захоплено розповідав, що він там бачив. Я прислухався. Господар згадував про сварку песика і верблюда. Собачка вихором бігає навколо верблюда, а йому й за вухом не свербить, – стоїть собі непорушно й горби надимає. Хоч як собачка гавкав – усе марно. Довелось перестати. «От колода!» – посміявся з верблюда господар. Ця пригода схожа на історію з гімназистами. Хоч би яким майстерним був жартун, а з верблюдом не пожартує. 3 другого боку, не слід дражнити надто сильних, як-от лева чи тигра. Не встигнеш і пожартувати, як тебе розірвуть на шматки. Найбільша насолода жартувати тоді, коли нема загрози, коли жертва насміху щирить зуби, лютує, а вкусити не може. Питаєте, чому глузування приносить утіху? Для цього є чимало причин. Передусім так можна згайнувати час. Адже іноді з нудьги хочеться рахувати волосинки у власній бороді. Розповідають, що в давнину один в’язень розганяв журбу тим, що малював на стіні трикутники. На світі нема нічого нестерпнішого за нудьгу. Коли не відбуваються події, які б спонукали до діяльності, життя стає прикрим. Глузування саме і є такою спонукою до дії, а водночас розвагою. Тому з давніх-давен цій розвазі з нудьги віддавалися дурники-князі, що не розумілися на людській психіці, й молодики з примітивним інтелектом, якого вистачало хіба що для задоволення власних примх. По-друге, глузування – найпростіший спосіб довести на практиці свою вищість над іншими. Ясна річ, свою перевагу можна показати і вбивством, і пораненням, і обманом. Але до таких заходів удаються тільки тоді, коли перед вами стоїть ясна мета – вбити, поранити, обманути; відчуття переваги тоді – всього-на-всього неминучий наслідок цих дій. Тому найкраще дражнити тоді, коли можна виявити свою перевагу, але не завдати особливої шкоди людині. Однак без ніякої шкоди не обходиться – ви б тоді просто не довели своєї вищості. Якщо ви знаєте, що сильніші за інших, але довести цього не можете, то радості не відчуєте. Людина покладається тільки на себе. У найскрутніших випадках вона довіряє тільки собі. І не заспокоїться доти, поки не переконає у цьому інших. Але ж і дурноверхі обивателі і люди, що сумніваються у своїх можливостях, – усі використовують будь-яку нагоду, аби схопити в руки якомога більше акцій. Вони зовсім як той майстер дзюдо, якому іноді без жодної причини кортить жбурнути першу-ліпшу людину на землю. Ходять оті невмілі майстри дзюдо вулицями з одним-однісіньким наміром – знайти б хоч когось, слабкішого за себе, навіть необізнаного з технікою дзюдо, і повалити на землю. Є ще інші причини, чому глузування приносить насолоду, але за браком часу не буду їх торкатися. Якщо ж хочете продовжити розмову на цю тему, приходьте з коробкою сушеного тунця, – я завжди до ваших послуг. 3 вищесказаного, на мою думку, можна дійти висновку, що найзручніші для жартів – це мавпи в зоопарку і вчителі гімназії. До того ж учителі краще годяться, ніж мавпи… Ні, таки мавпи. 3рештою, на одне виходить, адже вони схожі. Як самі знаєте, мавпу держать на ланцюжку, і хоч як вона щирить зуби, сіпається, вам нічого боятися, що подряпає. Учителя ж тримають не на припоні – його прив’язують місячною платнею. Хоч би скільки з нього глузували, він усе стерпить – у відставку не подасть і своїх мучителів не поб’є. Якби йому стало відваги, він не був би вчителем – нянькою для учнів. Мій господар – учитель. Правда, він не учитель «Ракуункану», але все-таки вчитель. Він – найпідхожіша, найдоступніша і найбезпечніша для глузування людина. Учні «Ракуункану» – хлопчаки. Покепкувати з господаря – для них нагода вдовольнити свою пиху; вони навіть уважають, що дістали право дражнити людей завдяки шкільній освіті. Крім того, вони не знають, як за десятихвилинну перерву зужити енергію, що переповнює їхнє тіло й душу. Цілком логічно, що за таких обставин господар став посміховиськом, а учні – жартунами. Тож сердитися на них, як господар, вершина дурості. А тепер я вам розкажу, як учні здіймали господаря на поглум і якою дикістю той відповідав.

Ви, панове, мабуть, знаєте, що таке гратчаста бамбукова огорожа. Це проста огорожа, через яку вітер гуляє. Я вільно, без жодних зусиль, проходжу через будь-який отвір у ній – мені байдуже, вона є чи ні. Але ж її збудовано за наказом директора «Ракуункану» не для того, щоб мені перегородити дорогу – директор мав намір закрити доступ у наш двір своїм вихованцям. Хоч крізь огорожу і вітер гуляє, але людині через неї не пролізти. Через ті квадратні, завбільшки чотири на чотири суни, отвори навіть стародавньому китайському штукареві Цянь Шіцзуню не пробратися. Без сумніву, така огорожа ефективна стосовно людей. Тож не дивно, що господар зрадів, як побачив, що вона готова. Однак у логіці господаря була величезна прогалина. Куди більша за отвір в огорожі. Така величезна, що через неї пройшла б казкова риба – пожирач кораблів. Господар виходив з припущення, що ніхто не здогадається перестрибнути огорожу. Він уважав, що досить найпримітивнішої загороди, яка б показала учням кордони їхньої території, і вони віднадяться лазити до нас. Згодом він відкинув навіть це припущення і вирішив, що нічого не станеться, коли хтось порушить кордон. Іншими словами, господар поспішний висновок, що загрози нападу немає, бо жоден хлопчисько не зможе пролізти через вічко огорожі. Справді, хлопчисько – не кіт, через вічко не протиснеться, а от перескочити через огорожу – що може бути легшого для нього? Більше того, стрибати через огорожу – цікава вправа.

Наступного дня, як поставили огорожу, своїм звичаєм, учні знову сипонули на північну частину пустирища. Однак аж під вітальню не заходили. Заздалегідь урахувавши, що тепер для втечі треба більше часу, вони вешталися на безпечній відстані від нашого дому. 3 кабінету господареві, звісно, не було видно, що вони роблять. На жаль, за ними можна було стежити тільки з-за рогу хати або з віконця туалету. 3 вікна їх можна було бачити, але спіймати – дзуськи. Через вікно можна було насварити, але обійти будинок і заскочити на бойових позиціях неможливо – зачувши ходу, ворог устигав перехопитися через огорожу. Так само кидається врозтіч стадо морських котиків, що гріється на сонці, при наближенні браконьєрського судна. Звісно, господар не чатував у туалеті; вискакувати через двері, як тільки зачув гамір, він теж не збирався. Інакше йому довелося б кинути вчителювання і. перекваліфікуватися на бігуна. Господар займав невигідну позицію: в кабінеті чув голоси, але самого ворога не бачив; з вікна бачив, але спіймати не міг. 3багнувши невигідність господаревої позиції, вороги вдалися ось до якої тактики. Коли їхня розвідка доповідала, що господар у кабінеті, вони зчиняли галас. Навмисне голосно викрикували глузливі зауваження на його адресу. Причому робили так, щоб не було знати, де вони шумлять – по цей чи по той бік огорожі. Але тільки-но з’являвся господар, як вони давали драла або прибирали незалежний вигляд, якщо були по той бік огорожі. Коли господар заходив у туалет – звичайно, не гаразд, що я часто повторюю це слово, самому незручно, але без нього мені не вдасться описати війни – так от, коли господар заходив у туалет, вороги навмисне сновигали під павлоніями, силкуючись потрапити йому на очі. Якщо ж господар починав лаятися з туалету на всі заставки, ворог неквапом відступав на свою базу. Нова тактика збила господаря з пантелику. Тільки-но він подумає, що вороги на його території, і вискочить з кийком надвір, як їх наче лизень злизав. Прогнавши їх, він повертається у хату, заглядає у вікно – кількоро з них уже тут. Господар то вибігав надвір, то заглядав у вікно. І так безперестанку. Оце й значить вимучитися біганиною. Врешті-решт на нього найшло таке затьмарення розуму, що важко було сказати, хто він: учитель чи військовий. А коли затьмарення досягло вершини, ось що сталося.

Взагалі кажучи, причина багатьох подій – затьмарення розуму. Ієрогліфи, що становлять поняття «затьмарення розуму», буквально означають «підніматися проти течії». Ніхто не заперечував проти такого тлумачення ні Гелен, ні Парацельс, ані старомодний тепер Бянъ Цяо [162]162
  Гелен (129–199) – особистий лікар римського імператора Марка Авеля; Парацельс (1493–1541) – німецький натурфілософ; Бянь Цяо (? -?) – знаменитий лікар епохи Воюючих царств у Китаї (403–221 рр. до н.е.)


[Закрыть]. Питання лише в тому, куди піднімається проти течії. Неясно також, що піднімається. Згідно з стародавньою європейською легендою в нашому тілі циркулювало чотири рідини. Перша – рідина гніву. Коли вона піднімалася проти течії, людина сердилася. Друга – рідина тупості. Коли вона піднімалася, людина нічого не відчувала. Далі – рідина смутку. Наганяла на людину смуток. Остання рідина – кров. Запускала в рух руки й ноги.

Поступово з розвитком людської культури, рідини гніву, смутку й тупості непомітно зникли. Тепер у нашому тілі, як і колись, циркулює сама лише кров. Значить, потьмарення розуму може спричинити тільки кров. Але кількість крові в кожної особи строго визначена. Незначне відхилення від норми пояснюється особливостями конституції людини. Та загалом у людському організмі міститься приблизно десять літрів крові. Коли всі ці десять літрів крові починають рухатися у зворотному напрямку, місце, до якого вони піднімаються, жваво функціонує. Решта органів, відчувши нестачу крові, холонуть. Відбувається те ж саме, що й під час погромів поліцейських будок: на вулицях не лишається жодного поліцейського, усі збираються в управлінні поліції. Якщо поставити діагноз, то перед нами випадок затьмарення розуму поліції. Щоб вилікуватися від потьмарення розуму, треба розподілити кров по органах тіла рівномірно, як до захворювання. Для цього слід опустити вниз підняту кров. Є чимало способів цього досягти. Кажуть, що один з приятелів господаря, тепер уже покійний, у таких випадках клав на голову мокрий рушник і грівся біля котацу. В стародавньому китайському медичному «Трактаті про тиф» написано: голова в холоді, а ноги в теплі – запорука доброго здоров’я і довгих років життя. Тож, якщо хочете довго жити, не забувайте щодня прикладати до голови вогкого рушника. Якщо ж цей спосіб вам не підходить, можете вибрати інший, до якого вдаються бонзи. Бездомний чернець, що блукає по світу, як хмарина по небу, нeодмінно заночує на камені в затінку дерева. Ні, не заради умертвіння плоті зупиняється він під деревом. Він користується чудодійним способом, що його винайшов святий Ено після того, як утомився шеретуванням рису. Спробуйте присісти на камінь. Ясна річ, ваш зад охолоне. Зад охолоне, затьмарення розуму пройде. Цей процес цілком природний і сумніватися в ньому немає підстав. Отже, для лікування затьмарення розуму винайдено чимало способів. Жаль тільки, що ніхто не здогадався, як успішно його викликати. На перший погляд видається, ніби затьмарення розуму завдає тільки шкоду. Але не спішіть з висновком. Для декого, залежно від фаху, потьмарення розуму – надзвичайно важлива річ, без нього він не може обійтися. Найбільше його потребують поети. Воно їм потрібне, як пароплаву вугілля. Якщо воно їх покидає хоч на один день, поети стають посередністю, здатною лише сидіти й напихатися їжею. До речі, затьмарення розуму іншими словами – божевілля. Поетам незручно перед людьми називатися божевільними, а тому вони вживають інший термін. Змовившись, вони гордо називають затьмарення розуму «інспірейшн» – натхненням. Вони вигадали це слово, щоб людей в оману завести. Бо насправді натхнення – звичайнісіньке потьмарення розуму. Тягнучи руку за ними, Платон назвав таке затьмарення розуму священним божевіллям. Хай навіть воно священне, але люди не хочуть мати з ним справи. Тож, гадаю, краще вже називати його словом, дуже подібним до назви одних недавно винайдених ліків, «інспірейшн» – натхненням. Так само, як основою камабоко є батат, основою статуї Каннон – дерево, основою камонамбан [163]163
  Камонамбан – локшина з качиним м’ясом і цибулею


[Закрыть]– птиця, а основою печені в дешевому пансіоні – конина, так і основою натхнення є затьмарення розуму. Потьмарення розуму – тимчасове божевілля. А тому поети обходяться без лікарні Cyґaмо [164]164
  Суґамо – лікарня для душевнохворих у Токіо


[Закрыть]. Однак стимулювати таке тимчасове божевілля нелегко. Досить просто звести людину з розуму на все життя, а от на час, поки вона сидить перед листком паперу з ручкою – навіть винахідливі боги на це не здатні. Якщо боги відмовляються помогти, треба покладатися на свої сили. З давніх-давен і до наших днів вчені сушать собі голову над тим, як би навчитися лікувати і викликати затьмарення розуму. Один чоловік намагався збудити натхнення, наїдаючись щодня терпкої хурми. Він виходив з такої ідеї: від терпкої хурми буває запор, а запор обов’язково викличе потьмарення розуму. Інший залізав у кадіб з пляшечкою саке. Він уважав, що затьмарення розуму настане, як тільки він надудлиться саме в гарячій воді. Якщо ж нічого не вийде, то, на його думку, треба в кадобі нагріти вина й вимокнути. Тоді, мовляв, одразу поможе. Жаль, що він переставився на той світ, через брак грошей не встигнувши перевірити на практиці своєї ідеї. Нарешті хтось об’явив, ніби натхнення приходить, якщо наслідувати великих людей минулого. Він опирався на теорію, згідно з якою наслідування поведінки іншої людини, веде до душевної подібності з нею. Якщо варнякатимете як п’яниця, то незабаром відчуєте себе п’яним. Якщо, просидите у задумі нерухомо, поки згорить кадильна паличка, ваш душевний настрій скидатиметься на настрій бонзи. Отже, наслідуючи поведінку знаменитостей, що пережили годину натхнення, ви досягнете затьмарення розуму. Я чув, ніби Гюго думав над сюжетом твору, лежачи на палубі яхти. Ручаюсь, що вам розум обов’язково потьмариться, якщо залізете на корабель і втупитеся в блакитне небо. Розповідають, наче Стівенсон писав романи, лежачи на животі. Отож лягайте долілиць, візьміть перо в руку, і тоді ваша кров, напевне, потече у зворотному напрямку. Як бачимо, люди чимало придумали, але наслідки їхньої винахідливості поки що мізерні. В усякому разі, нині вважається неможливим добитися затьмарення розуму штучно. Жаль, але нічого не вдієш. А втім, немає сумніву, що рано чи пізно такий час настане. Заради людей я щиро прагну, щоб це сталося якнайскоріше.

Гадаю, про затьмарення розуму сказано досить багато. Переходжу до події. Однак усім великим подіям обов’язково передують малі. Оповідати про великі події, випускаючи з уваги малі, – гріх, властивий iсторикам з давніх-давен. Господареве затьмарення розуму після кожної незначної події ставало дедалі виразнішим і врешті-решт спричинилося до великої події. Тож, якщо я не розкажу про самий цей процес, неможливо буде зрозуміти, як же це господар загубив голову. Якщо так, то від господаревого затьмарення лишиться сама назва і люди не сприйматимуть його всерйоз. А якщо суспільство

щедро не оспіває господаревого затьмарення розуму, він утратить цікавість до життя. Нижче описані події, великі й малі, не роблять йому честі. Але я хочу відзначити, що попри це затьмарення його розуму найсправжнісіньке, аж ніяк не гірше, ніж. у багатьох поетів. Господареві особливо нічим похизуватися перед іншими, тож звеличимо його хоч би за втрату здорового глузду.

Останнім часом вороже військо, що юрмилося в «Ракуункані», винайшло своєрідні кулі «дум-дум» і протягом десятихвилинної перерви або після школи нестримно обстрілює північну частину пустирища. Завбільшки з голову товкачика, ці кулі «дум-дум», прозвані бейсбольними м’ячами, тільки й створені для того, щоб ворог міг пустити їх куди йому захочеться. Щоправда, він стріляє із спортивного майданчика, а тому, звісно, поцілити господаря в кабінеті ніяк не може. Навіть супротивник, видно, усвідомлює, що відстань завелика. Але саме на цьому ґрунтується його бойовий маневр. Кажуть, під час облоги Порт-Артура видатного успіху добився флот обстрілом фортеці з моря. Тож і м’ячі, сиплючись на пустир, можуть вплинути на перебіг баталії. Та ще коли кожний постріл супроводжується страхітливим гуком цілої ворожої армії. У господаря з переляку стискаються кровоносні судини рук і ніг, кров болісно зупиняється, а відтак піднімається у зворотному напрямку. Що й казати, хитрий план у ворога. У стародавній Греції жив письменник Есхіл. Кажуть, що його голова була придатна і до науки, і до літератури. Як на мене, така голова повинна бути лисою. Чому голова лисіє? Без сумніву, волосся перестає рости і губить життєздатність від недостатнього харчування. Учені і письменники найбільше клопочуть собі голову і, будучи убогими, геть усі лисіють від недоїдання. Есхіл – теж письменник, а тому, напевне, був лисий І справді, голова його скидалася на помаранчу. Так от, одного дня Есхіл, задерши ту саму голову – безперечно ту саму, бо немає голови на будень і на свято, – йшов дорогою. Ішов без шапки. Саме в цьому і полягає найбільша його помилка. Коли на лису голову падає сонячне проміння, далеко видно, як вона блищить. Якщо на високе дерево налітає вітер, то на лискучу голову теж щось мусило налетіти. Саме в той час над Есхілом кружляв орел, стискаючи кігтями десь пійману черепаху. Черепахи, ясна річ, надзвичайно смачні, але ж споконвіку вони покриті твердим панциром. І хоч які вони смачні, а добратися до їхнього м’яса не так уже й легко. Раків запікають у панцирі, а от з черепахами такого не роблять навіть у наш час. А про колись нема й мови. Так от, орел уже втрачав надію, коли внизу щось блиснуло. Орел зрадів. Він вирішив вдатися до крайнього заходу: кинути черепаху на лискучий предмет, розбити панцир і, спустившись додолу, поласувати м’ясом. «Саме так зроблю», – прицілився орел і без попередження випустив черепаху на голову Есхілові. На жаль, голова була м’якіша за панцир черепахи. Голова розлетілася, а Есхіла спіткав трагічний кінець. Воно то так, але важко зрозуміти намір орла. Знав він, що кидає на голову письменника, чи, може, переплутав лисину зі скелею? Якщо розв’язати це питання, то стане ясно, чи можна порівнювати шибеників «Ракуункану» з орлом. Правда, господарева голова не вилискує, як Есхілова або інших знаменитостей. А проте господаря слід зарахувати до категорії вчених і письменників, адже в нього є кабінет, хоч і невеличкий, всього на шість татамі, де він куняє над складними, незрозумілими книжками. І якщо господар не полисів, значить ще не заслужив. Безсумнівно, доля найближчим часом увінчає його лисиною. Треба визнати, що з тактичних міркувань обстріл голови господаря кулями «дум-дум» надзвичайно доречний. Якщо ворожа стрілянина триватиме протягом двох тижнів, то голова господаря з переляку і досади обов’язково виснажиться і перетвориться на помаранчу, чайник або мідний казанок. Якщо ж канонада не припиниться протягом наступних двох тижнів, то помаранча розплющиться, чайник протече, а казанок трісне. Не передбачити таких наслід ків, а всупереч усьому продовжувати боротьбу з ворогом – на це здатен тільки Кусямі-сенсей.

Якось пополудні, як завжди, я задрімав на веранді і побачив уві сні, ніби я перетворився на тигра. Я загадав господареві принести мені курятини. Тремтячи всім тілом, господар приніс. Тим часом надійшов Мейтей. Я сказав йому, що зголоднів, велів роздобути гусятини. Мейтей, своїм звичаєм, почав розводитись, мовляв, маринована ріпа з солоним печивом може замінити гусятину. Я не стерпів, широко розкрив рота і гаркнув. Мейтей аж зблід і лепече: «Як же я роздобуду? Ресторан у Ямасіта вже зачинений». – «Коли так, обійдусь яловичиною, – відповів я. – Біжи до Нісікави і принеси один кін філе. Тільки мерщій. Як ні, то розірву тебе на шматки!» Підтикавши поли кімоно, Мейтей кинувся бігти. Раптом моє тіло побільшало; простягшись майже на цілу веранду, я очікував Мейтеєвого повернення. Коли це в домі пролунав різкий крик, і я прокинувся, не скуштувавши довгожданої яловичини. Господар, який у сні боязко лежав долі переді мною, вискочив з туалету, штурхнув мене в бік і, нашвидку засунувши ноги в ґета, побіг у напрямку «Paкуункану». Мені стало неприємно і дивно, що я нараз змалів – з тигра перетворився на кота. Але штурхан і грізний погляд господаря привели мене до тями. «От потіха! Господар нарешті кинувся у бій!» – подумав я і, пересилюючи біль у животі, охоплений цікавістю, я шмигнув на задвір’я. У ту ж мить я почув, як господар заверещав: «Ґвалт! 3лодій!»– і побачив, як здоровий парубійко років вісімнадцяти у форменому кашкеті перелазив через огорожу. «Встигне чи ні?» – подумав я, а тим часом формений кашкет блискавкою летів на свою базу – видно, господарів лемент його добряче наполохав. Господар ще раз крикнув «злодій!» – і навздогін. Та щоб догнати ворога, господареві довелося б перестрибувати загороду. Вдиратися глибоко на територію супротивника теж не гаразд – тебе самого обізвуть злодієм. Не оглядаючись, господар біг до огорожі – видно, зопалу кинувшись услід за розбишакою, він був на все готовий. І ось у ту хвилину, коли до ворожих володінь залишався один крок, з табору супротивника виступив полководець з ріденькими безбарвними вусиками. Ставши по обидва боки огорожі, сторони почали переговори. Я прислухався і почув ось яку безглузду суперечку.

– Це учень нашої гімназії.

– Якщо він ваш учень, то чого лазить у чужий двір?

– Туди м’яч залетів.

– Чого ж він тоді не попросив дозволу взяти цей м’яч?

– Я йому негайно зроблю зауваження.

– Ну, як так, то гаразд.

Замість прозаїчних переговорів з таким скорим і щасливим кінцем я сподівався побачити величне видовище – герць дракона з тигром. Господар уміє тільки гарячкувати, а як доходить до діла – завжди скисає. Недавня сцена нагадала мені про власне перетворення з тигра у кота. Оце я розказував про малу подію. А тепер з нею покінчив, і порядок вимагає, щоб я перейшов до великої.

Відсунувши сьодзі на веранду, господар лежав долілиць у кімнаті і над чимось думав. Можливо, розробляв план оборони від ворога. В «Ракуункані», видно, йшли уроки, і на спортивному майданчику панувала незвичайна тиша. Було чути, як в одному класі учні слухають урок етики. Я наставив вуха – дзвінкий голос здібного викладача видавав полководця, який учора зголосився вести переговори від імені ворожої сторони.