Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

Сінсаку-кун припадав до ніг, а цей вклонився і то лише двічі. Мабуть, так зухвало поводиться тому, що не просить грошової пожертви. Зате листа написав справді-таки незрозумілого. Вартого хіба що того, щоб його відкинув будь-який. часопис. Я був подумав, що господар, відомий своїм затьмареним розумом, порве листа на клапті, та де там, – господар читав його знову і знову. Напевне, він вважав, що в цьому листі є якийсь прихований зміст, і вирішив будь-що до нього докопатися. У світі є чимало незрозумілого, але нема чогось такого, чому не можна було б надати якогось змісту. Нехай текст незрозумілий – спробуйте його розібрати, і він проясніє. Назвіть людину дурною або розумною, і все стане на своє місце. Більше того, скажіть, що людина – собака або що людина – свиня, і проти такої тези ніхто не заперечуватиме. Нікому немає діла до того, що ви назвете гору низькою, а всесвіт вузьким. Ніхто не обуриться, якщо назвете ворону білою, Коматі [175]175
  Оно-но Коматі – славетна поетеса ХІ ст… за переказами була красунею


[Закрыть] – огидною, а Кусямі-сенсея – благородним. Тож можна знайти певну логіку і в такому безглуздому листі, як оцей. Особливо, якщо до справи візьметься господар – він мастак без усякого сорому перекручувати невідомі йому aнглійські слова. Коли одного разу якийсь учень запитав його, чому «good morning» кажуть навіть у негоду, господар думав над відповіддю аж сім днів. А коли його спитали, як буде «Колумб» по-японському, він поринув у роздуми на три доби. Такі люди в будь-чому знайдуть зміст – навіть у фразах «гарбузове місто – герой всесвіту», або «наївшись корейського женьшеню, зробимо революцію». За якийсь час господар, видно, докопався за методом «good morning» – до змісту листа, бо захоплено об’явив: «Яка глибина думки! Так могла написати тільки людина, яка досконало вивчила філософію. Яка блискуча ерудиція!»

Уже з цих слів ясно, який він дурноверхий, але якщо подумати, то в дечому господар має слушність. У господаря є звичка високо цінувати незрозуміле. І не тільки в нього. Вважається, що в незрозумілому приховано те, що дурневі недоступне, а несподіване викликає в людини благородні почуття. Тому-то прості смертні розводяться про незрозуміле з виглядом, наче все розуміють, а вчені очевидні речі викладають якомога заплутаніше. Залишається фактом, що професори університету, які читають незрозумілі лекції, здобувають собі шану і славу, а тих, хто пояснює зрозуміло, не поважає ніхто. Та от, господар пройнявся повагою до автора, оскільки зміст листа незбагненний, а головну ідею неможливо схопити, оскільки в листі перемішалися трепанги із смердючим трупом скам’янілого людського лайна. З тієї ж причини послідовник Лао Чжуан не розлучається з «Книгою етики», конфуціанець – з «Книгою змін», а дзен-буддист з проповідями Лінь Цзі. Однак люди не заспокоюються, якщо їм щось цілком незрозуміле, а вдаються до довільного тлумачення, прикидаючись, що все збагнули. Споконвіку у людей заведено вдавати, що розумієш незрозуміле. Господар шанобливо згорнув листа, написаного вправною у каліграфії рукою, поклав його на стіл і, заклавши руки за пазуху, поринув у роздуми.

Саме в цю хвилину з передпокою хтось голосно попросив: «Дозвольте?» Наче Мейтей, а просить дозволу ввійти. Не схоже на Мейтея. Господар усе чув, але навіть не ворухнувся, видно, взяв собі за правило не зустрічати гостей, мовляв, це не його обов’язок, бо ще не траплялося, щоб він озивався до них з кабінету. Як на те, служниця вийшла купити мила, а господиня засиділась у вбиральні. Невже мені зустрічати гостя? Дзуськи! Не вийде. Та гість і не думав ждати – він зайшов у передпокій і взявся одне за одним розсувати сьодзі. Господар добре знає своє діло, а гість ще краще: тільки-но я подумав, що гість подався у вітальню, як фусума заскрипіла і він рушив до кабінету.

– Що за жарти? Що ти робиш? До тебе ж гості.

– О, це ти?

– Що значить «о, це ти»? Невже не міг озватися? Яка пустка в домі!

– Умгу… А. я задумався…

– Як задумався, то вже важко сказати «заходь»?

– Та неважко.

– Ти завжди такий незворушний.

– Бач, останнім часом я вдосконалюю душу.

– Ото дивак! Що ж тоді буде з твоїми гістьми, як ти настільки вдосконалиш душу, що перестанеш озиватися? Біда з твоєю незворушністю! Я ж не сам прийшов, а такого тобі гостя привів! Вставай, зустрінь його.

– Кого?

– Хіба не однаково, кого? Вставай, та й усе. Він дуже хотів тебе бачити.

– Хто?

– Байдуже хто, вставай.

Господар пробурчав: «Певне, знову дуриш» і, не виймаючи рук з-за пазухи, підвівся і через веранду попростував до вітальні. Там обличчям до токонома на маті врочисто сидів якийсь старигань. Господар миттю вийняв руки з-за пазухи й присів на мату під стіною. Але дідок сидів обличчям на захід, до токонома, а господар стояв за ним, дивлячись йому потилицю. Тож, зрозуміло, вони не могли як слід привітатися. А треба сказати, що старі люди дуже прискіпливі, коли йдеться про етикет.

– Будь ласка, сюди, – звернувся дідок до господаря, вказуючи на токонома.

Ще три роки тому господар вважав, що в кімнаті можна всідатися де завгодно. Але, згодом хтось прочитав йому лекцію про токонома, і господар довідався, що колись токонома була тронним місцем. Відтоді, як з’ясувалося, що токонома призначалася виключно для гінців сьогуна в імператорському дворі, він не підходив і близько до неї. Де вже тут думати про почесть, коли перед токонома розсівся незнайомий дідуган! Господар навіть не привітався як слід, спромігся тільки повторити гостеві слова, низько схиливши голову:

– Вудь ласка, сюди.

– Ні, так я не зможу шанобливо привітати вас. Будь ласка, сюди.

– Е ні, тоді я не… е-е… Будь ласка, сюди, – наслідуючи гостя, бездумно сказав господар.

– Своєю скромністю ви ставите мене в незручне становище. Я вельми зворушений вашою люб’язністю. Будь ласка, сміливіше. .

– Скромністю… Просто жах… Будь ласка… – почервонівши як рак, мимрив господар. Видно, вдосконалення душі не принесло ніякої користі. Мейтей-кун стежив за перебігом розмови з-за фусуми, і коли побачив, що підоспіла зручна мить, штурхнув господаря ззаду.

– Ну, йди вже. Ти так прилип до стіни, що мені ніде сісти. Йди сміливіше, – підохочував він його. Господар наблизився до токонома.

– Кусямі-кун, це мій дядько зі Сідзуоки, про якого я тобі не раз розповідав. Дядьку, а це Кусямі-кун.

– Дуже радий вас бачити, – мовив дідок. – Мейтей доступився вашої ласки, і я теж давно мріяв порозмовляти з вами. На щастя, сьогодні ми проходили мимо вашої господи, і я вирішив подякувати вам за щедру і ласкаву увагу до Мейтея. Прошу вас, не, погребуйте моєю особою і не позбавляйте мене вашої прихильності в майбутньому.

Старий виголосив цей монолог у старовинному стилі одним подихом. Неговіркому, понуркуватому господареві не траплялися такі старомодні дідки. І якщо спочатку він розгубився, то тепер, коли його обсипали таким градом вітань, господар геть забув про розцяцькований конверт і про корейський женьшень. Він лише насилу проказав:

– Я теж… Я теж… Збирався відвідати… Радий вас бачити… – і, підвівши голову, крадькома зиркнув на гостя. Але той все ще хилився у низькому поклоні, тож господар поспішив і собі шанобливо тицьнути носом у мату.

За хвилю дідок підвів голову:

– Колись і в мене тут був дім, і я довго жив у столиці. Але під час руїни [176]176
  Мається на увазі Реставрацію Мейдзі


[Закрыть] я надовго виїхав звідси і тепер нічого тут не впізнаю… Якби не Мейтей, я б не знав, що його робити. Хоч і кажуть, що все тече, все змінюється, але все ж таки рід сьогуна триста років…

Мейтеєві, видно, обридло слухати дядькові теревені й він його урвав:

– Можливо, рід сьогуна чогось вартий, але й епоха Мейдзі теж прекрасна. Напевне, в ті часи не було Червоного Хреста?

– Не було. Нічого схожого на Червоний Хрест не було. І бачити його Високість принца можна тільки тепер… От і мені, старому, пощастило взяти участь у сьогоднішніх зборах і почути голос його Високості принца. Тепер уже можна й помирати.

– І то добре, що побачили Токіо після такої довгої перерви. Знаєш, Кусямі, дядько спеціально приїхав із Сідзуоки на конференцію Червоного Хреста. Ми щойно були в парку Уено на цій конференції, а на зворотному шляху заскочили до тебе. Бачиш, він у сюртуку, що я замовив у «Сіракія».

Справді, на дядькові був сюртук. Але який? Явно не на його плечі: рукави задовгі, вилоги настовбурчені, на спині западина. До того ж тісний у пахвах. Навряд чи легко навмисне пошити такий незграбний сюртук. Як на біду, ще й білий комірець сорочки відстебнувся, і щоразу, як дядько підводив голову, висувався борлак між комірцем і сорочкою. Тепер уже важко збагнути, чи сорочці, чи сюртуку належить чорний бант. Сюртук ще можна терпіти. А от що за диво самурайська зачіска «тьоммаґe»! Я почав шукати очима залізне віяло, що про нього розповідав Мейтей, – акуратно складене, воно лежало коло старого. Господар нарешті оговтався і, з посиленою увагою розглядаючи одежу гостя, здивувався – він ніяк не сподівався, що Мейтей здатний казати правду. Те, що господар побачив, перевершувало Мейтеєві описи. Якщо господареве ряботиння – цінний матеріал для історичних досліджень, то самурайська зачіска «тьоммаґе» і залізне віяло у цьому розумінні мають далеко більшу вартість. Господареві кортіло розпитати докладно про залізне віяло, але він побоявся бути настирливим, а тому поставив звичайне запитання:

– Людей, напевне, зібралося багато?

– Дуже багато. І всі витріщили на мене очі… Таких цікавих світ не бачив. Колись люди не були такими.

– Еге ж, правду кажете, в давнину люди були інші, – відповів господар так, наче то він сам був дідком. Не подумайте тільки, що господар вдавав з себе всезнайку. Просто ця репліка виникла зненацька в його каламутному мозку.

– А знаєте, всі тільки й позирають на мій «шоломоруб».

– Напевне, оце віяло дуже важке.

– Спробуй візьми в руки, – запропонував Мейтей господареві. – Важкеньке. Дядьку, дайте йому.

Дідок натужно підняв віяло і ввічливо передав господареві. Кусямі-сенсей якусь хвилину тримав віяло так, як прочани у храмі Куродані в Кіото тримають меч Ренсьобо, а тоді мовив:

– Справді, – і повернув гостеві.

– Усі чомусь називають його залізним віялом. Але він не має нічого спільного з віялом, це ж бо «шолморуб»…

– Гм… А що воно за штука?

– Рубати шоломи… Коли ворог падав непритомний від удару, його добивали «шоломорубом». Ним користуються з часів Кусунокі Масасіґе [177]177
  Кусунокі Масасіґе – полководець середньовічної Японії


[Закрыть]…

– А що, цей «шоломоруб» належав Масасіґе?..

– Ні. Не знаю, кому. Знаю тільки, що він стародавній. Можливо навіть, його виготовили в епоху Кемму [178]178
  Епоха Кемму – 1334–1336 рр.


[Закрыть].

– Я не певний, чи в Кемму, але знаю, що добрячого клопоту завдав Канґецу-кунові. Слухай, Кусямі, сьогодні по дорозі додому ми принагідно – саме проходили мимо факультету природничих наук – заглянули у фізичну лабораторію. Так ото, через цього «шоломоруба», – ти ж знаєш, він залізний, – всі магнітні прилади показилися. От халепа!

– Та не може цього бути. Це залізо з часів Кемму, воно лагідної вдачі, то шкоди не зробить.

– Залізо є залізо. А лагідна вдача тут ні до чого. Канґецу-кун сам такої думки.

– А, Канґецу… той, що скляні кульки обточує? Шкода, що молоді роки марнує на таке дурне діло. Міг би чимось путнішим зайнятися.

– Авжеж, шкода, але не забувай: це називається науковим дослідженням. Як тільки він виточить кульку, стане знаменитим ученим.

«Як виточить кульку, стане знаменитим ученим? Так це ж будь-хто зможе. І я теж. І навіть пришелепуватий господар. Такі ремісники, звані ювелірами, в Китаї посідали скромне становище», – подумки казав я, сподіваючись від господаря підтримки.

– Так, так, – погодився господар.

– Всі оті сучасні науки вивчають мертву субстанцію. Може, з них і є яка користь. Але до пори, до часу. Бо в скрутну хвилину вони ні до чого. А от у давнину було по-іншому: самурайська служба пов’язана з смертельною небезпекою, щоб людина не розгубилася в останню хвилину, вона вимагала від неї духовного гарту. А це вам не кульки шліфувати або дріт витягувати.

– Авжеж, – погодився господар.

– Любий дядечку, по-вашому, вдосконалювати душу – значить сидіти без діла, зaсунувши руки за пазуху.

– Отаке сказав! Це не така проста справа. В трактаті Менцзи її названо поверненням душі до тіла. Шао Канцзе навчав, що це – звільнення душі. Буддійський чернець Тюхо закликав виховувати несхибну волю. Як бачиш, усе це не легко збагнути.

– Я ніколи цього не збагну. Я не розумію, що взагалі слід робити.

– А ти читав книжку дзенського монаха Такуана «Дивовижні записи про вроджену мудрість»?

– Ні, навіть не чув про неї.

– Ось послухай: «Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на меч ворога, то вона потрапить у тенета його меча. Якщо на винищення ворога, то вона потрапить у тенета винищення. Якщо на свій меч, то вона потрапить у тенета свого меча. Якщо на позу людини, то вона потрапить у тенета пози. Одне слово, немає місця для душі».

– Як ви, дядечку, прекрасно пам’ятаєте. У вас чудова пам’ять. Такий довгий уривок і то не забули. А ти, Кусямі-куне, що-небудь уторопав?

– Аякже, – підтвердив господар.

– Ну що, хіба не правда? – зрадів дідок. – Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на ворожий меч…

– Дядечку, Кусямі-сенсей усе це знає. Адже останнім часом він тільки те й робить, що вдосконалює душу. До такої міри її затуркав, що навіть не виходить назустріч гостям.

– О, за це можна похвалити. І тобі не завадило б спробувати за компанію.

– Ха-ха-ха, у мене на такі штуки часу нема. Думаєте, як самі нічого не робите, то й інші байдикують.

– А хіба ти не байдикуєш?

– Та, бачте, річ у тому, що дозвілля включає в себе багато справ.

– Атож, ти надто неуважний, тобі конче треба вдоконалювати душу. Всім відомо, що: «За роботою і відпочити можна», але я не чув, щоб хтось казав, як ти: «Дозвілля включає в себе багато справ». Як ви гадаєте, Кусямі-сан?

– Ага, я теж, здається, не чув.

– Ха-ха-ха! Ну, як так, то мені нічого тягатися з вами. До речі, любий дядечку, ви б не хотіли поласувати токійськими вуграми? Запрошую у «Тікуйо». Трамваєм звідси недалеко.

– Я не проти вугрів, але я пообіцяв зайти до Суїхари. То вже пробач, що мушу відмовитися.

– А, Суґіхара? Здоровий дід, правда?

– Не Суґіхара, а Суїхара. Ти часто помиляєшся. Негаразд перекручувати прізвища. Треба бути уважнішим.

– Але пишеться Суґіхара?

– Пишеться Суґіхара, а читається Суїхара.

– От дивина!

– Що ж тут дивного? Спрадавна деякі ієрогліфи читаються за асоціацією. От хоч би черв’як. Його ієрогліф читають «мімідзу». Чому? А тому що «мімідзу» означає «сліпий». Те ж саме з «жабою». Її ієрогліф читають «каеру»…

– Ого!

– Якщо вбити жабу, вона перевернеться на спину. Тому й читають «кaepy» – «перевернутися». Тільки селюк прочитає ієрогліфи «Суїхара» як «Суґіхара». Як будеш такий неуважний, люди засміють.

– То ви йдете до того Суїхари? А куди мені дітися?

– Як не хочеш іти зі мною, тут зостанься. Я сам піду.

– А ви доберетеся самі?

– Звісно, пішки важкувато. Тож я найму рикшу. Господар негайно послав служницю по рикшу. Старий церемонно розпрощався і, нап’явши циліндра на свою самурайську зачіску, пішов. Мейтей залишився.

– Це твій дядько? – спитав господар.

– Це мій дядько.

– Так-так, – промимрив господар і замислився, примостившись на дзабутоні й заклавши руки за пазуху.

– Xa-хa-xa, чим не герой? Яке то щастя, що маю такого дядька! Куди його не приведу – він усюди такий. Ти, мабуть, дивувався?

Мейтея страшно втішала думка, що він приголомшив господаря.

– Анітрохи.

– Якщо не здивувався – значить, у тебе мужній характер.

– Ти знаєш, у твого дядька є щось величне. Можна тільки схилити голову перед намаганням твого дядька удосконалювати душу.

– Схилити голову? Мені здається, що під шістдесят відстанеш ти від життя, як і мій дядько. Ти краще пильнуй здоров’я. А старовину викинь з голови – нічого привабливого в ній немає.

– Чого ти боїшся відстати від життя? Але ж не забувай, часом давнє має перевагу перед сучасним. По-перше, сучасна наука рухається все далі вперед, і кінця тому не видно. Від такого руху ми ніколи не відчуємо задоволення. А от східні науки пасивні, і в цьому їх принада. Адже вони вчать нас удосконалювати душу! – Господар заходився викладати теорію філософа, наче свою власну.

– Он що! Твоїми устами, бачу, рече Яґі Докусен.

Зачувши це ім’я, господар прикусив язика. Річ у тому, що філософа, який недавно завітав у «Лігвище сонного дракона і втовкмачував господареві свої ідеї, звали Яґі Докусен, а господареві аргументи – всього-на-всього переказ його слів. Начебто невинна згадка про цього сенсея допекла господареві, як щиголь у ніс.

– А ти чув про теорії Докусена? – обережно, щоб не вскочити в халепу, спитав господар.

– Ще б пак! Коли йдеться про його теорії, то вони анітрохи не змінилися за тих десять років, як він закінчив університет.

– Взагалі, істина нечасто міняється. Тим краще, що його теорії не змінилися.

– Докусен тільки й живе завдяки підтримці таких, як ти. І прізвище в нього Яґі – Цап – підходяще. Недарма в нього цапина борідка. Збереглася від студентських років. А про ім’я Докусен – Самотній відлюдник – вже й не кажу, кращого не придумаєш. Трапилась з ним така пригода. Одного разу навідався він до мене й зостався переночувати. Цілий вечір не давав мені спокою своєю теорією пасивного вдосконалення душі. Товче і товче одне й те саме. «Ти б краще ліг спати», – кажу йому. «Який ти безтурботний! Я спати не буду», – відказує і знай про пасивність торочить. Аж обридло. «Може, ти й не хочеш спати, але зрозумій, я більше не можу», – благаю. Хвалити Бога, нарешті вблагав… Та, на лихо, тої ночі де не взявся щур і відкусив Докусенові кінчик носа. Яку він бучу зняв! Просторікує, нібито осягнув найвищу мудрість, а життям, видно, дорожить. Як причепиться до мене: мовляв, щось роби, щуряча отрута страх яка небезпечна! Що було діяти? Я вирішив його обдурити – заклеїв носа папірцем з грудкою вареного рису.

– Як це так?

– Я йому сказав, що це імпортний пластир, винайдений славетним німецьким лікарем, що його індійці успішно використовують проти зміїних укусів. Мовляв, досить приклеїти, як отруту наче корова злиже.

– О, ти вже тоді знався на тонкощах шахрайства!

– Тобі ж відомо, який Докусен простак. Відразу повірив, утихомирився і заснув. От смішно було дивитися наступного ранку, як у нього з-під пластиру на цапииу борідку звисала нитка!

– Ого, я бачу, ти став ще більшим жартуном, ніж колись.

– Останнім часом ти його зустрічав?

– Тиждень тому він заходив до мене, я мав з ним довгу розмову.

– Невже витлумачував свою теорію пасивності?

– Мушу признатися, що мене захопили його ідеї, я навіть було надумав: з усією наполегливістю візьмусь удосконалювати душу.

– Наполегливість – похвальна річ. Але як братимеш за правду все, що тобі кажуть, у дурні пошиєшся. Взагалі, ти дарма так щиро віриш чужим словам. У Докусена вони як мед, а насправді сам він не кращий за інших. Пригадуєш собі землетрус дев’ять років тому? Докусен тоді стрибнув з другого поверху гуртожитку і пошкодив собі ногу.

– Але, здається, у своєму вчинку він убачав особливий зміст.

– Ще б пак! Як його послухати, то виходить, ніби розумнішого вчинку годі було придумати. «Багато крутих вершин у вченні Дзен. Та якщо їх досягнеш, зможеш миттю, за одним спалахом іскри, орієнтуватися в обстановці. Тільки мені судилося вистрибнути з вікна другого поверху (недарма ж я вдосконалював душу!), а інші тільки метушились і не знали, що робити»,– вихвалявся Докусен, накульгуючи. Такий ніколи не визнає, що його карту бито. Взагалі, краще не мати діла з тими, хто надміру базікає про Дзен і Будду. То непевні суб’єкти.

– Ти так гадаєш? – господар почав втрачати рішучість.

– Коли він недавно заходив до тебе, то чи згадував про якісь чернечі небилиці?

– Ага, торочив мені: «Блискавка розпанахує весняний вітер» – чи щось таке.

– От-от, та сама блискавка. Просто диво: він уже десять років носиться з нею, як кіт з оселедцем. Не було в нашому гуртожитку людини, яка б не знала про блискавку ченця Мукаку – так прозивали ми нашого Докусена. Найсмішніше те, що, розпалившись, сенсей іноді плутався і казав: «Весняний вітер розпанахує блискавку». Спробуй тільки заперечити, коли він спокійнісінько плестиме усякі дурниці! Він такого тобі набазікає, що все перевернеться догори ногами.

– Правда, з таким жартуном, як ти, йому не впоратися.

– Не розумію, кого ти вважаєш жартуном. А я страх не люблю ченців секти Дзен і тих, на кого, бачте, зійшло прозріння. Поблизу мого дому є храм Нандзоін, в якому проживає, уже на спочинку, старезний, під вісімдесят літ, чернець. Ото недавно зірвалася буря, блискавка вдарила у двір храму і розколола сосну поряд з ченцем. Що за диво: превелебний отець і вусом не моргнув. Чого б це? З’ясувалося, що він глухий-глухісінький як пень. Тому й не злякався. Ось де причина. Що ж до Докусена, то хай би носився із своїм прозрінням, але ж ні – спокушає інших. Куди це годиться? З його ласки вже двоє з’їхало з глузду.

– Хто? .

– Ти ще й питаєш, хто? Один – Ріно Тодзен. Він завдячує Докусенові тим, що схибнувся на вченні Дзен і подався на прощу в Камакуру. А там зовсім збожеволів. Ти, мабуть, пригадуєш, перед храмом Енкакудзі пролягає залізнична колія. Так ото він вискочив на перехід і, вмостившись прямо на рейках, заглибився у роздуми. Нахвалявся, що зупинить поїзд. Поїзд справді-таки спинився, і тільки завдяки машиністові Ріно Тодзен не загубив життя. Тепер, бач, почав розводитися, що тіло його тверде, як криця, у вогні не горить, у воді не тоне. І тут же забрався у ставок і давай ходити по дну.

– Втопився?

– На щастя, мимо проходив бонза і врятував. Та незабаром, вернувшись у Токіо, він дістав запалення очеревини й помер. Умер від запалення, а захворів через те, що наївся ячної каші й тухлих маринованих овочів у монастирській їдальні. Виходить, безпосередній винуватець його загибелі – Докусен. .

– Взагалі кажучи, надмірний запал має позитивну і негативну сторони. – Господар, видно, був прикро вражений.

– Правду кажеш. Але на цьому не скінчилося. Докусен занапастив ще одного товариша.

– Який жах! Кого?

– Татіматі Робай-куна. Він йому так забив памороки, що той почав верзти про вугра, який піднявся на небо, і врешті-решт став справжнім…

– Що значить – справжнім?

– Вугор піднявся на небо, а свиня зробилася святим відлюдником.

– Не розумію, що ти кажеш.

– Якщо Яґі – Докусен, тобто Самотній відлюдник, то Татіматі – Бутасен, тобто Свиня-відлюдник. Такого ненажеру ще світ не бачив. Ти уявляєш, що б сталося, якби його ненажерливість поєднати із злобним характером ченця секти Дзен! Спочатку ми нічого не завважили, але потім пригадали, що з ним давно щось негаразд. Скажімо, приходить він до мене та й питає: «На оцю сосну не сідають котлети? А от у наших краях камабоко плавають на дошці» То ще півбіди, якби він плів лише такі нісенітниці. А то ж він узявся намовляти мене копати у рові біля воріт бататове пюре! Тут я вже спасував. Через кілька днів він став нарешті Бутасеном, тобто Свинею-відлюдником, й опинився у лікарні в Суґамо. Взагалі кажучи, чого б свині божеволіти? Та, бач, Докусен поміг. В його руках велика сила.

– Той приятель і досі в Суґамо?

– Ти ще питаєш! У Татіматі манія величності, він тільки те й робить, що вихваляється. Недавно вирішив, що ім’я Татіматі Робай нікуди не годиться, і назвав себе Тендо Кохей [179]179
  Тендо Кохей – Небесна Справедливість


[Закрыть], бо, мовляв, він – втілення справедливості. Просто жах, що з ним сталося! А ти навідайся до нього, сам побачиш.

– Кажеш, він тепер Тендо Кохей?

– Тендо Кохей. Несп6вна розуму, а таке гарне ім’я придумав. Іноді він підписується «Конфуціанська справедливість». Усім. приятелям і знайомим не дає спокою листами – мовляв, люди впали в гріх і треба їх рятувати. Я вже одержав від нього кілька листів; серед них були такі довжелезні, що двічі з мене взяли доплату.

– Виходить, я одержав листа теж від Робая?

– І ти одержав? Цікаво. Конверт червоний?

– Так, посередині червоний, з боків білі смужки. Чудернацький конверт.

– Кажуть, ті конверти він спеціально, замовляє у Китаї. Вони, можна сказати, ілюструють Бутасенів афоризм: «Путь неба білий, путь землі білий, а між ними червона людина».

– Яка глибока символіка!

– Втративши тяму, він з головою поринув у химери. Хоч і ненормальний, він, як і, завжди, ненаситний, ніколи не забуде написати про їжу. Дивина, та й годі. Тобі теж писав?

– Еге, про трепангів.

– Йому дуже подобаються трепанги. А ще про що?

– Щось наплів про козубеньку і корейський женьшень.

– Непогану комбінацію придумав. – козубеньку спарував з женьшенем. Мабуть, він хотів сказати, що треба лікуватися відваром женьшеню, як обжерешся козубеньки.

– Здається, не зовсім так.

– Та байдуже, як! Що ти з божевільного візьмеш? Більше нічого не писав?

– Чого ж ні? Ще написав: «Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом».

– Ха-ха-ха! Чого це він такий до тебе суворий? Напевне, думав допекти тобі до живих печінок. От молодець той Тендо Кoxeй! – розвеселився Мейтей.

Значить, відправник листа, що його господар з немалою повагою читав-перечитував, першокласний псих! Господаря взяла досада за недавній запал, мучив сором за те, що він так високо оцінив писанину якогось там ідіота, врешті в його душу закрався сумнів: а чи все гаразд з його власною головою, якщо він захопився маячнею божевільного? Уся ця суміш почуттів – досада, сором, тривога – відбилася на його стурбованому обличчі.

Цієї миті двері різко відчинилися і почувся важкий тупіт черевиків, потім гучно пролунало: «Дозвольте на хвилинку?» На противагу до вайлуватого господаря Мейтея не треба було довго просити: не чекаючи, поки служниця вийде назустріч гостеві, Мейтей гукнув: «Хто там?» – схопився на ноги і за двома кроками опинився у передпокої. Звичайно Мейтей вдирається у чужий дім без дозволу, правда, користь від нього є: перший виконує обов’язок слуги. Однак Мейтей все-таки гість, отож якщо вже він поспішив до дверей, то Кусямі-сенсею, господареві цього дому, сидіти непорушно у вітальні зовсім не личило. Інша людина обов’язково пішла б услід за Мейтеєм. Але господар не з таких: він спокійнісінько спочивав задом на дзабутоні. До речі, поняття «спокійнісінько спочивати задом на дзабутоні» і «бути спокійним» на перший погляд близькі, а насправді вони суттєво різняться.

Було чути, як Мейтей з кимсь жваво розмовляв у передпокої, а потім гукнув: «Гей, господаре! Вийди-но сюди. Без тебе не обійдеться!» Хоч-не-хоч господар, усе ще з руками за пазухою, попростував до передпокою. Дивиться – Мейтей присів навпочіпки (що за непристойна поза!), тримає у руці візитну картку з таким текстом: «Агент кримінального відділення поліцейського управління Торадзо Йосіда». Поряд з Торадзо-куном стовбичив високий молодик років двадцяти п’яти в елегантному тафтовому кімоно. Дивна річ, той чоловік стояв мовчки, застромивши руки за пазуху геть-чисто, як господар. «Наче я його десь бачив», – подумав я й придивився уважніше. Стривайте, стривайте, так це ж той злодій, що пізньої ночі завітав у наш дім і поцупив батат! Сьогодні, бач, з’явився у білий день, відкрито, через ґанок.

– Слухай, це агент кримінального відділення. Недавно спіймали злодія і тебе запрошують у поліцію.

Господар, очевидно, нарешті второпав, з якої причини до нього завітав поліцейський, бо повернувся до злодія і шанобливо вклонився. Злодій мав привабливішу зовнішність, не те, що поліцейський. Тож не дивно, що господар поквапно привітався саме з ним. Злодій, ясна річ, здивувався, але не заперечував проти такої почесті. Хіба ж міг він сказати: «Я – злодій»! Його руки, як і перед тим, були за пазухою. Навіть якби він захотів їх вийняти, все одно не зміг би – вони були в наручниках. Будь-хто зметикував би, хто тут агент, а хто – злодій, але господар не будь-яка людина; він узагалі не схожий на людей двадцятого століття. До урядовців і поліції господар ставиться з повагою, влада, на його думку, щось страшне та грізне. Теоретично він розумів, що поліцейський – всього лише сторож, оплачуваний його, господаря, грішми. А от як доходило до практики, то господар перед поліцейським заїкався. Батько господаря був колись старостою у столичному передмісті, звик хилитися перед начальством, тож, мабуть, за ті гріхи доводиться розплачуватись синові. Шкода, але що вдієш?

Поліцейський, здається, розвеселився – його губи порушила усмішка.

– Прошу вас завтра до дев’ятої з’явитися в управління поліції у Ніхондзуцумі… Які речі у вас украдено?

– Украдено… – почав господар і замовк. Як на біду, все з голови вилетіло. Він тільки пам’ятав про батат – подарунок Татара Сампей-куна. Правда, й батат його не дуже цікавив, але ж треба доказати фразу, а то, бува, подумають, що він дурник – так і репутацію можна собі попсувати. Якби ж то в когось украли. А то ж у нього. «Не відповім ясно, то ще вважатимуть мене несповна розуму», – вирішив господар і рішуче докінчив: – Украдено… одну коробку батату.

Злодій, щоб стримати сміх, уткнувся в комір кімоно.

– Ха-ха-ха, як тобі жаль того батату! – зареготав Мейтей.

Тільки поліцейський залишився поважним.

– Батат, здається, пропав. А от решту предметів знайдено – прийдіть, самі переконаєтеся. Не забудьте прихопити печатку – як будете забирати речі, доведеться розписку залишити… Явіться до дев’ятої. Поліцейська дільниця Ніхондзуцумі району Асакуса. До побачення, – закінчив поліцейський свій монолог і пішов. Злодій поплівся за ним. Він не міг вийняти рук, щоб зачинити двері, а тому залишив їх розчиненими. Господар тремтів перед поліцією, але цього разу, видно, розгнівався: надув щоки і хряснув дверима.

– Ха-ха-ха, ти, видно, страшенно поважаєш поліцію! Ти б і перед іншими так смиренно гнувся… А то ж ти

чемний лише з поліцейськими. Біда, та й годі.

– Але ж він потурбувався прийти, щоб запросити мене…

– Прийшов, щоб запросити… Так це ж його професія! А ти міг би обходитися з ним, як із звичайним гостем.

– Але ж це не проста професія.

– Авжеж, не проста – огидна, професія агента. Куди гірша за інші.

– Гляди, добалакаєшся!

– Хе-хе-хе! Ну годі, не будемо лаяти поліцію. Гаразд, ти її поважаєш. Але який ти ввічливий із злодієм! – таке мені в голову не вкладається.

– Хто ввічливий із злодієм?

– А хто ж, як не ти?

– У мене нема приятелів серед злодіїв.

– Нема? А хіба ти не кланявся злодієві?

– Коли?

– Щойно. Мало ниць не впав.

– Не кажи дурниць. Це ж я агентові вклонився.

– Хіба агенти так одягаються?

– А чому б ні, коли вони агенти?

– Який ти впертий!

– Ти сам упертий.

– Ну скажи, який агент стоятиме в чужому домі з руками за пазухою?

– А хіба йому не можна?

– Такою позою він нагнав би на людей страху. А ти помітив, що він і вусом не моргнув, поки ти вклонявся?