Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)

Ваш покірний слуга кіт

Розділ І

Я – ваш покірний слуга кіт, просто кіт, без імені. Не пам’ятаю, де я з’явився на світ. Пригадую тільки, що нявкав у якомусь темному й вогкому кутку. Саме там уперше й побачив людину. Пізніше я довідався, що то був сьосей [1]1
  Сьосей – хлопець на побігеньках в учителя, адвоката, лікаря, що службою заробляє на оплату за навчання у школі


[Закрыть], один з тих, які належать до найжорстокішого людського поріддя. Кажуть, ті розбишаки іноді ловлять нас, смажать і пожирають. Однак тоді я нічогісінько лихого не підозрював, а тому й не злякався. Щоправда, я почував себе не дуже зручно, коли хлопчисько мене схопив і підняв високо догори. Але, трохи оговтавшись, я взявся роздивлятися його – що не кажіть, а це була моя перша зустріч з людиною. Вже тоді я подумав, що людина – химерна істота. І цієї думки я не зрікся й досі. От хоч би обличчя. Там, де його мала б прикрашати м’яка шерсть, воно голісіньке, як металевий чайник. Потім мені доводилось бачити безліч котів, але такої потвори серед них я не зустрічав. Якби ж то тільки це! А то ж посеред обличчя людини випинається якийсь наріст, а з його отворів раз по раз валить клубами дим, такий ядучий, що я мало не задихнувся. Тільки нещодавно я дізнався, що це дим тютюну, який люди полюбляють курити.

Таки довгенько я просидів у доброму настрої на руках у хлопчиська. Та раптом мене закрутило. Я не міг збагнути, що сталося: чи то хлопчисько рухається, чи навпаки – я, в усякому разі голова пішла обертом, у животі занудило. «Пропав», – майнула думка і тієї ж миті я гепнувся на землю, що аж в очах потемніло. Що було досі, я пам’ятаю, а от що сталося потім, далебі, не пригадую.

Коли я опритомнів, хлопчиська поблизу вже не було. Не було також нікого з моїх численних одноплеменців. Навіть моя люба матінка десь зникла. Я опинився в незнайомому місці, надміру яскраве світло сліпило очі. «Що за диво? Куди це я потрапив?» – подумав я й рушив поповзом, з кожним порухом відчуваючи нестерпний біль – адже піді мною тепер була не м’яка солома, а колюче пагіння молодого бамбука.

Нарешті я видобувся з бамбукових заростей й опинився на березі величенького ставка. Тут я присів і заходився розмірковувати, що його робити далі. Але нічого путнього на думку не спадало. Незабаром я вирішив, що як заскімлю, хлопчисько почне шукати. «Няв, няв», – почав був я, та ніхто не з’являвся. Тим часом від ставка потягло прохолодою. Сонце опускалося за обрій. Дошкуляв голод. Я так охляв, що не міг навіть плакати. «Треба шукати хоч якусь їжу», – вирішив я й поплентав уздовж берега. На серці було тяжко. Я насилу повз, повз і, нарешті, цілком несподівано відчув запах людського житла. «Якщо туди заберуся, то, може, хто й зарятує», – подумав я і через дірку в огорожі заповз у чийсь двір. Дивна все-таки річ – доля: якби не було того отвору, довелося б мені вмерти з голоду десь у рові. Правду кажуть: «Ніхто не знає, що його на світі чекає». Через ту діру я ще й досі ходжу в гості до сусідки Міке. Отож пробрався я у двір, але ж що робити далі? Тим часом надворі споночіло, похолоднішало, закрапав дощ, а живота підтягло зовсім. Де вже тут баритися! І я подався далі, де принаймні можна було знайти тепло й світло. Тепер я знаю. що тоді я надибав людську оселю. Там мені знову випало зустрітися з людиною, тепер вже іншою, не з хлопчиськом. Зі служницею. Вона повелась зі мною ще брутальніше, ніж хлопчисько: щойно вздріла мене, схопила за загривок і вишпурнула надвір. «Ну, це вже занадто», – подумав я і заплющив очі, довіривши свою долю небу. Однак голод і холод були нестерпні, а тому, скориставшись з того, що служниця відвернулася, я знову прослизнув до кухні. Мене тут же викинули. Пригадую, що я не раз і не два прокрадався у будинок, але відразу опинявся під дощем – мене щоразу викидали. Вже тоді впеклася мені та служниця. Якось недавно я поцупив у неї сайру і дуже втішився – що не кажіть, а таки помстився! Коли вона востаннє схопила мене, намірившись вишпурнути, з’явився господар дому.

– Що за галас? – спитав він.

Не випускаючи мене, служниця обернулась до господаря.

– Вже ради нема… Оця приблуда все лізе й лізе до кухні… Не знаю, що й робити…

Господар, покручуючи чорне волосся під носом, якийсь час приглядався до мене, а потім мовив:

– Коли так, то нехай залишається у нас. – І знову вернувся у кімнату.

Видно було, що він не з говірких. Служниця неохоче впустила мене в кухню. Отак я знайшов притулок у цьому будинку.

3 господарем мені рідко випадає зустрічатися. 3а фахом він, здається, вчитель. Прийшовши зі школи, він на цілий день замикається в кабінеті й майже не виходить. «Ото працелюб!» – думає челядь. А він лиш, удає такого, бо насправді він не такий трудівник, як їм здається. Інколи я крадькома зазираю у кабінет і бачу, як він серед білого дня спить, пускаючи слину на розгорнуту книжку. Господар слабує на нетравлення шлунка, тому шкіра в нього блідо-жовтава, а тіло мляве. Проте їсть він чимало. А наївшись донесхочу, п’є діастазу [2]2
  Діастаза – лікувальний засіб для поліпшення травлення


[Закрыть] Така. Потім іде в кабінет і розгортає книжку. Прочитавши кілька сторінок, засинає, пускаючи на книжку слину. Таке повторюється щовечора. Хоч я і кіт, а проте іноді думаю: «Ото добре вчителям! Був би я людиною, неодмінно вивчився б на вчителя. І кіт працював би на такій посаді: ти собі спиш, а служба йде». А спробуйте його спитати, то він вам скаже, що важчої, прикрішої роботи нема на світі. В усякому разі, він не забуває пожалітися на неї, коли приходять друзі.

Відтоді, як я оселився у цьому будинку, всі, крім господаря, обходяться зі мною безжалісно. Куди б не пішов, усі мене штурхають, а щоб погратися – ніхто і не думає. Досі навіть ймення не дали – ось як мене цінують. Тому-то я і намагаюсь якомога ближче триматися господаря – то ж він прихистив мене. Вранці, коли господар переглядає газету, я вмощуюсь йому на колінах, удень, коли він засинає після обіду, вилізаю йому на спину. І це не тому, що я обожнюю господаря, – просто мені більше ні з ким водитися. Невдовзі я обжився й узяв собі за звичку вранці спати на месібіцу [3]3
  Месібіцу – барильце з покришкою для зберігання вареного рису


[Закрыть], увечері – на котацу [4]4
  Котацу – жаровня, розміщена в заглибині підлоги, поширений в Японії засіб опалення


[Закрыть], а в погідний день відпочивати на веранді. Та найбільш я люблю залізти в постіль до дітей й спати з ними цілу ніч. Одній господаревій доньці п'ять, другій – три роки, сплять вони разом в одній кімнаті. Я намагаюсь знайти між ним хоч якийсь куточок для спання, але, крий боже, щоб хтось з дівчаток прокинувся, – тоді лиха не обберешся. Серед ночі, коли всі сплять, вони як заверещать, як заплачуть, – особливо менше вередливе насіння: «Кіт, кіт!» Звісно, від того вереску схоплюється з постелі хворий нервовий господар й вибігає з суміжної кімнати. От, приміром, зовсім недавно за таку витівку він дошкульно молоснув мене лінійкою по заду.

Чим довше я живу серед людей, чим уважніше приглядаюсь до їхньої поведінки, то більше переконуюсь, що вони істоти свавільні, нестерпно примхливі. А про дітей, з якими іноді сплю, шкода й мови. 3абандюриться їм, то вони тебе і перевернуть, і на голову накинуть мішечок, і жбурнуть на долівку, і штовхатимуть на вогонь. А от коли я наважусь постояти за себе, вся родина кидається за мною в погоню. Якось цими днями, коли я трошки погострив кігті об мату, господиня страшенно розгнівалась і відтоді не пускає мене у світлицю. Їй і горя мало, що хтось гибіє у кухні на холоді!

У будинку навскоси від нас мешкає шановна Сіро-кун [5]5
  Кун – звертання до молодшого або рівного за віком чи станом


[Закрыть]. Щоразу, здибавши мене, вона повторює: «Нема на цім світі істоти безжаліснішої за людину». Сіро-кун нещодавно привела четвірко, схожих на кульки, кошенят. Та вже на третій день, кажуть, хлопчисько з поріддя сьосеїв потопив усіх чотирьох у калюжі на задвір’ї. Крізь сльози докладно розповівши про своє нещастя, Ciро-кун сказала, що нам треба боротися з людьми, до ноги винищити їх, якщо хочемо забезпечити собі щасливе родинне життя, коли любов між батьками й дітьми не матиме жодних перепон. Гадаю, це слушне зауваження. А Міке-кун, теж сусідка, обурено додала: «Люди не мають жодного уявлення про право власності». Від діда-прадіда у нас, котів, заведено: якщо хто перший знайде чи то голову засушеної сардини, чи то черевце кефалі, той і має право з’їсти свою здобич. А коли хто порушить це правило, то у боротьбі з ним вдаються до сили. Люди ж, видно, цього не розуміють і завжди відбирають у нас ласий шматок, силоміць позбавляють нас того, що справедливо належить нам. Сіро-кун мешкає у будинку військового, господар Miкe-кун – адвокат. Що ж до мене, то я живу в родині вчителя, а тому можу бути більшим оптимістом, ніж мої знайомі одноплеменці. Аби тільки мені не погіршало. Все одно людському пануванню буде край. Отож наберімося терпцю й зачекаймо, поки настане котяча епоха.

Коли вже зайшлося про людські примхи, то я розповім, як мій господар через свою кепську вдачу вклепався в халепу. Він ніколи не вирізнявся своїми здібностями з-поміж інших людей, а проте за все хапався: то напише хайку [6]6
  Хайку – вірш на 17 складів


[Закрыть] й відішле до часопису «Зозуля», то в «Ранкову зірницю» пошле вірші в новому стилі або ж набазграє повну помилок статтю англійською мовою. То захопиться стрільбою з лука, то вчиться співати утаї [7]7
  Утаї – пісня, виконувані речитативом під час вистав класичного театру «Но»


[Закрыть] або ж цигикає на скрипці. Але, на жаль, нічого путнього він не, досягає, хоч, незважаючи на хворий шлунок, з усім запалом віддається цим заняттям. Навіть у туалеті виспівує свої утаї. 3а те сусіди й прозвали його «паном Туалетом», а йому й байдуже, він знай мугикає собі: «Я хоробрий Тайра Мунеморі» [8]8
  Тайра Мунеморі – персонаж однієї з п’єс театру «Но»


[Закрыть]. А всі регочуть: «Ач, який Тайра знайшовся!»

Одного разу – якраз у день платні, через місяць, як я оселився в родині вчителя, – я аж розгубився, побачивши, що схвильований господар вернувся зі школи з великим пакунком. «Що б то могло бути?» – думав я. А виявилось, що господар купив акварельні фарби, пензель і ватманський папір. Відтоді він полишив хайку, утаї, а вирішив будь-що стати художником. Наступного дня в своєму кабінеті господар узявся до малювання. Так ревно працював, що навіть забув про пообідній сон. Та коли люди подивилися на його картину, ніхто не міг второпати, що ж там зображено. Та й він, мабуть, зрозумів, що в нього нічого не виходить.

Якось я підслухав розмову з одним його приятелем, здається, мистецтвознавцем.

– Щось у мене нічого путнього не виходить, – признався господар. – Глянеш було на чужу роботу – ну, здається, що там! А от коли сам берешся за пензель… Важко!…

– Спочатку завжди так, – приятель дивився на господаря поверх окулярів у золотій оправі. – Та й, зрештою, навряд чи можна намалювати добру картину, коли твоя уява обмежена стінами кабінету. Ось послухай, як у давнину висловився великий італійський майстер Андреа дель Сарто [9]9
  Андре дель Сарто (1486–1531) – італійський художник епохи Відродження


[Закрыть]: «Якщо хочеш намалювати справжню картину, зображуй все, що бачиш у природі. На великій живій картині природи є все: і мерехтіння зірок на небі, і блиск роси на квітах і бистрокрилі птахи, і прудконогі звірі, і золотаві рибки в ставку, і змерзле гайвороння на безлистому вітті зимових дерев». Якщо хочеш стати художником, може б, і ти спробував малювати з натури?

– Оце так! Невже Андреа дель Сарто справді так сказав? А я й не знав. 3вісно, він має слушність. Саме так і треба робити, – аж надто захоплено погодився господар.

3а окулярами в золотій оправі ковзнула глузлива посмішка.

Наступного дня, як звичайно, я вийшов на веранду й, зручно вмостившись, задрімав. Господар теж вийшов з кабінету (в цю пору дня такого з ним ще не бувало) і, ставши позад мене, щось ревно заходився робити. Коли я раптом прокинувся і на хвильку розплющив очі, то побачив, що він старанно втілює заповіти Андреа дель Сарто. Я мимоволі усміхнувся. Господар спіймався на гачок приятеля і для початку взявся малювати мене. Я вже трохи поспав і мені дуже кортіло потягтися й позіхнути. Та господар працював із запалом, і я зрозумів, що, ворухнувшись, зведу нанівець його роботу, отож терпів, поки терпілося. Господар уже накидав на папері обриси мого тіла й оце розмальовував мордочку. Признаюсь, як кіт, я не можу похвалитися винятковою вродою: ні зростом, ні шерстю, ані рисами мордочки я не перевершую своїх побратимів. Та хоч яка пересічна моя зовнішність, я нізащо не погоджуся, що схожий на страховисько, яким мене зображував у цей час господар. По-перше, я зовсім іншої масті. У мене, як у перського кота, ясно-сіра шкура з жовтуватим полиском і з чорно-блискучими, наче лак, плямками. Що-що, а це кожному видно. Проте на господаревій картині я не був ні жовтий, ні чорний, ні сірий, ні брунатний. Та якби ж то тільки це! А то ж на картині не було навіть натяку на ці кольори! Сказав би, шкура мала якесь своєрідне, незрозуміле забарвлення. Та найбільше мене вразили очі. Їх просто не було. Власне, це цілком слушно, бо господар малював мене сонного. Але щоб хоч якийсь натяк на очі – як не силкуйся, ніяк не добереш, чи намальований кіт сліпий, а чи спить. І– я подумав собі: «Нехай той Андреа дель Сарто каже що завгодно, а картина ні к бісу!» Однак треба віддати належне завзяттю, з яким працював господар. Я намагався не ворушитись, але мала нужда не давала мені всидіти. Я весь напружився і мені уривався терпець. Хоч-не-хоч, а довелось забути про етикет: простягнувши вперед лапи й пригнувши голову, я солодко позіхнув. Після цього вже зайве вдавати сумирного – все одно я збив господаря з плигу. Тому я підвівся і неквапливо подався на задвірок. тут же пролунав розпачливий господарів крик: «О, сто чортів!» Коли він когось лає, то неодмінно вигукує: «О, сто чортів!» Це його звичка; зрештою, він і не знає інших прокльонів. А я собі подумав: «Якби ти знав, скільки я витерпів, то не кричав би «О, сто чортів!» – все-таки воно нечемно. Звісно, господар бурчить і коли я видряпуюсь йому на спину, але я не ображаюсь, якщо на його обличчі видно хоч трошки доброти. Однак він ще жодного разу не зважив на мої бажання. От і тепер вилаяв, коли мені закортіло до вітру. Хіба ж це справедливо? Взагалі з давніх-давен люди хизуються силою. І невідомо, до чого вони дійдуть, якщо не з'являться сильніші істоти і не почнуть знущатися з них самих.

Якби людське свавілля цим і обмежувалося, ще б нічого. Але ж я знаю й випадки, коли людська несправедливість досягає куди більшого розміру. 3а нашим будинком є невеличкий, площею в кілька цубо [10]10
  Цубо – міра площі, 3,3 кв.м.


[Закрыть] сад чайних кущів. Там завжди можна знайти чисту, зігріту сонцем місцинку. Коли діти зчиняють галас і вдома годі відпочити, коли я нуджусь або дошкуляє голод, я шукаю там розради й спокою.

Одної погожої осінньої днини, десь о другій годині пополудні, трохи відпочивши після обіду, я вийшов прогулятися й забрів у садок. Неквапом проходив повз чайні кущі, обнюхуючи, аж поки не дістався паркана, що огороджує сад із заходу. Пригнувши до землі засохлий кущ хризантеми, там міцно спав здоровенний котяра. Простягшись усім тілом, він голосно хропів – не прокинувся навіть тоді, коли я підступив майже впритул, – може, не помітив або вдавав, що йому байдуже, Це ж зухвальство прокрастися в чужий двір й спокійнісінько вилежуватись! Я аж позаздрив його відвазі. Кіт був увесь чорний, як смола. Полудневе сонце щедро пестило його своїм промінням і, здавалося, в м’якій шерсті кота спалахують невловимі іскринки. Кіт мав таку величну поставу, що його можна б назвати імператором котів. Напевне, удвічі більший за мене. Поки я, вражений красою незнайомця, забувши про все на світі, стояв як укопаний і роздивлявся його, легенький осінній вітровій гойднув звислою над парканом гілкою фірміани й кілька листочків з легким шерхотом упали на кущі хризантеми. Імператор котів ураз розплющив великі круглі очі. Ця хвилина закарбувалася мені на все життя. Його очі виблискували прекрасніше за бурштин, який так цінують люди. Чужак не ворушився. Очима, що зі своїх глибин немов випромінювали потоки світла, спинившись на моєму мізерному лобі, він запитав:

– А ти, власне кажучи, хто такий?

Я відразу подумав; що як на імператора, то ці слова трохи загрубі, але в його голосі вчувалася сила, що примусила б здригнутися навіть собаку, і тому, охоплений страхом, я змовчав. Однак і мовчати було небезпечно. Отож якомога спокійніше я відповів:

– Я – кіт. Просто кіт, без імені.

Серце моє закалатало швидше, ніж будь-коли.

Чужак зневажливо промовив:

– Що? Кіт? Казна-що, а не кіт… А де ж ти живеш?

«І нахаба ж», – подумав я і відповів:

– В будинку тутешнього вчителя.

– Я так і подумав. Недарма ти такий хирлявий, – пихато провадив своєї котячий імператор.

Судячи з його манери висловлюватися, я виснував, що він не з порядної сім'ї. Але він був гладкий, вгодований – одразу видно, що живе в достатку й їсть досхочу. Я й собі не втримався:

– А ти звідки?

– Я – Куро, живу в сім'ї рикші, – гордовито відповів той.

У нашій околиці той Куро вславився як страшенний бешкетник. Він був дужий, погано вихований, одне слово, виріс у рикші. З таким не те що ніхто не хотів знатися, а навпаки усі його остерігалися. Коли він назвав своє ім'я, мені стало моторошно, та водночас я відчув до нього зневагу. Щоб з’ясувати, наскільки він неосвічений, я спитав:

– А як ти гадаєш, хто кращий: рикша чи вчитель?

– Звісно, мій господар, він сильніший. А твій – сама шкіра й кістки.

– Ти теж, мабуть, сильний. У рикші, видно, тебе добре годують.

– Ти ще не знаєш мене! Я всюди добуду собі попоїсти. А ти далі чайних кущів і носа не потикаєш. Ходи зі мною. Не мине й місяця, як ти погладшаєш, нагуляєш м’язів так, що й не впізнаєш себе.

– Гаразд, але вже іншим разом складу тобі товариство, тільки не зараз. Та й як-не-як, а вчителів будинок просторіший за оселю твого рикші.

– От йолоп! Та хіба будинком, хоч би й великим, будеш ситий?

Видно, я його добряче роздратував. Бо, безперестанку ворушачи вухами, схожими на обрізані пагінці бамбука, він підхопився на ноги й пішов. Ось так я познайомився з Куро.

Згодом ми з ним не раз стрічалися, і щоразу він з піною на губах вихваляв свого господаря. Якось і він розповів мені про людську кривду, що про неї я вже згадував. Одного разу ми з Куро лежали на осонні серед чайних кущів й теревенили. Своїм звичаєм він вихваляв себе, вже вкотре повторюючи те, що я не розчув, але раптом обернувся до мене й спитав:

– Скільки ти вже впіймав пацюків?

Звісно, у мене більше знань, ерудиції, ніж у Куро, але що стосується сили й спритності, то тут він мене легко заломить. Тому його запитання збило мене з пантелику. Збрехати було не можна і я признався:

– Я ото все збирався, але жодного ще не спіймав.

Куро ворухнув настовбурченими вусами й зареготав.

Він неможливий хвалько, отже, й не дуже багатий на розум. Тому досить на його базікання захоплено муркотіти, як він стає лагідний і піддатливий. Це я збагнув ще з першого нашого знайомства. Отож, щоб не погіршити наших стосунків, я вирішив не виправдовуватись, а дати Куро похвалитися своїми заслугами і таким чином виграти час. Я влесливо промовив:

– У тебе куди більший досвід. Мабуть, чимало пацюків переловив?

Як і слід було сподіватися, Куро прорвало:

– Не так і багато, а кілька десятків набереться, – самовдоволено заявив він і провадив далі: – Сотню-дві пацюків завжди можна зловити, а от тхір ще в лапи не попадався. Якось через нього в халепу вскочив

– Та невже? – заохочував я.

А Куро, кліпаючи великими очима, не вгавав:

– Те сталося минулого року під час генерального

прибирання у нашому будинку. Господар узяв мішок і заліз під веранду по вапно і там наскочив на тхора. Він, стерво, було розгубився, а потім як очманілий вискочив надвір.

– Та що ти! – висловив я вдаваний захват.

– Не такий він і страшний той тхір, як дехто гадає. Та й сам він трошки більший за пацюка. «Ну, негіднику, ти від мене не втечеш!» – подумав я й, кинувшись навздогін, нарешті загнав його у канаву.

– Молодчага! Так йому й треба! – не переставав я захоплюватися.

– І в останню мить, коли я от-от мав його схопити, він випустив страшний сморід. Такий гидотний сморід, що й тепер, як побачу тхора, мене одразу нудить, – тут Куро навіть помахав лапою перед носом, немов відганяв той сморід. Мені навіть стало жаль його. Аби його підбадьорити, я мовив:

– Зате вже як тобі на очі потрапить пацюк, вважай, йому капець. Ти ж неабиякий мастак ловити пацюків. І погладшав ти, певне, тому, що завжди ласуєш м’ясом.

Дивна річ – мої одверті лестощі призвели до несподіваного наслідку.

Куро тяжко зітхнув і сказав:

– Ех, як подумаєш, що все марнота… Скільки б тих пацюків не спіймав… А ти знаєш, що в світі нема істоти, нахабнішої за людину? Тільки-но я зловлю пацюка, як люди його одразу відбирають і несуть поліцаєві. А він же не питає, хто зловив, а платить п’ять сен [11]11
  Сен – грошова одиниця, одна сота єни – основної грошової одиниці Японії


[Закрыть] тому, хто приніс. Господареві я вже заробив так до півтори єни. А щоб мене почастувати – і не збирається. Усі люди – грабіжники у подобі праведників.

Ти ба, як неосвічений Куро збагнув людську вдачу! Він неймовірно розлютився, шерсть у нього настовбурчилася. Мені стало аж лячно, і я вирішив забратися додому. Відтоді я вирішив ніколи не ловити пацюків і не приставати до Куро, щоб разом пошукати смачної їжі. Не треба мені тієї страви. Краще висплюся. Коли живеш у вчителя, сам починаєш скидатися на нього. А якщо не шануватися, то можна навіть захворіти на нетравлення шлунка.

Коли вже зайшлося про вчителя, то скажу, що останнім часом мій господар, здається, нарешті, зрозумів, що акварельними фарбами він нічого не досягне, і першого грудня записав у щоденнику:

«Сьогодні на зборах я вперше зустрівся з добродієм N. Кажуть, він страшенний розпусник. У нього справді вигляд бувальця. Такі жінкам до вподоби. Тому слушніше було б сказати, що N хоч-не-хоч змушений ходити в розпусниках. Подейкують, ніби його дружина була гейшею – ну, що ж, йому можна тільки позаздрити. Споконвіку розпусників ганять здебільшого ті, хто сам нездатен бути таким. Більше того, серед людей, що прагнуть набути репутації розпусників теж чимало невдах. І все ж вони не відступаються від свого. Вони досягають в розпусті того ж, що я в живопису, однак вважають себе бувалими людьми. Якщо можна зажити слави розпусника, випивши в ресторані чарку саке й відвідавши чайний будиночок з гейшами, то чим же я не художник? Будь-який неотесаний провінціал стоїть набагато вище від тих дурноверхих бувальців, як і кожна ненамальована картина краща за мою мазанину».

Навряд чи можна погодитися з такими міркуваннями про бувалу людину. А от заздрити чоловікові, в якого дружина була гейшею, взагалі не личить учителеві.

Лише в тому господар мав слушність, що критично поставився до своїх малярських спроб.

Та хоч він і правильно оцінив свої здібності, проте ще надмірної самовпевненості не позбувся. Через два дні, четвертого грудня, він записав у щоденнику:

«Минулої ночі мені приснилося, начебто невдалу картину, яку я викинув, хтось вставив у рамку й повісив на стіні. Стою я перед нею і раптом відчуваю себе справжнім художником. Важко й уявити, як мені було приємно! Отже, моя картина чогось таки варта! Але промайнула ніч, розвиднілося і з першими променями сонця я відчув себе знову нездарою».

Господареві навіть уві сні ввижається його картина. Значить, через свою вдачу художник не зможе стати бувалою людиною, одним з тих, кого називають «мудрецями».

Наступного дня, після того як господареві примарилася картина, його відвідав отой мистецтвознавець в окулярах із золотою оправою. Він уже давно не навідувався до нас. Зайшовши до кімнати, гість насамперед спитав:

– То як картина?

– Я послухався твоєї поради й спробував малювати з натури, – почав господар. – І справді, малюючи з натури, я навчився завважувати раніше непомітні для мого ока деталі, навчився відрізняти найтоншу гру барв. На Заході давно малюють з натури, тому й досягли великого поступу в мистецтві. О, великий Андреа дель Сарто!

Здавалось, господар зовсім забув, що він записав у щоденнику про великого майстра.

Мистецтвознавець розсміявся.

– А знаєш, я це тобі знічев’я наплів. – І почухав потилицю.

– Що «наплів»? – господар ще не здогадався, що його пошили в дурні.

– Та про того Андреа дель Сарто, яким ти так за хопився. Я все вигадав. Бо не сподівався, що ти так поважно сприймеш мої слова… Ха-ха-ха! – Видно було, що він задоволений своєю витівкою.

3 веранди я чув усю розмову й намагався уявити, що ж буде записано у щоденнику сьогодні.

Мистецтвознавець полюбляв жартувати, наплести співрозмовникові сім мішків гречаної вовни. Наче байдужий до того, який відгук у душі мого господаря знайшла розмова про Андреа дель Сарто, він гордовито промовив:

– Ну й потішно буває, коли людина всерйоз сприймає жарти. Недавно я розповів одному студентові, що Ніколас Ніклбі [12]12
  Ніколас Ніклбі – персонаж роману Чарльза Діккенса «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі»


[Закрыть] порадив Гіббонові [13]13
  Едуард Гіббон (1737–1794) – англійський історик


[Закрыть] не писати «Історію Французької революції»., найвидатніший твір свого часу, французькою мовою, і книжку опублікували англійською. Той студент мав з біса чудову пам’ять, і як було смішно, коли він буквально всі мої слова поважно, виклав на засіданні Товариства японської літератури. Близько ста чоловік уважно слухало й ніхто не засумнівався у словах промовця. А от іще одна цікава історія. Недавно в присутності одного літературознавця, коли зайшла мова про, історичний роман Гаррісона «Теофано», у мене вихопилося, що з усіх історичних романів цей найкращий і що особливо яскраво описано моторошну сцену смерті героїні роману. То цей добродій – він сидів навпроти мене – замість того щоб сказати, мовляв, «не знаю», «не читав», узявся повторювати: «Так, так, це справді чудовий уривок». Я одразу зрозумів, що як і я, він теж не читав цього роману.

Мій нервовий хворобливий господар аж очі витріщив з подиву.

– А якщо ти наплетеш щось таке, про що твій співрозмовник читав, що тоді?

Видно, господар допускає,що людей можна обдурю вати, а незручно буває лише тоді, коли брехня вилазить назовні.

Мистецтвознавець анітрохи не збентежився.

– Можна завжди щось придумати. Ну, хоч би й те, що переплутав з іншою книжкою, чи що… – і зареготав.

Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».

В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», – хоча вголос він сказав:

– Жарти, звичайно, жартами, а живопис – таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй – напевне вийде щось цікаве.

– Ти знов, мабуть, глузуєш?

– Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати – це в його дусі.

– Справді, оригінальна, – господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.

Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» – він відказав:

– Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.

Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.

Господар щодня ходить до школи, а повернувшись додому, замикається у кабінеті. Коли навідується хтось з гостей, він нарікає на свою роботу. Малює тепер також рідко. Якось господар сказав, що діастаза йому не помагає і він не буде її вживати. Діти, хвалити Бога, день у день ходять у дитячий садок. Вернувшись додому, співають, граються м’ячем, іноді смикають мене за хвіст. Годують мене абияк – на таких харчах не розкохаєшся. Тільки завдяки міцному здоров’ю я не охляв і якось живу, лиха прикупивши. Але пацюків не ловлю. Служницю ненавиджу, як і раніш. І все ще мені не дали імені. Але що з того, що мені хочеться! Видно, доведеться все життя прожити в учителя безіменним котом.