Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 26 страниц)

– А що далі? – господар клюнув на гачок Мейтея.

– Німці помітили коробку для ліків із срібним розписом по лаку, що колись належала Отака Ґенґо, і спитали, чи можна її купити. Ти лиш послухай, як дотепно відповів Тофу-кун. «Японці чесні і непідкупні, – сказав він, – отож нічого у вас не вийде». Спочатку все було гаразд, але згодом німці, видно, зрадівши, що надибали підходящого перекладача, засипали його запитаннями.

– Про що?

– Якби ж то він розумів, – клопоту не було б. Німці так багато і швидко питали, що сенсей нічого не второпав. Він тільки пам’ятає, що вони все торочили йому про пожежний гак і таран. Сенсей опинився в скрутному становищі, – адже він ніколи не вчив, як буде по-німецькому «гак» і «таран».

– Звісно, звісно, – згадавши прикрі хвилини свого вчительського життя, поспівчував господар.

– Тим часом зібрався чималий натовп цікавих. Вони обступили Тофу і німців і витріщилися на потішне видовище. Тофу почервонів, розгубився. Початковий запал перейшов у цілковитий розпач.

– Чим же все скінчилося?

– Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощання «до побачіння» і дав ногам знати. Потім його питають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? – «Ні, кажуть «до побачення», – відповів Тофу, – але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.

– Ну гаразд, а що іноземці?

– Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?

– Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, – мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос промовив:

– Дозвольте?

Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.

«Жінки у господаря – нечасті гості», – тільки подумав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щілинки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи називають закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдяки його незвичайній формі здавалося, що жінка говорить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако [87]87
  По-японському «хана» – ніс, «ко» – закінчення жіночих імен


[Закрыть]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:

– У вас чудовий будинок.

«Бреши, та не забріхуйся», – у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на стелю, звернув на інше:

– Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля

тече? Чи, може, текстура дощок така? – цим він натякав господареві, про що слід говорити.

– Ясна річ, вода проходить, – відповів той.

– Прекрасно, – поважно сказав Мейтей.

«Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві», – у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.

– Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,– знову почала гостя.

– Ага, – промимрив господар.

«Так я нічого не доб’юсь», – подумала Ханако і повела далі: – Власне, я мешкаю недалеко звідси – у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.

– У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». – Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.

– Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… – продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» – читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.

– І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, – не вгамовувалася гостя. – Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» – промовляв її вигляд.

Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.

Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я – дружина Канеди», – як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.

– Ти знаєш, хто такий Канеда? – недбало спитав господар Мейтея.

– Ясна річ, знаю, Канеда-сан – приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, – поважно сказав Мейтей.

– А хто ж твій дядько?

– Барон Макіяма, – ще більше споважнів Мейтей.

Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.

– О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», – нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.

– Що ви, що ви, – всміхнувся той.

Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.

– Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки…

– Та невже?

Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.

– Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.

– Цілком слушно, – оговтавшись, погодився Мейтей.

– Ось чому я і прийшла, – знову самовпевнено звернулася Ханако до господаря. – Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма Канґецу. Власне, що це за один?

– А навіщо вам? – неприязно спитав господар.

«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати», – здогадався Мейтей.

– Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.

– Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, – почав було господар, але Ханако його урвала.

– Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає претендентів.

– Тоді нічого про нього розпитувати, – скипів господар.

– Але й утаювати нема чого, – напосідалася Ханако.

Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигукував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!» [88]88
  Таким вигуком звертаються судді до борців сумо, популярного виду боротьби в Японії, під час змагання


[Закрыть]

– А Канґецу сказав, що неодмінно хоче оженитися з дочкою? – не відступав господар.

– Не казав, але…

– Але ви гадаєте, що хоче? – господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.

– Аж так далеко ще не зайшло… Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, – вже притиснута до краю арени Ханако надумала виправляти становище.

– Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? – спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:

«Спробуй лишень сказати, що виказував!» – і аж відхилився назад.

– Вважайте, що так…

Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співрозмовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, зацікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.

– Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, – втішався Мейтей.

– Якби ж тільки листи!… А то ж… Та хіба ви не знаєте? – напосідала Ханако.

Господар як заворожений повернувся до Мейтея.

– Ти що-небудь чув?

Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.

– Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.

Ханако розпирала гордість.

– Ні,– промовила вона, – ви обоє про це знаєте.

– Он як! – «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.

– Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Канґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося… Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в незручне становище… Скажу тільки, що цього цілком досить. Ну, що ви скажете на це?

Пальцями в діамантових перснях спершись об коліна, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видатний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи розгублено, скидаючись на людей в пропасниці, але згодом отямились і, зрозумівши кумедність свого становища, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»

– То це була ваша дочка? Чудово, закохався… Тепер уже нічого приховувати, треба признатися, як ти гадаєш?

– Умгу, – промимрив господар:

– Справді, чого таїтися, і так усе ясно, – до Ханко вернулася її самовпевненість.

– Ну що ж, розповімо вам усе, що знаємо про Канґецу-куна. Гей, Кусямі-кун, ти ж господар! Може б, ти перестав сміятися, інакше розмова не вийде. Ну й страшна це річ – таємниця. Як ти її не ховай, все одно вилізе на світ божий. Аж дивно, як це пані Канеда про все дізналася? Ніяк не збагну, – розійшовся Мейтей.

– Я завжди насторожі, – переможно проказала Ханако.

– Навіть занадто. Все-таки, у кого ви довідалися?

– У дружини рикші, що мешкає за вашим будинком.

– В якого чорний кіт? – здивувався господар.

– Еге ж, я часто користувалася її послугами. Я вирішила дізнатися, про що говорить Канґецу-сан, коли навідується сюди, отож і попросила її підслухати і все мені переказати.

– Який жах! – вигукнув господар.

– Пусте. Мене зовсім не обходить, що ви робите й кажете. Мене цікавить тільки Канґецу-сан.

– Байдуже, хто: чи Канґецу, чи інший… Взагалі, дружина рикші – то добра шельма, вона мені зовсім не подобається, – розгнівався господар.

– Хіба їй не можна стояти за вашою огорожею? І якщо ви не хочете, щоб ваші розмови хтось чув, то або говоріть тихіше, або ж придбайте собі більший будинок, – безсоромно заявила Ханако.– І не тільки дружина рикші мені помагає. Багато чого мені передала й учителька музики.

– Про Канґецу?

– Не тільки, – погрозливо натякнула Ханако.

«Мабуть, нелегко йому зараз», – не встиг я подумати, як господар промовив:

– Та вчителька тільки вдає благородну, а сама дурна як пень…

– Дозвольте вам нагадати, що як-не-як вона жінка. Тож ви з своїм «дурна як пень» не в ті ворота штовхались.

Манера говорити видавала Ханако з головою. Вона, очевидно, прийшла сюди з наміром зчинити бешкет. Мейтей, як завжди, залишався собою і з цікавістю стежив за господарем і Ханако. Він сидів незворушно, як пустельник Теккай, що слідкує за двобоєм войовничих півнів.

3багнувши, що ущипливістю йому не переважити Ханако, господар на хвильку примовк. Та раптом його осяйнула думка.

– Отже, по-вашому, Канґецу закоханий у вашу дочку. А я от чув якраз навпаки, чи не так, Мейтей-кун?– господар шукав у нього підтримки. – Чиста правда, він тоді розповідав, буцімто ваша дочка захворіла… і марила.

– Брехня, – пані Канеда заперечила рішуче й прямолінійно.

– Однак Канґецу розповідав, що чув це від дружини одного професора.

– Все це моя робота, я сама попросила її звернути увагу Канґецу-сана на нашу доньку.

– І вона погодилась?

– Так, погодилась. Не думайте, що задарма. Довелось заплатити.

– 3начить, ви вирішили не повертатися додому, поки не вивідаєте все про Канґецу-куна? – несподівано грубо спитав Мейтей: видно, Ханако йому добряче впеклася. – Слухай, Кусямі-кун, будемо розповідати, але щоб не завдати шкоди Канґецу… Шановна, я і Кусямі розповімо про Кангецу-куна тільки те, що йому не пошкодить. Найліпше, якби ви задавали запитання.

Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.

– Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?

– В аспірантурі він досліджував земний магнетизм, – поважно відповів господар.

На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигукнула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недовіру.

– А він зможе стати доктором наук?

– Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? – поцікавився господар.

– Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, – спокійно відказала гостя.

Господар бридливо глянув на Мейтея.

– Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, – настрій Мейтея теж упав.

– Останнім часом він і далі вивчав той земний… чи як там його?

– Кілька днів тому на засіданні фізичного товариства він прочитав доповідь про наслідки своїх досліджень на тему «Механіка повішення», – поспішив повідомити господар.

– Тьху, яка бридота! Повішення… Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.

– Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення» він стане доктором.

– Та невже? – Ханако допитливо глянула на господаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.

Вважаючи, напевне, що не личить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях співрозмовників. Обличчя господаря спохмурніло.

– А чогось зрозумілішого він не досліджує?

– Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».

– Невже в університеті вивчають і жолуді?

– Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, – поважно глузував Мейтей.

Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.

– Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?

– Правда, – підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. – Тепер замість них стирчить шматок куямоті.

– Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?

– Неодмінно підкажу. – Господар захихотів.

– Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.

– Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?

– Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.

– Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?

– Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, – до Мейтея поволі вертався добрий настрій.

Ханако знову перевела розмову на інше.

– Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.

– Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.

Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. – Навіщо так багато… Досить однієї – двох…

– Дай-но мені, я виберу найкращі, – і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. – Ось ця, здається, цікава.

– Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! – в голосі Ханако відчувалося захоплення.

– А ви прочитайте написане, – сміючись, заохотив її господар.

Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.

– «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? – розгнівалася Ханако.

– А оця богиня як вам? – Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89]89
  Хаґоромо – одежа з пташиного пір’я феї з п’єси театру «Но»


[Закрыть] грала на біва [90]90
  Біва – чотириструнний музичний інструмент


[Закрыть].

– В неї начебто замалий ніс.

– Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.

А на листівці було написано:

«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», – сказав старий брехун».

– Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… – на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.

– А ця подобається? – півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.

«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче – нема в неї рідних. Батько моряк – на дні морському».

– Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!

– Ви вважаєте, що майстерно?

– Звичайно. Під сямісен можна співати.

– Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? – спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.

– Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:

– Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.

Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували – крий Боже.

– Еге, – невиразно відповіли Мейтей і господар.

– А я вам найближчим часом віддячу, – пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася – приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

– Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.

– Передусім, неприємне обличчя, – бридливо проказав господар.

– А який ніс! – підхопив Мейтей.

– Та ще й кривий.

– Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, – і Мейтей вдоволено засміявся.

– Такі особи старшинують над чоловіками, – ще з більшою досадою буркнув господар.

– Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, – як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

– Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

– Нехай підслухує, якщо має з того користь.

– Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.

– Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

– Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

– Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

– Того, що й твій сусіда – рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? – посміхнувся Мейтей до господині.

– Професора з нього не вийде, – господиня перестала дивитися на чоловіка.

– А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91]91
  Сократ (436–338 рр. до н.е.) – видатний давньогрецький публіцист


[Закрыть] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92]92
  Симоноїд (556?-469? рр… до н.е.) – давньогрецький поет


[Закрыть] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…

– Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, – оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.

– Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.

– Як це – приготуєш? У вас же немає такої дорогої одежі. Зрештою, дружина Канеди поводилася чемно з Мейтеєм тільки тому, що він згадав ім’я свого дядька. Одяг тут ні при чому, – вправно вивернулась господиня.

На слові «дядько» наче щось згадавши, господар спитав Мейтея:

– Оце сьогодні вперше почув, що в тебе є дядько. Ти мені про нього не розповідав. То це правда?

Ніби даючи зрозуміти, що такого запитання він чекав, Мейтей відповів:

– А-а, дядько! Він у мене страшенний впертюх… Це теж експонат з дев’ятнадцятого століття, – Мейтей позирнув на господаря та господиню.

– Ха-ха-ха… Ви завжди розповідаєте такі цікаві речі. А де ж він проживає?

– У Сідзуока. І не просто собі живе, а з тьоммаґе [93]93
  Тьоммаґе – стародавня чоловіча зачіска з вузлом волосся на тім’ї


[Закрыть] на голові, Я не надивуюся. Ти йому кажеш: «Надягніть шапку», – а він так гордовито відповідає: «Я дожив до похилого віку, а ще не відчував потреби в шапці». Або: «Холодно, поспіть ще трохи», – а він: «Людині досить і чотирьох годин сну, а спати довше – розкіш», – і встає до схід сонця. Дядько полюбляє хвалитися: «Не один рік я наполегливо тренувався, щоб звикнути спати чотири години. Однак замолоду цього не вдавалося зробити – мене увесь час хилило на сон. Яка радість, що вже тепер я досяг такого віку, коли можу зробити все, що схочу». Тож нема нічого дивного, що у шістдесят сім років йому не спиться. І справа тут не в тренуванні чи якійсь іншій нісенітниці. А проте він упевнений, що домігся успіху лише завдяки силі духу. Тому-то, як виходить з дому, не забуває взяти залізне віяло.

– Навіщо воно йому?

– Не знаю. Бере, та й годі. Думаю, замість кийка. До речі, недавно з ним трапилася дивна пригода, – цього разу Мейтей звертався до господині.

– Он як! – господиня спромоглася на подив.

– Навесні цього року несподівано приходить від нього лист: «Терміново вишли циліндр і сюртук». Я розгубився і поспішив зробити письмовий запит. Незабаром надійшла відповідь, що циліндр і сюртук потребує сам старий. 3амовлення необхідно було виконати до двадцять третього числа, коли в Сідзуока відзначають свято перемоги. Але дивна річ, у листі було таке: «Купи капелюх помірної величини, розміри сюртука вибери на свій розсуд і замов пошити у «Даймару»…

– Невже тепер у «Даймару» шиють європейську одежу?

– Та ні, сенсей, він просто переплутав з «Сіракія».

– Як же це «вибери на свій розсуд»? Це ж важко.

– На те він і мій дядько. Це в його дусі.

– Як же ти дав собі раду?

– А що ж я мав діяти? Вибрав на свій розсуд і послав.

– Теж мені розумник! І що, вгадав розмір?

– Видно, дядько задовольнився. Бо в місцевій газеті я вичитав, що того дня ясновельможний Макіяма був у розкішному сюртуку, а в руці мав залізне віяло…

– То з віялом він не розлучається?

– Так, я думаю покласти його дядькові в труну, коли він помре.

– Добре, що капелюх і сюртук підійшли йому.

– Якби ж то! Я теж радів, що вийшло на лад. Та невдовзі одержую пакунок. Ну, думаю, не поскупився старий на віддяку. Розпакував, дивлюсь – аж там циліндр, а на додачу лист: «Щиро вдячний, що ви зласкавились на моє прохання, але циліндр трохи замалий. Тож, якщо вам не важко, передайте його шапкареві, нехай розтягне. Потрібні для цього гроші перекажу поштою».

– Який же ти недбайливий! – дорікнув господар, зрадівши, що на світі є люди недбайливі, як і він. По хвилі він спитав: – А що ж далі?

– Я почав сам його носити.

– Отой циліндр? – господар захихотів.

– Оце такий барон? – зчудувалася господиня.

– Хто?

– Та ваш дядько з залізним віялом.

– Де там! Він учений – китаєзнавець. Замолоду гибів над книгами Конфуція і його учнів, а тому й досі, коли всюди сяють електричні лампи, ходить з тьоммаге на голові. Що ти з ним удієш? – сказав Мейтей, нервово потираючи підборіддя.

– Але ж, стривай, ще недавно ти говорив про барона Макіяму!

– Говорили, говорили, я теж чула, – один-єдиний раз погодилась з чоловіком господиня.

– Он як, ха-ха-ха… – ні сіло ні впало розсміявся Мейтей, а згодом спокійно додав: – Усе це вигадка. Якби у мене був дядько барон, я б уже принаймні доскочив посади директора департаменту.

– А я думаю, що за чортівня, – втішився заклопотаний господар.

– Ого! То ви частенько так поважно брешете, як оце зараз? Ви мастак туману людям пускати, – захоплено проказала господиня.

– Куди мені до тієї жінки.

– Та ні, ви теж не пасете задніх.

– Але ж, люба пані, я прибріхую задля жарту, а в неї брехня підступна, подвійна, сказати б, злоякісна. Якщо ми не зможемо відрізнити примітивну хитрість мавпи від вродженого почуття гумору, то доведеться богові комедії пожаліти, що перевелися на світі благородні люди з гострим розумом.

– Хто його знає, – і господар понурив очі.

– Ет, все одно, – сміючись, мовила господиня.

Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Канедову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніколи не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився – вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ханако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він закінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підкупила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоровецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Кому-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про механіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у ворожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я простий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді почитує Епіктета і стукає його книгами по столу, відрізняюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Лицарський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, віддатися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди. Кажучи пишномовно, мій блискучий, гідний похвали, вчинок продиктований волею неба, що понад усе ставить справедливість і поміркованість. Якщо Ханако та її поплічники, без відома Канґецу, роздзвонили про випадок на Адзумабасі, підсилають своїх нишпорок, а потім пихато розповідають першому-ліпшому, що вони довідались, якщо не гребують послугами рикш, конюхів, бешкетників, волоцюг-сьосеїв, старих поденниць, баб-повитух, відьом, масажисток, телепнів і забирають час у талановитих, корисних державі людей… то в кота теж вистачить рішучості. На щастя, день видався погідний. Одне лише мене турбувало: іній почав танути, тож служниця розгнівається, якщо своїми лапами забрудню веранду. Та для мене понад усе обов’язок – життя не пошкодую. «Не завтра вранці, а піду негайно, – вирішив я і, сповнившись відваги й почуття самопожертви, кинувся до кухні. Але тут же завагався: «Стривай!… Як кіт я досяг найвищого ступеня розвитку, мені навіть здається, що гостротою розуму не поступлюся й учневі останнього класу гімназії. Шкода тільки, що горло в мене котяче, і я не годен розмовляти людською мовою. Скажімо, я крадькома прошмигну в Канедову садибу, з’ясую, що відбувається у ворожому таборі… А далі? Все одно нічого не зможу розповісти Канґецу-кунові. І господар, і Меитей-сенсей теж нічого не взнають. Добуті дорогою ціною відомості пропадуть марно. Вони будуть як заритий у землю діамант, що не може відсвічувати в променях сонця. «По-дурному виходить, може, не варт і починати», – розмірковував я перед дверима.

Однак не пристало кидати розпочату справу на півдорозі. Я почував себе кепсько, як люди в посуху, коли чекають дощу, а чорні хмари пропливають над головою і зникають у сусідній провінції. Інша річ, якби я не мав рації. А от боротися за справедливість, заради гуманності, навіть якщо за виконання обов’язку доведеться накласти життям – заповітне бажання справжнього мужчини. Байдики бити й бігати по грязюці – ось на що приречений звичайний кіт. Мені судилось вродитися котом, і я не можу обмінятися думками з панами Канґецу, Мейтеєм і Кусямі, але як треба потай кудись закрастися, то ніхто мене в цьому не перевершить. Я люблю зробити те, що не до снаги іншим. Все-таки краще, що хоч я знатиму, що діється в домі Канеди. Мені так кортить дати їм зрозуміти, що хтось усе про них знає, хоч і не може розповісти іншим! Як же не піти, коли на мене чекає стільки приємних вражень? Ну що ж, або пан або пропав, піду.

Опинившись на тому боці завулка, я побачив перед собою на розі вулиці гордовитий, в європейському стилі, будинок. «Господар, напевне, такий же пихатий, які його кам’яниця». Я прошмигнув через браму в двір, оглядаючи цю понуру двоповерхову будівлю, яка не вирізнялася особливою архітектурою, створену, здається, тільки для того, щоб лякати людей. Певно, це і є та банальність, про яку говорив Мейтей. Проминувши парадний вхід, через палісадник я побіг на задвір’я. Кухня, як годиться, була простора, напевне, разів у десять більша, ніж у Кусямі-сенсея. Там панував ідеальний порядок, усе аж сяяло. Навряд чи вона поступиться кухні графа Оокума, про яку нещодавно з подробицями писала газета «Ніхон сімбун». «3разкова кухня», – подумав я і вкрався досередини. Дивлюсь – у широкому, в два цубо, передпокої дружина рикші розмовляє з кухаркою й рикшею Канеди. Я сховався за цебром.