Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

Старша Тонко, в якої мала вихопила чашку і хасі, терпеливо мучиться з надто малим для неї знаряддям. Накладе повну чашку рису, але за трьома ковтками його вже нема. Отож її рука частенько тягнеться до барильця. Тонко вже ум’яла чотири порції, а тепер узялася до п’ятої. Підняла покришку барильця, взяла черпак і завагалася: брати чи не брати? Та нарешті, видно, зважилась і зачерпнула на свій смак непідгорілого рису. До цього моменту все йшло гаразд. Але як тільки Тонко спробувала перекинути рис у чашку, він ковзнув мимо й покотився грудкою на мату. Тонко не розгубилась, а кинулась обережно його підбирати. «Що вона з ним зробить?»– тільки подумав я, як Тонко висипала рис назад у барильце. Не скажеш, що вона охайна.

Саме тоді, як мала, виявивши неабияку заповзятливість, виймала хасі з чашки. Тонко вже впоралася із своєю порцією рису. Отож, побачивши заляпане рисом обличчя малої, вона вигукнула: «Ой мала, який жах! Ти ж лице рисом обляпала!» – і негайно заходилась його витирати. На те вона старша сестра. Спочатку Тонко витерла рис на носі малої. Стерла рис – і о, диво! – поклала собі в рот. Потім узялася до щік. Там рису було чимало: десь з двадцять рисинок. Тонко одну за одною зібрала всі рисинки й проковтнула, не зоставивши жодної на обличчі малої. Сунко, досі зайнята маринованою редькою, раптом вихопила з юшки шматок батату і поквапно запхала в рот. Вам, панове, мабуть, відомо, як нестерпно тримати в роті гарячий батат, щойно виловлений з юшки. Навіть дорослі за необережність можуть заплатити опіком. А що ж тоді казати про недосвідчену в обходженні з бататом Сунко? Вона, звісно, розгубилася і відразу виплюнула його на стіл. Кілька шматочків батату докотилися на близьку відстань до малої. Мала того й чекала – кинулась підбирати їх руками. Адже батат – її улюблена їжа.

Свідок цих подій, господар зосереджено вминав рис, запиваючи юшкою. Ось він уже взявся орудувати зубочисткою. Видно, має намір пустити виховання дочок на самоплив. Навіть якби всі троє стали куртизанками, і, запопавши коханців, утекли з дому, то й тоді господар спокійнісінько поглинатиме рис і запиватиме юшкою. Незугарна людина. А зрештою, що значить заповзятлива людина? Одурити, заманути в пастку ближнього, підставити ногу приятелеві, шантажувати, спіймати на слові невинних – ось на що вистачає тої заповзятливості. Навіть гімназисти йдуть тією дорогою, бо знають, що інакше не випливуть на поверхню. Через якесь непорозуміння вони гадають, що за свої вчинки (їх би слід соромитися!) виб’ються скоро в джентльмени. Які ж це заповзятливі люди? Та це ж горлорізи. Я-кіт японський, а отже, патріот Японії. Коли бачу таку заповзятливу людину, так і рука свербить затопити їй у пику. Поява кожного такого суб’єкта веде державу до загибелі. Такі учні – ганьба для школи, такі люди – ганьба для держави. Страшно й подумати, які вони дармоїди. На відміну від мене, кота, японцям не вистачає мужності визнати цю гірку правду. Який сором! Треба сказати, що порівняно з цими негідниками мій господар – людина високого класу. А це означає, що він безхарактерний і покірний, що він невдаха.

Так безпорадно закінчивши снідати, господар одягнув європейський костюм і, викликавши рикшу, поїхав у поліцейське управління Ніхондзуцумі. На питання господаря, де це Ніхондзуцумі, рикша загигикав. До того ж господар заходився пояснювати йому, що Ніхондзуцумі міститься в кварталі будинків розпусти Йосівара. Ото сміх!

Всупереч звичаю господар виїхав з дому на рикші, а господиня, нагодувавши дітей, заходилась квапити їх до садка: «Збирайтеся швидше, а то спізнитесь!» А діти й не думали збиратися. «Сьогодні нема занять»,– відповіли. «Як це так – нема? – сердилася господиня. – Хутко збирайтеся!» – «Нам учитель учора сказав, що сьогодні не буде уроків», – незворушно заявила найстарша. Господиня засумнівалася: «Що за мара?»– і взяла з полиці календар. Перегорнула кілька листків, дивиться – сьогоднішня дата виписана червоною фарбою, значить – свято. А господар, не знаючи про це, написав директорові школи про причину нез’явлення на роботу, і господиня, здається, вкинула листа в поштову скриньку. Тільки от не зовсім ясно, чи господар справді-таки нічого не знав, чи лише вдав, що не знає? Здивована таким відкриттям, господиня веліла дітям не пустувати, а сама, як завжди, взялася до шиття.

Десь з півгодини після того в домі панувала тиша, не сталося нічого, гідного моєї уваги. Та несподівано об’явилася дивна гостя. То була гімназистка років сімнадцяти-вісімнадцяти у бузковій спідничці і в черевичках на кривих каблуках. З кучмою волосся, закрученого в кільця, вона без дозволу пробралася в дім через задвіркові двері. Та панночка з чудовим іменем Юкіе доводиться господареві племінницею. Іноді в неділю вона навідується до нас, щоб добряче пересваритися з дядьком. Правда, обличчя в неї не таке привабливе, як ім’я. Таку фізіономію ви зустрінете на вулиці через кожних двісті метрів.

– Добридень, тітонько, – привіталась Юкіе, зайшовши в їдальню і сівши біля коробки з рукоділлям.

– Ого, так рано…

– Сьогодні велике свято, отож я вирішила прийти раніше. Вийшла з дому о пів на дев’яту.

– Прийшла у якійсь справі?

– Ні, просто дaвненько вас не бачила, от і заскочила на хвилину.

– Чого ж це на хвилину? Посидь, незабаром і дядько вернеться.

– Хіба дядечко кудись подався? Чого б це?

– Еге ж, сьогодні він поїхав у незвичайне місце. В поліцію. Правда, дивно? .

– З якої речі?

– Кажуть, злодія впіймали. Того, що нас весною обікрав.

– Значить, дядька викликали посвідчити? От тобі маєш! Не мала баба клопоту… .

– Та ні, хочуть віддати крадені речі. Вчора спеціально заходив поліцейський і сказав, щоб забрали.

– Он у чому справа! Інакше дядечко так рано не пішов би. Звичайно він у такий час ще спить.

– Іншого такого сплюха на світі не знайдеш… Тільки починаєш його будити, як він одразу бурчить і сердиться. От і сьогодні. Казав: обов’язково розбуди о сьомій. Гаразд, розбудила. Принаймні мені так здавалося. Та незабаром дивлюсь – аж він заліз з головою під укривало й голосу не подає. Знову буджу. А він мені з-під укривала знаєш, що сказав?… Що то за людина?

– Чого це він так хоче спати? Напевне, в нього неврастенія.

– Що?

– Справді, дядько з будь-якого приводу сердиться. Як це його на роботі ще держать?

– А він у школі тихий і смиренний.

– То вже зовсім погано. Він просто полохливий вередун.

– Чому?

– Вередун, та й усе. Хіба ні?

– Він не тільки сердиться. У нього все не так, як у людей. Хтось скаже «біле», він – «чорне», а на чорне обов’язково скаже «біле». Оце то впертий!

– Він сама впертість. Дядькові вона приносить насолоду. А ви, якщо хочете змусити його щось зробити, кажіть навпаки. Якось недавно дядечко купив мені парасольку. Я навмисне казала: «Не треба, не купуйте». А він мені: «Як це не треба?» – і купив.

– Ти чудово придумала! Я теж буду так робити.

– Тільки так. Ніколи не програєте.

– Недавно приходив страховий агент, радив застрахуватися. Чого тільки не казав, яких доводів не наводив, пояснював, яка то велика вигода, – цілісіньку гoдину втовкмачував. Але чоловік не піддався. Ти ж знаєш, що в нас нема заощаджень, троє дітей на шиї… Якби застрахувався, на душі було б спокійніше. Та йому байдуже.

– Атож, було б спокійніше. А раптом щось станеться, що тоді?… – Незважаючи на свої сімнадцять літ племінниця міркувала по-господарському.

– Дуже цікаво було слухати, як чоловік веде переговори з агентом. «Я, – каже, – не заперечую потреби страхуватися. Ця потреба, видно, викликала до життя вашу фірму. Але я, – каже, – не збираюсь умирати, тож навіщо мені страхуватися?» Бач, який впертий!

– Дядько?

– Еге ж. А тоді агент каже: «Звісно, якщо не збираєтесь умирати, то нема потреби страхуватися. Але ж людське життя лише здається тривким, а насправді воно може будь-коли обірватися. Ніхто не знає, коли смерть його настигне». А твій дядечко йому: «Я, – каже, – вирішив не помирати». Бач, яку нісенітницю молов…

– Вирішив чи не вирішив, усе одно помреш. От я вирішила скласти іспит, а провалилася.

– І страховий агент те ж саме казав: «Людина не розпоряджається своїм життям. Якби самим наміром можна було продовжити життя, то ніхто б не вмирав».

– Він має рацію.

– Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я, – каже, – ніколи не вмру. Клянусь, що не вмру!»

– Дивно, правда?

– Не просто дивно, а дуже дивно. Каже: ліпше відкладати гроші в банк, ніж платити страхові внески.

– У вас є заощадження?

– Звідки? Твоєму дядькові байдуже, що з нами буде, як він умре.

– От біда! І чого це він такий? Навіть серед його приятелів нема схожих на нього.

– Та й не може бути. Такого із свічкою у білий день не знайдеш. Було б добре, якби вдалося впросити Судзукі-сана, щоб він його всовістив. От була б радість, якби дядечко став такою врівноваженою людиною, як Судзукі-сан!

– Судзукі-сан має погану репутацію в нашому домі.

– У вас усе навпаки. А як той… ну, той спокійний…

– Яґі Докусен?

– Aга.

– Ще недавно твій дядечко заглядав у рот тому Яґі. А оце вчора заходив Мейтей і так його паплюжив, що тепер, думаю, його поради не подіють на дядечка.

– Нічого страшного. Аби лиш Яґі не втратив спокою… Недавно він читав лекцію в гімназії.

– Хто? Яґі-сан?

– Так.

– А хіба Яґі-сан працює у твоїй школі?

– Ні, не працює. Його запросили виступити з лекцією на зборах Товариства благородних дівиць.

– Було цікаво?

– Як вам сказати… Не особливо. А знаєте, в того сенсея таке довжелезне обличчя, а вуса, як у Суґавари Мітідзане [183]183
  Суґавара Мітідзане – каліграф, учений і поет ІХ століття


[Закрыть]. Лише тому всі захоплено слухали його лекцію.

– Про що ж він розповідав?

В ту мить у їдальню ввігналися галасливі діти. Очевидно, вони гралися на пустирищі й зачули голос Юкіе.

– Юкіе-сан прийшла! – радісно закричали старші.

– Не галасуйте, – відкладаючи шитво, сказала господиня. – Сидіть тихо, і Юкіе-сан розкаже зараз цікаву історію.

– Юкіе-сан, а про що ви будете розповідати? Мені так подобаються ваші історії,– допитувалася Тонко.

– Про гору «Тук-тук»?

«Каска! Каска!» – закричала найменша висунулась уперед, розштовхуючи сестер.

Це, звісно, не означало, що вона буде слухати. Ні, вона сама хотіла розповідати.

– Ну от, знову мала заведе своєї,– захихотіла найстарша.

– Ти потім розкажеш, спочатку Юкіе-сан, – спробувала вмовити малу господиня.

Але та й слухати не хотіла.

– Ні, ні! – заверещала вона.

– Гаразд, гаразд, мала, розповідай, – скромно поступилася Юкіе-сан.

– Хлопце, хлопце, куди йдес?..

– Цікаво. А далі.

– Йду на поле лис косити…

– Як гарно ти розказуєш!

– Підес з нами, будес завазати…

– Не «підес», а «підеш», – поправила Тонко, але мала, як завжди, присадила її одним словом: «Дулепа!»

А втім, її перебили, тож розповідь уже не клеїлася.

– Оце й усе?

– Я більсе не сказу… Пу-пу-пу!

– Ха-ха-ха, хто ж тебе так навчив?

– Слузниця.

– От погана, хіба можна так дитину вчити? – сказала господиня і вимушено посміхнулася. – А тепер черга Юкіе-сан. Ти, мала, теж послухай.

Малий тиран, видно, опам’ятався і на якийсь час примовк.

– Ось що розповів Яґі-сенсей, – нарешті почала Юкіе-сан. – Давно колись на одному перехресті стояла величезна кам’яна статуя Дзідзо [184]184
  Дзідзо – буддійське божество, охоронець дітей і подорожніх


[Закрыть]. Але, як на біду, саме на тому перехресті був жвавий рух, і статуя заважала коням і возам. Що його робити? І от мешканці кварталу зібралися на раду, як би пересунути статую вбік…

– Це правдива історія?

– Не знаю, про це він нічого не казав. Так от, поки люди радилися, один силач з цього кварталу зголосився вмить переставити ідола, – це, мовляв, легка справа. Прийшов він на перехрестя, закотив рукави і взявся до роботи. Підважував, смикав, аж потом обливався, але статую не зрушив.

– Напевне, була важка?

– Аякже… Коли силач заморився і пішов додому відпочивати, мешканці кварталу знову зібралися на раду. Цього разу найрозумніший чоловік у кварталі запропонував свої послуги: «Доручіть мені цю справу». Він поставив перед статуєю повну коробку солодких рисових коржиків і почав принаджувати її до себе – думав, що Дзідзо любить ласощі й клюне на його гачок. Але дарма – статуя і цього разу не ворухнулася. «Так нічого не вийде», – подумав розумний чоловік і поклав перед статуєю саке в гарбузі й чашечку. «Ну що, вип’єш? – дражнив він статую. – Як хочеш випити, то пересунься сюди». Три години заманював розумний чоловік статую, але й цього разу вона не зрушила з місця.

– Юкіе-сан, а хіба Дзідзо не відчуває голоду? – спитала Тонко.

– Хочу рисових коржиків, – сказала Сунко.

– 3азнавши два рази невдачі, розумний чоловік приніс купу фальшивих монет і знову взявся спокушати статую: «Ну що, хочеш грошей? Як хочеш, на, бери». Але й цього разу не помогло. От який Дзідзо впертий!

– Схожий на твого дядечка, правда?

– Викапаний дядечко. Врешті розумному чоловікові обридло й він дав спокій ідолу. Після того де не взявся шахрай і об’явив так, наче йшлося про якусь дрібну справу: «Будьте спокійні, я дам собі раду з ідолом..

– І що ж той шахрай зробив?

– О, це дуже цікаво! Спочатку він переодягнувся на поліцейського, приліпив вуса, став перед ідолом і погрозив: «Гей, ти, забирайся, а то пожалкуєш! Поліція не буде з тобою панькатися!» Але хіба в наш час тебе послухають, якщо будеш підшиватися під поліцію?

– Правду кажеш. Ну й що, ідол заворушився?

– І не думав. Він же викапаний дядько!

– Хіба? Адже твій дядько труситься перед поліцією.

– Oгo, з такою фізіономією? А власне, чого труситися перед нею? Он статуя не побоялася погроз шахрая. Шахрай розгнівався, скинув мундир, зірвав вуса й переодягнувся на багача. На його лиці була тоді така ж міна, як у барона Івасакі [185]185
  Івасакі Коята (1879–1945) – засновник концерну Міцубісі


[Закрыть]. Смішно, правда?

– А яка міна в Івасакі?

– Ну, така собі пихата. Так от, після цього той шахрай мовчки, з величезною сигарою в зубах, узявся ходити навколо статуї.

– Навіщо?

– Щоб задурманити її.

– Це дуже схоже на анекдот. Ну й що, задурманив?

– Та де там! Хіба каменя задурманиш? Не так-то

просто обманювати. Довелось шахраєві переодягтися на його високість принца. Ви бачили такого дурня?

– У ті часи теж були їхні високості?

– Мабуть. В усякому разі, так розповідав Яґі-сан.

Отож шахрай таки переодягнувся на принца. Ви тільки подумайте! По-перше, це образа його високості. Шахрай, а куди пнеться…

– На якого принца він переодягнувся?

– «На якого? На якого?» Все одно це образа.

– Он що.

– Але й принц не допоміг. Шахрай нічого не міг удіяти, довелось йому капітулювати. Мусив привселюдно визнати, що йому не під силу впоратися з ідолом.

– Так йому й треба!

– Авжеж… До речі, не завадило б запроторити його на каторгу… Знову мешканці кварталу зажурилися, скликали раду. Та ніхто не брався пересувати статую.

– Тим і скінчилося?

– Е ні, це ще не кінець. Нарешті люди найняли рикш і волоцюг. Веліли їм день і ніч допікатп статуї, кричати, перепочинку не давати.

– Попомучились добряче.

– Та все намарно. Що ти вдієш з упертим Дзідзо?

– А що далі? – запально спитала Тонко.

– Далі?.. Хоч скільки було вереску коло статуї, а результату ніякого. Всім уже остогидло. Тільки рикші та волоцюги радісінько галасували. Адже вони діставали поденне…

– Юкіе-сан, що значить «поденне»? – запитала Сунко.

– «Поденне» – це гроші.

– А навіщо гроші? Що з ними роблять?

– Навіщо гроші? Ха-ха-ха, Сунко, яка ти дурненька!… Так от, галдикали та репетували вони дні й ночі коло статуї. А тим часом у тому кварталі жив собі один дурень, якого й за людину ніхто не мав. Його так і звали: дурень Таке. Отож цей дурень подивився-подивився, як вони галасують, та й каже: «Зчинили такий гамір, а святого Дзідзо не подужають!… Ех ви, бідолахи!»

– Ач, дурень, а який розумний!

– Еге ж, розумний дурень. От люди й подумали: а чому б не довіритися йому – мовляв, що буде, те буде, а голови не зірвуть. Дурень Таке не дався довго просити. Відразу наказав припинити галас, рикш і волоцюг повиганяти, а сам з індиферентною міною підійшов до статуї.

– Юкіе-сан, а хто це індиферентна міна? Приятелька Таке? – якраз у такий важливий момент недоречно спитала Тонко.

Господиня і Юкіе-сан захихотіли.

– Та ні, не приятелька.

– А хто?

– Індиферентна міна… Як би тобі сказати?

– Ну що?

– Слухай, ти, певне, знаєш Татара Сампей-куна?

– Знаю. Він подарував нам батат.

– Так от, у того Сампей-куна індиферентна міна.

– Он як!

– Саме так… Отож дурень Таке, запхавши руки за пазуху, підійшов до статуї та й каже: «Святий Дзідзо, мешканці кварталу просять тебе пересунутися. Пересунься, будь ласка». – «Он що! Раніше б сказали!» – відповіла статуя і зрушила з місця.

– Чудернацька статуя!

– А потім розпочалася лекція.

– Що? А це ще не лекція?

– Ні. Потім Яґі-сан промовив: «Я навмисне розповів цю повчальну історію на зборах вашого жіночого товариства. Можливо, я здаватимусь нечемним, коли скажу, що в жінок укорінилася кепська звичка добиватися свого не навпростець, а манівцями. Ніде правди діти, так поводяться не лише жінки. В нашу просвічену епоху Мейдзі й чоловіки перейняли цю, з дозволу сказати, жіночу манеру: часто сила-силенна енергії, людської праці марнується на тій підставі, що, мовляв, піти в обхід – значить бути джентльменом. Але такі люди – каліки, жертви цивілізації. Тож не варто про них говорити. Я тільки прошу шановних дам запам’ятати щойно розказану історію і в разі потреби чинити так само чесно, як дурень Таке. Якщо будете поводитись, як дурень Таке, то напевне уникнете третини неприємних чварів, що виникають між жінкою і чоловіком, між свекрухою і невісткою. Чим більше в людини прагнень, тим частіше вона накликає на себе лихо. Саме тому більшість жінок нещасніша за чоловіків – у них занадто багато жадань. Я ж вас прошу стати дурнями Таке». Ось яку лекцію прочитав Яґі-сан.

– Ого… Так ти, Юкіе-сан, хочеш стати дурнем Taкe?

– Та ви що? І не думаю. Знаєте, Томіко-сан, донька Канеди, страшно розсердилася. Мовляв, це – образа.

– Яка Томіко? Та, що живе в завулку навпроти?

– Еге, та чепуруха.

– А хіба вона ходить з тобою в гімназію?

– Ні, вона тільки на збори приходила. Ну й чепуруха! Такої світ не бачив.

– Кажуть, начебто вона вродлива.

– Нічого особливого. Не настільки, як це їй здається. Якщо так фарбуватися, як вона, то будь-хто здаватиметься гарним!

– 3начить, якщо ти, Юкіе-сан, будеш фарбуватися, то станеш удвічі красивішою за дочку Канеди?

– Ну що ви… Та де там… А втім, вона занадто чепуриться. Хоч яка вона багата…

– А хіба не краще бути багатою, навіть якщо доводиться надто фарбуватися.

– Воно-то так… Але їй не завадило б трохи стати дурнем Таке. Занадто вже вона пихата. Ось недавно рознесла повсюди, що якийсь поет присвятив їй збірку віршів.

– Часом не Тофу-сан?

– Невже він? Ото дивак. .

– Ні, Тофу-сан дуже серйозна людина. Тому здається, що так поводитися – зовсім природна річ.

– І дуже шкода… А от послухайте ще про один цікавий випадок. Недавно хтось, кажуть, прислав їй любовного листа.

– Де ж таке видано? Xто б це міг бути?

– Кажуть, невідомо хто.

– Без підпису.

– Та ні, лист підписано, але Томіко каже, що не чула про таку людину. А лист начебто довгий-предовгий, завдовжки один кен. І чого там тільки не написано! «Моє кохання до Вас – то благоговіння віруючого перед божеством. Найбільше щастя для мене – принести себе в жертву, як ягня, на вівтар Вашоrо кохання. Якщо моє серце має трикутну форму, то стріла Купідона влучила в йоrо центр, – вона напевне вилетіла з бамбукової трубки…»

– І це всерйоз?

– Кажуть, усерйоз. Три мої подруги бачили той лист.

– Не гаразд. Таких листів стороннім не показують. Біда, якщо чутка про це пошириться між людьми. Адже вона збиралася вийти заміж за Канґецу-куна.

– Яка там біда! Вона з радощів не тямиться! Так і розкажіть Канґецу-кунові, коли до вас завітає. Він, напевне, про це й гадки не має.

– А й справді… Мабуть-таки не знає. Адже він цілі дні тільки те й робить, що виточує скляні кульки.

– А що, хіба Канґецу-сан має намір оженитися з цією особою? От бідолаха!

– Чому? В неї великі гроші, завжди підтримку матиме. Що ж тут поганого?

– Тітонько, які ви неблагородні… Все гроші та гроші… А хіба любов не цінніша за гроші? Чого варте подружнє життя без любові?

– Ти так гадаєш? За кого ж ти підеш заміж?

– А хіба я знаю? Мені особливо ні на кого сподіватися.

Вже довгий час Тонко слухала-слухала, хоч і нічого не розуміла, як Юкіе-сан і господиня завзято обговорюють проблему одруження і раптом випалила:

– Я теж хочу заміж.

Нерозважна забаганка Тонко приголомшила Юкіе, таку юну, але без надії знайти собі пару. Господиня порівняно спокійно зреагувала, сміючись, запитала:

– За кого ти хочеш піти?

– Я… правду кажучи… хотіла б вийти за храм Загиблих Воїнів. Тільки от я не люблю ходити через міст Суйдо… Що його робити?

Ні господині, ні Юкіе-сан не стало відваги розпитувати Тонко; вони тільки засміялися. Саме тоді Тонко звернулася до Сунко.

– Сестрице, тобі також подобається цей храм? Я його страх люблю. Давай удвох вийдемо за нього заміж. Як ти гадаєш? Не хочеш? Ну що ж, я сама туди поїду на рикші.

– Мава тез поїде. – Найменша також надумала повінчатися з храмом. От була б утіха для господаря, якби всі троє повиходили заміж за храм Загиблих Воїнів!

Тим часом під воротами заторохтіла, спиняючись, коляска й почувся бадьорий голос господаря. Видно, господар повернувся. Він узяв від рикші пакунок у фуросікі [186]186
  Фуросікі – барвиста хустина, в якій японці носять речі


[Закрыть] й передав служниці, а сам поважно рушив до їдальні.

– О, завітала! – привітався з Юкіе-сан і байдуже кинув біля знаменитого хібаті щось продовгувате, схоже на порцелянову пляшечку. Звісно, це не була порцелянова пляшечка і не вазочка, а якийсь чудернацький посуд.

– Дивна пляшечка. Ви її дістали в поліції? – спитала Юкіе-сан, оглядаючи цей посуд.

– Ну що, симпатична? – запишався господар, зазираючи в очі Юкіе-сан.

– Симпатична? Оця штука? Я б не сказала, що дуже. Навіщо ви принесли цю масничку?

– Масничку? У тебе нема жодного смаку.

– А що ж це таке?

– Вазочка.

– Яка ж це вазочка? Шийка вузесенька, а корпус он який товстий.

– В тому-то й суть! Ти не далеко відкотилася від своєї тітоньки. Ви анітрохи не розумієтеся на красі,– сказав господар, милуючись вазочкою проти світла.

– Звідки мені розумітися? Я ж не змогла роздобути в поліції таку масничку. Правда, тітонько?

Але господиню займало інше: розв’язавши фуросікі, вона перебирала повернуті речі.

– Ого! І злодії тепер не те, що колись! Геть усе випрали і висушили. Ви тільки гляньте!

– Ти думаєш, що в поліції роздають маснички? Просто мені обридло чекати і я трохи прогулявся. Отоді й натрапив на цю штуку. Ти, звісно, нічого не тямиш, але це рідкісна річ.

– Навіть надто рідкісна. До речі, дядечку, де ви проходжались?

– Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?

– Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди, де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?

– Еге ж…О, тут, здається, не всі речі! Вони все вернули?

– Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!

– Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?

– Авжеж… Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі думаю: чого це не вистачає?

– Теж мені важниця – підшивка!… А що мені казати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.

Господар переодягнувся і, притулившись до хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирившись з утратою, складала принесені речі у шафу.

– Тітонько, кажуть, ніби ця масничка – рідкісна річ. Правда, вона огидна?

– Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!

– Яке там «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!

– За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.

– А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти…

– Дядечку, ви – як ота статуя.

– Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».

– Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхування. А що гірше – гімназистки чи страхування.

– Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбутнє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.

– Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися?.

– Наступного місяця застрахуюся.

– Напевне?

– Напевне.

– Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?

Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.

– Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування – річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.

– Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.

– То вона тобі не потрібна?

– А навіщо?

– Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?

– Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подарували, а тепер: віддай!

– Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?

– Нехай і не потрібна. Все одно – де ж це видано, щоб відбирали подарунок?

– Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?

– Але ж…

– Що за «але ж»?

– Але ж це жахливо!

– От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!

– А хіба ви, дядечку, не правите свого?

– Що ж маю робити, коли ти одне й те саме повторюєш? Хіба ти не казала, що парасолька тобі ні до чого?

– Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати – цього, не діждетеся.

– От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чинити? Вам у школі логіку викладають?

– Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.

– За ким?

– Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.

– Яка ти дурна! До того ж і вперта. Недарма на іспитах провалилась.

– Так, провалилась. Ну то й що? Не за ваші гроші вчуся.

Видно, неспроможна вгамувати своїх почуттів, Юкіе-сан раптом гірко заплакала, і сльози – кап-кап – покотилися на її бузкову спідничку. Господар поглядав то на схилене обличчя Юкіе, то на її спідничку: здавалось, наче він роздумує над психологічною причиною цих сліз. В цю хвилину на порозі їдальні з’явилася служниця зі своїми червоними руками й повідомила:

– Гість прийшов.

– Хто? – поцікавився господар.

– Гімназист якийсь, – відповіла служниця, позираючи скоса на заплакану Юкіе.

Господар подався у вітальню. Я крадькома за ним – вивчати людей і збирати потрібну інформацію. Людину треба вивчати, коли вона чимось схвильована. Інакше вивчення не дасть жодних наслідків. 3а звичайних обставин усі люди звичайні, і скільки б ви не стежили за ними, скільки б не прислухалися до їхніх розмов, не взнаєте нічого путнього. А от у хвилину неспокою під дією таємничих сил людина раптом виявляє непересічні, дивні, небуденні й чудернацькі властивості – одне слово, з нею неминуче відбуваються події, повчальні для нас, котів. Безперечно, до таких явищ відносяться і криваві сльози Юкie-сан. Поки Юкіе-сан розмовляла з господинею, ніхто не підозрював, що в неї така незбагненна душа, а от як тільки вернувся господар і поклав масничку біля хібаті, вона зненацька – наче мертвого дракона ошпарила окропом – виказала незглибимо дивовижні, незвичайні, незбагненні й чудні риси характеру. А втім, ці риси властиві всім жінкам на світі. Жаль тільки, що вони не так легко виявляються. Слушніше сказати, що виявляються і вдень, і вночі, але не з такою силою і виразністю, як оце зараз. Мені пощастило бути свідком такої вистави лише тому, що доля подарувала мені дивака господаря, який, бувало, і мене гладить проти шерсті. Досить мені піти вслід за господарем, як одразу відчуваю, що попав у театр. Лише тому, що мені судилося жити в такого пана, я можу набути достатнього життєвого досвіду за свій короткий котячий вік. Яке то щастя! Цікаво, а хто ж це до нас завітав?

Дивлюсь – аж це гімназист років сімнадцяти, приблизно однакового віку з Юкіе, з величезною їжакуватою головою і сплюснутим носом принишк у кутку вітальні. В його зовнішності не було б нічого особливого, якби не недоречно великий череп. Навіть майже голий, як у послушника, він здавався величезним. А якби його вкрити господаревим волоссям, він напевне привернув би загальну увагу. Господар здавна додержувався погляду, що такі голови непридатні для науки. Можливо, що це правда, але, як збоку глянути, голова того учня, подібна до Наполеонової, справляла незабутнє враження. Як усі гімназисти, він був одягнутий в авасе з короткими рукавами, пошите з якоїсь бавовняної тканини в горошок, і, здається, під кімоно не мав білизни. Кажуть, тепер дуже модно вдягати авасе на голе тіло й ходити босим. А проте цей хлопчисько мав жалюгідний вигляд. Напевно, виною тому босі ноги: на маті залишилися три виразні сліди, як колись від пальців злодія. На четвертому гість зніяковіло сидів. Нема нічого дивного, що зніяковіла людина сидить тихо. Незрозуміло тільки, як же цей грубіян у куцому авасе з їжакуватою головою та збентежився. Суб’єктові, який хизується тим, що не вітається з учителем, три хвилини всидіти по-людському важко. Смішно, як цей тип удає, ніби вродився таким скромним і благородним, наділеним усякими достойностями й чеснотами. «Звідки взялося в нього стільки сили, щоб угамувати свої розбишацькі нахили? Адже це не хто інший, а таки вони бешкетують у класах і на спортивних майданчиках», – подумав я. І сміх і сльози! Хоч би яким телепнем був господар, а як опиниться віч-на-віч з таким учнем, то починає здаватися незвичайною людиною. Напевне, господареві це відчуття приносить утіху. Як мовить приказка, громада по нитці – бідному сорочка, так і нікчемні гімназисти гуртом являють собою грізну силу, здатну на страйк і бойкот. Я думаю, це явище схоже на відвагу п’яного боягуза. Можна вважати, що масові бешкети таких молодиків – це тимчасова непритомність, породжена п’янким відчуттям належності до однієї зграї. Якби не так, то чи змогло б оце не те, що зніяковіле, а скоріше пригнічене створіння в кутку вітальні хоч би в думці зневажати господаря, обзивати «старим порохном»? Ні, тих дурних витівок воно б ніколи не встругнуло.

Господар запропонував гостеві дзабутон, але їжакувата голова навіть не ворухнулася, наче заклякла. Кумедно було дивитися, як над полинялим ситцевим дзабутоном височить велетенська засмучена голова. Дзабутон для сидіння. Господиня купила його на торзі не для того, щоб ним милуватися. Сидіти перед дзабутоном – значить не тільки його, але й господаря образити. Своєю нерішучістю їжакувата голова зовсім не хотіла сказати, що їй не до вподоби той дзабутон. Правду казати, вона змалку, якщо не рахувати панахиди по дідусеві, не сиділа по-людському. Ноги вже починали затерпати, показуючи тим, що їм незручно. Але гість не сідав, незважаючи на те, що дзабутон опинявся в дурному становищі, незважаючи на те, що господар сам його підсунув. От морока з тою їжакуватою головою! Нехай би краще соромилася, коли їх збирається ціла зграя. Нехай би соромилася у школі. Нехай би соромилася у пансіоні. Та ба, вона соромиться там, де це непотрібно, а там, де потрібно, бешкетує. От капосна їжакувата голова!