Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

За спиною гостя фусума тихо розсунулася і Юкіе-сан шанобливо подала бонзі чашку чаю. Звичайно молодий бонза поглузував би: «О, днкий чай принесли!» – але тепер у присутності господаря та юної дівчини, що подавала чай церемонно, за правилами школи Оґасавара, вивченими в гімназії, він остаточно розгубився. Юкіе-сан засунула фусуму й хихикнула. Видно, жінка того самого віку розумніша за чоловіка. Юкіе-сан набагато сміливіша за бонзу. Її хихотіння особливо вражало після недавно пролитих гірких сліз.

Коли Юкіе-сан вийшла, обидві сторони деякий час терпеливо сиділи мовчки. Зміркувавши, що така поведінка схожа на аскетичне вдосконалення духу роздумами, господар озвався.

– Як тебе звати?

– Фуруї.

– Фуруї? Який Фуруї?

– Фуруї Буемон.

– Фуруї Буемон… Ага… Довжезне в тебе ім’я. Не сучасне. Старовинне ім’я. Ти, здається, у четвертому класі.

– Ні.

– У третьому?

– Ні. У другому.

– У другому «А»?

– Ні. У «Б».

– «Б»? Значить, я твій класний керівник? – здивувався господар.

Правду казати, ця велетенська голова з перших днів так впала господареві в очі, що він ніколи про неї вже не забував. Більше того, іноді вона йому привиджувалася уві сні. Але простодушному господареві вистачало розуму лише на те, щоб пов’язати цю голову із стародавнім іменем, а от звести докупи голову, старовинне ім’я і другий клас «Б» він уже не міг. Тому, відкривши, що та голова, якою він захоплювався уві сні, належить учневі його класу, господар мимоволі заплескав подумки в долоні. Тільки от чого головатий учень із старовинним іменем сьогодні приплентався? Ось що мучило господаря. Ще ні разу, навіть на Новий рік, його, непопулярного вчителя, жоден учень не відвідав. Отож Фуруї Буемон справді рідкісний гість: як-не-як за довгі роки вчителювання він перший з учнів відвідав господаря. 3 усього було видно, що господар губиться у здогадках, силкуючись збагнути мету відвідин. «Навряд чи прийшов розважатися у дім такої нецікавої людини, як я. Якби приніс повідомлення про звільнення з роботи, поводився б зухвало. Тим паче не прийшов за порадою, як має жити». Ні, господар ніяк не міг додуматися, чого навідався Фуруї Буемон. А втім, з вигляду гостя було ясно, що він сам не знає, навіщо прийшов. Нарешті, зневірившись, господар спитав офіційним тоном:

– Ти в гості завітав?

– Ні.

– У справі?

– Так.

– Шкільній?

– Так. Надумав трохи поговорити. – Ага. Про що ж? Кажи.

Але Буемон-кун мовчав, понуривши голову. Взагалі кажучи, як на другокласника, то Буемон-кун був велъми балакучий. Його мозок, на відміну від голови, був недорозвинутий, але в базіканні Буемон-куна ніхто не міг перевершити. От, приміром, недавно Буемон-кун загнав господаря на слизьке проханням перекласти по-японському слово «Колумб». Мабуть, якась поважна причина змусила цього говіркого панича м’ятися, як принцеса-недоріка. І справа тут не лише в сором’язливості. Господар і собі засумнівався.

– Як маєш що сказати, то кажи… Чого вагаєшся?

– Трохи незручно…

– Незручно? – господар силкувався заглянути в очі Буемон-кунові, але той втупив погляд додолу, тож важко було що-небудь прочитати на його обличчі. Хоч-не-хоч господар змінив тон і лагідно додав: – Не бійся, розповідай. Нас ніхто не чує. А я теж нікому не скажу.

– Можна розповідати? – Буемон-кун ще вагався.

– А чому б ні? Можна, – запевнив господар.

– Ну тоді розкажу, – мовив їжакуватий гість і, підвівши голову, тупо глянув на господаря. Його очі були трикутні. Господар надув щоки й випустив убік дим «Асахі».

– Ви знаєте, сталася така неприємність…

– Що сталося?

– Як це – що?… Я попав у біду. Тому і зайшов…

– В яку ж таку біду?

– Я не хотів цього робити, але Хамада причепився: позич та позич…

– Який Хамада? Хамада Хейске?

– Так.

– Що, позичив Хамаді гроші на оплату пансіону?

– Ні, не гроші.

– А що?

– Ім’я позичив.

– Навіщо Хамаді твоє ім’я?

– Він послав любовного листа…

– Що послав?

– Я йому кажу: навіщо тобі моє ім’я, краще я кину листа у поштову скриньку.

– Нічого не розумію. Так хто що зробив?

– Любовного листа послали…

– Любовного листа? Кому?

– Мені незручно про це казати…

– Виходить, ти якійсь жінці вислав листа? Так чи ні?

– Ні, не я.

– Хамада?

– І не Хамада.

– А хто ж тоді?

– Не знаю.

– Нічого не второпаю. Значить, ніхто не посилав?

– Там лише моє ім’я.

– Що значить «там лише моє ім’я»? Може б, ти зрозуміліше розповів? Власне, кому адресовано листа?

– Панночці Канеда, що живе у завулку навпроти.

– Отого комерсанта Канеди?

– Так.

– А що значить «позичив ім’я»?

– Та дівуля страх яка модниця і до того ж дуже зухвала. От ми їй послали любовного листа… Хамада сказав, що підпис потрібен. Я порадив: підпишись своїм іменем. Е, каже, моє не годиться. От, мовляв, Фуруї Буемон – якраз те, що треба… Отак я й позичив своє ім’я.

– А ти хоч знаєш ту дівчину? Зустрічався з нею?

– Ні, не зустрічався. Ні разу не бачив.

– От розбишака! Посилає любовного листа дівчині, якої у вічі не бачив! З якою метою ви це зробили?

– Всі казали, що вона кирпу гне, от і надумали поглузувати…

– Що ви наробили, хулігани? Значить, отак з твоїм підписом і вислали листа?

– Ага. Листа написав Хамада, я позичив ім’я, а Ендо вночі кинув у поштову скриньку.

– Виходить, утрьох діяли?

– Так. Але згодом я подумав: а що, як усе випливе на чисту воду і мене виключать зі школи? Який жах! Я так занепокоївся, що вже кілька ночей не сплю. Аж голова запаморочилася.

– Ну й дурість ви вчинили! Значить, так і написали: «Учень другого класу гімназії «Буммей» Фуруї Буемон»?

– Ні, про гімназію не згадали.

– Добре, що не згадали. І не треба. Бо то була б ганьба для неї.

– Як ви гадаєте, мене виключать?

– Хто його зна…

– Сенсей, мій батько дуже суворий, а мати померла. Замість неї мачуха. Якщо мене, крий Боже, виженуть із школи, то мені одна дорога – хоч з моста та в воду. Невже виключать?

– Я ж тобі кажу, що не годиться витівати таких дурниць.

– Я не хотів, але якось так вийшло… А чи не можна чогось зробити, щоб мене не виключили? – слізно благав Буемон-кун.

Вже давно за Фусумою пирскала господиня і Юкіесан, а господар поважно тягнув: «Хто його зна… Хто його зна…» От цікаво!

Я сказав «цікаво», а хтось може запитати: чому? Цілком слушне питання. Найважливіше в житті людини чи то тварини – пізнати самого себе. Якби люди пізнали себе, то могли б розраховувати на більшу повагу до себе, ніж коти. І тоді я перестав би описувати всю цю історію. Але, видно, людина не пізнає себе так само, як не побачить свого вуха. Тож і взяла вона собі за звичку шукати допомоги в нікчемного кота. Людина вдає з себе великого мудреця, а насправді їй не вистачає десятої клепки. Вона гордо прогулюється по світу, називаючи себе царем природи, а сама не може збагнути найпростіших речей. Просто сміх розпирає, як гляну на її самовпевнену фізіономію. Завдавши собі на плечі того царя природи, вона вештається по світу й питає: де мої вуха? де мої вуха? І не думайте, що вона скине той тягар. Ні, носитиме його до самої смерті. А якщо, крім того, слухняно виконуватиме свій безглуздий обов’язок, то вважатимуть її люб’язною. Щоправда, тоді доведеться їй змиритися з тим, що вона дурень.

Я зацікавився Буемон-куном, господарем, господинею і Юкie-сан не через випадковий збіг обставин, зрештою, і не тому, що ті обставини зачіпають таку делікатну справу. А тому, що цей збіг обставин відбився у душі кожного з цих людей своїм особливим тембром. Почнемо з господаря. До цієї історії господар поставився з холодним серцем. Яке йому діло до того, що в Буемон-куна строгий батько, а мачуха не дає йому просвітку? А він і не повинен цим перейматися. Адже між виключенням Буемон-куна і господаревим звільненням з роботи немає жодного зв’язку. От якби всіх учнів вигнали зі школи, тоді інша справа – чим би вчителі заробили на прожиток?.Якщо ж доля відвернулася від Буемон-куна, господареві шкоди не буде. А коли так, то нема чого побиватися над Буемоновим лихом. Заради когось насуплювати брови, сякатися і жалібно зітхати – протиприродна річ. Годі повірити, що людина така співчутлива й добросердечна істота. Хіба що замість оплати за появу на світ вона іноді для годиться пустить сльозу й скривить жалісливу міну. Ясна річ, усе це чистісінька фальш, та, далебі, вона вимагає чималих зусиль і майстерності. Таких мастаків називають людьми з чистою совістю і ставлять понад усе. Тож нема нічого сумнівнішого за людину, яку високо цінують. Пильніше придивіться до них, і відразу в цьому переконаєтесь. У цьому розумінні господаря треба віднести до категорії людей неспритних. А коли так, то не дивно, що його не цінують. Що ж йому тоді залишається, як не виказувати назовні свою байдужість? Ви тільки погляньте, як він повторює Буемон-кунові: «Xто його зна… Хто його зна…» – і вам усе стане ясно. Але не годиться зневажати такого праведника, як мій господар, тільки за його байдужість. Байдужість – природна властивість людини і той, хто не силкується її приховати, чесна людина. Не треба переоцінювати людей і сподіватися в таку хвилину від господаря чогось більшого, ніж байдужість. Сподіватися на щось більше в цьому нечесному світі – все одно, що марно бажати, щоб Сіно і Кобунґо [187]187
  Сіно й Кобунґо– персонажі одного з романів Бакіна


[Закрыть] вийшли з роману Бакіна й вершили свої геройські подвиги під вашими вікнами. Але облишимо господаря і займемось жінотою, що хихоче в їдальні. Вони перевершили господаря з його байдужістю – з радощів мало не танцюють. Ота історія з любовним листом, що не дає спати Буемон-кунові, здається їм віщим голосом Будди. Наче й нема особливої причини, а вони радіють. Але, як поміркувати, то виходить, що їх утішає Буемон-кунове лихо. Спитайте в них: «Вас розважає прикре становище гімназиста?» – і вони вас обізвуть йолопом. А якщо й не обізвуть, то заявлять, що таке запитання ображає шляхетних дам. Можливо, що вони вважатимуть себе ображеними. Але ж, ніде правди діти, не хтось, а таки вони радіють з чужої біди. Це ж однаково що застерігати: «Я покажу вам, як мене ображають. Тільки щоб ви ні пари з уст!» – або заявляти: «Я злодій, але не називайте мене аморальним. Я не хочу, щоб ви мене помиями обливали, межи очі плювали». Жінкам не бракує розуму, а їхнім міркуванням – логіки. Якщо вже ти народився людиною, то мусиш бути спокійним навіть тоді, коли тебе топтатимуть, стусатимуть й обкладатимуть лайкою. Більше того, радій, коли тебе обплюють, обгидять і засміють. Бо інакше не зможеш підтримувати стосунків з істотою, ім’я якій розумна жінка. Можливо, Буемон-кун, пригнічений своїм випадковим гріхом, гадає, що то нечемно поза очі глузувати з його прикрого становища. Але то зелена молодість за нього так думає. Того, хто впадає у гнів, коли зачіпають його самолюбство, прозивають легкодухом. Отож, як йому не до смаку таке прізвисько, то поводься скромно. І нарешті коротко про настрій Буемон-куна. Він – втілення неспокою. Його знамениту голову мало не розривала журба так само, як Наполеонову – честолюбність. Коли-не-коли його плескатий ніс дрібно сіпапся – неспокій інстинктивно, підсвідомо приводив у рух лицеві м’язи. Протягом кількох останніх днів він себе кепсько почував: йому здавалося, наче в животі назавжди застрягла якась грудка, схожа на величезну тягучку. Від нестерпної муки й розпачу, сподіваючись на порятунок, Буемон-кун подався просити ласки у ненависного вчителя, настановленого над ним класним керівником. Йому з голови вилетіло, як сам у школі дозоляв господареві та інших підбурював. Він, певне, гадає, що, незважаючи на глузи і дошкуляння, класний керівник зобов’язаний ним турбуватися. Свята простота! Хіба господар добровільно взяв на себе обов’язки наставника? Він лише скорився директоровому наказу. Ця посада така сама, як циліндр Мейтеєвого дядька. Одна назва. А чого можна досягти самою назвою? Якби сама назва для чогось годилася, то Юкіе-сан замість себе послала б на першу зустріч з нареченим ім’я. Буемон не тільки самовпевнений, він ще й людей переоцінює – дотримується того погляду, що вони повинні виявляти до нього ласку. Він, либонь, не сподівався, що з нього насміються. Будьте певні, що в оселі свого наставника він відкрив для себе велику істину про людей. 3авдяки цій істині він чимраз більше ставатиме справжньою людиною: збайдужіє до чужих переживань, реготатиме з чужої біди. Таким чином, у майбутньому світ заповнять Буемон-куни. 3аполонять такі, як Канеда-кун і його вірна половина. Я щиро бажаю Буемон-кунові добра: хочу, що_б він якнайшвидше пізнав себе й став справжньою людиною. А то не досягне успіху, як Канеда-кун. Ніщо йому тоді не поможе: ні переживання, ні каяття, ні гаряче прагнення стати на шлях доброчинності. Більше того, суспільство невдовзі вижене його із своїх володінь. А це куди гірше, ніж виключення з гімназії «Буммей».

Саме тоді, як я запально віддався таким цікавим роздумам, розсунулися сьодзі, і крізь щілину в кімнату проткнулася половина чийогось обличчя.

– Сенсей.

Господар мимрив своє «Хто його зна… Хто його зна…», коли йому гукнули. «Хто б це міг бути?» – подумав господар і зиркнув на голову, що вистромилась з-за фусуми. Дивиться – аж це Kaнґецу-кун.

– Заходь, заходь, – сказав господар, не підводячись з дзабутона.

– У вас гість? – все ще з-за фусуми запитав Канґецу-кун.

– Та нічого, заходь.

– Правду кажучи, я заскочив по вас…

– Куди вирядився? Знову в Акасаку? Ні, пробач, мені з тобою не по дорозі. Ти мене того разу так поповодив, що аж ноги задерев’яніли.

– Сьогодні все буде гаразд. Ви ж давно не виходили на прогулянку.

– Яка там прогулянка! Заходь же.

– А я от надумав піти в парк Уено й послухати, як ревуть тигри.

– Що за химера? Краще заходь.

Мабуть, вирішивши, що переговори з такої відстані не підуть на лад, Канґецу-кун скинув черевики і неквапом зайшов у кімнату. Як завжди, на ньому були сірі штани, полатані ззаду. Але не думайте, що вони порвалися від довгого вжитку або від важкого заду Канґецу-куна. Ні, сам Канґецу-кун пояснює, що штани витерлися від тривалого сидіння на велосипеді – недавно він почав вправлятися в їзді на ньому. Навіть не підозрюючи, що перед ним суперник, один з авторів листа його майбутній дружині, Канґецу-кун злегка вклонився Буемон-кунові та вмостився неподалік.

– Чого тобі забаглося слухати, як ревуть тигри?

– Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку трохи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк Уено.

– Ну, ну…

– В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!

– Ага… Страшніше, ніж удень.

– А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми заблудилися в лісі.

– Навіщо нам таке враження?

– Так от, коли в нас буде таке враження, раптом заревуть тигри.

– Таки заревуть?

– Будьте певні, заревуть. Якщо вдень їхній рев докочується до факультету природничих наук, то уявляєте, що буде в нічній пітьмі, коли навколо ні душі, коли вас переслідує страшне передчуття, а запах тімі [188]188
  Тімі – казкове лісове страховисько з людською головою на тулубі дикого кабана


[Закрыть] вдаряє в ніс!..

– Що значить «запах тімі вдаряє в ніс»?

– А хіба так не кажуть, як буває страшно?

– Невже? А я й ні разу не чув. Що далі?

– І тоді заревуть тигри, так гучно, що обсиплеться листя із старих криптомерій. Ото буде жах!

– Справді, жах!

– Ну то що, пошукаємо пригод? Я певен, що буде цікаво. Якщо ви не чули, як уночі ревуть тигри, то, гадаю, про той рев не маєте жодного уявлення.

– Хто його зна… Хто його зна… – Так само, як до благань Буемон-куна, господар поставився байдуже й до Канґецової експедиції.

Оте господареве «Хто його зна» раптом нагадало Буемон-кунові, що досі мовчки заздрісно прислухався до розмови про тигрів, про його гірку долю, і він спитав:

– Сенсей, що мені робити?

Канґецу-кун зачудовано витріщився на ту велетенську голову, а я з деяких причин покинув їхнє товариство на якийсь час перебрався в їдальню.

Раз по раз пирскаючи зі сміху, господиня наливала чай у дешеві чашки і ставила на тацю.

– Юкіе-сан, будь ласка, віднеси у вітальню.

– Я? Не хочу.

– Чому? – здивувалась господиня і враз перестала сміятися.

– А тому, що не хочу, – вмить прибравши серйозного вигляду, Юкіе-сан схилилася над «Йоміурі» [189]189
  «Йоміурі» – центральна японська газета


[Закрыть].

А господиня не вгавала:

– Яка ти дивна! Там лише Канґецу-кун. Що тобі до нього?

– А я не хочу, та й квит. – Юкіе-сан не відривала очей від газети. Звісно, вона не могла прочитати і рядка, але скажіть їй про це, і вона, напевне, розплачеться.

– Чого ти соромишся? – засміялася господиня і, намагаючись витягти газету з-під чашки, розлила чай на тацю і на мату.

– От тобі й маєш! – вигукнула господиня.

– Ой, що я зробила! – Юкіе-сан метнулася в кухню. Напевне, по ганчірку.

Ця сцена трохи мене розважила і я вернувся до вітальні. Канґецу-кун, не здогадуючись про клопіт Юкіе-сан, і далі провадив свою чудернацьку розмову.

– Сенсей, бачу, ви перемінили папір на сьодзі. Хто клеїв?

– Жінки. Що, непогано?

– Що й казати, непогано. Мабуть, клеїла та панночка, що до вас навідується?

– Ага, й вона помагала. Знаєш, потім хвалилася: «Я, – каже, – добре клею, значить, можу виходити заміж».

– Оце-то так! – і Канґецу-кун подивився на сьодзі.– Отут гладко приклеєно, а ось зліва папір зморщився.

– Звідти починали.

– Он що! Зразу видно, що не вистачало майстерності. Таку поверхню не опишеш простою функцією, хіба що трансцендентною, – прорік щось незрозуміле Канґецу-кун. На те він і фізик.

– Хто його зна… – навмання відповів господар.

Вирішивши, що за таких обставин йому нема на що сподіватися (тут уже ніяке прохання не поможе), Буемон-кун раптом приклав свого велетенського черепа до мати, мовчки висловивши тим своє бажання попрощатися. Господар спитав:

– Ти вже йдеш?

Засмучений Буемон-кун поплентався у своїх ґета за ворота. От бідолаха! Якщо усі його покинуть, то йому хоч у водоспад Кеґон кидайся! А хто в цьому винен? Ясно, що зухвалість і дженджуристість панночки Канеда. Якщо вже Буемон-кунl помре, то нехай хоч його привид її вдушить. Не буде шкоди для мужчин, якщо кількох таких осіб не стане на світі. А Канґецу-кун нехай одружиться з пристойнішою дівчиною.

– Сенсей, це ваш учень?

– Ага!..

– Яка в нього голова! 3дібний хлопець?

– Не дуже, як на таку голову. Часто задає дурні запитання. От недавно причепився, як буде по-японському «Колумб». Уявляєш, як збив мене з пантелику?

– Мабуть, то великa голова винна в тому, що він задав такі недоречні запитання. Сенсей, а що ви йому відповіли?

– Що? Сказав, що на язик навернулося.

– Ви молодець! Таки переклали!

– Як дітям не перекладеш, вони тобі не довірятимуть

– Ого, сенсей уже став політиком! Але сьогодні він був дуже сумний, ніхто б не повірив, що він може загнати вас на слизьке.

– О, сьогодні він сам опинився на слизькому. Ото дурень!

– А що таке? Мені відразу стало його жаль. Власне, що він накоїв?

– Дурницю. Послав листа доньці Канеди.

– Що? Ота голова? Теперішні гімназисти – відчайдушний народ! Хто б міг подумати?

– Тобі, мабуть, неприємно…

– Анітрохи. Навпаки, цікаво. Хай навіть закидають листами, мені однаково.

– Ну, якщо тобі однаково…

– Абсолютно однаково. А чого мені журитися? Тільки от не віриться, що ота велика голова написала любовного листа.

– То, власне, був жарт. Дівуля така зухвала та дженджуриста, от вони втрьох надумали поглузувати з неї.

– Утрьох написали одного листа Канедовій доньці? Ото дивина! Це ж однаково, що трьом їсти в ресторані одну порцію.

– Ні, в кожного була своя робота. Один написав, другий кинув листа у поштову скриньку, а третій позичив своє ім’я. Отой тип, що приходив, якраз і дозволив підписати своїм іменем. Він, звісно, найдурніший. До того жні разу не бачив Канедової доньки. Сам признався. 3 якої речі втяв таку дурницю?

– Це найвидатніша подія за останній час! Шедевральна! Така велетенська голова й написала листа панночці! Правда, цікаво?

– Може вийти неприємність… Як ти гадаєш?

– Яка там неприємність! Та ще й з донькою Канеди.

– Але ж ти, здається, мав намір побратися з нею.

– Ну то й що? Все одно. Йдеться ж про Канеду.

– Хоч тобі й однаково…

– 3 Канедою теж нічого не станеться.

– Ну гаразд, не будемо про це… Так от, одразу його почало мучити сумління, і він, переляканий, зайшов до мене просити поради.

– Он чого він був такий похнюплений! Ото, думаю, сором’язливий хлопчина! І ви його підбадьорили?

– Його найбільше лякає, що виключать зі школи.

– За що?

– За поганий, аморальний вчинок.

– До чого тут aморальність? Нічого поганого я тут не бачу. Будьте певні, для Канедової сімейки одержати такого листа – велика честь, вони про нього всім роздзвонять.

– Навряд.

– В усякому разі, мені жаль хлопця. Навіть якщо він погано вчинив, не треба допyскати, щоб він мучився, – так можна його зі світу зігнати. В нього тільки голова ненормально велика, а обличчя досить симпатичне. А як чудно в нього ніс посіпується.

– Ти, бачу, теж охочий баляндрасити, як і Мейтей.

– Що ви! Просто тепер такі часи настали, а ви – старомодний і вам усе не догода.

– Ну скажи, хіба розумно – посилати любовного листа невідомій людині, та ще й жартома? Де тут здоровий глузд?

– У жартах узагалі нема здорового глузду. Поможіть йому, хоч би з милосердя. А то він кинеться у водоспад Кеґон.

– Справді…

– Обов'язково поможіть. Ще не таке витівають доросліші, розумніші за нього молодики і вдають, що то не їхня робота… Було б несправедливо виключати цю дитину, а інших, ще гірших, залишити.

– Можливо, ти маєш рацію…

– Ну так що, підемо слухати, як ревуть тигри?

– Тигри?

– Ну, ходімо. До речі, я цими днями їду додому в провінцію, тож якийсь час не зможу бути у вашому товаристві. Тому й вирішив сьогодні з вами прогулятися.

– Он що!… Значить, їдеш? У справі?

– Авжеж, маю невеличке діло. Ну, підемо?

– Що ж, підемо.

– Ходімо. Сьогодні я вас почастую вечерею. Потім моціон, а вже тоді – відвідини парку Уено, – вмовляв господаря Канґецу-кун. Врешті-решт господар не вистояв і вони вийшли з дому. Коли зачинили за собою сьодзі, господиня і Юкіе-сан безцеремонно зареготали: ха-ха-ха, хи-хи-хи, хо-хо-хо!