Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц)

– Ваша правда, пані.

Служниця аж умлівала від захоплення і надміру часто підтакувала.

– Тож і не дивно, що в такого господаря і кіт волоцюга. Ти його почастуй палицею, як іще прийде.

– Неодмінно почастую. Це ж, напевне, через нього наша Міке захворіла. Я йому цього не прощу.

«Яке несправедливе звинувачення! Віднині я не зможу й підступити до їхньої садиби», – подумав я і повернувся додому, так і не побачивши Мікеко.

Господар сидів у кабінеті й щось зосереджено писав. Якби я розповів йому, якої про нього думки в домі вчительки, він, напевне, розгнівався б, але, як кажуть, блаженний той, хто не відає, – щось бурмочучи собі під ніс, він силкувався вдати святого поета.

Несподівано заявився Мейтей-кун, той самий, який у листі сповіщав, що через надмірну зайнятість не може особисто навідатися й привітати з Новим роком.

– Що, сінтайсі пишеш? Покажи-но, коли щось цікаве, – сказав гість.

– Та так, – знехотя відповів господар. – Трапилося гарне оповідання. Дай, думаю, перекладу.

– Оповідання? Чиє?

– Не знаю.

– Невідомого автора? Зрештою, й у невідомих авторів трапляються цікаві речі, не треба і їх цуратися. А де ж ти його запопав?

– У другому томі шкільної хрестоматії, – незворушно відповів господар.

– У другому томі хрестоматії? Як це у хрестоматії?

– А ось так: те, що перекладаю, входить у другий том хрестоматії.

– Не жартуй! Хочеш, помститися за павині язички?

– Я не такий базікало, як ти, – крутнув вусом господар без найменшого збентеження.

– Подейкують, що в давнину якийсь чоловік спитав Сан’йо [52]52
  Рай Сан’йо (1780–1832) – конфуціанський філософ та історик


[Закрыть]: «Чи останнім часом вам траплявся видатний твір?» А той витягнув записку конюха з вимогою віддати борг і сказав: «3 найвидатніших творів, написаних недавно, на перше місце я ставлю оцей». Хто знає, може, і в тебе зненацька пробудився тонкий естетичний смак. Прочитай-но, я спробую його оцінити, – промовив Мейтей-кун тоном неабиякого знавця літератури.

Голосом ченця із секти Дзен [53]53
  Секта Дзен – одна з буддійських сект


[Закрыть], що читає заповіти великого Дайто Кокусі [54]54
  Дайто Кокусі (1282–1337) – посмертне ім’я Сюхо Мьотьо, ченця буддійської секти Ріндзай, яка вважається відгалуженням секти Дзен


[Закрыть], господар почав:

– Велетень Тяжіння.

– Що?

– Велетень Тяжіння. – це заголовок.

– Дивний заголовок. Ніяк не второпаю, що він означає.

Очевидно, йдеться про велетня, на ім’я Тяжіння.

– Не зовсім певен, але це ж тільки заголовок. Облишимо це і підемо далі. Читай якомога швидше, у тебе приємний голос, я охоче послухаю.

– Тільки не перебивай, – попередив господар і читав далі: «Кет виглядає з вікна надвір. Там діти граються м’ячем. Вони підкидають його вгору. М’яч летить усе вище і вище. А за мить падає. Діти знову підкидають його вгору. І так багато разів підряд. І щоразу м’яч падає на землю. «Чому він не летить усе вище і вище?» – запитує Кет. «Бо в землі живе велетень, відповідає мати. – Це Велетень Тяжіння. Він, дуже сильний. Усе на світі притягує до себе. Притягує будинки до землі. Якби він їх не притягував, вони полетіли б. І діти полетіли б. Ти, напевне, бачила, як опадає листя. Це їх кличе до себе Велетень Тяжіння. Тобі з рук, напевне, падала книжка. Це Велетень Тяжіння кликав її: «Іди сюди». М’яч піднімається в небо, але тут його кличе Велетень Тяжіння, і він падає на землю».

– Це все?

– Правда ж, гарне оповіданнячко?

– Атож, я просто зворушений. Так несподівано дістав віддяку за тотімембо.

– Ніяка це не віддяка. Просто оповідання мені сподобалося і я вирішив його перекласти. Невже ти не згоден зі мною? – господар, намагався заглянути за окуляри в золотій оправі.

– Оце так диво! І не сподівався, що ти на таке здатний. І я попався на гачок. 3даюсь, здаюсь, – признав Мейтей-кун свою поразку, та господар нічого не второпав.

– Я й на думці не мав робити цього. Просто оповідання мене зацікавило. І я вирішив його перекласти. Оце й усе.

– Ну й потішно вийшло! Не вистачало тільки твоїх пояснень. Вражаюче! Я в захваті!

– Нема чим захоплюватися. Недавно я кинув малювати акварелями й узявся до письменницької роботи.

– Та хіба порівняєш твої картини без перспективи, без гармонії барв з перекладом. Тут я схиляю голову!

– Якщо ти вже мене так розхвалюєш, я ще ревніше візьмусь до літературної творчості, – господар ніяк не хотів збагнути гостевої мови.

Тим часом у кімнату зайшов Канґецу-кун.

– Радий тебе бачити. Я щойно прослухав один пречудовий твір і відчув, що дух тотімембо нас покинув, – загадково натякнув Мейтей-сенсей.

– Невже? – здивувався Канґецу. Тільки господар нічого не второпав і був незворушний.

– Недавно до мене заходив чоловік на ім’я Оті Тофу з твоєю рекомендацією, – звернувся господар до Канґецу-куна.

– Таки заходив? Цей Оті Тофу – чесний хлопець, але не без химер. Тому я побоювався, що він завдасть тобі клопоту. Але ж він так благав познайомити…

– Особливого клопоту я з ним не мав…

– А він нічого не розповідав тобі про своє ім’я?

– Ні, про це, здається, не було мови.

– Та невже? Він же має звичку кожному новому знайомому пояснювати своє ім’я.

– Як це пояснювати своє ім’я? – втрутився Мейтей-кун, що давно чекав слушної нагоди приєднатися до розмови.

– Він страшенно ображається, коли його ім’я «Kоті» читають за оном [55]55
  Он – китайське читання ієрогліфа


[Закрыть] як «Тофу».

– Чого б це? – поцікавився Мейтей-сенсей і вийняв із шкіряного капшука, гаптованого золотом, пучку тютюну «кумої».

– Він завжди попереджує: «Moє ім’я не Оті Тофу, а Оті Коті!»

– Дивно, – вимовив Мейтей, глибоко затягнувшись.

– Причина в його захопленні літературою. Він пишається тим, що його ім’я та прізвище римуються, а як прочитати «Oтi Коті», то вийде ціла фраза «тут і там». Отож, коли хтось читає «Коті» за оном як «Тофу», він скаржиться: «Скільки їм не тлумач, усе марно».

– Це вже справжнє дивацтво, – промовив Мейтей і спробував пустити дим носом, але раптом, стиснувши в руці люльку, закашлявся – дим, не дійшовши до ніздрів, потрапив у дихальне горло.

– Минулого разу вів розповів мені, як на репетиції декламаторського гуртка він грав човняра та як з нього поглузували студентки, – всміхаючись, заговорив господар.

– От, от, – Мейтей заходився вибивати люльку об коліно. І я злякано відступив убік. – Отой гурток! Про нього мовилось, коли я частував Тофу тотімембо. «На другу репетицію, – сказав він, – ми вирішили запросити видатних літераторів. Просимо й вас ощасливити нас своєю присутністю». – «I знову, – питаю, – читатимете побутову п’єсу Тікамацу?» – «Hi, ми вибрали собі сучасну річ, от хоча б «Золотого демона» [56]56
  «Золотий демон» – роман японського письменника Одзакі Койо (1867–1903). Омія – героїня цього роману


[Закрыть]. – «Яка тобі, – питаю, – роль випала?» – «Я буду Омія». Цікаве видовище: Тофу в ролі Омія! Неодмінно треба побувати на репетиції й улаштувати йому бурхливу овацію.

– Так, це буде цікаве видовище, – Kaнґецу-кун якось дивно всміхнувся.

– А все ж він порядна людина, дуже щира і серйозна. Мейтей йому не рівня, – господар одним заходом віддячив Мейтею і за Андреа дель Сарто, і за павині язички.

Однак той пропустив його слова повз вуха і тільки посміхнувся:

– Зрештою, чим я не кухонна дoшкa з Ґьотоку? [57]57
  «Кухонна дошка з Ґьотоку» – вираз, що означає неотесану людину


[Закрыть].

– Що ж, може, й так, – відповів господар. По правді, він не второпав виразу «кухонна дошка з Ґьотоку», Але на те і вчитель, недарма ціле, життя брехав. Як-не-як, а вчительський досвід у такі хвилини помагає.

– А що таке «кухонна дошка з Ґьотоку»? – простосердо запитав Kaнґeцy.

– Оцей нарцис я купив перед Новим роком, повертаючись з лазні. Правда ж, непогано зберігся? – позираючи на квіти в токонома [58]58
  Токонома – ніша у стіні з поличками, куди ставлять букети квітів, вішають японську картину або ієрогліфічний напис


[Закрыть], господар перевів розмову на інше.

– Твої слова нагадали мені дивовижну пригоду, що сталася зі мною наприкінці року, – Мейтей, наче штукар, крутив люльку кінчиками пальців.

– Яку пригоду? Кажи мерщій! – радий, що з «кухонною дошкою з Ґьотоку» покінчено, господар полегшено зітхнув.

І Мейтей розповів таке:

– Пам'’ятаю, це було двадцять сьомого грудня. Від уже згаданого Тофу я одержав записку: «Хочу завітати до Вас і поговорити про літературу. Уклінно прошу нікуди не йти». Від самого ранку я нетерпляче ждав гостя, але сенсей не з'явився. Після обіду я сів біля котацу почитати гумористичні оповідання Бері Пейна [59]59
  Бері Пейн (1864–1928) – англійський письменник-гуморист


[Закрыть], коли це несподівано прийшов лист із Сідзуоки від моєї матінки. Вона вже старенька і я для неї завжди мала дитина. Тому вона й прислала мені чимало порад, от хоч би: «Серед зими не виходь увечері з дому», «Холодний душ – річ корисна, але ж не забувай натопити в печі, інакше застудишся». На що вже я легковажний і то розчулився: «Велике щастя – батьки! Хто ще про тебе потурбується, як не вони?». І тої ж миті мені сяйнула думка: «Годі ледарювати! Треба написати якусь велику книгу й тим прославити нашу родину. Нехай ще за життя матері світ дізнається, яке високе місце посів Мейтей у літературі епохи Мейдзі». Читаю далі: «Ти справді народився щасливим. Тепер, коли через війну з Росією молоді доводиться переживати страшні злигодні, віддавати всі сили на благо Вітчизни, ти щодень розважаєшся, у тебе цілий рік свято». Не так уже весело мені живеться, як думає матінка. Потім вона перелічила моїх шкільних друзів, які загинули або ж були поранені на війні. Перечитуючи одне по одному їхні імена, я відчув смуток: чому так низько цінується людське життя? Наприкінці матінка писала: «Я вже стара й, мабуть, востаннє скуштувала новорічного дзоні…» У цих словах була така безнадія, що я зовсім занепав духом. «Хоч би Тофу навідався., – подумав я, але сенсей не приходив. Тим часом настала пора вечеряти. Після вечері я взявся писати матері відповідь. Лист вийшов коротенький, якихось дванадцять рядків. Матінка прислала мені лист завдовжки десь з шість сяку [60]60
  Сяку – міра довжини, 30,3 см


[Закрыть], я ж спромігся заледве на десять рядків – на більше не вистачало хисту. Я цілісінький день нерухомо просидів удома, що надвечір аж в животі заболіло. «Забіжить Тофу, попросіть його зачекати», – сказав я домашнім і вийшов прогулятися, а заразом і відіслати листа. Замість іти, як завжди, до кварталу Фудзімі, я мимоволі попростував до кварталу Дотесамбан. Вечір був холоднючий, подекуди небо вкривалося хмарами, з-за Охорі дув різкий вітер. Від Каґурадзака долинув гудок, і незабаром підніжжям насипу промчав поїзд. Мене охопило страшне відчуття самотності. Думки про вбитих на війні, старечі немощі, про минущість долі й швидкоплинність людського життя вихорилися в голові. «Саме в таку хвилину і прокидається в людей бажання повіситися», – подумав я і поглянув на верх насипу. О диво! – я стояв якраз під тією сосною.

– Під тією сосною? Якою сосною? – схвильовано запитав господар.

– Під сосною повішених, – відповів Мейтей і запнув вилоги свого кімоно.

– Вона ж росте на пагорбі Конодай, – втрутився Канґецу.

– То сосна, на якій вішають дзвони, а на тій, що в кварталі Дотесамбан, вішаються люди. З давніх-давен ходять перекази, що кожного, хто пройде під тою сосною, пориває вішатися. Вздовж насипу росте з десяток сосен, але знайте: якщо хтось вкоротить собі життя, то тільки на цій. І таке трапляється кілька разів на рік. Дивно, але чомусь інші дерева не навіюють думок про смерть. Я поглянув на сосну. Її гілля хилилося над дорогою. «Яка краса! – подумав я. – Навіть жаль її покидати. Може, хтось надійде й захоче повіситися». Я роззирнувся, але не побачив і живої душі. «Доведеться, мабуть, самому вішатися, – міркував я. – Е ні, стривай, це ж небезпечно, так і життя можна загубити!» Кажуть, у давнину греки розважалися на бенкетах тим, що імітували повішання. Ось як це робилося: людина піднімається на підставку й стромляє голову в зашморг. У мить, коли з-під її ніг вибивають підставку, вона пускає мотузку й зістрибує на землю. Коли так, то чому б і мені не проробити таку процедуру. Я вхопився за гілляку й вона, граціозно вигнувшись, нахилилася додолу. Я уявив, як плавно вона гойдатиметься під вагою мого тіла, і відчув шалений захват. «Обов’язково повішусь, – вирішив було я, але, згадавши про Тофу, завагався: А що, як Тофу прийде і йому доведеться довго чекати? Краще вже спершу зустрінуся з ним, порозмовляю, як пообіцяв, а тоді вернуся сюди». І я подався додому.

– Оце й усе? – спитав господар.

– Цікаво, – посміхнувся Канґецу.

– Приходжу додому – Тофу нема. Натомість лежить листівка: «Сьогодні в мене багато пильних справ і не можу навідатися, але сподіваюся, що найближчим часом неодмінно з вами побачуся». Я заспокоївся й подумав: «Тепер без клопоту можу вішатися». Нашвидку взувши ґета [61]61
  Ґета – японське дерев’яне взуття на підставках


[Закрыть], я мерщій подався на те саме місце…» – Мейтей поглянув на господаря, на Канґецу й замовк.

– Ну, прибіг, і що ж? – не витримав господар.

– Отут і починається найцікавіше, – промовив Канґецу, перебираючи руками мотузочок хаорі.

– Дивлюся, аж мене хтось випередив, – вже висить. Як прикро! Спізнився на хвильку і от маєш!… Як подумаю тепер, то наче сам бог смерті розпорядився моєю долею. Якби спитали Джеймса [62]62
  Вільям Джеймс (1842–1910) – англійський психолог і філософ


[Закрыть], то він пояснив би, що, мовляв, завдяки особливим законам причинності потойбічний світ нашої підсвідомості й реальний, в якому ми живемо, вплинули один на одного. Ну, хіба не дивовижа зі мною трапилася? – закінчив Мейтей.

Господар, зміркувавши, видно, що з нього кепкують, не прохопився жодним словом, а лише жував куямоті [63]63
  Куямоті – японські солодощі у вигляді кульок, зроблених з клейкого рису


[Закрыть]. Канґецу, старанно підгортаючи попіл у хібаті, підвів гoлову й посміхався. Згoдом він незворушно зaговорив:

– Відразу в таке годі повірити, – надто чудернацька історія. Але я особисто в ній анітрохи не сумніваюся, щось схоже пережив недавно і я.

– Невже і тобі кортіло повіситися?

– Ні, я не вішався. Але випадок, що про нього я хочу розповісти, стався наприкінці року і, найдивніше, того ж дня, і майже о тій годині.

– О, цікаво, – Мейтей теж напхав у рот куямоті.

– Того дня ми зібралися в одного мого знайомого в Мукодзіма, щоб провести старий рік. Мав відбутися концерт, і я прихопив скрипку. Зібралося десь з п’ятнадцять панночок і паній, і все вийшло дуже весело. Так усе гарно влaштyвaли, що я подумав: «Давно я не зазнавав такої насолоди!» Скінчилася вечеря, незабаром минув і концерт, про все вже переговорили, та й година була пізня. Я збирався додому, коли це підходить до мене дружина одного професора й тихо питає: «Ви знаєте, N тяжко захворіла?» Кілька днів тому я стрічав її, як завжди, цілком здоровою, а тому здивувався і попросив розповісти докладніше про її стан. Від дружини професора я дізнався, що ввечері того дня, коли ми бачилися, в дівчини раптом з’явилася гарячка, марення. Це ще нічого! А то ж вона безперестанку повторювала моє ім’я.

Не тільки господар, але й Мейтей-сенсей утримався від натяків на зразок: «А може, він теє…» Вони мовчали й пильно слухали.

– Потім професорова дружина розповіла, як покликали лікаря, і як той не міг встановити хвороби. «Ясно одне: в дівчини гарячка, тому їй і затьмарило розум, – сказав він. – Якщо снодійне не поможе, справи кепські». Від таких слів мені стало моторошно, важко, наче в кошмарному сні. Здавалося, навколишнє повітря затужавіло й звідусіль тисне на мене. Вертаючись додому, я тільки й думав що про панночку. О, ця вродлива, жвава й спритна панночка!

– Постривай, ти кілька разів сказав «панночка». Якщо це не таємниця, то чи не міг би назвати її м’я?

Мейтей глянув на господаря. Той і собі промимрив «ага».

– Ні, краще не треба. Гадаю, їй буде неприємно, – відказав Канґецу.

– Отже, ти хочеш сховати кінці у воду?

– Не глузуйте! Я ж вам серйозно кажу… Тільки-но я довідався, що дівчина захворіла, як душу опосіла туга – перед очима зринув образ зів’ялих квітів й опалого листя, в одну мить я відчув у тілі знемогу й занепав духом. Непевною ходою я несамохіть добрів до мосту Адзумабасі й зіперся на поруччя. Я не міг зрозуміти, була пора припливу чи відпливу, я тільки бачив, як внизу густим потоком мчить чорна вода. Від Ханакавадо на міст вбіг рикша. Я супроводжував очима вогник ліхтарика, поки він все меншав і нарешті не зник за броварнею. Я знову втупився у воду. Несподівано з верхів’я річки долинув голос, що гукав моє ім’я. «Що за диво? Хто може кликати мене в таку пору?» – Я пильно глянув уздовж річки, але в темряві нічого не побачив. «Напевне, вчулося. Треба вертатися додому», – вирішив я. Але щойно я ступив кілька кроків, як знову хтось погукав мене. Я застиг на місці, прислухався. Коли покликали втретє, я вхопився за поруччя і затрусився. Хто зна, звідки линув той голос – здалека чи з-під води, – але, нaпевне, це був голос панночки. «Я тут!» – мимохіть вигукнув я. Злякавшись власного голосу, що луною прокотився над рікою, я озирнувся навколо. Ні душі. Навіть місяць заховався. У голові раптом виникло бажання: пірнути в густу пітьму чорної, як ніч, ріки, віддатися в її обійми. Знову почувся жалібний, сповнений муки крик панночки, що наче благала порятунку. «Вже йду», – відповів я і, перехилившись через поруччя, глянув на чорну воду. Мені здалося, той голос насилу вибивається з-під товщі води. «Вона там, під водою, – подумав я і виліз на поруччя. – Ще раз покличе, стрибну». Я рішуче вдивлявся у потік. Знову в повітрі тонкою ниткою повис жалібний поклик. «Час» Напружившись, я стрибнув уперед на цілий тан [64]64
  Тан – міра довжини, 10,6 м


[Закрыть] і каменем безстрашно полетів униз.

– Таки стрибнув? – закліпав очима господар.

– А я не сподівався, що до цього дійде, – і Мейтей вхопив себе за кінчик носа.

– Я стрибнув і знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув, що дуже змерз, хоч був сухий-сухісінький. Що за мара? Адже я стрибав у воду. «Дивно», – і я роззирнувся. Я тепер ще більше здивувався. Виходить, я збирався стрибати у воду, але помилився й стрибнув на середину моста. Який жаль! Тільки через те, що я переплутав напрями, мені не вдалося попасти туди, куди мене кликала панночка.

Канґецу посміхався і крутив мотузочком хаорі так, наче хотів його відірвати.

– Ха-ха-ха! Цікаво! Ця пригода своєрідна тим, що схожа на мою. І вона вдячний матеріал для професора Джеймса. Ото можна було б шокувати літературний світ, якби на фактичних даних написати книжку про людську індукцію!… До речі, що сталося з панночкою? – поцікавився Мейтей.

– Кілька днів тому я ходив вітати її з Новим роком. Перед ворітьми вона грала зі служницею у волан і була цілком здорова.

Господар, що вже давно над чимось зосереджено думав, аж тепер розтулив рота.

– Зі мною теж була пригода, – сказав він, наче давав зрозуміти, що, мовляв, і він не ликом шитий.

– Яка пригода? – запитав Мейтей. Від кого-кого, а від господаря він, звісно, такого почути не сподівався.

– І теж наприкінці року.

– Дивний збіг. У всіх наприкінці року щось трапилося, – посміхнувся Kaнґeцy. На місці викришеного зуба у нього стирчав шматок куямоті.

– А чи не того ж дня і о тій же годині? – втрутився Мейтей..

– Ні, приблизно двадцятого числа. «Замість новорічного подарунка, – сказала мені дружина того дня, – краще поведи мене послухати Сетцу Дайдзьо» [65]65
  Сетцу Дайдзьо (1836–1917) – славнозвісний актор театру «Кабукі». «Кабукі», як і «Но» – різновид японського класичного театру


[Закрыть]. – «Чому б і не повести, – відповідаю. – А яка сьогодні вистава?» Дружина заглянула в газету: «Унаґідані». – «Мені вона не подобається, краще сходимо в театр іншим разом». Того дня ми так нікуди і не пішли. Наступного дня дружина знову розгорнула газету: «Сьогодні «Хорікава». Може, підемо?» – «У ній надто багато грають на сямісені [66]66
  Сямісен – японський триструнний музичний інструмент


[Закрыть] Шуму багато, а змісту ніякого. Краще згодом». Дружина невдоволена вийшла з кімнати. Третього дня вона рішуче заявила: «Сьогодні показують «Сандзюсанґендо». Я будь-що хочу послухати Сетцу Дайдзьо в «Сандзюсанґендо». Не знаю, може, й ця п’єса вам не до вподоби, але прошу вас піти заради мене». – «Якщо вже ти так хочеш, можна й піти, але це найкраща вистава і, напевне, там не протовпишся. Тож сумніваюся, чи потрапимо ми в театр. Адже здавна повелося, що потрібні місця наперед замовляють у чайному будиночку при театрі. Не годиться порушувати узвичаєні правила. На жаль, і сьогодні не варто морочитися». Майже крізь сльози дружина проказала: «Я – жінка і тому не знала, що все так складно, але ж і мати Охара, і дружина Судзукі, Кімійо-сан, ходять у театр, поминаючи всякі формальності. Нехай ви і вчитель! Хіба ви не можете обійтися без зайвого клопоту? Нестерпна ви людина!»– «Гаразд, – здався я, – підемо, хоч я певен, що марно. Повечеряємо і підемо на трамвай». Настрій у дружини відразу покращав. «Якщо їхати, то треба встигнути туди до четвертої години. Нема чого гаятися». – «Навіщо до четвертої?» – питаю я, а дружина відповідає, що, як пояснила їй Кімійо-сан, треба заздалегідь зайняти місця. «Отже, після четвертої вже пізно?» – ще раз перепитав я. «Так, пізно», – відповіла дружина. І раптом – хочете вірте, хочете ні, – мене почало морозити.

– І дружину теж? – запитав Канґецу.

– Де там! Тільки мене. Я чомусь відразу зм’як, наче аеростат, в якому прокололи оболонку. Голова пішла обертом, руки й ноги скувала млість.

– Раптова хвороба, – прокоментував Мейтей.

– Яка досада! Я так хотів виконати жінчине прохання, хоч раз за цілий рік! Я весь час тільки те й робив, що сварив її, примушував тяжко працювати, доглядати дітей і за все це ні разу їй не віддячив добром. Як на те, тоді й вільний час був, і в кишені подзенькувало кілька монет. Можна б і поїхати. Але якби ж не кляті дрижаки! Хіба піднімусь я в трамвай, коли в очах потемніло і я не годен переступити через поріг? «Який жаль!» – подумав я, і мене почало морозити ще дужче, ще дужче потемніло в очах. «Якщо негайно вжити заходів і показатися лікареві, то до четвертої ще цілком можна одужати», – вирішив я і, порадившись з дружиною, послав по лікаря Амакі, але, на лихо, той з учорашнього вечора чергував в інститутській клініці і ще не повернувся. «Він буде вдома о другій і відразу навідається», – сказали нашій служниці. От халепа! Якби я випив абрикосової води, до четвертої я був би здоровісінький. Нема щастя, та й годі. Видно, не судилося мені побачити радісного обличчя дружини. «Отже, – питала вона докірливо, – ви не зможете піти?» – «Чому ж ні? Обов'язково підемо, – відповів я. – Заспокойся, я до четвертої видужаю. Піди хутчій вмийся, перевдягнися й чекай». У ці слова я намагався вкласти всі свої почуття. Але мене чимраз дужче проймало морозом, дедалі більше паморочилася голова. «Хто знає, що накоїть ця нерозважна дружина, якщо не одужаю до четвертої і не дотримаю своєї обіцянки? Ну й халепа! Що ж робити?» І тут я вирішив, що мій найперший обов’язок завчасно нагадати дружині про марність людського життя і неминучість смерті й тим самим підготувати її до найгіршого. Я негайно закликав дружину в кабінет. «Хоч ти й жінка, – здалеку почав я, – але, мабуть, розумієш, що означає європейська приказка mаnу а slip 'twixt the сир and the lіp [67]67
  Коло носа в’ється, а в руки не дається (англ.)


[Закрыть]?» – «Хто його збагне, це європейське письмо! По-вашому, якщо я не розумію англійської, то вже й можна насміхатися? Якщо та англійщина вам так до вподоби, то чого б вам не оженитися з випускницею християнської школи? Такої жорстокосердої, як ви, людини ще світ не бачив», – накинулась на мене дружина. Старанно продуманий план умить провалився. Запевняю вас, я без злого наміру заговорив по-англійському. Ви дуже засмутите мене, якщо витлумачите той вчинок так, як і дружина. Насправді мою поведінку тоді визначала тільки щира любов. Як на те, все трапилось саме тоді, коли мене пройняв мороз, голова паморочилась, навіть мозок трохи потьмарився. Тому-то я так поквапно заговорив про марність людського життя і неминучість смерті і ні сіло ні впало перейшов на англійську мову, цілковито забувши, що дружина її не розуміє. Безперечно, я припустився помилки. Через неї мене ще дужче затрусило, перед очима ще прудкіше поплив навколишній світ. Як я і звелів, дружина подалася у ванну, роздяглася до пояса і заходилась чепуритися. Потім вийняла з шафи кімоно, перевдяглася і сіла, мовляв, я готова йти хоч зараз. А я не знав, на яку ступити. «Хоч би скоріше йшов Амакі-кун», – подумав я і глянув на годинник. Була третя. До четвертої лишалась тільки година. «Може, помалу підемо?» – крізь прочинені двері спитала дружина. Мабуть, воно й негодиться вихваляти свою дружину, але тоді я подумав, що вона ще не була такою гарною. Її шкіра, старанно вимита, виблискувала і на тлі хаорі з чорного крепдешину здавалась ще білішою. Її обличчя світилося з двох прнчин: першої, матеріальної, пов’язаної з тим, що дружина вимилася з милом, а другої, духовної – сподівання побачити Сетцу Дайдзьо. І тут я вирішив будь-що виправдати її надію. «3беру всі сили та встану», – подумав я і закурив. Нарешті прийшов Амакі-сенсей. Він таки виконав моє прохання. Розпитав, що болить, оглянув язика, помацав пульс, обстукав груди, погладив по спині, вивернув повіки, потер череп, а тоді задумався. «Щось серйозне?» – спитав я, а лікар спокійно відповів: «Навряд». – «Мабуть, і надвір можна вийти?» – запитала дружина. «Авжеж, – сказав Амакі-сенсей і знову задумався, а потім додав: – Якщо тільки їм не погано». – «Я себе недобре почуваю», – втрутився я. – «В кожному разі треба вам прописати порошків і мікстуру». – «Як це так? Невже мені щось загрожує?» – «Хвилюватися нема підстави. Не треба даремно нервувати», – заспокоїв мене лікар і пішов. Було пів на четверту. Служниця побігла по ліки. Дружина суворо наказала їй бігти до аптеки. 3а п’ятнадцять четверта. 3алишилося ще чверть години. Раптом мене занудило. До цього я нічого подібного не відчував. Дружина налила в чашку мікстури, поставила переді мною. Тільки я підніс чашку до рота, як з глибини живота вирвався немов бойовий клич: «Ге-е!» Довелося відставити мікстуру. «Пийте швидше, полегшає», – квапила дружина. «Я не виконаю свого обов’язку, якщо негайно не вип’ю і ми не підемо до театру», – вирішив я і пригубив чашку. Та знову оте «гe-e!» стало на перешкоді. Поки я то намагався випити мікстуру, то ставив чашку назад, годинник у їдальні вибив четверту. «Вже четверта, ніколи зволікати», – твердо вирішив я, підняв чашку і – о диво! справжнісіньке диво! – з четвертим ударом годинника я відчув, що мене вже не нудить і я можу без зусиль випити ліки. О десять на п’яту впевнився, що Амакі-сенсей таки великий лікар: як рукою зняло запаморочення голови, перестало морозити. Моїм радощам не було меж – адже я видужав. А ще недавно й на ногах не міг устояти.

– Потім ви з дружиною пішли до театру «Кабукі»? – спитав Мейтей з таким виразом, наче він не зрозумів суті пригоди.

– Хотів, але було запізно. Дружина вважала, що тепер ми вже не купимо квитків. Не було ради, довелося відкласти театр. Якби Амакі-сенсей прийшов на десять хвилин раніше, я виконав би свій обов’язок перед дружиною і вона була б задоволена. І все через якихось там десять хвилин! От досада! Як подумаю, то й зараз мені здається, що тоді наді мною тяжіло якесь прокляття.

3араз господар мав вигляд людини, якій нарешті вдалося довести до кінця відповідальну справу. Цим він, мабуть, сподівався утвердити свою репутацію перед співрозмовниками.

Посміхаючись беззубим ротом, Канґецу мовив:

– Справді, яка прикрість!

Наче сам до себе Мейтей наївно докинув:

– Щаслива та жінка, в якої такий чуйний, як ти, чоловік.

3а сьодзі почувся кашель господині.

Я уважно вислухав усі три розповіді і не завважив у них нічого веселого, ані cумного. Я дійшов висновку, що люди нудяться і, щоб згаяти час, патякають язиками. Вони настільки обмежені, що регочуть з несмішного і захоплюються нецікавим. Я вже давно помітив, що мій господар свавільний і вередливий, та оскільки він не з балакучих, я не розумів його до кінця. І ця таємничість трохи мене лякала. А от після сьогоднішньої розмови мені захотілося його зневажати. Слухав би собі мовчки тих двох! Чого він доcяг, коли погнався за іншими й собі взявся плести несусвітенні дурниці? Невже Епіктет навчав кого так робити? Одне слово, і гoсподар, і Кaнґецу, і Мейтей – сумирні відлюдники, але хоч вони і вдають із себе святих та божих, байдужих до суєти людей, насправді їм не чужі ні марнославство, ні зажерливість, ні інші земні бажання. Щодня у їхніх балачках проблискує саме суперництво – от би перегнати, обійти ближнього! Koли хтось виривається уперед, вони ладні перегризти йому горло, як хижі звірі, що потрапили в одну клітку. Як це жалюгідно! Тільки одна в них чеснота і то мізерна: їхні слова і поведінка позбавлені нудної одноманітності, властивої звичайним дилетантам.

Такі думки зовсім відохотили мене слухати їхню розмову. «Піду-но краще довідаюсь, як там Miкеко», – вирішив я і подався до двору вчительки. На брамі я вже не побачив святкових прикрас зі cоснового гілля і солом’яних гірлянд – як-не-як після Hового року минуло десять днів, але яскраве проміння весняного сонця лилося на землю з бездонногo неба без жодної хмаринки і невеличкий, з десять цубо, сад був чарівніший, ніж на Новий рік. На веранді лежав дзабутон [68]68
  Дзабутон – подушечка для сидіння


[Закрыть], ніде ні живої душі, сьодзі щільно засунуті – мабуть, учителька музики пішла до лазні. А втім, мені було байдуже, дома вона чи ні. Мене турбувало інше: чи одужала Мікеко. Довкола панувала тиша. Я видряпався на веранду і з брудними лапами розлігся на подушечці. Виявилося, що лежати тут приємно. Koли я, забувши про Мікеко, непомітно закуняв, з-за сьодзі долинули людські голоси.

– Щиро дякую. Вже готове?

Значить, учителька була вдома.

– Пробачте, я трохи спізнилася. Коли прийшла до майстра, він саме закінчував.

– А покажи-но. Чудова робота! Тепер Мікеко може спокійно спочивати. Позолота не облетить?

– Я про це запитувала. Він сказав, що вибрав найкращу, триматиметься довше, ніж на іхаї [69]69
  Іхаї – дерев’яна табличка з посмертним іменем покіного, зберігається в божнику


[Закрыть] для людей… А ще він написав ієрогліф «й» в посмертнім імені Мьойосінньо скорописом, бо так, мовляв, гарніше.

– Неси-но мерщій у божник, запалимо кадильні палички.

«Що з Мікеко? Щось дивне тут коїться», – подумав я і підвівся на лапи.

«Дзень», – дзенъкнув дзвіночок і вчителька заголосила:

– Хай світиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда [70]70
  Аміда (по-санскритському Амітабга) – буддійське божество


[Закрыть]. І ти помолись за упокій її душі, – звернулась вона до служниці.

«Дзень», – і та й собі почала:

– Хай святиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда.

У мене защемiло серце. Я завмер на дзабутоні, як вирізьблена з дерева фігурка, навіть перестав кліпати очима.

– О, яке лихо! Ой, яке нещастя! А все ж почалося з простої застуди.

– Якби Амакі-сан приписав якісь ліки, може, усе б і обійшлося. .

– Немилосердна людина цей Амакі-сан, що так жорстоко повівся з нашою Міке.

– Не треба погано говорити про людей. Так вже їй судилося.

Отже, й Мікеко лікувалася в Aмaкi-сенсея.

– А я гадаю, в усьому винен учителів кіт-волоцюга. Це він її виманював надвір.

– Авжеж, це він, тварюка, довів Мікеко до могили.

Мені так хотілось якось виправдатися! Але мусив терпіти і, ковтаючи слину, слухати. Розмова раз по раз уривалася.

– Скільки несправедливості на цьому світі! Передчасно вмирає красуня Міке, а ця бродяча потвора здорова і далі бешкетує…

– Ваша правда, пані. Іншої такої милої людини, як Міке, і серед дня зі свічкою не знайдеш, – погодилася служниця.

Замість «іншої кішки» вона сказала «іншої людини». Видно, служниця вважає; що коти людям рівня. Що правда, то не гріх: обличчя у служниці таки справді котяче.