Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)

– Як жаль, що навіть скрипку купити без докорів не можна. Коли так, то всі учні музичної школи – злочинці.

– Вчинок, навіть добрий, не визнаний людьми, – злочин. Ось чому на світі нема нічого непевнішого за поняття злочину. Якби Христос удруге з’явився на цей світ, його оголосили б злочинцем. Тож і красень Канґецу – злочинець, якщо в такому місці купив скрипку.

– Нехай буде по-вашому: припустімо, я – злочинець. Мені байдуже, хто я. Мене мучило, що до десятої ще далеко.

– А ти ще раз перелічи назви вулиць. Як цього не вистачить, ще раз запали сліпуче осіннє сонце. Коли й цього виявиться замало, з’їж три дюжини сушеної хурми. Я ждатиму бозна-доки.

Канґецу-кун посміхнувся.

– Нічого з вами не вдієш, доведеться усе кинути й забігти вперед. Ну що ж, одним стрибком перенесемося до десятої години. Отож о цій годині я опинився перед крамницею. Був холодний вечір. Завжди людна вулиця Рьоґае тепер спорожніла, лише іноді доносився сумовитий перестук ґета. Крамниця була зачинена, досередини вела лише вузька щілина в сьодзі. Мені чомусь здалося, начебто мене вистежує нишпорка, і я боявся зайти.

Господар, відірвавши очі від замацаної книжки, спитав:

– Ну що, купив уже скрипку?

– Зараз купуватиме, – відповів Тофу-кун.

– Ще не купив? Чого б я так довго зволікав? – наче сам до себе промовив господар і схилив голову над книжкою. Докусен-кун мовчки заставив майже всю дошку камінцями.

– Врешті я набрався духу, ввігнався у крамницю і, не скидаючи ковпака, звелів: «Дайте мені скрипку». Гурт хлопців на побігеньках і крамарчуків навколо хібаті, наче змовившись, перелякано витріщився на мене. Правою рукою я інстинктивно насунув ковпака на лоб і повторив; «Дайте мені скрипку». Найближчий до мене хлопчина, що силкувався зазирнути мені в обличчя, промимрив: «Гаразд», – і зняв в’язку скрипок з піддашшя. Я запитав про ціну – хлопчина відповів, що скрипки коштують по п’ять єн двадцять сен…

– Хіба ж бувають такі дешеві скрипки? Вони часом не іграшкові?

– Я спитав, чи скрипки однакової вартості, й хлопчина відповів: «Авжеж, вони нічим не різняться, усі однаково старанно виготовлені». Я вийняв п’ять єн банкнотою і двадцять сен срібною монетою, заплатив, а скрипку загорнув у заздалегідь взяту велику. хустку. Решта крамарчуків примовкла, заглядаючи мені в обличчя. Лице мені закривав ковпак, тож я не мав чого побоюватися, що мене впізнають. Однак якесь зловісне передчуття гнало мене на вулицю. Нарешті я сховав згорток під пальто й поспішив до виходу. Мені аж у п’ятах похололо, як крамарчуки гуртом крикнули мені вслід: «Спасибі!» На вулиці я озирнувся, на щастя, поблизу не було нікого. Тільки на відстані одного тьо від мене протяжно горланило кілька чоловік. «Від таких добра не жди», – подумав я і, завернувши за ріг крамниці на захід, через Хорібата вийшов на шосе Якуоодзі, відтак мимо селища Ханнокі обійшов підніжжя гори Коосін і врешті-решт добрався додому. Була вже за десять друга.

– Бідолаха, цілісіньку ніч бродив, – поспівчував Тофу-кун.

– Нарешті вернувся! Ну й довжелезне «табі-суґороку» [195]195
  Табі-суґороку – гра, коли, кидаючи кісточки на дошку, пересувають фігури лише після того, як намалюють, скажімо, одну з п’ятдесяти трьох станцій на старовинному тракті Хоккайдо


[Закрыть], – полегшено зітхнув господар.

– Саме зараз починається найцікавіше, адже досі була тільки прелюдія.

– Ще не кінець? От морока! Ну скажи, хто це витримає?

– Годі тобі про витримку. Обірвати розповідь на цьому – все одно, що вирізьбити з дерева Будду, а душі в нього не вдихнути. Ще трішечки розкажу.

– Звісно, вольному воля. Що з тобою вдієш, послухаю.

– А як ви, К: усямі-сенсей, на це дивитеся? Будете слухати? Я вже купив скрипку. Ви мене чуєте, сенсей?

– А тепер продаватимеш? І слухати не хочу.

– Ні, я не збираюсь продавати.

– Тим паче не хочу.

– От біда! Тофу-кун, лише ти мене уважно слухаєш. Мені самому вже обридло, але я все-таки хоч коротко розкажу.

– Можеш розповідати докладно, мені страх як цікаво.

– Taк от, скрипку я насилу придбав. Але ж де її тримати? Ось чим и журився. До мене частенько заходили приятелі, тож якщо нерозважно повішу в кімнаті, обов’язково помітить. Закопати в землю – марудне діло.

– Правду кажеш. Так що, сховав на горищі? – легковажно спитав Тофу-кун.

– Яке там горище! Хата ж проста, селянська.

– От, мабуть, ти крутився, як муха в окропі. Куди все-таки запxав?

– Як ти гадаєш, куди?

– Хто його зна. За віконниці?

– Ні.

– Загорнув у ковдру і сховав у шафу?

– Ні.

Поки Тофу-кун з’ясовував, куди Канґецу поклав скрипку, Мейтей-кун і господар завели свою розмову.

– Як це читається? – спитав господар.

– Що?

– Оце, другий рядок.

– Оцей? Ага, он що… Quid aliud est mulier nisi аmiticiae inimica… [196]196
  Що ж таке жінка, як не ворог дружби (лат.)


[Закрыть] Слухай, та це ж по-латинському!

– Сам бачу, що по-латинському. Я тебе питаю, як читається?

– А ти казав, що вмієш читати по-латинському, – передчуваючи небезпеку, ухильно відповів Мейтей-кун.

– Аякже, читаю. Читати читаю, але що воно означає, не второпаю.

– Як це так – читати читаю, але що воно значить, не второпаю»?

– Ну гаразд, ти мені хоч по-англійському переклади.

– Теж мені командир! «Переклади!» Хто я тобі, ординарець, чи що?

– До чого тут ординарець? Ти переклади.

– Чуєш, а чи не краще облишити латину і послухати Канґецову історію? Зараз найцікавіший момент: помітять чи не помітять скрипку? Як колись Йосіцуне Кадзаюкі [197]197
  Йосіцуне Кадзаюкі – герой п’єси театру «Но» під назвою «Атакá»


[Закрыть] на прикордонній заставі в Атакá… Kaнґeцy-кун, а що далі? – раптом зацікавився Мейтей-кун і прилучився до аматорів скрипки. Без усякого жалю господаря покинуто, а Канґецу-кун ще з більшим завзяттям вів далі:

– Кінець кінцем я сховав її у старий кошик, той самий, що мені бабуся. подарувала, коли я від’їжджав у гімназію. Здається, вона принесла той кошик з поcaгом.

– Оце-то справді дрантя! Не дуже воно пасує до скрипки. Правда, Тофу-кун?

– Eгe ж, анітрохи.

– А горище хіба пасує? – присадив Тофу-куна Канґецу.

– Згоден, не пасує. Але ти не журися. Зате віршик можна написати. «Сумної осені ховаю скрипку в кошик». Що ви на це скажете, панове?

– Сенсей, ви сьогодні, мабуть, не одне хокку склали.

– Не тільки сьогодні. Вони завжди переповнюють мою душу. Сам Масаока Сікі [198]198
  Масаока Сікі (1867–1902) – відомий японський поет у жанрі «хайку» і «танка», друг Нацуме Сосекі


[Закрыть] аж рота роззявив, коли я читав йому свої вірші.

– Сенсей, невже ви зустрічалися з Сікі-.саном?– простодушно запитав Тофу-кун.

– Ні, не зустрічався, лише підтримував щирі стосунки по бездротовому телеграфу, – бовкнув Мейтей-кун, і знічений Тофу-кун примовк. Посміхаючись, Канґецу-кун тим часом провадив далі:

– Ну от, я знайшов місце для скрипки. Але як же тепер нею користуватися? Звісно, не було б жодної мороки, якби я вийняв її з кошика і потай від людей милувався. Але мене це не задовольняло. Як не гратиму, то навіщо вона мені здалася? Якщо ж поведу смичком, вона забринить. А як забринить, її одразу почують. Як на лихо, за живоплотом сірійської. троянди проживав верховода тих, що в «осад випали».

– Кепська справа, – підладжувався до Канґецу своїм співчуттям Тофу-кун.

– Авжеж, кепська. Факти – вперта річ. Звук видав би тебе, – погодився Мейтей-кун, – як колись куртизанку Коґо [199]199
  Автор натякає на один з епізодів у п’єсі «Кого» театру «Но»: коханка імператора виказала себе грою на кото


[Закрыть]. Можна крадькома їсти, робити фальшиві гроші, але крадькома грати на музичному інструменті неможливо.

– Якби вона звуку не подавала, я б ще дав собі раду…

– Стривай. Ти сказав: «Якби вона звуку не подавала»… А от бувають такі речі, що й звуку не подають, а приховати їх не можна. Давно колись, ще як ми мешкали при храмі Коісікава й самі їжу варили, жив з нами такий собі Судзукі Тоо-сан. Той Судзукі страшно полюбляв мірін [200]200
  Мірін – солодке саке


[Закрыть]. Купить, бувало, пляшку того саке й сьорбає собі на втіху. Якось одного дня, коли Тоо-сан вийшов на прогулянку, Кусямі-кун крадькома випив…

– Хіба то я випив мірін того Судзукі? – закричав господар. – Це ж твоя робота!

– Ого, а я думав, ти книжку читаєш! Виходить, усе чув. З тобою треба бути насторожі. Це про таких кажуть: «У нього руки на всі штуки» А втім, правду кажеш: я теж пив. Так, я пив, але на гарячому спіймано тебе. Так от, слухайте, панове. Взагалі кажучи, – Кусямі-сенсей рідко п’є. Але того разу він так надудлився! Адже пив на дурняка! Фізіономія опухла, почервовіла, аж страшно глянути…

– Мовчи! Ні бе ні ме в латині не тямить, а мене повчає, як треба жити!

– Ха-ха-ха!. Ну от, вернувся Тоо-сан, потряс пляшкою, – дивиться – аж половини нема. «Напевне, хтось випив», – сказав й оглянувся. Бачить: наш сенсей .забився у куток, ну чиста тобі лялька з теракоти…

Троє слухачів мимоволі зареготали. 3ахихотів і господар, не відриваючись від книжки. Що ж до Докусен-куна, то, мабуть, виморений завзятою грою, він опустив голову на дошку і давав хропака.

– А от вам ще один приклад, як можна видати себе й без звуху. Якось на гарячих джерелах в Убаґо мені довелося жити разом у кімнаті з одним дідком, здається, колишнім власником мануфактурної крамниці, щопішов на спочинок. Мені було однаково, хто він: власник мануфактурної крамниці чи лахмітник. Адже я мав свій клопіт. Річ у тому, що на третій день перебування в Убаґо в мене вийшли цигарки. Панове, ви, напевне, знаєте, що Убаґо – дуже незручне місце: в горах стоїть самотній будинок, в якому ви можете тілтки наїстися і прийняти ванну. Якщо вам не стане цигарок, то хоч плач не дістанете. Але ж відомо, людині більше хочеться того, чого немає. Я не вважаю себе запеклим курцем, але тоді сама згадка про тютюн виводила мене з рівноваги – так кортіло закурити. Як на зло, той дідок привіз із собою ворок тютюну. Сяде, бувало, передо мною на маті й давай пихкати. А пика його так і промовляє: «Що, кортить закурити?» Ще півбіди, якби він просто пихкав, а то ж пускав дим кільцями, пускав угору, пускав убік, пускав з носа і з рота. Одне слово, хизувався, що курить.

– Як це так – хизувався, що курить?

– Ви знаєте, що одежею хизуються. Taк от, він хизувався тим, що курить.

– Мабуть, краще було б у нього попросити, ніж отак мучитися.

– Е ні, я не просив. Я все-таки мужчина.

– А хіба мужчині не можна просити?

– Мабуть, можна. Але я не просив.

– А що ти зробив?

– Я не просив, а вкрав.

– Ого!

– Одного разу дід узяв рушник і подався у купальню. «Якщо курити, то негайно», – вирішив я і взявся до його тютюну. Але не встиг я відчути насолоди, як сьодзі зненацька відсунулися. Я оглянувся – як з-під землі де не вродився власник тютюну…

– Він, мабуть, не купавсл?

– Він пішов купатися, але в коридорі згадав, що забув гаманець, і вернувся. Так, наче не міг обійтися без того гаманця!

– Що й казати, підвела тебе твоя спритність.

– Ха-х. а-ха! Дідок мав гострий зір. Але залишімо той гаманець у спокої. Отож, коли старий відсунув сьодзі, в кімнаті літали клуби диму – за одним махом я викурив дводенну порцію. Недарма кажуть: добре далеко чути, а ледаче ще далі. Дідок миттю все зрозумів.

– І що він сказав?

– Як людина бувала він мовчки загорнув тютюн, якого вистачило б на п’ятдесят-шістдесят цигарок, у папір і простягнув мені: «Якщо вам до душі такий поганий тютюн, то, будь ласка, куріть», – сказав дідок і рушив до купальні.

– Оце, здається, в дусі едокко!

– Не знаю, чи то в дусі едокко, чи в дусі мануфактурника, але після того ми з дідком заприлзнилися і змістовно прожили разом цілих два тижні.

– І цілих два тижні він частував тебе своїм тютюном?

– Атож.

– А як справи зі скрипкою? Вже залагодили? – нарешті господар підвівся, відклавши книжку. З усього було видно, що він капітулював.

– Ще ні. Зараз починається найцікавіше. Якраз добра нагода послухати. До речі, як звати того сенсея, що спить на дошці?. Ага-а, Докусен-сенсей… Не завадило б і йому послухати. Довге спання шкодить здоров’ю. Розбудіть його, будь ласка.

– Гей, Докусен-кун! Прокинься! Цікава історія! Вставай! Кажуть, таке довге спання тобі зашкодить. Твоя жінка переживатиме.

– Га? – Докусен-кун підвів голову. По його цапиній борідці протяглася довжелезна блискуча нитка слини. Як у равлика.

– Ох, і поспав! «Туга зійшла на мене, як хмари на вершини гір». Приємно трохи задрімати!

– Всі бачать, що задрімав. Може б, ти прокинувся?

– А чому б ні? Щось цікаве розповідаєте?

– Нарешті будемо на скрипці… Що роблять на скрипці, Кусямі-кун?

– І гадки не маю.

– Зараз я гратиму на скрипці.

– Він гратиме на скрипці. Докусен-кун, підходь ближче.

– Знову скрипка! 3дуріти можна.

– Ти не здурієш. Адже ти з тої компанії, що грає на безструнних інструментах. А от Канґецу-кунові є чого переживати. Бо ж як він затерликає, сусіди почують.

– Невже? Канґецу-кун, а ти не вмієш так грати, щоб сусіди не почули?

– Не вмію. Якщо вмієте, то навчіть і мене.

– Можна обійтись і без науки. Тобі досить поглянути на невинну білу корову, і все зрозумієш, – недоладно вставив Докусен-кун.

Канґецу-кун, вирішивши, що той спросоння верзе якісь нісенітниці, не звернув на нього уваги, а провадив далі:

– Нарешті я придумав. Цілісінький наступний день, день народження Імператора, я пробув удома. Місця собі не знаходив. Тільки й робив, що відкривав і закривав кошик. Та коли звечоріло і під кошиком засюрчав цвіркун, я рішуче взяв у руки скрипку і смичок.

– Хвалити Бога! – зрадів Тофу-кун.

– Не квапся грати, диви, щоб у халепу не вскочив, – застеріг Мейтей-кун.

– Спочатку я перевірив смичок – від рукоятки до вістря.

– Ти хто? Поганенький торговець мечами? – поглузував Мейтей-кун.

– Справді, як подумаєш, що в цьому твоя душа, почуваєшся самураєм, котрий вночі при світлі лампи оглядає свій знаменитий меч. Із смичком у руці я затрясся.

– Справжній геній! – вихопилось у Тофу-куна.

– Божевільний! – докинув Мейтей-кун.

– Може б, ти швидше заграв? – порадив господар.

На обличчі Докусен-куна застигла розгубленість.

– На превелике щастя, смичок виявився справним. Тепер настала черга скрипки: я підніс її ближче до світла й оглянув з усіх боків. І уявіть собі, протягом тих п’яти хвилин під кошиком сюрчав цвіркун.

– 3аспокойся, вже уявили. Грай хутчій!

– Ні, ще не граю… На щастя, і на скрипці не було жодної подряпини. «Ну, тепер усе гаразд», – вирішив я і встав…

– Ти кудись збирався йти?

– Мовчіть і слухайте. Я не можу розповідати, коли мене обривають на кожному слові…

– Панове, мовчіть! Цс-с-с!

– Лише ти й балакаєш.

– Ого, невже? Тоді пробачте. Увага! Увага!

– Я взяв скрипку під пахву, нашвидку взувся в дзорі. Вийшов надвір і спинився. Ні, думаю, стривай…

– От і маєш! Я так і думав, що припиниться подача струму!

– Тепер уже не варто повертатися. Однаково сушеної хурми нема…

– Панове, дуже шкода, що ви мене перебиваєте. Доведеться розповідати лише Докусен-кунові… Так от, Докусен-кун, я вернувся у кімнату, закутався у червоне укривало, що купив на батьківщині за три єни двадцять сен, і загасив лампу. 3наєш, одразу так стемніло, що я не бачив, де мої дзорі.

– Власне, куди ти вирядився?

– А ти послухай. Врешті-решт я таки знайшов дзорі та вийшов на вулицю. Ніч була зоряна, землю встеляло опале листя. Закутаний в укривало, я тримав під пахвою скрипку… Коли, завертаючи все праворуч, я добрався до підніжжя гори Коосін, зачув дзвін у храмі Торейдзі. Той звук проник через укривало, заповз у вуха і відбився луною в моїй голові. Як ти думаєш, котра година була?

– Не знаю.

– Дев’ята. Цієї довгої осінньої ночі я вирішив піднятися гірським путівцем на чотири тьо до Одайри. 3а звичайних обставин я б на таке не зважився, адже я зроду лякливий. Та дивна річ: як тільки западе в голову мені якась думка, я геть-чисто забуваю, що таке страх. Того разу душу переповнювало одне бажання: грати на скрипці. Одайра розташована на південному схилі Коосін. Якщо у погідний день туди підніметесь, побачите плато, з якого відкривається чарівний краєвид – крізь віття сосон проглядає містечко… Площа того плато яких сто цубо, посередині скеля, завбільшки з вісім татамі. На північному боці – ставок Унонума, обсаджений грубими, в три обіймища, камфорними деревами. Неподалік хижка – видно, тут жили добувачі камфори. Поблизу ставка і серед білого дня моторошио. На щастя, добиратися туди неважко – під час маневрів сапери проклали дорогу. Так от, я видряпався на ту скелю і сів, підстеливши червоне укривало. Я ще ніколи не вибирався на гору в таку холодну ніч, а тому незабаром відчув, як сумна навколишня пустка гнітить душу. В таких випадках лише страх зроджує в людини сум’яття. Тож як його позбудетесь, дух ваш стане напрочуд ясним. Коли я просидів у задумі хвилин двадцять, мені видалося, ніби я живу сам-один у кришталевому палаці, а тіло моє, – і не лише тіло, а й душа, й серце, – прозорі, наче їх зроблено з агарагару. Тільки от я ніяк не міг збагнути, чи це я перебуваю у кришталевому палаці, чи той палац – у мені…

– От прикрість! – жартома поспівчував Мейтей-кун.

– Цікавий душевний стан, – захоплено промовив Докусен-кун.

– Якби такий стан тривав до сходу сонця, я, можливо, просидів би у задумі, цілком забувши про скрипку…

– А там водяться лисиці? [201]201
  За японським народним повір’ям лисиця може зачарувати людину


[Закрыть] – спитав Тофу-кун.

– Ось у такому стані, злившись воєдино з горою, не знаючи, чи я живий, чи мертвий, я раптом почув, як ззаду, з глибини старого ставка прокричало: «Уа-а!»

– Нарешті!

– Той крик відбився луною у горах, прошумів з вітром у верхів’ї безлистих дерев, і я отямився…

– Ось тепер я спокійний, – Мейтей-кун погладив себе по грудях.

– «У великій смерті земля і небо зазнають обнови»… – Докусеп-кун значущо підморгнув Канґецу-кунові. Однак той нічого не зрозумів.

– Отямившись, я озирнувся довкола. На горі Коосін панувала тиша, ніде ні шелесь. Ой леле, що ж це був за голос?! То не був людський голос – для цього він занадто різкий. І не пташиний – надто гучний. То, може, мавп’ячий? Ні, в цій місцевості, здається, мавпи не водяться. То чий же? Тільки-но я задумався над цим запитанням, як дотеперішній спокій наче лизень злизав: тисячі думок заметушилися в голові, як шалені мешканці столиці під час зустрічі Артура, принца Уельського. Відвага, холоднокровність, здоровий глузд і спокій – ці рідкісні гості моєї душі миттю випарувалися через відкриті пори тіла. Серце застрибало під ребрами в танці «сутетеко». Жижки затряслись, як паперовий змій на вітрі. Я більше не міг терпіти: запхав скрипку під пахву, накинув на себе укривало, зі стрибнув із скелі, щодуху пустився з гори, добіг додому і, забравшись у постіль, заснув. Така моторошна пригода мені ще не траплялася. Повір мені, Тофу-кун.

– А далі?

– Це вже кінець.

– То ти й на скрипці не грав?

– Хіба я міг грати? Навіть якби хотів. Із глибини ставка щось кричало: «Уа-а!» Ти б також не зміг.

– Здається, твоєму оповіданню чогось не вистачає.

– Тобі може здаватися що завгодно. Але я розказав щиру правду. Що ви на те скажете, панове? – Канґецу-кун гордим поглядом обвів усе товариство.

– Ха-ха-ха! Браво! Напевне, тяжко попрацював, щоб довести оповідання до кінця. А я всерйоз думав: «От-от у країні сходу сонця з’явнться Сандра Беллоні». – Мейтей-кун примовк, очікував, що його попросять пояснити, хто ж такий Сандра Беллоні, але не дочекався і провадив далі: – Сандра Беллоні грала на арфі і співала італійських пісень, а ти вибрався із скрипкою нагору Коосін – усе це чудернацька музика з тим самим лейтмотивом. Вона злякала Місяця, а ти перестрашився бобра на старому ставку. Тепер ти бачиш, яка коротка відстань між великим і смішним. Напевне, тобі прикро.

– Я б не сказав, що аж дуже прикро, – на диво спокійним голосом відповів Канґецу-кун.

– Взагалі кажучи, лізти на гору із скрипкою – дурна мода. 3а це тобі й нагнали страху, – дорікнув господар.

– «Хоробра людина навіть у лігвищі злого духа думає про життя», – зітхнув Докусен-кун. Ще ні разу Канґецу-кун не зрозумів того, що казав Докусен. І не лише Канґецу-кун – ніхто не розумів.

– Ну що, Канґецу-кун, ти останнім часом усе ще обточуєш кульки? – через хвилину Мейтей-кун повернув розмову в інше русло.

– Ні. Я недавно їздив на батьківщину, а тому довелось відкласти роботу. Правду казати, кульки теж мені обридли. Я навіть думав кинути це заняття

– Але ж не станеш доктором, якщо перестанеш обточувати кульки, – господар насупився.

– Доктором? Ха-ха-ха! Можна обійтись і без доктора, – несподівано весело заявив Канґецу-кун.

– Тоді одруження доведеться відкласти. А це ж зайва неприємністьь тобі й нареченій.

– Одруження? Чиє?

– Твоє.

– 3 ким це я буду одружуватися?

– 3 Канедовою донькою…

– Ехе-хе…

– Що за «ехе-хе»? Хіба ви не домовилися?

– Яка там домова! Хай собі поширюють усякі небилиці, якщо їм дуже хочеться.

– Куди це годиться? Слухай, Мейтей, ти знаєш, про що йдеться?

– Ти маєш на увазі історію з Носом? Та про неї не лише ти і я, – увесь світ знає. Оце тобі таємниця! Мені все надокучали з «Ранкового вісника»: «Коли, – кажуть, – будемо мати честь опублікувати імена молодят?» Тофу-кун три міслці жде того весілля, вже й довжелезну «Любовну пісню» написав. Мабуть, тепер журиться, що такий шедевр марно пропаде, якщо Канґецу-кун не стане доктором. Правда, Тофу-кун?

– Не стільки журюся, як ви собі гадаєте. Але, ніде правди діти, я б хотів опублікувати свій твір, сповнений щирих дружиіх почуттів.

– Ти ба! Чимало на світі залежить від того, станеш ти доктором чи ні. Тож візьми себе в руки й ще трохи поточи свої кульки.

– Хе-хе-хе!.. Вибачте, що я завдав вам стільки клопоту, але тепер'уже обійдуся без доктора.

– Чому?

– Як це чому? А тому що в мене вже є законна дружина.

– Ого! Коли це ти встиг оженитися? Та ще й крадькома. В такому світі треба брати очі в руки! Кусямі-сан, ви чули? В Канґецу, виявляється, є жінка й діти!

– Які там діти! Ще місяцл не минуло, як я оженився, а ти про дітей… Де це видано?

– Ти скажи, коли ви повінчалися? – тоном слідчого запитав господар.

– Як це коли? Приїхав на батьківщину, а вона мене вже чекає. Сенсей, до речі, тунці, що я сьогодні приніс, – то весільний подарунок родичів.

– Три рибки – весільний подарунок? От скнари!

– Ну що ви, подарували багато, це я приніс тільки три штуки.

– А що, вона твоя землячка? Теж смаглява?

– Аякже, зовсім чорна. Якраз мені до пари.

– Слухай, а що ти думаєш робити з Канедовою дочкою?

– Анічогісінько.

– Та ж це негарно. Правда, Мейтей?

– Що ж тут негарного? За іншого віддадуть. Їй же однаково. Зрештою, жінка й чоловік шукають одне одного навпомацки. Правда, могли б обійтися без таких пошуків. Та де там! – шукають. Зайвий клопіт, та й годі. А коли так, то все одно хто на кого натрапить. Жаль тільки, що Тофу-кун склав «Любовну пісню».

– Та що ви… А чом би «Любовну пісню» не присвятити сьогоднішній новині? На весілля Канедовоі доньки я придумаю щось інше.

– Ось як легко пишуться вірші! Оце справжній поет!

– Ти попередив Канеду? – Господар усе ще турбувався про Канеду.

– Ні. А навіщо попереджувати? Я ж не просив віддати дочку за мене, тож досить з них мовчанки… Так-так, досить мовчанки. Будьте певні, що зараз вони вже геть усе знають через своїх донощиків. Вони їх маютьне один десяток.

Почувши слово «донощик», господар насупився.

– Гм… Коли так, то мовчи, – наказав він. Але цього, видно, було йому замало, і він висунув на обговорення свої думки про донощиків: – Вичистити кишеню необачній людині – значить красти. Залазити їй в душу – ремесло донощика. Потай вламуватися в чужу хату й забирати речі – значить грабувати. Провокувати пюдину на щирість – ремесло донощика. Присвоювати чуже майно, погрожуючи ножем, – бандитизм. Інсинуаціями ламати людську волю – ремесло донощика. Донощики – це злодії, грабіжники і бандити. Вони не гідні жити серед людей. Не слухай, що вони тобі торочать. Не здавайся!

– Не журися, все буде гаразд. Хай навіть до мене причепиться тисяча, дві тисячі донощиків! Я все одно їх не боюся! Бо я ж не хто-небудь, а славетний. майстер обточування кульок, фізик Мідзусіма Канґецу!

– Браво! Молодець! От що значить жвавий, щойно одружений вчений! До речі, Кусямі-сенсей, якщо донощики – злодії, грабіжники і бандити, то до якої породи віднести Канеду, що користується їхніми послугами?

– Канеда – то другий Кумадзака Тьохан.

– Вдало сказано – Тьохан. Це ж про нього написано: «Щойно був Тьохан, та несподівано роздвоївся і зник» [202]202
  Цитата з п’єси театру «Но»


[Закрыть]. Щоправда, Тьохан з провулка навпроти, лихвар і скнара, ніколи не зникне. Будь спокійний. Тільки попадись такому пройді в лапи – біди не минеш. Він тобі в пам’ятку дасться. Канґецу-кун, ти його бережися.

– Нічого страшного. «Ого, ще кирпу гне злодюга! Xто не знає рук твоїх роботи? А ти ще не попався, все за чужим добром полюєш?» Я покажу йому, де раки зимують! – холоднокровно погрожував Канґецу-кун.

– До речі, коли вже зайшла мова про доноси, то у двадцятому столітті більшість людей має до них великий потяг. Як ви гадаєте, чого б це? – поставив недоречне абстрактне запитання Докусен-кун, коли обговорювалася конкретна проблема. На те він і Докусен-кун.

– Либонь, тому, що ціни підвищилися, – відповів Канґецу-кун.

– Може, через те, що ніхто не розуміється на мистецтві,– промовив Тофу-кун.

– Мабуть, тому, що в людини прорізалися ріжки цивілізації.Тепер вони їй сверблять, як горло від карамельки, – сказав Мейтей-кун. .

Настала господарева черга. Самовпевненим тоном він почав:

– Я багато над цим роздумував і дійшов висновку, що потяг сучасної людини до доносів треба шукати у надмірно вираженій самосвідомості. До речі, в моєму розумінні самосвідомість не має нічого спільного з тим, що Докусен-кун вважає способом осягнути первісну людську суть, зазнати благодаті – нірвани, злитися воєдино з небом і землею…

– Ого, як складно! Кусямі-кун, якщо вже ти не втримав язика за зубами і розпочав таку серйозну дискусію, то дозволь і мені, скромному Мейтеєві, одверто висловити свої закиди сучасній цивілізації.

– Вольному воля, як маєш що за душею, кажи.

– А таки маю. І чимало. Ти – втілення суперечностей: недавно вклонявся агентові поліції, як божеству, а сьогодні порівнюєш донощиків з грабіжниками і злодіями. А от я ні разу в житті не міняв своїх поглядів.

– Агент поліції – це агент. Донощик – це донощик. Колись – це колись, а сьогодні – це сьогодні. Незмінність твоїх поглядів тільки свідчить про розумову відсталість. Це ж про тебе сказано: «Дурень не зрушитьз місця» [203]203
  Фраза з конфуціанського трактату «Луньюй»


[Закрыть].

– Ач який строгий! За таку відвертість і донощика можна похвалити.

– На що ти натякаєш? Я – донощик?

– Я не кажу, що ти донощик. Ти – чесна людина. Але годі нам з тобою сваритися. Краще дослухаймо твої міркування.

– Самосвідомість сучасної людини – це чітке розуміння того, що її інтереси не збігаються з інтересами інших. Ця самосвідомість зміцнюється з кожним днем розвитку цивілізації. Врешті-решт невеличке зусилля зводить її до абсурду, до суперечності з природою. Хенлі (2, р.422) якось писав, що Стівенсон ні на мить не забував про себе: випадково проходячи мимо дзеркала, він не заспокоювався доти, доки не глянув на своє відображення. В тих словах виражено тенденцію нашого часу. Сучасні люди всі такі. «Я» переслідує їх усюди, незалежно від того, чи вони сплять, чи ні. Людські слова і поведінка стають дедалі штучнішими, їхній справжній зміст заміняє суєта. Люди вигадують собі перешкоди, життя їхнє стає нестерпним: з ранку до вечора вони змушені жити так, наче прийшли на оглядини. Слова «спокій», «задума» – для них пустопорожні звуки, позбавлені будь-якого змісту. В цьому розумінні сучасна людина скидається на донощика і злодія. Донощик ховається від людського ока і все думає про свою вигоду. Природно, за таких обставин його самосвідомістьзміцнюється. Злодій теж за себе переживає. Помітять чи не помітять? Ось що не сходить йому з думки. Природно, що і його самосвідомість не може не міцніти. Сучасну людину уві сні й наяву тривожить одне: що я з цього матиму? То ж і не дивно, що в неї вкорінюється свідомість нишпорки і злодія. І вдень і вночі, ховаючись од людського ока, копирсатися у своїх темних ділах, до самої могили не знати хвилини спокою – ось що їй судилося. Ось воно прокляття цивілізації! Якадурість!

– Справді, цікаве тлумачення, – сказав Докусен – кун. Він не з тих, що стоятимуть осторонь, коли зачеплено таку важливу тему. – Міркування Кусям-куна мають глибокий зміст. Стародавні люди повчали: «Забудь про себе». А сучасні вчать іншого: «Не забувай про себе». Сучасну людину і вдень і вночі переповнює свідомість свого «я». Тому-то вона не має хвилиии спокою. Її життя – то вічна мука в геєні пекельній. Але ж нема на світі нічого приємнішого, як забути про себе. Недарма в давнину оспівано цей душевний стан такимн словами: «Опівночі у сяйві місяця стаю нічим». Сучасна людина, навіть творячи добро, поводиться неприродно. Навіть вчинки англійців, якими вони пишаються і характеризують словом «nice» [204]204
  Чудовий (англ.)


[Закрыть], як це не дивно, зумовлені надмірною самосвідомістю. Ось вам приклад. Якось анrлійський король, подорожуючи по Індії, обідав у родині одного магараджі. Taк от, той магараджа ненароком, за звичаєм своєї країни, схопив картоплину рукою і поклав собі на тарілку. Та коли він, отямившись, збентежено почервонів, король удав, що нічого не помітив, і теж узяв картоплину двома пальцями…

– Оце і є англійський смак? – запитав Канґецу-кун.

– А я чув ось про який випадок, – подав голос господар. – Офіцери одного полку, теж в Англії, запросили на учту одного молодшого офіцера. Той молодший офіцер, видно, не звик до бенкетів, бо коли після десерту подали чашки з водою для полоскання пальців, він видудлив і цю воду. Кажуть, командир полку раптом проголосив тост за здоров’я того офіцера й випив з чашки воду. Інші офіцери не відстали від командира – теж осушили свої чашки.

– А була ще така історія, – не втримався Мейтей-кун. Він не любив мовчати. – Якось Карлейль дістав у королеви аудієнцію. Цей дивак, до того ж необізнаний з етикетом королівського двору, ввійшов у залу і, спитавши: «Як справи?» – сів у крісло. Камергери і фрейліни позаду королеви захихотіли… Ні, хотіли захихотіти, але королева обернулася до них і подала знак усім сідати. Таким чином завдяки люб’язності поблажливої королеви Карлейль не осоромився.

– На те він Карлейль. Він не журився б навіть тоді, коли б усі стояли, – кинув репліку Канґецу-кун.

– Але залишімо в спокої самосвідомість поблажливих людей, – вів далі Докусен-кун. – До речі, чим більше в людині тої самосвідомості, тим важче їй робити добро. Жаль, але це факт. Звичайно кажуть, начебто з розвитком культури жорстокі звичаї вимирають, а людські відносини стають дружніми, лагідними. Але це груба помилка. Хіба можуть вони стати лагідними, коли людська самосвідомість досягла такого ступеня? Це тільки здається, що люди живуть тихо, спокійно. Насправді їхні стосунки завдають їм нестерпної муки – так почуває себе борець на рингу, очікуючи нападу cупротивника. Збоку глянути, він наче спокійний, а насправді в його душі бурхає море почуттів.

– І бійки в давнину були невинні. Користувалися виключно фізичною силою, – перехопив ініціативу Мейтей-кун. – А в наш час удаються до витончених методів боротьби, що теж сприяв зміцненню самосвідомості. Бекон [205]205
  Френсіс Бекон (1561–1626) – англійський філософ, поборник експериментального дослідження природи


[Закрыть] писав: «Перемaгати природу, спираючись на її сили». Як не дивно, а сучасні люди воюють згiдно з цим афоризмом. Часто як у дзюдо – повалити супротивника, використовуючи його силу…