Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

– Ha те він поліцейський.

– Який ти самовпевнений! У тебе на все відмовка знайдеться.

– Таки знайдеться. Ось тобі з язика не сходить: «3лодій, злодій». А ти його спіймав на гарячому? Як забереш собі щось у голову, то довго будеш людей морочити.

Тепер уже і Мейтей махнув рукою – мовляв, усе одно господаря не виправиш – і несподівано примовк. Господар не тямився з радощів: нарешті таки збив пиху в Мейтея. В його очах господар упав через свою впертість, а господар вважав, що саме завдяки їй він піднявся над Мейтеєм. У житті іноді трапляється безглузда ситуація: поки ти наполегливо добиваєшся перемоги, твої акції падають. Дивна річ, вперта людина вважає, що до смерті втішатиметься заслуженими почестями, не підозрюючи, що тим часом інші її зневажають і не бажають заходити з нею у стосунки. Вперта людина по-своєму щаслива. Таке щастя називають свинячим.

– Жарти жартами, ти підеш завтра?

– Обов’язково. Сказано – до дев’ятої, а я вийду з дому о восьмій.

– А як буде з уроками?

– Пропущу. Велике діло – уроки! – відважно об’явив господар.

– Бачу, ти герой! Хіба можна пропускати?

– Нічого, обійдеться. У мене стала платня, за пропуск не вирахують. Все буде гаразд, – пояснив господар. Ач, який хитрюга! Зате й наївний, як дитина.

– Ну що ж, іди. А дорогу знаєш?

– Звідки? – роздратовано сказав господар. – Рикша довезе, турбуватися нічого.

– Як це так?!… Просто дивуюсь: ти з моїм дядьком обоє рябоє. Великі знавці Токіо!

– Ну й дивуйся.

– Ха-ха-ха, ти знаєш, у якому пікантному місці влаштувалася поліцейське управління Ніхондзуцумі? В Йосіварі!

– Що?

– В Йосіварі.

– Там, де будинки розпусти?

– А де ж іще? В Токіо лише один квартал Йосівара. То що, підеш? – взявся підштрикувати Мейтей-кун.

Господар на мить розгубився, але тут же оговтався і з недоречним запалом прорік:

– Чи Йосівара, чи будинки розпусти – все одно! Сказав – піду, значить піду.

У таких випадках дурні виявляють завидну наполегливість.

Мейтей тільки промовив: «Ну піди, піди, тобі буде цікаво». На цьому пригода з агентом поліції, така клопітна для господаря, дійшла до кінця. Мейтей, своїм звичаєм, ще трохи побаляндрасив, а на прощання сказав: «Уже пізно, треба йти, дядько сердитиметься».

Мейтей зник за дверима. Господар нашвидку впорався з вечерею, зачинився у кабінеті й, згорнувши руки на грудях, віддався роздумам:

«Послухати Мейтея, то й Яґі Докусен-кун негідна людина. А я, дурень, ним захоплювався, намагався його наслідувати! Більше того, Докусен проповідує теорії, позбавлені будь-якого здорового глузду, і, як твердить Мейтей, трохи ідіотські. Серед його послідовників уже є два найсправжнісіньких психи. Небезпечний тип! А буду необачний, то він затягне мене в свою компанію. Захоплений літературними якостями листа, я подумав, що Тендо Кохей, інакше Татіматі Робай-кун, ерудит, велика людина, а виявилося – він звичайний собі божевільний, що коротає дні в лікарні Суґамо. Навіть якщо Мейтей і цього разу зробив з мухи слона, то все одно факт залишається фактом, що Татіматі зажив слави у притулку ідіотів і вважає себе охоронцем справедливості. А може, і я вже трохи теє?… Недарма кажуть, що свій свояка вгадає здалека. Якщо я захоплююсь теоріями божевільного… в усякому-разі, співчуваю його словам і листам… то чи далеко мені до нього? Адже не виключено, що, мешкаючи в сусідстві з божевільним, я міг би проламати отвір у стіні та вкупочці, коліно в коліно, весело з ним гомоніти. Біда насувається! Віднедавна мене самого почало вражати, що в моїй голові одна химера заходить за іншу. Не будемо зачіпати хімічних процесів у мозку, а прослідкуймо, як воля породжує вчинки – скільки дивовижного, незвичайного можна побачити, коли вони набирають словесної форми. Як жаль, що язик мій не відчуває смаку води, тіло – прохолоди вітерцю, а на зубах і м’язах з’являються ознаки божевілля. Лихо чимраз ближче і ближче! Можливо, я вже прекрасний пацієнт для лікарні Суґамо. На щастя, я нікого не поранив, не завдав шкоди суспільству, Мабуть, лише тому мене ще терплять і не виганяють з Токіо. Ні, тепер мені начхати й на пасивність, і на активність! Передусім треба перевірити пульс. Здається, пульс у нормі. Може, гарячка? Ні, здається, потьмарення розуму ще не настало. А все-таки страшно.

Якщо шукати схожості тільки з душевнохворими, то, мабуть, неможливо вийти за межі володінь, де панує божевілля. Так не годиться. Я взяв за взірець божевільного і його міркою намагаюсь оцінити свій душевний стан. Тож не дивно, що я дійшов такого сумного висновку. Може, доб’юся іншого наслідку, якщо порівняю себе з цілком здоровою людиною? Тож почнемо з найближчих до мене людей. Передусім візьмемо сьогоднішнього гостя – Мейтеєвого дядька в сюртуку. «Куди звернути душу?» Тут щось трохи підозріле. Тоді Канґецу? 3 ранку до вечора він кульки обточує, навіть обідати не ходить. Теж із сумнівної компанії. Третій – Мейтей? Вважає, що в нього небесний дар – глузувати з людей. Такий собі веселий псих. Четверта – жінка Канеди? В неї злослива натура, а поведінка виходить за межі здорового глузду. Чистісінький зразок психопатки. П’ятий на черзі – Канеда-кун. Я не мав щастя його бачити, але гадаю, що він теж ненормальний, якщо живе душа в душу з такою жінкою. Ненормальний – теж саме, що божевільний, отже, Канеда з того ж гурту. Тепер… та хіба усіх перелічиш? Паничі з «Paкуункану» ще зелені, але досить шалені, щоб довести світ до загибелі. Що за мара? Виходить, що всі люди варті одне одного. Ну, от і стало легше! Цілком можливо, що суспільство – зборище божевільних. Шаленці, збігшись докупи, хапають один одного за барки, сваряться і грабують один одного, об’єднуються і розпадаються на групки. А все це разом називається суспільством! Якщо серед них з’являються більш-менш розумні люди, здатні логічно мислити, і стають їм на перешкоді, орда шалених будує для них божевільню і запаковує туди бідолах так, що ті вже звідти ніколи не виберуться. Хіба не правда? Значить, в’язні психіатричних лікарень – звичайні нормальні люди, а поза стінами цих закладів, на волі, бешкетують душевнохворі. Трапляється, що й божевільних об’являють божевільними, якщо вони діють осібно, але об’єднані, вони становлять грізну силу, яка дозволяє їм назвати себе нормальними. Можна навести чимало прикладів, коли один найбільший безумець, пустивши в хід владу і гроші, за допомогою своїх нікчемник попихачів, теж божевільної братії, чинить над людьми наругу, а про нього поширюють добру славу. Що воно діється на світі?»

Ось такий був душевний стан господаря тієї ночі, коли він сидів у задумі при яскравому світлі самотньої лампи. Саме тоді найчіткіше виявилася каламуть його розуму. Цей телепень, незважаючи на свої кайзерівські вуса, нездатний відрізнити божевільного від здорової людини. Більше того, поставивши собі це завдання, він удався до голови по розум, але, не дійшовши жодного висновку, залишив проблему нерозв’язаною. Він людина з недорозвинутим мозком, нездатна додумати що-небудь до кінця. Що ж до його аргументації, то єдина її особливість – розпливчастість, висновки ж – невловимі, схожі на димок цигарки «Асахі», що витікає з його ніздрів.

Я – кіт. Можливо, хтось засумнівається: мовляв, як це я зміг так докладно описати роздуми господаря. Повірте, що для кота нема легшої справи на світі. Я вмію читати думки. Питаєте, коли я навчився? Вам до цього зась! Важливо, що вмію. Коли хочу подрімати, вмощуюсь на колінах у людини, притиснувшись м’якеньким кожушком їй до живота. За якусь хвилину між нами починає текти електричний струм, і внутрішній світ людини чітко вимальовується в моїй уяві. Недавно я навіть затремтів, прочитавши господареві думки. Він ніжно гладив мене по голові й раптом придумав дику річ: «От якби здерти шкуру з цього кота! Була б тепла безрукавка». Який жах! А проте я вважаю, що мені випала велика честь, адже я можу розповісти, які думки роїлися в господаревій голові. Тим часом господар подумав: «Що воно діється на світі?» – і голосно захропів. Напевне, завтра не пригадає, про що думав увечері. Тож якщо йому закортить поміркувати про божевілля, доведеться починати спочатку. Правда, ніхто не поручиться, що його думки попливуть тим самим руслом доти, доки він не скаже: «Що воно діється на світі?» Можна бути певним лише в одному: хоч би яким річищем вони плили, а допливуть до слів: «Що воно діється на світі?»

Розділ X

«Вставайте, вже сьома!» – гукнула з-за фусуми господиня. Господар лежав, одвернувшись до стіни, й мовчав – хто зна, чи він прокинувся, чи ще спить? Він узяв собі за звичку не озиватися. А коли вже не може відмовчатися, каже «ага». Але й те «aгa» нелегко з нього витягти. У лінощах, що показують його огиду до всього на світі, є свій прихований зміст, але жінки таких недбайливих не люблять. Якщо навіть власна дружина не вельми-то його цінує, то легко собі уявити, як ставляться до нього інші жінки. Господареві ніколи не запобігти ласки у благородної дами, адже недарма кажуть: «Якщо рідня тебе зреклася, то й куртизанка не приголубить» [180]180
  Слова з п’єси театру «Но»


[Закрыть]. Не було б потреби виказувати зараз, що господар анітрохи не популярний серед представників жіночої статі, якби не побоювання, що через непорозуміння він не скине вини за байдужість дружини на нещасливу зірку. А так мої слова, продиктовані щирістю, врятують його від помилки – поставлять на своє місце.

«У призначений час я сповістила, що пора вставати, але він знехтував мої слова і навіть «ага» не промимрив, тож нехай нарікає на себе – не моя вина, як проспить», – вирішила господиня і, схопивши віник і щітку, подалася в кабінет. За хвилину звідти долинув шурхіт – так завжди починалося прибирання. Власне, для чого прибирають кімнату: щоб повправляти м’язи чи для розваги? Хоча в мої обов’язки не входить прибирання і я можу не звертати на нього уваги, я все-таки мушу сказати, що з будь-якого погляду господиня взялася до беззмістовної роботи. Питаєте, чому? Господиня ж бо прибирає заради прибирання: проведе раз щіткою по сьодзі, погладить віником мату, і вважає, що роботі кінець. А спитайте її про причину або наслідки роботи, і вона нічого не відповість. От безвідповідальна особа! Тому чисті місця щодня зостаються чистими, запорошені – запорошеними. Видно, господиня вважає, що таке прибирання краще, ніж ніщо – так в стародавньому Китаї Конфуцій ставився до звичаю в перший день місяця за місячним календарем приносити в жертву барана: мовляв, це проста формальність, але жаль, якщо вона відімре. Правда, господареві від такого прибирання ні холодно ні жарко. А от велич господині саме в тому, що вона виконує явно непотрібну роботу. Хоча господиню єднає з прибиранням багаторічна практика, – така, що згадка про одне миттю викликає в пам’яті інше, – його наслідки аніскілечки не покращали – вони залишилися такими ж мізерними, – як і до народження господині або ще раніше, до винайдення віника і щітки. Я думаю, що незалежно від свого змісту поняття «господиня» і «прибирання» пов’язані між собою так само нерозривно, як у формальній логіці судження з терміном.

На відміну від господаря я звик прокидатися вдосвіта, а тому в такий час відчуваю, як підтягло живота. В моєму котячому становищі не годиться лізти поперед батька в пекло – снідати раніше за господарів, але, ніде гріха діти, тільки-но уявляю собі, як смачно парує юшка в моїй черепашці морського вушка, мені вже не сидиться. Коли наперед знаєш, що твої зусилля будуть марні, найкраще – потішитися надією і нічого не робити, а сидіти склавши руки. Однак цього разу справа повернулася інакше: мені страшно захотілося перевірити, чи мої задуми справдяться. Навіть якщо напевне при перевірці якогось припущення тебе чекає невдача, важко заспокоїтися, поки розчарування не стане доконаним фактом. Охоплений нетерплячкою, я пробрався у кухню. Передусім я заглянув у черепашку під пічкою – як і сподівався, вилизана ще вчора, вона блищала у таємничому світлі ранньої осені, що тихо соталося крізь дахове вікно. Служниця пересипала в барильце зварений рис і тепер у казанку на жаровні щось старанно перемішувала. На стінках казанка поприсихали смужки рисового відвару, подекуди такі тонюсінькі, що скидалися на цигарковий папір. «Рис і юшка вже готові, могли б мене нагодувати», – подумав я. В таку пору соромитися не годиться. Навіть якщо не вийде на моє, шкоди ніякої не буде. І я вирішив будь-що домогтися сніданку. Хоч я і нахлібник, але ж голод не тітка! Поміркувавши так, я почав нявкати – влесливо, жалібно й докірливо. А служниці дарма. Відомо кожному, що зроду в такої безжалісної пики нема ні крихти милосердя. Але ж майстерність у тому й полягає, щоб розжалобити навіть її. Я ще раз спробував: «Няв, няв!» Повірте, в тому нявканні вчувалося стільки горя, що в будь-якого самотнього подорожанина серце защеміло б з жалю. Та служниці хоч би що. Може, ця жінка глуха? Якщо це так, то хто б її узяв на службу? А можливо, вона глуха тільки до котячого голосу. Кажуть, серед людей трапляються так звані дальтоніки, що не розрізняють кольорів. Вони, напевне, вважають себе цілком зрячими, а лікар називає їх інвалідами. У служниці, видно, голосовий дальтонізм – не розрізняє тембру голосу. Ясна річ, людина з такою вадою – інваліда. Інвалід, а, бач, яка самовпевнена! Ще ні разу вночі не відчинила мені дверей, коли мені було конче треба. А якщо зрідка й відчиняла, то потім не впускала. Але ж нічна роса шкодить навіть улітку! Ви собі не уявляєте, як прикро ждати цілу ніч сходу сонця, тим паче в мороз. Недавно служниця замкнула двері перед самим носом і, треба ж трапитись біді, на мене напав бездомний пес. Тут уже добра не жди. Лише в останню мить я видерся на дах повітки і цілісіньку ніч їв дрижаки. Усе через її безсердечність. Хоч би скільки ти плакав, а від такої особи співчуття не діждешся. Але, як то кажуть: «Злидні красти навчать, кохання листа напише, а як тривога – то до Бога». Отож і я готовий на все. «Няв, няв!» – заголосив я, намагаючись привернути на себе увагу. Я глибоко переконаний, що моє нявкання чарівністю не поступається перед симфонією Бетховена, але на служницю воно, здається, не вплинуло. Нараз служниця стала навколішки, відкинула ляду і витягла з ями довгий, з чотири суни, шматок вугілля. Вдарила ним об край жаровні, вугілля розлетілося, обсипавши підлогу чорним порошком. Дещо, либонь, і в юшку попало. Але служниця не з тих, кого турбують такі дрібниці. Вона мерщій зібрала шматки вугілля і кинула в жаровню. До моєї симфонії, видно, й не збиралась прислухатися. Не було ради, і я, зажурений, поплівся до їдальні. Та по дорозі зачув веселий гамір – у ванній милися господареві дочки.

Я сказав «милися». Але яке то було миття, коли тільки двоє старших відвідували дитячий садок, а наймолодша була така малюсінька, що могла ходити, лише вчепившись за поділ старшої сестри! Ясна річ, як слід умитися або нарум’янитися вона не вміла. Найменша витягла з відра ганчірку й старанно терла щоки. Мабуть, неприємно мити обличчя ганчіркою. Але чи варто дивуватися, якщо мала навіть під час землетрусу вигукує: «О, як інтелесно!» Що ж, може, на неї зійшло більше прозріння, ніж на Докусен-куна. Як і треба було сподіватися, найстарша, свідома добровільно взятої на себе відповідальності, пожбуривши кухлик, закричала: «Мала, що ти робиш?! Це ж ганчірка!» – і почала виривати у сестри ганчірку. А малій не бракувало свавілля – вона й слухати не хотіла, а тягла ганчірку до себе, огризаючись: «Не займай, дулепа!» Що таке «дулепа» – невідомо, звідки це слово взялося, теж ніхто не знає. Відомо тільки, що мала його вживає часто, коли вередує. Якийсь час сестри смикали ганчірку в різні боки, з неї скапувала брудна вода і немилосердно забруднила малій ноги. Якби тільки ноги, то півбіди, а то ж вона замазала поділ «ґенроку» [181]181
  Ґенроку – період японської історії (1688–1704)


[Закрыть]. Я не раз чув, що вони казали «ґенроку», але тільки недавно збагнув, що мова йде про плаття з візерунчастої тканини. І від кого вони запозичили таке чудернацьке слово? «Мала, перестань, замочиш ґенроку!» – наполягала найстарша. Ач, яка освічена! А ще недавно не могла відрізнити «ґeнроку» від суґороку [182]182
  Суґороку – гра, в якій, кидаючи кісточки, пересувають фігури


[Закрыть].

Коли вже я згадав про «ґeнроку», то принагідно скажу: діти іноді так перекрутять слово, так заморочать тсбі голову, що ніколи не второпаєш, що воно й до чого. «Університет» обернули на «у, паштет!», говорячи про бога Ебісу, мають на увазі кухонну завісу, а як пригадують слово «пожежа», то назвуть її «полум’яна вежа». Щоразу, коли господар чує таку підміну слів, нишком посміхається, а от у школі за свої, ще грубіші, помилки йому не соромно перед учнями.

3апримітивши, що «ґенроку» замочилося, мала – вона каже про себе не «мала», а «мава» – в плач. «Біда, якщо вона застудиться», – вискочивши з кухні, служниця висмикнула з рук малої ганчірку і заходилась витирати нею плаття малої. Серед тієї колотнечі порівняно спокійною була середульша дочка, Сунко. Розкривши пляшечку білил, що скотилася з полиці, вона заходилась чепуритися. Спершу вмочила пальця у білила й на кінчику носа провела білу смужку – відразу стало ясно, де її ніс. Потім тим же пальцем залишила пляму на щоці. Саме тоді, як на обличчі з’явилася така прикраса, служниця, витираючи ганчіркою плаття найменшій доньці, принагідно стерла й білила на щоці Сунко. Та, здається, була невдоволена.

Крадькома намилувавшись цим видовищем, я вибрався з їдальні в господареву спальню позирнути, чи він уже встав. Та дарма – господаря наче лизень злизав. Натомість з-під укривала виставала нога з високим підйомом. Напевне, господар вирішив: якщо виставить голову, то доведеться вставати. А він так цього не хотів! Черепаха, та й годі. В цю мить, скінчивши прибирання кабінету, до спальні зайшла господиня з віником і щіткою. Як і перед тим, гукнувши з порога: «Як, ви ще не встали?» – трохи постояла, – видно, поглядом шукала чоло вікової голови. Відповіді не було й цього разу. Тоді господиня за двома енергійними кроками опинилася біля постелі і, стукнувши віником об підлогу, з надією почути відповідь повторила: «Що з вами, ще спите?» Господар, звісно, вже не спав. Лаштуючись стримати жінчин напад, він заздалегідь сховався з головою під укривалом. Мабуть, гадав, що досить йому ховати голову і його не помітять. Та не так сталось, як гадалось. Поки голос доносився з-за фусуми, щонайменше з відстані одного кена, господар у душі радів – думав, пронесе, але як віник стукнув зовсім близько, за три сяку від постелі, він трохи злякався. До того ж за другим разом жінчин голос був удвічі гучніший, проникав навіть крізь укривало. Зрозумівши, що далі опиратися – марна справа, господар озвався тихеньким «ага».

– Здається, вам на дев’яту до школи. Не баріться, а то запізнитеся.

– Могла б і не казати, вже встаю, – відповів господар, визираючи через рукав ватяного кімоно, що правило йому за укривало. Ото була дивовижа!

Господиня з досвіду знала: тільки-но вона повірить, що чоловік устав, і заспокоїться, як він знову задрімає. Тож треба бути пильною. І вона напосілася на господаря: «Вставайте ж, вставайте!» Неприємно, коли тобі гукають «вставайте!», якщо ти сказав, що встаєш. Тим неприємніше було такій впертій людині, як господар. Він не витримав, скинув з голови ватяне кімоно і витріщив очі:

– Чого ти галасуєш? Сказав, що встану, – значить, встану!

– Ви вже не раз казали, а не вставали?

– Хто? Коли? Оце вже брешеш.

– Завжди.

– Бреши, та не перебріхуй.

– Ще невідомо, хто бреше.

Стоячи в головах з віником у руці, господиня мала грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало заверещав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче – так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, – дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося плакати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові найманці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь береться плакати. У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян – господар, а чи господар – Ят-тян. Дати ляпасу господареві – проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназистами, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається – увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.

Зачувши Ят-тянів плач, господареві так зіпсувався настрій, що він одразу підвівся на постелі. Ніщо не допомогло: ні вдосконалення духу, ні Докусенові настанови. Отож господар підвівся і почав чухати голову обома руками так несамовито, що, здавалось, здере епідерму. Накопичена за місяць лупа сипонула на потилицю і комір сорочки. Неповторне видовище! А вуса? Вони наїжились. Мабуть, вирішили, що не подоба лежати спокійно, коли господар шаленіє, отож волосини грізно стриміли, якій куди заманеться. Правда, і в такому вигляді вони справляли неабияке враження. Ще вчора вони смиренно наслідували вуса його величності німецького кайзера, та от за одну ніч забули муштру і поквапно вернулися у свій первісний стан – точнісінько так само, як господар викинув з голови вдосконалення духу й показав своє єство, зрівнянне хіба що з натурою дикого кабана. Лише тепер я зрозумів, яка безмежна Японія, якщо такий неотеса працює вчителем, а не опинився за ворітьми школи. На її просторах і Канеду, і його шпигунів мають за людей. Господар певен, що йому нічого побоюватись звільнення, поки Канеду і його нишпорок вважають за людей. У крайньому разі можна послати листівку Тендо Кохеєві у Суґамо й спитатись у нього поради.

Тепер господар втупив свої каламутні очі, які я описав вам учора, в нішу з полицями заввишки один кен. Нижня полиця майже торкалася краю постелі, тож господар міг її оглядати сидячи. Крізь діри у візерунчастому папері, що закривав полиці, прозирали чудернацькі нутрощі, одні – друковані, інші – рукописні, котрі вивернуті, а котрі перевернуті догори ногами. Як тільки господар побачив ті нутрощі, йому забаглося їх прочитати. Може видатися дивним, що господареві, який ще хвилину тому в гніві ладен був схопити жінку рикші й торохнути її головою об сосну, – тому господареві раптом закортіло почитати оцей непотріб. Але насправді тут нема нічого дивного: то звична річ для веселих психопатів. Господар скидався на маля, яке досить задобрити вафлею, щоб воно перестало плакати і засміялося. Давно колись господар мешкав у пансіоні одного храму поряд з кімнатою кількох черниць. Взагалі, з-поміж капосних жінок найкапосніші черниці. Так от, черниці, видно, розкусили господареву вдачу, бо, готуючи їжу, наспівували: «То ворон плаче, то вже скаче». Власне, відтоді господар і зненавидів черниць. Якщо й не дуже, то, в усякому разі, зненавидів. Господар плаче і сміється, радіє і журиться більше, ніж звичайні люди, але жоден з цих душевних станів не триває довго. М’яко кажучи, в господаря непостійний характер, його бажання змінюються, як вітер, одне слово, він – нерозумна, вперта й вередлива дитина. А коли так, то не дивно, що він схопився з постелі й, прикипівши очима до. поличок, узявся перечитувати назви книжок. Спочатку його погляд спинився на перевернутому догори ногами томику Іто Хакубуна. Зверху на книжці було написано: «28-е вересня, 11-й рік Мейдзі». Видно, вже тоді губернатор Кореї плівся хвостиком за Імператорськими циркулярами. Цікаво, чим тоді займався цей генерал? Я насилу прочитав: «Міністр фінансів». Очевидно, велике цабе: стоїть догори ногами, а міністром фінансів усе-таки залишився. Трохи ліворуч – теж міністр фінансів, лежить, дрімає після обіду. Розумно. Той не зумів довго встояти на руках. Унизу вирізьблено на дощечці дві букви: «Ти». Далі, на жаль, нічого не видно. А так кортить прочитати! У другому рядку написано слово «швидко». Ото Й усе. Хочу прочитати, що далі, але нема за що вхопитися. Якби господар був агентом столичного управління поліції, я б поцупив ті матеріали, не питаючи дозволу. Відомо, що агенти поліції не мають вищої освіти, а тому готові на все, аби лише назбирати фактів. І нічого тут не вдієш. Добре, якби вдалося їх привчити хоч до найпростішої чемності. Цього, приміром, можна було б досягти, якщо не давати їм фактів, поки вони не стануть ввічливіші. Кажуть, що, оплутавши тенетами законів, вони навіть чесних людей можуть безпідставно звинуватити у злочинах. То справжнє божевілля – перетворювати у злочинця власного роботодавця. Потім я глянув на середину полиці – книжка про префектуру Ойта робила сальто-мортале. Ну, якщо Іто Хакубун стоїть догори ногами, то чому б префектурі Ойта не робити сальто-мортале? Дочитавши до цього місця, господар підняв угору стиснуті кулаки. Він готувався позіхати.

Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар неквапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґелґотав «ґа-ґа, ґе-ґе…». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши перейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгуватого хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чорного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Кусямі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке, що нефахівець ніяк не вгадав би, з чого воно зроблене. Принади хібаті в тому, що, вишаруване, воно яскраво блищить. Що ж до нашого хібаті, то його майже не торкалася ганчірка, а через це воно таке замурзане, що годі сказати, з чого його виготовили: з дзелькви, вишні чи павлонії? Похмуріше хібаті навряд чи можна знайти на білому світі. Ви питаєте, де господар купив таку штуку? Я не пригадую, щоб господар десь її купував. «Значить, йому подарували?» – спитаєте ви. Здається, ніхто йому не дарував. «Виходить, украв?» – скажете ви. А хто його зна? Давно колись родичі попросили господаря наглядати за домом їхнього старого, щойно померлого, голови сім’ї. Згодом господар обзавівся власною оселею і, звільняючи дім старого, без усякого сорому прихопив з собою і хібаті – він дуже звик до нього. Що й казати, ганебний вчинок. Але я думаю, що такі речі часто трапляються на світі. Кажуть, що банкіри, маючи справу з чужими грішми, так до них звикають, що вважають їх своїми. Урядовці – слуги народу. Їх наділено повноваженнями виконувати певні обов’язки. Однак, щоденно користуючись наданою їм владою, вони докочуються до того, що дивляться на неї як на свою власність. Що ж до народу, то йому, мовляв, – зась! Поки світ переповнений такими от людьми, не слід через той випадок з хібаті обзивати господаря злодієм. Якщо господар злодій, то всі люди на світі теж злодії.

Коли господар умостився за столом біля хібаті, троє його доньок уже наминали сніданок – умита ганчіркою мала, швидка до перекручення слів Тонко і косметичка Сунко. Господар, обвів їх поглядом й оцінив по справедливості. Обличчя Тонко скидалося на поцятковане руків’я меча із заморської сталі. В обличчі Сунко було щось від старшої сестри, але загалом воно нічим не відрізнялося від червоної лакованої таці, що їх виготовляють на островах Рюкю. І тільки найменша виділялася своїм продовгуватим обличчям. Нічого дивного, якби вертикально продовгуватим – адже таких облич на світі чимало. Ні, в найменшої було горизонтально сплющене обличчя. «Хоч би як мінялася мода, а навряд чи горизонтально сплющене обличчя буде популярним, – зосереджено думав господар. – Нема ради, хай уже росте такою». А вона не просто росла – гналася вгору як пагіння бамбука в храмі секти Дзен. Щоразу, як господар ловить себе на думці, що донька так швидко виросла, холодний піт його обливає, наче хто за ним женеться. Хоч який він тугий на голову, а все-таки знає, що його діти – особи жіночої статі. А отже, доведеться їх видавати заміж. Знаючи це, він свідомий того, що в нього нема здібностей до такої справи. Господар не має жодного уявлення, куди діне своїх дітей. Якщо не знаєш, куди діти, то навіщо було родити? На те він і людина. Кращого визначення, що таке людина, не може бути. Досить сказати, що людина – істота, яка створює непотрібні речі собі на муку. А все-таки діти – чудові створіння. Вони й не підозрюють, у якому скрутному становищі опинився їхній батько, а з насолодою поглинають сніданок. Однак найбільшого клопоту завдає мала. Цього року їй сповнюється три роки, а тому господиня ставить перед нею чашку й хасі, що відповідають її віку. Але малу це не влаштовує. Вона неодмінно вихопить чашку й хасі у старшої сестри і через силу орудує цими надто великими інструментами. На світі так уже повелося: нездари з мізерним розумом з усіх сил дряпаються по службовій драбині, аби зайняти невідповідну їм посаду. Їхні нахили прокльовуються уже змалечку. Тож не тіште себе надією, що освітою і вихованням удасться їх вилікувати – зло надто глибоко вкорінилося.

Захопивши в монопольне володіннл завелику для неї чашку і хасі, мала поводиться як тиран. А як же iнaкше? Вона ж силкується орудувати знаряддям, яке їй не піддається. Спочатку, затиснувши хасі в кулак, мала вганяє їх до самого дна чашки, майже по вінця заповненої рисом і юшкою. Під. дією прикладеної сили чашка, яка досі сяк-так зберігала рівновагу, враз нахилилася на тридцять градусів, і юшка невблаганно полилася малій на груди. Але мала не з тих, щоб розгубитися через таку дрібницю. Вона ж бо справжній тиран. Мала енергійно виймає хасі і водночас прикладає свій маленький писок до краю чашки. Рис набився їй у рот, окремі рисинки, жовті від юшки, прилипли на кінчику носа й на щоках. Декотрі рисинки покотилися на мату. Мала цього не сподівалася. Не дуже розумний спосіб їсти! Мені б хотілося порадити славнозвісному Канеді-кунові та іншим можновладцям: панове, якщо будете обходитись з людьми, як мала з чашкою і хасі, то вам у рот попаде тільки дрібочка, і то чисто випадково. Схаменіться, поки не пізно. Адже не личить діловим людям гав ловити.