Текст книги "Ваш покірний слуга кіт"

Автор книги: Нацуме Сосекі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

– Однак у вас чомусь усе гаразд.

– Я уникнув полисіння, зате відтоді став короткозорим, – і Мейтей заходився обережно протирати окуляри в срібній оправі.

Раптом господар наче щось згадав.

– Власне кажучи, де тут містика? – для певності спитав він.

– Я ніяк не збагну, чи вона десь купила ту перуку, чи знайшла. Ось вам і містика, – і Мейтей нап’яв на носа окуляри.

– Наче послухала справжнього оповідача, – похвалила господиня.

Перша частина Мейтеєвих баляндрасів добігала кінця, і я подумав, що він замовкне. Та де там! Мейтей, видно, не вгамується, поки рота не затулять затичкою. Отож він провадив далі:

– Ясна річ, я зазнав розчарування, але якби я одружився з нею, нічого не підозрюючи про лисину було б ще гірше – вона б усе життя муляла мені очі. Треба добре подумати, щоб зопалу не втелющитися в халепу. Бо іноді трапляється, що тільки в останню хвилину вилізають назовні приховані вади. Так буває і з одруженням. Отож, Кaнґецу-кун, не впадай у тугу, не вдавайся в смуток, не муч себе, а заспокойся й обточуй свої кульки, – порадив Мейтей.

– Еге ж, біда. В тебе кульки збунтувалися, а з іншими ще не така чудасія трапляється. От хоч би Робай-кун, що ото пpибігав до бібліотеки за малою потребою. Ото дивак!

– Що він такого накоїв? – пожвавішав господар.

– От як було. Колись давно сенсей зупинився в готелі «Тодзайкан»… Тільки на одну ніч… І того ж вечора запропонував покоївці свою і серце. Я теж легковажний, але до такого ще не доріс. До речj, в готелі в ту пору була покоївкою відома красуня Онацу-сан. Тож не дивно, що він їй освідчився – адже саме вона обслуговувала його кімнату.

– Як же це так «не дивно», тож зовсім схоже на твою пригоду на перевалі.

– Трохи схоже. Правду казати, між Робай-куном і мною не така вже й разюча різниця. В усякому разі, він запропонував Онацу-сан вийти за нього заміж, але, не дочекавшись відповіді, звелів принести кавуна.

– Що ви кажете? – здивувався господар. Не лише господар розгубився. Господиня і Канґецу-кун, ніби змовившись, теж впали в задуму. Мейтей, на ніщо не звертаючи уваги, жваво вів далі:

– Він покликав Онацу-сан та й питає: «В Сідзуока є кавуни?»– «Навіть у Сідзуока є кавуни», – відповіла Онацу-сан і принесла на тарелі кавуна. Робай-кун строщив кавуна і жде відповіді. А її нема та й нема. І тут, як на гріх, у нього живіт заболів. Робай-кун стогне, ойкає – ніщо не помагає. От він кличе Онацу-сан і цього разу питає: «У Сідзуока є лікарі?» – «Навіть у Сідзоука є лікарі», – відповіла покоївка і привела лікаря на ім’я Тенті Ґенґо – дехто може подумати, що він украв ім’я з букваря. Хвалити Бога, наступного ранку біль ущух. Перед самим від’їздом Робай-кун викликав Онацу-сан і запитав, чи згодна вона прийняти вчорашню пропозицію. Онацу-сан, усміхнувшись, відказала: «В Сідзуока є кавуни, є лікарі, але нема дівчат, які б за одну ніч вирішили стати нареченими», – повернулась і вийшла. Відтоді, спізнавши, як і я, що таке нещаслива любов, Робай-кун розчарувався і почав ходити в бібліотеку тільки для того, щоб справляти малу потребу. Як подумати, то всьому виною жінки.

– Щира правда, – як ніколи запально підхопив господар. – Недавно я читав п’єсу Мюссе. Один її персонаж, цитуючи римського поета, сказав: «Що легше за пір’я? – Порох. Що легше за порох? – Вітер. Що легше за жінку? – Ніщо». Влучно сказано. 3 жінкою самий клопіт.

– Вам не до вподоби жіноча легковажність, а що ж доброго в чоловічому туподумстві? – не погодилася господиня.

– Як це розуміти?

– Самі знаєте, його у вас чимало.

– Чому це я тугодум?

– А хіба ні? – Зчинилася потішна суперечка.

Мейтей з цікавістю прислухався, а відтак і собі встряв у розмову. .

– Мабуть, саме в цьому суть подружнього життя: розчервонілі лиця, звинувачення, осуд і докори. В давнину сімейне життя, напевне, було зовсім беззмістовним, не те що тепер.

З Мейтеєвих слів важко було дорозумітися, чи він глузує, чи вихвалює господарів дому. Але й на цьому він не спинився, а, як звичайно, взявся просторікувати про зовсім непотрібні речі:

– Кажуть, що в давнину жодна жінка не наважилася б перечити чоловікові. Як на мене, то це не велике щастя – однаково що оженитися з німою. Краще вже, коли тобі жінка, як оце недавно господиня, кине, що ти тугодум чи щось подібне. Як з жінкою не посваришся, з нудьги вмреш. Моя матінка батькові тільки й казала «авжеж», «звичайно». Прожили разом двадцять років, а вона нічого не бачила, крім храму. Я так її жалію! 3ате вона вивчила напам’ять посмертні імена всіх наших предків. Те ж саме було між молодими. 3а мого дитинства нікому не дозволялося, як це робить Канґецу-кун, грати в оркестрі з коханою, призначати їй підозрілі спіритичні зустрічі.

– А жаль, – похнюпив голову Канґецу-кун.

– Таки жаль. Однак це не означає, що тодішні жінки поводилися краще, ніж тепер. Ви, господине, самі якось обурювалися, що гімназистки зовсім розбестилися. А в давнину вони ще не такі колінця викидали.

– Невже? – поважно спитала господиня.

– Таки-так. Я не просто базікаю – у мене є докази, і тут уже нічого не вдієш. Кусямі-кун, ти, мабуть, пам’ятаєш, ще коли нам було п’ять-шість років, дівчаток носили, як гарбузів, у кошиках на коромислі й продавали. Пригадуєш?

– Я цього не пригадую.

– Не знаю, як у твоїх краях, а в Сідзуока достеменно таке було.

– Сумніваюсь, – прошепотіла господиня.

– Невже? – недовірливо запитав Канґецу-кун.

– Я ж вам правду кажу. Мій батько сам прицінювався. Мені тоді, мабуть, було років шість. Прогулюючись, ми якраз переходили з Абураматі в Торітъо, коли це чуємо, як хтось навпроти вигукує: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Ми поминули два квартали й на розі вулиці, перед крамницею мануфактури «Ісеґен», натрапили на того продавця. «Ісеґен» – найбільша в Сідзуока крамниця мануфактури, фасад завширшки з десять кенів [138]138
  Кен – міра довжини, 1,81 м.


[Закрыть], а комор аж п’ять. Як поїдете – подивіться. Безсумнівно, вона досі збереглася. Чудовий будинок. Прикажчика звали Дзембее. Він сидів за конторкою завжди з таким виразом, наче три дні тому поховав матір. Поряд з Дзембее-куном займав місце парубок двадцяти п’яти років. Звали його Хацу-сан. Той Хацу-сан був блідий як смерть, – здавалося, він вирішив йти за Унсьо [139]139
  Унсьо Ріссі (1827–1909) – проповідник буддійської секти Сінґон


[Закрыть] й двадцять один день перетяг на самій юшці з локшини. Сусідою Хацу-сана був Тьодон; він сидів, зіпершись на рахівницю, такий засмучений, ніби вчора в нього оселя згоріла. Біля Тьодона…

– Ти що, розповідаєш про крамницю мануфактури чи про торгівлю дівчатками?

– Звісно, про торгівлю дівчатками. Власне кажучи, про ту «Ісеґен» я теж знаю цікаву історію. Але, на жаль, мушу відкласти до іншого разу, сьогодні займемося лише торгівлею дівчатками.

– До речі, торгівлю теж краще облишити.

– Чому? Адже це такий вартісний довідковий матеріал для порівняння характеру жінки нашого двадцятого століття і перших років епохи Мейдзі. Невже ми так легко відмовимось від нього?.. Так от, коли ми з батьком опинилися перед крамницею «Ісеґен», згадуваний уже торговець звернувся до батька: «Пане, може, купите решту? Дешево віддам, купіть», – і, поставивши кошики на землю, витер піт з лиця. Я зазирнув усeредину – в кошиках сиділо двоє дівчаток дворічного віку. Батько сказав: «Якщо дешево, можна купити. У тебе тільки ці?» – «На жаль, сьогодні вже усіх продав, зосталося тільки двоє. Вибирайте, яка вам до вподоби», – відповів торговець і підніс дівчаток батькові під самий ніс, наче то були не люди, а гарбузи. Батько постукав по голові дівчаток і мовив: «О, непоганий звук». Почалися запеклі переговори, нарешті батько збив ціну і сказав: «Можна б купити, а ти за товар поручишся?» – «За передньою я весь час спостерігаю, у ній не сумніваюся, за другу не ручуся, може, й має який гандж – ззаду в мене очей немає. За неї не гарантую, а тому правлю менше». Я досі пам’ятаю цей діалог. Уже тоді дитячим серцем я відчув, що жінок треба остерігатися… Oднак тепер, на тридцять восьмому році Мейдзі, перевелися люди, котрі обрали собі таке дурне заняття, як торгівля дівчатками, ніхто вже не скаржиться, що носити дітей за плечима небезпечно. Я доходжу висновку, що під впливом європейської цивілізації у поведінці жінок знайшли прогресивні зміни. Як ти гадаєш, Канґецу-кун? .

Перш ніж як відповісти, Канґецу-кун довго відкашлювався, а тоді навмисне спокійним, тихим голосом виклав наслідки своїх спостережень:

– Тепер жінки відвідують школи, влаштовують концерти, добродійні вечори, пікніки і там же самі себе продають: «Гей, купіть!» У наш час уже нема потреби вдаватися до підлої комісійної торгівлі, намаючи городників, що ходять по місту і вигукують: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Така природна зміна настає поступово, коли у людей розвивається почуття самостійності. Старі люди від зайвого страху перед майбут нім нарікають на цю самостійність. І дарма. Адже це настійне веління нашої цивілізованої епохи. Як на мене, така переміна – відрадне явище, в душі я його щиро вітаю. За одне можете бути спокійні: купівля стала іншою – тепер не знайдеться дикуна, який стукатиме дитину по голові й питатиме, чи товар надійний. У нашому заплутаному світі й так клопоту по горло. Тож ніколи стукати. А то до шістдесяти засидишся у парубках або дівках.

От що значить бути юнаком двадцятого століття! Канґецу-кун виклав цілком сучасні погляди і, глибоко затягнувшись цигаркою «Сікісіма», випустив дим Мейтеєві прямо в обличчя. Але Мейтей не з тих, кого можна спантеличити димом цигарки.

– Як ви слушно зауважили, теперішні гімназистки й дочки заможних батьків страшенно самозакохані й самовпевнені. Особисто мене розпирає втіха, що вони ні в чому не поступаються чоловікам. Якщо говорити про вихованок гімназії, що поряд з моїм домом, то я скажу: вони чарівні. Яка насолода спостерігати, коли вони у кімоно з вузькими рукавами теліпаються на турніку! Щоразу, коли з вікна другого поверху я бачу, як вони роблять вправи, мені на думку спливають жінки Стародавньої Греції.

– Знову Греція? – ущипливо випалив господар.

– Нічого тут не вдієш, адже саме у Греції бере свій початок прекрасне. Мистецтвознавець і Греція нероздільні… Коли я бачу, як наполегливо смагляві школярки виконують фізичні вправи, згадую притчу про Агнодіс, – з виглядом знавця базікав Мейтей.

– Знову ви зі своїми незрозумілими іменами, – посміхнувся Кангецу-кун.

– Агнодіс – видатна жінка, я нею просто захоплений. У стародавніх Афінах закон забороняв жінкам акушерувати. От безглуздий закон! Агнодіс, напевне, розуміла його безглуздість.

– Як ти сказав?

– Агнодіс. Таке ім’я жіноче. Так от, вона якось задумалася: яке безглуздя, яка ганьба, що жінкам забороняють бути акушеркою. «Як би його стати акушеркою?» – думала-гадала вона три дні і три ночі. Вдосвіта на четвертий день раптом почула вона, як у сусідів закричало немовля: «уа-уа-уа!» І відразу зійшло на Агнодіс велике просвітлення: вона миттю обрізала довгі коси, одяглась по-чоловічому і пішла слухати лекції Герофіла. Успішно прослухавши його лекції, вона впевнилась у своїх силах і почала акушерувати. І можете собі уявити, господине, здобула популярність! То тут, то там першим криком кричали немовлята і всюди помагала Агнодіс – багато користі принесла людям. Але доля примхлива: раз піднесе, другий кине, біда сама не йде – за собою іншу веде. Як виплила таємниця на чисту воду, Агнодіс стала перед загрозою прилюдної страти за порушення державного закону.

– Мейтей-сан, ви вроджений оповідач.

– Подобається? Однак афінське жіноцтво зібрало підписи й подало петицію. Тож влада не змогла обійти мовчанкою усю цю справу. Агнодіс визнали невинною і звільнили. Тут же на загальну радість афінянок було оголошено, що й жінки мають право акушерувати.

– Чудово! Ви стільки знаєте.

– Взагалі кажучи, знаю. Не знаю тільки, що я немудрий. Лише догадуюсь.

– Хо-хо-хо, все жартуєте…

Господиня всміхнулася на весь рот, і в ту ж мить задзеленчав дзвінок.

– Знову гості, – буркнула вона і пішла в їдальню. Не встиг я зміркувати, хто ж це розминувся з нею в дверях, як у вітальню зайшов уже знайомий вам Оті Тофу-кун.

Якщо й Оті Тофу-кун завітав, то це не означає, що вже всі приятелі, часті гості господаря, зібралися, але треба сказати, що й такого їх числа досить, аби розвіяти мою нудьгу. Отож грішно ремствувати. Якби лиха доля закинула мене в інший дім, я б, можливо, до смерті не дізнався, що серед людей живуть такі сенсеї. На щастя, я став придворним котом господаря, день і ніч вірно служу цій великій людині. Мені випала незвичайна честь, куняючи, спостерігати благородні подвиги не тільки мого володаря, але й панів Мейтея, Канґецу і Тофу – плеяди героїв, яких навіть у Токіо небагато знайдеться. Завдяки їм навіть у таку спеку забуваю про клопіт, якого мені завдає кожушок, і цікаво проводжу час. В усякому разі, якщо їх стільки зійшлося, – сподівайся чогось небуденного. «Цікаво, що буде?» – І я скромно виглядаю з-за фусуми.

– Вибачайте, що довго не подавав про себе вістки, – кланяється Тофу-кун, і я бачу, що його намащене волосся полискує, як і минулого разу. Якщо судити з волосся, він схожий на задрипаного актора, а коли зважити на цупко накрохмалені білі хакама з кокури – на учня славетного вчителя фехтування, Сакакібара Кенкіті. Тому звичайною людиною він здавався лише від плечей до пояса.

– Ти гарно придумав – гуляти в таку спекоту! Чого стоїш? 3аходь, – сказав Мейтей-сенсей так, наче він у себе вдома.

– О, сенсей, я вас так давно не бачив!

– Еге ж, давно, ще від весни, як ми були на вечорі

декламації. До речі, ваш гурток декламації останнім часом не розпався? Ну, а ти після цього вже не виступав у ролі Омія? У тебе тоді чудово вийшло. Ти, мабуть, помітив, як я тобі аплодував?

– Авжеж, ваші оплески надали мені відваги. Тільки завдяки їм я догріб до кінця.

– Коли ви ще збираєтеся? – поспішив запитати господар.

– Липень і серпень відпочиватимемо, а вже у вересні влаштуємо щось гучне. Нічого цікавого для нас на прикметі не маєте?

– Та бачиш… – мляво відповів господар.

– Тофу-кун, а мого твору не зіграєте? – втрутився Канґецу-кун.

– А що ти написав? Мабуть, щось незвичайне…

– П’єсу, – самовпевнено відповів Канґецу-кун. Усі троє приголомшено витріщилися на Канґецу-куна.

– П'єсу? Чудово. Комедію чи трагедію? – допитувався Тофу-кун. А Канґецу-кун ще більш зарозуміло вів далі:

– І не комедію, і не трагедію. Останнім часом багато крику про театр, стародавній і сучасний. От я і вирішив створити новий напрям у театральному мистецтві й написав «хайґекі».

– А що воно таке?

– Це я так скорочено назвав, а треба: п'єса в стилі поезії «хайку».

І господар, і Мейтей-кун аж заціпеніли від подиву, лише Тофу-кун не вгавав:

– Як вона побудована?

– В основу покладено «хайку», а тому вона коротка, без надмірностей. Я обмежився одною дією.

– Ого!

– Передусім про декорації. Бажано, щоб вони були якомога простіші. Посеред сцени ставлю високу вербу. Праворуч від стовбура – гілка, на гілку ставлю ворона.

– Добре, якщо твій ворон сидітиме покірно, – наче розмовляючи з собою, затурбувався господар.

– Нічого страшного, прив’яжу за ноги. Під деревом – цебер з водою. Повернувшись до глядачів упівоберта, купається красуня.

– Тхне декадансом. По-перше, хто згодиться на роль жінки? – спитав Мейтей-кун.

– 3а цим затримки не буде. Наймемо натурницю із школи художнього мистецтва.

– Департамент поліції, напевне, зчинить галас. Що тоді? – знову стурбувався господар.

– А хіба це їх обходить? Коли так, то й учням школи художнього мистецтва слід заборонити малювання з натури.

– Вчитися малювати і просто дивитися – трохи різні речі.

– Сенсей, якщо ви будете так думати, то Японія нічого не досягне. Театр таке ж мистецтво, як і живопис, – запально переконував Канґецу-кун.

– Суперечка – корисна річ, але ти краще розкажи, що ж там далі,– цікавився сюжетом п’єси Тофу-кун, видно, маючи намір її поставити.

– Так от, по ханаміті [140]140
  Ханаміті – поміст через увесь зал до сцени в японському традиційному театрі


[Закрыть] на сцену виходить з тростинкою поет Такахама Кьосі [141]141
  Така хама Кьосі (1874–1959) – японський поект у жанрі «хайку»


[Закрыть]. На голові корковий шолом, на плечах хаорі з тонкого шовку, поділ кімоно з рідким, у горошок, візерунком затканий за пояс, на ногах черевики. Хоч на ньому одежа військового постачальника, він повинен бути зосереджений, заглиблений у поезію. Опинившись на сцені, він підводить натхненні очі й бачить величезну вербу, а в її затінку – жінку, що купається в цебрі. Кьосі зиркає вгору – на довгій гілці вмостився ворон і стежить, як купається жінка. Зворушений таким поетичним образом, Кьосі-сенсей яких п’ятдесят секунд споглядає, а відтак голосно декламує: «І ворон закохався у купальницю». В ту ж хвилю стукають калатальця і сцену затягують завісою… Ну як? Не сподобалась? Все-таки набагато краще грати роль Кьосі, ніж Омії.

– Надто сухо. Нам треба п’єсу, яка б хапала за душу, – з невдоволенням на обличчі поважно зауваживТофу-кун.

Досі Мейтей-кун сидів порівняно тихо. Але він не така людина, щоб вічно мовчати.

– Ото й усе? Таке безглуздя? Теж мені «хайгекі»!

Уеда Бін-кун [142]142
  Уеда Бін (1874–1916) – літературознавець, фахівець з англійської літератури, пропагандист європейських літератур в Японії


[Закрыть] уважає, що поезія в стилі «хайку» і гумор – негативні явища, ознаки занепаду країни. Влучно сказано, в його стилі. Так от, спробуй поставити свою безглузду річ. Бін-кунові тільки того й треба. Бін тебе засміє. По-перше, дія так поволі розвивається, що неясно, це п’єса чи фарс. Пробач, але тобі, Канґецу-кун, краще вже шліфувати кульки в лабораторії. Хоч би скільки «хайґекі» ти написав, вони будуть свідчити лише про занепад країни.

Кангецу-кун скипів з досади і вдався у зайві пояснення:

– Невже дія поволі розвивається? А я гадав, навпаки. Особливо тоді, коли Кьосі-сенсей закохує ворона в красуню: «I ворон закохався у купальницю».

– Це щось нове. Обов’язково хотілося б послухати ваші аргументи.

– З погляду фізика нелогічно думати, що ворон закохався у жінку.

– Правду кажете.

– Але ця нелогічність, висловлена так щиро, набуває природності.

– Ви гадаєте? – втрутився зі своїм сумнівом господар, але Канґецу не звернув на нього уваги.

– Питаєте чому? Цій обставині легко знайти психологічне пояснення. Правду кажучи, любити чи не любити – почуття властиве тільки поетові, а ворон тут ні до чого. Поетові тільки здається, що ворон закохався, а насправді, то він сам утьопався. Закоханими очима він побачив, як ворон незворушно сидить на гілці й позирає вниз, і вирішив: «Ач, і він уклепався». Поет, звісно, помилився, але в літературі таке дозволено. Хіба те, що він без жодного вагання свої почуття поширив на ворона, не позитивний елемент? Як ви гадаєте, сенсей?

– Ви чудово аргументуєте. Kьocі, напевне, був вражений. Про ваше пояснення не скажеш, що воно не запальне. Тільки от п’єса глядача не схвилює. Правда, Тофу-кун?

– Авжеж, надто пасивна п’єса, – серйозно погодився Тофу-кун.

– Послухайте, Тофу-сан, останнім часом ви не створили жодного шедевра? – Господар, видно, хотів розрядити обстановку.

– Чогось видатного, гідного вашої уваги, – ні, але найближчим часом думаю видати збірку віршів… На щастя, я прихопив рукопис і хотів би подати його на ваш суд.

Тофу-кун добув з-за пазухи пурпуровий згорток, вийняв звідти рукопис на сторінок шістдесят і поклав його перед господарем. Той прибрав статечного вигляду, промимрив: «Ану лишень поглянемо», – і, розгорнувши першу сторінку, побачив:

Божественній, як сама аека, панночці Томіко присвячує автор.

З таємничим виглядом господар мовчки роздивлявся цю сторінку, аж поки не втрутився Мейтей-кун.

– Що, сінтайсі? – спитав він і заглянув у рукопис. – Ого, з присвятою. Тофу-кун, чудово, що ти зважився присвятити їх панночці Томіко.

– Тофу-сан, ця дама Томіко справді існує на світі? – здивовано спитав господар.

– Це одна з тих, що я запрошував разом з Мейтей-сенсеєм на заняття гуртка декламації. Вона мешкає тут поблизу. Правду казати, я щойно заходив до неї, думав показати вірші, але, на жаль, не застав – ще минулого місяця вона поїхала на курорт в Оісо, – вдавано серйозним тоном розповідав Тофу-кун.

– Куся: мі-кун, чого ти дивуєшся? Адже зараз двадцяте століття. Ти б краще прочитав нам цей шедевр. Знаєш, Тофу-кун, присвята твоя не зовсім вдала. Який зміст ти вкладаєш у це вишукане слово «аека»?

– Думаю, воно означає або тендітність, або ніжність.

– Звичайно, можна і так розуміти, але справжнє значення цього слова «небезпечність». Бувши тобою, я б написав по-іншому.

– Як же його написати, щоб було поетичніше?

– Бувши тобою, я б ось як написав: «Божественній, небезпечній панночці Томіко під ніс присвячує автор». Додано тільки два слова «під ніс», а як заграла фраза!

– Справді,– проказав Тофу-кун з виглядом людини, якій силоміць втовкмачили незрозумілу річ.

Нарешті господар мовчки перегорнув першу сторінку й прочитав:

В духмяних пахощах пливе

Твоя душа чи тінь кохання?

Який солодкий поцілунок

В гіркому цьому світі!

– Цього я трохи не розумію, – зітхнув господар і передав рукопис Мейтеєві.

– Перестарався, – зауважив Мейтей і передав Канґецу-кунові.

– Ого, справді,– погодився Канґецу й вернув рукопис Тофу-кунові.

– Цілком природно, що ви, сенсей, не розумієте. Адже за десять років поезія розвинулась, змінилася до невпізнання. Сучасної поезії не зрозумієш, якщо читатимеш її на сон або на станції; часто навіть сам автор безпорадний перед запитаннями читачів. Тепер вірші пишуться з натхнення, і автор ні за що не відповідає. Тлумачити вірш і шукати в ньому мораль – справа вчених, нас це не стосується. Недавно мій приятель Сосекі написав таке невиразне оповідання «Ніч» [143]143
  Науме Сосекі справді написав таке оповідання


[Закрыть], що жоден читач нічого не второпав. Коли я зустрів автора і попросив роз’яснити що до чого, він не захотів мати зі мною діла, а лише відповів: «А я звідки знаю?» Гадаю, саме така риса характерна для поета.

– Можливо, він і поет, але як людина дивак, – мовив господар, а Мейтей доконав Сосекі-куна просто – назвав дурнем.

Тофу-кун ніяк не міг наговоритися.

– Сосекі нам не компанія, але я б хотів, щоб ви читали мої вірші з такою ж прихильністю, як і його. Особливо хочу звернути вашу увагу на: «В гіркому цьому світі» і «Який солодкий поцілунок». Над цим я добряче попомучився.

– Видно сліди ваших мук.

– Цікаве протиставлення солодкого і гіркого – все одно що принада вірша в стилі «хайку» перемішана з гіркотою перцю. Перед такою притаманною лише Тофу-кунові здібністю низько схиляю голову, – захоплюванся Мейтей, насміхаючись з чесної людини.

Нараз господар схопився і, наче щось пригадавши, побіг у кабінет. 3а мить він вернувся з листком паперу і при здоровому глузді заявив:

– Ви вже мали нагоду познайомитися з твором Тофу-куна, тож, прошу, висловіть тепер свою думку про коротке оповідання, яке я вам прочитаю.

– Якщо це епітафія Теннен Кодзі, то ми вже тричі її слухали.

– Будь ласка, помовчіть. Тофу-сан, звісно, я не можу цим похвалитися, але послухайте хоч би для розваги.

– Авжеж, послухаємо.

– Канґецу-кун, до речі, теж послухай.

– Можна послухати і не до речі. Сподіваюсь, не довгe оповідання?

– Близько шістдесяти знаків, – і Кусямі-сенсей почав читати саморобний шедевр.

– «Японський дух! – вигукнув японець і закашлявся, як сухотний».

– Винятковий початок, правда? – похвалив Канґецу-кун.

– «Японський дух! – кричить газетяр. – Японський дух! – кричить злодійчук. Японський дух за одним стрибком перескочив море. В Англії читають лекції про японсыкий дух. У Німеччині ставлять п’єси про японський дух».

– Ого, куди там епітафії! – Мейтей-сенсей випростав спину.

– «Адмірал Тоґо володіє японським духом. І торго вець рибою Ґін-сан володіє японським духом. І шахрай, і спекулянт, і душогубець володіють японським духом».

– Сенсей, додайте, будь ласка, що й Канґецу теж володіє.

– «Що таке японський дух?» – хтось запитав. «Японський дух – це японський дух», – відповіли йому і пішли, а через п’ять-шість кенів добряче відкашля. лись.

– Чудова фраза. В тебе літературний хист. А далі?

– «Японський дух трикутний? Японський дух чотирикутний? Японський дух, як показує назва, дух. А коли дух, то безперестанку коливається».

– Сенсей, усе це вельми цікаво, але, здається, багато у вас того японського духу, – зауважив Тофу-кун.

– 3годен, – поспішив сказати Мейтей.

– «Усі про нього говорять, але ніхто не бачив. Усі про нього чули, але ніхто не зустрічав. Невже японський дух однієї породи з тенґу?»

Господар випалив останнє речення і замовк, очікуючи на реакцію приятелів. Але шедевр був закороткий і слухачі не вловили суті, а тому ждали, що ж буде далі. Та хоч скільки вони чекали, а господар ні пари з уст. Нарешті Канґецу-кун спитав:

– Оце й усе?

– Ага, – коротко відповів господар. Безтурботнішої відповіді годі було сподіватися.

Дивна річ, цього разу Мейтей не заходив у довгу балачку, а, обернувшись до господаря, лише сказав:

– Може б, і ти зібрав свої оповідання в один том і кому-небудь присвятив? Як гадаєш?

Господар не розгубився:

– Може, тобі?

– Все, тільки не це, – відповів Мейтей і заходився обрізувати нігті ножицями, які недавно показував господині.

Канґецу-кун звернувся до Тофу:

– Ти знайомий з панночкою Канеда?

– Весною я запросив її на заняття нашого гуртка, ми подружилися, і відтоді підтримуємо знайомство. Щоразу, як я її стрічаю, мене охоплює своєрідне почуття: я відразу спішу виливати свою радість у віршах і піснях. Усі любовні вірші в цій збірці – плід натхнення, яке черпаю з дружби з представницею прекрасної статі. Оскільки я повинен був від усього серця подякувати цій дівчині, то користуючись нагодою, вирішив присвятити їй свою збірку. Кажуть, в давнину ні один поет не написав прекррасного вірша, якщо його не живила дружба з жінкою.

– Аякже! – відповів Канґецу-кун, у душі підсміюючись.

Вогонь розмови поступово згасав – навіть зборищу пустомолотів настає кінець. Я теж не зобов’язаний цілий день вислуховувати їхню одноманітну балаканину, тому попросив вибачення і вийшов надвір ловити богомолів. Проміння надвечірнього сонця просотувалося крізь густе листя фірміани, лягаючи на землю яскравими плямами, а на стовбурах аж заливалися співом цикади. Мабуть, увечері збереться на дощ.